Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Мазоха Наталія

Десятий учень

Книга перша

…І ПРИЙДЕ РАНОК.

2008

Передмова.

Я завжди вважала, що всі письменники, це зв’язкові між сучасністю і нашим минулим, або майбутнім. А письменники – фантасти, ще й надають відомості, про паралельні нашому, світи і далекі, нерозвідані планети. Що невідома нам сила, вкладає в їхні голови сюжети для їхніх творів, а вони, розповідають їх нам. Так, і в моїй голові, виникла дивовижна історія, яка довгий час, не давала мені спокою. Її герої, увійшли в моє життя, і стали, майже такими ж реальними, як люди, що оточували мене. Нарешті, я зрозуміла, що не маю права, приховувати їхнього існування, і взялась за написання цієї книги. Я розповім, вам пригоду, яка трапилась в далекій галактиці, в зоряній системі Алагір. Цей далекій світ, важко розгледіти на нашому, зоряному небі. Та герої, про яких я вам повідаю, могли жити і на нашій планеті, бо дуже схожі на нас з тобою.

Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням.

Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала.

– Сину мій. – звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею.

Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: – « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.

1

Орнагул лежав на великому, дерев'яному ліжку. Він був схожий на висохлу билинку. Чорні , запалі очі хворобливо світились з під білих , кудлатих брів . Тонкі , пожовтілі руки покоїлись поверх ковдри . На цьому світі він жив надто довго , так довго, що і сам не міг порахувати свої літа. І хоч він був наймайстернішим з магів, все ж, час брав своє. Сили поступово полишали старого, йому все важче було підійматись з постелі, дні здавалися довшими , тяжчими, та і саме існування його, здавалось вже чимось дивним, навіть для нього самого. Коли ти живеш так довго, то смерть здається чимось нереальним. Але це, відбувається доти, доки в тебе є сили, щоб дивуватися, радіти, сумувати, кохати, тобто жити повноцінним життям. А коли цих сил вже немає? Що відчуває людина тоді? Як вона ставиться до смерті? Чи чекає її з острахом, чи як звільнення своєї безсмертної душі з полону власного, вже безсилого, тіла?

Смерть, для Орнагула, була поки що нездійсненною мрією. Ставши на стежку чародійства і магії, він не міг полишити цей світ, доки не виконає заповіт свого учителя, першого з чаклунів який віддав йому не тільки всі свої знання, але і помираючі, свою силу. Теж саме він заповів зробити і Орнагулу, коли той виховає свого десятого учня. Тепер, старий чародій, шкодував, що так довго зволікав з останнім вибором. В нього було вже дев'ять учнів, а ось з десятим вийшла заминка. Дуже важко вибрати саме ту людину, яка була потрібна, і не помилитись. Дуже важко вибрати поміж смертних людей, навіть обдарованих надприродними силами, здатну перейняти науку чародійства, а тим більш таку, яка ніколи не перейде на темну сторону. Старий ворухнув пальцями, наче когось підзиваючи, одразу до його ложа підступили дев'ять, досить похилого віку мужів, в білих сутанах – це його учні. Вони терпляче чикали, що їм скаже наставник.

– Фалонд , ти знайшов хлопця ?– спитав старий, одного з них.

–Так, мій учителю .–відповів той.

–Це добре. Та все ж, я боюсь помилитися. Надто довго, мені довелося його шукати. Мені знадобиться ваша допомога, щоб перевірити його. – звернувся Орнагул до решти своїх вихованців.

Чоловіки ствердно захитали головами в знак згоди. Вони розуміли всю відповідальність, що лягала на їхні плечі.

– Підніміть мене. – попрохав чародій.

Його одразу ж при підняли і підставили під спину подушку.

– Принесіть « Тарелю пізнання». – наказав учитель.

Двоє учнів підійшли до великої скрині і відчинивши її, дістали золоту тацю, на якій гіркою був насипаний срібний пил. Тацю поставили перед Орнагулом, той підняв над нею руки і промовив заклинання. Срібний пил ворухнувся і наче вода розплився по таці рівним пластом. Чародій прошепотів ще кілька чарівних фраз і одразу якась невидима рука почала виводити по пилу дивні знаки, зрозуміти які могли лише посвячені у магічні науки. Старий маг довго вивчав ті знаки, потім віддав «Тарелю пізнання» учням і мовив:

– Любі мої друзі, вже прийшов час призвати до нас «десятого». Нелегким буде його шлях до пізнання своєї суті, але я знаю, він упорається. Йому знадобиться наша допомога. Ви, Манерус і Кантій, будете його тайними провідниками. Слідкуватимете за тим, що з ним відбуватиметься, і в разі потреби, прийдете на поміч.

Двоє учнів схилились в глибокому поклоні.

– Не зволікайте, беріться до справи . – продовжив учитель. – Ви знаєте, що робити.

Орнагул закрив очі, учні зрозуміли , розмова закінчена, вони ще раз вклонились і тихо вийшли геть. Чародій навіть не поворухнувся, здавалось він міцно спить, але це було не так. Спогади роїлись в його голові, переплітаючись і наштовхуючись одна на одну , стираючи роки і віки, повертаючи його у далеку, майже забуту юність…

Землі Махтерії не знали воїн уже сімнадцять років. Остання війна з каурданцями, «гірським народом», закінчилась перемогою махтеріанців, і з тих пір, ніхто не загрожував їхньому спокою. Народ цих земель від природи був мирним і працьовитим, але якщо їхнім родинам загрожувала небезпека, то вони, всі як один, ставали на захист своїх домівок, і сил та вміння їм вистачало . Бо вони, з малих років, важко працювали на своїй землі , а старші навчали їх, ще й військової справи, щоб у разі потреби, могли дати відсіч недругам. Карол був наймолодшою дитиною в сім'ї колишнього воїна, а тепер лише селянина, Сармана, і його дружини, Орелії. Крім нього, у них було ще дві доньки , але як наймолодшому, Каролові уділялось більше уваги, ніж дівчатам, та вони не ображались, навпаки, дарували братові свою любов і ніжність. Хлопчик ріс щасливим та безтурботним . Але не все гладко було в його житті. З ним часто траплялися дивні речі. Одного разу , гуляючи з мамою по лузі, він побачив під деревом маленьку, прозору дівчинку, у якої за спиною мерехтіли крильця. Він сказав про це мамі, але та нічого не бачила, і вирішила, що її дитина, лише фантазує. Та наступного ранку, пастухи, знайшли під тим деревом, нове джерельце. Іншого разу , коли заганяли до хліву худобу, хлопчик побачив, що до сусіда в загін, поліз великий, страшний змій. Карол злякався і розплакався. Рідні стали його заспокоювати і казати, що це все, йому лише привиділось . Та в ночі, в сусіда, загинули майже всі вівці. Стара знахарка Мирта спостерігала за хлопчиною, і звертаючись до Орелії, казала :

–Твого сина, жінко, Боги наділили надзвичайною силою. Він маленький і ще не може повністю опанувати її. Йому потрібен гарний вчитель. Та наставника треба обирати обережно, щоб той, не навернути хлопчика до сил Зла.

Орелія лише відмахувалась, від повчань старої знахарки.

– Які там, здібності. Баловство одне.

Пройшло сімнадцять років, з того часу, як Сарман повернувся з останньої війни. Та пам'ять, про ті страшні часи, жила в його душі. Та й в решти воїнів, які повернулися з неї живими, ще ятрилася на серці, ця глибока рана. Тому вони всі, в кого були сини, намагалися виховати їх справжніми чоловіками – дужими, сміливими та вправними зі зброєю. Щоб, коли прийде на їхню землю лихо, вони могли захистити її від ворога. Батько Карола не був виключенням. У вільний, від повсякденних справ час, старий вояка, виходив з сином за межі селища і навчав його мистецтва володіння мечем. Хлопець був вправним учнем, тому Сарман ним дуже пишався. Та й взагалі, вони з сином були найкращими друзями. Мало хто з хлопців міг похвалиться такими стосунками з батьком. Часто, Карол з татом, ходив до сусіднього поселення де жила його тітка Хелена, батькова сестра, разом з чоловіком та трьома дітьми. Каролові дуже подобався час, що вони проводили з батьком в дорозі, вона забирала в них майже цілий день. Сарман розповідав багато цікавого і нового. Під вечір , коли батько з сином підходили до поселення, Карол, як і кожного разу, помічав на обрії, там де сідало сонце, темну смугу лісу. Карол ніколи, там, не бував, і ніколи не розпитував у батька про нього. Та цього разу, не втримався:

– Тату, ти бував у лисі? Розкажи , який він.

Сарман, здивовано, подивився на сина:

– Чому ти питаєш про це, тільки зараз? Адже ми ходимо цим шляхом дуже давно. Невже раніше, тебе, це не цікавило?

– Цікавило, але я гадав, що ти мені сам розповіси. Та ти ніколи навіть не торкнувся цієї теми. Чому?

– Тому що ліс, для мешканців нашого селища, прихисток чогось невідомого і страшного.

– Чому?

– Я тобі розповім, щоб надалі, ми до цього не повертались. Ніхто з сміливців, що наважились піти до лісу, назад не повернувся. Ми не знаємо, що воно там таке , але ходити туди , щоб дізнатись, не обов’язково.

– Але ж тату, я не пам’ятаю щоб хтось з нашого селища, колись зникав!

– Це було дуже давно. Ще я, був маленьким .

– Невже, тобі, було не цікаво дізнатися, що ховається в тій темній смузі?

– Чому ж, цікаво. Та малим, мене не відпускали батьки. Коли подорослішав, з’явилися інші турботи. Якось вже, не до того було.

Карол знизав плечима, та більше нічого не запитував. Так вони мовчки і увійшли в поселення. Хелена радо зустріла гостей і почала одразу лаштувати вечерю. Чоловік Хелени був старшиною громади і дуже поважною людиною, його звали Мартін. Він повільно підійшов і потис гостям руки, спочатку старшому, потім молодшому.

– Ну, які у вас там, новини? – поволі, наче пережовуючи кожне слово, спитав він.

– Взагалі то, нічого нового. Трава в цьому році, виросла аж до пояса . Так, що сіна буде багато , скот, взимку, не голодуватиме .

– Це добре. А, як дружина, дочки? Здорові?

– Дякуючи Богам, все благополучно.

Чоловіки продовжували свою бесіду, а Карол пішов прогулятись по подвір'ю і одразу, за рогом хати, наштовхнувся на кузину Ніку.

– Ой Кароле, я так рада бачити тебе! – одразу заторохтіла дівчина.

Вона була схожа на свою матір не лише зовні, але й характером .

– Ви, надовго до нас?

– Лише на один день. – відповів хлопець.

– Ну, як завжди. – сумно зітхнула Ніка. – Лише переночуєте.

– Що ж поробиш, багато роботи. На носі, сінокіс. – по дорослому, відповів Карол.

І одразу ж, обоє зайшлись сміхом , як здорово в них вийшло, передражнити дорослих.

– А де близнюки?– запитав у сестри, хлопець .

–Десь гасають з однолітками. Вони ще малі, роботою не заклопотані. Прибігають лише поїсти.

Наче відповідь на Каролове запитання, у дворі почувся дитячій лемент:

– Дядечко Сарман прийшов! А Карол з вами?

–Ви б спочатку привітались, а потім запитували. – суворо цикнув на малечу, Мартін.

–Та облиш, вони ж, ще зовсім малі. – засміявся Сарман обіймаючи племінників.

З хати вийшла Хелена і погукала всіх до столу. За вечерею було весело і гамірно. В кожного були свої новини і кожен, на перебій, намагався їх висловити. Полягали пізно. В ночі Каролові привидівся дивний сон. Наче б то він, дереться на високу гору і не видно йому, ні початку свого шляху, ні кінця. Дертися в гору, вже немає сили, а опускатись до низу лячно, бо під ногами стелиться густий , сірий туман, і що там за ним , невідомо. Хлопець прокинувся, і вже до ранку не міг заснути . Він лежав, і дивився в стелю, але як не намагався , не міг розтлумачити для себе, побачене. « Треба розпитати у Мирти.» Вирішив, для себе, Карол, і одразу заспокоївся. Навіщо хвилюватися, через те, чого не розумієш!

Та в ранці, Мартін підлив оливи полум’я юнацької цікавості:

– Я вчора не хотів псувати зустрічі поганими новинами, та в нас ходять чутки, що насувається велике лихо.

– І хто ж, ці чутки, розносить? – спитав Сарман.

– Приходив до нас в селище, сліпий стариць, він розповів страшну легенду, про шорхів , сказав, що ці тварі, скоро будуть в наших краях.

– Хіба мало бродить люду, в пошуках куска хліба ? Вони розповідають усілякі дурниці, а ми, їм віримо, і годуємо. – насмішкувато відповів на почуте, Каролів батько.

– Я теж мало вірю чуткам, але цей старий, не здався мені пустомелею, дуже правдоподібною була його розповідь. Та й останнім часом багато племен з півдня переселилось в наші місця. В лісі , на болотах , посилилось якесь плем’я. – заперечив Мартін.

– Про те, що діється в лісах, нам не відомо. – відповів Сарман. – Та все ж, я не думаю, що все те, якось пов’язано з лихом , яке напророчив старець. Можливо, ті племена, лише шукали місця, щоб спокійно жити.

– Життя на болоті, ти, називаєш спокійним? Радше, це порятунок, від чогось страшного.

– Знаєш, Мартіне, я б не хотів, щоб ти, зараз, був правий. Махтерія, лише нещодавно, оговталась після війни з Каурданом.

– Я, теж, цього не хочу.

На цьому розмову закінчили. Карол стояв поруч, уважно слухаючи дорослих. Він був навчений, не втручатись в балачки дорослих, якщо, про це, його не прохали. Та бесіда батька і дядька, стривожила його душу. Якесь гнітюче передчуття, оволоділо ним. Та ранок, видався напрочуд гарним, і не хотілось псувати його, важкими думками про лихо. Яскраво світило сонечко, щебетали пташки, легенький вітерець тихенько бавився зеленими листочками. В такий ранок, негоже забивати голову різними дурницями, але хлопцеві, було не просто це зробити. Попрощавшись з ріднею, батько і син вирушили в зворотній путь. Ноги наче самі несли додому . Навіть недовга розлука з рідною домівкою, була не легкою, для них, обох. Стежина, рівним полотном, стелилась під ногами, по обидва боки від якої, розкинулись безмежні луки пронизані безліччю дрібних потічків, що насичували цю землю, такою потрібною , а занадто в літку , вологою. Тому трави, на них, завжди були буйні і давали кілька укосів на сезон. Вітер , як по зеленому морю , гнав по них хвилю , і за одно, куйовдив довге, чорне Каролове волосся. Хлопець, час від часу, поправляв неслухняні пасма рукою, відкидаючи їх назад. Батько помітив марні зусилля хлопця:

– Поки дійдемо додому, в тебе на голові, буде лисина.

Карол посміхнувся на ті батькові слова , та сірі очі залишились чомусь, сумними.

– Що стобою , сину?– передався Каролів неспокій і Сарману . – Тебе стурбувала дядькова розповідь? Не переймайся, усе то дурниці, хлопче.

– Та я і не переймаюсь, але щось гризе душу, що, не можу зрозуміти. – відповів на батькові слова, юнак і важко зітхнув .

– А ти, бува, не захворів?

– Та ну, тату! Зі мною все гаразд.

Більше Сарман ні про що не допитувався. Батько і син, самі не розуміючи чому, ішли дуже швидко. Навіть не сіли перепочити, в кущах верболозу, де завжди відпочивали, ховаючись від полуденної спеки. Алагір, ще не схилився в бік заходу, а попереду показалось рідне селище. Зайшовши у двір, чоловіки, старий і молодий, припали до колодязя, і довго не могли напитись.

– Що це? Ви, наче з пожежі. – Засміялась, дивлячись на них, Орелія.–Я чекала, вас, тільки до вечері.

Сарман підійшов до дружини, мовчки обійняв, і сильно притис до себе, так, наче не бачився з нею кілька років. Жінка зойкнула, і вирвавшись з міцних, чоловічих обійм, жартома, вдарила його ганчіркою, що тримала в руках.

– Та що, з тобою, оглашенний? Ще люди побачать! – і сміючись побігла до хати, а Сарман, не відпочиваючи, пішов поратись по господарству. Жінці не легко, і з її клопотами, а відсутність чоловіків їх здвоїла. Карол, не очікуючи наказу, теж узявся до роботи.

– Багато питань гноблять твою душу, хлопче. – несподівано почув, Карол, за спиною, старечий голос.

Він рвучко озирнувся. Біля паркану стояла Мирта.

– Я спостерігала за тобою, коли ви, поверталися з мандрівки. Темна хмара думок, над твоєю головою. Може хочеш, про щось, дізнатись?

Хлопець знизав плечима. Звісно, він хотів розпитати про свій сон. Та натомість, сам не знаючи чого, спитав:

– Що, ти, знаєш про ліс?

Знахарка лукаво посміхнулася.

– Моя розповідь, втамує твою цікавість? Швидше, навпаки. Хіба не краще, самому сходити, і подивитись.

– Та хіба ж, батько, мене відпустить?

– А, ти, його, питав?– знову всміхнулась, старенька.

Кілька наступних днів, Карол був якийсь розгублений. В нього все валилося з рук. Він не чув запитань, що йому ставились, або відповідав навмання. Карол думав про ліс. Який він ? Невже і справді такий таємничий? Страх і цікавість лоскотали хлопцеві нерви. Нарешті , він не витримав. Цього ранку, хлопець прокинувся ще до сходу сонця. Встав з ліжка і підійшовши до цебра, набрав пригоршню крижаної води і хлюпнув собі в обличчя , потім тихо вийшов з хати.

На порозі сидів батько і курив люльку, він обернувся на скрип дверей:

– Що, синку, не спиться?

– Ні. Тату я хочу піти до лісу, та подивитись на нього зблизька. – зопалу, промовив хлопець.

Сарман похлопав долонею по сходинці поряд з собою, запрошуючи хлопця сісти. Він, не одразу, відповів на синові слова. Карол очікував, що батько почне його відмовляти, та помилився.

– Що ж, якщо хочеш, сходи, подивись. – спокійно, промовив Сарман.

– Та чи ти, бува не здурів?– сплеснула в долоні Орелія, вона теж щойно вийшла з хати і почула те, що щойно сказав її чоловік. – Куди ти це, ти, його відпускаєш?

– Перестань ,жінко. Він, вже не дитина. Якщо вирішив піти, піде, навіть без нашого дозволу. То хай іде, з ним. Відпустити його, в мене є причина.

– Це ж яка?– сердито, спитала дружина.

– Я, ніколи раніше не розповідав вам того, що ви почуєте зараз.– Сарман трохи помовчав, а потім продовжив:

– Це сталося під час останньої битви з каурданцями. Бій був запеклий і кривавий. Доля поперемінно всміхалась, то нам, то нашим ворогам. Все змішалися, коні, люди, важко було зрозуміти де ворог, а де свої. Дзвін мечів, крики, стогін поранених, аж в голові паморочилось. Зненацька, переді мною, з'явився велетенський воїн супротивника. Він був дуже сильний і мені важко було відбивати удари його меча. Я почав задкувати, перечепившись через мертве тіло, і впав. Одразу, чітко зрозумів, прийшов мій кінець. Ворог вже заніс наді мною свою зброю, та раптом застиг з дивним виразом на обличчі. Це, дало мені змогу піднятися і нанести йому смертельного удару в груди, але з'ясувалось, що зробив, я це, даремно. Коли вояк упав, в нього між лопатками стримів кинджал дивної форми, таких наші майстри не виготовляють, а за спиною у нього, стояв хлопчина, приблизно твоїх, Кароле, років. Та його обличчя я погано розгледів, бо на голові у нього, був широкий каптур. Запам’ятав лише, тонкий шрам на лівій щоці. Мені, чомусь, зараз здається, що він, був трохи схожий на тебе , сину. На хлопцеві не було знаку, що він з нашого війська, та він врятував мені життя, і я був безмежно вдячний йому . Та в мене, не було слів, щоб висловити цю подяку. Я лише потис його руку.

Сарман, замовк збираючись з думками. Він взяв сина за підборіддя, і зазирнув в очі. В тих очах, батько побачив захоплення і цікавість, і ще щось зовсім незнайоме.

– Що було далі, тату?

– Юнак посміхнувся мені, нахилився, витяг кинджал з убитого, і хотів вже іти , та я вхопив його за рукав. – продовжив повіствування, колишній вояка. – Як твоє ім'я, спасителю?

– Навіщо, Вам, воно?

– Я, назву в твою честь, мого майбутнього сина, як що звісно, він в мене колись буде.

– Ну що ж, назвіть його Каролом.

Хлопчина, ще раз мені посміхнувся, і побіг геть.

Сарман підвівся і пішов до хати, незабаром повернувся тримаючи в руках якийсь згорток. Він розмотав ганчір’я і дістав звідти ніж і медальйон.

– Ось, такий амулет висів у того юнака на шиї , а схожим кинджалом, був зарізаний каурданець. – промовив Сарман.

– А, звідки вони в тебе?– поцікавився Карол.

– А це вже, інша історія. – загадково сказав батько. Він, не поспішаючи потяг кілька разів люльку ,випускаючи в повітря, білі хмаринки диму, наче пригадував щось. Карол і Орелія терпляче чикали продовження розповіді.

– Наше військо поверталось додому з перемогою.– продовжив чоловік свою оповідку .– Під вечір, зайшовши до невеличкого селища, ми там остались на ночівлю. Повечерявши в корчмі, я вирішив перед сном, трохи прогулятись, і надибав невелику крамничку . Я зайшов, в середині було затишно і цікаво. Господарем виявився старий , сивобородий чоловік. Він був привітний та люб’язний, почав пропонувати мені усілякі дрібнички , донькам та дружині в подарунок. Ціни були не високі, я швидко купив все, що вважав за потрібне. Та коли вже зібрався іти, старий мене зупинив:

– Здається , воїн, ти забув ще про один подарунок.

– Для кого?– здивувався я.

– Для свого сина. – відповів продавець.

– Але ж, я не маю сина.

– Матимеш, через рік.

Старий дістав з шухляди оцей самий згорток і показав мені його зміст. Я одразу впізнав речі, і оторопів. Переді мною на столі, лежали той самий ніж , що врятував моє життя, та амулет. Прийшовши трохи до тями , я спитав у продавця:

– Скільки це мені коштуватиме?

– Достатньо, тільки твого чесного слова. – відповів він.

Я подивився з недовірою йому в обличчя і зрозумів, що він, не жартує.

– Пообіцяй мені, що ніколи амулет, не буде окремо від ножа. Ще пообіцяй, що коли твій син виросте і захоче в перше, самостійно покинути домівку, щоб випробувати себе, ти не заборониш йому цього! Віддай в дорогу йому те, що я зараз тобі віддаю. Цей амулет убереже його від сил Темряви, а кинджал, захистить.

Закінчивши свою настанову, продавець віддав мені згорток. Я подякував і вийшов на зовні. Та як тільки за мною зачинились двері , крамниця щезла, наче її ніколи і не було.

– Яка дивна історія. – тихо промовила Орелія. – То ти впевнений, що нашому синові потрібно іти в той проклятий ліс?

– Так. – сухо відповів їй Сарман.– І не збивай його, жінко. Краще, збери в дорогу.

Орелія зітхнула, та більше не сперечалась. Карол надів амулет на шию і почав роздивлятись подарунок. На медальйоні був зображений клинок, оповитий змією, на рукояті ножа було таке саме зображення. Сарман обійняв сина за плечі і прихилив до себе, йому до горла підступив клубок, і він через силу промовив:

– Іди , хлопчику , туди, куди тебе кличе доля. Будь сміливим і мудрим на своєму шляху. Я вірю в тебе . Ніколи не зупиняйся на пів дороги, і не полишай розпочату справу, якою б важкою вона не виявилась. Мині, звісно, хотілося б, щоб ця мить не настала ніколи, але якщо так судилося, то нехай вже буде.

Надворі вже зовсім розвиднилось, коли батько з сином закінчили розмову. З хати вийшла мати з торбиною в руках, у неї на очах блищали сльози.

– Не плач , мамо, я іду не на довго.– спробував, її втішити, син.

– Але ж, там якесь страхіття живе!

– Як можна знати, що в тому лісі , якщо ніколи туди не ходити?– знизав плечима Карол . – Дивись, якого ножа подарував мені батько, з ним мені ніякий звір не страшний.

– Хлопець правий, годі вже сліз. – втрутився в їхню розмову Сарман.

Батько поцілував сина у лоба, і плеснув по плечу, намагаючись підбадьорити. Орелія теж підійшла до Карола, і наче, зараз, вперше побачила його, перед нею стояв, вже майже дорослий, парубок. Хлопець вдався статурою в батька. Такі ж широкі плечі, сильні, звиклі до важкої праці, руки, лише обличчя видавало його вік, а особливо його темно-сірі очі, трохи насмішкуваті, і сховані за густими віями. Широкі вилиці, трохи загострене підборіддя підкреслювали трохи припухлі губи, які, навіть коли хлопчина сумував, здавалось все одно посміхались. Пасмо чорного волосся спадало на чоло, жінка поправила його, вона не знала як себе поводити, в перше в житті, їй доводилось прощатись з власною дитиною. Орелія затулила обличчя руками і тихо заплакала, до неї підбігли доньки, вони вийшли з хати, щоб проводити брата в дорогу. Дівчатам теж не хотілось, щоб їхній любий Карол, ішов з дому, але поважали рішення батька, і тому не сперечались .

– Пішли. – штовхнув Карола в плече Сарман .—Я проведу тебе до околиці.

Коли батько з сином вийшли за ворота ,то першим, кого вони зустріли , був їхній сусід Іон . Він вискочив зі свого подвір'я, з виразом безмежної радості на обличчі.

– О, а куди це ви, зібралися в таку рань? А я оце, до вас біжу, щоб повідомити гарну новину. Моя Федора , цієї ночі, подарувала мені сина.

– Поздоровляємо, тебе, зі спадкоємцем! – вигукнув Сарман.

– Дякую. Та все ж, куди ви зібрались?

– Карол хоче подивитись, що воно таке, ліс.

Іон нічого на те не сказав, а так і залишився стояти з відкритим ротом, а батько з сином пішли далі. Та встигли пройти вони не багато , у них на шляху, з'явилась знахарка :

– Не бійся за свого сина , чоловіче, боги не для того наділили його надприродною силою, щоб так рано забрати. Він, ще послужить людству!

– Не знаю чому, але мені хочеться в це вірити, гадаю, ти це кажеш стара, не для того, щоб лише, мене, заспокоїти?

– Ну що ти, Сарман. Ти ж знаєш, я слів на вітер даремно не пускаю.

Далі, Карол пішов сам. Батько залишився біля старої. Відійшовши трохи, хлопець озирнувся і махнув їм рукою. Він навіть подумати не міг, що бачить їх, в останнє…

2

Карол не відпочивав цілий день, йому хотілось як найшвидше дістатися до своєї цілі, далекого і таємничого лісу. Спочатку, він біг стежиною, що вела до тітчиного селища, але на пів дороги, повернув на захід, щоб зрізати шлях. Перш ніж іти прямо, через луки, Карол зняв обувку, бо вона б, одразу змокріла. Навкруги було безліч джерел, хлопцеві майже весь час, доводилось брести по воді. Та це, йому, зовсім не заважало, навпаки, приємна прохолода ніжила стомлені ноги, і допомагала подолати довгий шлях. Хоч Карол, поспішав як міг , до лісу, завидно, він не встигав. Вирішив заночувати в чагарнику, що йому трапився по дорозі. Юнак нарубав хмизу і розвів багаття. Сонце вже майже сховалось за обрієм. Розв’язавши торбину, хлопець дістав харчі , що йому зібрала мама в дорогу, і розіклав перед собою. В його уяві, постало її обличчя , стомлене і заплакане. Сумні очі, дивились якось жалібно, наче висловлювали, найпотаємніше бажання, ніколи не розлучатися з сином. Серце боляче защеміло, Каролові хотілось сказати мамі щось ласкаве, заспокоююче . Та образ зник, так же несподівано, як і з’явився. Їсти перехотілося, юнак силоміць запхав в себе шмат м'яса з хлібом, і ліг відпочивати. Сон прийшов швидко, але був не довгим. В кущах , неподалік, щось зашелестіло, хлопець, одразу, вскочив на ноги. Вихопивши свого меча, він пішов на шурхіт, підкрадаючись ближче і ближче, і раптом побачив їжака. Тваринка злякано причаїлась, надіючись, що можливо, її, не побачать. Каролові стало смішно .

– Ну ти, і налякав мене. – звернувся він, до їжачка. – Ніколи не думав, що така маленька тваринка, на таке, здатна.

Хлопцеві стало соромно, перед самим собою. Підкинувши в вогонь ще жмуток хмизу, він знову ліг біля багаття. Цього разу, спокійно проспав до самого ранку.

Ліс , який здалеку здавався суцільною чорною смугою, зблизька зовсім не лякав, він був дуже привітний, і веселий. Дерева махали тоненькими гілочками, бавлячись з вітром. Співали пташки, перекрикуючи одна одну. Духмяно пахли трави, стелячись під ногами суцільним, смарагдовим килимом. Карол побіг між деревами, чіпляючись руками за стовбури, він кружляв навколо них, немов хотів обійняти все навкруги, а коли втомився, впав у зелену постіль, і потонув в солодких пахощах. Хлопець, так пролежав довго, йому нікуди було поспішати. Сонце блискало в грайливих кронах, високо над головою, бавлячись сонячними зайчиками. Оговтавшись трохи від розмаїття, зовсім нових для нього почуттів, юнак пішов далі. По дорозі, він надибав невелике джерельце, струмочок з якого, біг в глиб лісу. Карол напився води , прохолодної і солодкої. Потім розміркував, якщо буде йти вздовж цього потічка , то ніколи не заблукає і спокійно зможе повернутись додому. Чим далі наш мандрівник заходив у глиб лісу, тим дужче розумів , який цей ліс, великий, старий , і можливо небезпечний. Відчуття захоплення, змінилось на тривогу. Дерева ставали товщами і вищими , їхнє широке гілля майже затуляло небо, не пропускаючи сонячного проміння, здавалось, настали сутінки. Під ногами вже не було зеленої трави, лише валялися сухі гілки і торішнє , опале листя. Стовбури, велетенських дерев, були покриті мохом. Потічок біг між ними, вимиваючи землю з під коріння, оголюючи його, наче кістяк покійника. Над головою у Карола пролетів якийсь великий птах, від несподіванки, хлопець трохи не впав. Серце калатало в грудях, але він швидко опанував себе, посміхнувся і здивовано подумав: «Невже мене могли злякати пташка і їжак? А я вважав себе сміливцем. Мабуть, на мене, так подіяла розповідь батька, про тих людей, що з відси не повернулись. Та про небезпеку, яку таїть в собі, цей ліс. Поки що, я, нічого страшного не зустрів, а боятися наперіть, безглуздо.» Розмірковуючи таким чином, юний мандрівник, прийшов до озерця, у яке впадав струмочок. Карол зупинився і вирішивши перепочити на його березі, та трохи перекусити. Відрізуючи кинджалом, якого йому подарував батько, кусень хліба, хлопець звернув увагу на те , що його руків’я співпадає з візерунком на амулеті, який висів у нього на шиї . Він відклав хліб убік, і стулив речі одна з одною, вони справді виявились одним цілим, і тепер, разом, виглядали як ключ дивної форми…