Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

– Мілено! Агов! Мозусе, Теймур!

– Не кричи, вони тебе не почують.

Почув юнак, у себе за спиною, знайомий старечій голос.

– Орнагуле! Який я радий тебе бачити і чути, а я вже не знав що і думати.

Карол кинувся до старого, щоб обійняти його, але схопив руками лише повітря.

– Мене, тут не має, це лише мій образ. Зі мною справжнім, ти зустрінешся в своєму рідному селищі.

Карол здивовано подивився на чаклуна.

– Не дивись так, хлопчику мій. Тобі вже є куди повертатися!

– У нас, вийшло?—з надією в голосі, спитав юнак.

–Так! Ви були чудовою командою. Не хвилюйся за своїх друзів, ти з ними обов’язково зустрінешся. Навіть з тими, яких вважаєш загиблими.

– То, Шутім живий? Капер, Івер?

– Всі живі. Я все поясню тобі при зустрічі. Поспішай, твоя родина чикає на тебе.

Чарівник розтанув як дим, а Карол кинувся бігти до рідної домівки. У своє селище.

Серце шалено калатало, від швидкої ходи, перехоплювало подих, та хлопець і на мить не зупинився, щоб перепочити.

Сарман сидів на лаві, біля двору сусіда Іона. Поруч нього сидів сам Іон і його дружина Федора. Жінка тримала на руках свого первістка і щось воркотала до нього. Чоловіки дивлячись на неї, посміхалися. Час від часу, Сарман поглядав на дорогу. Пройшло вже близько двох діб, як син пішов до лісу. Батько хвилювався.

Він побачив в далечі людину, що швидко наближалась і встав, щоб краще роздивитися. По поставі і ході, це начебто був Карол, але на ньому був чужий одяг, такого у його сина, не було. На голову був накинутий великий каптур, що ховав очі, розгледіти можна було, лише білозубу посмішку, та шрам на щоці. Сарман дивився і не вірив власним очам. До нього наближався той самий хлопчина, що сімнадцять років назад, на полі бою, врятував йому життя. Та одночасно з тим, у своєму спасителеві, чоловік впізнавав і власного сина.

– Кароле! Синочку мій!– вигукнув Сарман, з такою жагою зустрічі, наче не бачив сина кілька років і стис хлопця в дужих обіймах

Він відсторонив від себе сина і почав знову його роздивлятися.

– В тебе ніколи не було цього шраму, звідки він? Поясни, мені, чому розставшись з тобою, лише на два дні, я відчуваю, що не бачив тебе цілу вічність.

– Заспокойся, тату. Пішли до хати і я все тобі розповім і поясню.

– Так, він все пояснить. – знову почув Карол, голос Орнагула.

– Орнагуле, ти вже справжній?– спитав у старого, посміхаючись, Карол.

Сарман здивовано поглядав то на сина, то на сивобородого старого в білій сутані.

– Ви, знайомі?– нарешті спитав він.

Хоч це питання було і зайвим.

– Так. Познайомся, тату і ти. Перед тобою стоїть Орнагул. Найвидатніший чаклун сучасності.

– Невже, справжній чаклун?– здивувався Сарман.

Та відповіді почути не встиг, на дорогу вибігла дружина і доньки. Вони як голубки налетіли на Карола і накрили своїми крильми-руками. Вони щось без упину торохтіли і тягли хлопця до хати. Сарман і старий пішли слідом. Жінки заходилися лаштувати на стіл, а чоловіки зайшли до світлиці і посідали на лаву під вікном, щоб спокійно побалакати. Спочатку Сарман не міг повірити в те, що йому розповідав Карол. Та сивобородий Орнагул, ствердно хитав головою, кожного разу, як чоловік намагався в нього про все перепитати. Каролові довелося багато чого пропустити в своїй розповіді, але вона від того, не стала більш правдоподібною. Та останній бій, в якому він врятував батька, хлопець описав дуже точно і Сарманові довелось визнати, що його не розігрують.

– Коли ти до мене наближався, я впізнав в тобі, свого спасителя, але не смів в це повірити. То виходить я завдячую життям, власному сину!

– Цього могло і не статися, та коли ми потрапили туди, я пригадав твою розповідь і зрозумів, що саме зі мною, ти тут зустрічався.

– Твій син особливий, Сармане. Боги Світла і Добра наділили його дивовижними здібностями. Буде великою помилкою, якщо вони згаснуть, так не принісши людям користі. Я старий і рідко полишаю свій замок, але мені потрібен десятий учень. За ради цього я і прийшов сюди. Тому я прошу, відпустити твого сина, мені в науку. Ваш син, обраний богами для великої місії, та поки він ще не готовий її здійснити. Прийде час і я передам йому свою силу і тоді, він стане оборонцем людства.

– Якщо така доля моєї дитини, я не ставатиму на заваді. Що може бути кращім, ніж наука мудрої людини, але вирішувати йому самому. Кароле, ти згодний навчатися у Орнагула?

– Звичайно, тату. Якщо він дасть мені відповіді, на мої питання. У мене, до нього, багато питань.

– Я знаю, хлопчику. Питай. – погодився чарівник.

– Де всі мої друзі? Де Мілена?

– Вони всі, як і ти, знаходяться там, де і повинні в цей час бути, окрім Крістура і Васси. Ці двоє, залишилися в Старшому світі. Для них пройшло багато часу. Крістур став старшиною племені. Васса перейняла у старої Марси науку цілительства, а ще народила для Крістура, двох синів. Вони дуже щасливі. Про це, мені повідомив Фалонд. Він теж, на зовсім, вирішив там залишитися.

– Це, чудово. А що, ти скажеш про тих, хто загинув у цій подорожі?

– Коли ви, в минулому, від’єднали Стеркію, від великої землі. Долі багатьох людей змінилися. Можна сказати, вашої подорожі в загалі не було.

– Як це?– здивувався Карол.

– Мозус і Мілена, живуть в своєму селищі і шорхи, ніколи на них не нападали. Тому вони не мандрували в пошуках притулку і не зустрічали тебе. – пояснив Орнагул.

– То Мілена, тепер мене не знає?

– Чому ж, знає. Всі хто був з тобою в подорожі, добре все пам’ятають, але вважають це сном, чи маренням. Лише зустрівшись з тобою, або один з одним, вони зрозуміють, що все було насправді. Ті , кому довелося пережити смерть, теж, але вони пам’ятатимуть, лише до часу своєї загибелі.

– Мабуть, це страшно, пам’ятати власну смерть?– перервав розповідь Орнагула, Сарман.

– Тільки зараз, я зрозумів сон, що наснився мені, на самому початку нашої подорожі. Мені снилось кладовище, але на могильних каменях не було написів і ти Орнагуле мені сказав:–« Від тебе залежить, чи вони , тут з’являться.» Вони не з’явилися! Я такий щасливий, від цього! Я повинен їх всіх побачити. Щоб переконатися самому в тому, що ти розповідаєш. – вигукнув Карол.

– Звісно! Я тобі в цьому допоможу. – погодився чарівник. —Я перенесу, тебе в поселення Міли.

Мілена прокинулась у ліжку, в своїй власній кімнаті. Вона здивовано обвила її поглядом. Побачила на лаві одяг, вділась і вийшла до світлиці. Тут все було до болю знайоме. У дівчина на очі навернулися сльози. Відчинилися двері і до кімнати зайшла Орика.

– Донечко, ти вже прокинулась? До тебе вже дівчата прийшли, гукають по квіти іти.

– Дівчата?– розгублено спитала Міла. – По які квіти?

– Рідненька моя, що з тобою? Хіба ти забула, сьогодні ж ніч нареченої. Ти ж, так на неї чикала!

– Ах, так! Ніч нареченої і справді, як я могла забути!– нарочито весело, вигукнула дівчина.

Вона все ніяк не могла прийти до тями, після дивного сну, що їй наснився. Він був такий реальний. Мілена вийшла на вулицю, до неї підбігли подруги. Вона навіть не уявляла, яка буде рада їх бачити. Розповідаючи одна одній новини і весело сміючись, дівчата побігли в поле, рвати квіти і плисти вінки. Ці вінки, їм були потрібні, для вечірньої церемонії. На ній, хлопці будуть пропонувати дівчатам, на очах у всього поселення, стати їхніми нареченими. Насправді, все вже заздалегідь домовлено, це лише дань традиції. Наречена, якщо згодна, надіває хлопцеві на голову вінок, а якщо ні, то стьобає його лозиною, що тримає в руці. Мілена згадала, що пообіцяла себе Базу, сусідському парубку, але зараз була не впевнена, адже добре пам’ятала Карола і свою любов до нього. Весь час, що вони були у полі, дівчина була розгублена і знервована. Це помітили подруги.

– Мілено, ти що не впевнена, що хочеш стати нареченою База?– спитала одна з них.

– А що, це так помітно?

– Помітно. – підтвердила подруга.

Далі, цю розмову, Міла не схотіла продовжувати. Набравши повні оберемки квітів, дівчата повернулися додому. Вже біля воріт, та сама дівчина, знов звернулась до Міли:

– Ти, краще Базові заздалегідь скажи, не добре соромити хлопця, на очах у всієї громади.

– Справа в тому, що я і сама ні в чому не впевнена. – знизала плечима, дівчина.

В хаті, на Мілину чикала мати, вона дошивала їй сукню і хотіла її приміряти. Мілена встала навпроти люстерка, сукня була дуже гарною, Орика була чудовою швачкою, але вона було блакитна і вишита стеклярусом. Побачивши своє відображення, Мілена наче збожеволіла. Не кажучи і слова, вона скинула наряд і кинувши його на лаву, вся в сльозах, вискочила з хати, мало не збивши з ніг Перуса.

– Що це з нею?– здивовано спитав він, у дружини.

– Це, все нерви. – зітхнула жінка. – Вона не хоче дорослішати. Пам’ятаєш, якою я була в цей день?

– Найгарнішою проміж усіх дівчат!– засміявся Перус.

– Зарьованою і з розпухлим носом. – поправила, його дружина. – Та нічого страшного, вона заспокоїться і до вечора прийде до норми. А, сукня їй дуже пасує!

Дівчина перебігла через вулицю і заскочила до двору Мозуса. Чоловік сидів на ганку і тримаючи на колінах своїх синочків, щось їм розповідав. Він підвів погляд і зустрівся з Мілиними очима. Наче блискавка пронизала його наскрізь. Ще в ранці, він думав, що йому, все наснилося. Та зараз, він був упевнений в справжності, своїх пригод. Дівчина, мабуть відчула те саме.

– Дядьку Мозусе, дай мені відповідь на одне питання.

– На яке саме, дівчинко?

– Мені, на нього, чикати?

Мозус одразу збагнув, про кого питає Мілена. Він трохи помовчав, розмірковуючи, як краще відповісти, а потім сам спитав:

– Ти, його кохаєш?

– Всім серцем!

– Тоді чекай, на нього! Я впевнений, вам судилося бути разом.

Мілена посміхнулася і пішла з двору. На поріг вийшла Марика:

– Чого це прибігала, сусідова донька.

– Питала, дещо, про вечірню церемонію. – злукавив Мозус.

– Вона, що, у батьків не могла спитати?– здвигнула плечима жінка.

– Інколи, чужим легше довіритись, ніж рідним. – думаючи, про щось своє, відповів чоловік.

Баз був завидним женихом у селищі. Багато дівчат сохло за ним, та він уподобав Мілину. Не те щоб, він її кохав, просто звик отримувати, все найкраще. Тому і запропонував їй, стати його нареченою. Дівчина була з порядної, заможної родини і сам гарненька. Його батьки, підтримали вибір сина, та й дівчина дала згоду. Все начебто було добре. Та ось зараз, вона стоїть перед ним і потупивши погляд пояснює, що передумала. Це, за кілька годин до церемонії! Він був розгублений і розсерджений, на неї .

– Про що, ти, думала раніше?

– Вибач, Базе, я не хотіла тебе образити. – винувато вибачалась, Мілена.

– Я міг запропонувати свою руку, будь якій з дівчат і вони б усі погодились.

– Я знаю. Та, я не буду твоєю нареченою, пробач.

Більше нічого не кажучи, Мелена повернулась і пішла.

– Та кому ти потрібна, королево! Обійдемося і без тебе. – навздогін їй, крикнув Баз і пішов до свого двору.

Карол привів себе до порядку: помився, переодягся в святкове вбрання. Він хотів, щоб Мілена, була приємно вражена його зовнішністю і не пожалкувала про зустріч з ним. Хлопець начепив на пояс кинджал, на шию оберіг і вже був готовий вирушати до селища коханої.

– Який ти, в мене, красень. – сплеснула долонями Орелія і посміхнулась до сина. —Я гадаю, моя майбутня невістка, варта тебе.

– Звісно варта, мамо!– ніяковіючи, відповів Карол.

Потім звернувся до чарівника:

– Орнагуле, відправляй вже мене швидше! В мене так серце калатає, що наче ось, ось зупиниться.

– Не зупиниться, воно в тебе міцне!– засміявся старий. – Та перш, ніж відправитись, спочатку вислухай мої настанови.

– Які настанови?

– Про повернення назад. Ти ж, ще не володієш мистецтвом телепортації?

– Ні. – посміхнувся хлопець.

– Отож бо! Тоді візьми, ось цей перстень і надінь на палець. Це не просто прикраса. Він допоможе тобі повернутися. З його допомогою, ти швидко навідаєшся до всіх своїх друзів. Треба лише добре уявити місце, де хочеш опинитись і повернути персня на пальці, в який бік, значення не має.

Карол роздивився чарівну прикрасу. На вигляд, це був звичайнісінький перстень, ніколи б не подумати, що він чарівний, зроблений з білого золота, з печаткою сонця. Хлопець надів його на пальця і тепер, вже зовсім був готовий до мандрівки. На дворі вечоріло. Сонце , своїм боком торкалося обрію. Карол закрив очі і почув жіночий крик:

– Мозусе, в нас на подвір’ї, ні звідки, якийсь хлопець з’явився!

Юнак розплющився, він і справді знаходився на незнайомому подвір’ї, а до нього з хати біг Мозус. Він схопив Карола в міцні обійми і закружляв з ним . У хлопця, аж в голові запаморочилось.

– Мозусе, та годі вже, ти ж мене задушиш.

– Кароле, хлопчику мій, який я радий тебе бачити!

– Я теж! Я спочатку місця собі не знаходив, переживаючи за всіх вас. Та Орнакул мені все пояснив і відправив провідати тебе і Мілу. Де вона зараз?

– На майдані. Ми, теж туди зібралися. – Мозус гукнув на дружину. – Марико, а йди но сюди, я тебе познайомлю зі своїм кращім другом.

Жінка підійшла і підвела синів. Карол їй вклонився і потис рученята обом дітлахам. Малі були дуже схожі на батька, такі ж русяві і блакитноокі.

– Дуже приємно познайомитись.

Хлопець зрозумів, що Марика, його вже не знає. Та він і не наполягав на цьому.

Раптом з обличчя Мозуса спала посмішка. Він дивлячись просто у очі Карола спитав:

– В тебе, що до Міленки, серйозні наміри?

– Так!– трохи здивувався хлопець. – А, в чому річ?

– В нашому селищі, сьогодні, свято. Дівчата, які досягли певного віку, стають чиїмось нареченими. Хлопці, привселюдно, просять їх про це.

– А, Міла, вона теж збирається стати нареченою?

– Звісно! Та чи стане, мабуть залежить від тебе. Ти, готовий?

– Готовий, але не знаю ваших звичаїв.

– По дорозі, я тобі все поясню. Ти маєш браслета?

– Ні.

Мозус звернувся до Марики:

– Кохана, ти б не могла позичити, хлопцеві одного зі своїх, а він тобі, пізніше іншого подарує.

Жінка, не сперечалася. Вона не могла втямити, що відбувається, але якщо чоловік вважає це правильним, то мабуть так треба. Марика вибрала, зі своїх прикрас, найгарніший браслет і передала хлопцеві.

На майдані, свято було в самому розпалі. Дівчата і хлопці водили хороводи і співали пісень. Перус і Орика не могли намилуватися своєю дочкою. Для них, вона була найгарнішою, про між всіх дівчат в поселенні. Блакитний колір дуже пасував, до її очей, тільки чомусь, на її милому личку, не було посмішки. Та ось настав час церемонії. Одна за одною, дівчата виходили на середину майдану, а хлопець, що обрав її, ставав перед нею на одне коліно і простягши обручального браслета, просив стати його нареченою. Вже всі Міленини подруги обручилися, підійшла її черга. Звісно, вона могла не виходити, адже зараз, тут, немає того, з ким вона хотіла б обручитись. Та якась невидима сила штовхала її у перед. Вона нерішуче вийшла і завмерла. Серце шалено калатало, руки тремтіли. Вона розуміла, весь сором свого становища. Баз не збирався виходити до неї, він стояв і дивився на дівчину зі злорадною посмішкою. Запанувала мертва тиша. Для Мілени, ця хвилина, тяглась довше за вічність, вона схилила голову і по щоці покотилась сльозинка. Її батьки розгублено поглядали, то на доньку, то на База, який стояв у натовпі і зловтішався.

– Міленко!– несподівано, в тиші, пролунав молодий, хлопчачий голос. – Ти станеш, моєю нареченою?

Натовп розступився і дівчина побачила Карола. Хлопець ішов до неї, тримаючи не простягненій руці, браслета. Мілена дивилася на нього, повними сліз і щастя очима. Не в силі чикати, поки він дійде, вона кинулась йому на зустріч і обхопивши за шию, пригорнулась до нього. Такого, на цьому майдані, ще не було ніколи. Натовп загудів, але не осуджував. Навпаки почулися радісні вигуки і сміх полегшення, що все для Міли, закінчилося так добре. Лише одна людина не раділа її щастю. Баз розвернувся і пішов геть. Перус підійшов до Мозуса:

– Я помітив, що це ти привів цього хлопця. Хто він такий і чому моя дитина, повисла в нього на шиї?

– Це довго пояснювати друже, але коли скінчиться свято, і я, і Мілена все вам пояснимо.

Майже до самого ранку, не гасло світло в домі Перуса і Орики. Господарі і їхні гості, сиділи за святковим столом. Мозус і його юні друзі, розповідали їм і Мареці, про свої пригоди. Ті уважно слухали.

– Знаєш, друже, якби цю пригоду розповіла мені дочка, я б вирішив, що моя дитина збожеволіла. Та тобі, не вірити, я не маю підстави. – вислухавши їх, мовив Перус. —Я лише, сподіваюся, що ти, Кароле, будиш для Мілени справжньою опорою. Якщо ви, разом, змогли здолати такі труднощі, то інші негаразди, вас, не злякають.

– Я, вам обіцяю, що ніколи не скривджу вашу доньку. – відповів на його слова Карол.– Тільки ближчим часом, ми не зможемо побратись, бо я іду в науку до Орнагула.

– Це не страшно. – відповіла, за батьків, Міла. – Ми, ще досить молоді. Я почекаю на тебе, скільки буде потрібно.

– Дякую, кохана. – Карол ніжно поцілував дівчину.

На ранок, хлопець попрощався з Міленою і Мозусом, та їхніми родинами і зробивши так, як навчав чарівник, відправився провідувати своїх друзів. Першими, до кого він навідався, була його тітка Хелена і її сімейство.

– Не чекала, племінничку, тебе так скоро побачити. Я рада, що ти нас не забуваєш.

Хелена обняла Карола і завела до хати. Кузина Ніка, теж зраділа, побачивши брата. Поснідавши, хлопець відвів її у бік і спитав:

– Ніко, скажи но мені, в тебе є наречений?

– А, навіщо, це тобі?

– В мене є товариш, він тебе бачив одного разу і ти йому сподобалась. Ти не будеш проти, якщо я вас познайомлю.

Дівчина трохи замислилась, а потім знову спитала:

– Він з твого селища?

– Ні. Його плем’я живе на болоті.

– Я не знала, що ти товаришуєш з болотниками.

– Від недавна. То, що ти скажеш?

– А, він симпатичний?– знову поцікавилась Ніка.

– Так. Він вродливий, високий і дуже сильний. – розхвалив товариша, Карол.

– Ну добре, тоді знайом. – начебто з нехотя, погодилась кузина.

Карол задоволений, що сватання пройшло добре, відправився в подальшу, свою, подорож. Наступною зупинкою в нього був ліс, де жили Шутім і Муеро-Лісовик. Тут теж, радо зустріли хлопця. Коротун як і раніше, вважав себе господарем лісу і був гонористим, і трохи пихатим. Він разом з хлопцем, вирішив провідати болотників і вугляра. По дорозі, він нагадав Каролові, щоб той, попрохав Орнагула, відправити його до Шамілі в Сулерію. Юнак, клятвено пообіцяв, бо інакше б малий, не відчепився. Добравшись до болота, Карол був дуже здивований, побачивши поселення, не на воді, як було раніше, а на березі. Брати-болотники, одразу його упізнали. Юнак був радий бачити Капера живим і здоровим. Він розповів йому, що посватав його за Ніку, хлопець не заперечував і пообіцяв навідатись до дівчини, ближчим часом. Ще брати розповіли, що стурбовані зникненням Крістура.

–Ми пішли, до нього, щоб побалакати, а його не має дома і сусіди кажуть, що вже кілька днів його не бачили. – сказав Плато.

– Не хвилюйтесь за нього. – заспокоїв їх Карол і розповів те, що взнав від Орнагула.

Хлопці зраділи, за свого соплемінника і товариша.

– Івер де?– спитав у них Карол.

– Десь пішов на полювання, так його мама нам сказала. – відповів Капер.

Від селища болотників, до поселення вуглярів вела широка, гарно витоптана стежка. Всі гуртом, друзі відправились навідати Теймура, над стежкою росли густі кущі ліщини. Несподівано, із них висунулась руда, скуйовджена голова, з посмішкою від вуха, до вуха. Це був Івер.

–Ну нарешті, ми тебе відшукали, а то я думав, що так і піду не побачивши. – весело вигукнув Карол.

Хлопчина радісно гикнувши, кинувся до своїх побратимів.

–Ви направляєтесь до Теймура? Мені можна з вами?

– Звичайно, друзяко. – потріпав його за плече, Плато.

Теймура зустріли на березі лісового озерця. Він сидів і замислившись, дивився в воду. Друзі зупинились на іншому березі:

– Гей, хлопче, ти бува не про море мрієш, дивлячись в цю калюжу?– гукнув йому Плато.

Теймур підвів очі і оторопів, та через мить прийшовши до тями, кинувся до них прямо навпростець, через воду. Мабуть такого щастя, він не відчував ніколи в житті. Бризки розліталися на всі боки, товариші не чикали, вони всі як один теж поплигали в воду. Навіть Шутім, не залишився на березі.

Всю ніч друзі просиділи біля багаття. Вони згадували свою подорож, свої пригоди, нових друзів, яких зустріли в інших світах.

– Кароле, що ти вирішив? Будеш навчатися чародійству у Орнагула?– спитав Теймур.

– Орнагул, був першим, кого я зустрів. Він, дуже цього хоче. Навіть перстень мені дав, що переносить в просторі, щоб я швидше прийшов до нього.

– Ну, з Орнагулом, все ясно, а ти сам, хочеш.

– Так. Якби я раніше володів магією, наскільки б легше була наша мандрівка. Уявляєте?

– Кароле, якби в нашій подорожі потрібен був чарівник, то з нами б, вирушив хтось з учнів Орнагула. Та їх, на нашому шляху і так хватало, а такого хлопця як ти, ми ніде не зустріли. – вугляр плеснув товариша по спині і посміхнувся. – Правду я кажу, друзі?

Лише коли зійшло сонце, друзі розпрощались. Карол і Шутім відправились разом до замку чарівників і Орнагул допоміг малому потрапити, до коханої Шамілі в Сулерію. Карол став його учнем. Він старанно вивчав науку чародійства і незабаром став вправним магом. Багато пригод ще трапилось в його житті, але це вже інша історія. Яку, я вам розповім іншим разом.

10. 06. 2009р.