Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Мандрівники сиділи мовчки, схвильовані почутим. Ніхто з них, не насмілювався заговорити першим.

– Що ж, я бачу, ви все добре зрозуміли. – посміхнувся старий. – Кароле, дай но мені сферу. Сьогодні, ви, скористуєтесь нею в останнє.

Фалонд, повертів кулю в руках і щось прошепотів над нею. Потім повернув хлопцеві.

– Прийшов час прощатися, мої друзі. Бажаю вам всього найкращого, нехай Боги Світла і Добра допомагають вам.

– Я, теж зичу вам щастя. – обізвався Харон.

– Пішли , Хароне з печери, ми не повинні тут знаходитись коли, наші друзі вирушать у інший світ. – погукав юнака чарівник. – Кароле, коли сфера засяє в повну силу, розбий її.

– Навіщо?

– Вона відслужила в повній мірі і в Акварії вам не знадобиться, та і лишати цю річ без догляду не можна, а до нашого світу вона не повинна потрапити. – пояснив чарівник.

Він взяв Харона за плече і вони вийшли з печери.

– Ну що, всі готові до нових пригод?– спитав Карол у своїх друзів.

– Знову вода?– проскиглив Шутім.

– Хочеш залишитись?

– Ні!– рішуче закрутив головою коротун. – Це я так, просто набридло мокнути!

– Я зовсім забув, ми ж справді можемо опинитися у воді. Наші речі вимокнуть, а свиток з закляттям може зіпсуватися!– вигукнув Карол.

– Його треба покласти у пляшку і добре закоркувати. – порадив Капер.

Так і зробили. Тепер друзі справді були готові до мандрівки в новий, дивовижний світ. Вони стали щільним колом навколо Карола, той розмахнувся і кинув сферу об землю.

14

Вода була тепла і солона. Мандрівники, як стояли тісним колом, так і опинилися в ній. Навколо куди не кинь оком, був океан.

– Ми на місці. Ніхто не потонув?– роздивився навколо ватажок.

– Та начебто, ні. – обізвався Капер. – Куди пливтимемо? Як у Містерії, навмання?

– Навіть і не знаю, що нам робити. – відповів Мозус.

Чоловік однією рукою розгрібав воду, щоб втриматись на поверхні, а іншою підтримував Шутіма, та коротун і сам впевнено тримався. Мабуть вже звик до плавання.

– Добре, хоч тут тепло. – промовив він, випльовуючи з рота воду.

Несподівано поблизу їхньої компанії, із води, визирнула зелена, ротата голова, на довгій як у змії шиї. Мілена злякалася і заверещала, намагаючись ближче притиснутись до Плато, який був найближче до неї. Біля першої голови з’явилося ще кілька таких самих, вони повільно обпливали купку людей по колу, потроху наближаючись. Їм мабуть було цікаво спостерігати, за такими не зграбними у воді, істотами.

– Вони нападуть на нас?– пошепки спитав Шутім у Мозуса.

Той лише здвигнув плечима. Коли голови опинилися зовсім близько, Капер раптом радісно вигукнув:

– Це ж, черепахи! У нас на болоті їх повно. Тільки там, вони маленькі.

Він обережно простяг руку до найближчої, від нього, тварини. Черепаха не злякалась, а навпаки, потяглась на зустріч хлопцеві і злегка ущипнула його за руку, ніби шукала на ній гостинець.

– Вибач, у мене нічого не має. – виправдовувався Капер перед твариною, ніби вона його розуміла.

Він взявся рукою за панцер і спробував на нього залізти, черепаха не сперечалась з таким нахабством, а навіть повернулася, щоб хлопцеві було зручніше сісти.

– Ти ба! Та вони ж ручні. – радо вигукнув Плато і по слідував братовому прикладу.

І ось, вже дивовижні мешканці Акварії, везли мандрівників по водним просторам свого світу. Черепахи пливли швидко, то ховаючи голови під воду, то піднімаючи на поверхню, але глибоко не занурювались, наче розуміючи своїх вершників. Скільки б ще продовжувалась ця подорож, не відомо, якби по переду їхнього маленького флоту, не з’явилось дивне, лускате створіння сріблястого кольору, з вилупкуватими очима на пласкій, як у риби, голові. Було не зрозуміло, що ж воно таке, чи то жаба з риб’ячою головою, чи то риба з лапами як у жаби. Створіння поводило на всі боки очима і зникло в глибіні.

– Ну і що це означає?– спитав Теймур, озираючись на товаришів.

– Не можу тобі відповісти. – спокійно проказав Мозус. – Скоро, гадаю, ми все зрозуміємо.

Черепахи продовжували пливти, не звертаючи ні на що уваги. Лускате створіння знов з’явилося поряд, але вже не само, а з кількома такими самими істотами. Вони наче перемовлялися по між собою, то відкриваючи то закриваючи свої риб'ячі роти. Одна з них обігнала черепах і щось їм показала. Тварини різко змінили напрямок руху і попливли в інший бік. Лускаті істоти пливли поряд, так само швидко як і черепахи. Крізь прозору воду, мандрівники добре бачили їхні видовжені і дуже граційні тіла. Перетинки на кінцівках допомагали їм краще рухатись у воді. Друзі розуміли, що поряд з ними розумні істоти, але як здогадатися, що вини замислили. В цих акваріанських просторах, подорожуючи були безпорадними як малі діти, що ледь навчилися ходити. Карол уважно дивився на одну з цих істот, він намагався звернутися до неї, як це робила цариця Ная. І це спрацювало! Створіння повернулось до хлопця і наблизилось. Юнак не почув ніякого голосу, але одразу зрозумів, що вони направляються у помешкання чарівника Валерома, а їх супроводжують його помічники і учні. Карол одразу повідомив про це друзів.

– Ти впевнений, що не помиляєшся?– перепитав його Мозус.

– Не знаю чому, але впевнений. – сказав хлопець.

– Значить ти зможеш з ними спілкуватися. Це добре…

Та не вспів Мозус закінчити свою думку, як Карол вигукнув:

– На нас чекає якась небезпека! Приготуйтесь!

Він вихопив свого короткого меча і наче завмер в очікуванні. Лускаті створіння, наче зграйка сполоханих рибок, пірнули на глибину, черепахи за ними, потягши за собою своїх пасажирів. Мандрівники вже хотіли відпустити панцері і спливати, як раптом вода над ними потемніла, якась велика тінь насунула і закрила світло. Люди позадирали голови, прямісінько над ними, пливла велика рибина. Вона хапала здоровенним ротом воду і випускала її крізь зябра. Черепахи обпливши її, спливли на поверхню і якраз вчасно, бо у мандрівників у легенях закінчилося повітря. Велетень зник у далині і подорож знову стала спокійною.

– Цікаво, це єдине страшне створіння в цьому світі, чи є ще і інші?– поцікавився Плато.

– Мені, якось, не хочеться про це дізнаватися. – відповів його брат.

Мешканці Акварії зупинилися, черепахи теж.

– Що, цього разу?– роздратовано спитав Теймур.

Наче розуміючи його тривогу, акваріаниць підплив до Карола і подивився на нього.

– Ми на місці. Зараз нас проведуть до Валерома. – озвучив хлопець пояснення істоти.

Досі спокійна поверхня води, почала бурлити і випускати на гору величезні бульбашки. На поверхні з’явився, темний горбик, він поволі висувався і перетворися на півкулю сіро-зеленого кольору, покриту водоростями і ракушками, наче дно судна, яке довго знаходилося у морі. У кулі відкрився прохід, виявилося це якийсь плавучий транспорт. Мандрівники полишили черепах і перебрались на нього. Двері зачинилися і півкуля почала опускатися в глиб океану.

–Щось, мені, це не подобається, наче ховають живцем. – тихо промовив Шутім.

Та спуск несподівано припинився, з зовні щось зашурхотіло, двері відчинилися і мандрівники опинилися у підводному приміщенні. Здивуванню і захопленню їхньому не було меж. Вони знаходились, наче, в скляній банці, за стінками якої, вирувало підводне життя. Це була казкова країна, наповнена дивовижними барвами і невідомими, для мандрівників, істотами. Океанські рослини і риби захоплювали розум своєю різноманітністю. Саме приміщення, в якому опинилися мандрівники, теж було незвичайне. Його підлога була вистелена жовтим каменем, який світився з середини не яскравим , але приємним світлом, посередині приміщення був розташований басейн. Вода в ньому доходила до самих країв, але не переливалась. Враз, вона наче закипіла і з води показалася риб’яча голова, з великими, вилупкуватими очима, але колір їх був не природно-червоний, наче то не очі, а бульбашки з кров’ю.

– Ось і господар. – тихенько промовив Мозус.

Друзі завмерли в очікуванні. Луската істота піднялась на повний зріст і повернула голову в напрямку людей.

Карол відчув потребу підійти до цього акваріанця. Він нерішуче зробив кілька кроків у перед і не відриваючи погляду від господаря приміщення, зупинився перед самим басейном. Друзі прослідували за ним. Хлопець обернувся до них і сказав:

– Це, Валером , владика цього світу і чарівник. Через нещасний випадок він втратив зір, але його поради, все ж, зможуть нам допомогти.

– Звідки, ти, це знаєш?– спитав у нього Теймур.

– Сам не розумію. Можливо мешканці Акварії, якось передають мені цю інформацію.

– Тоді розкажи йому про нас, хай щось порадить. – попрохав Мозус.

– В цьому немає потреби, він вже все знає. Валером уміє читати думки. Його помічники і учні, допоможуть нам знайти дракона. В ночі він відпочиває на маленькому острівці, а в день полює на велику рибу. Ту, яку ми бачили, пливучі сюди. Однієї такої рибини йому вистачає на кілька днів. Коли слактор ситий, він менш небезпечний.

– Будимо сподіватися, що нам пощастить. Адже яких він має бути розмірів, щоб уполювати таку здобич?– похитав головою Плато.

– Я з тобою цілком згодний. – промовив ватажок. – Навіть не уявляю, як ми його здолаємо.

– У дракона-слактора, є вразливе місце, якраз за зябрами, ближче до черева. Якщо його туди поранити, він стече кров’ю і здохне. – відповів Карол на це питання.

– Коли ми зможемо вирушити на полювання?

– Як тільки самі будемо готові.

Валером зник у басейні. Теймур підійшов до скляної стіни і став роздивлятися красу океанського дна. Можливо більше ніколи в житті, він не побачить такого. Юнак, ще з дитинства марив морськими пригодами. Його дядько жив на узбережжі і був моряком. Та все якось не випадало нагоди, відправитись до нього. Лише тепер, Теймур повірив у його розповіді, про захоплюючий морський світ, коли побачив його на власні очі. Несподівано, прямо перед ним, виникла постать акваріанця. Істота показала кінцівкою на плаваючий засіб.

– Вони готові супроводжувати нас. – пояснив побачене, Карол.

– Зрозуміло. Тоді в дорогу, друзі! – вигукнув Мозус. – Шутіме, ти залишаєшся з Мілою. Речі теж не беремо, лише зброю і без суперечок.

Коротун навіть рота не вспів відкрити, а двері зачинилися. Мілена з Шутімом побачили, як схожий на півкулю корабель, почав підійматися у гору і скоро зник у товщі води. Залишившись у двох, вони підійшли до басейну і сіли на бордюр.

– Знаєш, Міленко, іноді мені здається, що я даремно відправився у цю подорож. Я тут нікому не потрібний. Лише заважаю. Треба було залишитися в Сулерії, біля Шамілі.

Міла поклала йому руку на плече і зазирнула в очі:

– Слухай, Шутіме, ти пам’ятаєш, що сказав Орнагул? В цій подорожі немає зайвих. В кожного з нас своє призначення. Просто твій час, ще не настав, як і мій. Бо я, інколи, теж відчуваю свою не потрібність. Та це, не так! Повір мені.

Шутім нічого не відповів, лише важко зітхнув. Мабуть він, все ж, залишився при власній думці.

Чоловіки вже були на поверхні океану. Їхній кораблик плив , легко розтинаючи хвилі, наче його хтось тягнув, адже не було ні вітрил, ні весел. Час тягнувся повільно, друзі то один , то інший визирали на зовні, намагаючись, хоч щось побачити в далечі, але навколо була лише вода. По обидва боки від суденця, пливли учні Валерома, вони справно виконували наказ свого володаря.

– Не хвилюйтеся, до темряви будемо на місті. – заспокоїв їх Карол.

– Не уявляю, як моряки, витримують таке. Місяцями пливти по океану і бачити лише небо та хвилі. – промовив до товаришів, Плато.

– А , мені подобається. – сказав Теймур. —Я все життя прожив у лісі і великою водою, для мене, було лісове озеро, а це, просто неймовірне видовище. Якщо я повернусь у рідний світ, то подамся до моря і наймуся матросом.

– А я, разом зі своєю родиною, повернуся в рідне селище. Відбудую його і житиму як і раніше. – тихо, наче сам до себе, промовив Мозус.

– Хлопці, а ви чим займатиметесь?– спитав братів-болотників, Теймур.

– Я, житиму як і раніше, можливо одружусь. А, ти, Капере?

– Я , теж одружусь. Набридло холостяцьке життя. – відповів хлопець.

– Ну звісно! Як я забув, ти ж і наречену для себе приглядів! – засміявся Плато. – Пам’ятаєш, Кароле я розповідав? Ти , ще сказав, що вона твоя сестра.

– Пам’ятаю. – посміхнувся юнак. —А, ось моє майбуття, невідоме навіть мені. Коли…

Карол, ще щось, хотів додати та замовк, до суденця підплив один з акваріанців.

– Попереду густий туман, і острівець, до якого ми пливемо, майже не видно. Ми будемо пливти далі, чи зачекаємо?– запитав він у друзів.

– А , скільки потрібно чекати?– поцікавився Мозус.

– Хто знає? Може кілька годин, а може і всю ніч.

– У нас немає стільки часу. Будемо пливти.

І справді, туман виявився щільним і густим, він огорнув мандрівників з усіх сторін, не видно було далі власної руки. Біля судна, знов випірнув акваріаниць.

– Ми на місці. – повідомив друзів Карол. – Дракон знаходиться на острові. Він від нас з ліва. Ми можемо покинути корабель, тут мілко. Найглибше, нам буде, по груди.

– Знаєте, друзі, мабуть я зробив дурницю, коли наказав пливти далі. – винуватим голосом, сказав ватажок. – Як же ми будимо полювати, коли навкруги нічого не видно?

– Якось воно буде, друже. – заспокоїв його Теймур і витягши свого меча спустився з човна у воду.

Товариші по слідували за ним. Води тут і насправді було не багато. Мандрівники тихо просувалися у перед. Акваріанець не зник, а продовжував пливти поруч. Мабуть йому важко ходити, на його жаб’ячих лапках. Дно в цьому місті було рівне і тверде, це полегшувало мандрівникам шлях.

– Теймуре, зупинись. – попередив вугляра, Карол і якраз вчасно.

Прямо перед самісіньким обличчям хлопця, виступила стіна. Вона була заввишки метра з три і така гладенька, що не було, за що ухопитися.

– Будемо видиратися тут, чи пройдемось по під стіною далі?– спитав Капер.

Друзі озирнулися на Карола. Той здвигнув плечима і пошукав поглядом рибоголового товариша, та його не було вже поряд.

– Утік. – висказав свою думку вугляр.

– Не думаю. Вони десь поряд і в потрібний час прийдуть на допомогу. – заступився за акваріанців Карол.

– Добре. Не сперечайтесь. Пішли потихеньку у перед, може десь цю огорожу, буде перелізти зручніше. – наказав Мозус.

Пішли далі. Стіна і справді потроху ставала нижчою і друзі вже намірились через неї перелазити, коли раптом вона ворухнулась і трохи піднявшись у гору ляпнула по воді, розкидаючи водоспад бризок. Від несподіванки, мандрівники поприсідали і завмерли.

– Отакої! А, яка ж тоді голова?– прошепотів Плато.

– Краще спитай, де та голова. – також пошепки відповів, Теймур.

– На іншому боці хвоста. – пожартував болотник.

– Ага! – не зрозумів жарту Мозус. – Тоді пішли назад.

– Нетреба назад, пройдемо ще трохи у цьому напрямку. – заперечив Карол.

Його послухали і через кілька метрів, відчули у повітрі, їдкий сморід. Це був подих слактора. Голова чудовиська була десь зовсім поряд і ось нарешті друзі, її побачили. Першої миті, від подиву і страху, вони втратили здібність рухатись і розмовляти, то була не голова, а наче, скеля з зубами.

– Ну, як будемо діяти. – тихо спитав Капер. – Одне його ікло, завбільшки з мою ногу, перекусить і не відчує!

– Так просто, його не вбити. – погодився Мозус.

Поруч знову випірнула луската істота.

– Треба відійти у бік, у дракона гарний нюх. – сказав Карол.

Та було вже пізно. Морське чудовисько поворухнулось і відкрило жовті очі. Не відомо, чи побачив він крихітних створінь, що стояли просто перед ним, але раптом він підняв свою страшну голову до неба і закричав. Від того крику, у мандрівників позакладало вуха, а по гладкій воді, пішли брижики. Зубаста скеля хитнулась і стрімко почала падати в низ, якраз прямо на мандрівників. Як по команді, вони кинулись урізнобіч і ледь встигли врятуватися. Голова, зі страшним плескотом, упала за їхніми спинами. Чудовисько почало принюхуватись, воно відчувало у воді, незнайомий для нього запах. Так не пахла жодна океанська істота.

– Сплячим, як червона ящірка, він нам не дістався. – вже на повний голос проказав Плато.

Дракон повернув голову у їхній бік і почав готуватися до нового нападу, піднімаючи свій зміїний тулуб над водою. Знову мандрівникам довелося тікати, щоб не бути розчавленими.

– Здається, на мілині, він не надто повороткий. – вигукнув Теймур, щоб його за цим шумом , почули друзі. – От якби, на нього залізти!

– А, що потім? З гори, ти, його однаково не вб’єш, а до горлянки не дістанешся, він тебе розчавить. – заперечив йому Капер.

Тим часом морський дракон, знову підіймав свою голову. Вугляр вхопив Капера за руку і разом з ним відскочив у бік.

– Правильно! На мілині не зможу, треба його виманити на глибоке. – пояснив свій план Теймур.

– Ти чудово придумав!– погодився з ним Карол. – Акваріанці нам допоможуть!

– Це, вони тобі сказали?

– Мабуть!

– Якщо, ні в кого іншого плану не має, давайте спробуємо. – сказав Мозус.

– Але як це, зробити?– розгублено спитав Плато.

– Спочатку, треба сховатися, щоб не відвертати увагу слактора на себе, а наші рибо голові друзі, все зроблять самі. – пояснив Карол.

– Куди сховатися?

– Під воду!

Набравши в легені повітря, мандрівники пірнули. Акваріанці повискакували з води і почали дразнити дракона, той попався на цю уловку і посунувся за ними, він знав як полювати на тих, хто живе у воді. Мозус, та його команда не гаяли часу, коли по біля них посунуло здоровенне тіло слактора, вони один за одним здерлися на нього, чіпляючись за плавники. Дракон опинився на глибині, лускати істоти, все ще відвертали його увагу на себе. Мандрівники прив’язали до плавника мотузки і спустилися у воду, по обидва боки голови чудовиська. Вони били його мечами доки в них вистачило сили. Кров дракона закрасила навколо всю воду в червоний колір. Від нестачі кисню у них паморочилося в головах, та друзі не зупинялися. Вони розуміли, другого шансу у них не буде, треба закінчити все одразу. Від болю чудовисько вискочило із води і замотиляло головою, розкидавши своїх ворогів на всі боки, а потім попливло назад, до острівця. Карол виплив на поверхню води. Залишившись сам в цьому тумані, хлопець не знав в якому напрямку пливти. Він за панікував, та на виручку до нього підплив лускатий друг. Карол поплив за ним і невдовзі об’єднався зі своїми друзями, яких до купи, теж зібрали, океанські жителі.

Вибравшись на мілину, друзі побачили, як в передсмертних судорогах звивався слактор, розмазуючи кров, по всьому своєму тілі. Та сили поступово полишали його. Він рухався все повільніше. Мандрівники обережно виходили із води, але наблизитись до дракона , поки що, не насмілились. Теймур і брати, рушили вздовж тіла в бік голови, а Карол і Мозус залишилися на місці і це виявилося їхньою помилкою, помираючий дракон, в останній своїй конвульсії, ударив хвостом і влучив прямо в бік ватажкові. Підлетівши кілька метрів у гору, Мозус, усією масою свого важкого тіла, упав на гостре каміння острівця поруч з мертвим слактором.

– Мозусе! Ні!

Карол біг до свого друга, розтинаючи ногами, важку морську воду, час навколо нього, наче зупинився і йому здавалося, що він майже не рухається. Сильний , тупий біль здавив груди, не даючи дихати. Товариші почули його крик і кинулись назад, на допомогу. Мозус лежав між камінням, а Карол намагався привести його до тями. Сам не усвідомлюючи того, Мозус замінив йому батька і втратити, ще і його, для хлопця було великим горем. Від розпачу, він став сам не свій. Теймур намагався заспокоїти Карола, та марно, юнак упав чоловікові на груди і заридав. Несподівано він затих, наче втратив свідомість. Друзі хотіли його віднести в сторону, та зупинилися і завмерли від побаченого. З пальців, у Карола пробивалося світло і наче розтікалося по всьому тілу Мозуса , насичуючи кожну його клітинку. Рани почали закриватися і чоловік почав дихати. Заворожені цим видовищем, мандрівники боялися поворухнутися, щоб не завадити Каролові. Та ось, сіяння зникло, а хлопець так і залишився лежати. Ватажок відкрив очі і здивовано роззирнувся. Побачивши непритомного Карола і плями крові на своєму одязі, обхопив його своєю сильною рукою і обережно поклав поряд :

– Кароле, хлопчику, що з тобою?– стурбовано спитав, він .—Я пам’ятаю, мене вдарив хвостом слактор, його, що, теж зачепило?

– Заспокойся, Мозусе, з хлопцем все буде добре. – обізвався до нього Капер. – Він втратив багато сили, рятуючи тобі життя.

– Моє життя? А, хіба, це не Каролова кров, на моєму одязі, адже я не поранений.

– Тепер, ні. Хлопчина залікував твої рани. Мабуть від розпачу, який він відчув, втративши тебе, проявилися його сили, про які говорила Марса.

Ватажок з ніжністю подивився на знесилене тіло юнака і обережно поляпав його по щоці:

– Карол, друже мій дорогий, отямся.

Хлопець відкрив очі і притулившись до широких грудей старшого товариш, заплакав наче дитина:

– Мозусе, ти живий. – крізь сльози проказав він.

– Ну , годі тобі. – розгубився чоловік і поляпав друга по спині.

Нарешті всі заспокоїлись. На них чекало ще багато роботи. Вони пішли до голови дракона і видовбали йому око, воно виявилося великим і важким. Поклавши здобич на рядно, мандрівники поволокли його до свого дивного човна. Повернулися чоловіки, до підводного будинку виснажені, але задоволені собою. Їм вдалося добути останній інгредієнт до чарівного зілля. Тепер справа за Валеромом. Він вже чикав на них, разом з Мілою і Шутімом.

– Нарешті ви повернулися! – радо вигукнула дівчина, коли друзі зайшли у відчинений прохід.

Вона обняла всіх по черзі , а Карола поцілувала.

– Дуже приємно, коли на тебе чикають. – прошепотів він, їй на вушко і поцілував у відповідь.

– Валероме, Кароле, беріться до справи, нема часу на люб’язності. – сказав ватажок і в очікуванні глянув на хлопця.

– В цій кімнаті є все, що нам потрібно. – почав приготування, Карол.

Він знайшов у приміщенні посудину і вилив в неї рідину з ока, потім розтер на порох крило морфіна і теж всипав туди. Останньою впала в посудину шерсть червоної ящірки. Карол робив все це, навіть не замислюючись над своїми діями. Підійшла черга до закляття. Хлопець дістав його і глянув на Валерома, потім погукав своїх друзів:

– Підійдіть всі до мене і захопіть наші речі, якщо все зроблено правильно, ми зараз вирушимо в нашу останню подорож між світами.

Потім глянув на володаря Акварії і подякував йому за допомогу, адже все що він зараз робив, підказав йому саме він. Валером кивнув своєю риб’ячою головою і пірнув у басейн. Хлопець розгорнув старий папір і уважно подивився на незнайомі знаки.

– Як, ти його читатимеш? Тобі ж незнайомі ці письмена. – стурбовано спитав Мозус.

Карол не відповів, а продовжував вивчати свиток. Він повільно повертав його перед очима і раптом знаки почали набувати знайомих обрисів, слова самі собою полинули з горла. Суміш, що приготував Карол стала нагріватися і парувати. Хлопець не зупинявся, він вже не дивився на папір, наче знав написане на пам'ять, його очі були закриті, а голова відхилена трохи назад. Пару ставало все більше, і більше, він заповнив все приміщення, нічого вже не можна було роздивитися. Нарешті, Карол, замовк і пара потроху розвіялась.

15

– Дивіться, зірки. – прошепотіла Мілена.

Друзі позадирали голови і побачили усіяне маленькими, яскравими цяточками, небо. Очі поступово звикли до темряви. Мандрівники почали розрізняти обриси дерев і кущів. Під ногами був твердий, без порослі грунт, здається дорога.

– Кароле, тобі вдалось!– хлопнув долонею по спині товариша, Теймур.

– Ти, дійсно справжній чарівник!– підтримав вугляра, Капер.

– Нам треба з’ясувати, чи туди ми втрапили. – остудив їх, ватажок. – Якщо туди і в потрібний час, то у нас усього два дні і треба поспішати.

У далині замерехтіли вогні смолоскипів, почувся кінський тупіт і вигуки людей.

– Я впізнаю цей говір. – сказав Мозус.– Швидше ховайтеся за кущами, це горяни. Нам зараз не варто потрапляти їм на очі.

Друзі послухали ватажка і хутко сховалися у кущах. По дорозі проїхав невеликий кінний загін. За ним ішли піші воїни, вони щось жваво між собою обговорювали. Двоє з них відділилося від решти вояків і направились до заростів, за якими ховалися мандрівники. Вони підійшли майже в притул. Теймур витяг меча і приготувався до бою, але Мозус притримав його і заперечно похитав головою. Горяни справили нужду і побігли доганяти своїх, мандрівники з полегшенням зітхнули.

– Хто небудь розчув, про що говорили солдати?– спитав ватажок у своїх товаришів.

– Вони казали про велику битву, що станеться на світанку. – відповіла Мілена.

– Ми втрапили вчасно?– поцікавився Шутім.

– Так. А ви знаєте, що в цій битві брали участь і Каролів батько, і Міленин, і я.

– Як дивно виходить, Мозусе, ти зараз і там і тут. – посміхнувся Теймур.

– Справді дивно. Так дивно, що навіть не збагну, чи насправді це зі мною відбувається, чи я може сплю.

– Тоді, ми спимо всі разом. – додала Міла.

– Давайте, не будемо затримуватись, у нас ще довга дорога. – по торопив товаришів, Карол.

Мандрівники рушили у той же бік, куди пішли вояки. Вони не ризикнули іти по дорозі, бо зрозуміли, що находяться в тилу у ворога і можна легко потрапити в халепу, а це їм було не потрібно.

– Добре, було б, роздобути коней. – підкинув ідею, Плато.

– Вірно мислиш, друже, але це буде не легко зробити, та все ж спробуємо. – підтримав його ватажок.

Далі ішли мовчки, прислухаючись до того, що діється навколо. Тупіт коней і голоси горян давно стихли і мандрівники чули лише власне дихання і биття схвильованих сердець. Почало розвиднятися. По переду завиднілися якісь хати, мабуть то було селище.

– Нам туди не можна, там ворог. – попередив Мозус. – Будемо обходити. Може пощастить і ні на кого не натрапимо.

– Але ж, у селищі, можна добути харчі. – нещасним голосом заскиглив, Шутім.

– Ми всі голодні, та життя важливіше, а харч ми десь роздобудемо. – заспокоїв малого прожеру, Плато.

– Харчі, це і є, життя!– патетично, закінчив розмову коротун.

Маленький загін обережно обійшов селище і піднявся на високий пагорб, за ним простяглася широка і рівна як долоня долина. Саме це місце і вибрали два ворогуючі народи, для вирішальної битви. Мандрівники побачили, як війська каурданців і махтеріанців рушили на зустріч один одному. Це було водночас і захоплююче, і страшне видовище. Все змішалося в одну купу. Колючи і рубаючи ворога, воїни намагалися здобути перемогу для свого війська. Не було значення на чиєму боці вони воювали, всі однаково були жорстокі і немилостиві. Нікому у цій різні не було пощади.

– Який жах. – висловила свої відчуття Міла.

З нею були всі згодні.

– Як дивно бачити бій, у якому сам приймав участь зі сторони, та ще й через стільки років. – задумливо промовив Мозус.

– Друзі, дивіться, он стоять коні. – звернув увагу товаришів, на загорожу зі скакунами, Шутім.

– Ці коні належать махтеріанцям, пішли підійдемо по ближче. – сказав Мозус.

Мандрівники, обережно, не привертаючи уваги спустилися в долину і наблизились до загону з кіньми.

– Чекайте на мене тут. – наказав Мозус, а сам десь побіг.

– Куди це, він?– здивовано спитав Шутім.

Інші, теж розгублено пожимали плечима. Невдовзі ватажок з’явився з кількома зеленими стрічками у руках.

– Це, знак належності до війська Махтерії. Ми їх одягнемо і переїдемо через долину з їхнього боку. За коні я теж договорився, їх охороняє мій знайомий. Правда мені довелося сказати, що я батько того Мозуса, якого він знає. Все ж, я сам з собою, мабуть таки дуже схожий!

Друзі повеселіли, лише Карол про щось напружено думав і не звертав уваги на те, що сказав Мозус.

– Кароле, ти чого?– поцікавився Шутім.

– Ви ідіть і чекайте на мене, між отими двома пагорбами. – показав хлопець на інший бік долини.– А я, навпростець. У мене тут є справа.

– Кароле, це небезпечно! Там іде бій і тебе можуть поранити!– спробувала зупинити, його Міла.

Та він не хотів нічого чути, лише махнув рукою і побіг просто у саму гущу битви. Друзі подивилися йому в слід і пішли по коні.

– Не хвилюйся, Міло, хлопець знає що робить. – заспокоював дівчину ватажок, але сам хвилювався не менше.

Карол вже був у гущавині бою, з усіх боків дзвеніли мечі, чулись вигуки і лайка, стогнали поранені. Хлопець тримав і свого меча напоготові, але в бійку не встрявав. Він напружено видивлявся, таке знайоме і рідне обличчя. Несподівано йому перегородив дорогу каурданець. На вигляд, він був трохи старшим за Карола, але майже такої ж, постави. Він замахнувся мечем, та юнак вже був напоготові. Леза схрестилися в повітрі, аж іскри полетіли. Карол тільки зараз відчув, всю майстерність батькової науки, він спритно володів мечем і розумів тактику бою. Ворог скоро зрозумів, що даремно його зачепив, та все ж не відступав. Карол не хотів його вбивати, він улучив момент і вдарив хлопця по голові рукояттю, той впав на землю, а юнак побіг далі. Ще кілька разів, йому доводилось вступати у бій з горянами і кожного разу він виходив переможцем. Карол біг навмання, він відчував, що ноги, самі винесуть його туди, куди треба і не помилявся. Попереду він побачив двох дужих воїнів, що билися між собою. У юнака затремтіли ноги і серце закалатало мов скажене, він бачив свого батька живого, молодого і сильного. Саме для цього він і біг сюди, ризикуючи власним життям. Карол накинув на голову каптур, щоб не видно було обличчя і рушив у перед. Він побачив, як батько позадкував від свого ворога, перечепився за убитого вояка і упав. Горянин заніс над ним свого велетенського меча. Розуміючи, що не встигне добігти, Карол вихопив кинджал і кинув. Ніж влучив, якраз ворогові проміж лопаток. Вояк хитнувся, меч випав з рук і він рухнув на землю. Підбігши до батька, Карол не рішуче зупинився, він не знав що йому сказати, а лише дивився на нього і посміхався. Зараз хлопець був упевнений, що ризик, якому він себе піддав, був вартий цієї зустрічі. Сарман навіть ще не знає, що у нього колись буде син, а він уже стоїть перед ним. Карол нахилився і витяг кинджал з мертвого тіла і вже намірився іти, коли несподівано почув за спиною рідний голос:

– Як тебе звуть, юначе?

– А, навіщо, це вам?

– Хочу назвати твоїм ім’ям, свого майбутнього сина.

– Тоді, назви його Каролом.

Сарман посміхнувся і махнув хлопцеві рукою, а потім зник з очей в пилу бою.

До місця зустрічі, Карол встиг, якраз вчасно.

– Давай швидше, синку, поки на нас не звертають уваги. – гукнув йому Мозус.

За мить, хлопець уже сидів у сідлі і мандрівники, підганяючи скакунів, рушили в путь. Деякий час, вони ще чули відголос бою, потім все стихло. Дорога не була рівною, вона то круто підіймалась у гору, то стрімко бігла до низу, але верхи, друзі подолали її швидко. В черговий раз виїхавши з ями на пагорб, вони нарешті побачили море.

– До перешийка, їхати ще далеко, а через воду, рукою подати. Он видніється беріг півострова. – це сказав Капер.