Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

– Ану забери руки! – гримнула вона на парубка. – Ти бач, який нахаба! Те, що я дозволяю тобі, мені допомагати, не означає, що ти можеш мацати мене, де заманеться!

Такого опору, парубок, вочевидь, не очікував. Він оторопіло зупинився, і розгублено дивився на дівчину, не знайшовши що їй відповісти. Ніка повернулась, і гордовито покрокувала через багнюку.

– Що, брате, бачу залицяння не вдалося? – спитав у нього, його рідний брат, Плато.

– Та, ну, тебе! – огризнувся Капер, і побрів слідом за Нікою.

Мабуть, хлопець ще сподівався повернути прихильність дівчини. Взагалі то, Капер прийшовся Ніці, до душі. Кремезна статура, темно-русяве волосся, приємні риси обличчя, все це, співпадало з образом чоловіка, її дівочих мрій. Та вона біла не з тих, що з першої ж хвилини, виказують свою симпатію. Тому і повелась з хлопцем так суворо. Якщо вона, насправді йому припала до серця, знайде спосіб помиритися. Карол дивлячись на них, згадував Мілену, і рвався душею і тілом до табору. Там на нього чикала його кохана. Він хвилювався за неї і за всіх, хто там залишився, чи не напали бува на табір шорхи, поки вони були відсутні. Згадавши про ворога, хлопець, мимо волі, потягся до зброї, і не знайшовши кинджала біля ременю, згадав, що його забрав Крістур. Він підійшов до чоловіка, і попросив:

– Віддай мені будь ласка мою зброю, що ти вчора забрав. Цей ніж мені дуже дорогий, це подарунок мого батька.

Чоловік посміхнувся:

– Але ж ти, не заперечував, коли я його брав. Ну добре, я його тобі поверну , але в обмін на іншу річ.

– На яку саме?

– На твій пасок. Такого гарного в мене немає. – Крістур посмикав Карола за пояс.

– Добре .– погодився юнак. Він розв’язав паска і віддав Крістуру , а той , повернув ножа. Розійшлися з миром.

Не пройшли, ще й половини путі, як погода почала псуватись. Хмари висіли так низько, що здавалось, чіплялись за верхівки дерев. Згодом почав накрапати дощ.

– Ця погода на довго. Вітру майже немає, хмари пливуть повільно. – мовив Мозус. – Нам, і тим, хто на нас чикає, вона на руку.

З ним погодились, на цьому розмова скінчилася. Шутім тепер їхав на шиї у Крістура, він був задоволений життям більше за всіх. Рухались швидко, без перепочинку, і трохи за північ, прийшли на місце. Їм на зустріч бігла дівчина. Вона майже цілий день виглядала посланців і тому побачила їх перша. Карол побіг їй на зустріч, підхопив Мілу на руки, а це була саме вона, і закружляв з нею.

– Молодість, що поробиш. Їм і біда – не біда, коли кохають одне одного. – посміхнувся степовик.

Та на обличчі дівчини не було радості. Табір зустрів прибулих похмуро. На те, були свої причини. Ні , їм були звичайно раді, але пізно у вечорі, повернувся один з хлопців посильних, які поїхали попередити інші поселення, про небезпеку. Він не міг вже іти і майже повз. Вартові прийняли його за шорха, і мало не жбурнули в бідолаху, смолоскипа. Та хлопець вчасно обізвався. Його принесли до куреня, та ледь змогли впізнати, так він був понівечений. Хлопця напоїли зіллям, що приготував чаклун, обклали примочками, та це вже не помогло. Він зрідка приходив до тями, та все ж, намагався розповісти, що з ним сталося. З його нескладної розповіді, селяни зрозуміли, що біда прийшла на весь край. Поселення, до якого їхав парубок, було вже знищене. Тоді він поїхав далі , та в дорозі застала ніч. Добре що йому зустрілось невелике озеро, в ньому він і переночував разом з конем. Хлопець чув, як гидкі тварі повзали берегом і попискували, від цього йому було моторошно. Він не зміг заснути до самого ранку. На світанку парубок вирішив повертатись до своїх односельців. Він пам’ятав, що ті вирушили на лісові болота, туди і поїхав. І він, і кінь були стомлені дорогою, безсонням і ледь волочилися . За день вони не пройшли і половини потрібного шляху. Сховатись не було де, тому хлопець вирішив їхати і в ночі. Спочатку все було спокійно. Та коли сонце сіло, і все навколо поглинула темрява, кінь почав хвилюватись, прягти вухами і фиркати. Цей неспокій, передався і людині. Аж раптом, щось, мелькнуло перед конем і він встав на диби. Юнак такого не очікував, і звалився на землю. На нього, враз, напав шорх. Йому поталанило, що зграя підземлян була малочислена, мабуть вони розлізлись в пошуках харчів по всьому степу, і інші погналися за конем. Біля нього, залишився лише один. Хлопчина зумів відбитися, але отримав багато поранень. Було дивом, що він таки зумів дістатись до табору, але це, його, не врятувало. Як не намагався Лісовик, йому допомогти, хлопець помер. Посеред табору розіклали ритуальне вогнище. Молоді дівчата понаривали квітів і духмяного зілля, співаючи, вони ходили по колу і одна за одною клали свої букети поверх складеного хворосту. На ті квити поклали , загорнуте в саван , тіло. Тужила і ридала мати юнака, поряд з нею стояв батько , він підтримував дружину під руку, а в самого почорніло від горя обличчя. Потім запалав смолоскип, його передали батькам загиблого, ті вдвох взялись за нього і піднесли до хмизу. В небо злетіли яскраві язики полум’я . Жінка зойкнула і впала непритомна, її віднесли до куреню. Вогнище розгорялось все дужче і дужче, ніхто не розходився. Селяни і прибулі з болота люди, стояли тісним кільцем навколо нього, щоб злі духи не пройшли повз них, і не забрали душу загиблого. Нехай вона летить до Богів Світла і Добра разом з полум’ям та іскрами, у височінь.

Міла стояла поряд Карола і міцно тримала його за руку, потім схилилась до його плеча і прошепотіла:

– Я б ніколи не хотіла оплакувати рідних дітей. Яке горе, для батьків цього хлопця.

– Ми були з ним знайомі, його звали Малтвер. – промовив у відповідь хлопець, і тісніше пригорнув до себе подругу.

Після похорон , виставили посилену варту. Крістур і своїм людям наказав , стати на пости.

– Я ніколи не думав, що знову доведеться рятуватися від шорхів. Гадав, що наше плем’я , достатньо далеко втекло від них. – в голосі чоловіка чувся справжній розпач. – Невже вони знищать всіх нас? Як з ними боротися? Вже все навкруги кишить ними. Ми більше не господарі на своїй землі.

Крістур сидів біля багаття разом зі своїми новими знайомими та старостою Мартіном . Ніхто не хотів спати. Хоч день і був дуже важкий, та сон не йшов на думку. Після розповіді Малтвера, розуміли що чудовиська поряд, і треба бути на сторожі. Селяни в день , звалили кілька дерев, і тепер вид вогнищ , було видно як в день. Люди, власною шкірою , відчували присутність ворога. Всі розуміли, болото, теж тимчасовий захисток. А куди потім? Де сховатися від зла, що іменують шорхи?

Карол сидів разом зі старшими чоловіками, він весь час був мовчазний і не відводив погляду від вогню.

– Про що замислився, юначе?– звернувся до нього Муеро.

– Я зараз вам розповім, тільки не смійтеся з мене. Якщо підземлян не можна перемогти силою, то можливо нам допоможуть чари?– Карол глянув на старого чаклуна.

– Ці міркування, не могли оминути твого розуму, Кароле. – загадково відповів Лісовик.

– Ти про що?

– Про дар Богів Світла і Добра, який тобі дістався. Ти розумієш про що, я, кажу.

– Ми не розуміємо. – втрутився в їхню розмову, Крістур.

– Карол з дитинства обдарований, бачити те, чого інші не бачать. – пояснив чаклун.

– І яку користь, ми, з цього, можемо мати?

– На нього чекає, Орнагул.

– Хто такий, цей Орнагул? – загорівся цікавістю, Карол.

– Він найвидатніший чарівник сучасності. Лише він здатний нам допомогти. І тобі, хлопче потрібно піти до нього. Він сам прохав направити тебе до нього.

– Якщо і справді, лише диво може нас врятувати. Треба відправлятися в путь. – погодився з Лісовиком , хлопчина.

– Туди далека дорога, сам ти її, не здолаєш. От прийдемо на болото, і все добре обміркуємо.

– Муеро каже діло. – підтримав старого, Мозус. – Потрібно все, як слід обміркувати.

Весь свій не хитрий скарб , селяни зібрали заздалегідь, і тепер лише чикали світанку. Та через захмарене, низьке небо , він ніяк не приходив. Наче сама природа повстала проти людей. Але ніч не може тривати вічно . На сході почало сіріти, прийшов новий день. Запрягли коня в єдиний віз і поспіхом рушили від краю лісу, і від широких степів, де зараз хазяїнували шорхи. До Карола підійшов шутім, і винуватим голосом попрохав:

– Послухай! В мене, до тебе, я прохання.

– Про що, ти?

– Розумієш, я трохи злякався, і коли ми, з Муеро, в перше, прийшли до табору, я нічого не взяв з собою в дорогу. Ти не погодишся піти зі мною, до мого будиночка, щоб я, міг дещо з відтіля забрати? Це не займе багато часу, ми швидко всіх наздоженемо.

– Добре! Тільки попереджу старших, щоб не хвилювалися. – погодився Карол.

– Про яку мандрівку, ви знову розмовляєте? – несподівано пролунав голос Мілени.

– Міленко? – трохи зніяковіло, пробубнів Карол. – Нам з тобою, доведеться не надовго, знову попрощатися.

– Це ж чому?– здивувалась , вона.

– Потрібно допомогти Шутімові, забрати з його оселі, деякі речі.

– А чому, саме ти, повинен іти? Адже є старші за тебе чоловіки. – не вгавала Мілена.

– Ну не сердься на мене. Я швидко повернусь.

– Я піду з вами. – рішуче мовила дівчина.

– Ні. Я піду з Шутімом. У двох нам буде зручніше, а ти, чекатимеш мене у поселенні болотників.

– То я, тобі заважаю?

– Ну що, ти, вигадуєш? Ти, для мене, найгарніша дівчина у світі! Я дуже сумуватиму за тобою. І намагатимусь повернутися як найшвидше!

Мілена нахилила голову і крізь сльози промовила:

– Ти весь час кудись зникаєш, мені погано без тебе. Я тільки і роблю, що чекаю на тебе.

– Ну в цьому є і гарна сторона. Я тобі не набридну.

Карол поцілував подругу в носика і провів долонею по русявому волосі. Йому теж не хотілося її залишати, та він не мав права ризикувати її життям. Міла, мабуть відчула його турботу, вона обхопила його шию руками і обсипала дороге обличчя поцілунками. Хлопець оторопів, від несподіванки, а коли прийшов до тями, то дівчина вже бігла доганяючи маленький караван , що зникав в глибині лісу. Їй було трохи соромно за свій вчинок, та вона не шкодувала про зроблене. Її щічки горіли рум’янцем, а очі світилися щастям. Орика уважно подивилася на дочку, потім перевела погляд на чоловіка, той теж помітив як збуджена Міленка. Подружжя переглянулись і мабуть пригадали свої залицяння, подарували одне одному, ніжні посмішки. Перус пригорнув до себе дружину. Ніщо так не тішить батьків , як щастя власної дитини. Мозус ішов попереду, разом з Крістуром , він ніс на своїх широких плечах Мартінових близнюків, чім дуже тішив дітлахів. Він їх то підкидав, то крутив в повітрі, а вони реготали, аж заходились. Марика дивилася на них і в блакитних очах бриніли сльози.

– Ти , чого , подруго?– звернулась до неї, Хелена.

– Згадала своїх хлопчиків. Твої близнюки мені їх нагадують, Модусові мабуть теж.

– Не сумуй , Марико, звичайно твій біль не згасне ніколи, та в тебе на руках зараз, хоч і не рідне, та вже мабуть дороге для тебе дитя. Воно зменшить твою тугу.

– Мабуть так. – погодилась Марика, і ніжніше пригорнула до себе немовля.

6

Шутім, як і першого разу, коли водив Карола до Лісовика, ішов по переду. Хлопець брів по заду і був весь час замислений. У нього в душі, було відчуття, що ота, майбутня мандрівка, про яку казав Муеро, щось змінить в його житті, і це відчуття збуджувало його. І від того він все прискорював і прискорював шаг. Він обігнав свого провідника , наче сам знав дорогу і пішов далеко вперед , коротун за ним не вспівав.

– Агов , хлопче, може притримаєш коней, бо я за тобою не вспіваю. Боги не дали мені такі довгі ноги, як тобі. Чи ти, краще за мене, знаєш де я живу?

Карол схаменувся.

– Вибач, Шутіме, я трохи замислився. – зупинився Карол.

– З твоїми думками, можна забрести хтозна куди. – посміхнувся чоловічок.

– Послухай , Шутіме, я давно хотів тебе спитати, звідки ти тут такий узявся? Я ніколи не бачив такого народу. – несподівано для Шутіма, спитав Карол.

Коротун здвигнув плечима.

– Муеро казав, що до приходу Мари, був такий мандрівний народ. Вони подорожували нашими планетами, по чарівному переходу. Мабуть моїм батькам сподобався цей світ, і вони залишилися. Та вони вже давно померли, і я остався один. От і живу в лісі, самітником, бо яка жінка, схоче мати, такого чоловіка.

Каролові стало жаль Шутіма. Він спробував його втішити:

– Десь у світі є і твоя половинка, і ти її, неодмінно знайдеш.

– Тобі легко казати! Ти, он який, красень! – заздрісно пробурчав чоловічок.

– Ти теж, але по своєму! – і щоб змінити тему, спитав. – Нам ще довго іти?

– Та вже прийшли. Ось мій будинок!

– Де? Я нічого не бачу!

– Не туди дивишся, задери голову до гори.

Карол подивився в гору, і на одному з дерев побачив хатинку.

– Ти живеш на дереві?

– Так. Чому, тебе, це так дивує?

– Але ж, це так складно, кожного разу залазити догори!

– Кароле, якби ти був лісовим мешканцем, то не задавав би, таких глупих, запитань. Подивись на мене! Я навіть, як слід, і постояти за себе не в змозі! А, якщо прийде, якийсь злодій!

– Злодій? Тут в лісі? – Каролові стало смішно, і він пирснув.

Шутіма це, несподівано образило:

– Ну не злодій, а великий звір. Яка різниця! І взагалі, кожен живе як уміє. Якби я знав, що ти такий… – коротун не зумів підібрати підходящого, для Карола, прозвиська, махнув рукою, і додав: – То залишив би, тебе, в своїй пасці!

– Ну годі, не гнівайся на мене. Я зовсім не хотів тебе образити. Пробач.

Карол, від щирого серця, попрохав вибачення, і карлик йому пробачив:

– Забули.

Шутім підійшов до дерева, на якому була його хатина, і відшукавши серед гілля шворку, смикнув за неї. Згори, з тріском розмотуючись, опустилась мотузяна драбина. Чоловічок, з проворністю, якої від нього, Карол, зовсім не очікував, поліз у верх. Сховавшись в своєму будиночку, Шутім почав збиратися. Стоячи під деревом, хлопець чув, як на горі, щось гупало, гуркало, дзвенів якийсь посуд. Нарешті, важко сопучи, з торбиною за плечима, з’явився Шутім.

– Ну, от. Я вже готовий в путь! – бадьорим голосом, об’явив він.

Переселенці, рухались повільно, на возі по лісі дуже не розженешся. То корчі, то поламані дерева, по всяк час, перетинали шлях. Доводилось весь час зупинятись і розчищати дорогу. Мартін підійшов до Крістура щоб, спитати про спільне проживання обох племен.

– Взагалі то, це питання , до нашого старшини. Та я гадаю ми зможемо на перший час розмістити дітей і жінок в своїх домівках. Для решти, збудуємо тимчасові курені. Потім, допоможемо збудувати власні будинки.

– А скільки у вашому селищі хат?

– Десятка два набереться. Місця хватить усім.

– Я і мої люди , дуже вам вдячні за прихисток. Нам більше нікуди іти. Ти ж сам чув, що робиться навкруги. – сумно промовив Мартін.

Крістур, в знак згоди, кивнув головою.

– Стій! Дали дороги немає. – хтось гукнув попереду. – Цей завал ми вже не зможемо прибрати.

– Тоді розпрягайте коня. Віз залишимо тут. На болоті, він вам все одно не знадобиться. – скомандував Крістур. – Дещо з речей, нав’ючимо на тварину, решту доведеться нести самим.

– Всього не візьмемо. – промовив хтось з селян.

– Нічого страшного. До болота, залишилось не так багато іти. Повернемось сюди завтра в ранці і перенесемо решту речей. Їх тут ніхто не займе.

Мартін ходив між людьми і розподіляв поклажу. Нарешті рушили далі. Аж на вечірній зорі, біженці, увійшли до поселення болотників. Місцеві жителі гостино їх зустріли. Вони вже домовилися між собою, де житимуть прибулі. Людей швидко розселили і селище зажило звичайним життям. В домі голови, зібралася знайома компанія: Мозус , Крістур, сам господар з дружиною, добавилися ще Перус, Мартін та Муеро-Лісовик. Вони сиділи за накритим столом і розмірковували про подальше співіснування.

– Щось, Карол затримується, не сталося б якогось лиха. На дворі, вже глупа ніч. Ліс для ночівлі, не саме вдале місце. – захвилювався Мозус.

– Ти правий . – підтримав товариша Перус.

Всі одразу переключилися на цю тему. Хто пропонував, зразу іти хлопця шукати, хто діждатись ранку, та було зрозуміло , доля Карола і Шутіма, нікому не байдужа.

А хлопець з коротуном в цей час ішли по лісі. Темінь навколо була така, що хоч око видовбай. Вони натикались на стовбури дерев, шкопирталися через коріння і бурелом. Остаточно вибившись із сил, вирішили заночувати прямо там де стояли. С трудом, назбирали хмизу і розвели багаття.

– Дивно, вже давно повинно бути болото. – виправдовувався Шутім.

– Ти впевнений, що ми , ішли правильним шляхом? – спитав його хлопець.

– Зараз, я, ні в чому не впевнений. В ночі, ліс виглядає інакше, ніж в день. Розвидниться, тоді побачимо. – відповів коротун.

Карол поворушив палицею в багатті, і сумно зітхнув:

– Наші, вже мабуть повечеряли. Їсти хочеться так, що аж душа болить.

– Думаєш, тільки тобі. У мене, теж мабуть , з самого ранку і крихти хліба в роті не було. А болотяні черви, такі смачні. – замріяно промовив, Шутім.

– Так. Зараз я б і від черв’яка не відмовився. – погодився з ним Карол.

Він сердито жбурнув в багаття свою палку.

– Спати будемо по черзі, мало чого може статися.

Коротун погодився, і першим улігся біля вогню, скрутившись калачиком. Карол посміхнувся, дивлячись на нього. Йому подобався цей чоловічок, трохи дивакуватий і безпосередній, наче дитина. Хлопець обперся спиною об стовбур якогось дерева, і став згадувати прощання з Міленою. В грудях млосно залоскотало , йому дуже захотілося її побачити. Він пригадав її миле личко, дотик ніжних рук, і важко зітхнув. І як їх згараздило, заблукати? Несподівано, юнак почув шурхіт. Десь зовсім поруч. Він взяв з вогню гілляку, і піднявши її над головою, трохи пройшов в перед, на звук. Спочатку він нічого не побачив, та раптом, перед ним, майнула якась тінь. «Невже шорхи?»– майнула у хлопця , страшна думка. Він не уявляв, яка в лісі, ще може бути небезпека. Він почав водити вогнем , на всі боки, намагаючись висвітити ворога. З ліва від себе, він побачив дві зелені точки, за ними ще кілька пар. Він кинувся назад до вогнища, підкинув в нього хворосту. Прокинувся Шутім.

– Що сталося? Чого ти розбігався?

– Вставай , здається поряд підземляни. – схвильовано відповів Карол.

Коротун миттю вскочив на ноги і теж вихопив з вогню палаючу гілку. Він ще не зустрічався з цими тварями, та йому вистачало і розповідей про них.

– Де ти їх бачив?

– Он , з того боку. – тикнув пальцем, хлопець.

Шутім придивився, і теж побачив зелені очі, та вже не в купі. Незнайомці розійшлись на півколом, мабуть готовлячись до нападу. Чоловічок вище підняв вогонь. Потім повернувся до Карола.

– Це не шорхи. – повідомив він йому.

– А хто?

– Вовки. Та від цього нам не легше. Ти вмієш лазити по деревам?

Хлопець ствердно хитнув головою.

– Тоді залазь, а потім допоможеш піднятися і мені.

Каролові не потрібно було повторювати двічі. Він швидко задерся на найближче дерево. Шутім в той час стояв розмахуючи палаючою гілкою, та вона швидко догоряла. Вовки підходили все ближче і ближче.

– Ти скоро там. – зляканим голосом гукнув коротун.

– Давай руку. Я тебе підтягну. – скомандував Карол .

Він перегнувся через товсту гілляку і простяг другові руку.

– Опустися нижче, я не дотягнуся. – попрохав Шутім.

Юнак опустився трохи нижче і схопивши товариша за зап’ясток, з силою смикнув в гору, і якраз вчасно. Одна з тварин кинулась на свою здобич, та запізнилась. Чоловічок вже опинився на дереві. І зуби вовка голосно цокнули ухопивши повітря.

– Що, впіймав облизня?– вже сміливо крикнув з дерева, Шутим.

Так вони і просиділи до ранку, майже не спавши. Звірі ночували тут же, і на ранок нікуди не зникли. Вони не збиралися іти з нічим, мабуть дуже зголодніли. Це були не підземляни, що бояться сонячного світла. Вовків, яскраві промені, не лякали.

– Що будемо робити?– спитав Карол.

– Наче я знаю. – здвигнув плечима Шутім.

Несподівано звірі нашорошили вуха і попідводились.

– Вовки, щось почули. Дивися, як розхвилювались. – звернув хлопцеву увагу на тварин, коротун.

Друзі прислухалися.

– Я теж щось чую. – радо вигукнув юнак. – Наче мене хтось гукає.

– Може нас вийшли шукати. – висловив свій здогад, Шутім. І сам що є сили заволав:

– Агов. Ми тут. Ідіть сюди.

Карол теж підключився. Став горлати ще голосніше, ніж товариш. Вовки відступили, але недалеко. Все ще надіючись, вполювати здобич. Зовсім близько почулися крики. Карол впізнав дядьків голос.

– Дядьку Мартіне. Я тут, допоможіть!

Із за дерев, заявилися чоловіки. Хлопець, забувши про небезпеку, сплигнув на землю і допоміг злізти Шутіму.

– Ось ви де!– Радо вигукнув , старійшина.

Поруч з ним стояло кілька чоловіків , серед них і Мозус.

– Ми заблукали. – винувато розвів руками Шутім. – Ніч, була дуже темна.

– Нічого. Головне з вами все добре. – промовив Мозус. Він потріпав хлопчину за плече. Карол роззирнувся на всі боки.

– Що, ти, шукаєш ?– спитав його чоловік.

– Та нас всю ніч, сторожили вовки. Я спочатку подумав, що то шорхи. Дуже злякався! Виявилось, це вовча зграя. Все ж , від вовків легше врятуватися. От ми і просиділи всю ніч на дереві. А тепер вони втекли і навіть доказів свого існування не залишили.

– Чому ж , залишили. Ось під деревом кілька куп лайна. – промовив один з прибулих чоловіків.

Всі весело засміялися, це зняло напругу тривожної ночі. Гуртом вирушили до поселення. Коли вони з’явилися біля болота, хтось затрубив в ріг, сповіщаючи, що пошуки зниклих, припинено. Невдовзі, з лісу вийшло ще дві групи . Всі раділи , що все, добре скінчилось. Загублинців одразу нагодували. Тут вже, Шутім , відвів душу, наминав так, що аж за вухами лящало. І куди тільки все те, в такому малому тілі, зникало? Коли Карол і коротун наїлися, Муеро попрохав старшин зібрати раду.

Хартум і Мартін погодились. Це стосувалося, обох племен. В скорості, біля будинку голови зібралися усі чоловіки. Хто сидів на камені , хто стояв обіпершись о стіну будинку, хто просто переминався з ноги на ногу. Лісовик вийшов в перед:

– Страшна сила – ці шорхи. Та все ж , е люди , які знають як їх здолати. Та до них , довга дорога. Я кажу про Орнагула, і його учнів. Вони живуть далеко, на березі моря, в своєму замку. Ми, чарівники, можемо спілкуватись на відстані. Востаннє, коли це відбулось, старий маг попрохав направити до нього, ось цього хлопця.

Муеро виштовхнув на перед, Карола. Потім продовжив:

– Сам, він, не дійде. Потрібно кілька добровольців, для супроводу. Достатньо п’яти чоловік. Бо великим натовпом, теж незручно бродити.

Хлопець стояв посередині кола, і вдивлявся в суворі обличчя чоловіків. Всі вони , чудово розуміли, наскільки небезпечно, зараз, вирушати в мандрівку. У них , майже у кожного, родини і їм треба про них піклуватись. Карол терпляче ждав відповідь. Нехай, люди, все добре обміркують, а вже потім приймуть якесь рішення.

– Я піду! – на перед вийшов Крістур. – Гадаю, моя сила в дорозі, знадобиться.

За ним вийшов Івер:

– Я теж, друже. Гарна мандрівка мені не завадить.

– Ми з тобою, хлопче, не мало пережили у двох. То хай так буде і надалі. – промовив Мозус. —Я теж іду .

– Якщо не заперечуєте, ми з братом теж підемо з вами. —з гурту на перед, вийшли два високих, широкоплечих парубків, дуже схожих між собою. – Мене звуть Плато, а це, мій молодший брат , Капер. Ми обоє, справні воїни, добре стріляємо з луків і б’ємося на мечах.

Карол радів, що збирається така чудова компанія. Хартум підвівся, він сидів на порозі свого будинку, і обвівши поглядом народ, сказав:

– Ну, от і добре. Я гадаю, що цих людей, буде достатньо.

– Як це , достатньо! А я. – вискочив на перед Шутім. – Я теж іду з вами!

– Ні , Шутіме, не ідеш. Це занадто важка подорож для тебе. – спинив його, Мозус.

– Так, не справедливо! Якби не я, ви б старого Лісовика, навіть і не знали.

Коротун з пересердя , тупнув своєю кривою ніжкою. Мозус посміхнувся, намагаючись заспокоїти його.

– Ми всі, цінуємо те, що ти для нас зробив. І дуже тобі вдячні. Але, Шутіме, ні і ще раз, ні . Зрозумів?– поставив крапку в розмові, чоловік.

Коротун мовчки повернувся і пішов до будинку Крістура, що його приютив. Він ніс, в душі, глибоку образу.

– Що ж, я гадаю, всім можна розійтись. А ті, що завтра вирушають в дорогу, зайдіть до будинку. – наказав голова болотників. І пішов в приміщення, перший. Його дружина сиділа на лаві, під вікном і щось в’язала.

– Маліло. – звернувся він до неї. – Збери своїх подруг і разом , налаштуйте все необхідне хлопцям в дорогу. В ранці, вони вирушають.

Жінка мовчки встала і вийшла з хати. Хазяїн, запросив всіх сісти.

– Ну, чарівнику, розповідай куди треба іти. – обізвався до Муеро, Плато.

Старий, обережно розгорнув на столі, пожовклий папір і пригладив рукою .

– Це мапа. Шлях указаний від моєї хатини і аж до замку Орнагула.

– Добре, щоб ця подорож, не виявилась марною. – зітхнув Мозус. – На весь шлях у нас піде, не менше тижня. І то, якщо в дорозі, нас, ніхто не затримає.

– Крістуре, як ти гадаєш, нам краще обійти болото , чи піти навпростець. – запитав Карол .

– Я, це болото, добре знаю. Якщо підемо в обхід, втратимо майже день, а якщо навпростець, години за три перейдемо. – відповів болотник.

– Візьмете два човни. Місцями трапляються глибокі ями, пішки ви через них не перейдете. Та й про кубла черви, не треба забувати, вони страшніші за трясовину. – давав настанову , Хартум.

– Не хвилюйся, голово. Все буде добре. – заспокоїв його племінник.

– Вирушаємо з першим промінням, тому пішли відпочивати. Особливо це потрібно тобі, Кароле, ти ледь на ногах тримаєшся. – закінчив розмову Мозус.

– Зачекайте ще трохи. – зупинив товариство, Муеро. – Я для вас, ще дещо приготував.

Старий чарівник витяг пляшечку і торбинку.

– Оце, зілля, на кшталт того, що я готував у лісі для поранених, але в десятки разів сильніше. Достатньо краплини, щоб заживити найстрашніші рани. – пояснив Муеро, віддаючи посудину, Каролу.

– А в торбинці, що? – поцікавився юнак.

– Це, чарівний порошок. Його сила в тому, що посипана ним річ, в темряві починає світитися. Сподіваюсь, вона стане вам у пригоді, коли не зможе допомогти вогонь.

– Дякуємо, тобі, Лісовику. Ця подорож, насправді, є нашою останньою надією.

– Я, лише, підказав шлях, а іти ним, вам.

Нарешті, всі розійшлись по домівках. Попрощавшись, Карол пішов разом з Івером, до його хатини. Спочатку хлопці ішли мовчки, потім Карол спитав:

– Чому ти визвався іти з нами? Ти ж розумієш, що це небезпечно.

– Ми ж друзі! І повинні бути разом. І Мозус так сказав.

– Ми ж ледь знайомі. Ти, впевнений, що я той самий друг, який тобі потрібен?

Івер знизав плечима.

– Я швидко розпізнаю людей. Ти хлопець, що треба.

– Мені приємно, що ти про мене такої думки, але ж, як же твоя мама. Вона ж залишиться зовсім сама. Ти, про неї , подумав.

– Мама мене зрозуміє. Звісно їй буде важко мене відпускати. Та вона не осоромить свого сина, перед чоловіками.

Так розмовляючи, хлопці дійшли до помешкання. В середини горіла маслянка, жінка схилилася над якимось шиттям. Івер сів поруч неї.

– Мамо, я іду з селища, разом з кількома друзями. Ми повинні допомогти людям здолати шорхів.

– Тобі ,обов’язково, треба іти ? Мало ми помикалися світом. Не находився?– сердито мовила вона.

Жінка затулила обличчя руками і заплакала. Вона розуміла, що не зупинить свого хлопчика, але їй так не хотілося втрачати його. Юнак став навколішки біля неї і сховав лице в ганчір’ї, яке вона тримала.

– Не сердься, мамо. Якщо не я , то хто інший? Все буде добре, ось побачиш! Ми здолаємо цю мерзоту і швидко повернемось.

Жінка нахилилась і поцілувала сина в потилицю. Від цієї картини у Карола защеміло серце, він ліг на лаву і повернувся обличчям до стіни. Хлопець пригадав, як не хотіла відпускати його від себе, рідна мати, гладила по голові і плакала. Як це було недавно, і як давно. Здавалось, пройшла ціла вічність з того часу. Важкі думки каменем давили на душу, та втома далась взнаки, в скорості, Карол заснув, міцно, без снів.

На ранок, все вже було готове в дорогу. Міла стояла на містку, біля човнів, які приготували для мандрівників. Вона навмисно, встала так рано і мабуть пішла б до хатини де ночував Карол, та не знала де вона знаходиться. Тому і стояла тут. Дівчина була страшенно сердита на хлопця. Він, вчора, навіть не здогадався прийти до неї, а сьогодні, знову її полишає. Він, навіть не захотів повідомити їй, про свою нову подорож. Мілена почула позаду кроки і обернулась. До неї наближався Шутім.

– Чому так рано підхопилася, Міленко?– спитав він, ще з далеку.

– Чекаю на Карола. Хочу сказати йому все, що я, про нього думаю!

– Нетреба, Міло. У мене є, до тебе, справа. Пішли зі мною, я тобі розповім.

Проводжати маленький загін, прийшло все селище. Люди на перебій прощалися і бажали удачі в дорозі. До Карола підійшла Мілена, вона ніжно взяла , своїми маленькими долонями його обличчя і поцілувала у губи. В її очах не було смутку. Юнак згадав їхнє останнє прощання, тоді дівчина була геть іншою, його це трішки збентежило. Подруга до нього ласкаво посміхнулася і побажала успіху і талану. Карол подякував, і вже був зробив кілька кроків в бік човна, та знову озирнувся. Мілена , стояла на тому ж місті, склавши руки на грудях, її обличчя було спокійне і рішуче. « Тут, щось не так.»– підкралися до хлопця сумніви. Та суєта прощання, відігнала від нього цю думку. Капер відшукав у натовпі Ніку. Він підійшов до дівчини, і трохи соромлячись, спитав:

– Ніко, я можу сподіватись на те, що ти мене чикатимеш?

Дівчина посміхнулась кутиками губ, і кокетливо кивнула головою. У парубка, від радості, закалатало в грудях. Не пам’ятаючи себе, він обхопив, своїми сильними руками, дівочий стан, і закрутив її, навколо себе. Цього разу, Ніка не пручалась. Вона зняла, зі своєї шиї, намисто, і поклала на широку, чоловічу долоню. Капер затис подарунок в руці:

– Я обіцяю, що скоро, повернусь! До такої гарної дівчини, як ти, не можна не повернутися.

Ніка зашарілася, і ставши на шпиньки, поцілувала його у щоку. І ось, мандрівники, посідали в човни і готові були вирушити в дорогу. Мозус дивився на Марику, вона стояла разом з іншими проводжаючими, притиснувши до грудей дитину.

– Бережи себе і малого. – гукнув, він, дружині.

Марика у відповідь, лише кивнула головою. На слова в неї не хватило сили. Вона дуже боялася втратити чоловіка, та не насмілилася відмовляти його від подорожі. Всю свою любов і ніжність, вона подарує крихітному створінню, що зараз тримає на руках, дитині, врятованій в спустошеному селищі.

Подорож маленького загону, розпочалась. Мандрівники переплили плесо і зайшли в лабіринти очерету. Плато і Капер, що правили човнами, добре знали ці проходи, тому рухалися без затримки. Та ось передній човен , зупинився.

– Все, човни нас далі не везтимуть. Прийшла наша черга, будемо тягти їх на собі. – сказав Плато.