Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

– Цікаво, чи вижила ота звірина з малюками?– несподівано спитала Міла. – мені її дуже шкода.

– Чи вижила вона, не відомо. А от оленеві не пощастило. – сказав Капер і показав рукою на тварину, придавленою величезною гілкою. Олень був ще живий, та гілляка мабуть перебила йому хребет. Тварина намагалась піднятися, але задні ноги були зовсім нерухомі.

– Його треба добити. Не можна лишати оленя на муки і голодну смерть. – вирішив за інших Крістур.

– Справді, нічим іншим ми йому допомогти не зможемо. – погодився з ним Плато.

Інші мовчали. Мілена плакала, а олень, ніби молячи про пощаду, дивився навкруги великими, темними очима.

– Ідіть звідси. – попрохав жінок Мозус. – Ми якось самі.

– Я теж не хочу на це дивитися. – сказав Карол і взявши Мілу за руку відвів у бук. Васса просто відвернулася. За їх спинами просвистів меч і олень вже лежав без голови. У Мозуса, важка рука.

– Треба відрізати м’яса. Не залишати ж, усе звірям. Оленя звичайно шкода, але і їсти нам щось потрібно. – ніби соромлячись своїх слів, пробелькотів Крістур.

– Ти провий, дійсно щось треба їсти.

Мозус, таким же сильним ударом, відчахнув у мертвої тварини задню ногу.

– Я, цього м’яса не їстиму. – категорично заявила Мілена.

– Я, теж. – підтримала її подруга.

– Ну і не їжте, нам більше буде. – зйорнічав Шутим.

Мозус загорнув окіст у полотнину і заховав у сумку. Хоча всім хотілося їсти, та вирішили з цим зачекати і відійти з відси подалі. Невдовзі згарище закінчилось. Високо над головами тихо шелестіло листя і співали пташки. Сонячне проміння пускало по землі зайчики. Природа, наче вибачалась за свій, такий не гостинний, прийом. Між деревами майнули якісь тіні, два олені, з розкішними рогами, тікали від людей.

– Дивіться, цим пощастило вижити. Тепер їх лише двоє. – промовив Крістур, проводжаючи тварин поглядом.

В скорості, ліс скінчився, мандрівники вийшли на простір. Навколо росли незаймані, високі трави та подекуди низькі, але розлогі дерева. Пройшовши з милю, друзі опинилися біля розщілини по дну якої, бігла стрімка річка. На інший бік перейти було неможливо, вирішили відпочити і підсмажити оленину. Невдовзі вже палало багаття, а на вертелі готувалося м'ясо, його запах дразнив голодних мандрівників, що сиділи навколо нього і ковтали слину очікуючи на обід. Жінки не були винятком, хоча раніше і відмовлялися його їсти. По мірі прожарювання, оленину відрізали тонкими пластами і з апетитом ковтали. З’їли все, до останнього шматочка, а Шутім і кістку обгриз.

– Ну що ж, думаю сили ми підкріпили. Пішли далі. – скомандував ватажок. – До заходу сонця, нам потрібно відшукати якесь поселення.

– Тільки не таке, з якого ми насилу втекли. – сказав Теймур. – Бік у мене ще не зажив. Нового поранення я не хочу.

– Будемо обережними. – погодився з ним Мозус.

– А куди ітимемо, вгору по течії, чи в низ?– спитав Карол.

– Краще в низ, може далі, берег буде пологішим. – посовітував друзям Капер.

На тому і порішили. Ішли довго, та річка залишалася закутою у кручі. Сонце звернуло на захід, близився вечір, а поселення мандрівники ніде близько не бачили.

– Здається по переду міст. – повідомив Плато. – А мости самі по собі не виникають. Мабуть тут поруч якесь селище.

– Ти правий друже. По мосту ми перейдемо на інший бік і спробуємо його відшукати. – сказав Мозус.

– А чому, саме на іншому боці? Можливо, воно десь тут. – непогодився Шутім.

Він побачив хитку і на вигляд не надійну, споруду мосту і йому дуже не хотілось по ньому переходити. В душі в коротуна була слаба надія, що цього робити не доведеться.

– Під таким страшним лісом, ніхто селище не будуватиме. – розбив Шутімові надії, Крістур.

– Не бійся, малече. – підбадьорив Шутіма, Теймур. – Міст звісно старий, мотузки не дуже надійні, та й дошки попрогнивали, мабуть ним давно ніхто не користувався, але спробувати можна. Я піду першим. Підв’яжусь мотузкою, а ви з цього боку триматимете. Якщо упаду, витягнете, а якщо дійду до кінця, то ця мотузка стане допоміжною, будете за неї триматися.

– Ну , що ж, якщо ти вже такий сміливий то уперед. – підштовхнув хлопця, Плато. – А я , вже за тобою.

– Може, краще, пошукати іншу переправу? – несподівано, пролунав схвильований голос, Васси.

– Ти, боїшся? Від тебе, я цього, не очікував. – посміхнувся до коханої, Крістур.

Він пустуючи, обійняв її за стан, і підняв в гору.

– Хочеш, я перенесу тебе?

– Не треба. Подбай, краще, за Шутіма.

– Він і сам здатний про себе подбати.

– Роби, що кажу. – обличчя жінки, було суворе і рішуче.

Крістур опустив її на землю, і кивнув в знак згоди головою.

– Ти щось знаєш? – спитав у Васси, Шутім. Почувши її слова.

Жінка посміхнулась до нього:

– Все буде добре.

Теймур не звик кидати слів на вітер. Він підв’язався мотузкою, кінець якої, дав Крістурові до рук.

– Я гадаю, ти на мене зла не тримаєш .– пожартував хлопець.

– Ні, не тримаю. Іди сміливо, не відпущу.

– Якщо мотузка виявиться короткою, прив'яжете до неї іншу, тільки міцно. Дивись, Крістуре, від тебе залежить моє життя!

– Будь обережним, не зірвись. – розхвилювалася Мілена.

І ніби збираючись підхопити хлопця, простягла до нього руки. Білозуба посмішка, обпекла їй очі.

– Не бійся, красуне, все буде добре.

Мілі зробилося ніяково за свою нестриманість. Вона винувато поглянула на Карола, але той і сам переживав за товариша і не надав значення її поведінці. Теймур крок за кроком, обережно, проходив все далі по мосту. Кілька дошок під його ногами провалилися, що визвало схвильовані вигуки на березі. Та врешті він перейшов і натягши мотузку разом з Крістуром , зробив переправу більш надійною. Другим пішов, як і обіцяв, Плато. У нього тремтіли ноги, та болотник не показував свого страху, лише на лобі виступили великі краплі поту.

– Хух! Я думав, що цей міст ніколи не скінчиться. – сказав він, опинившись поруч з Теймуром.

– Наступний!– гукнув вугляр, а потім повернувся до товариша. – Я тебе добре розумію. Мені теж було не легко, але ж ми впорались.

Плато розцвів у посмішці. Йому було приємно почувати себе героєм. Один за одним мандрівники переходили на інший бік, навіть жінки спромоглися це зробити. Лише Шутім в нерішучості тупцював ся на місці, та коли він поряд з Крістуром залишився сам, хочеш, чи ні , а переходити треба було. Коротун обережно торкнувся ногою прогнилої дошки, потім повернувся до друга і несміливо запитав:

– Як ти гадаєш, вин мене витримає?

– Витримає, Шутіме! Мозуса ж витримав. А він, мабуть, важчий за тебе. – заспокоїв коротуна, болотник.

– Я теж не легкий. – не вгавав малий.

– Наче я тебе не носив. – посміхнувся до нього Крістур. – Іди вже, не затримуй, мені також ще переходити. Іди, не бійся!

– А , я і не боюся. – набундючився Шутім. —Я питаю так, для підтримки духу. Зрозумів?

– Зрозумів, друзяко, зрозумів. Іди вже. А ні, то піду я. – підштовхнув Крістур, Шутіма.

Глибоко зітхнувши, той помалу рушив і потихеньку став іти по мосту. Ноги у бідолахи тремтіли, долоні зробилися мокрими від поту. Він намагався не дивитися вниз, але на середині мосту не витримав і глянув на стрімку воду, що брудним потоком, пропливала під ним. В голові запаморочилось і Шутім, навіть не зрозумівши що відбулось, полетів у низ. Крістур вагався лише мить і прямо з берега, плигнув за малим. Невдовзі, на поверхні з’явилась Шутімові голова, а майже поряд, винирнув Крістур. Він наблизився до малого і обережно, але міцно тримаючи його, поплив поряд. Теймур швидко змотав мотузку і кинув у низ, та вона виявилась закороткою. Тоді він дістав ще одну і поки зв’язував їх до купи, продовжував бігти берегом, щоб не відстати від потерпаючих друзів. Та течія пішла під уклін, швидко набираючи розгону. Шутіма і Крістура понесло мов дерев’яні тріски, вони не мали змоги ні за що ухопитися. Їх несло все далі і далі і хоч як не старалися мандрівники, не могли за ними угнатися і невдовзі, загубили друзів, з поля зору.

– Що будемо робити?– спитав Мозус.

– Будемо іти берегом. Не можна залишати їх самих. Крістур сильна людина, він не потоне і не дасть потонути Шутімові. Десь ми з ними, неодмінно, зустрінемось!—і з відчаєм, і з надією в голосі, сказала Васса.

Її всі розуміли, жінка кохала Крістура і сама думка, що він може загинути, лякала її. Та і інші мандрівники, не бажали смерті своїм товаришам. Вони бігли майже не зупиняючись, та берега були як і раніше високими і крутими, потерпаючих ніде не було видно.

– Швидше, прошу вас, швидше!– підганяла товаришів, Васса.

А сама, майже падала від утоми. Сльози засліплювали очі, з горла виривалися схлипи . Мозус наздогнав її і притримав.

– Не можна так бігти весь час, в тебе серце розірветься від хвилювання і перевтоми.

– То нехай розірветься! Навіщо воно мені, без Крістура!– закричала жінка і раптом голосно заридала, у ткнувшись Мозусові в груди. Ватажок розгубився, він обережно похлопав її по спині:

– Ну, що ти. Що ти. Ти ж сама казала, що Крістур сильний, він випливе. Зараз сидить десь на березі, разом з коротуном і чикає на нас. Ми його неодмінно знайдемо. Не можна ж, так.

Васса трохи заспокоїлась, але все одно не переставала схлипувати. До неї підійшла Міла, вона обняла подругу за плечі і повела вздовж берега, чоловіки рушили слідом.

Карол, мимо волі, міцно стис рукоять кинджала, ніби просив допомоги у магічних сил, а у голові стукала одна і таж сама думка: «нехай вони знайдуться, нехай знайдуться». Він пригадав Івера, який так рано пішов з життя, допомагаючи їм. Невже, знову втрата? Всім було боляче, думати про таке.

– Дивіться! Шутім!– вигукнула Мілена.

Вона перша побачила, бідолаху. Він сидів на виступаючому з води камені, ближче до берега, по якому ішли мандрівники. Мокрий, зі скуйовдженим волоссям, він весь тремтів від холоду і переляку.

– Теймуре, швидше давай мотузку. – скомандував Мозус, але хлопець і так вже її лаштував.

Він її добряче розкрутив і жбурнув, просто малому до рук. Шутім ухопився за неї як за життя і міцно, декілька разів, обкрутив себе . Потім махнув рукою, що можна тягти. Йому довилося ще раз опуститись в воду, та в решті решт, він опинився в обіймах друзів.

– Не дуже притискайте. – жалібно попрохав він. —У мене, мабуть, зламане ребро.

На нього і справді, було шкода дивитися. Він був, аж синій від холоду, а обличчя і руки , розбиті в кров.

– Шутіме, миленький, де Крістур? Чому ти сам?– Васса опустилась навколінки, поряд з малим і з надією зазирнула йому у очі.

Шутім відвів погляд в бік.

– Не мовчи, любчику, не знущайся. Кажи вже. – прошепотіла жінка, не в силах видавити голосу зі змученої душі.

– Течія, несла нас дуже швидко. – почав свою розповідь, коротун. – Крістур був спокійний, він весь час казав мені, що робити і я, так і робив. Все було начебто добре, якби на нашому шляху не з’явилася, ця клята каменюка. Крістур намагався звернути, та нас несло просто на неї, тоді він обернувся так, що першим ударився об неї спиною і втратив свідомість. Я однією рукою встиг ухопитися за валун, а іншою намагався втримати Крістура, та вода виявилась сильнішою за мене. Течія вирвала його і непритомного понесла геть. Мені треба було б стрибнути за ним, та я злякався, не зміг.

Малий замовк і заплакав, розмазуючи по обличчю сльози і кров.

– Ну, що ти кажеш, Шутіме? Чим би, ти, зміг йому допомогти? Ти ж не вмієш плавати і якби стрибнув, то просто б, потонув. – заспокоював коротуна, Перус.

– Треба швидко іти далі, Крістур поранений, йому потрібна наша допомога. – вскочила на ноги Васса.

– Давай, друзяко, залізай мені на плечі. Хлопці, допоможіть малому. – Мозус присів біля Шутіма, щоб йому було легше залізти на плечі.

Знову маленька група, змучених дорогою людей, рушила понад злощасною рікою. Жалюгідне видовище, вони собою представляли, обідрані, перемазані кіптявою, ледве волочили ноги, але ніхто з них не мав бажання зупинитися на відпочинок. Єдине, що їм зараз було потрібно, це відшукати загубленого товариша. Береги потроху нижчали і ставали похилішим. Сама ріка, хоч і була стрімкою, та бігла вже рівно, розлившись набагато ширше. На шляху у мандрівників з’явилися тернові зарості. Терен ріс понад самою водою і щоб іти далі, друзям довелося його обходити. Несподівано, із за кущів вийшло з десяток озброєних людей і перегородили їм дорогу. На перед, вийшов довготелесий, білявий парубок. На його обличчі світилася зухвала посмішка.

– Ви тільки подивіться, люди. – звернувся він до своїх товаришів, через плече. – Ще одна купка бродяжок іде шукати кращої долі.

– Скажи їм, хай забираються туди, звідки прийшли. – гукнув хтось, позаду нього.

– Чули, безпритульні, ви тут нікому не потрібні і милостиню вам не подадуть. – звернувся білобрисий до мандрівників.

– Ми не бродяжки. І ваша милостиня нам не потрібна. Та й назад ми не повернемось. У ріку впав наш товариш, ми повинні його знайти. – вийшов наперед Капер і майже в притул підійшов до довготелесого нахаби .

Від несподіванки той позадкував. Зразу було видно, що він не з хороброго десятка і якби за спиною не стояли його товариші, давно б дав дьору.

– А нам немає діла, до вашого утопленика. – нагло вигукнув він. – Правда ж, друзі.

– Крістур, не утопленик! Він живий і чикає нашої допомоги!—в розпачу закричала Васса.

Вона вихопила у Мозуса із за пояса меча і кинулася в перед.

Ану, геть з дороги!

Ніхто від неї такого не очікував, ні друзі , ні вороги, що перекрили їй дорогу до коханого. Вона зараз була готова, навіть на вбивство, якщо в цьому виникне потреба. Мозус це одразу зрозумів. Він обережно поставив Шутіма на землю, тихенько підійшов до Васси ззаду і міцно стис рукоять меча, по верх руки жінки, що підняла зброю високо над головою.

– Вассо, віддай. В моїх руках, меч буде надійнішою зброєю. – він відтіснив жінку собі за спину. Перус, Теймур і Крістур теж дістали зброю і підійшовши до ватажка і Капера, утворили щільну стіну, прикривши собою жінок і Шутіма. Місцеві вояки, не очікували такого опору, вони трохи відступили, але з дороги не зійшли. За спинами в них почувся кінський тупіт, хтось наближався верхи. Ще з далеку, чоловік гукнув своїм одноплемінникам:

– Негайно опустіть зброю!

Ті послухалися. Мабуть верховий, був поважною особою в їхньому селищі. Під’їхавши, чоловік з легкістю, як на його годи, зіскочив на землю. Він був дуже схожим на довготелесого нахабу.

– Хароне, що тут відбувається?– спитав, новоприбулий у парубка і не чикаючи відповіді, сказав, звертаючись вже до мандрівників. – Ми біля броду, на Змії, знайшли пораненого чоловіка. Це бува, не один з ваших?

– Це, Крістур!– вигукнула Васса і кинулась до старого воїна. – Та про яку змію, ви кажете ?

– Змія , це назва нашої ріки. Рідко кому вдалося вижити, потрапивши в неї. Та вашому товаришу, пощастило.

– Як він?– ледь стримуючи сльози, спитала жінка.

– Жити буде, але сильно побитий. Ми не приймаємо в нашому селищі бродяг, та й на призволяще, людей не кидаємо. У нас є знахарка, вона підлікує вашого друга, та й ідіть собі з миром, далі.

Мандрівники пішли слідом за поселянами, в бік селища, воно виявилось зовсім поруч. Вони швидко наздогнали групу людей. Що несли на покривалі, закривавленого Крістура. Бідолашна Васса, кинулась до любого і залилася слізьми, то були сльози і радості і горя одночасно. Крістур побачив її і пересилюючи біль посміхнувся.

– Не плач, я ж, живий.

Мозус підійшов до чоловіка, що їхав верхи, як до поважної людини і простяг йому торбинку з золотом.

– Ось, візьміть, це за порятунок нашого товариша.

Чоловік розгубився.

– Вперше бачу, таких багатих волоцюг. Хто ви? І що робите в наших краях?– спитав він.

Мозус, поки ішли до селища, розповів про ціль їхньої мандрівки. Чоловік слухав уважно, не перебиваючи, час від часу похитуючи головою, а коли почув про пожежу у лісі, не витримав і вигукнув.

– Ще нікому не вдавалося вибратись з палаючого лісу, живим. Під час грози, там завжди пожежа. Тому дикуни вас і не переслідували. Вам неймовірно пощастило, що почалася злива.

– Та ми і самі так вважаємо. – погодився з ним, Мозус.

– Тепер зрозуміло, чому у вас, такий вигляд. Ви вже нас вибачте, за недуже гостинний прийом. Розумієте, наше поселення знаходиться в низині, що весни, нас заливає повінь, та ріка приносить сюди, родючі ґрунти. Від тоді, як ми тут оселилися, наші люди не знають голоду, але навколо селища, самі лише скали. Те що ми вирощуємо, хватає лише нам. Одного разу, ми прийняли голодуючих бродяг, так потім, до нас повалили натовпи таких самих, що ходять в пошуках легкого хліба, ми насилу змогли їх і себе прогодувати. З того часу, наше плем’я, лише посилає допомогу тим, хто постраждав від стихії, чи іншої якої біди, а в поселенні нікого не приймає. Та якщо, ви лише мандрівники, та ще й ідете в такій важливій справі, ми радо вам допоможемо, чим зуміємо.

– Будемо вам дуже вдячні, а золото все ж візьміть, якщо не за порятунок, то як плату за харчі і одяг.

– Добре. – погодився чоловік. – Мене звуть Тезей, якщо щось буде потрібно, звертайтесь прямо до мене, або перекажете через мого племінника, Харона. Ви з ним вже знайомі, це той білобрисий задавака.

– Добре. Я все зрозумів. – погодився з пропозицією, ватажок мандрівників.

Нарешті, всі непорозуміння були вирішені і друзі зайшли в селище, не як бездомні приблуди, а поважними гостями. По приказу старшини, а Тезей саме ним і виявився, їм було надане все необхідне: новий одяг, тепла вода, житло для ночівлі. Крістура відразу понесли до будинку знахарки. Васса ні на крок не відходила від коханого. Вона змочувала водою, потріскані від жару, губи, прикладала вологу ганчірку до його голови. Кровотеча припинилась, та Крістур весь час марив. Він поривався рятувати Шутіма і намагався підвестись, його ледве вдавалося стримувати. Пораненого занесли до невеликого, порослого зеленою травою, двору. На ганок вийшла стара, здавалося стомлена від самого життя, жінка.

– Марсо. – звернувся до неї один з чоловіків, що ніс пораненого. – Допоможи людині. Він впав у Змію і сильно побився.

Марса нічого не відповіла, лише відчинила настіж двері і рухом голови наказала занести Крістура до своєї оселі. Мандрівники теж хотіли зайти, та вона зупинила їх на порозі, обвела присутніх карими, але вицвілими від часу, очима і зупинила свій погляд на Каролові. Марса якось дивно подивилася йому в обличчя, потім похитала головою і забравши з собою лише Вассу та Мілу, зайшла до будинку, закривши двері перед чоловіками.

– Чого це вона, так на мене дивилася?– здвигнув плечима юнак.

– Може, ти їй сподобався. – пожартував Теймур.

– Я серйозно, а в тебе все хаханьки на умі. – образився Карол.

– Не сваріться. Лише б вона, Крістурові допомогла. – сумно сказав Шутім.

Він вважав винним себе, в тому, що сталося з його другом.

– Не хвилюйтеся, Марса знає свою справу. Вже не одного воїна на ноги поставила. – сказав хтось з місцевих.

В середині будинку, було тепло і затишно. В печі горів вогонь і жовтувато-червоне світло заливало невелику, чисту кімнату. Марса запалила ще кілька масляних світильників і поставила поближче до пораненого, щоб як слід роздивитися ушкодження. Чоловік лежав на довгому, але невисокому столі, він був без пам’яті. Знахарка обережно обмацала його. Мілена і Васса стояли поряд і з надією і острахом спостерігали за нею.

– Допоможіть мені його роздягти. – попрохала стара. – Бач, який велетень, а в мене вже сили не ті, я повернути його, не зможу.

Васса розірвала у Крістура на грудях сорочку і обережно стягла її, спочатку зі здорової руки, а потім з поламаної.

– Штани теж знімайте, мені потрібно як слід роздивитися його ногу. – скомандувала стара.

Васса розв’язала пояс і опустила штани до низу, оголивши Крістурові, всю його чоловічу красу. Міла почервоніла і відвернулася, щоб не дивитися на це.

– Ти, дівко, не одвертайся, а допомагай. Він зараз для нас не чоловік, а хворий і його треба рятувати. Будеш соромитись з парубками під копою.

Від цих, старечих слів, Мілена ще більш зніяковіла, але пересиливши себе, почала допомагати. Тіло бідолахи, виглядало жахливо. Майже вся ліва сторона була як один великий синець, а місцями, аж чорна і в пухлинах. Знахарка, спочатку почала ворожити, над ногою. Взяла однією рукою за коліно, а іншою, під стегно, потягла її до низу і повернула трохи в середину. Нога стала виглядати більш природно, але з рани знов побігла кров. Марса дістала білі смужки полотна і туго перев’язала ногу, закріпивши кінцівку, гладко обструганими дощечками, щоб не рухалась.

– Так, тут все. Подивимось, що з рукою. – стара стала обдивлятися Крістурові, руку. – Тут перелому не має, лише вивих. Ану, дівчата, допоможіть. Потримайте цього красеня ось тут.

Знахарка ткнула пальцем, спочатку під пахву, тоді на шию. Васса і Мілена, зробили як вона просила.

– А тепер тримайте, щоб не рухався.

Марса смикнула за руку, в плечі щось хруснуло і рука стала на місце. « Добре, що Крістур не притомний.»– подумала Васса і ніжно провела рукою, по його скуйовдженому волоссі. Коли вже і ребра були міцно перетягнуті, знахарка накинула на пораненого покривало і гукнула чоловіків, щоб ті перенесли його на ліжко.

– Можна мені, залишитись біля нього?– несміливо спитала Васса, стару Марсу.

– А ти гадаєш, я сама біля нього сидітиму. – буркнула, та. – Залишайся і доглядай свого невдаху.

Жінка взяла ослінчик і сіла поряд з ліжком, на якому лежав безпорадний Крістур. Вона дивилася на нього і дякувала Богів Світла і Добра за те, що він залишився живим. Для неї зараз, не існувало нічого в світі, крім коханої людини, та і самого світу не існувало.

Марса оглянула і Шутіма, в нього був лише сильний забій, вона напоїла малого якимось відваром, щоб полегшити біль. Мілена та решта мандрівників, пішли разом зі старійшиною до осели, що їм виділили в селищі для ночівлі. Там вже був накритий стіл, горіла піч в якій стояв казан з гарячою водою. Помившись і перевдягнувшись, друзі сіли до столу. Їли мовчки, кожен думав про щось своє і всі гуртом, заново переживали сьогоднішню пригоду.

– Крістур не зможе іти далі. – першим порушив мовчанку, Мозус. – А ми, не можемо чикати, поки наш друг, видужає. Що робитимемо?

– Підождемо поки він опритомніє і все йому пояснимо, він зрозуміє. Іти не попрощавшись, не гоже. – сказав Плато.

– Брат, правий. – підтримав його Капер.

Всі інші, теж погодились з таким рішенням. Їм важко було тут полишати друга, та робити було нічого, люди чикали на допомогу. Кожен день затримки, це нові жертви і нове горе.

В двері постукали, це прийшов Тезей.

– Вибачте, але за клопотами цього дня, в мене зовсім випало з голови.

– Що саме?– спитав Теймур.

– Після того, як ми з вами познайомились, в мене не виходило з думки, що десь я вже чув ці, ваші імена і оце аж згадав.

– І, де ж саме?– поцікавився Мозус.

– З тижнеь назад, до нас прийшов старий дід. Він був одягнений у білу сутану і мав довге, сиве волосся і таку ж бороду. Він виявився дуже мудрим і знався на магії. Він вилікував дуже хворого хлопчика, якому навіть Марса не могла допомогти, та плати за це не взяв, а лише попрохав, що коли в наше селище прийдуть люди, яких будуть звати так як вас, то направили до нього. Він оселився на горі, за урвищем. – розповів, старшина.

– Дивно. Хто б це міг бути?– розгубився ватажок.

– По опису схоже, на одного з учнів Орнагула, або навіть на нього самого. – втрутився в розмову Карол. – В нашому випадку, вже нічому дивуватися.

– Хлопець правий. А, як нам, до нього дістатися?– спитав Мозус.

– Харон, вас, проведе. Він ходив до старого, в тайні від мене, за що йому здорово тоді дісталося. – сказав Тезей і попрощавшись пішов.

Карол вийшов на ганок і сів на сходах, позад нього скрипнула дошка, він обернувся, то була Міла.

– Можна посидіти поряд тебе?

– Звичайно, я буду лише радий. – посміхнувся до неї хлопець.

– Ну от, і ще один день нашої подорожі скінчився. – тихо промовив Карол.

– А скільки їх ще, попереду?

– Не знаю. Поряд з тобою, зараз, мені не хочеться про це думати. У тебе такі гарні очі, що дивлячись в них, я забуваю про всі негаразди. Мені навіть страшно уявити, що тебе, могло зараз не бути поряд.

– Я теж не хочу з тобою розлучатися, особливо, коли ти так гарно говориш.

Дівчина поклала голову йому на плече і закрила очі. Їй і справді було зараз хороше, як ніколи раніше.

Марса зварила і швидко остудила зілля. Разом з Вассою, влили його до рота Крістура, обережно, щоб не похлинувся. Він ще й досі не прийшов до тями. Жінка без зупину, міняла мокрі ганчірки на його голові, щоб збити жар і ні на крок не відходила.

– Ти , бачу, дуже любиш свого чоловіка. – сказала , дивлячись на її старання , знахарка.

– Він мені не чоловік , а коханий. – трохи зніяковівши, відповіла Васса.

– У твоєму віці, вже мають дорослих дітей, а не кохаються.

– Так, сталося. Ми лише недавно зустріли один одного. – наче оправдовуючись відповіла, Васса.

Вона і сама не с чулася, як почала розповідати старій, про свою долю. Марса слухала не перебиваючи, співчутливо похитуючи головою і час від часу, важко зітхала. Коли жінка закінчила свою розповідь, спитала:

– А, цей, хоч вартий твоєї любові?

– Так, вартий. – Васса з ніжністю глянула на свого велетня.

– Це добре. – посміхнулася стара. – І у мене колись був коханий. Ми полюбилися з самого молоду, майже з дитинства, а коли прийшов час іти мені заміж, мій батько, не захотів мати його за зятя. Бо ще при моїм народженні, пообіцяв мене за наречену, для сина свого друга. Скільки я не плакала, скільки не просилася, батько був невблаганний. Зібрали моє придане і привезли до цього селища, де і віддали заміж за нелюба. Мати , мого чоловіка, була доброю жінкою і знатною знахаркою, вона все бачила і все розуміла, але не ображала мене і не дозволяла цього робити і своєму синові. Мабуть через це, я і прижилася в їхній родині. Та прожила я, зі своїм чоловіком не довго, він загинув, коли намагався об’їздити молодого жеребця. Боги не дали нам дітей, тому своє вміння, свекруха передала мені, а невдовзі і сама померла. Свого свекра, я догодувала до глибокої старості, а заміж так і не вийшла, хоч і були залицяльники.

– А , ваше перше кохання? Чому ви не зійшлись?

– Час лікує і великі рани. До тієї пори в нього вже була сім'я, діти. Так що, нам не судилося бути разом. От я і прожила, весь свій вік, сама. Так що, мила, бережи своє кохання, з усієї сили бережи. – порадила стара, співрозмовниці. – Давно я так душевно ні з ким не розмовляла. Припала ти мені, голубонько, до серця, наче рідна. Твій коханий, довго не зможе ходити, нога дуже пошкоджена. Залишайтеся в мене, разом, ми його швидко вилікуємо, та і мені поміч буде. – запропонувала знахарка.

Васса взяла обома руками стару, висохлу руку Марси і поцілувала.

– Дякую, за доброту вашу, а я вже і гадки не мала, що мені робити. Як рятувати Крістура.

– Ну, що ти, перестань. – стара відняла руку. – Не треба дякувати. Для мене, це теж велика розрада. Відпочинь трохи, і поїж. Он на столі стоїть юшка. А я, послідкую за ним.

Марса підійшла до ліжка, поправила ковдру і уважно подивилася в обличчя Крістура.

– Людина з таким лицем, не може бути поганою. Еге ж?

Васса посміхнулась і кивнула в знак згоди головою.

Крістур розплющив очі, він знаходився в незнайомій кімнаті. Поряд сиділа кохана, схиливши голову на його подушку, жінка спала. Він торкнувся рукою її волосся і вона враз прокинулася.

– Вибач, я не хотів тебе будити.

По її стомленому обличчю, він здогадався, що вона просиділа поряд всю ніч і лише нелюдська втома заставила її, задрімати. Жінка побачила, що Крістур прийшов до тями і від радості, обсипала все його обличчя поцілунками.

– Коханий мій, я така рада, що ти нарешті опритомнів. – схвильовано прошепотіла вона.

– Я готовий, ще раз стрибнути в ту річку, якщо мене так вітатимуть. – пожартував чоловік.

– Не кажи такого. – вдавано обурилась, Васса. – Якби ти знав, що я пережила за цей час. Ні одній жінці в світі, такого, не побажаю.

– А , де Шутім?– раптом спохватився Мозус.

– З цім малим, все гаразд. Гадаю він скоро явиться, разом з усіма іншими.

– Вассо, скажи чесно, ти знала, що щось станеться?

– Так. В тому ведінні, що мені показав морфін, я бачила, як загинув у стрімнині Шутім.

– Тому ти попрохала оберігати його?

– Так. Та це, трохи не коштувало, обох ваших життів.

– Ти зробила все правильно. Хоч і поранені, та все ж ми обоє живі, і це добре. А що ти ще бачила? Розкажи.

Крістур, хитро і улесливо зазирнув жінці у очі. Васса не витримала того погляду і засміялась.

– Все в нас буде добре. Ти станеш поважною людиною. Я народжу тобі двох гарненьких діток. Житимемо ми в достатку і злагоді.

– Це добре. – Крістур зітхнув і замріяно прикрив очі, мабуть уявляючи їхнє майбутнє життя.

На дворі щось заторохтіло, почулися голоси.

– Ідуть наші друзі.

Васса не помилилася. Двері відчинилися і на порозі, сяючи усіма тридцятьма двома зубами, з’явився коротун.

– Друже, мій! Як ти себе почуваєш?– заволав він і кинувся до хворого і якби не Васса, що загородила йому дорогу, плюхнувся б на ліжко, поряд з Крістуром.

– Обережніше, невгамовний. – прикрикнула вона на нього, та очі, світилися радістю.

До хатини Марси прийшли всі мандрівники. Вони тихенько підійшли до ліжка, на якому лежав їх поранений товариш. Друзі були схвильовані цією зустріччю.

– Ну, як ти, брате?– звернувся, до друга, Мозус.

– Та, начебто нічого, але навряд чи я зможу продовжити мандрівку. Зовсім не відчуваю ноги. Вірніше сказати, відчуваю лише біль. – відповів, важко зітхнувши, Крістур. – Мабуть , вам доведеться далі іти без мене. Вибачте що підвів. Боги свідки, я прагнув дійти до кінця.

– Не хвилюйся, Крістуре, ми зробимо все за тебе. Ти рятував друга і постраждав не даремно. —з полегкістю в серці сказав, ватажок.

Йому першому, важко було починати таку розмову.

– Ви не хвилюйтеся за вашого друга. – вмішалася знахарка. – Його на призволяще ніхто не залишить. Я його, разом з Вассою, залишаю в себе.

– То Васса теж залишається?– розгублено, спитала Міла.

– Моя мандрівка, закінчується тут, подруго. Можливо це і є моє призначення, поставити на ноги Крістура. Я не зможу іти далі без нього. – тихо відповіла жінка.

– Ми тебе розуміємо і не засуджуємо. Ти все робиш правильно. Ми самі не знали, як зможемо його покинути, а якщо Крістур залишиться з тобою, то і нам буде спокійніше. – підтримав Вассу, ватажок.

– Крістуре, ми завжди будемо пам’ятати про те, що ти в нас є і виконаємо нашу місію так, наче ти поряд з нами. – обізвався Карол.

До хлопця підійшла знахарка:

– А, ти сам, не хочеш допомогти Крістурові? Ти ж володієш, такою великою силою!

Карол трохи зніяковівши, здвигнув плечима:

– Мені всі, ще з малечку про неї говорять. Інколи мені вдається нею користуватися, як от в спілкуванні з невидимими для інших, істотами, але лікувати людей я не вмію.