Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

– Дивина, та й годі. – лише й промовив Перус.

А дівчина, якось недовірливо посміхнулась. Карол зрозумів, йому не повірили. Та не образився, він звик до цього.

– Ну, годі відпочивати. Вирушаємо в дорогу , бо можемо не встигнути. – скомандував Мозус . А потім тихо додав:– Якщо є куди поспішати.

Та, останніх його слів, ніхто не почув. Мандрівники хутко зібрались і вирушили далі. Подорож хоч і була виснажливою, але минула без пригод і під вечір вони вже були в селищі пастухів. Худобу, на ніч, ще не зганяли і на луках навколо поселення паслось багато скоту: корови, вівці, кози, а також великий табун коней. Побачивши живність Карол одразу заспокоївся. Це означало, що в селищі всі живі та здорові. Селяни порались по господарству, і на подорожніх, майже ніхто, не звертав уваги. Вони стомлено брили слободою. Карол привів їх до двору старости. Тітка Хелена зупинилась посеред двору роздивляючись незнайомців, та помітивши між ними племінника, просяяла:

– Кароле, хлопчику мій, я й не сподівалась побачити тебе так скоро. А що, це, за люди з тобою?– та раптово замовкла, зазирнувши хлопцеві в очі.

– Де дядько, тьотю Хелено?

– Що трапилось? – зляканим голосом, відчувши не добре, на питання питанням, відповіла вона .

– Немає часу на балачки, шановна. – втрутився в розмову Мозус. – Жінки вам все розкажуть. То де голова?

– На площі , на сходці. Вирішують коли починати стригти вівці. – розгублено відповіла жінка.

– Це добре, що всі чоловіки в зборі. Не доведеться згукувати. Кароле види, ти ж знаєш, де це. – наказав юнакові, Перус.

Вже відійшовши від старостиного подвір’я , за кілька хат, як Карол почув тітчине голосіння. Це означало, що вона, дізналась про лихо. Хлопцеві очі зволожніли, він глянув на своїх старших товаришів. Мозус поклав йому на плече, свою важку руку, і злегка стис.

Ось і базарна площа. Посеред неї, на прилавку, над всіма іншими людьми, стояв дядько Мартін. Він перший побачив прибулих, перервав свою промову, і дивився на них поки ті наближались. Решта народу, наслідуючи його приклад , теж повернули голови в їхній бік.

– Доброго вечора, шановна громада. Хоча наш прихід нічого доброго вам не віщує. – промовив до зібрання Перус .—Я і мій товариш, біженці з Дальніх степів. Цілий тиждень, ми, йшли до вас, майже не відпочиваючи, щоб попередити про велике лихо. Якщо, ви, не повірите нам, то повірте цій дитині, багато хто з вас його знає. З мешканців, його поселення, живими залишились лише він, і немовля.

– То що ж трапилось, не травіть душі , розповідайте.

Розповідь виявилась жахливою. Навіть, завжди стриманий Мартін, заплакав, почувши про загибель Сармана, його родини, та всіх мешканців, сусіднього селища. Він обійняв свого небожа і звертаючись до незнайомців, спитав:

– Що ж нам робити? Як захистити свої родини?

– На сам перед, треба зігнати всю худобу в один загін. У вас в селищі, є такий?– звернувся до чоловіків, Мозус.

– Так, є. – відповів селянин.

– Добре. Тоді заганяйте негайно. А решта, нехай туди ж, згукує людей: жінок, дітей, старих. Речей з собою брати не треба, хіба лише ковдри, щоб було чим в ночі накритись. Клятих шорхів, ваше майно, не цікавить. Лише ви самі, як харч. Треба назбирати, як можна більше дров, щоб вистачило на кілька великих багать, і на всю ніч.

– Люди, – звернувся до свого народу Мартін. – Ви все чули? То хутчіш виконувати, якщо хочете врятувати свої родини.

Натовп швидко розтанув, всі кинулись виконувати настанови Мозуса. То тут, то там, чувся жіночий лемент. У Кароловому селищі, проживало багато рідних, цих людей, і зараз, почувши страшні новини, жінки, їх оплакували.

– А ви , друзі мої, ходіть за мною, в мою оселю. – запросив прибулих староста.

Селище гуділо. Хто жив ближче до загону, несли інструменти, щоб відремонтувати і ущільнити його. Інші тягли дошки та лати для нього. Жінки і діти збирали паливо для вогнищ. Старші люди пішли зганяти худобу та коней до гурту. Працювали всі дружньо і злагоджено. Спільна біда завжди згуртовувала людей і допомагала швидко порозумітись. Сонце вже наполовину сховалось за обрієм, сутінки огортали селище. Загін, майже, був готовий. Здавалося , і скотинка перейнялась хвилюванням людей, вона, підтюпцем збігалась з усіх боків, гнана пастухами, і дружньо заходила у ворота загону. Жодне, з цих божих створінь, навіть голосу не подало, наче відчували біду, що насувалась, тільки чутно було тупіт копит. Навколо загону лежали великі купи хмизу та дров , їх мало б вистачити на всю ніч. Чоловіки озброювались, хто чим міг. У кого були мечі , у кого вила та сокири , інші робили собі смолоскипи.

Селище спорожніло. В оселі старости кипіла робота . Хелена, трохи заспокоїлась, але однак, продовжувала схлипувати. Вона збирала в корзину харчі. Міла та Орика допомагали господині, Марика опікувалась немовлям, Ніка одягала близнюків. Тільки чоловіки зайшли у двір , всі принишкли, очікуючи наказу. Мартін витяг з повитки возика. На нього поклали все необхідне, і гуртом рушили до загону. Коли вже виїхали за ворота, староста, щось згадавши, повернувся назад. Він підійшов до свого собаки, що тихенько причаївся у буді, і зняв з тварини нашийника.

– Вибач друже, мало не забув про тебе. Біжи, сподіваюсь, ти врятуєшся.

Коли прийшли до загону, Мартін, спитав у Мозуса :

– Що робити з жінками і маленькими дітьми? Їх же, треба десь заховати.

– Потрібен міцний будинок. Бажано не з глини, бо ці тварі, враз його розгребуть.

– Тоді , думаю, підійде мій. – обізвався селянин, що стояв поряд. – Він, у мене, на половину з каменю, на половину з товстого дерева, і знаходиться ось, поруч з майданом. Так що, ми, зможемо його охороняти.

– Добре. – кивнув Мозус . – До входу , потрібно наносити побільше хмизу і з причілка, теж. Нам не можна нехтувати безпекою . До оселі принести побільше ламп та оливи, щоб в кімнатах було видно як у день, жінок теж озброїти, на всяк випадок.

Настала північ. У таборі ніхто не спав, хіба що діти, і то тільки ті , які ще нічого не розуміли, а ті які були трішки старші, несміливо горнулись до своїх матерів, деякі злякано похлипували. Навкруги яскраво горіли багаття, вартові вдивлялися в темряву до болю в очах. Було тихо, лише потріскували вогнища, та, в загоні, вовтузились тварини.

– Може, ми це даремно все, влаштували? – висловив свою думку один з вартових. – Може ці, як їх там, шорхи, пішли до якогось іншого селища, а ми тут паніку розпустили!

– Тихо ,ти! Я через твою балаканину нічого не чую. – обізвався інший. – Мені, наче, щось вчулось.

– Та ні , то тобі здалось! Мабуть з переляку!

Раптом недалеко, заскімлив і враз замовк собака. Коні в загоні, сполохались і почали перебігати з місця на місце.

– Це, не даремно. – Мозус взяв смолоскип і вийшов трохи наперед.

Степовик підняв факел над головою, і побачив безліч чорних тіней навколо табору, тихих і страшних, як сама, ця ніч.

Мозус кинувся назад:

– До зброї! Вони вже тут! За багаття не виходити, оборонятись біля вогню!

– Розбирайте і підпалюйте смолоскипи! – закричав Мартін.

Запалені факели, ще більше, розігнали темряву, і тут, люди, їх побачили. Вони стояли навколо табору щільним кільцем, похитуючись на своїх кривих, але сильних, ногах, поблискуючи вилупкуватими очима, і вишкіряючи гострі, довгі ікла. В головах цих тварюк була лише одна думка, як здобути собі харч. Та як не дошкуляв шорхам голод, вони не насмілювалися підійти ближче , вогонь наганяв на них жах, і підземні мешканці вичікували слушної миті, щоб напасти. Люди , теж стояли в очікуванні, бачили, сили не рівні. Біля вогню, в них ще є шанс відбитися , а ось у темряві, вони враз будуть переможені. У когось з селян не витримали нерви, він істерично закричав:

– Ми що , так і будимо на них дивитися!!!—і з усієї сили , жбурнув свого смолоскипа в кубло підземлян. Пролунав сильний, схожий на щурячій, писк. Вогонь потрапив на одного з нелюдів, він спалахнув як жмут соломи. Його сородичі, відсахнулись від нього, і позадкували. Бідолаха пищав і крутився по землі, палаючим клубком. Тоді , як по команді, в бік нападників, полетіло з десяток смолоскипів. Натовп шорхів почав задкувати, все далі і дали, полишаючи по собі палаючих родичів. Стояв несамовитий вереск. Люди кричали і махали зброєю, хто від люті, хто в азарті бою. Це було жахливе видовище. Шорхи, відступили!

– Ми їх перемогли! Перемогли ! – Карол підбіг до Перуса, і аж підстрибував на місті, від радості.

– Не радій передчасно. – заспокоїв хлопця, товариш. – Вони обов’язково повернуться , ніч ще не скінчилась. Треба налаштувати побільше смолоскипів, бо це, в нас зараз, найефективніша, як ми бачимо, проти шорхів, зброя.

Пройшла година, або й дві, шорхи не поверталися.

– Мабуть ми їх добре налякали, бо вже скоро почне сіріти , а ці виродки не з’явилися. – сказав кремезний селянин з мечем в руці.

– Так . Можливо вони сьогодні вже і не повернуться, але таку поживу, шорхи не покинуть, тому що голодні. А ми довго не протримаємось . Зранку треба вирушати в дорогу. Ці тварі, в низу, рухаються повільніше, ніж ми, по землі. Але ніхто не знає. Як далеко вони прорили свої нори, і де їх можна чекати. Вони гарні мисливці, і вміють чикати. – відповів, на те, Перус.

Карол вирішив навідатись до Мілени, вона разом з іншими жінками, була у хаті. Його шлях проліг уздовж загону з худобою. Біля самої огорожі стояв красивий, білий кінь, він фиркав і мотав головою. Хлопець на якусь хвилину зупинився, і замилувався цією красою. Йому, завжди, подобались, ці, граціозні істоти. Він простяг руку, щоб попестити тварину по морді, як раптом, кінь рухнув під землю. Карол так і закляк з простягнутою рукою. Несподівано, сильна, костиста лапа ухватила його за ногу і смикнула. Юнак упав, крик переляку вирвався з його горла. Що сили, він смикнув свою ногу, а іншою дриґнув, і влучив у щось м'яке і волохате. Із – за його голови , в низ полетів смолоскип, і Карол побачив того , хто його тримав. Хлопця,від відрази, аж пересмикнуло. Хтось схопив його під руки, і смикнув з усієї сили, звільняючи з лап шорха. Це був Мозус :

– Ти в порядку, Кароле?

– Здається. – відповів хлопець, обдивившись свої ноги.– Лише штани порвалися.

– Тоді не зівай, вони скрізь. – попередив Мозус .– Худобу ми вже не врятуємо. Шорхи вирили нору прямо в загоні. Будемо рятувати самих себе, та інших.

Чоловіки хапали смолоскипи, зброю і бігли до загону. Іржали коні, перелякано блеяли вівці, селяни розмахували вилами і сокирами, намагаючись відбити свою живність. Та підземна нечисть , лізла з нори як таргани, хапала, що було ближче і знову зникала в пітьмі, тягнучи за собою здобич . Карол бився разом з усіма, він помітив як шорх тяг до нори селянина, бідолаха пручався як міг, та сили були не рівні, хлопчина кинувся на допомогу. Ударом меча, він пробив потворі голову, підземлянин впав, та раптом знов посунувся. Карол хотів вдарити його знову, але збагнув, що потвору, тягне інша потвора, до нори.

Юнак допоміг чоловікові підвестись, у того були розідрані груди, і текла кров з голови. Він взяв, бідолаху, під руки, і повів до хати, де були жінки і діти, щоб там, надали йому допомогу. Карол з пораненим, дійшли майже до дверей будинку, як раптом, з нього, долинув жіночий вереск. Юнак посадив чоловіка біля вогнища:

– Посидь тут. В хаті щось діється.

Карол кинувся в середину. Підлога в будинку виявилась земляною, і шорхи прорили в нього нору, але в приміщенні було досить світло, а це, їм, заважало. Та все ж, один з них, висунувшись до половини з нори, і на осліп , махав кігтястими лапами на всі боки, намагаючись когось вхопити. Міла підбігла до нелюда, і з усієї сили, встромила, в засліпленого ворога , вила. Той заверещав, показавши свої ікла і посунув назад до нори, та все ж, він, встиг вшкрябнути дівчину за ногу. Мілена скривившись від болю, присіла на підлогу. Зовсім поряд з нею, з ями, з’явилась лапа іншого шорха, ще б мить, і дівчина опинилася б у норі. В цей момент, до кімнати заскочив Карол, юнак з розмаху вдарив по гидкій кінцівці мечем, і вона відрубаною залишилась лежати біля нори. Хлопець підняв Мілу і на руках відніс до лави. Жінки заходились перев’язувати її.

– Кароле, що робиться на зовні? – спитала, Марика.

Вона притискала до грудей немовля. На її обличчі не було страху, швидше злість і рішучість, вмерти, але не віддати дитину шорхам. Через них, вона вже втратила своїх, рідних, діток. Тепер, вона була готова зубами гризти ворога. Хелена і Орика , порвавши простирадла на вузькі смужки, намірились вийти з будинку , щоб надавати допомогу пораненим, та Карол перегородив їм дорогу.

– Нетреба виходити. Зараз, ви нікому не зможете допомогти. Лише заважатимете. Дочекайтесь, поки розвидниться.

Жінки хотіли заперечити, та раптом, все, скінчилось. Над обрієм запалав світанок. Страшні шорхи зникли, як наче їх і не було, залишивши по собі дві глибокі нори посеред майдану та в загоні. Люди розгублено роздивлялись навкруги . Серед селян було багато поранених, рвані рани ніг, грудей, живота, але ніде не дуло жодного вбитого, або пораненого шорха.

– Як дивно. Я сам убив п’ятьох , а їх ніде немає. – здивовано, промовив Мартін.

– Я бачив, як вони, своїх поранених, тягли до нори. – розповів, йому, Карол.

– Для них , їхні мертві чи поранені, така ж пожива ,як і худоба яку вони в нас вкрали. – відразливо скривившись, промовив Перус.

– А серед людей є жертви, ну, крім поранених? Я маю на увазі, загиблих. – звернувся старійшина до людей.

Він ходив між своїми односельцями і питав:

– У вас всі цілі? Ніхто не пропав?

– Здається, всі. – розгублено відповідали ті, переглядаючись, і гукаючи один одного по іменам.

Одна з жінок погукала свого чоловіка. Та відповіді не отримала. Вона ходила між односельцями, тримаючи на руках маленьку дівчинку і все питала:

– А хто, бачив мого Ходула? Ви, не знаєте де Ходул?

Та ніхто їй не міг відповісти. Люди з співчуттям дивились на неї, розуміючи весь біль. Ніхто не міг втішити її , бо страшнішого горя, ніж втратити рідну людину, немає. Жінка заридала, закривши обличчя руками. До неї підійшли подруги, і відвели нещасну в бік. Плач поступово перейшов у схлипування, а потім вона замовкла, тільки очі, повні сліз, бездумно дивились, і нікого не помічали. Біля її ніг тулилася донечка, вона ще не могла зрозуміти чому мама плаче, і яке страшне горе спіткало їхню родину.

Карол сидів біля Мілени, і ніжно тримав, її, за руку:

– Тобі дуже болить?

– Ні , не дуже. Дякую тобі. Якби ти не опинився поряд, мене вже не було б.

– Не кажи такого, я просто не міг бути в іншому місці. – лагідно посміхнувся до неї Карол, і зазирнув у блакитні очі.

Та Міла мабуть не зрозуміла юнакових натяків. Вона кивнула головою у бік натовпу селян:

– Скільки ми намагаємось втекти від цієї нечесті, завжди одне і те саме. Таке відчуття, що шорхи всюди, мільйони цих тварюк живуть у нас під ногами. І тільки одне нас повинно хвилювати – де вони вилізуть наступного разу.

– Я, не питав раніше… Що сталось у вашому селищі?

– Мені важко, про це, розповідати.

– Я розумію. Та все ж?

– Кароле, тобі мало страхіття, яке ти бачиш! – несподівано різко, сказала, дівчина. – Ти бажаєш, ще і чути про нього? А, тобі, не прийшло в голову, що розповідати, про таке, я не маю сили? Що, ти, хочеш почути? Як шорхи вбивали, розгублених, зляканих людей, які не розуміли, що відбувається? Що, я і моя родина, вціліли, лише тому, що отримали від старійшини доручення, розікласти святкове вогнище? І стоячи там, під захистом вогню, я бачила весь той жах, і нічого не могла вдіяти. Так само як і мій батько. Лише Мозус, завдяки своїй, неймовірній силі, зумів пробитись, разом з дружиною, до нас…

Мілена майже кричала, Каролові в обличчя. А він, стояв оторопілий, не знаючи, як себе повести. Він, лише хотів, щоб дівчина не тримала в собі, не людський біль, що країв її серце. Такої поведінки, хлопець зовсім не очікував, і спочатку розгубився. Та потім, несподівано, навіть для самого себе, обхопив дівчину руками, і міцно притис до себе. Мілена замовкла на півслові, принишкла, наче мала дитина, в безпечному місті. Каролова настирність, дала свої плоди. Мілена звільнилась від внутрішньої напруги, обм’якла, і вперше, за весь час, заплакала.

Мозус і Перус говорили зі старійшиною і громадою. Вони, гуртом, вирішували, що робити далі.

– Треба послати гінців, у інші поселення, щоб попередити людей про лихо. Розповісти їм, як захищатись, і що робити. А нам, всім, треба збиратися і іти на болота. Тільки там, де багато води , шорхи, нас не дістануть. – висказав свою думку Перус.

З ним погодились.

– На болота шлях не близький, за день не встигнемо. – промовив Мартін. – Та ще, я чув ,там поселилось якесь плем’я, з півдня.

– Якщо вони люди , ми, з ними, зможемо домовитися. Болото велике, місця вистачить всім. А про те, що дорога далека, це правда. Тому вирушаємо негайно. Нехай люди беруть тільки саме необхідне: харчі, одяг, інструмент. – поставив крапку в розмові Мозус .

Селяни швидко розійшлись по домівках, збирати свій, не хитрий скарб. Пустим і страшним, для них, було зараз, селище. Шорхи знищіли всю живність, ні курки, ні собаки не лишилось на їхніх подвір’ях. Лише п’ять коней, та кілька голів дрібної худоби, ось і все, що мали, зараз, пастухи .

Двох коней запрягли у вози, на них посадили дітей і склали харчі. Все інше добро люди мусили нести самі, або везти на візках. З поміж молодих селян, вибрали трьох дужих парубків, гінцями до інших поселень. Мартін написав листи їхнім головам, з попередженням про велике лихо, що прийшло на землі Махтерії . Хлопцям наказали , щоб поспішали і намагалися встигнути до ночі. Попрощавшись з рідними , ті негайно вирушили в дорогу. Решта селян теж рушила, але в іншому напрямку. Скоро, поселення, зовсім спорожніло. Всім жаль було полишати рідні домівки. Жінки стиха схлипували, чоловіки йшли мовчки, але з закам’янілими, суровими обличчями . Всі вони, ще мали надію колись сюди повернутися, бо на світі немає місця кращого за рідну землю.

4

Якщо ти вправний чаклун, то за допомогою простесенького заклинання, зможеш поспілкуватись з будь-ким, хто хоч трішки володіє магією. Орнагулу конче необхідно було поспілкуватися з одним чаклуном, його звали Муеро – лісовик. Він з Орнагулом, довгі роки, підтримували дружні стосунки. Старому магові, зараз, була необхідна його допомога. Він підійшов до полички, взяв невелике горнятко і поставив на стіл. Потім всипав в нього пригорщу якогось зілля, і щось пошепки заговорив над ним, дивлячись в середину. Потім долив туди трохи зеленого відвару. З посудини повалив густий, білий пар, і в тім пару , з’явилась постать людини в довгому, сірому балахоні, підперезаному мотузкою, і з посохом у старечих, висохлих руках. Орнагул злегка вклонився:

– Вітаю тебе, Лісовику! Вибач що потурбував.

– Та годі тобі вже розшаркуватись. – сухувато зупинив мага, Муеро. – Кажи вже що потрібно.

– Я гадаю ,ти знаєш , що мене зараз турбує?

– Так знаю. Десятий учень.

– Він зараз іде до тебе. Прошу направ його на вірний путь. Я буду, тобі, дуже вдячний. – це останнє що встиг промовити Орнагул . Пара розвіялась. Старий чаклун сів в крісло і стомлено зітхнув. Навіть таке просте дійство забирало в нього багато сил. Та він був задоволений зробленою роботою, він взяв дзвіночок, який стояв на столику поряд, і подзвонив. До кімнати зайшов один з його учнів.

– Збери всіх у бібліотеці. Треба підготуватись до дуже важливої зустрічі. Я скоро приєднаюсь до вас.

Учень шанобливо вклонився і зник за дверима…

Міла напівлежала на возі, нога розпухла і дівчина зовсім не могла іти. Карол ішов поруч. Він тяг візок на якому лежали якийсь інструмент та речі. Ніка йому допомагала штовхаючи з заду.

– Кароле. – лукавим голосом обізвалась вона до брата. – А скажи мені, чому ти завжди там, де Міла. Вона тобі подобається?

Карол зиркнув на кузину:

– Ану, прикуси свого язичка. – сердито, щоб не почула Мілена, прошепотів він.

– Ага. Розсердився . Значить я права.

Хлопець почервонів, і нічого настирній дівці , більше, не відповів. Швидше, за все, степовичка здогадувалась про його симпатію, та не подавала виду, хоч теж була не байдужою до хлопця. Спільне горе і труднощі зближують людей, а коли люди молоді та ще й подобаються одне одному, то почуття виникають так швидко, що не встигаєш цього усвідомити. Для Карола , в цілому світі , зараз не існувало кращого місця ніж біля цієї тендітної , ніжної білявки, що дивилась на нього з воза своїми неймовірно гарними очима.

Сонце було вже над головами подорожніх і пекло , мабуть, так, як ніколи раніше. А може, це тільки здавалось стомленим , знесиленим людям. До кінця мандрівки, було ще далеко. Вони поспішали як могли, щоб швидше дістатися до лісу, де було багато хмизу для великого багаття, бо тільки воно могло послужити їм хоч якимось захистом. На обрії виднілась чорна смуга хмар, вона швидко наближалася до мандрівників, збільшуючись в об’ємі. Подув прохолодний вітер, жара спала і стало легше іти.

– Скоро піде дощ, та ще й, не аби який. – висловив, хтось, свою думку.

– От і добре. При великій зливі , шорхи не висунуться із-під землі, вони цього не люблять. – мовив Перус.

Небо вже геть стало чорним, раптово його розсікла блискавиця і вдарив грім , такої сили, що аж вуха позакладало. Коні злякано встали на диби і шарахнулись в бік. Віз на якому сиділа Міла , піднявся на два колеса а потім завалився на бік ,збруя не витримала і порвалась. Все відбулось так швидко, що ніхто не вспів відреагувати на те, що сталось. Кінь, переляканий громом і перекинутим возом, біг галопом, тягнучі за собою уламок дишла. Він біг назад до свого селища. Кілка парубків кинулись його переймати, та де там, людським ногам, догнати коня. Хлопці повернулися ні з чим.

– Що ж, така його доля. – сумно похитав головою Мартін.

Чоловіки поставили віз на колеса. Перус взяв доньку на руки і переніс на рядно , дбайливо розстеленого матір’ю. Почав накрапати дощ.

–Треба зупинятись тут. Скоро почнеться злива. Понакривайте вози ряднами, щоб харчі не промокли і не зіпсувалися, а дітей ховайте під них. – це старійшина , діловито походжаючи, командував кому, що робити.

Карол сів біля воза , неподалік Мілени. Він соромився підійти ближче, бо нею зараз опікувалися її батьки. До нього підсіли брати-близнюки Орест і Перо . Хлопець накинув на них і на себе, куртку і діти довірливо пригорнулись до свого старшого брата. Злива не примусила себе довго чекати. Важкі краплі затарабанили по землі і по всьому, що траплялося в них на шляху. Каролова куртка швидко промокла наскрізь і вода лилась за коміри і текла по спині. Близнюки здригалися при кожному спалаху блискавки . Негода тривала не довго. Сильний вітер погнав хмари далі, краплі дощу стали рідшати і невдовзі зовсім зникли. Над обрієм заблищало сонце.

– Вже вечір, до лісу не встигнемо .– вголос розмірковував Перус. – Тому табір, нехай залишається таким як є. Повечеряємо на сухом’ятку , та й вкладатимемося спати.

Хоч як не кутали жінки харчі, та все ж вони зіпсувалися від дощу, хліб розкис, крупа промокла, сіль взагалі майже розтанула. Тому їли лише сир і трохи нарізали в’яленого м’яса, але його дали тільки пораненим, щоб підтримати їхні сили. Ніч була прохолодною, мокрий одяг не зігрівав. Люди тулилися одне до одного, та це мало допомагало. Посеред ночі, Карол почув тихий стогін, хлопець прислухався, стогнала Міла. Орика нахилилась над донькою, і щось стиха до неї промовляла. Перус теж був поряд. Та він лише безпорадно розводив руками. Карол підповз до них. Обличчя дівчини палало від жару. Вона відкрила очі:

– Кароле, мені дуже зле і холодно.

Мілену обгорнули покривалом, рядном, аби тільки зігріти, бо нічим іншим, допомогти не могли. Навіть кип’ятку не було на чому зварити. На ранок, дівчині, ще погіршало, обличчя палало, губи потріскались, і вона нікого не впізнавала. В її хворобливій уяві, мабуть поставали страшні картини, вона весь час скрикувала і гукала на допомогу. Серед селян, теж, було багато хворих. Стогнали поранені. Та їм , як і Мілені, не могли допомогти. Треба було швидше рушати. В лісі багато лікарських рослин з яких можна приготувати цілющі відвари, і хоч чимось зарадити хворим. Через пів години, люди вирушили далі, до вже зовсім близького лісу.

Дітки які вміли ходити, тепер теж ішли пішки, перемішуючи своїми маленькими ноженятами, розкислу після дощу, землю. На єдиний віз, що залишився поклали хворих, які вже не могли іти. Карол і Перус поклали Мілену на возика з інструментом, накрили ковдрою і потягли по слизькій, дорозі. До юнака підійшла Ніка:

– Ти вибач мене , братику, за вчорашнє – винувато промовила, і не чекаючи відповіді, взялась помагати.

Іти було важко, та мандрівники не зупинялися, у них була мита, і вони, що сили, прагнули до неї. Майже опівдні люди дійшли до перших дерев, тут дорога була більш трав’янистою, йти стало легше. Зайшовши в глиб лісу , мандрівники розбили табір. В першу чергу почали розводити багаття, хоча це зробити було не так просто, і хворост, і мох були сирими. Сонце, в лісі, не так швидко висушувало вчорашню зливу , як у полі. Та через кілька спроб, вогонь таки запалав . За той час жінки встигли назбирати потрібної трави і поставили на палаюче багаття казан з водою. Чоловіки майстрували курині , у які збиралися переносити хворих людей, та і всім іншим, треба десь перебути , поки ті лікуватимуться.

Мозус, Перус, Мартін та ще кілька здорових чоловіків, лаштували зброю, вони вирішили уполювати дичини, щоб нагодувати людей. До них підійшла стара жінка, вона трохи зналась на лікуванні:

– Люди хворіють не від застуди. Ті, хто не був поранений , здорові всі. Мабуть на кігтях шорхів, була якась отрута, і вона потрапила в кров. Я, їм, вже нічим не зможу допомогти.

Перус зблід, його єдина донечка, та, яку він любив понад усе на світі, дорожче, за яку, у нього нікого немає, помирає. Він був готовий пожертвувати власним життям ,аби це їй тільки допомогло. Невже ці потвори таки віднімуть у нього Мілену, як забрали, Мозусових дітей?

Чоловіки стояли розгублені , не знаючи, що відповісти, і що робити. Карол був поряд, і почув цю розмову. Його серце теж зжалось від болю, та все ж, він швидше прийшов до тями, ніж дорослі:

– Ми не повинні втрачати надії, і хворим поки що, нічого казати не можна. Я від знахарки Мирти чув про рослину «вогнянку».

– Так , справді! Є така рослина, в лісі, вона, якраз і росте. Це зілля, полегшує біль і знімає запалення. Може і допоможе!

– Розкажи нам , яка ця рослина на вигляд. Ми неодмінно її знайдемо. —з надією в голосі обізвався Перус .

Жінка змалювала цю, дово-рослину. Чоловіки взяли зброю, і поспішили до лісу. Карол пішов провідати Мілу . Дівчині від відвару трохи полегшало, але жар не спадав. Вона лежала на рядні під розлогим деревом, рана на нозі сочилась , пов’язка геть промокла. Поряд з нею сиділа її мама , вона лаштувала чисту полотнину для перев’язки. Карол став навколюшки поряд дівчини, вона йому слабо посміхнулась.

– Дякую тобі, що прийшов. – слабо прошепотіла Мілена.

– Міленко , хочеш я вполюю для тебе птаха з золотими пір’їнками? Я сплету з тих пір’їнок віночок, і подарую тобі.

Дівчина кивнула , і подарувала хлопцеві ніжний погляд. У Карола на очах заблищали сльози , він швидко відвернувся вид неї, рвучко встав і пішов геть. На возі він знайшов лук і кілька стріл. Ліс був тихим і привітним , як і того разу, коли він потрапив до нього в перше. Карол брів на вміння, дорогу помічав зламуючи гілочки. В голові роїлися, гіркі спогади і думки. Він раніше і уявити не міг, що його життя на стільки зміниться, що в свої шістнадцять років, він, залишиться сиротою. Що покохає гарну дівчину, а їй загрожуватиме смерть, а він нічим не може допомогти. Як, все це, не справедливо! Несподівано, його думки, сполохав птах. Він пролетів майже над самою головою, і був завбільшки, з гарне курча. Хлопець не знав як він називається, чи можна його їсти, але все ж, прицілився з лука, і вистрелив. Постріл виявився вдалим, здобич каменем впала за дерева, десь неподалік. Юнак побіг, щоб її відшукати , та раптом, у нього під ногами, зникла земля, він упав в яму наповнену якоюсь рослинністю. І чи то йому здалось, чи то насправді, задзвонив дзвоник. Яма була не глибока, трохи глибша за його зріст. З неї легко можна було вибратись. Карол хотів вже було вхопитися за край ями , та не зміг підняти руки, рослина, що огортала його з у сих боків, наче приклеїлася до нього. Чим сильніше він борсався, тим щільніше в неї закручувався. Він не на жарт злякався, зрозумівши, що самостійно, з цієї пастки, вибратись не зможе, і помре тут від голоду і спраги. Хлопець закричав з усієї сили:

– Допоможіть! Хто не будь, мене, чує? Допоможіть! Врятуйте!

– Ти диви! Такого звіра, я, ще зроду, не ловив!– пролунав над Кароловою головою хриплувато-писклявий голос. Над ямою, стояло дивовижне створіння, з виду людина, але маленька, десь на семирічну дитину, та обличчя, як у дорослого, з невеличкою , скуйовдженою бородою. Юнак бачив його лише одним оком, бо не міг повернутись, рослина обмотала йому і голову , і міцно тримала.

– В загалі, в мої капкани попадають лише зайці, рідше косулі та вепрі. А ти, заєць чи косуля?—з насмішкою запитав чоловічок.

– Я Карол.

– Ага ? І що, ти, тоді, робиш у цій ямі?

– Я, її, не помітив. У лісі я людина нова, і з ним, ще зовсім не знайомий. Я підстрелив птаха і хотів його знайти. Допоможи мені , будь ласка , вибратись з відси.

– Я тобі допоможу, а ти мене уб’єш. Я ж, тебе, не знаю.

– Не стану я, тебе, убивати. Навіщо це, мені? Я ж, не розбійник!

– Ну добре. Зараз. Тільки не рухайся.

Коротун кудись зник. Карол чикав досить довго. Він вже почав сумніватись, що маленька людина, повернеться. Хлопець знову впав в паніку, хотів було кричати, коли раптом на нього, з гори, полилася холодна вода. Це, повернувся хазяїн пастки.

– Ти що , здурів? Що, ти, робиш? Вода, холоднюча, мов лід! – заволав від несподіванки , хлопець.

– Вибачте, теплої, ніде було взяти. Ану поворухнись!

Карол смикнув рукою, і рослина її відпустила. Хлопець потягся до краю ями, вся поросль, відвалилась від його тіла, яке щойно, сильно, обіймала. Мить, і юнак, був вже на горі. Чоловічок остерігаючись, відійшов подалі:

– Ця рослина відпускає, лише тоді, як змокріє. Інакше, з неї, не виберешся. Її в лісі називають «зла липучка», багато тварин гине, заплутавшись в її липких стеблах. Так що, не даремно, ти хлопче, злякався. – діловито промовив Каролів рятівник, своїм, на пів дитячим – на пів дорослим, голосом.

– Дякую, тобі, за допомогу. Ти живеш у цьому лісі? – спитав хлопець, викручуючи сорочку.