Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Мозус представився сам і назвав своїх друзів, потім розповів, що відбувається на планеті людей, і яка допомога морфінів їм потрібна.

– То вам потрібне наше крило?– перепитав Найм.

– Так. Як що, це можливо.

– Ну чому ж, не можливо. Ми час від часу міняємо свої крила, бо вони зношуються. Старі відпадають і виростають нові. Крила, які нам відслужили, ми зберігаємо в спеціальній коморі. Ану , Найр, злітай і принеси. – наказав старший морфін, малому, що першим помітив мандрівників.

Найр миттю обернувся і ось вже друзі мали другий складовий для зілля часу. Вони обережно його сховали разом з шерстю червоної ящірки і щиро подякували своїм новим друзям.

– Ви казали, що живете досить довго і багато чого знаєте. – промовив до Найма, Карол.

– А ,що ти хочеш взнати, хлопчику?

– Орнагул розповів нам де знаходяться всі інгредієнти зілля, але про один , навіть він не знає. То може ви нам підкажете, де знаходиться Місячний камінь.

– Колись давно я чув, що існує свиток в якому вказується місце знаходження цього каменю і ще знаю, що той свиток десь схований на Старшій планеті. Більше я нічим вам не зможу допомогти. – відповів морфін.

– А на Старшу планету можна потрапити з допомогою Сфери переміщення?– поцікавився Мозус. – Як я розумію , чарівників між вами не має.

– Можна і з допомогою сфери, та в нас є постійний перехід. Він ніколи не закривається. Я вам його покажу.

Найм полетів у перед, мандрівники рушили слідом і скоро прийшли до маленького озерця, посеред якого був вир. Вода швидко оберталася і засмоктувала все що в неї потрапляло.

– Може, все ж таки, скористаємося шаром? Я ж не вмію плавати і ви це знаєте. Я ж одразу потону!– злякався Шутім.

– Наскільки я розумію, ми всі повинні потонути, щоб потрапити до Старшої планети. – озвався Теймур.

Морфін ствердно кивнув головою. Вугільник уважно обдивився навколишні дерева і помітив товсту гілку, що виступала далеко над водою.

– Я причеплю до цієї гілляки мотузку і ми по черзі стрибнемо просто в середину виру. Пливти не буде потрібно. Це тебе влаштовує, Шутіме?

– Цілком !– радо вигукнув коротун.

– Я хочу, вам на прощання, зробити невеликий подарунок. – промовив до мандрівників морфін. – Один з вас дуже хотів побачити майбутнє і це врятувало нам життя.

Найм глянув на Вассу.

– Ви не передумали?– спитав він у жінки.

– Ні, не передумала. – зраділа та.

– Та ведіння можуть виявитись не дуже приємними. Ви до такого готові?

– Готова .

Морфін змахнув крилами і опинився навпроти її обличчя, взяв маленькими ручками жінку за скроні і пильно подивився їй у очі. Мить і повіки закрилися, Васса наче закам’яніла, Найм продовжував тримати її голову, друзі оточили їх і уважно за всім спостерігали. У сплячої, дуже швидко змінювався вираз обличчя, то вона посміхалась, то намагалась заплакати, то знов посміхалась. В такому стані вона пробула не більше хвилини. Морфін відпустив її голову. Васса одразу розплющила очі і здивовано роззирнулась навколо, наче не розуміла де знаходиться.

Потім труснула головою, наче відганяла від себе якесь ведіння і спитала:

– Я довго спала?

– Якусь мить. – відповів Крістур. – Ти розповіси нам, що побачила?

– Мені здалось, що пройшло ціле життя. Невже все так і буде насправді?– спитала жінка у морфіна, не звертаючи уваги на коханого.

– Не обов’язково. Ви тепер знаєте помилки, що можете накоїти і можливо, вже їх не зробите і майбутнє ваше і ваших друзів теж зміниться. – відповів Найм.

– Чому ви не співали, коли присипляли її?– спитав Шутім у морфіна.

– А, з чого, ви взяли, що я повинен співати?– здивувався той.

– Карол казав, що співом ви можете вбити.

– То вигадки Наї, щоб ви нас не почули і не розмовляли з нами, а одразу повбивали. Невже ви досі цього не зрозуміли?– відповів Найм.

– Тепер зрозумів. – шморгнув носом коротун.

– Ну , давайте прощатися. Нам вже час вирушати в дорогу. – перервав їхню розмову, Мозус. – Бажаю вашому народу миру і спокою.

Морфін подякував і полетів геть, не чикаючи поки мандрівники почнуть стрибати. Теймур налаштував мотузку. Першим відправився до нового світу Мозус, за ним, всі інші, останнім був вугляр. Юнак прощаючись з Містерією озирнувся навкруги і зник у водяному вирі, слідом за іншими.

12

Було темно, хоч око виколи, наче стоїш на дні казана зі смолою. Жодного звуку ні живого , ні потойбічного. Карол присів і помацав руками, що в нього під ногами, то була земля, він хлібороб від діда, прадіда, вмів відчувати її навпомацки. «Це добре!»– подумав він, потім підвівся і простягши руки вперед, зробив маленький крок. Руки одразу вперлися у якусь стіну. Хлопець почав водити по ній долонею. «Ні, це не стіна, а дерево, дуже велике дерево.»– здогадався Карол. Юнак зробив крок у бік і знову натрапив на дерево. Кілька хвилин він кружляв по невидимій місцевості, весь час натикаючись на великі дерева і майже не просунувся у перед. Спочатку Карол хотів закричати, та потім передумав, мало яка небезпека причаїлася в цій темряві. Він сів на землю обіпершись спиною об стовбур і спробував заснути, може в ранці все виглядатиме зовсім по іншому. Десь поблизу почувся шурхіт, хлопчина схопився за рукоять меча.

– Хто тут?– прошепотів Карол і злякався власного голосу, так гучно він пролунав.

– Це , я , Плато. – почулося десь із за дерев.

– Як я радий тебе чути, друже! Ти можеш підійти ближче?

– Не знаю. Я пробував рухатись у перед, та весь час натикався на велетенські стовбури. Вирішив дочекатися поки розвидниться. Яке це страшне місце, як в могилі.

– Добре, що ти поруч. Я добре таки струхнув, поки не зрозумів, що то ти. Як ти гадаєш, де всі інші?

– Мабуть десь блукають поблизу, як і ми. Та шукати зараз, марна річ. Будемо сподіватися, що з ними все добре.

– Ну що ж, зустрінемося в ранці. – прошепотів на останок юнак.

Каролові і справді стало трохи спокійніше, та все ж тривожні думки не полишали. Він хвилювався за решту своїх друзів, а на сам перед за Мілу. Де вона зараз? Чи самотньо блукає цим страшним, темним лісом, чи може з кимось із товаришів. Хлопцеві на згадку відразу прийшов Теймур, він важко зітхнув, та краще вже нехай вугляр, аніж самотність. Сон прийшов не помітно і був глибоким і міцним.

Хлопець прокинувся від того, що його хтось схопив під руки і поволік. Він намагався пручатися, але це було марним. Незнайомі руки, тримали його, мов залізні лещата. Навкруги трохи розвиднилось, Карол бачив лише дві пари великих, темних, зашкарублих ніг, які миготіли по обидва боки голови.

– Як не одна халепа , то інша. – промовив він в голос, сам до себе.

– Твоя правда, братику. – обізвався з боку, Плато.

– Я радий, що не сам!– спробував пожартувати юнак. – Як ти себе почуваєш?

– Та так, ніби мені скрутили руки і кудись тягнуть. – відповів з тією самою інтонацією болотник.

Перемовляючись між собою, хлопці намагалися приховати свій страх. Дерева скінчилися і яскраве сонячне світло вдарило їм в очі, а висока трава почала хлистати по обличчям, мабуть їх зараз тягли по якомусь полю.

– Сильні хлопці. – знов почувся голос Плато. – Хоч би трішки притишили ходу, біжать як коні.

Та невдовзі біг припинився і Карол з Плато полетіли в якусь яму, зверху хлопнула дерев’яна ляда.

– Приїхали. – Карол сів потираючи плечі, вони нестерпно боліли.

– Ага, ну привіт, хлопці! Майже всі в зборі. —з кутка, до новоприбулих, підійшов Шутім.

– А ти, як тут опинився?– здивувався Карол.

– Так само як і ти. Тут немає лише наших жінок і Мозуса. – відповів коротун.

Скоро очі призвичаїлись до темноти ями і хлопці розгледіли всіх своїх друзів.

– Цікаво подивитися, що там на горі. Бо коли мене тягли, я бачив лише землю та брудні ноги. – мовив Теймур.

– Ставай мені на плечі, я тебе підійму. – запропонував Капер і присів.

Вугляра двічі не треба було просити, він спритно здерся на спину болотнику і перебираючи руками по стіні, почав підійматися до гори. Деякий час хлопець мовчки роздивлявся навколо.

– Ну, що там? Не мовчи. Я що, тебе даремно тримаю?– роздратовано гукнув до нього Капер.

– Зачекай трохи. Погано видно, дрючок мішає. – тихо відповів Теймур. – Бачу невеликий майдан, посеред нього стоїть якийсь ідол, здається виліплений з глини. Навколо майдану, незграбні хатки-мазанки, входи позавішувані шкурами. Ходять місцеві жителі, майже голі…

Теймур зупинився на пів слові і пригнувся, мелькнула чиясь тінь.

– Виходить, нас ще й вартують. – вже пошепки продовжив він.

– А жінки, у них, теж голі?– спитав з низу Плато.

– Ага і жінки, лише в коротеньких спідничках і в намисті. А вони гарненькі!– розповідав далі Теймур.

– Для тебе, всі жінки гарненькі! Бабник! – пожартував з вугільника, Шутім.

– Зачекайте трохи , там якась метушня. – не звернувши на кпини уваги, продовжив Теймур.

Вугляр став на в шпиньки, намагаючись щось роздивитися.

– Та тихіше ти там, не на камені стоїш .– обурився Капер.

– Я бачу наших жінок. Їх потягли в одну з хатин і біля входу поставили варту. – знову почав розповідати Теймур. Та несподівано, гостряк спису мелькнув біля його голови, хлопчина зіскочив у низ. На його скроні залишилася глибока подряпина, кров текла по щоці. Він хотів обітерти її рукою, та Плато йому не дав.

– Не чіпай, я зараз обітру.

Він одірвав смужку тканини, зі своєї сорочки і притис до рани.

– Так буде краще. – мовив хлопець.

– Кляті дикуни!– вигукнув Крістур. – Що вони збираються робити з нашими жінками? Мені б зараз мого меча, я хутко виліз би з відси і задав їм жару!

– Заспокойся, Крістуре! Своїми запальними промовами, ти Вассі і Мілені не допоможеш. Треба щось вигадати. – несподівано для всіх, висказав думку, Шутім.

– У нас Теймур дуже винахідливий, може він щось придумає. – огризнувся чоловік, сам не знаючи чого сердячись на вугляра, мабуть за погані новини.

Бідолаха не знаходив собі місця, та і решта мандрівників почувалась не краще. Вони поступово почали усвідомлювати, в яку небезпечну халепу потрапили.

Мозус як і решта мандрівників , теж потрапив до лісу. Він відразу вирішив не блукати навмання, а зачекати, поки трохи розвидніться. Він не спав, інтуїтивно відчуваючи небезпеку. Це було важко, бо темрява давила на очі, примушуючи їх закриватися. Та, його, витримка, дала свої плоди. Коли почало розвиднятися, він почув тихий гомін. Спочатку Мозус подумав, що то його друзі і хотів було вийти їм на зустріч, та досвід воїна підказав трохи зачекати, він обережно визирнув із за дерева. Неподалік нього ішов загін загорілих, напіводягнених чоловіків зі списами в руках. Вони ішли майже не чутно, лише зрідка, перемовлялися між собою. Мозус вирішив піти слідом за ними, обережно ступаючи і ховаючись за деревами. Несподівано загін заметушився і за мить, четверо аборигенів вже тягли попід руки, Плато і Карола. Ватажок розгубився, сам він не впорається з десятком чоловіків, та і обеззброєні друзі можуть постраждати. Загін біг швидко, тягнучи за собою своїх бранців. В лісі Мозус легко їх переслідував, але ліс невдовзі скінчився і одразу вийти на відкритий простір, було небезпечно. Ватажкові довелося трохи зачекати, а потім по слідах загону, рушити навздогін. Недалеко від лісу, розташувалося маленьке поселення, з кількох глинянок. Чоловік обережно, повзучи між високою травою, підібрався майже в притул крайньої хатини і почав вивчати місцевість. Через кілька хвилин з лісу прибіг ще один загін, вони притягли з собою жінок: Мілину і Вассу. Це просто щастя, що він з ними не зіткнувся. Жінок заштовхали в хатину за якою ховався Мозус. Він бачив куди воїни племені знесли їхню зброю і речі. Залишалося лише віднайти місце знаходження товаришів. Та це виявилось не важко, він одразу зметикував де тримають бранців. Біля ями куди їх кинули, стояв охоронець, він комусь погрожуючи, ткнув списом між дерев’яні дрючки. « Ну, от, у всьому і розібралися.»– подував Мозус. «Залишилося придумати якийсь план, щоб вибратись з відси неушкодженими.» Яма, де сиділи полоненні, була трохи в стороні від будівель. Ватажок почав повільно до неї наближатися. Охоронець був не дуже старанним, він то ходив навколо ями, то відходив ближче до майдану і з цікавістю спостерігав за приготуванням якогось свята. Мозус виждав коли той знову відійде, підповз поближче і кинув у яму свій браслет, з яким ніколи не розлучався з дня заручин зі своєю дружиною. В низу хтось ойкнув і вилаявся. Це був Крістур, він ходив в зад і в перед намагаючись заспокоїтись, коли щось з гори впало йому просто на голову.

– Що, це таке. – промовив він, підіймаючи браслет з землі.

– Це прикраса Мозуса. Я в нього такий бачив на руці. – радо вигукнув Карол і одразу прикрив рота рукою, адже його міг почути охоронець.

Друзям було невідомо, чи знають в племені їхню мову, якщо знають, то можуть спіймати і ватажка. Саме цього хлопець і злякався.

– Мозус десь зовсім поряд і дав нам про це знати. Тому потрібно бути на готові. – сказав Крістур.

Друзі попідводились і почали чикати на товариша. Почувся безладний гуркіт барабанів і дике виття. На майдані щось відбувалося.

– Треба подивитися, що там коїться. – запропонував Карол.

– Правильно. – підтримав його Теймур. – Та я, вже лізти туди, не хочу.

– Я сам полізу. Хто мене потримає?

– Давай я. – обізвався Крістур.

Хлопцеві було легко забратись на широкі плечі чоловіка. Він обережно, щоб не привернути увагу охоронця, визирнув на зовні. На майдані зібралося все місцеве населення. На високому помості возсідав вождь племені. Жінки танцювали під музику барабанів вигинаючи стегнами і трясучи своїми принадами. Це було захопливе видовище, Карол на мить навіть забув, для чого його підняли. Та Крістур одразу ж нагадав.

– Агов, хлопче, ти там бува не заснув?

– Тут таке діється, що не заснеш. Всі мешканці зібралися щось святкувати…

Хлопець не встиг доказати, що хотів. Тихо застогнавши, упав мертвий охоронець. Сильний удар меча, розрубав мотузку, якою була прив’язана дерев’яна ляда.

– Ану, хлопці, швиденько вилазьте, поки на нас ніхто не звертає увагу. – почувся голос ватажка.

Він вхопив Карола за воріт і як ганчір’яну ляльку, витяг на поверхню. Один за одним друзі опинялися на горі. Дякуючи танцівницям, цього ніхто не помітив.

– Швидше ховайтеся в траву і повзіть за мною, я знаю де наша зброя. – ватажок, низько пригинаючись, поповз по переду.

Він зупинився біля невеликого, сплетеного з гнучких гілок, куреня. Охорони не було, а можливо, вона теж задивилась на свято. Друзі швидко забрали свої речі і зброю.

– Мого кинджала немає. – схвильовано прошепотів Карол.

– Якщо вояки не загубили його по дорозі, коли тягли нас, то він неодмінно десь в селищі. – сказав Плато. – Не хвилюйся, друже, ми його знайдемо. Та спочатку треба визволити Вассу і Мілу.

– Вони он в тій хатині. – сказав Мозус.

– Ми знаємо. За це знання, Теймур і отримав по голові. – посміхнувся Крістур.

– Як будемо діяти?– спитав Шутім.

Він був сповнений рішучості, покарати цих напівголих нахаб, що посміли його полонити. Поряд з такими друзями, йому сміливості не бракувало. Барабани змовкли і як по команді мандрівники попадали у траву. Вождь почав щось говорити, простягаючи руки до глиняного ідола, час від часу підвиваючи як хвора собака. З хатини витягли Вассу і Мілену, жінки злякано роззиралися на всі боки, шукаючи порятунку. Їх підвели до ідола і почали зривати одежу, бідолашні пручалися як могли, та сили були не рівні.

– Оце, вже ні!– вигукнув Крістур і з піднятим мечем кинувся в натовп дикунів. Друзі не могли залишити його самого і побігли слідом. Зляканий натовп розступився і кинувся врізнобіч. Це дало мандрівникам змогу швидко добратися до полонянок. Та дикуни швидко оговтались. Зав’язався бій. Місцеві мешканці не мали залізної зброї, та їх було більше, вони почали напирати, притискуючи друзів до хатин, щоб ті, не змогли втекти. Та сила і вміння битися, зіграло мандрівникам на руку. Один за одним нападники вибували зі строю, а друзі прочищали собі шлях до відступу, назад в ліс. В пилу битви, ніхто не помітив, що небо затягли важкі чорні хмари і день перетворився на вечір. Дикуни , все ще, не полишали надію повернути назад своїх бранців живими, але ті не давалися. Тоді в повітрі просвистів і встряв майже поряд з Крістуровим плечем, спис.

– Здається, наші нові друзі, розсердилися. Будьте обережними, вони кидають списи!– вигукнув болотник.

Він схопив Вассу за руку і смикнув до себе, закривши широкою спиною. Карол і Теймур не змовляючись, захищали Мілену. Несподівано вугільник зігнувся навпіл, крик болю вирвався з його горла, спис вдарив його в бік і проткнув наскрізь. Карол не розгубився, і смикнув спис назад, Теймур навіть отямитись не встиг. Мозус підхопив хлопця на руки і побіг з селища, до лису. Мандрівники швидко відступали, та хтозна чи вдалося б їм втекти, якби не яскрава блискавка, що перерізала похмуре небо навпіл, а за нею, сильний розкат грому. Дикуни злякано поприсідали, а потім кинулись назад до селища, ховатися по домівках. Друзі з полегкістю зітхнули, і майже без поспіху зайшли до лісу. Мозус поклав Теймура на землю, той тихо застогнав і крізь вимучену посмішку сказав:

– Сьогодні мабуть мій самий невдалий день, то списом по голові, то ним же, в бік.

– Рана хоч і глибока, та не страшна. Пробита лише шкіра, треба тільки міцніше перев’язати. – роздивляючись Теймурове поранення, сказала Васса.

Карол дістав пляшечку з чарівним зіллям, що його подарував Муеро.

– Іверу, воно не помогло, то може тобі стане в пригоді. – він простяг напій товаришу.

Теймур зробив кілька маленьких ковтків, залишком зілля скропили рану, біль відразу вщух і припинилась кровотеча. Жінки нарвали з білизни полотняних смужок і дбайливо перев’язали хлопцеві бік.

– Тепер я, як новий. – вже бадьорішим голосом проказав вугляр.

– Зможеш іти?– спитав в нього Мозус.

– Спробую.

Теймур підвівся і повернувшись до Карола сказав:

– В мене є для тебе подарунок.

Він дістав з чобота кинджал, який Карол вже вважав втраченим.

– Звідки він у тебе?

– Я його помітив у одного з дикунів і сказав йому, що чуже не гарно брати, він засоромився і віддав його мені.

Всі весело розсміялися, на його жарт, а Карол по братські обійняв Теймура. Йому зараз навіть було ніяково, що він ревнував, до нього Мілу, а Теймур виявляється непоганий хлопець. До них підійшла Мілена і з вдячністю посміхнулась до вугляра, а потім обняла Карола за шию і поцілувала в кінчик носа.

– Я так за тобою скучила. Мені здалося, що пройшла ціла вічність. – прошепотіла вона.

– Я теж скучив, зіронько моя.

Хлопець був до нестями закоханий, але через юний вік, не мав досвіду в спілкуванні з дівчиною і тому весь час трохи соромився, і не знав як правильно виявити свої почуття. Та дівчині не треба було нічого пояснювати, вона серцем відчувала його любов, можливо саме це і причарувало її до Карол. Теймур відійшов в сторону і крадькома глянувши на закоханих, важко зітхнув. Плато помітив це і взяв хлопця за плече і повчально сказав:

– Чим менше ти на них дивитимешся, тим краще для тебе.

Той в знак згоди, мовчки кивнув головою. Мандрівники побрели лісом. Для них, це був не звичний ліс. Таких величезних дерев вони ніколи не бачили, кілька чоловік узявшись за руки з трудом могли обійняти такий стовбур. Гілля було високо в горі і повністю затуляло небо. Тільки спалахи блискавок висвічували їхні верхівки, а в низу була майже ніч.

– Друзі, а скільки днів пройшло з того часу як ми відправились у мандрівку?– тихо спирав Капер.

– Мабуть днів десять, я не рахував. – відповів Мозус.

– А наче, ми так давно залишили своїх рідних, свої домівки .– зажурено прошепотів болотник.

– Не журись, братику, ми неодмінно до них повернемось, ось побачиш. Хіба хто з нас думав, що нам доведеться іти набагато далі, ніж до замку чаклунів. – обізвався Плато.

– А я, скучив за своїм лісом. – продовжив розмову Шутім. —А ще, дужче скучив за Шамілею.

Друзі співчутливо закивали головами. Шутіму було найважче в цій подорожі, але він ніколи не падав духом, за це його поважали і любили і навіть не уявляли цієї подорожі без нього.

– Нічого Шутіме, ти ще неодмінно її побачиш. – заспокоїв малого, Крістур.

– Я теж хотів би, бути зараз поруч Марики. – зітхнув Мозус. – Як там вона, сама, управляється з немовлям?

– Мої батьки їй допомагають, я це знаю. – підбадьорила його Міла.

– Друзі , а чого це ви всі розкисли? З таким настроєм ми далеко не зайдемо!– весело вигукнув Теймур.

– І то правда. – погодилась з ним Васса. – Попереду, ще довгий шлях.

Останні слова жінки заглушив сильний розкат грому, високо над кронами, знову спалахнула блискавка, освітивши мандрівникам шлях.

– Взагалі то, під таку погоду, в лісі знаходитись небезпечно. Дикуни були праві, що не погналися за нами. – зі знанням справи, сказав вугляр.

– А скільки років потрібно, щоб виріс такий лис?– перевів розмову на інше, Карол.

– Хлопче, рахуй не на роки, а на століття. Цим деревам не менше, як по сто років, а може і більше.

– А чому в наших лісах я не бачив таких велетенських дерев?– підкинув своє запитання, Шутім.

– Тому, що в нас, вони іншої породи і не ростуть до таких розмірів. – терпляче пояснив вугляр.

– А , що це за порода?– знов спитав Карол.

– Не знаю. Схоже на сосну, але в тієї обсипається хвоя і товстим шаром лежить на землі, а тут самі обламані гілляки і під деревами наче виметено.

– Не подобається мені тут. Ще й ця гроза. В наших лісах набагато затишніше, навіть в негоду. – пробурчав коротун.

Друзі ішли швидким кроком, все далі і далі заглиблюючись в чащобу. Під густими кронами було темно і холодно, а лісу все не було кінця.

– Може ми зробили помилку, що пішли сюди?– спитав , наче сам у себе, Мозус.

– Якщо весь час іти в одному напрямку, то можливо і не скоро , та все ж найдемо йому край. – діловито пояснив Теймур.

– А як ми будемо знати, що ідемо туди куди треба?

– На деревах росте мох тільки з північної сторони. Ми ідемо на південь. Тому повинні весь час його бачити на стовбурах, перед собою.

Несподівано, на голови мандрівникам, посипався град іскор.

– Мабуть блискавка влучила в дерево. – пояснив вугляр і як на підтвердження його слів, згори гупнулась відчахнута гілка, мало не зачепивши Крістура.

– Отакої!– злякано вигукнув той і відскочив у бік.

Знову пролунав грім, та такої сили, що друзі аж попригиналися.

– Ой, матінко. – злякано закричала Міла і сховалась за Каролову спину, наче він був кам’яною стіною.

– Гроза прямо над нами, а сховатись ніде. Побігли швидше в перед, може ми її проскочимо. – порадив Мозус.

Маленький загін, наляканий негодою, швидко побіг у перед, але здавалося весь світ був під владою негоди. Шутім ледь поспівав за довгоногими товаришами. Крістур це помітив.

– Може сядеш мені на плечі. – запропонував він малому.

– Оце вже, ні! Щоб я був ще ближче до грози? Мені і так добре.

– Дивіться! Он якась яма під поваленим стовбуром. Давайте там сховаємось. – вигукнула Міла і першою побігла до схованки, та Крістур випередив її.

– Стрівай. Щось мені, ця яма не дуже подобається. Як старому мисливцеві, мені здається, що вона схожа на чиєсь лігво.

Васса з гордістю і любов’ю подивилась на свого коханого і цей погляд не залишився не поміченим, він надав Крістурові упевненості. Він підійшов до ями і ткнув в неї мечем, та нічого там не намацав. Чоловік опустився на коліно і просунув зброю глибше, навіть голову засунув у середину. Несподівано він втратив рівновагу і сторчакнув у низ, ніхто навіть не встиг його підхопити. Спочатку було лише чутно як Крістур вовтузиться в низу.

– Ти як там , друже?– гукнув йому Мозус.

Та замість відповіді, всі почули звірячий рик.

– Тягніть мене з відси. Швидше!– заволав «старий мисливець» і виставив на гору руки.

Товаришів не треба було прохати двічі, вони дружньо вхопили його і витягли на зовні. Опинившись в безпеці, Крістур гукнув:

– Відходьте з відси, там щось велике!

Справді, слідом за чоловіком з ями посунула якась тварина, доволі великих розмірів, покрито довгою, густою шерстю. Через сутінки, важко було роздивитись її колір. Зате довгі і гострі пазурі на її лапах , помітили одразу. Такої істоти ніхто раніше з мандрівників не бачив. Звір до половини висунувся з лігва і рикаючи вишкіряв великі білі ікла. Плато підняв свого лука, та Васса притримала його :

– Дивіться, там малеча. Це самиця і вона нас просто відлякує.

Друзі побачили кілька малюків, що терлися у тварини під пузом.

– Я в неї в лігві меча залишив. – зітхнув Крістур. – Шкода, гарна була зброя.

– Не журись, мій «старий охотнику», ми тобі іншу роздобудемо. – посміхнулась до нього Васса і ніжно скуйовдила йому волосся.

За цією пригодою, мандрівники забули про іншу небезпеку, грозу, що і досі гуркотіла і блимала у них над головами. Та несподівано по біля них, не звертаючи на подорожуючих ніякої уваги, пробігло троє оленів.

– Теж мабуть грози злякались. – подумав у голос Шутім.

– Ні друже, вони злякались дечого по страшніше за грозу. Подивіться назад. – мовив Теймур.

Всі обернулись. Позад них, високо в горі, горіли дерева. В низ падали палаючі гілки і розжарена кора. Ліс світився страшним червоним світлом.

– Ось тепер і справді треба швидко бігти. – крикнув Мозус.

Всі , як по команді, рвонули з місця. Та вогонь швидко наздоганяв і ось на голови вже летіли шматки палаючої деревини.

– Понакривайте голови, бо погорить волосся. – посовітував Теймур.

Друзі послухали поради, це трохи допомогло, але від диму ніде було сховатися. Він густою хмарою стелився у низу і був зараз страшніший за вогонь. Мандрівники задихалися, кашель рвав горло. Мілена зупинилася і як скошена впала на землю.

– Люба, вставай. – нахилився над нею Карол.

Мозус відштовхнув хлопця в бік.

– Зараз не до сюсюкання.

Чоловік підхопив дівчину на плече і хутко побіг. Було жарко як біля розжареної печі. Сили полишали друзів.

– Все, більше не можу. – впала на коліна Васса, по її щоках котилися сльози змиваючи кіптяву.

Крістур намагався її підняти, та в нього самого вже не лишилося ніяких сил. Перус і Капер прийшли йому на допомогу. Карол підтримував Шутіма.

– Нас зараз врятує лише дощ. – ледь чутно промовив Теймур.

І наче почувши його, з неба, полило як з відра. Було чути як в горі шипить вогонь з тикаючись з водою. Одразу посвіжішало, полум’я швидко згасало, повітря зробилося чистішим. Мандрівники зупинилися, однаково вже не було змоги рухатись в перед. Мозус поклав Мілену на землю, дівчина була непритомна. Він обережно поплескав її по щоках, та це не допомогло. На Мілененому обличчі не було ніякого признаку життя. Друзі схвильовані стояли навколо. Мозус ухопив її за плечі і добряче трусонув.

– Ну ж бо, дівчинко, прокинься! Не треба нас так лякати, що я скажу твоїм батькам. – В голосі чоловіка чувся розпач.

У Карола по щоках котилися сльози, хоча через дощ цього і не було помітно. Він опустився біля коханої навколішки. Мілена зробилася дуже блідою, губи посиніли, під очима темні кола, на неї страшно було дивитися. Мозус продовжував її трясти і бити по обличчю. Нарешті його зусилля дали результат, дівчина вдихнула і закашлялась.

– Ну от і добре, от і добре. – радо забубонів ватажок. – Дихай, дитинко, дихай.

Мілена потроху приходила до тями і нарешті відкрила очі. Вона подивилась навкруги і ледь помітно посміхнулась:

– Мабуть я вас добряче налякала, що ви так стурбовано дивитесь на мене.

– Так , є трохи. – погодився Карол.

Він взяв дівчину за руку і поцілував її в пальчики, сльози все ще текли по його обличчю.

– Ти зможеш іти?– спитав у Міли, Мозус.

– Думаю, що зможу.

Але дівчина з трудом змогла сісти, а про те щоб іти, не було і мови, дуже крутилось в голові і нудило. Та і іншим було не краще. Давалися в знаки голод і перевтома.

– В такому разі, нам краще залишитися на ніч тут. Ми всі занадто знесилені і нести тебе не зможемо. – ватажок обвів очима своїх друзів. – Ну у нас і вигляд, у волоцюг буває кращій.

Мозус був правий. Сажа від пожежі осіла на їхніх обличчях і одязі, який місцями був просмалений і подертий. Дощ, що лив без зупину, промочив їх до останньої нитки, та кіптяви так і не змив, для цього була потрібна гаряча вода та мило.

– Нічого страшного, доберемося до якогось селища, переодягнемось. – утішаючись, сказав Крістур. – Золото кругом має цінність. А тобі, моя ціпонька, я куплю найкраще із того, що знайдемо.

– Ти такий багатий?– питав його Мозус.

– Ну , не те щоб багатий, але дещо маємо.

Крістур вийняв із за пазухи шкіряну торбинку, в якій дзвеніло кілька золотих монет.

– Ну ти в мене і багач!– засміялась Васса. —Я знала кого вибирати!

– Вассо, у нас залишилось щось попоїсти?– поцікавився ватажок.

– Зараз подивимось.

Жінка порилась в торбі і дістала невеликий шматок хліба і трохи в’яленого м’яса.

– Це все, що залишилось.

– Поділи порівну. – попрохав її Мозус.

Карол простяг Мілі її частину. Дівчина взяла їжу і один раз відкусила, але проковтнути так і не змогла.

– Нехай полежи, я в ранці з’їм. Щось воно мені не лізе у горло.

– Це , через слабкість. Ти спробуй присилити себе. – порадив дівчині Теймур.

– Ні, не можу. Я б краще води випила. У нас є вода?

– Так, трохи є. – Крістур достав баклажку і дав дівчині.

Вона з насолодою випила кілька ковтків і вже потім трохи поїла, відкусивши кілька маленьких шматочків. Це остаточно її знесилило, Мілена прихилилася до Каролового плеча і закрила очі.

– Ну, от і добре. Поспи. – прошепотів він їй на вушко.

Потроху всі повкладалися і в маленькому таборі запала мертва тиша. Спали дуже неспокійно. Весь час, хтось прокидався. Шутіму привиділось у вісні, що дикуни хочуть його підсмажити на вогнищі, він аж скрикнув, чим розбудив своїх друзів.

– Що з тобою, Шутіме?– спитав Капер.

– Та так, привиділось страхіття. – винувато промимрив коротун і щільніше закутавшись в куртку знову заснув.

Дощ продовжував іти, але вже не сильний, а тихий і дрібний і після зливи майже непомітний. Ранок видався прохолодний і через мокрий одяг, холод пробирав аж до кісток. Та після відпочинку, всі почувалися краще, навіть Міла змогла без по сторонньої помочі встати.

– Як ти почуваєшся, люба?– спитав її Карол.

– Ніби краще, але ще не розберу.

– Розбиратись ніколи. – почувши їхню розмову, сказав Мозус. – Треба швидше вибиратися з цього лісу, бо він своїм гостям готує не дуже приємні подарунки.

– Я згоден. Мені теж не дуже хочеться ще на щось тут наскочити. – підтримав ватажка , Крістур. – А ти як думаєш, Вассо?

– Ну якщо тобі ще раз не схочеться залізти в яку небудь нору по дорозі, можливо ми вийдемо з лісу без особливих пригод. – поглузувала з нього, жінка.

Всі навколо засміялися, та Крістур не образився і сміявся разом з усіма. Збиратися довго не прийшлося, бо снідати не було чим. Випалені вогнем дерева, пропускали більше світла і ліс був не таким похмурим. Та все ж, мимо волі, мандрівники прискорювали ходу.