Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Теймур посміхнувся і згадав про Мілу. Як то вона їх зустріне? Вугляр озирнувся на Карола, хлопець про щось розмовляв з чаклуном. Він підняв руку і доторкнувся до пораненої голови і одразу пригадав, як Карол піклувався про нього. Знову, сумніви, розтривожили його душу.

Ранок застав мандрівників на околиці селища. Перша частина подорожі була пройдена. Що їх чекало ще, по переду? В поселенні їх помітили одразу і радості не було меж. Одразу заграла музика, поселяни бігли їм на зустріч, окрім Мілени і Васси. В них були сердиті погляди, обидві жінки стояли підперши боки руками, чекаючи нагоди висказати те, що в них накипіло на душі. Карол з Крістуром одразу це помітили.

– Що це з ними?– стурбовано спитав болотник, у хлопця.

– Зараз дізнаємося. – зітхнув Карол і пішов до своєї подруги.

Крістур не поспішав він хотів побачити, що ж воно буде і не прогадав.

– Як ви могли нас обдурити? Чому не сказали про небезпеку, що на вас чикала в Нижній Сулерії?– першою пішла в напад Васса.

Карол розгубився не знаючи що відповісти, а жінка продовжувала :

– Що ми тільки не передумали, за вашої відсутності, після того, як на селище напав хестур і старшина пояснив, що це за твар і звідки вона взялась.

– А ви казали, що ніякої небезпеки не має!– впряглася в сварку Мілена.

– Любі наші жіночки,– несподівано прийшов на виручку хлопцеві Мозус. – Хіба ви не розумієте? Ми ж не хотіли, щоб ви хвилювалися. Ви ж наш найдорожчий скарб і ризикувати вами ми не маємо права.

– Ми розуміємо. – спокійно промовила Васса, це був спокій, перед бурею.– Та ви і не мали права, нас обдурювати.

Жінка повільно пішла на Мозуса , той почав задкувати. Несподівано підскочив Крістур, він взяв своїми великими руками її за голову і припав губами до її вуст. Васса одразу обм’якла і притихла. Карол розплився в посмішці і обійняв Мілину, дівчина не пручалась і припала до його грудей.

– Що ж, ми і тут отримали перемогу. – пробубнів Шутім , обіймаючи Шамілю.

– Ти правий друже. – кивнув головою Теймур.

Вугляр пішов до хатини, та коли проходив по біля Міли і Карола, дівчина помітила його поранення.

– Теймуре, що з твоєю головою?– стурбовано спитала вона.

– Дрібниці. – спокійно відповів той. – Не хвилюйся, Крахун зараз мене вилікує.

Вугільник зник у будинку чарівника. Дівчина лише здвигнула плечима, та Карол був йому вдячний, перший раз, за весь час знайомства, що він, не відвернув Міленину увагу, на себе. Поснідавши на швидкоруч, мандрівники попадали відпочивати. Мілена сиділа біля Карола і дивилася на його миле, майже дитяче обличчя, згадувала як вона хвилювалася, поки чоловіки ходили за тим клятим хутром. Що тільки не передумала. Яка вона була зараз щаслива, сидіти поруч з коханим. Шаміля і Васса , теж неймовірно раділи поверненню своїх милих чоловіків. Вони разом порались біля плити, готуючи обід і весело гомоніли. Коли накрили стіл, побудили мандрівників, ті вставали не охоче, від перевтоми боліли руки і ноги. У Теймура під очима були велетенські синці. Хоча голова і не боліла, бо малий чаклун чимось його напоїв, та на обличчі сліди залишилися.

– Ну і вигляд у тебе, хлопче, хоч хестурів лякай. – насміхався з нього Плато.

Теймур лише посміхнувся у відповідь.

– Добре ,що хоч живий!– заступилась за вугляра, Васса.

– Так. Згадати страшно, чого ми натерпілись. – сідаючи до столу підтримав розмову Крістур. —А ти Кароле, як? Стобою все добре? Щось вигляд в тебе не дуже.

– Красно дякую! Утішив! А роги в мене не ростуть?—з єхидничав хлопчина.

І одразу ж, про це пожалкував, бо Крістур розплившись у посмішці, від вуха до вуха і висказав:

– А ти, про це запитай у Міленки, як вона тебе чикала.

Дівчина густа почервоніла і трохи не випустила полумисок, якого якраз ставила на стіл, а Крістур отримав від Васси, ганчіркою по плечах.

– За що?– удавано-ображено, викрикнув він.

– За твій довгий язик. Не чіпай дівчини. – промовила Васса.

– У вас бачу, добрий настрій. Це чудово. – почувся голос чаклуна, який щойно увійшов.

Він ніс під пахвою товсту книгу. Мабуть вона була досить таки важка, бо малий аж перехилився на бік.

– Сідай до столу , Крахуне. Дивись , чого тут тільки не має. Наші жінки, з радості перестаралися. Нам всього і не подужати. – запросив його Мозус.

– Не відмовлюся. Я, таки добряче зголоднів.

Чаклун сів біля Шутіма, який вже наминав пиріг з м’ясом і голосно прицмокував губами, показуючи, який він смачний. Шаміля дивилася на свого обранця закоханими очима, бо саме вона пекла ті пироги. З обідом упоралися швидко, вісьмом здоровим чоловікам апетиту не позичати. Крахун попросив жінок швиденько по прибирати, і коли стіл був чистим , поклав на нього свою книгу.

– Ви казали, наступне, що вам потрібно дістати, це крило морфіна. Так?

Карол дістав папірець на якому були виписані всі складові зілля і передав чаклунові. Той уважно його продивився.

– Ага. Ну я так і казав. – прочитавши, мовив чаклун. – Так от, ці морфіни живуть у Містерії. В цій книзі сказано, що цей світ населяють ефірні істоти. Простій людині, їх навіть побачити не можливо. Сам світ складається з тисяч летючих острівців, як по ньому пересуватись, я, і гадки не маю.

– Нічого, потрапимо, зрозуміємо. – перервав чаклунове пояснення, Мозус.

Друзі підтримуючи ватажка, закивали головами.

– Все чим я можу вам допомогти, це прочитати закляття, воно в мене є в цій книзі, щоб ви потрапили саме туди куди потрібно, решту зробить Каролова сфера. Переміщення ми зробимо у моєму палаці. – чаклун показав на велику будівлю.

– А я гадав, ти живеш у хатині. – здивувався Карол.

– Так, у хатині. Але палац теж мій. Точніше, мій і Бахтара. Ми його разом створили, та після того, як він пішов, я там більше не мешкаю, тільки працюю.

– Зрозуміло. Ну що ж , друзі, будемо збиратися в нову подорож. – звернувся Мозус до своїх товаришів.

Збори були не довгими. Почистили і погострили зброю, жінки заштопали подраний одяг, бо цілого, потрібного розміру, знайти не вдалося. Пощастило лише Шутіму. Шаміля його, вділа з ніг до голови і він був несказанно задоволений своїм виглядом. Брати-болотники перетягли свої луки і наробили більше стріл, до торби поклали мотузки і гаки до них, а ще, що було потрібно, не знав ніхто. Дуже дивний світ змалював їм Крахун. Коли все було готово , пішли до палацу. Старшина селища і Шаміля їх проводжали. Шутім ішов як у воду опущений, міцно тримаючи за руку свою подружку. Мозус кілька разів на нього уважно подивився і пошепотівся про щось з Крістуром, потім повернувся до коротуна і несподівано для нього спитав:

– Шутіме, може ти хочеш залишитися тут?

Малий від несподіванки зупинився і здивовано закліпав очима.

– А чому це ви, вирішили мене тут покинути? Я вам , що , заважав увесь цей час?

В його голосі чулася образа.

– Ну що ти, друже, ми зовсім не хотіли тебе образити. – поспішив заспокоїти його Крістур. Ми тут порадились і вирішили, що у тебе, може більше не бути такої нагоди. Цей світ створений саме для тебе і для таких як ти. Тут ти зустрів своє кохання і ми не маємо права , віднімати це в тебе.

Шутіма заспокоїли ці слова, в його серці прокинулась вдячність до друзів, за піклування.

– Мені приємно, що ви хвилюєтесь, та я піду з вами до кінця. Мене Шаміля поважати перестане, якщо я вас покину. – Шутім ніжно глянув на подругу. – Коли ми повернемося до нашого світу, я попрохаю Орнагула, щоб він мене сюди повернув. Думаю, старий мені не відмовить. Ти ж мене почекаєш, серце моє?

Шаміля ствердно хитнула головою і чмокнула коротуна у щоку. Друзі не чикали від Шутіма такої відданості, в їхніх душах він здобув собі повагу.

– Ну, що ж, якщо ти сам так вирішив, ми не станемо тебе відмовляти. – сказав за всіх, Мозус.

Мандрівники зайшли до палацу, хоч назва ця була скоріше умовна, бо вся будівля складалася з однієї великої кімнати і кількох допоміжних, схожих на комори. У великій кімнаті, друзі і опинилися.

– Давайте прощатися зараз, бо як засвітиться сфера, вас тут не повинно бути. – попередив проводжаючих Карол.

– То як я читатиму заклинання?– питав Крахун.

Карол розгубився, та Мілена швидко знайшла вихід.

– Стань у дверному пройомі і як тільки закінчиш промовляти закляття, швиденько, закрий двері.

– Добре. З цього, щось, може вийти, а якщо і відправишся з нами, то чарівник нам у мандрівці, не завадить. – пожартував Крістур.

Прощання було швидким, старійшина і Шаміля вийшли з палацу, а Крахун зробив так як сказала Міла. Тільки но він почав читати, як обізвався Теймур:

– Може я чогось і не розумію, але якщо той світ такий як про нього розповідав чаклун, то нам краще зв’язатися мотузкою. Бо ми можемо не познаходити один одного.

– А, вугляр, правий. – погодився Карол. – Нам дійсно потрібно зв’язатися.

Дістали мотузку і по черзі поприв’язувалися до неї. Карол став в середину, товариші його оточили. Крахун читав заклинання , а куля все яскравіше і яскравіше розгорялася, і ось мандрівники вже летіли по прозорому коридору в новий невідомий для них світ.

11

Зв’язані однією мотузкою, друзі не втрачали одне одного з поля зору, але спілкуватися однаково не могли, слова наче застигали на губах і інші їх не чули. Скільки тривав цей політ, не відомо, та раптом він скінчився і все навколо засвітилося рожевим світлом. Та все одно, друзі продовжували повільно летіти. Вони зрозуміли, що вже потрапили до Містерії, навколо них плавали уламки, мабуть колись цілої планети. І важко було зрозуміти де низ , а де верх.

– Це і є, ті острови, про які нам розповідав Крахун .– гукнув до решти мандрівників Мозус.

Вони поволі наближалися до одного з них. Їхні ноги торкнулися тверді.

– Яка неймовірна краса!– вигукнула в захваті Мілена.

Вона нагнулася і провила рукою по рослинності на якій стояла. Вона була схожа на траву, але колір дивний. Від дівочих рук у бік побігла якась дрібна тваринка, рятуючись від небезпеки, між яскраво-жовтими стеблинками. Карол стояв на самому краєчку острівця і дивився, як йому здавалося в низ.

– Справді дивовижний світ. Під ногами небо, над головою небо і ніде ні сонця , ні місяця, а видно як у день.

Раптом десь з низу почувся голос Теймура:

– Гей, ви, там у низу, чому ви стоїте до гори ногами?

Карол подивився в низ і побачив вугляра, який стояв з іншого боку до гори ногами і дивився на них.

– Не розумію, як це можливо?– здивуванню Теймура, не було меж.

Раптом він щось зметикував і пішов на зустріч друзям як по рівній землі, хоча став паралельно острівцю. Товариші дивилися на нього широко відкритими, вид здивування очима. Теймур посміхнувся і сказав:

– Я зрозумів у чому справа. У цій Містерії, немає ні гори , ні низу. Вірніше сказати, куди ноги поставиш, там і низ. І щоб не путатись, нам треба триматися разом, бо тут легко можна заблукати.

– Так. Твоя правда. – погодився Мозус. – Тоді може ти станеш як усі ми, а то якось не зручно на тебе дивитися.

Теймур порівнявся з рештою друзів. Острів на який опустилися люди, був зовсім крихітний і крім жовтої трави на ньому нічого не було. Мозус спитав у Теймура:

– Слухай, а на іншому боці теж саме?

– Ага. Точнісінько так. – відповів той.

– І що ж нам робити? Де шукати морфінів?– спитав Шутім. – Куди нам іти, в гору чи в низ?

– Як іти? Тут же навкруги, лише небо, а ми не птахи, літати не вміємо. – мовив Крістур.

– А ви згадайте, як ми опускалися на цей острів, ми ж не падали, а справді летіли!– вигукнула Мілена.

Дівчина відв’язалась від мотузки, підійшла до краю тверді і відштовхнувшись злетіла як пушинка кульбабки.

– Я вмію літати!– вигукнула вона.

Змахнувши руками, наче пливла у воді, дівчина піднялася вище і за кілька вимахів вже була біля іншого острова.

– Не бійтеся, це так захоплююче! Підіймайтеся за мною. Я колись мріяла літати мов пташка і цей світ подарував мені таку нагоду!

Карол дивився на свою кохану і захоплювався нею, він пішов слідом і пригнув у рожевий простір. Йому перехопило подих, як колись в дитинстві, коли батько підкидав його високо в гору, а потім ловив на льоту і це справді було захоплююче.

– Ідіть усі, ви не пошкодуєте. – погукав Карол друзів.

І невдовзі вся компанія пиряла в просторі, вони раділи мов діти, штовхалися і чудили. Першим схаменувся Мозус:

– Гадаю досить розваг. Ми сюди не за цим прийшли. Треба поміркувати як нам знайти морфінів.

– Тут тисячі островів і в горі , і внизу, чи навпаки, але це не суттєво, головне , що нам не вистачить всього життя щоб перевірити кожен. – висказав свою думку Крістур.

– Ти правий друже, щось потрібно робити.

– Можна мені дещо сказати?– устряв в розмову Капер.

Це було дивно, бо інколи за цілий день від нього і слова не дочекаєшся.

– Кажи братику. – підтримав його Плато.

Капер трохи, призадумався, міркуючи як краще висловити свою думку, а потім сказав.

– Це тільки тут, біля нас , здається що острови літають хаотично. Ідіть за мною, я вам дещо покажу.

Друзі наблизились до болотника.

– А тепер подивіться собі під ноги тільки уважно.

Мандрівники зробили як він просив. Першим прозрів Карол.

– Я зрозумів! Я зрозумів! Ці острови летять по великій спіралі і в низу сходяться в одну точку. Якщо ми будемо летіти між ними , то бачитимемо, що на них діється і нам не треба облітати кожен.

– Правильно. – погодився з ним Капер. – Але не тільки це. Якщо острови летять, значить їх щось притягує, а це щось повинно бути великим.

– Вірно. – підтримав брата Плато. – Найбільший острів і на ньому ми найдемо місцевих жителів.! Братику ти мудріший ніж я думав!

– Я теж згоден з Капером. Летімо туди куди і острови. – сказав Мозус і першим рушив у перед.

Спочатку друзям подобалось мандрувати в такий спосіб, та здавалося, що подорож за островами, не скінчиться ніколи. Від постійного махання в повітрі, почали боліти руки.

– Давайте трішечки відпочинемо, а потім полетимо далі. – попрохала Мілена.

Мандрівники погодилися і опустились на найближчий острівець. Він як дві краплі води нагадував той, з якого і почалася їхня подорож Містерією, така сама грудка землі поросла жовтою травою.

– Як ви гадаєте, скоро настане ніч?– спитав Шутім, наминаючи пиріг, якого їм в дорогу напекла Шаміля.

– Можливо я помиляюся, але здається тут не має ночі і це світло, весь час, буде однаково рожеве. – спробував відповісти на питання Крістур. – Або їхній день, на багато довший, за звичний нам.

– Знаєте, який завдовжки тут день, мене хвилює найменше. – втрутилась в бесіду чоловіків, Васса.

– А що ж тебе турбує?– здивувався Крістур.

– А те, що скільки ми тут вже літаємо, а і досі не зустріли нічого їстівного. Наших харчив, на довго не вистачить. – відповіла жінка, зиркнувши на Шутіма.

Бідолаха, аж поперхнувся, та вона не звернула на це увагу і продовжувала порсатись в торбі з їжею.

– Васса має рацію. Невідомо, скільки нам ще тут плигати, а навколо лише ця жовта трава, та я не думаю, що вона їстівна. – погодився Мозус. – Нам треба поспішати, чим швидше ми з відси виберемось, тим краще, а зараз давайте відпочинемо.

Ватажок не чикаючи , що скажуть йому друзі, розтягся на м’якій траві і одразу заснув. Мабуть він теж добряче виморився, та соромився в цьому признатися. Всі мандрівники по слідували його прикладу. Варту виставляти не стали. Кого їм було остерігатися? Навколо жодної живої душі, крім крихітних створінь , що ховалися у жовтій траві. Стомлені друзі спали міцним сном і мабуть кожному з них снилося щось приємне, бо обличчя були спокійні і безтурботні, як в дитинстві, а Шутім навіть посміхався. Карол бачив у вісні маму, вона стояла на луках по коліна в траві і манячи його, зовсім маленького, вигукувала:

– Кароле! Кароле! Хлопчику мій, іди до мами. Кароле!

Юнак прокинувся, та все одно відчував, хоч і не чув, що його хтось кличе. Він роззирнувся по сторонам та нікого не помітив, крім товаришів, що міцно спали. Вин вже, був вирішив , що то відлуння сну і знову хотів задрімати. Та беззвучний голос погукав його знову. Хлопець не підводячись відкрив очі і побачив прямо над собою, як йому спочатку здалося, білу хмаринку. Хмаринка рухалась і все чіткіше набирала обрисів людини. Важко було розібрати, чоловік то чи жінка. Біле волосся спадало до плечей, такого ж кольору вії і брови, майже невидиме тіло в прозорому одязі і сумні прозоро-голубі очі, що здавалося дивляться просто в душу.

– Хто ти? Що тобі від мене потрібно?– пошепки, сам не розуміючи чому, спитав Карол.

Прозора істота заворушила губами, та хлопець нічого не почув. Він покрутив головою, даючи істоті пойняти , що не зрозумів її. Тоді прозоре створіння, почало манити його рукою, летіти за нею. Карол навіть не подумав попередити друзів, він відштовхнувся від уламка землі і піднявся в повітря. Істота торкнулася його руки і наче потягла за собою. Політ був такий стрімкий , що хлопцеві перехопило подих. За мить він побачив перед собою велетенський острів. «Дивно. Чому раніше ми його не бачили. Адже він зовсім поруч.»– подумав Карол і обернувся, щоб гукнути про це друзям, та нікого не побачив. Невже він так далеко залетів? Як же він знайде їх, в такій кількості острівців? Хлопцеві стало страшно, та робити було нічого, він підлетів до велетенського острова і не спустився на нього , а впав. Карол підвівся і потер забитий бік, істота була поруч. Новий Каролів знайомий полетів у перед, в глиб острова, хлопець пішов слідом . Ця земля істотно відрізнялась від тих крихітних часточок, побіля яких подорожували друзі. Рослинність тут була буйніше, навіть дерева зустрічалися, а в жовтій траві з’явилися квіти, хоч і дрібненькі, та все ж якась різноманітність. То тут, то там , на шляху стояли невисокі скелі, які потрібно було обходити. Хлопчина спочатку хотів перестрибнути одну з них, та не зміг, цей острів притягував його набагато сильніше. Шлях пішов під уклін. У низу Карол побачив руїни, колись великого міста. Уривок дороги, викладений каменем, вів до високих сходів, які зараз вели в нікуди і стояли самі по собі. Хлопець піднявся ними на саму гору і завмер зачарований краєвидом. Він ніколи не думав, що руїни можуть бути такими мальовничими. Все місто було збудовано з білого каменю і рожеве сяйво надавало йому якоїсь казковості. З дивовижними баштами і колонами, посередині височили, останки палацу. Серед палацових руїн, стояв дивом уцілілий трон. На ньому, Карол побачив, ще одну прозору істоту, але одразу зрозумів, що то була жінка і не просто жінка, а володарка цього світу. Юнак спустився в низ і підійшов ближче. Володарка була дивовижної краси. Її біле хвилясте волосся, спускалося до самої землі, красиве прозоре тіло було огорнуте, хмаринкою вбрання, воно наче і ховало її принаді, і в той же час виставляло на показ. Карол сором’язливо опустив очі. Володарка посміхнулась до нього і юнак почув ніжний голос, але не вухами, він звучав у нього в голові.

– Вітаю тебе, Кароле. Я давно на тебе чикаю.

– І я вас вітаю, Володарко. А чому вам потрібен саме я?– спитав хлопець.

– Я тобі зараз все поясню. Це сталося дуже давно, я ще була зовсім молода і тільки стала на престол. Мене звали Ная, я була королевою цього світу.

– Була? А хіба зараз ви не володарюєте?

– Подивись на мене, я примара і мої піддані такі ж самі. Одного з них ти бачив. Озернись навкруги, колись це було квітуче місто. Моя країна була великою і дуже багатою, народ мій ніколи не знав злиднів. Ми , насправді були дуже щасливими в нашому світі. Ніхто і ніколи не прагнув нас завоювати, мій народ розквітав із року в рік. Ми будували, творили, взагалі раділи життю і ніколи не були воїнами. І були впевнені , що так буде завжди. Та одного разу до наших кордонів з далекого Всесвіту, прилетіли істоти які вміють узнавати долю людини і навіть цілого народу, на багато років вперед . Вони подорожують від світу до світу не маючи власної домівки, це морфіни. У мене була чарівна книга за допомогою якої, я могла пускати в мій світ, кого забажаю. Морфіни здалися мені безпечними і я впустила їх до своєї країни. Тендітні, єфірні створіння з приємними, схожими на лялькові, обличчями , не визвали ніякої підозри. Вони співом визивають гіпнотичний сон, під час якого люди узнають, що на них чекає в майбутньому. Та я не знала , що своїм співом вони можуть і убивати. Морфіни в Містерії винищили всіх. Я і мої піддані перетворилися на примар, а ці істоти отримали тіло і власний світ. В якому вони зараз і панують. Вони не сподівалися що у вісні, який я побачила перед смертю, буде підказка, що до нашого порятунку. В тому ведінні, я бачила тебе хлопчику. Саме ти, почуєш і побачиш нас. І саме ти, звільниш наш світ від морфінів.

Від розповіді королеви Наї, Каролові стало не по собі, адже він і його друзі прийшли в цей світ, саме для того щоб отримати крило морфіна, як виявилося, дуже небезпечної істоти.

– Скажіть, Ваша Величність, а яким чином спів вбиває? Від нього можна захиститись?– спитав він.

– Так можна. Треба тільки позатикати вуха. Не чуєш співу, не має сну. Коли спів триває недовго, людина засинає на короткий час і баче у вісні своє майбутнє. Та морфіни можуть продовжувати свій спів доти, поки людина помре, це сталося і з нами. Ці приблуди, забрали нашу життєву силу і завдяки цьому, отримали фізичні тіла, яких доти не мали.

– А ще, крім співу, вони чім небезпечні?

– Нічім . Тобі вистачить сил упоратись з ними, лише не відтикай вуха.

– Але я, до вашого світу, прийшов не сам, а з друзями. Вони залишилися на одному з острівців. Ми підемо на морфінів разом. – пояснив Наї, Карол. – Та я їх загубив. Їх можна відшукати?

– Звісно! В нашому світі важко загубитися. Всі ті летючи острівці направляються сюди, притискаючись один до одного, роблять нашу землю все більшою. Скоро твої друзі будуть тут. Та вони, не можуть нас не бачити, не чути і лише ти, можеш їм усе розповісти і пояснити. – попередила хлопця королева.

– Ваша Величність, а морфіни теж живуть на цьому острові?– спитав юнак.

– Ні. Та не хвилюйся, мої піддані вам покажуть шлях. – заспокоїла Карола, Ная. —А зараз повертайся на те місце, де ти вперше ступив на цю землю, там ти і зустрінеш своїх товаришів.

Карол попрощався і пішов на край великого острова, коли він опинився там, то побачив уламок землі, що наближався, на ньому все ще спали його друзі.

– Агов ! Проспите все на світі!– гукнув їм хлопчина.

Товариші поволі прокидалися і розгублено оглядалися по сторонам.

– Оце так! Ми літали хтозна скільки часу і не змогли сюди долетіти, а поки спали, прилетіли!– вигукнув Шутім.

– Це, завдяки мешканцям цього світу. – пояснив їм Карол.

Хлопець розповів друзям, що з ним трапилося і хто винен, що Містерія в такому жалюгідному становищі.

– Які жахливі істоти, ці морфіни. – похитала головою Васса. – скільки лиха накоїли. Цілий народ знищіли. Нам важко буде їх здолати.

– Самі по собі вони не страшні, а їхній спів ми не почуємо, заткнувши вуха.

– А як, ми їх знайдемо?– спитав Мозус.

– Піддані королеви Наї, нам покажуть шлях. – відповів хлопець. – Вони і зараз поруч з нами. Лише чикають нашого наказу.

– Ти їх бачиш?– здивувався ватажок.

Карол кивнув головою.

– Ну що ж, тоді пішли і нехай Боги Світла і Добра допоможуть нам.

Мандрівники рушили за Каролом, а хлопця вели напівпрозорі істоти. Друзі швидко летіли між острівцями, наближаючись до місця проживання морфінів. Уламок землі, де було поселення загарбників, істотно відрізнявся від решти Містерії. Тут росла зелена трава, високі дерева, буяло різнобарв’я квітів. На деревах співали пташки.

– Як тут гарно. Навіть не віриться, що в такому місті проживають лиходії. – захоплювалась пейзажем Міла.

– Та все ж , краще одразу позатикати вуха. – попередив друзів Карол. – Бо потім, може бути пізно.

– Як що мене зараз хтось чує, заткніть вуха щільніше. – прокричав ватажок і для впевненості, що його зрозуміли, показав пальцем на вухо.

Ніхто його не почув, а дехто і зовсім не звернув уваги, це означало, що мандрівники добре себе захистили.

Карол подивився на підданих королеви, ті манили мандрівників за собою, показуючи на щось по переду. На великій галявині стояло кілька будиночків, схожих на гігантські гриби, то було поселення Морфінів. Мандрівники обережно, майже повзучи, наблизились до поселення. Поки що їх ніхто не помітив. Мабуть мешканці цього місця, звикли до безпеки, у них навіть не було охорони. Друзі приготували зброю для нападу. Несподівано, прямо перед ними, виникло маленьке, тендітне створіння з прозорими крильцями, що вигравали всіма барвами веселки і почало їх роздивлятися. Мандрівники здогадалися, що це і є один з морфінів.

– Які ж вони гарні. – подумки промовив Карол. – Як і казала Ная. В мене навряд чи підніметься на них рука.

Маленька істота пурхнула в гору, мабуть нагукала своїх соплемінників, бо вони опустилися , різнокольоровою хмаринкою і оточили друзів, ті стояли не рухомі, в захопленні і здивуванні, роздивлялись на них. Морфіни були схожі на порцелянових ляльок, такі ж милі і крихкі. Всі друзі мабуть мислили як і Карол, та щось потрібно було робити, не могли ж вони отак стояти, вічно. На перед ступив Крістур, морфіни прийняли його мабуть за головного і одразу до нього підлетів один з них, він виглядав трошечки старшим за інших і заворушив губами , не то щось кажучи, не то співаючи.

– Ну от вони і напали. – подумав болотник і замахнувся мечем.

Далі, сталося щось неймовірне. Васса, що досі стояла спокійно, кинулась у перед і широко розставивши руки, загородила маленькі створіння, від своїх друзів. Такого рішучого виразу обличчя, в неї не було з того часу, як вона допомогла мандрівникам вибратись із полону банди Самсона. Крістур махнув рукою, щоб вона відійшла, а Васса замість того, ухопилася тендітними руками за гостре лезо меча, по долоні потекла тоненька цівка крові, її очі, наповнились розпачем. Занадто сильно Крістур кохав цю жінку, він не міг встояти перед таким, її поглядом і випустив з рук зброю. Він не звертав уваги на товаришів , що намагалися його зупинити, витяг з вух затички і кинув додолу.

– Вассо, кохана, що ти робиш?—з розпачем крикнув він жінці.

– Морфіни нам не вороги, вони вітають нас і запрошують до себе в гості. – відповіла жінка.

Крістур перевів погляд з Васси на жителів містечка, вони з зацікавленістю спостерігали цю сцену і не виявляли ніякої ворожості. Чоловік озирнувся на Карола, хлопець теж був розгубленим. Як можна вбивати, коли на тебе не нападають і вороги без зброї? Крістур знову глянув на кохану і спитав:

– А звідки ти знаєш, що вони нас вітали? Ти ж нічого не чуєш.

Та опустила очі і винувато посміхнулась.

– Я не затикала вуха, так як ви, бо хотіла узнати своє майбутнє. Гадала, якщо вони мене заколисають, то я побачу віщій сон, а потім коли ви їх повбиваєте, то я прокинусь, але вони не співають, як нам було обіцяно, а чемно нас вітають і кажуть, що здивовані появою тут живих людей. Та ви самі на них подивіться, хіба вони здатні заподіяти комусь зло?

Васса звернулася до решти мандрівників. Хоч ті нічого не чули, але починали розуміти, що тут щось не так і один за одним почали опускати зброю і звільняти вуха від затичок. Лише Карол стояв в нерішучості, він добре пам’ятав розповідь королеви про підступність морфінів і тепер не знав чому вірити, Наї чи власним очам. Та все ж довіра до володарки взяла гору, він рішуче замахнувся мечем на найближчого морфіна, та його рука , несподівано, опинилась в міцній руці Мозуса.

– Як ти можеш нападати, на беззахисних? Тут ще треба розібратись, а не вірити в сліпу.

Та хлопець його не чув і намагався звільнитись від залізної хватки ватажка, та не зміг і поступово охолов. До нього підійшла Мілена і витягла з його вух затички:

– Кароле, я вірю Вассі, більше ніж Наї. Дійсно, потрібно розібратись.

– Коли вони заспівають, ви не встигнете ні в чому розібратися. Так сказала королева Ная. – вже спокійно відповів він дівчині.

– Королева Ная?– почувся з гори ніжний, тихий голос.

Це обізвався той морфін, що вітав мандрівників.

– То це, вона вас сюди прислала?– спитав він. —А де ж сама королева примар? Вона б не пропустила видовища нашої смерті.

– Королева примар? А хіба не ви її такою зробили?– сердито вигукнув хлопець. – Вона сама мені це розповіла.

– Тобі хлопчику, дарована сила бачити не видиме і чути нечутне, цим вона і скористалася. В тому яка вона зараз є , винна вона сама. Їй в спадок дісталася книга з могутніми заклинаннями, що здатні з’єднувати світи. Піддавшись впливу Магри, Ная захотіла захопити ще кілька, для себе, та щось пішло не так і наш світ був знищений. Загинули всі люди і дуже багато морфінів, та завдяки здатності літати наш рід вижив.

– Тоді чому Ная хоче щоб ми вас повбивали?– все ще з недовірою, спитав хлопець.

Він не міг повірити, що його так безсоромно надурили.

– А ти спитай у королеви сам. – відповів морфін і показав Каролові за спину.

Юнак обернувся і побачив Володарку, з у сих боків її оточували примари. Як вона змінилась! Вся її прозора і сяюча з середини фігура посіріла, обличчя подурнішало і аж перекосилося від злості, ще до недавна, розкішне біле волосся, перетворилося на розтріпану сивину. Королева закричала і від того крику у Карола трохи не розірвалася голова. Він затулив вуха руками і впав на землю. Та це не заглушило голосу Наї.

– Ти обіцяв мені, що морфіни помруть! Ти надурив мене! Тепер я твій найзліший ворог!

Володарка зникла. Біль потроху відпускав, та все одно Карол був знесилений. Він розтирав долонями скроні намагаючись швидше прийти до тями. Мілена турботливо схилилася над коханим, вона як і решта друзів, нічого не бачила і не чула, тому не розуміла , що трапилося з хлопцем, чому він упав і корчиться від болю.

– Що ж, бачу королева не захотіла тобі нічого пояснювати. – знову обізвався старший морфін. – Тоді я сам поясню. Наї однаково, хто б з нас помер. Головне для неї, це наша кров, доторкнувшись до якої, вона поверне свою силу. Королева натравила вас на нас, не тому ,що ми перед нею в чомусь завинили, а тому, що ви б допомогли їй отримати назад її силу і владу, для продовження чорних справ, адже вона слугує Магрі, та в такому стані, Ная повністю безпечна.

– Тепер у мене на одного ворога побільшало. – зітхнув юнак.

Каролові було соромно, що він так безвідповідально повівся і мало не став убивцею, за ради амбіцій відьми.

– Більше нікому не віритиму на слово. —у розпачі промовив він.

– Ну що ти, вірити потрібно, але обережність не завадить. Дякуй Вассі, що їй закортіло взнати майбутнє. – заспокійливо промовив до хлопця Мозус.

– Гадаю прийшов час познайомитись. – сказав старший морфін. – Мене звуть Найм, це моя родина: діти, онуки, правнуки. Ми живимо досить довго і багато чого бачили. Я сам, наприклад, застав часи коли наш світ був одним цілим, ще до приходу Магри. А, що вас , люди , привело до Містерії? Адже ви не заради втіхи так ризикуєте.