Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

– А, ти пробував?

– Ні.

– Ну от бачиш! Візьми, спробуй. – підштовхнула хлопця, до ліжка з пораненим, Марса.

– А, що я маю робити?– розгубився Карол.

– Для початку, доторкнися до Крістура, ти повинен щось відчути.

Юнак несміливо, простяг руки і обережно поклав, на поранений бік, товариша. Він відчув як боляче занило його серце і в середині все наче зжалося.

– Я, відчуваю, твої страждання, друже. – сказав він, дивлячись на Крістура.

– Спробуй полегшити цей біль. – наставляла, хлопця знахарка. – Передай, йому свою турботу і співчуття.

Карол заплющив очі, він всім серцем бажав другові одужання, але так нічого і не відбулося. На якусь мить, Крістур начебто і відчув полегшення, але біль повернувся знову. Юнак був розчарований своєю поразкою, адже йому насправді хотілося допомогти.

– Ти не переживай. – спробував, заспокоїти його Крістур. – Я і сам одужаю, а ти ще колись навчишся і будиш знаменитим цілителем.

– Чому в мене не виходить, ви ж кажете що я маю силу, то де вона?– спитав хлопець у Марси.

Та важко зітхнула:

– Справа в тому, що в твою силу вірять всі, окрім тебе самого. Поки ти в неї не повіриш, то і користуватися на повну, не зможеш.

Друзям вже було потрібно вирушати в дорогу. Мандрівники по черзі прощалися з Крістуром і Вассою. Останньою до них підійшла Мілена. Побажавши Крістурові швидкого одужання, вона звернулась до Васси:

– Щастя тобі, подруго і вічного кохання. Я рада, що ти, нарешті знайшла свою долю і сподіваюся, що ніякі негаразди, не затьмарять твоєї любові. Пам’ятай про мене, а я пам’ятатиму про тебе і ми неодмінно ще зустрінемось.

– Спасибі тобі, дівчинко. – розчулилась жінка. – Я ніколи тебе не забуду.

Вона міцно обняла Мілену і поцілувала у щоку, у неї на очах виступили сльози. Міла дістала з кишені низку перлів.

– Ось візьми. Вони тобі знадобляться.

Васса від несподіванки відступила. Обличчя змінило вираз, ставши суворим і холодним.

– Я розумію твої почуття, подруго. – мовила до неї, дівчина. – Але ця коштовність стане тобі у пригоді. Той, хто мені їх дав, не вартий твоєї пам’яті. Нехай вони нагадують тобі про наші пригоди, і ту, яка від усього серця бажає тобі щастя і талану.

Васса простягла руку, і взяла перла. Вона з силою стисла їх у руці. Потім рвучко обійняла Мілену.

13

Мандрівники чикали на дівчину, на подвір’ї. Вони вже майже, майже повністю, зібралися в дорогу, потрібно було лише набрати води.

– Хароне!– гукнув довготелесого парубка, Мозус. – Нам потрібно набрати води, ти не покажеш де це можна зробити?

Харон з самісінького світанку прийшов до них і намагаючись залагодити свою провину, за недостойну поведінку, старався як міг, бути їм корисним. Мозус це помітив, та не показував виду, але робив все, щоб хлопець почував себе потрібним, даючи йому різні доручення. Ось і зараз він простяг йому кілька фляг:

– Підіть разом з Каролом і наберіть.

– Тут неподалік, мій будинок. У нас в колодязі смачна вода, там і наберемо. – сказав Харон, Каролові.

Той не перечив, яка йому різниця, де брати воду. Біля колодязя стояло відро з мотузкою, Карол взяв його і став опускати до води, перехилившись через зруб. У нього із за пазухи, випав амулет і теліпався на шиї. Харон побачив його:

– Що то, в тебе, за прикраса? Можна на неї подивитися?– попрохав він, коли юнак витяг воду.

– Це подарунок мого батька. Він для мене дуже дорогий. – відповів Карол, показуючи медальйон.

– Цей малюнок, на твоїй прикрасі, мені знайомий. Почекай мене хвилинку, я зараз.

Хлопець побіг до будинку і невдовзі вийшов з відти, зі скринькою в руках. Він сів на сходах і з загадковим виразом обличчя, відкрив її. Карол підійшов до нього:

– Що це в тебе?

– Цю скриньку ми знайшли з батьком, коли копали яму під погріб. Це мій найдорогоцінніший скарб.

Харон обережно дістав з ларчика старий свиток і розгорнув його. На папері був намальований у повну величину, з усіма подробицями, Каролів медальйон. Юнак обережно приклав, амулет до малюнку, щоб порівняти. Та лише торкнувся прикрасою до паперу, медальйон почав світитися. Харон, від несподіванки, випустив його з рук.

–Що то було?– спитав він розгублено у Карола.

– Це не проста прикраса, це оберіг. – пояснив хлопець. – Він врятував мені і моїм друзям життя і зараз він, мабуть, щось хоче показати. Давай подивимось, що саме.

Карол підняв оберіг і приклав до малюнку, хлопці знову побачили світло і на папері, під малюнком, почали проступати літери.

–Тут раніше, ніякого напису не було. – здивувався побаченому, Харон.

Карол пробіг по напису очима:

– Тут ідеться про Місячний камінь!– зрадів він. – Друже, можливо, сам не усвідомлюючи, ти допоміг нам у пошуках! Це треба показати моїм друзям. Ти дозволиш?

– Ви ж повернете, цей свиток мені?– трохи розхвилювався, Харон.

– Неодмінно повернемо!

Хлопець погодився. Забравши фляги і скриньку, юнаки побігли до будинку, де на них чикали мандрівники. У Карола від хвилювання, аж в голові паморочилось. Він попрохав усіх, підійти до нього. Бачачи його, в такому збудженому стані, друзі одразу зробили як він просив. Хлопець показав їм, як взаємодіють свиток і амулет. Друзі були вражені. Карол прочитав текст:

«Коли на небі зникне місяць,

І чорні тіні упадуть,

Відкрий ключем із світла, двері

Які у глиб гори ведуть.

Той шлях, до Місячного каменю,

Охороняє ночі дух.

Лише один пройти там зможе,

Не допоможе йому друг.

Іди і з шляху не вертайся,

Тої дороги вже нема,

Торкнися Місячного каменю,

Не зробить зла, тобі, Магра.»

Мандрівники, деякий час стояли мовчки, розмірковуючи над почутим.

– А, де знаходяться ті двері?– раптом спитав, Теймур.

– Мабуть десь у горах, тут сказано «у глиб гори». – відповів Карол.

– Але ж, гори такі великі і високі, нам життя не вистачить щоб знайти. – промовив Шутім.

– Ми, спочатку, підемо до того старого, може він нам допоможе. Веди нас Хароне!– звернувся до юнака, Мозус і той з виглядом великої значущості, повів мандрівників до нових пригод.

Стежка в бік гір, була вузенькою і майже не помітною. Було зрозуміло, що користуються нею не часто. Мандрівники ішли один за одним, попереду Харон. Він був неймовірно щасливий, що став, цим людям у пригоді. В кожній його жилочці, енергія так і буяла, так і рвалась на зовні, аж хотілось пританцьовувати.

– Гей, хлопче, сповільни крок. Твоя сила, ще тобі знадобиться. – почув Харон, за спиною, голос Капера.

Юнак обернувся і побачив, що досить далеко відірвався від решти мандрівників, і зупинився. Коли гурт наблизився, Капер з іронією в голосі сказав:

– Я бачу, тобі кортить скуштувати пригод. Он як рвонув! Не наздоженеш!

Хлопець ніяково посміхнувся.

– Слухай, Хароне, мене цікавить, чого це ваше плем’я так далеко поселилося, від інших?– спитав у нього, Плато.

– Це давня історія.

– Розкажи. Не так нудно буде іти!

– Взагалі , наше плем’я, складають кілька народностей. Колись, всі вони, жили окремо, хто в горах, хто в долині і міжгір’ї, але однаково потерпали від набігів кочовиків, бо були малочисленими і не могли оборонятися. Кочовики грабували їх і уганяли полонених в рабство. Та з’явилась одна мудра людина, на ім’я Бокар, він згуртував навколо себе воїнів з у сих тих племен і вони зуміли дати гідну відсіч ворогам. Старійшини тоді вирішили з’єднати в одне, всі племена і посилитися в цій долині. Першим нашим головою став Бокар, мій далекий предок. Відтоді, кочовики залишили мій народ у спокої.

– То ти, хлопче, з поважного роду!– вигукнув Плато.

– Так. – трохи ніяковіючи, підтвердив Харон. – Мій батько, теж був старшиною, та помер від хвороби. На його місце став дядько Тезей.

– Можливо і ти колись, будеш головою племені.

– Це право, потрібно заслужити! Хоч мої предки і головували, та звання старійшини не переходить у спадок.

– Гадаю, ти зможеш заслужити.

– Я старатимусь. – погодився з Плато, юнак.

За розмовою, мандрівники не с чулися як підійшли до підніжжя гори. На них чикало не легке випробування, підйом був крутим і небезпечним. Харон ішов попереду, він показував дорогу. Друзі не відпочивали майже до самого вечора, а зуміли здолати лише половину шляху. Сонце стрімко ховалося за горами. Мандрівники вибрали, рівну площадку для відпочинку і ночівлі. Навколо було лише голе каміння, багаття не було з чого розвести і щоб зігрітися, вони щільно притислися один до одного. Так і заночували. В ранці, на них, знову чекав виснажливий підйом. Чим вище вони підіймалися, тим холодніше ставало, сонце не гріло, як у низу. Не вистачало повітря, вони хапали його, як риби викинуті на берег, ротами, але це мало допомагало. Доводилося частіше зупинятися на перепочинок.

– Далеко нам ще іти?—з надією в голосі, спитала Міла.

– Треба здолати ще один перевал, а там вже вниз. – відповів провідник.

– Швидше б уже. Сил моїх вже немає. – зітхнула дівчина.

Їй було найважче. Карол весь час знаходився поруч і допомагав, чим міг. Якби у нього хватило сили, то він би поніс Мілену на руках, та навряд чи, вона йому б це дозволила. Дівчина, сама визвалась іти в цю подорож і не хотіла бути, ні для кого, обузою. Чоловіки розуміли це і цінили її самопожертву.

Нарешті, підйом завершився, та спускатися було не легше, лише з кожним кроком до низу, повітря ставало густішим і це трохи допомагало. Друзі майже не розмовляли між собою, берегли сили, та несподівано обізвався Шутім. Ні с того , ні з цього, він раптом сказав:

– Мені, цієї ночі, наснився сон.

– Так тобі, ще й сни сняться?– жартівливо запитав його, Теймур.

– Ну чого, ти його, зачіпаєш?– розсердилась на вугляра, Міла, а потім звернулась до коротуна. – І що ж тобі привиділось?

– Та мабуть Шаміля!– знов не стримався Теймур.

– А, ось і ні!– не образився на нього Шутім. – Снилося мені поле, все в блакитних квітах і було їх так багато, наче небо впало на землю. Іду я по тому небі, а навкруги пурхають різнобарвні метелики і раптом бачу, переді мною жінка…

– Шаміля?– перервав розповідь, вугляр.

– Ні, не Шаміля, висока, вродлива а за спиною крила, як у морфінів. Тільки ті маленькі, а вона заввишки як Мозус і каже мені: «Шутіме, ти хочеш навчитися літати?» А я відповідаю: «Я висоти боюся.» Раптом відчуваю, у мене за спиною, крила, вони самі по собі начали махати і я став летіти в гору, все вище і вище. Спочатку мені було страшно. Потім я став звикати до польоту і в середині мене, зробилося так лоскотно і приємно, що я почав виробляти в повітрі усякі кренделі…

– Дітям, сниться, що вони літають, коли ростуть. Може і ти, Шутіме, почав рости?– знову покепкував з нього Теймур.

Всі засміялися, Шутім теж.

– А, що ж було потім, чим закінчився, твій сон?– поцікавився Капер.

– Нічим, я прокинувся. Тільки все думаю, до чого б він?

– Хто знає, братику. – обізвався Мозус. – Можливо що і означає, а можливо і ні

– Не міг, цей старий, поселитися у більш доступному місці. – проскиглив Шутім. —з моїм зростом і камінчик вже скеля, а тут такі валуни, що мене із за них не видно.

– Годі жалітись!– по дружньому прикрикнув на нього, Мозус, затягуючи коротуна на кам’яну брилу. – Ось де б, тобі, пригодилися крила, друже.

– Я з тобою згоден. – посміхнувся малий, а потім звернувся до Харона. – Доки ми будемо лазити цими скелями?

– Скоро піде рівна стежка, понад скелею, а в кінці її і буде печера, де поселився старий. – відповів хлопець.

Мандрівники ще трохи поперелазили через каміння і нарешті їхній провідник, який увесь час ішов попереду, вигукнув:

– Ну, ось і стежка, про яку я вам казав!

Теймур, що ішов слідом за ним, подивився на ту стежку і обернувшись до Шутіма, вигукнув:

– Малий, тримай штани! Рівна стежка почалася! Є нагода політати, як у твоєму сні!

Шутім, який вже порівнявся з ним, сам побачив той шлях і зробився білий мов крейда. До печери старого вела вузька тропа з одного боку якої, підіймалась прямовисна скеля, а з іншого, глибочезна прірва.

– Я, туди, не піду. – категорично заявив він. —З мене досить підвісного мосту.

– Не бійся, я тебе прив’яжу між Капером і Плато. Якщо ти і впадеш, то вони тебе витягнуть. – заспокоїв Шутіма, Теймур.

Першим на стежку став Харон і обережно рушив у перед. За ним пішов Мозус, Теймур, Мілена і Карол. Шутіма, як і обіцяли, прив’язали між Капером і Плато. Друзі ішли не поспішаючи, уважно вибираючи місце, куди ставити ноги, бо один необачний рух міг коштувати їм життя. Та все обійшлось добре, скоро вони дісталися до іншого боку і побачили вхід до печери, з якої їм на зустріч ішов сивобородий дід у довгому білому вбранні.

– Фалонд?– вигукнув Карол. – Як ти тут опинився на тиждень раніше за нас? Ти ж залишився в замку, коли ми вирушили в цю подорож.

Здивуванню друзів не було меж. Фалонд радісно посміхався і привітавшись з кожним окремо, запросив зайти до свого житла. Чарівник створив для себе досить затишне і гарне помешкання. Він був не з тих самітників, що ведуть аскетичний образ життя і тому у печері все було як у замку Орнагула, комин у якому горів вогонь, крісло що стояло поруч з комином і стіл заставлений усілякими стравами. Одразу було видно, що тут чикали на гостей. Друзі вже трохи звикли до чудес і нічому не дивувалися. Чарівник запросив їх до столу. Мандрівники з великим задоволенням прийняли запрошення і з апетитом накинулись на пригощання. Старий з посмішкою спостерігав за ними, коли гості наситились, почав розмову:

– Ти, Кароле, спитав у мене, як я тут опинився. Розумієш, хлопчику, коли подорожуєш між планетами, то одночасно подорожуєш і у часі. Біда в тому, що цей час не можна контролювати, він то зупиняється, то біжить дуже швидко, або вертає назад. Для вас це немає значення, а для нас велике. Ми знали ваш шлях, а чи застанемо вас тут, чи ні не знали. Моя подорож до Старшої планети, була трохи авантюрною, та Орнагул все ж ризикнув мене відправити. Я попитав у місцевих племенах про вас, ніхто не чув про чужинців, що шукають Місячний камінь. От я і вирішив вас дочекатися. Одне погано, я не знав скільки доведеться чикати, адже я старий і міг не дожити до вашої появи.

– Орнакул казав, що не знає де знаходиться Місячний камінь, а ти чекаєш на нас, саме тут. – трохи роздратовано сказав Карол.

– Ми про це довідалися коли ви вже пішли. В одному зі старих рукописів ми знайшли запис, що камінь сховано саме тут, в горах. Що взнати точне місце знаходження його, допоможе твій, Кароле, талісман. От я і тут. До речі, я захопив той рукопис з собою, зараз покажу.

Фалонд поклав перед мандрівниками велику книгу і розгорнув її в потрібному місті. Одна сторінка була заповнена якимись знаками, а інша була майже порожня, на ній був намальований Каролів талісман.

– Дивіться, ця сторінка така самісінька, що нам дав Харон. – вигукнув Шутім.

– Це, справді так.

Карол розгорнув згорток паперу. Той, що в книзі лише відрізнявся розміром.

– Треба прочитати, що тут написано.

– Написано? Але ж, сторінка порожня. – здивувався старий.

– Не зовсім так, ось дивись.

Хлопець приклав свій медальйон до малюнку і на папері проступили літери, та текст був інший, не такий як на тому, що дав Харон. Карол почав читати:

Твій шлях, мій друже, буде не легким,

За сонцем іди, вечірньою порою.

Між скель Змія, покаже свій згин

І сонця промінь візьме із собою.

Як на кинджал накрутить свій потік

І рине вниз, під ноги гордим скелям.

Без страху йди туди і лиш тобі,

Вона відкриє тайну духу ночі.

Покаже шлях в чудове майбуття,

Подарить те, що іншим дасть життя.

– Оце так, хлопче! Тут же розповідається, де шукати камінь!– зрадів чарівник. – А, що написано у вашому свитку?

– Тут продовження. – Карол дав прочитати текст.

– А ми голову ламали, як же вам допомогти. Ви молодці, самі упорались!

– Не зовсім. Без вашої частини тексту, ми б довіку шукали ту печеру, а тепер зрозуміло, де саме вона знаходиться.

– А, де саме?– розгублено кліпаючи очима, спитав Шутім.

– Треба, друже, шукати водоспад на річці Змії, десь тут у горах. – пояснив йому Карол.

– Я знаю де це місце!– вигукнув Харон.

Він зрадів, що знову став у пригоді своїм новим друзям.

– Та ти, просто скарб, а не провідник!– засміявся Теймур.

– Тут у вашому світі, нам справді без тебе було б важко. – серйозно промовив Мозус. – Ми тобі дуже вдячні, юначе.

Ватажок мандрівників потис хлопцеві руку.

– Якщо ми, вирушимо в ранці, до заходу сонця будемо на місці, адже за рукописом, нам потрібна саме ця пора. – поцікавився Фалонд.

– Так! Ми встигнемо вчасно. – пообіцяв Харон.

– Ну, от і добре. Зараз ідіть відпочиньте, вам знадобляться сили, на нову подорож.

Чарівник провів своїх гостей у глиб печери, там за шовковою ширмою стояли ліжка.

– Гадаю, вам тут буде зручно. Тільки, пам’ятайте, що створено за допомогою чар не довговічне. Ці ліжка я зробив саме для вас, вранці вони зникнуть, але на ніч їх вистачить. Я інтер’єр своєї печери змінюю повсякчас.

Фалонд пішов, побажавши доброї ночі. Харон був просто вражений всім побаченим:

– Ви, всі, так спокійно сприймаєте все, що тут відбувається. Це ж справжнісінькі чари! Аж дух захоплює!

– Хлопче, ми вже такого надивилися, що нас важко цим здивувати. – пояснив Мозус.

– Колись і я піду у мандри. Звісно я не зможу як ви, по інших світах, та і у нас є на що подивитися. Наш планета теж велика і цікава. – замріяно промовив Харон.

– Що ж, здійснення твоїх мрій, залежить лише від тебе. – підтримав його ватажок. – Тепер лягаємо в ліжка і спимо, завтра рано вставати.

В печері запанувала тиша. Старий чарівник прислухався до рівного подиху відпочиваючих і знову схилився над рукописом. Цілу ніч він готувався до ранкової мандрівки. Час линув швидко, ось вже почали прокидатися його юні друзі, а він все ще сидів над рукописами. Першим до кімнати зайшов Мозус:

– Доброго ранку, Фалонде. Я дивлюся, ти зовсім не відпочивав.

– У моєму віці, час біжить швидко, а встигнути треба ще багато. Колись я засну на віки, ось тоді і відпочину. – відповів старий.

З кімнати де ночували мандрівники, почувся гуркіт і сміх і невдовзі решта мандрівників зайшли до зали з комином. У всіх були веселі обличчя, лише Шутім був насуплений.

– Знаєте, а без коротуна, наша подорож, була б не такою веселою. – вишкірив у посмішці свої зуби, Теймур.

– Що вже знову сталося?– поцікавився ватажок.

– Та Шутім, любить довгенько поспати, а Фалонд же попереджав, що створене чарами не довговічне, ось ліжко під ним і зникло.

– Нічого смішного, я в цьому не бачу. – набундючився Шутім. – Можна було і розбудити, якщо самі повставали.

– Вибач, друже, що так вийшло. – посміхаючись до малого, промовив Фалонд.– Це моя провина. Більше, сподіваюся такого не повториться.

– Та, нічого. – вже більш миролюбно, мовив Шутім.

Поснідавши, Фалонд і компанія, вирушили в дорогу. Не минуло і половини дня, як подорожуючі почули шум води, а невдовзі побачили і саму ріку Змію.

– У, проклята вода, як ти мене вимучила. – Шутім показав річці кулака.

– Ну годі, друзяко, вона вже тебе злякалась. – знов потішився над малим, Теймур.

– Куди підемо тепер?– спитав у Харона, Мозус.

– Підемо у гору, там скелі вищі. – відповів хлопець. – А, якщо не знайдемо нічого схожого на кинджал, тоді повернемось назад.

Повноводна, холодна і чиста мов кришталь ріка, бігла між горами, промиваючи собі глибоке русло. Скільки часу вона тут протікає? Мабуть з утворення цього світу, а якісь маленькі істоти, прийшли порушити її спокій. « То нехай спробують!»– бурчала вода вдаряючись об скелі і розбризкуючи у всі боки мільйони бризок. Ось і перший водоспад, але нічого схожого на кинджал, мандрівники не побачили. Вони роздивлялися його і з близька, і здаля, і з боку, та марно.

– Мабуть ще не час. – промовив з надією, Шутім.

Йому не хотілося знов дертися по скелям .

– Може як сідатиме сонце, ми щось побачимо. – спробував умовити він друзів.

– Навряд чи. – упевнено відповів Фалонд. – Треба піднятися вище.

Більше ніхто не сперечався.

– Он там, начебто, не поганий прохід. – показав рукою Плато.

Та від водяного пилу, каміння було слизьке і друзі потратили багато зусиль, поки піднялись на гору. Теймур більше не насміхався з Шутіма, а з усієї сили намагався допомогти йому. Поки вони дерлися, сонце пройшло більшу половину свого шляху і вже досить низько висло над горами.

– Можемо не встигнути. – підганяв подорожуючих, чарівник.

В далині виднівся ще один водоспад, ріка падала з неймовірної висоти і гуркотіла так, що доводилось кричати, щоб почути одне одного. Саме тут, друзі і побачили гостру скелю, схожу на ножа встромленого рукояттю в землю, з обох боків її обтікала вода, накручуючись на неї, як змія.

– Що ж, здається ми знайшли те, що шукали. – з полегкістю зітхнув чарівник.

– А тепер, що робитимемо?– спитав Карол, у старого.

– Чекатимемо і пильно слідкуватимемо за скелею. На заході сонця, щось повинно статися. – відповів, старий.

Мандрівники притихли, наче боялися злякати саме сонце і у дев’ять пар очей, слідкували за водоспадом. Сонце повільно сховалося за верхівкою гори і водоспад опинився у тіні.

– Може, це все, чийсь жарт?– розгублено спитав Теймур.

– Ага, такі як у тебе. – зачепив його, Шутім.

– Невже, ми і справді, даремно прийшли сюди. – не менше за мандрівників, хвилювався Харон.

Несподівано, сонце висунуло із за скелі свій яскравий бік і перш ніж зникнути за обрієм, жбурнуло жменю променів прямісінько у потік. Світло пройшло воду наскрізь і впало яскравою плямою на один з порогів.

– Потрібно шукати там, куди вказав промінь. Ходімо, швидше!– чарівник швидко вскочив на ноги і побіг до водоспаду, його юні друзі ледь поспівали за старим.

Підбігши до скелі, мандрівники зрозуміли, що дістатися, до потрібного їм місця, буде не легко. На заваді був стрімкий потік і слизьке каміння, а темрява все наближалася. Плато першим стрибнув у воду:

– Бррр, яка холодна.

За ним відправився його брат, та опинившись у воді, лише охнув і як завжди нічого не сказав. Один за одним мандрівники стрибали у потік, лише коротун стояв у розгубленості, де його товаришам було по пояс, він сховається з головою. Та йому на допомогу прийшов Мозус:

– Сідай, друже, на шию, покатаю.

Малий, з радістю, погодився. Ватажок обережно ступав по кам’яному днові, намагаючись не послизнутися. Шутім був хоч і малий, але досить важкий і тримати рівновагу було не легко і сталося те, чого найбільше і боялися. Нога посунулась у бік, чоловік похитнувся і разом з коротуном зник під водою. Міла зойкнула, дивлячись переляканими очима на те місце, де щойно стояли Мозус і Шутім. Та ось вони обидва, з’явилися на поверхні і вигук радості вирвався з грудей їхніх друзів. Мокрий і злий коротун з допомогою Капера видерся на камінь. Вугляр вже аж рота відкрив, щоб над ним пожартувати, але раптом передумав. Насправді, йому було шкода свого товариша, чомусь саме найменшому з мандрівників, весь час не щастило. Він підійшов і по дружньому поплескав Шутіма по плечу, а той глянув на нього і раптом посміхнувся. Від тієї посмішки, усім стало веселіше і тепліше. Якщо малий не здається, то і іншим нічого розкисати. Вибравшись під водоспадом, друзі почали шукати вхід до печери, уважно роздивляючись скелю, але марно.

– Не намагайтеся відшукати прохід зараз. У текстові, ясно сказано: «Коли на небі зникне місяць і чорні тіні упадуть…». Потрібна повна темрява. – пояснив їм Фалонд.

Почали чекати. В горах в ночі холодно, а мандрівники, ще й промокли у воді, а Мозус і Шутім з ніг до голови і у друзів зуб на зуб не потрапляв. Їхнє цокотіння, не міг заглушити , навидь шум падаючої води. Карол сидів під скелею, обійнявши Мілену і намагався її зігріти, але не відводив погляду, як і решта мандрівників, від кам’яної стіни. Раптом хлопець вскочив на ноги, забувши про свою подругу і втупився у Плато, який стояв навпроти.

– Ти чого?– трохи злякано, спитав він у юнака.

Хлопець мовчки показав на скелю за спиною болотника. На камені виднілась зеленкувата смужка, не товща за волосину і чим темніше ставало, тим чіткіше вона проступала. Зрозуміло було, що світло ллється з середини.

– Це і є прохід!– радісно вигукнув старий чарівник.

– А, як його відчинити?– спитав Теймур.

Старий розгублено знизав плечима:

– Можливо тут є якийсь важіль.

– Ми ж, обдивилися усю скелю, ніяких важелів на ній не було. – не погодився з чарівником Карол.

– Що ж, ми робитимемо?– розвів руками Мозус. – Навіщо нам було його шукати, коли ми не маємо ключа?

– Ключ! Ключ зі світла!– раптом згадала Міла. – Кароле, твій оберіг, він же може світитися!

– А і справді, як я, відразу не здогадався. – похитав головою Фалонд.

Карол зняв з шиї медальйон і розгублено став під скелею:

– Що мені далі робити?

– Не знаю. Доторкнись ним до каменю. – порадив старий.

Щілина у скелі спалахнула яскравіше, але прохід залишився зачиненим. Несподівано на каменю, майже поряд з Каролом, проступила яскрава пляма, за обрисами вона нагадувала оберіг, але навколо неї були ще й, чотири гостроконечних пелюстки. Міла уважно подивилась на пляму, і раптом щось згадавши, взяла з рук хлопця медальйон. Вона притулила його до плями, потім натиснула на око змії, оберіг відкрився і повільно увійшов у камінь, наче скеля була з розтопленого воску. Та прохід не відкрився.

– Може треба повернути?– несміливо спитав Шутім.

Карол з вдячністю глянув на коротуна і дістав свого ножа. Він притис рукоять кинджала до медальйона і в нерішучості завмер.

– Ти чого?– запитав Фалонд.

– Не знаю у який бік повернути. На всяк випадок, розійдіться, а то раптом з кинджала вийде промінь, та ще когось поранить.

Друзі послухали і відійшли по далі. Юнак обережно повернув ніж. Променя не було, а скеля почала рухатись, повільно входячи в середину і відсуваючись у бік, яскраве, зеленкувате світло засліпило мандрівників.

– Заходьте обережно. Тут можуть бути пастки. – попередив чарівник.

Карол витяг з каменю свою чарівну зброю і першим увійшов до печери, тільки но він це зробив, як миттєво скеля закрилась, зачинивши його у середині. Хлопець не на жарт злякався, він спробував з середини відчинити прохід, та все було марним, скеля не рухалась. З самого початку мандрівки, він ніколи не залишався на самоті, поруч завжди хтось був, навіть у найнебезпечніших випадках. Тепер йому доведеться діяти самотужки. «Лише один пройти там зможе, не допоможе йому друг.»– прийшли хлопцеві на думку рядки з рукопису. Мабуть так і повинно бути, що він залишився один, вирішив Карол, це додало юнакові упевненості і він рішуче пішов у перед.

Друзі розгублено стояли перед зачиненою печерою.

– Що ж нам тепер робити?– спитав, швидше себе, чим когось, Мозус.

– Будемо чикати. Карол хлопець тямущій, щось вигадає. – заспокоїв мандрівників, старий чарівник.

Та хоч би і хотіли товариші допомогти хлопцеві, то не змогли, адже ключ у Карола. Залишилося лише сподіватися на краще.

Карол все далі і далі просувався у середині печери. Він підійшов до вузького тунелю, світло в ньому було яскравіше, значить іти треба саме туди і хлопець пішов. Скоро він дійшов до кінця, попереду виднілась якась зала. Та його чекало розчарування, він опинився знов на початку тунелю.

– Диво якась!– роздратовано промовив юнак.

Він знову рушив тим самим шляхом, бо іншого не було і знову опинився на початку проходу. І раптом його осяяв здогад:

– Магра! Ось хто мені морочить голову! Як я відразу не здогадався?

Карол почав розмірковувати, що ж, робити. Як перехитрити зле божество і чи в загалі це можливо. Він спробував мітити стіни, дряпаючи їх ножем. Та подряпини зникали зразу, як він їх наносив. Сліди на підлозі, теж не вдавалося залишити. Тоді хлопець почав рахувати кроки. Якраз на сотні, він повернувся на початок. Тоді він знов пішов до тунелю і коли дорахував до півсотні, круто обернувся і рушив назад. Це спрацювало! Тунель вивів його до невеликого, круглого приміщення, посередині якого стояв постамент, на ньому і лежав Місячний камінь. Він був неймовірно гарний, завбільшки з людський кулак і світився. Це від нього розливалося світло, що освітлювало всю печеру. Та лише юнак зробив крок у його напрямку, як пролунав дикий визиг і звідкись з гори, впала істота у довгому, чорному балахоні. Великий каптур закривав її обличчя. Істота змахнула руками, схованими у довгих, до самого долу, рукавах і ті пролетіли як два гострих леза, перед Кароловим обличчям. Він ледь встиг відхилитися, та все ж отримав глибокий поріз на щоці. Хлопець вихопив кинджал з амулетом і відправив у ворога чарівний промінь. Та це не допомогло, промінь пройшов наскрізь. Істота була дуже швидкою. Вона підскакувала то з одного боку, то з іншого, намагаючись вдарити Карола, своєю дивною зброєю. Юнак ледве встигав ухилятися. Лише це його і рятувало, бо хоч як він не відбивався, воїну Магри, це не завдавало ніякої шкоди, а ось він, вже отримав декілька поранень. Та знов, на порятунок хлопцеві, прийшла згадка про рукопис: «Торкнешся Місячного каменю, не зробить зла тобі Магра.» Коли наступного разу, істота в балахоні підстрибнула, щоб завдати нового удару, Карол кинувся у перед, перекрутився через голову і схопив рукою чарівний камінь. Додолу впала пуста, чорна ганчірка. Задоволений собою юнак, відкинув її ногою і пішов до виходу. Ніхто більше його не путав і скеля відчинилася сама по собі. На зовні його чекали схвильовані друзі. Тільки тепер, Карол, відчув страшенну втому. Він передав Місячний камінь Мозусу і знесилено сів під скелею.

– Коханий мій, ти поранений?– стурбована Міла, присіла біля нього.

Карол відчув пекучий біль по всьому тілу. В кількох місцях, одяг був розірваний і просяк кров’ю. Дівчина, люблячою рукою, перев’язувала його рани, а він дивився на неї і посміхався. Як виявляється приємно, коли ось так, про тебе турбуються. Ніч минула для Карола, як одна мить. Він навіть не підозрював, наскільки довго пробув у середині гори. Та добре те, що добре закінчується. Зворотній шлях виявився набагато легшим і вже обід друзі розділили в печері Фалонда.

– Що ж, юні мої друзі. – почав розмову чарівник. – Зробимо підсумки вашої праці. Що ви маєте, на цей час?

– Ми маємо шерсть червоної ящірки, крило морфіна і Місячний камінь. – сказав Мозус.

– А ще, закляття, що дав нам Орнагул. – добавив Карол.

– Добре. Та ви розумієте, що це не кінець. По переду на вас чекають нові випробування. Можливо вони важчі за ті, що вам довелося пройти. – мовив старий. – Вам залишилося добути око дракона-слактора у Акварії і Камінь Сонця. Зараз ви отримаєте від мене останню настанову, насамперед, ради неї, я і вирушив сюди, та учора не хотів про це говорити. Мені потрібно було побачити, що ви за команда. Ви гарні друзі і справжні бійці, я задоволений. Вам, справді під силу, виконати це завдання.

– Про яку настанову, ти кажеш?– поцікавився Перус.

– Коли ви потрапите до Акварії і добудете око, чарівник Валером, допоможе вам створити зілля, за допомогою якого, ви відправитесь до нашого світу, в день останньої битви низинних народів з каурданцями. У вас залишиться тільки два дні, щоб відшукати Камінь Сонця. В ранці третього дня, коли ще місяць не зайде , а сонце тільки підніматиметься над обрієм, на найвищій точці перешийка, що відділяє Стеркію від великої землі, повинні стояти чоловік і жінка. Жінка триматиме Камінь Сонця і стоятиме обличчям на схід, а чоловік Місячний камінь, повернувшись на захід і разом з ними, там , повинні бути кохання і ненависть, життя і смерть. Тоді станеться те, що назавжди звільнить народи від нічних страхіть. – чарівник замовк.