Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

За морською гладдю, він з братом, бачили рідну землю, яку довелося покинути через клятих шорхів. Плато під’їхав до брата і обійняв за плече.

– Не сподівався, знов, побачити Стеркію?– спитав він.

Капер похитав головою. Він не міг говорити, сльози душили горло і щоб не показати своєї слабкості, юнак пришпорив коня і поскакав до берега. Зараз він вже не був «болотником», а був вірним сином, своєї спаплюженої землі, готовий за неї віддати життя.

Майже біля самої води, стояло кілька рибальських хижок. Старий дід сидів на призьбі і курив люльку. Мандрівники спішились, підійшли до старого і привіталися.

– Доброго дня, батьку!

– І вам, того ж. – чемно відповів старий і примруживши око спитав. – Куди це ви направляєтесь? Всі наші чоловіки зараз на війні. Ви бува не дезертири?

– У нас, діду своя війна. – відповів йому Плато. – Нам необхідно потрапити на Стеркію. У вас не найдеться човнів?

– На півострів?– перепитав старий. – Та ви з глузду з’їхали! Там же якийсь жах діється. Підземна нечисть у ночі вилазить із своїх нір і пожирає все живе і ви хочете прямісінько їм у зуби?

Плато ствердно похитав головою.

– Тоді, ви насправді божевільні. – зробив висновок дід . – Он там біля причалу, прив’язані кілька човнів, беріть який хочете, рибалити однаково немає кому.

Мандрівники подякували і пішли у напрямку, який їм показав дід. Справді, скоро побачили невеликий причал і кілька човнів біля нього. Вибрали найбільшого і взявши дві пари весел почали всідатися, аж раптом почули жіночий крик.

– Що ж це діється? Серед білого дня грабують. Куди ж це ви, човна тягнете?

На березі стояла жінка у довгому сірому платті і боса. Вона кумедно підперла боки руками і всім своїм виглядом показувала, що нічого не боїться і за своє добро битиметься як левиця.

– Та не кричіть ви так, добродійко. – спокійно обізвався до неї, Теймур. – Щоб узяти човна, ми спитали дозволу, он у діда, що курить люльку.

Старий і досі сидів на призьбі, чоловік зрозумів, що мова іде про нього і помахав жінці рукою, даючи зрозуміти, що все добре.

– Ще, ми залишаємо вам, коней. Бо човна, мабуть не зможемо повернути. – продовжив розмову , хлопець.

– А, куди ви вирушаєте?

– На півострів.

Жінка нічого не сказала, лише похитала головою. Так вона і стояла на березі, поки її могли бачити друзі, що вже відправились у своє плавання.

Земля Стеркії, здавалось знаходиться зовсім поряд, але сильна течія заважала і відносила човен у бік. Ще й вітер здійнявся, і погнав по воді хвилі. Ніхто з мандрівників, не був справним веслярем і їм коштувало великих зусиль, утримувати човен у потрібному напрямку. Від сильної хитавиці, Мілу почало нудити.

– Коли ж ми, дістанемось берега. Сил моїх вже немає, витримувати це гойдання. Скільки житиму, більше ніколи не сяду в човна.

– Потерпи, трішечки. Ми вже майже припливли. Дивись, берег майже поряд. – утішав її, Карол. – Люба моя, ти ж ніколи не була плаксійкою.

Дівчина винувато потупила погляд і пригорнулась до юнака.

– Її нудить від того, що ми голодні. – став на захисток дівчини, Шутім. – Мені, теж зле, два дні крихти в роті не було.

– Не перебільшуй, друже. – посміхнувся до нього Мозус. – Це тобі лише здається!

– Здається! Та я такий голодний, наче місяць не їв!– обурився коротун. – Хтось обіцяв добути харчі.

Шутім з докором глянув на Плато, малий і справді виглядав виснаженим.

– Вибач, друже. Треба було спитати харчив у жінки, в селищі рибаків. Та якось з голови вилетіло. Та на березі щось придумаємо. Нарешті, вкрай виснажені, вони дістались до суші. Вилізли з човна на м’який, гарячий пісок і попадали знесилені. Та довго відпочивати не було часу. Плато і Капер непогано пам’ятали рідні місця і стали для друзів провідниками. Природа Стеркії була неймовірно красивою. Боги здається, подарували їй, все що могли: чудове чисте море, високі засніжені на вершинах гори, смарагдові долини і повноводі ріки. Землі на півострові були родючими і тому тут, буяла різноманітна рослинність, від густих, шовковистих трав, до дрімучих, не прохідних лісів.

– Важко повірити, що в ночі, ці місця стануть небезпечними. Тут так гарно!– сказала з захопленням дівчина.

– На цій землі, люди ні в чому не знали нужди, але жадібність, то велика і руйнівна сила. Саме вона знищіла, таку сильну і багату державу. – підтримав розмову Мозус.

– Ми покинули наш край, ще малими і довго блукали світом, у пошуках гарного місця, для нашого племені. Та ніде нічого схожого, так і не знайшли. – сумно сказав Плато.

– Годі вам сумних балачок. – встряв у розмову, Теймур. – Краще, давайте зосередимось, на нашому завданні . Скажіть, брати, головний храм Норка, вже був збудований, коли ви залишали півострів?

– Так. – відповів Капер. – Ми проходили повз нього, якби тут був Крістур, він би підтвердив мої слова.

– Та ви, були дітьми! Чи ви, пам’ятаєте те місце?

– Це зовсім не далеко з відси, до ночі дійдемо.

– Ну, от і добре, тоді вирушаємо.

– Е, ні!– заперечив Шутім. – Спочатку обід! Чи може, хтось з вас може жити не харчуючись? В нас же скоро і сили не залишиться, шукати той храм!

Мандрівники погодились з коротуном. Треба було і справді трохи поновити сили.

– У нас залишилося трохи, пшеничної крупи. Якби знайти воду, то я б зварила кашу. – обізвалась Мілена.

– Ах, ти ж, розумнице!– аж підстрибнув, від радості коротун. – Води, я думаю, тут вистачає.

Невдовзі, друзі побачили покинуте обійстя, а у дворі колодязь, зруб на ньому був зруйнований, але в низу виднілася вода і сонце вигравало в ній сонячними зайчиками. Прив’язавши до мотузки казанок, що знайшли на подвір’ї, зачерпнули і швидко витягли жаданої прохолоди. Яке ж було розчарування, коли в посудині побачили гнилу, аж коричневу воду.

– Цим, колодязем, довгий час ніхто не користувався, от вода і завонялась. – зробив висновок Мозус.

– Напились і наїлись!– сплюнув з пересердя Шутім.

– Доведеться ще трохи потерпіти. Джерел тут достатньо, знайдемо інше. – заспокоїв його Плато.

– Ну, то ходімо!

Коротун рішуче пішов по переду, наче знав дорогу краще за Плато і Капера і справді, скоро мандрівники вийшли на берег маленької річечки. Постававши на коліна, пили воду прямо з ріки. Несподівано Капер, відірвався від води і завмер, до чогось прислухаючись. Карол хотів було в нього спитати, що сталось, та він приклав до губ палиць, давши зрозуміти, що б усі мовчали. А сам, налаштувавши лука, тихо мов тінь, шмигнув за кущі. Плато вирішив, рушити слідом за братом і вже звівся на ноги, як раптом почувся тваринний вереск, з’явився Капер, тримаючи за хвіст впольовану дичину, це була нутрія.

–Не поганий додаток до майбутньої каші, Міленко, чи не так?– спитав хлопець.

–Мені її шкода. Це б вона ще жила, а ми прийшли і убили, бідолашну тварину. – відповіла дівчина.

–Рано, чи пізно, вона однаково загинула б від зубів шорхів. Її досі рятувало лише те, що вона живе у воді.

–Збирайте, хлопці, хмиз на багаття, а я оббілую тварину. – наказав Мозус.

Обід був швидко приготовлений, і так само швидко, був з’їдений.

–Давно, я так смачно не їв. – поплескав себе по животі, Шутім.

–Та ти ж казав, що після Шамількиних пиріжків, тобі вже нічого не смакує. – покепкував з нього Теймур.

–Годі розсиджувати, ми і так втратили багато часу, а до храму Норка, нам треба дійти завидно. Зараз на півострові, у ночі, це най безпечніше для нас місце.

Шлях і справді далекий, хоч і не важкий. В Стеркії було багато накатаних доріг, одна з них і вела в потрібне мандрівникам місце. На своєму шляху, друзі бачили сліди діяльності підземлян, зруйновані і спустошені селища. І кожного разу, проходячи крізь них, вони згадували своїх рідних і друзів, що загинули від цієї погані. Карол згадував родину і його остання з нею прощання. Навіть зустріч з живим батьком, не стерла ці спогади. Мозус пригадав своїх близнюків і тільки міцніше стис рукоять меча. Невимовна лють світилася в його очах. Мілена торкнулася його руки:

– Дядьку Мозусе, не треба сумувати. Ми їм помстимося, я знаю, ми зуміємо.

– Так дитино, звісно. – тихо відповів ватажок.

Сутінки згущалися, у далечі з’явилися обриси храму, та до нього ще було далеко.

– Прибавте ходу, бо будуть нам не переливки, коли повилазять шорхи. – підганяв друзів Капер.

– Та ми, пам’ятаємо, братику!– сказав на те, Плато, а сам мимо волі прибавив швидкості.

Друзі вже майже бігли. Навколо їхнього маленького загону, вже ворушилися злі тіні, то віддаляючись, то підкрадаючись ближче. Ось і ворота храму.

– Я гадав, що храм пустий, а ворота замкнені з середини. – чомусь пошепки, сказав Карол, наче боявся когось розбудити.

– Так, це дивно, але нам потрібно їх швидше відчинити, поки шорхи, ще не осміліли і не напали на нас. – висловив і свою думку, Теймур.

Він не чикаючи, що вирішать його товариші, підстрибнув у гору і вчепившись руками в ковані прикраси воріт, спритно наче кішка, подерся в гору. За спинами мандрівників зашурхотів гравій, всі як по команді вихопили зброю і приготувалися до бою. Нічні створіння були зовсім близько. Вже чулося їхнє дихання і попискування. Та ось ворота скрипнули і відчинилися.

– Молодець, хлопче!– гукнув Теймурові, Мозус розмахуючи мечем, щоб налякати наближаючихся шорхів і пропускаючи попередь себе своїх товаришів. Як тільки він зайшов сам, мандрівники швиденько закрили прохід і засунули засув. Вони опинилися на широкому, кам’яному подвір’ї, посеред якого стояла статуя бога Норка.

– Яке тут, все мені знайоме. – промовив Шутім і підняв голову в гору, щоб роздивитися храм. Раптом в одному з віконних пройомів, він побачив світло.

– Гляньте, братці! В середині хтось є!

– Так, ми це вже зрозуміли. Зараз розберемося, хто тут хазяїнує.

Вхідні двері до самого храму, відчинилися легко, або їх забули замкнути, або навмисно залишили відчиненими. За дверима був суцільний морок.

– Місячний камінь!– згадав Карол. – Він світиться у темряві!

Мозус розв’язав торбину і дістав камінь, яскраве зеленкувате світло, залило все навколо.

– Це зовсім інша справа, з таким світлом, нам ніякі шорхи не страшні, чому ми раніше не здогадалися!– захоплено вигукнула Мілена.

– Тепер ми зможемо, тут, все добре роздивитися. – погодився з нею Мозус.

Першою , на їхньому шляху, була тронна зала. В подібній , їх колись засудили на страту, в угоду Норку. Тільки тепер тут не бахкали барабани і стояла мертва тиша. Під високою стелею гулко відбивалися їхні кроки і навіть найтихіший шепіт, тут здавався гучним.

– Ого-го-го. – закричав Теймур, задравши голову до гори і розкинувши руки у різні боки. Зала відгукнулась стоголосою луною. Від несподіванки, його друзі здригнулися.

– Теймуре, ну що ти виробляєш?– суворо спитав, Мозус.

– А, чого нам, тут боятися? У нас є світло, шорхи і близько до нас не підійдуть, а проти інших, у нас є зброя. – він витяг і показав усім свого меча.

– Ну добре, сміливцю, тоді пішли далі. На скільки я пам’ятаю, нам треба вийти з відси і пройти трохи далі по коридору, там буде трапезна.

– Я теж пам’ятаю цей шлях, а частували нас там непогано!– вставив і своє слово Шутім.

Зайшовши в середину кімнати, мандрівники побачили стіл, а на ньому горів масляний світильник, та стояла тарілка з залишками не хитрої вечері. Плато доторкнувся до посудини, вона була ще тепла.

– Здається ми когось потурбували і не дали йому доїсти вечерю.

– Тарілка лише одна, а це означає, що в храмі, крім нас знаходиться лише одна людина, але як її відшукати, якщо вона від нас ховається, а храм такий великий!– розгублено розвів руками Карол.

– Напевно, цей хтось, знає де схований Камінь Сонця! Чого б це нам не коштувало, а ми повинні його відшукати!– сказав ватажок.

– Нам треба розділитися. Ми з братом, візьмемо цей світильник і підемо ліворуч по коридору, а решта, праворуч. – розпорядився Плато. – Обдивлятимемось усі закутки, можливо десь і натрапимо на господаря.

– Гарний план. – погодився Мозус. – Не будемо гаяти часу, в нас його обмаль.

Друзі розійшлися в врізнобіч. Храм і справді був величезний. Майже всю ніч бродили по ньому мандрівники, але так нікого і не знайшли, горішні поверхи були порожні, але ще, залишалося підземелля. Та щоб спуститися туди, потрібно запастися вогнем, одного Місячного каменю, було не достатньо. Мандрівники відклали, цю подорож до ранку, а поки, вирішили трохи перепочити. Вони всі зібралися в великій залі і посідавши на сходах, що вели до трону, стали розмірковувати, як діятимуть.

– Гадаю, наш невідомий друг, ховається у підвалі, бо на горі ми його не зустріли. – висловив своє припущення, Мозус.

– Мабуть ти правий. – погодився з ним Теймур.

– А я, в цьому не впевнений. – раптом, обізвався Карол. – Пам’ятаєте, як з’явився біля трону верховний жрець. Він же не проходив через всю залу, а вийшов із за трону. Мабуть там є якась кімната.

Хлопець піднявся в гору і почав ходити навколо трону, шукаючи важіль, та нічого схожого не знаходив. Друзі вирішили йому допомогти. Коротун побачив звисаючу зі стелі, блискучу, ковану фігурку шорха і вирішив дістати її, він підстрибнув, але не зміг дотягтись. Побачивши його старання, на допомогу прийшов Капер. Хлопець потяг фігурку до низу і несподівано стіна відкрилася.

– Отакої! Виходить, Шутім знайшов важіль, а ми шукаємо на підлозі і стінах, а він висить прямісінько перед нами. – засміявся болотник.

За стіною була кімната схожа на кабінет. Тут стояли шафи з рукописами і великий стіл, завалений свитками, чистими листами паперу і при належностями для письма. В кімнаті горіло кілька світильників. Карол заглянув в один з них, він був повний оливи.

– Тепер, нам вистачить світла, обійти підземелля. – сказав він друзям.

– Це добре. – кивнув головою Мозус. – Тільки я не розумію, світильники горять, а в кімнаті нікого не має. Якщо вхід один, то повз нас, він би не пройшов.

– Ти правий. Значить тут, є ще один вихід. – підтримав його Перус.

– Але де?– спитав Шутім. – Знову будемо шукати?

– В тебе, це не погано виходить. – посміхнувся, до нього Теймур.

Натхнений цією похвалою, коротун, разом з друзями, почав вивчати кабінет. Він помітив біля одного зі стелажів, на підлозі дивні подряпини і показав їх Мозусові. Не довго розмірковуючи, ватажок потяг полицю на себе, за нею відкрився прохід. Вузькі сходи вели до низу.

– Ну, що я казав. – обернувся ватажок до друзів. – Ось, ще один хід.

Взявши світильники, друзі почали обережно спускатися ідучи, один за одним. Нарешті вийшли до якогось коридору. Кам’яні стіни і підлога, надійно захищали його від вторгнення шорхів. Це мандрівників заспокоїло, вони могли вільно тут ходити. Жриці, що будували цей храм, не були дурнями. Вони хоч і слугували Норку і його створінням, та змогли убезпечити себе. За одним з поворотів коридору, друзі побачили рожеве світло, що швидко віддалялось.

– Ви це, бачили?– спитав Мозус. – Здається ми наздоганяємо господаря, прибавте ходу.

Ватажок побіг у перед, та невдовзі зупинився, коридор розділявся на кілька проходів.

– Треба знову розійтися, як там, на горі. – запропонував Теймур. – Брати підуть разом, я з Каролом і Міленою, а Мозус з Шутімом.

Ніхто не сперечався і пошуки оновилися.

Брати обережно просувалися в перед, але нікого не помітили і послабили свою пильність. В такому небезпечному місці, цього ніяк не можна було робити, вони почули по зад себе, якийсь шурхіт. Блиснуло яскраве світло. Капер зупинився і випустив з рук світильника.

– Як, ти так не обережно. – дорікнув Плато, братові, але той не обізвався.– Капере, ти чого мовчиш ?

Знову Плато не почув відповіді, йому стало моторошно. Хлопець опустився на коліна і навпомацки став шарудіти по підлозі і наткнувся на братову руку. Він потяг за неї, та Капер не ворухнувся. В передчутті страшного лиха, болотник підсунувся ближче і при підняв нерухоме тіло. Вся спина брата, була залита липкою рідиною, а між лопаток тирчав, холодний, металевий кілок. Плато не тямлячи себе, закричав з усієї сили, що була в його легенях, наче хотів видихнути з себе життя. На цей крик прибігли решта мандрівників і принесли з собою світло. Вони побачили те, чого б краще, ніколи не бачити. На кам’яній підлозі сидів Плато, він обнімав скривавлене братове тіло і плакав мов дитина. У Капера зі спини, тирчав великий ніж. Розгледівши крізь сльози своїх товаришів, болотник показав рукою на вузький прохід у стіні.

– Він, десь там, ми не побачили цього проходу. Він напав з заду.

– Мілено, залишися тут. – наказав Мозус. – Решта за мною.

Залишивши дівчині світло, чоловіки кинулися навздогін за вбивцею. Та знову зосталися не з чим. На них чикав, справжній лабіринт.

– Що, далі?– несміливо запитав коротун.

– Те, що і раніше, шукати. – відповів Мозус. – Ти підеш зі мною, а Теймур з Каролом у іншому напрямку. Будьте обережні, ми не до оцінили, цю людину, це справжній ворог, лютий і підступний. Не встигли хлопці відійти, як наштовхнулись на невисокого, миршавого чоловічка, трохи вищого за Шутіма. Він тримав у руці сяючий, рожевий камінь. Друзі оторопіли від несподіванки, а чоловічок кинувся тікати. Теймур отямився першим і побіг на вдогін. Постать з каменем зникла за поворотом, вугляр не розмірковуючи за нею і з розгону налетів на сильний удар, ногою в груди. Відлетівши до стіни, він вдарився головою і майже непритомний посунувся на підлогу.

– Як, ти, друже?– підбіг до нього Карол.

– Могло бути і краще. Не зволікай, доганяй його, але будь на чеку, він хоч і невеликий, та сильний і вправний.

– Та я, бачу.

Карол побіг далі за рожевим сяйвом. Чоловік тікав вниз по сходах, та раптом зник з очей, та це хлопця не зупинило, він продовжував бігти. Коли до кінця сходів залишилося кілька ступень, хлопець за щось перечепився і сторчакнувши, покорився в низ. Лише дивом, він нічого собі не зламав. Від болючого удару, він деякий час не міг поворухнутися, несподівано побачив над собою, зловісно-усміхнене обличчя і занесену для удалу, важку палицю. Хлопець смикнувся у бук, палиця просвистіла по біля вуха і гупнула об підлогу. Не чикаючи наступного замаху, Карол відштовхнувся і вскочив на ноги. Він кинувся на ворога і збивши з ніг, притис до підлоги. Нарешті підоспіли Мозус, Теймур і Шутім, гуртом вони зв’язали чоловічка. Коротун уважно подивився йому в обличчя і здивовано вигукнув:

– Друзі, це ж верховний жрець з храму Норка! З того храму, де нас хотіли принести в жертву.

– А й, справді! Тільки, ще молодий!– погодився з ним Карол.

Чоловік не розуміючи про що ідеться, гордо підняв голову і сказав:

– Бог Норк, великий Бог. Всі, хто вірить у Нього, хто служить Йому, тим будуть подаровані великі блага на цьому світі і вічне блаженство, на тому. Це правда, я залишився сам, всі мої брати по вірі, разом з верховним жрицем, принесли себе в жертву дітям мого Бога. Тепер я в цьому храмі, головний жрець і хранитель Каменю Сонця. Той хто ним володіє, може вільно ходити в ночі і діти Норка його не зачеплять. Приєднуйтесь до мене, ви станете моїми помічниками і матимете все, що забажаєте.

Чоловіки, як заворожені, дивилися йому в очі, не маючи сили відвести погляду.

– Розв’яжіть мене, ми разом створимо новий храм і будемо панувати на великій землі. – продовжував жрець. Мозус, сам не розуміючи що робить, потягся до мотузки і перерізав її. Карол перший прийшов до тями, мабуть його сутність допомогла, він відштовхнув Мозуса, та було пізно. Полонений, вже був вільний, а товариші ніяк не могли отямитись.

– Що відбулося?– спитав Мозус —Я нічого не пам’ятаю.

– Цей чоловік, володіє гіпнозом, але розповідати ніколи, треба його наздогнати.

Карол, першим кинувся навздогін, інші теж не заставили себе чикати і побігли слідом. Жрець біг з усієї сили, в лабіринтах підземелля, легко було сховатися. Він чув позаду тупіт ніг, які кожної хвилини ставали все ближче і ближче. Та мабуть від поспіху, він повернув не там, де хотів і опинився перед ямою-жертовником. Жрець сам себе завів у пастку. В його голові, миттєво визрів зловісний план. Він повернувся обличчям до своїх переслідувачів і тримав камінь на витягненій руці. Коли мандрівники підбігли він сказав їм:

– Ви, ніколи не отримаєте те, по що прийшли. Я приношу себе в жертву і забираю Камінь Сонця з собою, ви не дістанете його з нори шорхів.

Жрець зробив невеликий крок назад, але мабуть не розрахував відстань, адже він зовсім не збирався стрибати. Нога шурхнула в пустоту, він усім тілом хитнувся назад, камін злетів у повітря і впав з іншого боку ями, а жрець з невимовним жахом на обличчі, полетів у низ. Він навіть не закричав. На днові страшної ями, його вже очікували ті, кому він так віддано слугував. Друзі подивилися у низ, але нічого в чорній пітьмі не побачили, лише почули, як бенкетують шорхи.

– Яка страшна смерть. – зітхнув Карол.

– Він, на це заслужив. – без крихти співчуття, мовив Теймур.

– Так. – погодився з ним Мозус. – Та зараз, треба думати про інше. Як ми діставатимемо Камінь Сонця?

Шутім побачив під стіною, довгу дошку, мабуть вона і слугувала містком на іншу сторону ями. Він указав на неї друзям. Ті уважно роздивилися знахідку коротуна.

– Ця дошка, дуже стара і трухлява, вона нікого з нас не витримає. – оцінюючи знахідку Шутіма, сказав Карол. – Мабуть нею, вже давно не користувалися.

– Але ж, можна спробувати. Яма широка і перестрибнути на інший бік ми не зможемо. – не відступав Шутім. —Я найлегший з вас і спробую по ній перейти.

– Ти мабуть забув, що боїшся висоти. – нагадав йому, про страхи Теймур.

– Так, боюсь. Я багато чого боюсь. – погодився малий. – Але, за ради порятунку людства, готовий ризикнути.

– Добре. – погодився Мозус. – Ми прив’яжемо до нього мотузку і якщо дошка не витримає, швидко витягнемо.

Шутім тримався як справжній герой. Він зупинився біля вутлого переходу і обернувшись до друзів сказав:

– Ще, на початку нашої подорожі, Орнагул сказав, що в кожного з нас є своє призначення, мабуть це, моє.

Він пішов. Спочатку все було добре. Шутім намагався не дивитися в низ, але підступні ноги, все ж тремтіли. Несподівано дошка злегка затріщала, коротун завмер.

– Може вернешся назад?– спитав Мозус.

– Ні. Піду далі.

Він обережно рушив далі і ось він, майже, на іншому боці, та мотузка виявилась закороткою. Малий вирішив її відв’язати. Він хотів акуратно покласти її поверх дошки, та вона вислизнула з рук і впала до низу.

– Ну і що ти наробив?—з докором, спитав у нього, Теймур. —Я тепер не зможу тобі її знову перекинути.

– Та, нічого якось воно буде. – зітхнув Шутім і за кілька кроків вже був на іншому боці.

Піднявши камінь, він перекинув його друзям, а сам вирушив у зворотному напрямку. Як вугляр не старався, мотузку зміг докинути лише до середини дошки. До неї, малому залишилося кілька невеликих кроків, він вже і руку простяг, щоб ухопитись, та підступна кладка, все ж не витримала і переломилося. Наче у вісні, не розуміючи, що відбувається, Шутім полетів у кляту яму. Друзі нічим не могли йому допомогти, вони стояли і дивилися, як їхній товариш зникає у пітьмі. На них, в останнє, дивилися здивовані очі Шутіма, а потім їх поглинула темрява. Убиті горем і розгублені, чоловіки стояли на краю ями. Вони ніяк не могли отямитись. Дві страшні втрати, за такий короткий час. Ніхто не в силі, спокійно пережити таке. Мовчазні і похмурі, вони поверталися назад. Не побачивши між ними, Шутіма, Міла все зрозуміла і заплакала. Карол намагався її втішити, але не було таких слів, щоб заспокоїти цей біль.

– Нехай поплаче. Їй стане легше. – сказав Теймур.

– Легше? Мені ніколи не стане легше!– крізь сльози закричала дівчина і сховала обличчя у Карола на грудях.

– Вибач, я сказав не подумавши.

Плато, як і раніше, сидів поруч брата. На холодній, кам’яній підлозі, тіло охолонуло швидко. На Капера страшно було дивитися. Убитий горем болотник, з надією подивився на Карола.

– Хлопче, оживи його, ти ж зумів оживити Мозуса.

У юнака, не вистачило сміливості відмовити, хоч він розумів, що навряд чи в нього щось вийде. Карол опустився навколішки, біля мертвого друга і поклав йому на груди руки. Він пригадав, як його навчала Марса і зібравши воєдино, весь свій смуток і біль, направив на нерухоме тіло. Кінчики його пальців почали світитися. Друзі з надією дивилися на все це, стоячи в нього за спиною, але як Карол не старався, Капер не пробудився від свого страшного сну. Мозус поклав своєму юному другові на плече руку:

– Кароле, мабуть вже пізно. Його душа відлетіла в Світле Царство. Ти вже нічим не допоможеш.

Почувши ці слова, Плато наче збожеволів. Він вскочив на ноги і вихопивши свого меча, кинувся на ватажка. Теймур ледь встиг його перехопити і притиснути до стіни.

– Ви не хочете, щоб Капер ожив! Вам байдуже до нього! У Карола вже майже вийшло, а ви, його зупинили!—з люттю кричав болотник.

– Ні, Плато. – заперечно похитав головою Карол. – Мозус правий, я безсилий щось зробити. Мені не вистачає досвіду і вміння, а може, так повинно було статися, і у Капера така доля.

Плато потроху охолов і безсило опустив руку зі зброєю.

– Треба забиратися з відси. До перешийка, не близька дорога, а там ми повинні бути вчасно, бо іншої можливості в нас вже не буде. – сказав Мозус.

Взявши мертвого товариша, мандрівники почали вибиратися з підземелля. Це було не легко, сходи були вузькими, а Капер досить важким і на підйом пішло багато часу. Вибравшись до тронної зали, друзі нарешті змогли перепочити. Події цього, нелегкого дня, сильно вимотали їх. Мозус важко дихав, йому не вистачало повітря. Він підійшов до зовнішніх дверей храму і відчинив їх. На півнеба, стояла вечірня зоря.

– Скоро ніч, я і не уявляв що так пізно. У нас зовсім не залишилося часу.

– Треба знайти якесь покривало, щоб нести Капера. Я його тут не залишу. – сказав Плато, голосом, не терплячим суперечки.

Та ніхто і не збирався перечити. Маленький загін рушив у ніч. Місячний і Сонячний камені освітлювали їм дорогу. Їх тримала в ручі Мілена, а чоловіки несли страшну ношу. Весь шлях вони майже не відпочивали. Ненаситні шорхи, кружляли навколо них, цілим натовпом. Світло каменів не давало їм наблизитись, а занадто сміливих, мандрівники зупиняли своїми мечами. Мертві підземляни, одразу ставали поживою, для своїх соплемінників. Мабуть за весь час подорожі Мілена не пережила такого страху, як в цю, останню добу їхньої мандрівки. Від утоми і морального виснаження, вона ледь пересувала ноги. Карол намагався, хоч трохи, притримувати її. На сході з’явилася світла смуга. Це означало, що невдовзі почне розвиднятися і зійде сонце, а до цілі їхньої мандрівки, ще було не менше трьох кілометрів. Та і підйом на гору, займе не мало часу. Мозус зупинився, всі інші теж . Вони чикали, що скаже ватажок.

– Всі разом, ми далі не підемо. Підуть лише Карол і Мілена, вони молоді і швидко добіжать. Зі світлом у руках, шорхи вас не займуть.

– Але ж, ви залишитесь у темряві!– зойкнула дівчина.

– Нічого, якось воно буде. В нас є мечі, до сходу сонця ми протримаємось. – заспокоїв Мілу, Теймур. – Лише б ви, встигли вчасно.

Вугляр, ніжно, на прощання обійняв її, а потім потис Каролові руку. Хлопець і дівчина попрощавшись з усіма, побігли в бік пагорба, що здіймався посередині перешийка. Вони поспішали.

Поклавши під великий камінь, тіло Капера, друзі приготувалися до бійки і шорхи не заставили себе чикати. Повільно, як лякливі пацюки, вони почали підповзати з усіх боків, бридкі і голодні.

– Ви тільки подивіться, скільки наплодилося цієї нечисті!– вигукнув Мозус.

– Не дивно, що ця земля не в змозі їх прогодувати. – підтримав його Теймур.

Плато не сказав нічого, він замахнувся на найближчого до нього шорха і рубонув по ненависній істоті. Та це підземлян не зупинило, навіть власна смерть, для них була ніщо, перед можливістю поживитися.

– Молодець, друже. – почув Плато, за спиною, схвальний голос ватажка.

Все яскравіше і яскравіше розгорялось на сході небо і це давало чоловікам надію на порятунок.

Карол і Міла бігли з останніх сил. Вони не мали права підвести своїх товаришів, яких покинули на поталу шорхам, не мали права підвести, всіх тих людей, що сподівалися на порятунок. Ось вони, вже почали підніматися на пагорб. Лізли обдираючи до крові руки і ноги, задихаючись від перевтоми. У головах паморочилось, перед очима пливли різнокольорові кола. Та все ж вершина, безупинно наближалась, наче сама ішла на зустріч, до молодих людей. Знесилені, вони сиділи , обпершись спинами один об одного. Мілена обличчям до сходу, Карол до заходу. Великий, блідий місяць вже до половини сховався за обрієм, а сонце все не з’являлось. Та нарешті перші, яскраві промені злетіли у височинь, юнак і дівчина звелись на ноги.

– … і були там з ними,– проказала Мілена,– ніч і день.

– Сонце і Місяць. – підхопив Карол.– Любов одне до одного і ненависть до шорхів.

– Їхнє власне життя і смерть товаришів. – сльози перехопили дівчині горло, і вона ледве видавила з себе ці, останні, слова.

Молоді люди, підняли до гори, кожен свій камінь. В їхніх руках, вони розгорялися все дужче і дужче і ось два сліпуче-білих промені вдарили в небо. Світло від місяця і сонця, потяглось за ними і коли вони з'єднались, у небесній височині утворився вихор, який всіма барвами веселки освітив все навколо.

Від яскравого світла, шорхи розбіглися як таргани, по своїх норах. Мозус, Теймур і Плато як зачаровані, дивилися на те сяйво. Та ось вихор почав рухатись все швидше і швидше, наче закручував в себе все небо і впав вогняним стовпом, якраз на те місце, де стояли двоє закоханих.

Від вибуху, здригнулося все узбережжя. Півострів відколовся від великої землі, утворивши, широку і глибоку прірву, в яку хлинули води двох морів. Утворився пролив, що назавжди відділив шорхів від історії людства. Останнє, що бачили мандрівники, це сяйво, що огорнуло їх з усіх боків.

16

Карол лежав нерухомо, у дуже незручній позі. Єдине, що він зараз відчував, це те, що живий. Боячись відкрити очі, він ледь ворухнув пальцями руки. Потів глибоко вдихнув в себе повітря, в ніздрі вдарили терпкі, лісові пахощі. До нього почав повертатися слух, бо він на деякий час оглух, від сильного вибуху. Перше, що він почув, це дзюркіт струмка, десь під ним. Нарешті хлопець насмілився розплющитись. Сонячні промені, пробиваючись крізь густе, зелене листя, яскравими плямами вигравали на його одязі. Карол підвівся на лікті і зрозумів, що знаходиться у гнізді, яке сам для себе змайстрував, коли у перше потрапив до лісу.

У перше? Може він з відси нікуди і не йшов? Може все, що з нім відбувалося останнім часом, лише сон. Та ні! На ньому, надітий той самий одяг, що дали в поселенні на Старшій планеті. Хлопець обережно спустився у низ і вмився в прохолодній воді потічка. Карол провів рукою по обличчю і відчув на щоці шрам, що з’явився у нього, після бою з дивною істотою, в печері Місячного каменю. Карол підійшов до озерця і глянув на своє відображення, як в люстерко. На нього дивилася саме та людина, якою він відчував себе, останні кілька тижнів. Та чому він тут і сам? А, може і не сам і друзі десь неподалік?