Текст книги "Десятий учень. Книга 1 (СИ)"

Автор книги: Наталья Мазоха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

– Який здогадливий хлопець! Якби я тут не жив , ти б і досі сидів у цій ямі.

– Її тут, взагалі, не було б.

– Може й так. – чоловічок несміливо наблизився. – Мене звуть Шутім. Моя хатина тут неподалік. Як бачиш , я не дуже сильний, і мені важко полювати іншим способом, тому, я і рию ці ями, наповнюю їх липучкою і чикаю, що в неї хтось потрапить. А звідки, ти, тут узявся?

Каролові сподобалась ця маленька людина, з привітним обличчям, і дивним голосом. Юнак розповів, йому, про свої страшні пригоди , про хворих друзів, яким, навряд чи, зможе допомогти.

– Тут , у лісі, живе один старий. – трохи подумавши, мовив Шутім. – Його всі звуть Лісовиком. Одного разу, я зламав собі ногу і думав, що мені вже смерть. Та він найшов мене, і вилікував. З тих пір, ми з ним, товаришуємо. Я інколи відношу йому упольовану мною дичину, а він, мені, за те, дає ліки. Та ще, розповідає дивні історії, схожі на казки.

– До речі про дичину, треба знайти вбитого мною птаха. Ми його віднесемо твоєму старому, можливо, він, зможе допомогти Мілені та іншим.

– Тоді пішли до нього. – погодився Шутім.

Птаха знайшли швидко, і новий знайомий повів хлопця у гущавину лісу. Стежки не було , тому йшли навпростець. Чоловічок біг по переду, швидко перебираючи, своїми, кривими ніжками.

– Ти дивись під ноги, щоб знову не вліз в якусь халепу. – попередив Карола, Шутім.

– Ти, добре знаєш ліс. – похвалив хлопець, коротуна.

– Ще б пак , я тут, майже, господар. – діловито, відповів той.

Карол посміхнувся і подумав про себе : «Метр зросту, а гонору, на всі два з половиною!»

– Майже прийшли. Скоро буде хатина старого. – повідомив Шутім.

Він показав в бік пагорба, на якому із за розлогої сосни, виглядала стара халупа Лісовика. Господар був удома , він сидів на порозі і читав товсту книгу, що лежала на його колінах. Лісовик підвів очі, і побачив гостей, які швидко наближалися. Він впізнав малого Шутіма і весело посміхнувся, показавши, як на його роки , досить міцні зуби .

– Добрий день тобі, Муеро – Лісовик!

– І вам, день добрий! Я, вже, зачекався вас.

– Ось, цьому хлопцеві, потрібна твоя допомога. – повідомив ціль, їхнього візиту, коротун.

– Мене звуть Карол. Я сьогодні вполював птаха, і приніс вам в обмін на вашу допомогу.

Муеро знав, що за гість, до нього, пожалував. Це був той самий хлопець про якого йому казав Орнагул.

– Я знаю про лихо, що спіткало наші краї. Знаю, про що, ти, хочеш мене просити. Я, вже, давно налаштував все необхідне. Чекав, лише на тебе, хлопче. Щоб бува, не розминутися в лісі.

– Ви, і справді, чарівник?!– спитав, хлопчина.

– Ну, я ж, тобі, казав!– втрутився в розмову, Шутім.

Малому, теж хотілося, прийняти в ній участь. Йому було нудно, від того, що ніхто з ним не розмовляє. Це, ніби то, підривало, його значимість, в цій пригоді.

– Так, я пам’ятаю. Та вибач, я тобі не повірив, одразу.

– Ну, от іще! – образився Шутім, і накопичивши губи, одвернувся у бік.

– В нас, є, кілька годин до півночі. – не звертаючи уваги, на поведінку карлика, повідомив Муеро. – Потім почнеться, незворотній процес. В кігтях шорхів, справді, знаходиться отрута. Якщо, вони , не можуть одразу здолати свою здобич, то намагаються, хоча б, поранити її. Коли жертва ослабне, вони нападають вдруге, і домагаються свого.

– А, ці, шорхи, можуть з’явитися в нашому лісі?– забувши про образу, спитав Шутім.

– Це, лише, справа часу, а можливо, вони вже тут. Тому, і нам з тобою, Шутіме, не варто залишатись в лісі. Ми, теж, підемо разом з цими людьми на болото.

Коротун, з острахом, роззирнувся.

– Не бійся, в день, вони не з’являться. – заспокоїв, його, Карол.

Муеро взяв з полиці кілька пляшечок, і змішав їхній вміст, в одній посудині. Ще, дістав зі скрині, невеличкий згорток, і теж сховав.

– Веди, мене, в свій табір. – звернувся, Лісовик, до хлопця.

– Взагалі то, я, дороги не знаю. – розгубився, Карол.

– А я, для чого, друже? Невже ти міг подумати, що я, тебе, покину? У всякому разі, до своєї пастки, я зможу, вас, довести. – лукаво посміхнувся, Шутім.

– Ну, а далі, я шлях помічав! – зрадів пропозиції коротуна, Карол.

І вони, у трьох, вирушили, в зворотну, дорогу.

Вже сутеніло, коли між деревами заблищали вогнища. Карол зі своїми новими знайомими поспішали як могли. Коли вони зайшли до табору, їм на зустріч вийшов дядько Мартін :

– Кароле, де тебе носило? – почав було, він, сварити небожа, та помітивши незнайомців, замовк.

– Дядьку , дозволь познайомити тебе, з Шутімом та Муеро – Лісовиком. Муеро вміє лікувати, і спробує допомогти хворим.

– Людино добра, якщо ти справді можеш, то врятуй їх. Благаю тебе. – вклонився старійшина, Лісовику.

– Не треба мене благати, я саме для цього і прийшов. – відповів чаклун. – Мені, лише, потрібен казан з киплячою водою.

Невдовзі, над вогнищем висів казан, і в ньому булькала вода. Муеро підійшов до посудини, і почав виливати в нього зілля, що приготував, читаючи, при цьому, якесь заклинання. Нарешті дійство було закінчене, чаклун попрохав зняти казан з вогню.

– Дайте, кожному пораненому, по кухлю цього зілля, а з того, що залишиться, зробіть до ран примочки, і прикладайте їх, поки не зійде сонце.

Жінки, зробили все так, як він сказав. Цілу ніч вони ходили біля поранених, і на ранок, тим справді полегшало. Хворі почали їсти, а деякі навіть повставали. Мілена теж майже одужала, вона сиділа в своїй постелі і пила узвар , що їй приготувала мати. Карол прийшов її провідати, він приніс дівчині маленький букетик лісових квітів.

– Це для тебе, видужуй швидше.

– Мій лицарю! Ти насправді приніс мені золотого птаха, моє життя! – ніжно посміхнулась йому Мілена. Вона взяла, протягнуті їй квіти, і притулила до свого, ще трохи блідого, обличчя.

– Але ж не я тебе вилікував, а Муеро. І дякувати ти повинна його. – відповів хлопець.

Та насправді йому було дуже приємно від слів дівчини. Він взяв її маленьку ручку , своєю, майже чоловічою рукою, нахилився і поцілував в тендітні пальчики. Мілена зніяковіла, але руки не відняла. Їй була приємна така увага хлопця.

Чоловіки сиділи навколо багаття. Хто курив люльку, хто пив зварений з трав чай. Муеро і Шутім теж були в цьому колі , вони залишилися в таборі біженців. В ранці , Мартін і Мозус принесли їм торбинку з золотом, як плату за порятунок. Та вони відмовились, сказавши, що для них найдорожча плата, це вдячність селян. А Шутім ще добавив:

– Що ми, тут у лісі , будемо робити з цим золотом? Краще нагодуйте нас сніданком.

Тепер вони сиділи разом з селянами і вирішували, що ж робити далі.

Сьогоднішній день і ніч нам доведеться пробути у цьому таборі. Люди ще надто слабкі, щоб мандрувати далі. – мовив староста.

– Так, ми згодні. – закивали головами чоловіки.

– Але не довше. Це диво, що шорхи, нас ще не винюхали. Тьху – тьху. Щоб не наврочити. – сплюнув Перус.

– Нам звідціля, треба швидше забиратися. До болота ще довга дорога, та і шлях ми не знаємо. Іти доведеться навмання. – добавив до слів товариша, Мозус.

– Як це навмання?– обурився Шутім. —Я, цей ліс, знаю як свою долоню.

І коротун виставив на перед свою малу, пухку долоньку. Всіх це розсмішило.

– Вибач, друже .– посміхаючись, як і всі, мовив Мозус. – Ми не подумали, що ти погодишся нас провести. Ми будемо тобі дуже вдячні, за допомогу.

– А як що те плем’я , що зараз живе на болоті не схоче нас мати за сусідів? – спитав один з селян.

– Треба когось послати до болотників і домовитись з ними. Щоб не виникло непорозуміння між нашими племенами. – висловив свою думку Мартін.

– Старійшина правий. Я готовий піти. – визвався Мозус.

– Візьміть і мене. – підійшов до гурту чоловіків, Карол. – Я молодий , враз добіжу.

– Молодість це добре. – погодився Мартін. – Але потрібна ще і жінка. Коли в компанії є жінка, до них не так вороже відносяться , як до гурту самих чоловіків.

– Візьміть мою дочку, Ніку. – порадив, Мартін. – Вона хоч і молода, та смілива і розумна дівчина.

– Значить ідуть, Мозус, Ніка, Карол і звісно Шутім , як провідник. – Мартін підвівся. – Тоді все. Ідіть збиратися в дорогу.

– Гадаю, моя допомога, теж не завадить. – мовив старий чаклун, звертаючись до товариства. – З тобою , Кароле, мені, неодмінно треба поговорити. Я зроблю, це, мандруючи разом з вами, до болота.

– Ні. – заперечив, Мозус. – Дорога буде важкою. Поговорите, коли повернемось.

Здавалось, Муеро трохи засмутився, цьому рішенню, та сперечатись не став.

Селяни збирати хмиз і складати багаття, а Мозус з компанією збиратися в дорогу. Мартіну, довелось пояснювати, своїй дружині, необхідність Ніки, в цій мандрівці. Вони довго сперечались. Та в решті-решт, дійшли згоди. Хелена взяла з Мозуса слово, що той оберігатиме її доньку, як власну. Степовик обіцяв не зводити з неї очей. Ніка дуже зраділа, що знадобилась її допомога. У подорож до болота, взяли саме необхідне. Шутім упевнив, що на місце, прийдуть до ночі, якщо вирушать негайно. Тому зволікати не стали і попрощавшись з рідними, відправились у подорож. Та не встигли відійти і ста метрів, як почули за спинами оклик. Усі як по команді зупинилися і озирнулись назад. Путаючись у траві і спотикаючись , за ними бігла Мілена. Дівчина зупинилась, не добігши до них кілька кроків , знесилено сіла на землю. Зі сльозами на очах , і в голосі, звернулася до Карола:

– Як, ти міг, піти і не попрощатись зі мною?

Карол підійшов до Міли, опустившись біля неї на коліна, і винувато, зазирнув у очі:

– Міленко, не гнівайся. Я не хотів, щоб ти хвилювалась.

Він обійняв подругу за плечі, і пригорнув до себе. Потім поцілував у мокру від сліз щічку. Міла зашарілась , і закрила обличчя долонями , і не віднімаючи їх від лиця пошепотіла:

–Але ж, я все одно дізналася і мені, від цього, ані трохи не легше.

За спиною у Карола кахикнув Мозус:

– Вибачте, але нам час іти. Кожна хвилина дорога, шорхи не чекатимуть, поки ми, втечемо.

Карол підвівся, допомагаючи піднятись і Мілені. Він відпустив дівочу руку, посміхнувся їй на прощання і пішов, не озираючись, разом зі своїми супутниками. Шутім і Мозус ішли попереду, і коротун поряд з таким велетнем здавався ще меншим.

– Не ступай так широко, приятелю. За тобою , навіть кінь не встигне, не те, що така маленька людина, як я. Мозус подивився на нього, а потім мовчки, нахилився, підхопив малого , і посадив його собі на шию. Той навіть не встиг заперечити, а потім сидячи на горі і смішно кліпаючи очима, розгублено мовив:

– Ну , що ж , так навіть краще. Тільки не вдар мене головою об якусь гілляку.

–Я буду обережним. – посміхнувся чолов’яга.

Ніка і Карол , аж за животи хапались від сміху , спостерігаючи за ними.

Чим далі заходили в глиб лісу, тим страшнішим він ставав. Дерева були тут високими , товстішими, крізь їхні гілки сонячні промені не діставали до землі. Нічого крім моху, тут під ними, не росло. Гнилі стовбури, що валялись то тут, то там, притинали мандрівникам дорогу. Швидко іти ніяк не виходило. Та ось, друзі почули дзюркотіння струмка.

– Тепер треба іти вздовж потічка і ми вийдемо до болота. – сказав Шутім.

– Давайте трохи спочинемо, і за одно поїмо. – попрохала Ніка. —Я вже дуже втомилася.

Чоловіки погодились, їм теж вже треба було перепочити. Вони вибрали місце і посідали. Дівчина діловито почала поратись біля обіду. Вона, як хазяйка, розв’язала торбину і дістала звідти харчі, сир і в’ялене м'ясо . Їли мовчки, тиша навкруги була неймовірна, навіть комахи не дзижчали. Ніка важко зітхнула:

– Я ніколи не була в такому страшному місті. Батьки ніколи не водили нас до лісу. Скільки живу, пам’ятаю, навкруги тільки луки і пасовища. Пам’ятаю , як навесні гуляла зі своїми братиками у високій траві. У такій високій, що якщо присісти, то легко сховатися…

– Не треба, дівчинко. – зупинив її розповідь, Мозус.

Чоловік теж згадав своїх діток, і йому стало так важко на серці, ще мить і він заплаче як жінка.

Ніка замовкла, тільки тиха сльоза покотилась по блідій щоці. Вона швидко її змахнула, і винувато посміхнулася, соромлячись своєї слабкості.

– Треба вирушати. – поспіхом доївши, підвівся Шутім. – Коли стемніє, не те що дороги, власної руки не побачимо.

Ніхто не заперечував. Мозус хотів було знову посадити малого товариша на плечі, але той не захотів.

– Покатався і годі . Скоро ліс порідшає, іти буде легше.

І справді, невдовзі мандрівники вже ішли негустими, низькими заростями лози , під ногами захлюпала вода.

– Здається вже прийшли. Чи не так, Шутіме?

– Можна і так сказати, але вже майже ніч, і краще буде залишитись тут. Бо можемо потрапити в халепу. – відповів коротун.

– Я тебе не зрозумів. – здвигнув плечима Мозус. – Про яку халепу, ти, говориш.

– В темряві, не видно що в тебе під ногами, а болото має свої пастки.

– Не балакай загадками.

– Я кажу про трясовини. Це великі ями наповнені мулом, якщо потрапиш у таку, без сторонньої допомоги не виберешся. – пояснив, нарешті, Шутім.

– Ну, так би, одразу і казав. – пробубнів собі під ніс, степовик.

– Зупинімось тут, поки трапляються сухі місця, і розведемо багаття. Потім, це, вже не можливо буде зробити.

Малого послухали. Вибрали місцину по сухіше, і вмостились на ніч. Тихо, серед нічної тиші, потріскувало багаття. Ледь чутно, від подиху вітру, шелестіли очерета. Зморені довгою дорогою, мандрівники не мали сил, навіть, щоб розмовляти. Вони, хто як міг зручніше, вмостились навколо вогню, намагаючись заснути. Раптом, Карол почув, що десь поблизу, заплюскотіла вода. Хлопець насторожився, і при піднявся на ліктях, дослухаючись.

– Ти чого? – напівсонним голосом, спитав у нього, Мозус. – Ми на болоті. Ніякі шорхи, нас тут, не дістануть. То мабуть, якась болотна тварина.

– Взагалі то, я думав не про шорхів. – пояснив свою поведінку, хлопець. І спитав: – Це плем’я, що тут живе, дуже войовниче?

– Та хто їх знає. – здвигнув плечима, Шутім. – Я з ними ніколи не спілкувався.

– Годі вам, мене, вже лякати. – втрутилась в розмову, Ніка. – Мені і так лячно. Давайте вже відпочивати.

На початку літа, ночі дуже короткі. Не встигли друзі заснути, як на обрії прокинувся Алагір. Самого сонця, ще не було видно, та його промені вже розфарбували схід рожево-золотими кольорами. Враз, все навколо ожило. Голосний щебет птахів розбудив мандрівників. Розминаючи затерплі м’язи, потягся Мозус. Подаючи неописуємі звуки, позіхнув Шутім. Почувши його, хіхікнула Ніка. Останнім, розплющив заспані очі, Карол.

– Ну що, всі прокинулись? То вирушаємо в дорогу. Шорхи не чикатимуть, поки ми розлежуватимемось. – скомандував Мозус.

А, ніхто, і не думав сперечатись. Підвелись, і рушили далі. Та шлях виявився не з легких. Води ставало то більше і вона досягала майже до колін, то зовсім зникала і друзі ішли по сухій землі. Найважче було дівчині. Змокла, довга спідниця, і весь час путалась між ногами, заважаючи іти. Як, зараз, Ніка заздріла чоловікам, що носили штани. Якби не дівочий сором, вона б, з радістю, скинула остогидлу спідницю! Нарешті, їхній провідник, зупинився. По переду простяглось чисте плесо . Шутім показав рукою на кущі, що росли на іншому березі :

– Треба, якось, дістатися тих островів. На них і проживають болотники.

– Тут дуже глибоко?– спитав Карол.

– Не знаю. – знизав плечима коротун. – Треба вирізати довгі палиці, і міряти ними глибину.

– Добре. Тоді ріжемо.

Мозус вже видивлявся потрібну стеблину в лозовім кущі. Він дістав ножа і кількома вправними рухами вирізав палицю. Карол теж почав шукати підходящого дрючка, він надибав його під кущем і нагнувся, щоб підняти. Несподівано, на палицю наступила нога взута в дивне взуття, перемотане шнурком зі шкіри. Зойкнула Ніка, позаду сопів і борсався Шутім. Хлопець повільно розігнув спину, прямо в обличчя йому дивився наконечник стріли, яку націлив на нього чоловік у шкіряній куртці . Карол, не рухаючи тулубом, повернув голову, щоб побачити, що діється позаду . На Мозуса теж була наведена зброя, дівчину тримав за руки бородатий здоровань, а малому Шутіму, дісталося більше за в сих. Він лежав на землі, лицем до низу, і випльовував з рота болотяну воду. Юнак повільно потягся до свого ножа.

– Навіть не думай, хлопче. – пролунав голос з іншого боку.

До Карола підійшов чоловік, років сорока, він був трохи вищій за нього, і у двічі ширший в плечах. У нього було коротко стрижене русяве волосся, яскраво голубі очі, і зухвало-насмішкуватий вираз обличчя. Саме цей вираз, визвав у хлопця, напад гніву. Він так стис рукоять свого ножа, що аж побіліли пальці. Та незнайомець не звернув на це, ніякої уваги. Він спокійно, і з легкістю, витяг у Карола із-за пояса зброю і забрав собі. Мозуса теж роззброїли. Потім зв’язали чоловікам руки. Ніку зв’язувати не стали, мабуть пожаліли як жінку, і повели полонених вздовж плеса . Неподалік, за верболозом, були прив’язані три довбанки, на них і попливли до островів, на які показував Шутім.

– То ви с племені, що живе на цьому болоті?– звернувся Карол до чоловіка, який його роззброїв.

Той не промовив ні слова, лише зиркнув на хлопця, але не зле, а швидше, з цікавістю. Відкриту воду перетнули швидко, вже пливли між порослими очеретом і рогозом острівцями. Невдовзі дістались до дерев’яного містка, до якого і причалили. Хазяїни довбанок з легкістю повискакували з човнів. Потім допомогли вилізти Ніці, Карол і Мозус теж перейшли на місток з їхньою поміччю, а гордий Шутім, ображений їхнім до нього ставленням, вирішив вилізти сам. Він вскочив на ноги, але не зміг втримати рівновагу, довбанка перекинулась, і чоловічок шубовснув у болото. Шутім одразу зник під водою, а так як у нього були зв’язані руки, сам він випливти на гору не міг. Ніка злякано закричала. Тієї ж миті, чоловік, з яким намагався поговорити Карол, теж стрибнув у воду. В цьому місті було досить глибоко, і йому довелось пірнати, щоб дістати малого. Та ось він, нарешті, витяг Шутіма з води , його соплемінники кинулись на допомогу. Коротун був непритомний. Дівчина підбігла до нього, і почала трясти, вона плакала, і кричала :

– Негайно розв’яжіть йому руки! Його треба повернути лицем до низу, щоб витекла вода .

На диво, місцеві її слухали, і робили те, що вона казала. Шутім почав кашляти, і випльовувати воду, нарешті розплющив очі. Він виглядів безпорадним . До його одягу прилипла різна болотяна рослинність, волосся мокре і скуйовджене стирчало в різні боки. Він повів очима, намагаючись зрозуміти, що сталось і де він є.

– Скільки мороки з цим карликом. – промовив Шутімів рятівник.

– Я не карлик, а лише невисокий на зріст. – несподівано для всіх, обізвався коротун. – Якби ви мене не полонили, то й мороки б не мали.

Сміялися не лише нападники, а і їхні полоненні, швидше від радості, що з їхнім товаришем все гаразд. А Ніка, щаслива що з ним все добре, розцілувала його в обидві щоки.

– Добре, якщо все в порядку, ідіть за мною. – обізвався чоловік у шкіряній куртці.

Він пішов у перед, за ним повели і полонених.

Ішли містками, їх було багато . Вони з'єднували між собою, безліч острівців, і були такі заплутані, що полонені скоро втратили орієнтир, і вже не могли точно сказати звідки їх привели.

5

Високий очерет ховав хатини місцевих жителів, і тому їх, майже, не було видно, і болото здавалось незаселеним. Житло, болотники, будували на високих колодах, для того, щоб не гнила підлога. Покриті хатини були очеретом і покрівля зливалась з рослинністю. В поселенні було продумано все, до найменших дрібниць. Біля кожного будинку стояли човни-довбанки та висіли сітки. Зрозуміло, місцеві жителі виживають за рахунок рибної ловлі. Та вдягнені вони були в шкіряний одяг, а це означало, що охота їм, теж під силу. Чоловіки цього племені були кремезні, і на вигляд, дуже сильні. А жінки, навпаки, тендітні , було навіть не зрозуміло як вони народжували таких велетнів. Полонених підвели до якоїсь халупи і заштовхали в середину. Приміщення було темне і тісне, світло потрапляло сюди лише крізь щілини в дверях. Коли очі трохи призвичаїлись , друзі побачили лаву яка стояла вздовж стіни . Всі посідали. Ніка порозв’язувала чоловікам руки. Всі чикали, що ж буде далі. Дівчина тулилась до Мозуса. Вона інстинктивно шукала захисту, у найсильнішого. Її перелякані очі блищали в темряві, тіло трохи тремтіло від напруги. Мозус обійняв бідолашну за плечі, і пригорнув до себе.

– Не бійся, мала, мені здається, що не такі вони вже і лихі . Вони нас не знають, тому і остерігаються. Ми прийшли у їхні володіння і вони себе захищають. Цей народ видно не мало лиха пережив, якщо оселився в такому віддаленому місті. – заспокоював він Ніку.

Шутім зосереджено дивився в підлогу, і обпершись руками об лаву, метеляв ногами, бо вони не діставали долівки. Здавалось він уважно слухав те, що казав Мозус. Та насправді, він думав про щось своє. Карол видавався спокійним, він сидів склавши руки на грудях, його обличчя не виражало ніяких почуттів , хоча в душі вирував вогонь, та він боявся здатись малим і безпорадним. Здалось , пройшла ціла вічність, поки на дверях не зашарудів засов. На порозі з’явився той самий світловолосий чоловік, що витяг Шутіма з води. Він показав пальцем на Мозуса і Ніку:

– Ви , двоє, підете зі мною, решта сидіть і не робіть дурниць. Більше з болота я нікого не доставатиму.

Останні слова він промовив зиркнувши на Шутіма. Той ображено засопів.

– Куди ви, їх, ведете. – зіскочив зі свого місця Карол.

хлопчина злякався не лише за своїх друзів, але і за себе, без Мозуса він відчував свою повну безпорадність.

– Не треба, хлопче. Я гадаю все буде добре. – заспокоїв його степовик.

Він взяв дівчину за руку, і вони вийшли назовні. Двері за ними зачинилися.

Голова болотників, жив у просторому будинку, В середині було трохи темнувато, але чисто і тепло. Відчувалась рука турботливої господині. Голова сидів за довгим грубо тесаним столом, він був вже літньою людиною. Головний болотник уважно роздивився полонених, і запропонував їм сісти. Мозус і Ніка сіли , але все ще були насторожені, це читалося в їхніх очах. Чоловік їм посміхнувся , і несподівано м’яким, приємним голосом сказав:

– Вибачте моїм хлопцям, здається вони перестарались. Я чекав побачити воїнів, а не подружню пару.

– Ми не подружжя. – поправив болотника, Мозус. – Ми, лише, разом подорожуємо, а у вас в комірчині, ще сидять наші друзі. Це хлопчина шістнадцяти років і безпомічний карлик.

Слова степовика, наче підлили масла, у вогонь гніву старійшини. Чоловік сердито стукнув кулаком по столу, і крикнув охоронцям:

– Негайно приведіть, сюди, решту полонених!

Потім знову звернувся до своїх гостей:

– Розкажіть трохи про себе, хто ви такі, і що, вас, привело в наші місця.

Мозус важко зітхнув:

– Велике лихо привело нас до вашого поселення, бо більше, нам, іти нікуди. Куди б ми не поткнулись кругом нас чекає смерть. І ім’я їй , шорхи.

Почувши слова степовика, голова вскочив з місця. Обличчя в нього зблідло, а його дружина зойкнула, і опустилася на лаву.

– Я бачу, вам не потрібно пояснювати хто це такі. – зробив висновок, Мозус.

– Так, не треба. Ти чув про півострів Стеркія?

– Чув .

– Так от, моє плем’я з відти родом . Ми покинули рідні краї тікаючи від цієї погані.

Та видно не судилося втекти. Як далеко розлізлися шорхи по краю?– спитав голова болотників.

– Зовсім поряд. Я не звідси родом, а з далеких степів, що межують з Каурданом, жив у великому поселенні скотарів і хліборобів. Та майже три тижні назад , на наші землі напали ці страшні істоти. Перший раз вони напали на нас в ночі, коли ми збирались святкували приход весни . Мене, і ще кількох людей, врятувало те, що посеред майдану палало багаття. Серед живих залишились Я з дружиною, та ще одна родина. А от своїх дітей, я не зміг захистити. Почувши останні слова степовика, заплакала хазяйка оселі.

– Годі тобі, жінко. – спробував заспокоїти її, голова.

Та це не подіяло. Жінка закривши обличчя фартухом, вискочила назовні.

– Ви не ображайтесь, на неї. – трохи винувато, промовив господар. – Ваше горе, нам знайоме. Наші діти теж стали жертвами цієї нечисті. Це горе залишиться з нами довіку. Так, шорхи мисливці. Цю якість їм подарував Норк. Якщо їм щось потрібно, вони це дістануть будь-якою ціною. Вони знищіли нашу країну, та не їхня в тому вина, а жорстоких рабовласників. Ці істоти, лише кара, та біда, що за скоєне зло, розплачуються інші народи. Моє плем’я теж намагалось з ними боротися, та вони плодяться мов щури, на місце одного вбитого шорха , приходить два. І ми втекли через вузький перешийок на велику землю. Та видно і недолюди, знайшли цей шлях. Ми намагались попередити про небезпеку, та нас ніхто не слухав. Ми на цих болотах оселилися два роки назад, і майже не спілкувалися з іншими племенами, тому і гадки не мали, що ця погань так близько.

– Ми теж намагались попередити інші селища, та шорхи нас випереджали. Лише одне плем’я, на нашому шляху ще виявилось не займане, вони зуміли відбити напад, та в селищі їм не можна було залишатися, і вони прийшли до лісу, але шорхи, скоро, знайдуть їх і тут. Це лише справа часу. От вони і послали нашу компанію до вас, спитати згоди на їхнє переселення на болото. Лише тут, вони, як і ви, можуть бути в безпеці.

– Це плем’я дуже велике?– спитав голова.

– Чоловік сто.

– Я звісно не проти сусідів, і мої люди, я впевнений , також. Врешті-решт, це болото, на землі Махтера, але воно дуже бідне на рибу і дичину. Нам доводиться ще й полювати. Якщо нас оточать підземляни, то в лісі не залишиться жодної тварини.

– То ви нам відмовляєте?– не зрозумів голову, Мозус.

– Ні в якому разі! Просто попереджаю, що жити доведеться, упроголодь. Та поки нам ще є що їсти, запрошую на обід вас і ваших друзів.

Наче відчувши, що розмова скінчилась, до хатини зайшла господиня. Її очі були червоні, від пролитих сліз. Мозусові стало її шкода, адже вона розстроїлась через його розповідь.

– Жінко, лаштуй на стіл! – наказав голова, і вона, мовчки взялась за справу.

– Дозвольте, я Вам допоможу. – визвалась Ніка.

Господиня глянула на дівчину, і вперше, посміхнулась.

– Авжеж, дитино, допоможи.

В цей час, Карол не знаходив собі місця, він дуже хвилювався за долю Мозуса і Ніки. Він майже забув, що сам знаходиться в такому ж становищі. Час тягнувся дуже повільно. Хлопець міряв ногами маленьку халупку, і намагався щось вигадати для порятунку, та нічого не спадало на думку.

– Юначе, сядь і не мерхти в очах, тут і так тоскно, ще ти бігаєш як щур по клітці. – стомлено промовив Шутім, і провів долонею по обличчю.

– Я б , одним ударом, вибив ці двері, але це нічого не дасть. Ми не знаємо де зараз наші друзі. Та і в цих лабіринтах ми швидко заблукаємо. – розмірковував Карол.

– А ще , ми не переможімо охоронців. Ти бачив , які тут здоровенні чоловіки? – насмішкувато підтримав , хлопця, коротун. – Я гадаю, з нашими друзями, все добре. Вони зараз розмовляють з їхнім головою.

– А може вони над ними знущаються?—в голосі , Карола, чувся розпач.

– Може, ці люди і живуть на болоті, але вони не дикуни. Їм теж треба у всьому розібратися. Вони б не стали мене рятувати, щоб потім вбити. – заспокоїв друга Шутім.

Двері відчинилися, почувся молодий голос:

– Виходьте, і ідіть за мною, вас чикають у нашого голови. Я проведу.

Вийшовши на зовні, полоненні, побачили хлопця, одного віку з Каролом. Він був високим і дуже худим, на голові, в усі боки, стирчало вогняно-руде волосся. На веснянкуватому обличчі світилась широка посмішка, в прищурених очах вигравали веселі, зелені вогники.

– Мене звуть, Івер. А як вас називати? – спитав він у юнака і коротуна.

– Мене звуть Шутім. А цей хлопчина, Карол. – відповів за обох Шутім. Він відразу відчув довіру до цього кумедного хлопця.

– Дуже приємно познайомитися. – посміхнувся той у відповідь.

– У вас тут, так заведено, спочатку ув’язнювати, а потім знайомитись?– хмурячись, пробубнів Карол.

– Не ображайтесь на нашу охорону. Вони люди суворі, і не дуже довірливі, але ж вони вам нічого поганого не заподіяли. – оправдувався за своїх , Івер.

– Ну годі , вже теревенити. – гукнув один з охоронців. – Вас чекають.

В хатині голови, вже був накритий стіл, не дуже багато, але наша компанія і цьому була рада, бо дуже зголодніли. Господар, перш ніж запросити гостей до столу промовив:

– Ми не сідаємо до столу з людьми, яких не знаємо як звуть. Тому, перш ніж їсти, давайте познайомимось. Мене звуть, Хартум, мою дружину Маліла. Отой мовчазний чоловік, що стоїть під дверима, вказав він пальцем на широкоплечого здорованя , який забрав у Карола ножа, звуть Крістур. Він мій небіж і гарний воїн. Івера ви вже знаєте, вірніше половина з вас, а решта знайомтесь. Ну а тепер, прошу , назвіться і ви.

Друзі представились, після цього їх, нарешті, запросили до столу. За що, вони були дуже вдячні господарям. Їли все, що подавали, особливо сподобались шматки білого м’яса, які весь час господиня докладала їм в тарілки, на смак, воно трохи нагадувало рибу.

– Неймовірно смачно. – похвалив Малілу, Мозус. – Ви добре готуєте цю рибу. Хазяйка посміхнулась і якось дивно глянула на Хартума, той теж не втримався від сміху:

– А хіба хтось казав, що то риба?– спитав він у свого гостя.

– А що ж це таке? – насторожився Мозус.

– Болотяні черви. – відповів господар, і знову розплився в посмішці.

Гості як по команді відсунули тарілки, лише Шутім продовжував наминати, не звертаючи уваги на те, що відбувалось.

– Даремно , ви, так реагуєте. – сказав голова. – Назва звичайно не дуже гарна, але інакше цих тварин і не назвеш. Вони живуть у болоті великими кублами і харчуються мулом, або дрібними істотами, що в ньому живуть, всмоктуючи його в себе. При цьому, утворюються великі і глибокі ями, які можуть стати для людини пасткою, але лише їх, тут удосталь. Риболовлею і полюванням ми б не прохарчувались, от і вирішили спробувати на смак цих черв’яків, і не пошкодували. Ви ж самі казали, смачно.

– А я, і зараз так скажу. – Поплямкав повним ротом коротун, чим знов, всіх розсмішив.

Він вже звик, що з нього весь час сміються і майже ніколи не ображався, лише в окремих випадках. Тому продовжував їсти спокійно.

– Ну якщо ви вже наситились, вирушимо в дорогу. – вже серйозно мовив голова. – Для людей, що чикають в лісі, дорога кожна мить. Наші воїни, допоможуть вам.

Посланці, навіть не сподівались, на таку гостинність. Мабуть, пережиті цим племенем нещастя, відкрили їхні серця до співчуття іншому народові. Разом з ними, у зворотну путь, вирушило десять воїнів-болтників. Головним серед них, був призначений Крістур. Один з воїнів, на ім’я Капер, постійно намагався бути поруч з Нікою. Він, як галантний кавалер, допомагав їй долати перешкоди, підтримуючи під руку. Одного разу, навіть насмілився взяти на руки, щоб перенести через замулену ділянку шляху. Та Ніка, йому, цього не дозволила.