Текст книги "Янголи, що підкрадаються"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц)

Глава 15

Вранці, повернувшись додому з купою непотрібних паперів у руках, без яких, як було сказано, їй не видадуть свідоцтва про смерть, Дана дуже швидко втямила, про кого говорила Олена – як усвідомила й те, що тітка не марила. Відразу з передпокою на Дану війнуло кислим – так часом тхнула вкинута матір’ю до сміття квашена капуста. І ще чимось знайомим видавався цей сморід, щось таке нудотно-пітне було в ньому, щось, що, здавалося, назавжди пішло з їхньої хати… За дверима тітчиної спальні хтось вовтузився, через паперові стіни до Дани доносилися зойки, стогони й голоси. Ось ця, в лиху годину найнята нянька просить когось не зупинятися, ось вона вищить так, ніби її ріжуть, а ось… не вірячи власним вухам, Дана рвучко розчахнула двері й побачила огидну картину: жирна спина дяді Васі, котрого дівчинка впізнала відразу, навіть не бачачи лиця, рухалася в такт няньчиному попискуванню, а з-за його монументальних розмірів драглистої дупи стирчали, мов сірники, ті обтягнуті шкірою кістки, що правили за ходулі Аглаї Петрівні. Кілька секунд Дана дивилася на хаотичні рухи Василя між широко розставлених жіночих ніг, наче заворожена, аж доки її не знудило. Вона судомно і досить голосно ковтнула, дядя Вася озирнувся і розплився в привітній усмішці.

– Неждано! Кого я бачу!

Дана метнулася до ванни – вона зовсім не збиралася тікати, не хотіла лише блювати на очах у цього бидла, однак Василь, вочевидь, подумав щось таке про втечу, бо з криком: «Стій! Куди?!» – та з неочікуваною для його комплекції спритністю відірвався від жінки, кинувся Дані навперейми і, схопивши її за руку, сильно смикнув на себе. З кімнати щось обурено кричала нянька – вона, вочевидь, лишилася невдоволеною.

– Ану тихо будь, маленька курва! Бо шию зверну, як курчаті!

– Пустіть мене! Мені погано!

– Що таке? – дядя Вася коротко реготнув, але відпустив дівчину, і, не прикриваючи дверей ванної, анітрохи не соромлячись того, що він голий, зосереджено спостерігав, як Дану вивертає жовчю – вже годин двадцять вона нічого не їла. – Статеве виховання шокувало? Дарма ти так, руденька, реагуєш. Це ж ця, як її… краса людських стосунків.

«Звірі, – думала Неждана, полощучи рота і намагаючись не дослуховуватися до Василевої маячні – він і досі щось молов, ніяк не міг заткнутися. – Щоб я після цього комусь дозволила хоч пальцем мене торкнутися?! Та не діждуться! Маніяки чортові!»

На язиці ще залишався присмак гіркоти, коли вона увійшла в кімнату до малого. Взяла хлопчика на руки, плачучи, дивилася, як той пускає радісні слиняві бульки. Не кричить – це добре. Знав би, що сталося – на пси від крику зійшов би. Любомир. Любко… ні, краще вона називатиме його Мирось, Мирко – просто щоб не плутати. Не забувати. Любко – то для її поета. Для її прекрасного принца з фіалковими очима, який існує у світі рим і, звісно, не має жодного уявлення про такі страхіття. Любко – це як любов, тільки чоловічий варіант… Василь, що вже вбрався у штани, посунувся за нею і мовчки спостерігав; як вона заколисує хлопча.

– Та хвойда… його хоч нагодувала?

– А я звідки знаю? Я тут годину, не більше.

– Швидко ви… зблизилися!

– То все моя чарівність, – дядя Вася вишкірив нерівні, але надзвичайно білі, як у хижака, зуби. – Ви ж замки поміняли, так? Розумна обачність. Але що це вам дало? Я сказав голоблі… тобто Аглаї, що я твій тато, вона мені й відчинила. Миле в неї іменнячко, правда?

– Авжеж. І дуже мило з твого боку дізнатися, як її звуть, перш ніж трахнути!

Коливаючись пузом, неначе холодцем, Василь підійшов до Дани і, не прицілюючись, тріснув кулаком прямо в обличчя. Удар прийшовся в око, і від болю вона закричала, ледь не впустивши малого.

– Ще раз «тикнеш» мені – уб’ю, стерво малолітнє, – дуже тихо й переконливо мовив дядя Вася. – А хлопця поклади… як, до речі, його звуть? Чого мовчиш? Ще раз у писок зацідити для швидкої реакції?

– Мирось.

– Дурне ім’я. Та від вас, бабів, чогось розумного чекати годі. Ну, поклала? Від ліжка відійди. Ага, бачу. Гаразд. А тепер слухай мене уважно. Йди на кухню і чекай там, доки я ту голоблю не дотрахаю. Треба, щоб вона кінчила – закон ввічливості. Ти хоч знаєш, що таке оргазм? Що, знов геть мову відібрало?

Дана здригнулася всім тілом, але не випустила й пари з уст. На щастя, Василь не став загострювати на цьому увагу.

– То дочекаєшся мене, ясно? Треба поговорити. Я для більшої певності спальню з малим замкну. Мені ще мати твоя збочена ключі дала, сука брехлива. Це моя небога, – передражнив він покійну Майю, і знову перейшов на діловий тон. – Внутрішні замки ви не міняли? Бачу, що ні, от і молодці. Ну, чого вклякла – рушай, куди звелів! Чи хочеш до кінця додивитися?

Він зареготав, а Дана підстрибнула так, наче її вдарили батогом по кісточках, і побігла на кухню. По дорозі зазирнула у велике дзеркало – під оком розпливався синець. Він обіцяв бути великим – як її ненависть.

Дана нізащо не змогла б визначити, скільки часу просиділа на табуреті, охопивши голову руками і киваючи в такт пульсуючим у мозку думкам: «Мирось… тітка… треба тікати… що тепер робити… що?» – годину чи п’ять хвилин. Василь увійшов, ступаючи голосно, по-хазяйськи, тістом гепнувся на обтягнуте дерматином сидіння біля столу – частину так званої «кухні», себто кухонних меблів, свого часу – останнього писку меблевої моди. Тепер це була лише жалюгідна дошка з протертою на краях обшивкою.

– Ти ще тут? – тупо пожартував він і знову заіржав, мов кінь, аж сяючи від повноти життя. Очевидно, нянька Аглая добре знає й те, як обходитися з великими хлопчиками, кисло подумала Дана. – Ну що ж, тоді слухай – тільки уважно, бо я двічі не повторюю. Тепер я, мала, буду тут жити. З тобою. Ні, не треба так смикатися – мене соски в ліжку не цікавлять. Там погладиш, прибереш, їсти зготуєш – та й по тому. Хіба пізніше, коли виростеш… А різні неправильні думки краще викинь… бажання там усякі – в міліцію типу сходити чи втекти від мене. Ні, ти можеш – усе можеш робити, що закортить. У нас же вільна країна тепер, ти в курсі? – дядя Вася знову зареготав. – Але той пуголовок, що в кімнаті квакає – він такий, знаєш, беззахисний. На вулиці здохне з тобою разом, а до інтернату підеш – його здадуть у дім маляти. Хоча… скільки тобі стукнуло?

– П’ятнадцять повних, – крізь зуби мовила Неждана.

– Ага, ясно. Ще рік у школі вчитися?

Дана кивнула, тактовно змовчавши, що вже отримала атестат про середню освіту, бо таки мала вчитися в ліцеї ще рік – аби потрапити відразу на другий курс політехнічного інституту.

– Отже – інтернат, – підсумував Василь. – Ну, а звернешся до ментів – так я вишкребка твого за ногу візьму, на п’ятий поверх піднімуся, не полінуюся, і скину головою вниз. Хай політає. Ще й так зроблю, що всі скажуть, що це твоя робота. Усі на тебе подумають.

– Він не мій. Він…

– Знаю, знаю – тітки твоєї. Гарна шльондра була, ото, мабуть, кров кипіла, шкода – не скуштував. Я до неї в лікарню навідався був… стежив за вами, еге ж. Квіти їй приніс, розбудив, щоби вручити – так у морду кинула. Гвалт здійняла, мусив тікати. Горда, – дядя Вася гмикнув, ніби дивуючись, звідки у бабів гордість. – Та тільки байдуже мені, дівко, чий він син. Любиш ти малого, я ж бачу, – водянисті вирла Василя раптом набули осмисленого виразу. – Ось у чому біда. Не знаю я, звідки воно у вас, у бабів, береться – не ти його виносила, не ти народила – а туди ж, очі, як у вовчиці, коли на руках тримаєш. Так що гляди, я тебе попередив. І не здумай взяти його та до ментури бігти. Вас там все одно розділять, коли почують, що тітка твоя померла, а ти – неповнолітня і роботи не маєш, а доки доведуть, що я твою мамку замочив, – дядя Вася підняв правицю, і його тверді, як клешня, пальці вчепилися Дані в шию, – я ще й тебе встигну. Де одна, там і дві – однаково «вишка». Ну, все вкурила?

Дана поспішно закивала. Василь відняв руку.

– Ну, гляди-мені… не лишай сина сиротою – я його годувати не буду. А тепер марш у коридор, там Аглая щось від тебе хоче.

– Як, вона ще тут?

– Буде тут, доки я не скажу «вимітайся». Тепер я в цій хаті господар.

Неждані так палко хотілося прокинутися, що вона чітко усвідомила – це не сон. Мовчки вийшла в коридор і з викликом глянула на няньку.

– Чого витріщилася? – та, вже одягнута і навіть дещо схожа на людину, вимогливо постукувала по підлозі чаплиною ніжкою. – Плату давай. Решту.

Від такого нахабства Дану аж заціпило.

– Яку решту? – закричала вона, коли оговталася. – Ти, тварюко, в мій дім бандита впустила! Бордель тут влаштувала! Вбити тебе мало – ось твоя решта!

– Ну-ну, спокійно. Навіщо ж так нервувати? – дядя Вася виник у Дани за спиною і злегка штовхнув її під зад – якщо вона не помилилася, коліном. – А ти, серце, не бійся… Вона заплатить, правда, дівчинко? Неси бабки, якщо обіцяла. Ну?

Неждана стояла, не рухаючись. Вона отупіла від горя, від усього, що їй довелося пережити, але не настільки, щоби дати зрозуміти цьому чудовиську, що в неї є живі гроші.

– Ні, ти, мабуть, оглухла. От же ж горе… та пусте, зараз полікуємо, – і Василь заліпив Дані такого потиличника, що вона впала під няньчині патики в кросівках, тицьнувшись носом у килимову доріжку.

– Ну, де лаве?

– Немає, – глухо сказала Неждана у ворс. – У мене тітка померла. Я мусила заплатити за розтин, – тут вона трохи збрехала, бо в лікарні за це грошей не брали, – і за труну. Більше нічого не лишилося.

– А якого ж дідька ти мене наймала?

Дана намацала окуляри, які вчасно злетіли, начепила їх на носа і підвелася – щоправда, для цього їй довелося стати спочатку навколішки.

– Я не знала, що вона помре, – Боже правий, вона ще мусить виправдовуватися перед ними! – Просто… я не знала.

– Добре, – мовив Василь по хвилі роздумів, – іди в кімнату. І щоб як миша там сиділа, ясно? Перший тиждень на вулицю будеш виходити тільки під моїм наглядом.

– Що то значить: «добре»? Де моя платня?

– Але ж післязавтра похорон!

Ці дві репліки прозвучали в унісон. Дядя Вася гмикнув.

– Ти, – звернувся він до Аглаї, – вважай, що я з тобою розплатився. Хто тобі ще вставить? Задоволення – нуль, сухо, як у соломині. Так що мотай звідси, я спати хочу!

Нянька роззявила рота, прагнучи щось сказати, але, вочевидь, впіймала позирк Василя і змовкла. Той гигикнув.

– Молодець. Деколи й у бабів просвіти бувають. А ти, руда, не переймайся. Дядя Вася про все подбає. Хата у вас бідна, та я знайду, що продати. Закопаємо тітку твою, у морзі не лишиться. А ти за це на похороні не забудь сказати всім, що я твій вітчим… ні, краще – опікун. Інакше вишкварку цьому плохó буде!

Він так і сказав: «плохó», ще й з наголосом на останньому складі, й Дані раптом стало смішно. Треба стриматись, це нервове, заспокоювала вона себе, однак щось не діяло – вочевидь, самонавіювач зламався. Її розбирав сміх, та що там сміх – дикий регіт, він лоскотав її нутро, розпирав її зсередини, душив за горло… Хо! Хо-хо! Йо-хо-хо і пляшчина рому! І вона не витримала – розреготалася до сліз, що градом покотилися з яскравих зелених очей. Аглая перехрестилася – і рука ж не всохла! – поспішно вискочила з квартири. Дана розвернулася до Василя – той дивився на неї з інтересом.

– А ви що, – ридаючи від сміху, спитала вона, – зі мною на похорон підете?

– А треба? Та, певно, ні. Я, руда, похорони ненавиджу з дитинства. Так на них сумую – немає сил! Увесь сльозами вмиваюся. Та й трупів сильно боюся, аж до гикавки. Так що ти підеш. І на цвинтар поїдеш. А я вдома побуду, з Миросем твоїм. Нічого немовля на гробки тягати, там йому не місце.

Глава 16

Тітку Олену поховали поруч із матір’ю та сестрою. Тепер уже три жінки з родини Тикторів знайшли останній притулок на старому і по-своєму дуже гарному Позняківському цвинтарі. Там шуміли вікові дерева, наспівуючи свою вкрадливу колискову тим, хто й так спав вічним сном, а біля могил росли кущі бузку та черемшини. Там було дуже спокійно, і думалося чомусь зовсім не про смерть, а про чари цього світу.

Дана знала, що тітці там подобалося. Олена часто навідувала батьків, а потім – сестру, аж доки не приєдналася до них назавжди. Прекрасна – до краси.

Те кладовище нагадувало Дані уламок райського саду – колись Олена напівлегально дістала дитячу Біблію в картинках і підсунула її небозі. Та дочитала якраз до гріхопадіння Адама, погортала ілюстрації, переконалася, що формул ніде немає, і відклала книгу зі словами: «Не люблю казок». Але щось усе-таки залишилося в ній, щось малече, віра в диво, якій вона опиралася з усіх сил. І тепер життя наздогнало ту віру, збило з ніг, розпластало по землі і стрибало по ній чавунними стопами, дико регочучи. Рай на цвинтарі, пекло вдома – що за потворна іронія долі!

Дана сама обирала тітці домовину і, чекаючи у конторі ритуальних послуг на свою чергу, наслухалася такого, що їй сильно захотілося лягти десь поруч із Оленою. Києвом уперто блукали чутки про те, що небіжчиків закопують у землю без трун, обгортаючи поліетиленовою плівкою, і хоча не було документально зафіксовано жодного такого випадку, плітки не вщухали. Що ж ви хочете, бідність, грошей немає – закочували очі екзальтовані жіночки в чорних вдовиних сукнях. Ось до чого нас довела ця самостійність, скорботно усміхаючись, підхоплювали чоловіки і охоче розповідали ще страшніші речі: як люди самі риють для близьких ями, бо нічим заплатити гробарям, як задля того, щоб поховати дорогих покійників, розривають старі могили і там залишають тіла, ще якісь страхіття в такому ж дусі… Дані дуже хотілося затулити вуха, бо всі ці розмови зливалися для неї в одну божевільню какофонію, здавалися їй виттям, аж ніяк не скорботним, але вона трималася з останніх сил. Їй стало зле лише тоді, коли вона увійшла до зали, де виставляли домовини. Побачивши це розмаїття кольорів, матеріалів та цін – від копійчаних, обтягнутих чорним крепом, збитих із якихось невідомого походження дощок, до дубових, ціною в півквартири, усвідомила, що це – кінець. Тітки більше немає. Зовсім. І байдуже, у яку труну її покладуть – це аж ніяк не мірило любові. Олена пішла назавжди. А домовину довелося брати найдешевшу.

Після похорону Дана жила, як уві сні. Вона й уявити собі не могла, що туга може бути такою всепроникною та всеохоплюючою. Чомусь вона була переконана – і це переконання слугувало її єдиним, паперовим щитом, – що їй просто ніколи буде тужити. Малий Любомир, до якого вона так прив’язалася, що, не вагаючись, і серце вирвала б, аби лиш йому було добре, займатиме увесь її час. Та з’ясувалося – і це було ще одне упирське ікло у вищирі життя, – що туга зовсім не потребує часу. Вона просто оселяється в серці, в’їдається у нього, в душу, в думки, як іржа, і залишається з тобою назавжди. То тільки ті, кого ти любиш, відходять. Дані так бракувало тітки, що, якби не Мирко, вона вже наклала б на себе руки. Якби не Мирко… і не його дорослий тезка, чиї щотижневі радіопередачі залишалися чи не єдиним подувом свіжості у суцільній задусі Даниного життя. Вона чекала неділі зі спраглістю душі, приреченої на вічний біль, а коли та нарешті наставала, Дана вмощувалася на кухонному табуреті задовго до сьомої вечора, заварювала собі велику чашку м’ятного чаю і завмирала, немов павучок, що ловить у свої тенета такі капризні й жадані слова: «У Києві дев’ятнадцята година. На хвилях „Променя“ звучить авторська програма „У світі рим“, а в студії для вас працює Любомир Шеремет». І ще якийсь звукорежисер – на них Неждана ніколи не зважала. Головною подією дня був Його голос. Тепер уже він, цей голос, плів тенета, а вона боялася навіть борсатися в них, щоби не порвати ті сріблясті ниті, ті струни, що дзвеніли й переливалися, наповнюючи собою ефір. Той голос пестив її, торкався її чола кришталевою короною, цілував її щоки сонячним світлом, огортав плечі білим горностаєвим хутром і припадав до її долонь королівським оксамитом. Уся вона, все її тіло, пронизане цим дивом, неначе стрілами, чогось прагнуло, вимагало, повнилося бажаннями, природу яких Дана навіть не намагалася зрозуміти, а підказати було нікому. Вона майже не слухала, про яких поетів говорить Любомир, чиї вірші він цитує – це не мало жодного значення, її цікавив тільки він, тільки його поезії. Вона лише ліниво відзначала, що інколи оті вірші, які він читає, зовсім не мали рими – він називав їх дивним словом «верлібри», ще казав щось про білі вірші. Але одна передача таки запам’яталася Дані. Він говорив про поетесу Сапфо, що жила на острові Лесбос посеред Егейського моря, і на щось таке натякав – його натяків Неждана, правду кажучи, так і не зрозуміла, але поезії тієї, кого називали «Десятою музою», чимось запали їй у душу.

 
Яблуко спіле смачне там на гілці
собі червоніє
Ген, аж на самім вершечку —
забув садівник обірвати.
Ні, не забув – не зумів він
того досягнути вершечка.
 

Досягнути вершечка – вершини, стати гідною парою чоловіку, який уявлення не має про її існування, перетворилося на мету для Дани. Це бажання було настільки гострим, що його грані різали й без того зранену душу. Дана кепкувала сама з себе – це не допомагало; вона й далі назбирувала відомості про Любомира. У частині пліток, чуток і фотографій досьє швидко поповнювалося, а в частині віршів за півроку не з’явилося жодної новини. З чим це було пов’язано, Дана не знала, однак вважала, що поет має право на відпочинок. Якби хто-небудь їй сказав, що для більшості піїтів відпочивати від поезії все одно, що від життя, вона, напевно, дуже здивувалася б. Та сказати їй це не було кому, і вона по пам’яті – а пам’ять Дана мала майже абсолютну – записала ще один вірш поетеси Сапфо – прямо на обкладинці теки з досьє:

 
Не в силах ткати я —
Серце болить,
О рідна мамо!
Жагою, мов вогнем,
Мучить мене
Кіприда ніжна.
 

Хто така Кіприда, Дана не уявляла – з давньогрецької міфології вона затямила лише про ахіллесову п’яту, і то завдяки поезії Любомира про Ахілла та сутінкові води Стікса. За що ця невідома мучила поетесу, і як це співвідносилося з її задекларованою ніжністю, Дана теж не знала, однак то було для неї несуттєвим. Ці шість рядків, коротких, як любовне зітхання, вхопили головне – те відчуття неспокою, збентеження, яке дедалі сильніше охоплювало дівчину, коли вона чула Любка, ніжилася в оксамитовій піні його голосу. Коли вона жила ним і розчинялася у ньому, дещо зміненому, але незмінно дорогому.

Ті загадкові зміни Дана помітила відразу, просто не могла витлумачити їх, дібрати їм правильну назву. Ні, у кришталі цього голосу не з’явилося жодної тріщинки, жодної щербинки, знайомі оксамитові нотки так само перетворювалися на рукавички й ніжно гладили Неждану по щоці, проте у ньому відчувалася нова глибина. Невимірна глибина, а в ній – прихований біль, цілі пласти туги, такої, від якої завмирало серце, схожої на її тугу, як рідна сестра. Спочатку Дана вирішила, що їй це тільки примарилося, бо першу передачу, де зауважила зміни, вона слухала наступного дня після похорону тітки Олени. Але потім була ще одна передача, а за нею ще одна, і ще, і Дана зрозуміла – їй не здалося. Все так і було. Її принц також носить ніж у серці. Вона прикладала максимум зусиль, проте так і не змогла дізнатися, у чому ж справа.

Колись, думаючи про пекло, Дана з великою самовпевненістю вважала, що такого місця немає ані в бутті земнім, ані в царстві небеснім. Особисто для неї пеклом здавалася неспроможність зануритись у солодкий світ математики, коли заманеться. І лише тепер вона зрозуміла, як жорстоко помилялася. Пекло – це не вигадка церковників і не брак можливості займатися улюбленою справою. Неволя – гірше геєни вогняної. А пекло скрізь, де дядя Вася.

Неждана з усіх сил намагалася якомога менше плутатись у нього під ногами, і, слід віддати йому належне, з того ранку він її майже не бив, якщо не рахувати кількох потиличників. Не було потреби. Ледь забачивши його, Дана сама починала п’ятий кут шукати. Вона робила все, що він наказував. Стала наймичкою у власному домі. Працювала стільки, що будь-яка Попелюшка порівняно з нею видалася б сибариткою. І старанно вдавала, що не розуміє, чому щоразу при погляді на неї у Василя масніють очі. Десь півроку він тримався, як і обіцяв. Обмежувався лише двозначними зауваженнями на кшталт: «Ростеш!» або «Ти у мене справжня наречена!» – від яких її то кидало в піт, то холодом обсипало. З горя вона навіть прочитала той роман, що лишився від тітки – «Наречену пірата». У ньому стверджувалося, що це перші ознаки пристрасті, і за це Дана спалила його в кухонній мийці.

Дядя Вася не витримав у жовтні – либонь, сталося сезонне загострення, і одного вечора під час прасування, коли Дана, схилившись над кухонним столом, старанно розгладжувала стрілки на бавовняній сорочці, став за її спиною, так, що вона і на сантиметр не змогла б відсунутись ані вперед, ані назад, і, охопивши руками її груди, зареготав:

– Ти диви, цицьки нарешті пробилися! Чому ліфчика не носиш?

Дана завмерла, міцніше стиснувши праску у вологій долоні. Дівчина розпашілася – чи то від пари, чи від брутального дотику, і вже думала, куди краще бити, щоб напевне, але Василь відійшов, зронивши недбало, як завжди робив, звертаючись до неї:

– Щоб за десять хвилин вечеря була готова.

Похапцем згортаючи білизну, Неждана розплакалась, а роблячи бутерброди, добряче врізала собі пальця. Вона була зовсім юною, недосвідченою, але дурною ніколи не була. Вечірній демарш дяді Васі міг означати тільки одне – початок активних бойових дій. І Дана не мала жодного уявлення, що їй робити, їй і на гадку не спадало поділитися з кимось своєю ганьбою. Вона пам’ятала перекривлену люттю морду Василя. «Я викину його з п’ятого поверху вниз головою». Дана знала, що він так і зробить.

Вночі, коли Василь відбув на свою тяжку й виснажливу роботу нічного сторожа гаражного кооперативу – доба через три, сто карбованців зарплати – Дана почала шукати у шафі бюстгальтер – тітчин, бо з того, що подарувала їй колись Олена, вона давно виросла, а просити гроші у дяді Васі не те, що не наважувалася – і думати про це не хотіла. Серед її приданого, як, кепкуючи над собою, Дана називала свої лахи, було двоє трусів, дві майки, одні теплі колготи, що складалися із зашитих нею дірок, один дитячий светр – він доходив їй до пупа, а рукави дотягувались ледве до ліктів, і ще один, який носила тітка Олена під час вагітності – тоненький, на риб’ячому хутрі, і неймовірно розтягнутий. Ще була тепла спідниця із тканини, що називалася чомусь «шотландка», затягана до такої міри, що вилиск на краях не відпирався жодним порошком, рожевий ситцевий сарафан, який взимку міг слугувати хіба що за нічну сорочку. Або цілорічно за ганчірку для миття підлоги. А ще пальто – демісезонне, тоненьке, і розтоптані черевики на шнурівках.

Решту її речей разом з одягом матері та тітки дядя Вася викинув на смітник. Збереглися, на щастя, тітчині дарунки – сапфір на ланцюжку і бурштиновий кулончик – та й то лише тому, що Дана носила їх, не знімаючи.

Спершу Неждана ходила до ліцею – звісно, не на всі уроки, бо просто не могла надовго залишати Мирка самого. Навмисне, крізь сльози бурмочучи прокляття на голову Василя, не давала йому спати вночі, щоби вивільнити для себе кілька годин ранком. Наслідком цих нездорових ігор стало те, що малий день із ніччю сплутав і виглядав дуже кепсько, марнів і погано їв. Утім, Дана виглядала не краще. Учителі питали, що трапилося, бо пам’ятали ту педантичну чепурушку, якою вона була ще рік тому. Опускаючи очі, Дана повторювала одне й те ж: ми залишилися удвох з опікуном, нам дуже важко, бракує грошей, і я мушу йому допомагати. Про те, що на похорон тітки Олени пішли майже всі заощадження сім’ї Тикторів, а з нечисленних решток Дана потай купує малому молочні суміші (дядя Вася це розуміє і гризе її за це, як собака кістку), вона нікому не зізнавалася. На поховання Олени він тоді не дав ні копійки.

– Я знаю, сучко мала, гроші в тебе є, – заявив він наступного дня. – Я тобі не Аглая, мене не надуриш. Скільки – то вже не моя справа, хоча, може, одного дня стане моєю. Але тітку свою ти сама ховаєш, ясно? Як собі хочеш. І вишкребка того сама годуєш! Скінчаться гроші – твої проблеми. Працювати підеш, лошиця здорова!

Якби не Любомир, вона давно б уже заявила на Василя в міліцію. Він убив її матір – Неждана не мала сумніву, що то його робота, і в правоохоронців, безперечно, знайшлося б для нього кілька ексклюзивних запитань. Але Дана боялася – не за себе, за малого. Уява – це ж треба, а Дана ніколи й не підозрювала, що у неї є уява – з готовністю малювала барвисті картини розправи дяді Васі над Миросем, і жодна з них не здавалася надто неймовірною.

Від початку навчання на обмані та самообмані Дана протрималась півтора місяці. Потім усе стало ще гірше, ніж було. Не маючи ані часу, ані сили займатися як слід, вона стрімко скотилася до трієчниці. Якщо матеріал, який давали власне на лекціях, вона сяк-так опановувала, то впоратися з домашніми завданнями не могла. Викладачі ставили їй «трояки» та прогули, готуючись уже, за формулюванням класного керівника, до ґрунтовної бесіди з опікуном, що експлуатує малу на межі пристойності, аж тут в один далеко не прекрасний день ударив грім – їхню школу вирішили зробити ліцеєм не лише на вивісці і ввели плату за навчання.

Для Дани це був день подвійного удару. За контрольну роботу з мов програмування вона дістала три з мінусом, і Хосе-Антоніо, чия навчальна практика давно переросла в повноцінну викладацьку діяльність, не полінувався оголосити це привселюдно у властивій йому експресивній манері, яка, щоправда, раніше стосувалася лише пояснень до нової теми й аж ніяк не успішності учнів. Махаючи зошитом, мов віялом, хоча зазвичай він мовчки переносив оцінки до журналу і так само мовчки роздавав зошити дітям, Хосе-Антоніо кричав так, що в Дани аж вуха заклало.

– Ось! Бачиш це, бачиш?! Трійка тобі, Неждано Тиктор! І то лише тому, що ти – це ти! З поваги до тебе! Три бали! З мінусом! Де ти поділа свою голову, перш ніж увійти в цей клас?! На моїх заняттях нічого робити безголовим, чуєш, дівчино?

Його чула вся школа.

– Залишся після уроку, – наказав Хосе-Антоніо, коли викричався. Дана кивнула, кутаючи шию у розтягнутий комірець тітчиного светра. Одногрупники постійно хихотіли та переморгувалися, поглядаючи на неї – принаймні так їй здавалося, і безмежно довгі сорок п’ять хвилин вона просиділа, мов на їжакові.

– Що таке, querida?[2]2
  рідна (ісп.)


[Закрыть] – спитав молодий викладач, коли клас спорожнів. – Ти сама не своя, думками десь далеко. Ти занедбала навчання – це мене тривожить. Може, поясниш, що трапилося? Скажи мені. Я – твій друг.

На якусь мить, дивлячись у ці повні співчуття південні чорні очі, Неждана завагалася. Вона не знала, що означає «querida», але відчула – щось хороше. Вона ніколи не була на сповіді й вельми туманно, як і більшість дітей атеїзму, уявляла собі цю процедуру, однак цієї миті їй пригадалося бабусине: «Від неї стане легше». І ще пригадався вислів, який деколи вживала тітка Олена – вилити душу. Завжди треба мати людину, якій довіряєш настільки, що можеш вилити душу, стверджувала вона. Дана вже розкрила рота, і…

І тут перед її внутрішнім зором з’явився дядя Вася. Ну, просто як живий. Біля розчахнутого вікна, з Мирком, якого він тримав за п’ятку, немов купаючи його у водах Стіксу, як Ахілла. Малий верещав, Василь усміхався.

– Зі мною все гаразд, – промовила Дана.

– Ти не вчишся, – наполягав Хосе. – Твої домашні завдання… це коли ти взагалі їх готуєш – це мильна булька. Пуф! Жодної інформації. Твої зошити стали мальованками для дитячого садка. І я хочу знати, чому? Що з тобою діється, chica?[3]3
  дівчинко (ісп.)


[Закрыть]

– Нічого. Я… мені набридло це навчання. Я й так усе знаю! Я…

– Що? – Хосе-Антоніо просто не повірив власним вухам. – Ти вважаєш, що всьому навчилася? Ти вже доктор математичних наук? Нобелівський лауреат?

– Нобелівську премію не дають математикам, – буркнула Дана.

– Та невже? А я думав, для тебе зробили виняток! Про що ти говориш, дівчисько? Це – технічний ліцей, і трієчникам тут не місце!

– Ну й не треба, – огризнулася Дана, навіть не уявляючи, як швидко і невідворотно справдяться ці слова. – Я скоро звільню вас від своєї присутності! Я… заміж виходжу, ось!

Хосе зблід – його смаглява шкіра набула попелястого відтінку.

– Ти? Та тобі лише п’ятнадцять! У вашій країні це неможливо! Я не вірю тобі!

– А я вагітна, – відважно збрехала дівчина, – і тому нас розпишуть за спеціальним дозволом.

– Хто він?

– Яка різниця, Хосе?

– Хто? – від ревіння вчителя зі стелі сипалася побілка. І Неждана не знайшла нічого розумнішого, як брякнути:

– Мій вітчим… тобто, опікун.

І тієї ж миті отримала ляпаса такої сили, що ледь не впала.

– Puta![4]4
  проститутка (ісп.).


[Закрыть] Canalla![5]5
  негідниця (ісп.).


[Закрыть] А я ще хотів одружитися на ній! Привести у свій дім ramera![6]6
  вулична дівка (ісп.).


[Закрыть] Доки жива була твоя madre,[7]7
  мати (ісп.),


[Закрыть] вона приглядала за тобою, а ти, щойно Бог її прибрав… Сука!

– Чи ти забув, що моя madre тебе ледь з вікна не викинула? – прикривши долонею забиту щоку, поцікавилася Дана. «Щось мені останнім часом від чоловіків дістається», – ще встигла подумати вона, перш ніж почула:

– Ну й правильно! Все так і мало бути! Вона прийшла додому, а ти – наодинці з чоловіком! Видно, вона добре знала тебе! Знала, що від тебе чекати!

– Дякую, Хосе, – Дана всміхнулася і зронила вже на ходу. – Ти дуже хороший друг.

– Стій! – він обігнав її біля дверей, став у проймі, розкинувши руки – ні дати, ні взяти, живий шлагбаум. – Не роби цього, маленька. Ти сама не розумієш, що збираєшся накоїти. Скільки років тому miserable?[8]8
  мерзотник (ісп.).


[Закрыть] Ким він працює? Він гарний? Ти кохаєш його?

– Я не знаю, що таке кохання. Пропусти, бо я спізнюся на тригонометрію.

Учитель безсило опустив руки, відступив.

– Ти зіпсувала собі життя!

– Можливо. Але це не твій клопіт.

Виходячи з класу, Дана навіть не озирнулася. Вона не збиралася йти ні на яку тригонометрію, а сподівалася нашвидкуруч поїсти – шкільні обіди часто ставали її єдиним харчуванням на весь день – і бігти додому, до Мирка. Та на підступах до їдальні Дану перепинила та сама, її «улюблена», завучка із виховної роботи, виконувачка обов’язків директора і абсолютно бездарна викладачка алгебри, Віра Степанівна. Ледве глянувши на неї, дівчина відчула: ось вони, справжні неприємності. І вже вкотре з тугою подумала, як їй бракує Георгія Івановича. Ні, вона, звісно, тішилася за нього, раділа, що нове призначення справді відповідає його таланту, але як же їм усім його не вистачало. Ліцею. Їй, Неждані Тиктор, особисто. Учням взагалі та старшокласникам зокрема, кожний з яких міг «взути» Віру Степанівну в частині алгебраїчних знань. Миколович завжди випромінював оптимізм і любив своїх дітлахів. Він справді вважав їх своїми – всіх без винятку. А Віра Степанівна… ліцеїстів вона ненавиділа ледве не більше за алгебру.