Текст книги "Янголи, що підкрадаються"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 24 страниц)

Василь щось мугикав, а набряклі очі дивилися на Неждану з ненавистю.

– Мовчиш? Неґречний ти, Васю, тебе ж жінка питає… Ну, та, либонь, по блату. Я, звичайно, перевірю, але шансів мало. Дивно, ще тоді дядя Сеня якимось більш пещеним виглядав – порівняно з тобою. Певно, не самогон жлуктив, а коньяк, і не «Метаксу» палену… Хоча питання, чим чорт кращий за сатану – то вже філософія, а я – математик. Так, таки стала математиком – пам’ятаєш, як я любила цю науку? Працюю я… ну, менше з тим, тобі не конче знати, де – ще заговориш, не дай Боже… І не лупи так баньки, Васю, моя тобі порада, бо з орбіт вилізуть. Тобі зайве хвилюватися, лікар не схвалить. До тебе ж ходить лікар, правда, Васю? Ні? Я так і думала, що не ходить. Нікому ти й на хрін не потрібний, навіть жінці своїй, гарненькій, як жабка, котра з похмілля замість тераріуму вскочила в горщик з окропом. Ні-ні, заспокойся, будь ласка, я знаю, що це вона від природи така. Її ти не б’єш, як мою маму. Просто не можеш. Ти пам’ятаєш, якою вона була – моя мама? Гарна така, молода… доки ти за неї не взявся. А тітка Олена? Що ти їй дав, щоб прискорити процес? Ну-ну, Васю, не роби таке здивоване лице – воно у тебе й так паралізоване. Я й це знаю. Вірніше, здогадуюся. У суді це не пройде, та й нащо нам той суд? Свої ж люди, які між нами рахунки? Доки тітка була відносно здорова, ти її хотів, а коли вона з пологового будинку прямо до нефрологів загриміла, ти подумав про нашу квартиру, правда ж? Ну, правда, правда, це ж і їжачку зрозуміло. З віслюком і П’ятачком разом. Піду я, мабуть, Васю. А ти знаєш, я тобі помститися хотіла. Сильно хотіла. Спати не могла, замість їжі цю ідею жувала, як корова – жуйку. Ні, любий, я не передумала. За мене життя тобі помстилося – чи Бог, називай, як хочеш. За мене і за маму мою – безпутну, що було, то було, але ж батьків не вибирають, на відміну від вітчима. І за тітку Олену. За всіх. Віриш, я повією думала стати, коли від тебе втекла… Бачу, що віриш. Себто не те, щоб думала – просто не дуже уявляла собі, чим ще може зайнятися п’ятнадцятирічна дівчина без освіти, житла і з немовлям на руках… Але – а тут ти мені, мабуть, не повіриш – світ не без добрих людей. Ну, прощавай, Васю. Бажаю тобі не одужати. Ніколи. А якщо одужаєш – навряд чи, але ж дива бувають – ось мій телефон. Мобільний. Без контракту, на картці – це щоб чужі люди не шукали. Подзвониш, побалакаємо…

Зібравши, вочевидь, останні сили, Василь трохи схилився над ручкою коляски, на яку Дана поклала свою візитку, і заходився дихати над нею – часто, уривчасто, з хрипом. За якусь мить клаптик паперу злетів таки на підлогу, і Василь затих, хоча й не зміг вирівнятися. Неждана схопила його за плечі й буквально втиснула у спинку крісла. Той протестуюче квакнув.

– Нечема ти, Васю. Яким був, таким і лишився. З грака лебедя не зробиш, як казав Денис, хоч би й вибілиш – так розмір не той. На все добре. Не проводжай мене, я ще пам’ятаю, де тут вихід. Ви, холера ясна, хоч би квартиру перепланували, чи що… І Олі своїй не забудь пояснити, що я не чиновник, бо бідолашна вже подумки третю кімнату обживає. Не забудеш? Ну, ти мій розумник! Скажи – не судилося… Бувай.

Дана думала вислизнути з квартири тихенько, так само, як і з кімнати, однак їй це не вдалося, бо Оля чатувала на неї у коридорі з уже сухими руками та осяяним надією лицем. Бурмочучи щось нерозбірливе про розмиті житлові перспективи одного окремо взятого сімейства, Дана вже взялася за ручку дверей, щоби вийти звідси, та раптом щось ніби смикнуло її за язика:

– А що, Семен Йосипович часто навідує пана Василя?

Це був якраз той випадок із теорії ймовірності, котрого Дана не розуміла. Вона цілила в небо, а попала в горобця. Оля презирливо фиркнула:

– Луска? Та де! Я лише тоді дізналася, що він старовинний Васин друг, коли по телевізору його побачила! Депутат, трясця його мамі! Велика ґуля на рівному місці! А ви звідки його знаєте?

– На все добре, – сказала Дана.

Глава 31

2000 рік

У Любомира очі вже буквально вилазили на лоба, однак рецензія на першу книжку перспективного юного поета, яку він мав здати ще три дні тому, виходила драглистою, мов медуза, і такою ж ніякою. Чи справа тут була в заздрості, до якої домішувалося щемливе почуття ностальгії, чи у бракові натхнення, котре, як з’ясувалося, потрібне не лише для віршів, а й для написання критичних оглядів, чи в Галині, що бігала його кабінетом, як обпечена, і позирала на нього спідлоба, немов набираючись хоробрості щось сказати, але робота не йшла. І від того він дратувався.

– Галю, може, припиниш нарешті метушитися?

Жінка зітхнула, виразно і голосно – їй добре вдавалися маленькі драматичні ефекти.

– Я тобі заважаю?

«Так», – ледве не сказав він, але натомість теж зітхнув і заглибився в рядки набраного тексту. Та ці капосники почали вигинатися у єхидну посмішку. Слова підморгували йому, шкірилися схожими на зуби літерами, і він розумів, що вищир цей спрямований не проти Галі, а проти нього. Це він – невдаха.

Ні, зовні все складалося добре. Не гірше, ніж у людей. Робота, сім’я… о, сім’я – ще одна помилка, найбільша після його народження на світ! Знову робота, і ще… заробляння грошей, котрі нема на кого витрачати, бо дітей він не хотів. Категорично.

Та й загалом, цей шлюб від початку – його вина.

Вони прожили розписаними лише півроку, коли Галя весело заявила, що вона, мабуть, вагітна. Цілий вечір вона щебетала, мов пташка, пурхала по хаті метеликом і цвіла трояндою – всі ознаки жіночого щастя в букеті живої плоті. Певно, тому вона й не помітила – чи просто не хотіла помічати, що Любко сприйняв цю новину зовсім не так радісно. Власне кажучи, він мав виразне відчуття, що йому на голову серед зими вивернули повне цебро крижаної води. Йому було холодно. Якоїсь миті він упіймав себе на тому, що хоче сказати Галі: «Йди на аборт», – і вжахнувся. Йому стало страшно від знайомства із собою таким.

Цілу ніч, аж до ранку, коли, на щастя, з’ясувалося, що то була хибна тривога, йому марилися різні жахіття. Снилося, що в нього народжуються доньки, постійно, одна за одною, і всі схожі на Домініку, як дві краплі води, а потім зникають, безслідно, і дружина, ридаючи, кричить: «Та зроби ж ти що-небудь!» А він, безсилий, ніби вріс у землю, і не може ні йти, ні тим більше бігти за викрадачами, і теж намагається кричати, та з горла чомусь виливається сміх, дурний істеричний регіт, він фонтанує, заливаючи землю навколо невидимими хвилями, і ця смішлива вода душить його, накриває з головою… Він прокинувся з криком, а на співчутливе запитання дружини: «Знову?» – лиш мовчки вчепився зубами в подушку – навіть лиця не повернув на голос Галі. Ніколи, раптом подумав він тоді, ніколи більше я не ляжу в ліжко із жінкою, яка хоче втішити мене цим.

– Галю, як маєш що сказати, то говори, а як ні, то йди собі, бо в мене багато роботи.

Ось так. Не надто чемно з його боку, та що поробиш? Таке життя… Галина, що вже стала директрисою і власницею того магазину, де починала нічним продавцем – непогана кар’єра для геолога… вибачте, геофізика – лише насмішкувато повела бровами, хоча очі її здавалися блакитними озерами суму.

– Як завжди.

– Я заробляю на сім’ю.

– Ти? Ну-ну… А на яку сім’ю, любий? На чию?

Щось у голосі Галі збентежило Любка.

– Прошу?

– Ні. Не проси. Навіть не старайся. У нас немає родини, і, по суті, ніколи не було. Це й моя вина теж, але я думала… сподівалася, що все вийде на краще. Я любила тебе.

– Справді?

Та відповідь на це риторичне запитання все ж прозвучала.

– На жаль. Але тепер я від тебе йду.

Любомир на мить відірвав погляд від монітора.

– Чому?

– Тобі справді цікаво? Ні, мовчи, я й так знаю. Але скажу. Бо я втомилася, любий. Дуже втомилася. Я жива жінка, а не грілка, і не сестра-жалібниця. А ти – самозакоханий, егоїстичний сучий син!

Любко клацнув «мишкою», виправляючи щось у тексті.

– Дякую. Цього визначення мені й бракувало. У рецензії, я маю на увазі. Стосовно ліричного героя. Подзвониш, коли треба буде підійти до РАГСу.

Галя безсило заплакала.

– Будь ти проклятий!

Любомир коротко всміхнувся.

– Уже.

І сам подивувався своїй байдужості. Галина вискочила з кабінету, мов обпечена; чутно було, як вона грюкає шухлядами в їхній спальні, чи то збираючи свої речі, чи перевертаючи меблі, а він навіть з місця не підвівся. Він розумів, що треба сказати що-небудь, на зразок того, що йому теж шкода, прикро, що так вийшло, але, може, воно й на краще. Мовляв, ти молода, Галю, знайдеш собі когось, хто любитиме тебе, як ти на те заслуговуєш, якщо ще не знайшла, то ж дай тобі Боже, і пробач, прости за те, що забрав у тебе час, а це ж незворотнє, за те, що використав тебе, замість того, щоб кохати. Але він змовчав.

«Егоїстичний, самозакоханий сучий син!»

Інколи йому здавалося, що геолог Галя цілком могла б непогано писати. Принаймні, визначення вона завжди добирала точні та влучні.

* * *

У Дани дико боліла голова. Мігрень – хвороба науковців та старих дів, як часто говорив Ден, цього разу не мала жодного стосунку ні до науки, ні до її дівоцтва. Нині її головний біль мав прізвище, ім’я та по батькові.

Семен Йосипович Луска. Депутат Верховної Ради другого та третього скликань.

Щойно відбулися парламентські вибори, де його свіжозляпана партія набрала несподівано високий відсоток голосів. Він пройшов за партійними списками. Зрозуміло, що Семен Луска ніколи не був ані сторожем, ані кимось подібним, і залишалося тільки дивуватися, звідки він знає дядю Васю, хоча кажуть, яке їхало, таке й здибало. До свого депутатства, до першої каденції, він працював скромним власником кількох лікеро-горілчаних заводів. Чутки про його нездорову пристрасть до дівчаток, чий вік зменшувався пропорційно до збільшення його власних літ, блукали давно й туманно. Доказів, звісно, не було, тим більше таких, які б підтверджували, що це на його замовлення викрадалися діти й знімалися порнофільми. Проте Дана була переконана – він винен.

Дон Мігель, утім, слушно стверджував, що переконання до справи не підшиєш. А свідчення Денового духа сильно схожі якщо не на шизофренію, то на тимчасове затьмарення розуму.

Також він заявляв, що все було б набагато простішим, якби в цьому були замішані не дівчатка, а жінки. Мовляв, підсунули б якусь приманку, та й по всьому. Бідний дідусь геть забув про депутатську недоторканність, а коли Дана нагадала йому про це, зробив великі очі.

– Я правильно зрозумів – щоб зібрати докази на депутата, потрібен дозвіл парламенту, а щоб отримати дозвіл – треба переконати Верховну Раду, що той справді винен?

– Ну, загалом, так. Хоча схема дещо спрощена.

– Зате дуже вигідна, як не крути.

– Що є, то є.

– Тобто треба вміти проскочити у Верховну Раду – і роби, що хочеш?

– Щось таке.

– Маразм якийсь, – висловився пан Михайло. – У всіх нормальних країнах депутатська недоторканність поширюється лише на депутатську діяльність. Вбивати та ґвалтувати, прикриваючись мандатом – це якось… неправильно, чи що?

– Авжеж. Якось не по-людськи.

Бачити вгодовану пику дяді Сені по телевізору стало для Дани нестерпно. Як на гріх, показували його дуже часто. Він мав свою думку про все, від обрання спікера і до пожежі в свинарнику села Великі Лопухи, і виголошував її з пророчим виглядом, навіть якщо ніхто його й не питав. Дана, щовечора дивлячись новини – певно, єдина звичка, запозичена у Сави, який стверджував, що знати про події у світі – одна з найголовніших ознак небайдужої людини, – просто піною сходила, коли писок Семена Луски розпливався на весь екран. Брицин не міг із певністю сказати, чи це той самий чоловік, що розмовляв тоді з Хосе, чи ні, і дон Мігель із Нежданою на пару опинилися у глухому куті. Принаймні на зв’язок із Брициним Семен Йосипович не виходив. Певно, його насторожила нагла смерть Хосе, котрий, хоч і був старшим, ніж декларував це, все ж не виглядав на хлопа, якого може несподівано вхопити грець. І – що найбільше турбувало Дану і пана Михайла – вони не мали на Луску жодного виходу. З’явитися у його приймальні? Можна, та який сенс? Що вони йому скажуть? «Грішнику, покайся?!» Чекати, доки він десь проколеться? То це може тривати, аж доки на горі хор раків не свисне. Дон Мігель спробував розкрутити дядю Сеню на благодійницьку допомогу, надіславши йому листа з проханням про пожертву, але все, чого він досяг, була суха відмова секретарки, підшліфована проханням не турбувати.

Допоміг, як завжди, сліпий випадок. Попри всю свою ненависть до цього маловивченого природного явища, Дана не могла не відзначити, що саме воно постійно лізло в її життя з упертістю, вартою кращого застосування. Зустріч із Деном, безумовно, була щасливим випадком, стосовно патологічної закоханості у Любка вона ще не визначилася, а ось знайомство зі справжнім батьком Мирося, хоч і вибило Дану з колії, зате завершило нарешті справу «Віоли – Домініки».

* * *

Стояв теплий червневий день, і настрій у Дани теж був літнім – напередодні вона нарешті отримала від Сави результати повторних аналізів із негативними результатами. Пан Михайло з вихователями вигулював своїх малюків, тих, що з розумовими вадами, на маленькому дніпровському острові. Човники, на яких діти переправились через вузеньку протоку, що відділяла острівець від міського берега, акуратно повстромляли носики в пісок. Тиша була така, що здавалося, ніби всі вони – і дорослі, і малеча – не просто за містом, а десь на іншій планеті. Зрідка радісними криками вибухав лише Мирось – Дана купила йому підсачку і дозволила бовтатися в намулі між очерету, де він збирався наловити безліч риби «для досвідів». Її син – уже давно Дана називала його для себе тільки так і деколи забувала навіть, ким же він доводиться їй насправді – любив рибок, байдуже, акваріумних чи річкових, ледь не більше, ніж її тітка. Дана змушена була придбати акваріум, який умить заселили неймовірні строкаті мешканці – цим підводним царством опікувалася Тамара, вона ж тягала Мирося на пташиний ринок, де разом із ним розтринькувала Данині гроші, і читала йому на ніч замість казок довідники з акваріумістики. Дана удавано сердилася, але не суперечила. Після смерті Дена, яку Мирко переживав надзвичайно важко, Тома переїхала до них назавжди.

Серед знайомих вихователів Дана зауважила нове лице – високого шатена, як і всі, вбраного по-пляжному, що позирав на неї так, ніби вже десь бачив. Пан Михайло представив новачка як чергового благодійника, і навіть ім’я його назвав, та Дана, котра в цю мить думала, за звичкою, про Луску, не розчула. Хлоп цей був на своїй яхті, що височіла над човниками, як лебідь над качками, хоча насправді не була ані надто великою, ані надміру розкішною. Дана трохи порозглядала її з цікавості й чомусь пригадала улюблену книгу тітки Олени – «Багряні вітрила», яку прочитала вже живучи в Дена. Дивно, чому? Це ж не «Секрет», і вітрила на ній білі, а не червоні… Ось хто секрет, загадка – так це власник яхти, дивиться на неї так, що їй аж трохи ніяково стає. Крім того, він чомусь пильно, занадто пильно вивчає Мирося. Дану охопив дрож, хоча день видався не просто теплим, а спекотним, і вона, ніжачись у шезлонгу біля Тамари, ще хвилину тому просто упрівала. Та ось незнайомець відвернувся від її сина, щось коротко сказав Маркові, тому чорнявому дефектологові, що працював із нею над розробкою всіх їхніх програм – а їх навіть за кордон продавали, і Дана цим надзвичайно пишалася! Вона вже збиралася прикрити очі, та саме цієї миті Мирку захотілося сповістити світ про свою чергову удачу. Вереск, що йому позаздрив би будь-який команч, підняв у повітря чайок, і чоловік, природно, знову глянув у бік генератора шуму. Наступної секунди Дана побачила, що він наближається до неї. До них із Томою. Дуже швидко наближається.

– Вибачте… даруйте, заради Бога, – темно-русявий молодик, збуджено виблискуючи великими сірими очима, нахилився над Даною, а зацікавлена Тамара, з усіх сил намагаючись вдавати, що її це не обходить, відвернулася. – Ви маєте повне право послати мене куди подалі, та все ж я мушу спитати… мушу… Цей хлопчик із підсакою… ваш син?

Серце у Дани захолонуло. Ось воно. Точніше, він. Справжній батько Мирося. І нічого дивного в тому, що він упізнав хлопця. Малий Любомир як з воску вилився у тітку Олену. Руде волосся, очі, сині, як волошки, шкіра кольору білих трояндових пелюсток, а головне – риси обличчя: тонкі, делікатні… мамині. Шатен вимогливо дивився на неї, очікуючи відповіді.

– Чому це вас цікавить? – холодно відповіла Дана, підводячись.

– Річ у тім, що… хлопчик вражаюче схожий на жінку, яку я… на одну жінку.

– Можливо, та це – мій син, – ще холодніше відрізала Дана. І тут їй не пощастило. Мирко відірвався від багнюки, і стрілою помчав до неї, махаючи банкою, у каламутній воді якої вже плавало щось іхтіологічне.

– Мамо Дано, поглянь, – кричав він на бігу. – Я впіймав маленьку щучку. Я зараз її випущу, але ти тільки подивись, яка вона красуня!

І Мирось тріумфуюче усміхнувся. Якщо серйозним, та ще й здалеку, він просто був дуже схожим на Олену, то з усмішкою на вустах робився викапаною тіткою. Тільки іншої статі. Очі шатена немов підмерзли, стали схожими на вкритий тонкою зимовою кригою Дніпро. Які дивні асоціації, адже зараз літо…

– Чому він називає вас мама Дана?

– А я схожа на тата?

– Ні. А ще не схоже, щоби ми жили в Америці. В українців діти не кличуть свої батьків по імені.

– Мій син кличе.

– Ви впевнені, що він – ваш?

Дана вже відкрила рота, щоб як слід відбрити цього нахабу, аж тут у неї врізався Мирко зі своїм слоїком у руках, забрьоханий і щасливий, як цуценя.

– Дивись, – тицяючи банку зі своїм трофеєм прямо їй під носа, волав він від надлишку почуттів, – ось вона плаває, бачиш? Ну, бачиш чи ні?

Щоб не зустрічатися поглядом із незнайомцем, Дана ретельно вирячилася на темну рідину, де метушився якийсь силует.

– Бачу.

Чоловік нахилився над слоїком, вимучено посміхнувся і спитав у Мирка:

– Ти вже вирішив, ким будеш, коли виростеш, козаче?

– Я вже виріс, – гордо повідомив малий Любомир. – Скоро до школи піду.

А потім подумав трохи і додав.

– Іхтіологом.

Чоловік випростався.

– Думаю, нам слід поговорити.

– Синку, – мовила Дана дерев’яним голосом, – будь ласка, випусти свою щуку, і нехай Тамара відвезе тебе додому.

Мирко глянув на неї здивовано.

– Але я не хочу. Ще всі діти тут, вони з дідусем Михайлом пішли на мідій дивитися. А я сказав – ну їх, ті мідії, вони не цікаві. Я…

– Я не питала про твої бажання, любий. Я сказала, що тобі пора йти – і все. Обговоренню це не підлягає.

Мирко знизав плечима, потім, ніби щось згадавши, хитро гмикнув.

– Добре.

Дана похитала головою.

– Чому в мене таке враження, що ваш шлях лежатиме через пташиний ринок?

– Компенсація, мамо, – малий чмокнув її у ніс, і побіг до води. Тома, що розкошувала, старанно вигріваючи велике біле тіло, затягнуте у тісний купальник, дещо здивувалася несподіваній зміні планів – вони збиралися бути тут до вечора, – і глянула на Дану, зсунувши окуляри на кінчик носа. Та кивнула їй, мовляв, усе правильно, і, намагаючись і далі не дивитися на незнайомця зі знайомим ім’ям, перевела очі на сріблясте плесо Славутича. Скоро сонце сховається – ще не за обрій, а за густі прибережні дерева – і з поверхні води зникнуть грайливі іскорки. Буде здаватися, що перед тобою коливається чорна прірва…

– Куди підемо, Ігоре?

І навіть спиною відчула, як він здригнувся.

– Давайте піднімемося на мою яхту.

«Або спустимося в пекло».

– Як скажете.

Яхта, не надто велика, але міцна й акуратна, створена вочевидь для того, щоб отримувати задоволення від морських походів – Дана якось так відразу зрозуміла, що вона може ходити також і морем, – а не для хизування своїм багатством, тихо гойдалася метрів за п’ять від берега. Ігор посадив Дану в один із човників, свиснув голосно, як билинний Соловей-розбійник, і за дві хвилини їй уже подавав руку симпатичний рудий моряк – судячи з масті, майже родич. Піднімаючись на борт, Дана помітила назву яхти – «Олена».

– Так, – сказав Ігор, зауваживши її погляд. – Це – на її честь.

Вони сиділи на палубі за крихітним відкидним столом – Дана на стільчику, а Ігор – на мотку канатів, за який він голосно обіцяв дати комусь прочуханки, пили чеське пиво прямо із пляшок і говорили, перебиваючи одне одного, доки не стемніло.

– Я любив її, Дано. Я справді її любив. Здається, я й досі кохаю її, вірите? Стільки років минуло… Я не знав, що в мене є син. Узагалі не знав, що вона вагітна. Чому вона не сказала мені?

У картатій червоно-чорній сорочці та бежевих шортах до колін він скидався на успішного банкіра не більше, ніж Дана – на балерину, і з вигляду йому можна було дати років двадцять п’ять. Дані, яка знала, що йому добряче за тридцять, лишалося тільки дивуватися. Вона глянула на його руки, коли він поставив напівпорожню пляшку на стіл – міцні, навіть грубі, мозолясті… Підписуючи чеки, таких мозолів не заробиш.

– Мабуть, не думала, що слід ще поповнювати вашу сім’ю.

Ігор ковтнув пива.

– Я бачу, ви багато про мене знаєте.

– Мимоволі.

– Так. Ви цього не хотіли, правда ж?

– Ну чому ж? Навіть у банк ваш заходила – із вашим сином на руках. Так прагнула дізнатися про вас побільше – аж тяму відбило. Просила охоронця переказати вам, що мені треба з вами поговорити – про Олену Тиктор. Він мене тоді не пустив, – Дана усміхнулася спогадам. – І вам, я так розумію, нічого не передав. Що ж, правильно зробив, до речі. Я б себе тодішню теж нікуди не пустила.

– Хто він?

– Ви про що?

– Як звали охоронця?

– Ой, облиште, – промовила Дана. – Він мені не назвався, а я була не в тому стані, щоб бейджики розглядати.

Ігор, і сам зрозумівши всю безглуздість цього спалаху, знітився.

– У мене й справді була сім’я. Дружина, Ліда – вона мене з армії чекала, і…

– А ви ще й служили?

– Аякже. Три роки. Власне, не армія, а флот – далекосхідний. І діти…

– Двоє доньок.

Ігор усміхнувся.

– Уже – троє.

– Вітаю, тато-герой.

– Не будьте такою. Моїй меншій – лише три рочки. Вона не народилася б, якби Льоля погодилась – я пропонував їй вийти за мене заміж. Я забезпечив би Ліду й дітей, слава Богу, є чим, але я справді не міг без неї.

– Як бачите, змогли. І добре, що вона не погодилася. Тоді у вас не було б меншої доньки.

– Я не любив Лідію. Ніколи не любив. Але ніколи й пригод не шукав. Я… знаєте, Дано, ви, певно, будете сміятися, але я ціную вірність. Хороша така риса – вірність, правда? Це стрижень людини. Там, у морі, без неї ніяк. Я ще тоді це зрозумів, у двадцять років. Потім звільнився, але залишився моряком. Я ним народився. Як Льоля народилася іхтіологом. І мій син – у маму пішов. Як вона?

І тут Дані нарешті справді стало страшно.

– Хто «вона», Ігоре?

– А про кого ми говоримо? Як Олена? Як її шлюб? Чому хлопчик живе з вами – ні-ні, не заперечуйте, це дуже помітно. Вона, певно, десь на атолі за кораловими рибами ганяється, ні?

– Ігоре, вона померла. Через тиждень після пологів.

Мовчання накрило їх вогким рядном. Минула хвилина – чи вічність, перш ніж Ігор озвався:

– Ви покажете мені, де її могила?

Дана спромоглася лише кивнути.

– Я так і думав, власне. Вірніше, відчував. Не хотів вірити, та… серце не обдуриш. Я тільки не відчув, що вона вагітна. Пам’ятаю так, наче то було вчора, і те, як вона прийшла влаштовуватися на роботу, і те, як вона звільнялася. Вона була геть мокра… в той, перший день… і чомусь дуже роздратована. Я навіть здогадувався, чому. Я дуже добре це знав, якщо чесно. Вона прийшла за рекомендацією мого знайомого, директора райгастрономторгу – тоді ще були такі установи, якщо пам’ятаєте, і він у нас кредитувався, паскуда. Він завжди рекомендував лише жінок, і справжніх професіоналок, я без іронії це говорю, жодна з тих, кого я взяв на роботу за його порадою, мене не підвела. Більшість ще й досі в «Каравелі» працюють, але я також знав, за яких умов жінка може отримати його рекомендацію. За якої головної умови. І що я міг зробити? Набити йому писок? Може, й варто було, та він нікого не ґвалтував, не примушував, просто пропонував – свою жирну тушу в навантаження до хорошого місця. Певно, були й такі, що відмовлялися, та вони до мене, як ви розумієте, не приходили. Мені – навіть стало неприємно, що й ця була Петрова – його Петром звали, дядька того, і про його протеже ми з друзями говорили «була Петрова». І вона зрозуміла, що я все знаю, спалахнула так, зробила крок назад, а потім зупинилася, розправила плечі, і погляд цей… хто ти, мовляв, такий, щоб мене судити? І тут я відчув себе винним – за все. За Петра, за тих чоловіків, що дупами дивани протирають, доки жінки працюють, за економічну ситуацію в країні… Він, до речі, вже помер, Петро. Я сумбурно, мабуть, розповідаю…

– Ні, нормально.

– От і добре. Олена змокла наскрізь, я вже казав? – бо дощ періщив як з відра, а вона стояла в моєму кабінеті й трималася так, ніби зробила мені бозна-яку кляту послугу, з’явившись на співбесіду. Дівчат в операційну залу відбирав не я, хоча, звісно, переглядав їхні досьє, але інкасатори… вони мали справу з живими грішми. Їм добре платили, дуже добре, але то був такий час… я радий, що він минув. Я глянув тоді на Льолю і подумав: а ця куди преться? Її ж за плечі візьми, трусони – і вона зламається. Я помилився. Її не так просто було зламати. А ще я тоді подумав: іхтіолог! Хіба мій банк схожий на акваріум? А вона наче прочитала мої думки – примружилась так, як тільки вона вміла, і запитала: а яка освіта у вас? Уявляєте, наче це я прийшов до неї на килим! І я чомусь – не інакше, як з великого переляку – чесно відповів: сейсмолог. А вона засміялася, і – все. Я почув її сміх і пропав.

– У неї були хворі нирки.

– Я в курсі. Не знав тільки, що це так серйозно, – губи Ігоря тремтіли, і Дана не на жарт перелякалася, що він зараз заплаче. – Я пропонував їй ліки, лікарів, обстеження – та єдине, що вона мені дозволяла – це платити за неї в кафе. Не брала подарунків, не кажучи вже про гроші… я ледве зумів їй впарити, як зараз говорять, сапфір у формі сльози на платиновому ланцюжку. Довелося збрехати, що то фарбований циркон, а метал – срібло.

– Вона не повірила. Це був індійський сапфір, чи не так?

– Саме так. Кашмірський. Йому бозна-скільки років. Що з ним стало?

Дана розщепнула ґудзик на блузці та продемонструвала прикрасу, яку носила, не знімаючи, поряд з іншим подарунком тітки, кленовим бурштиновим листочком. Усі, хто це бачив, крутили пальцем біля скроні – який несмак! Дана мовчала.

– Вона просила мене не продавати його. Ніколи й нізащо. Хочете отримати його назад?

– Ну, що ви, – мовив Ігор утомлено. – У мене руки відсохли б. А бурштин – це…

– Її подарунок мені.

– Гарний. Ви теж гарна. Дуже схожа на Льолю… тільки очі зелені.

– Авжеж. Я аж надто на неї схожа. Здається, це наша карма – закохуватися в чужих чоловіків.

– І що він каже, ваш чужий чоловік? – Ігор витягнув із переносного холодильника ще дві пляшки пива і виставив їх на стільницю. Дана хотіла відмовитися, а потім передумала. Їй сподобався смак пива.

– Нічого. Він не знає про моє існування.

– Зробіть так, щоб дізнався. У чому проблема?

«Зроби так, зроби так», – насмішкувато підхопили чайки, що білими стрілами пронизували потемнілі води затоки. Зроби так, казав Денис, ще коли Любко був жонатим, а після того, як розлучився – звідки ж вона про це дізналася? – це лунало в кожному сні. Зроби так, що в цім такого? Нехай він просто знає, що ти існуєш. Ніхто ж не каже, що треба забирати його від сім’ї. Ніхто не стверджує, що слід лікувати його розбите серце. Зроби так… Навіщо?

– Я не смію руйнувати чужі життя.

– Те ж саме мені сказала Льоля. Слово в слово, – Ігор відсунув пиво, оперся ліктями об стіл і опустив підборіддя на сплетені пальці. – Це було в той останній день. Вона прийшла до мене в кабінет, рішуча, як сокира ката, а я зрадів… тоді я нічого не відчув, просто зрадів, бо завжди радий був її бачити, а особливо – після двох місяців розлуки. Я так за нею скучив – у очах темніло. Я кинувся до неї, навіть спитав, чи не замкнути двері. А вона відсахнулася і заявила, дивлячись на підлогу, що більше так тривати не може. Що я молодший від неї на цілих сім років, і вона почувається так, ніби звабила малолітнього. Що в мене є сім’я, якій я через неї зовсім не приділяю уваги – хоча це було не так. Що вона йде з роботи, і горе мені, якщо я спробую її затримати чи, не дай Боже, розшукувати. І додала, що ніколи не кохала мене.

– А ви їй повірили?

– Ні. Я зрозумів це, як олжу во спасіння. Як прагнення захистити мене від зайвого болю. Я таке стерво, говорила вона цим, я просто використала тебе, спала з тобою через твої гроші, через багатство, не треба сумувати за мною… я не варта й миті твого жалю.

– Ви таки добре її вивчили.

– Я її не вивчав. Я просто знав її – завжди. Вона була моєю жінкою, але я не дочекався її й одружився. Тому вона й пішла від мене, наостанку заявивши, що двоє щасливих дорослих проти двох нещасних дітей для неї надто дорога ціна за особистий комфорт.

– І ви не шукали її?

– А що її шукати? Я знав, де вона живе, знав, що вона не переїхала, але вона… заборонила мені з’являтися, а я поважав її рішення. Спочатку я думав… хотів простежити за її долею, однак… ви мені, мабуть, не повірите, але мені боляче було чути навіть її ім’я. Боляче просто думати про неї. Утім, одного разу я таки не витримав після двох років розлуки, зайшов. Якийсь дядько, товстий, мов діжка, і охайний, як дупа павіана, повідав мені, що Льоля вийшла заміж і виїхала. Почувши це, я взагалі ледь не сконав.

– Я вам вірю.

– Вона померла в лікарні?

– Так.

– Кликала мене перед… кликала мене?

– Ні. Тільки трималася за свій сапфір і сказала, щоб я назвала малого, як сама хочу. І що по батькові він буде Ігоревич.

– А звуть його?

– Любомир.

– Гарно, – втретє промовив Ігор. – Мені подобається.

Дана мовчала.

– Про що ви думаєте?

– А давайте на «ти». Все-таки майже родичі… Думаю, як представити тебе Мирку. Вірніше, з чого почати. Він у курсі, що Денис… мій покійний чоловік – не рідний його батько, і про Олену теж знає. Ти питав, чому він називає мене «мама Дана» – саме тому.

– Ти – вдова?! А як не схожа!

Неждана розсміялася – вперше за цей вечір.

– Здається, до мене дійшло, за що тітка так сильно кохала тебе. Як, по-твоєму, мають виглядати вдови?

Ігор подумав і теж засміявся.

– Не знаю. Не так, як ти. Твоє здоров’я, – він підняв пляшку і торкнувся нею Даниної, – і мого сина Спасибі тобі.

– За що? – Дана відчула, що сп’яніла, бо зробила якийсь необережний ковток, піна потекла по її підборіддю, і вона, намагаючись непомітно стерти це неподобство, тільки розмазала липку вологу по всьому лицю.