Текст книги "Янголи, що підкрадаються"
Автор книги: Наталка Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)
Глава 11
Дана дарма переймалася тітчиною роботою – принаймні перших півроку вони жили, як у раю. Олену ледь не щозміни забирала з дому розкішна іномарка кольору мокрого асфальту – Дана підозрювала, що це «Мерседес», принаймні, так сказав їхній двірник, шкрябаючи асфальт облізлою мітлою за безпосередньої близькості до крутої тачки. Те ж саме авто привозило тітку назад, і сусіди, незважаючи на пізню годину, ледве з вікон не випадали, щоб на це помилуватися. А дивитися було на що – із-за керма виходив стрункий, високий чоловік, русоволосий, в окулярах – другий поверх «хрущовки» дозволяв розгледіти ще й не такі подробиці – і, обійшовши авто, відкривав двері пасажирці, подавав їй руку, і, напевно, цілував на прощання – козирок над дверима парадного заважав пересвідчитись, так це чи ні. Дана якось набралася нахабності й поцікавилася, хто це підробляє тітчиним водієм. Олена покрутила пальчиками у повітрі, немов малюючи щось, видиме одній лише їй.
– Знайомий.
Після такої вичерпної відповіді інших питань у Дани не знайшлося.
Олена працювала добу через дві. Можна було й через три, але так вона більше заробляла. Вона трохи підлікувала свої нирки, з роботи прибігала весела, купувала Дані все, що та захоче, й інколи намагалася вчити небогу жити. Найчастіше мова заходила чомусь про мужчин.
– Ніколи не демонструй чоловікові своєї зацікавленості відкрито, – напучувала тітка Олена. – Навіть якщо зі штанців вистрибуєш од жаги, роби це подумки. Лишайся незворушною і трохи відстороненою – хлопи сприймають це, як загадковість, і божеволіють від цього. Але натякнути про свій інтерес усе-таки слід – як же інакше об’єкт зрозуміє, що на тебе варто витрачати час і зусилля?
– Об’єкт? – уточнила Неждана, тактовно змовчавши про те, що уявити себе в процесі вистрибування зі штанців від жаги їй не легше, ніж пінгвіна в польоті.
– Ну, той, на кого ти хочеш справити враження. Утім, найкращі з них відчувають це на енергетичному рівні, – тітка зітхнула. – Бажаю тобі саме таких кавалерів. Слова, навіть у вигляді прозорих натяків, – це так нудно.
– У мене буде тільки один чоловік, – рішуче заявила Дана.
Олена проковтнула смішок.
– Вибач, серденько, а ти збираєшся померти у шістнадцять років?
– «Ні, я жива. Я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає».
Тітка схвально кивнула.
– Бачу благотворний вплив Шеремета з його поетичним лікнепом.
Неждана страшенно знітилася від того, що її сердечну таємницю розкрито. Про те, що Любомир не тільки буває частим гостем різних радіопередач, а ще й сам веде недільну авторську програму «У світі рим» на радіо «Промінь», вона дізналася випадково, коли, знемагаючи од відчайдушного бажання знову почути той оксамитово-сріблястий голос, що увірвався в її сни і облаштувався там, як удома, клацала поперемінно всі три кнопки рідного «брехунця». Той самий диктор, що рипів, як щогла в бурю, на незабутній розмові з Любком, оголошував програму передач на тиждень. Зачувши знайоме прізвище, Дана аж віддих затамувала, шкірою всотуючи слова: «прем’єра… щонеділі… оригінальний авторський проект». Дана чекала вихідних із нетерпінням та деяким роздратуванням – якщо чесно, їй хотілося, щоби ця мара минулася. Щоб в ефірі звучав звичайний голос звичайного юнака, щоб її передчуття розвіялися… Та коли дощового недільного вечора її знову затягнуло у вир щось незнайоме, щось солодке, в’язке і духмяне, схоже на гречаний мед і нездійсненну мрію, коли вона резонувала з тим голосом, відгукувалася на нього кожною клітинкою свого тіла, нервами, натягнутими, як струни гітари, то зрозуміла: це – воно. У неї з’явилося почуття. Воно оселилося в ній. Воно тепер там житиме. Попри тверду впевненість, що всі математики надійно захищені від кохання потрійним шаром алгоритмів, вона таки закохалася, і, що найприкріше, – в ефірне відлуння реальної людини. Принаймні фото Любомира в газеті «Червона Зоря», за якою – о, справжній жах! – довелося йти в районну, а не технічну бібліотеку, за розміром було з поштову марку і такої якості, що визначити, чи зображений на ньому молодий поет, а чи крокодил Гена або Чебурашка, так і не вдалося. З’ясувати якісь деталі про життя Любка, окрім дати його народження, за цією заміткою також не вийшло. Тоді Неждана почала масовану атаку на таємницю приватного життя Шеремета – вона вирішила зібрати на нього досьє.
Професійним шпигуном Дана не була і відчула, що без допомоги їй не обійтися. Для початку вона зателефонувала колишньому однокласникові ще тієї, районної середньої школи. Хлопець, якого вона пам’ятала лише на ім’я – Степан – два роки просидів у четвертому класі, і ще два – у шостому, однак зовсім не через тупість, а лише тому, що був абсолютно байдужим до всього, окрім обох літератур та історії – ну, ще трохи він зважав на англійську мову. Всілякі фізики, хімії та подібні точні науки він просто ігнорував, не завдаючи собі клопоту навіть розгортати підручники. Він не писав ані поезій, ані прози – просто існував десь там, у літературознавстві, серед біографій видатних письменників та жанрового розмаїття їхніх творів. Він знав про літераторів так багато і так багато всього читав, що цілком міг би стати літературним критиком, якби не чорні лебеді-двійки з креслення та геометрії, з алгебри та анатомії, що, гойдаючись, пливли його табелем. За підрахунками Дани, Стьопу вже мали або вигнати зовсім, або дозволити йому все ж закінчити школу, намалювавши необхідні трійки. Друге припущення виявилося правильним, і щасливий книголюб уже навчався на першому курсі філологічного факультету педінституту. У них відбулася вельми цікава розмова. Хоч як дивно, довго пояснювати, хто вона і що їй треба, Дані не довелося – достатньо було назватися, і Степан її відразу пригадав.
– Привіт, це Неждана Тиктор. Не ждав, але сподівався? Як чарівно! Послухай, а що тобі відомо про Любомира Шеремета? Я в курсі, хто він такий. Я знаю, чим займається поет. Звідки? Десь чула, уяви собі. А ти натужся. Напруж уяву. Себто як «навіщо»? Я зацікавилася поезією. Чого ти регочеш? Не знаю, як за срібний, а тобі я віку вкорочу, якщо не вгамуєшся. Ага, каламбур. Я стала грайливою, як козеня. Так, так… добре. А що в його віршах такого особливого, що він вважається найталановитішим із… Що?! До рахівниці рими не дійдуть? А рахівниця – це я? Зрозуміло. Калькулятор і вірші – дві речі не сумісні? Чудово. Дякую, ти мені дуже допоміг. А ще більше допоможеш, якщо пришлеш його коротеньку біографію на мою адресу. Кого – «його»? А про кого ми говоримо? Ні, тобі нічого за це не буде. Так, якщо надалі будеш чемним хлопчиком, я тебе помилую. А інакше – чекай на смертну кару. Пиши адресу… себто як «не треба»? Знаєш, де я живу? – тут Дана почула таке, від чого аж похлинулася власними словами. – Був у мене закоханий? Ти? Кого я тобі нагадую? Яку Наталку? Яку царівну? А, твір Кобилянської… ну й прізвище! Ні, не читала. Мені на справи часу бракує. А чим я її нагадую? Що значить: «краще не питай»? Добре, як скажеш. Так, я сама хотіла знати. Себто як «сухар»? Це ти знову про мене? Ну гаразд, я чекаю. Ага, бувай.
Довго чекати їй не довелося. За десять днів на її столі лежали журнали, вирізки з журналів, статті, передруковані з газет, газети зі статтями разом і навіть поетична збірка Любка, на титульний аркуш якої видавці люб’язно наліпили його фото – щоправда, чорно-біле. Дана довго намагалася вгадати, якого кольору очі в Любомира, та видно було лиш, що світлого, і – в цьому вона чомусь була впевнена – незвичайного. Не те що її котячі баньки! Що ж до його зовнішності загалом, то першої миті Дана була трохи розчарована, а далі це просто перестало мати для неї хоч якесь значення. Вона ніколи не замислювалася над природою свого почуття, просто приймала його, як даність, і, напевно, дуже здивувалася б, якби хтось сказав їй, що у віршах та голосі вона відчула душу Любка і полюбила цю душу. Тітка, звичайно, про щось здогадувалася, бачачи, як щонеділі небога ледь не вухом до радіо притуляється, коли передають «У світі рим», та була достатньо мудрою, щоб обмежитися лише туманними натяками на це, та й то, коли Неждана погано себе поводила.
Дана зібрала й регулярно поповнювала досьє, акуратно розділивши його на три частини. Перша, доволі груба, наповнювалася вирізками з газет, де друкувалися вірші Любка, та безжально видертими сторінками літературних журналів – чомусь нікому в бібліотеці й на думку не спадало перевіряти часописи, які повертала після прочитання така мила дівчинка. Друга, значно тонша, складалася також із газетних та журнальних вирізок, але з інтерв’ю поета Шеремета. І третя, взагалі тоненька, як налисник, містила фотографії Любка. Їх, власне, було всього чотири, не рахуючи тієї, що в збірці. Перша, та сама з газети «Червона Зоря», де підпис під фото стверджував, що Любомирові шістнадцять років, і доводилося вірити на слово. Другий знімок, із журналу «Поетичний меридіан», був, хоч як важко в це повірити, ще гіршим, ніж перший, якоюсь суцільною сірою масою з обрисами людини – Дана назвала його: «Поет у пелехах туману». Третій, лірично-пейзажного характеру, зображував Шеремета на тлі білих берізок, але дерева були так близько, а Любко – так далеко, що він із таким самим успіхом міг взагалі за ними сховатися. А четверте фото… ну, це був дарунок Неждані за її довготерпіння. Кольорова обкладинка журналу «Селянка», який Дана побачила в кіоску «Союздрук», а на ній, на всю сторінку – лице Любомира з підписом «Улюбленець муз». Вона купила три примірники, від щастя ледве не перекинувши кіоск, і не витримала, похвалилася-таки Олені своїм трофеєм.
– Тьотю, поглянь, у нього очі фіолетові.
– Точно, – погодилася та, хоча щойно прийшла додому після нічної зміни і аж хиталася від утоми. – Це ж треба… Ніколи таких не бачила – зовсім як шафрани.
– Як хто?
Олена засміялася.
– Ти крокуси бачила коли-небудь, чи з квітів для тебе існують лише корені квадратні?
– Бачила, звісно, – образилася Дана. – Такі маленькі, біленькі.
– Ні, біленькі – то підсніжники, а в Карпатах такі самі квіточки, маленькі, але лілові, називаються шафранами. Вони ще, здається, в Криму є, може, навіть у нас, та я не впевнена. Це дуже рідкісний колір.
– Для квіток?
– Для очей.
Мій Любко такий – незвичайний, подумала Дана гордо, не замислюючись над тим, на якій підставі вона привласнила поета, і що на це сказав би він сам. Для неї, певно, стало б великим розчаруванням дізнатися, що насправді Любомир так утомився від екзальтованих прихильниць та їхніх способів демонстрації своїх почуттів, часом на межі фолу та пристойності, а ще частіше – далеко за тією межею, що навряд чи тішився б, дізнавшись про ще одну схиблену. Але Дана цього не знала і доволі довго тонула у своїх рожевих мріях із фіалковим переливом – аж доки в їхній дім знову не постукала біда, яка, втім, спершу такою не здавалася.
На початку грудня тітка, яка завжди була худою, як тростина, раптом суттєво погладшала – і це при тому, що їла вона мало, будь-яка колібрі порівняно з нею могла б стати зразком ненажерливості. А в середині грудня Олені невдало подзвонили – вона саме була на роботі, в нічну зміну – чомусь сказала, що в останню нічну зміну, і трубку взяла Дана.
– Це пані Тиктор? – спитав її грубий жіночий голос.
– Так, – мовила Дана і хотіла ще уточнити, що вона – не пані, тобто не та Тиктор, яка потрібна співрозмовниці, але не встигла. На тому кінці дроту затарахкотіли, як з кулемета.
– Це вас із жіночої консультації турбують, ваш гінеколог, Марина Павлівна. Пам’ятаєте ще, хто я така? Ви мені вибачте, Олено Михайлівно, та що ви собі думаєте? З таким аналізом сечі, з таким білком ви ще народжувати надумали? Та вашим ниркам гаплик настане разом із вами не пізніше, ніж за два місяці! З’явилися до мене, розумієш, на двадцятому тижні, перед фактом мене поставили! І потім, що це таке – я чекаю на вас, чекаю, час іде, а вас нема! Кому це, в курви-мами треба, вам чи мені? – голос сам себе накручував, і підвищувався з кожним словом, здавалося, ще трохи – і він у слухавці не вміститься, розсиплеться по килимовій доріжці тлустими чорними жуками. – Хто з нас «старородяща» з нікудишніми нирками, я чи ви? Коротше, щоб завтра о восьмій ранку були в мене, бо інакше я відмовлюся вас вести! Що я, самогубця, чи що? – у трубці почулися гудки. Дана заклякла біля телефону.
«Старородяща» – боже, що за термін! – із нікудишніми нирками.
Тітка Олена вагітна.
Наступного дня до жіночої консультації замість тітки з’явилася небога. Легко знайшла дільничного гінеколога, якої, втім, у кабінеті не виявилося, а сиділа там, заповнюючи якісь бланки, сива, як горлиця, але ще не стара медсестра, що звела на Дану холодні карі очі.
– Що, дострибалася, дитино?
– Я… власне, так. Тобто ні. Я з приводу Олени Тиктор.
Медсестра відклала ручку.
– Я пригадую Олену Тиктор. А ким ти їй доводишся?
– Донькою, – невимушено збрехала Дана.
– Ну, – сплеснула руками жіночка, – а казала, зовсім не має дітей, хоче слід на землі лишити. Лишила вже – такий слід, дай Бог кожному! – молодиця приязно глянула на Дану – та, вочевидь, їй чимось сподобалася. На пам’яті дівчинки це був перший, окрім тітчиного, приязний жіночий погляд у її житті. – Не хотіла б я тобі цього казати, та й права не маю, а з другого боку… я – не лікар… і як мовчати? А як на тебе таке звалити? Скільки тобі років, п’ятнадцять? Я не знаю… А втім… Ти побесідуй з нею, серце, з мамою своєю. Таку красуню без неньки лишити – чи цього їй треба? Ох, дістане чортів у жменю, як сюди прийде! Лікар випише, а я додам від себе! Не знаю тільки, що це змінить – крики наші, і взагалі… Мама в тебе вперта, нічим її не проб’єш. Та й терміни… Аборт робити пізно, а штучні пологи – рано, та й сенсу немає, вона їх просто не витримає… Можна оформити аборт із медичних причин, так вона не хоче, упирається… Хоч ти на неї якось уплинь, переконай її. Ну, не можна їй вагітності, не виносить вона, а як виносить – хіба би дивом, то не народить!
– Я… так… я спробую, – губи Неждани оніміли і ворушитися відмовлялися, а язик немов свинцем налився. – Я з нею поговорю.
– Поговори, дівчинко, не мовчи. І тато твій хай підключається – певно ж, не сказала йому, що на неї чекає!
– У нас немає… тата… ми удвох…
– А щоб їй добре було все життя й ще трошки! – медсестра спересердя аж луснула кулаком по столу. – Це вона що, круглою сиротою тебе зробити надумала? Все, хай там собі як хоче, а я їй направлення виписую. Не поїде добром – хай на вулиці народжує, сама її картку в сміття викину, і скажу, що вона незареєстрована! Чортові баби, одні аборти по десять штук роблять, котрі здорові, а інші у вселенську матір граються на краю могили! Господи, твоя воля!
– Я, мабуть, піду, – сказала Дана.
– Іди. І передай їй усе те, що я тобі говорила. Перекажи, нехай не грається з вогнем, бо буде лихо. І ще додай, що про живих дітей слід думати найперше. Тут сам Бог їй гріха не поставить. Не виносить вона… – жінка зітхнула, поправила срібне волосся і додала, дивлячись кудись у стінку: – Я до того, як сюди перейти, у лікарні працювала. У нефрологічному відділенні – знаю, що кажу. Збереже вона цю вагітність – і їй не жити.
Дана перехопила тітку на вулиці – цього разу Олена поверталася з роботи пішки. Минулого разу лікар похмуро заявила, що взагалі-то піші прогулянки вагітним на користь, хоча її, Олену, це не стосується. І як вдало вийшло, що Ігор уже два місяці, як у відрядженні, лише наступного тижня повернеться з Берна. Треба щось вирішувати – одягнути просторіший балахон і в жодному разі не давати себе обіймати. Її вагітність ще не дуже помітна, але дитина вже б’ється… Олена приклала долоню до живота. Дитя. Син. Ігоревич. Я ще не обирала тобі ім’я, але будь певним, малий – ти отримаєш усе найкраще. Не бійся, твоя мати не дасть тебе вбити. Ніколи й нікому не дозволить зашкодити тобі. Ще тільки з Даною поговорити треба – та останнім часом так підозріло на неї зиркає, мабуть, здогадується… А Дана дивилася на тітку, дивуючись, чому раніше не помітила, як поступово змінюється тітчина летюча хода, як дедалі частіше зранку на Олену страшно дивитися через набряки під очима кольору зіниць… чому вона була такою неуважною? І що їй робити тепер?
– Привіт, жайворе мій, – Олена, хоч і почувалася дуже зле, перед небогою завжди тримала марку. – Що, не спиться зимового ранку? Дивно, в цю пору сон – найсолодший. Чи ти хотіла мене зустріти?
– Хотіла, – повільно промовила Дана, і так глянула на тітку, що та зрозуміла – мала не просто підозрює, вона знає. Що ж, принаймні не доведеться робити довгих вступів, для яких вона надто втомлена. – А ти нічого не хочеш мені сказати?
Глава 12
– Тьотю, ти хоч усвідомлюєш, що зрадила мене?
– Ні, – червонясті від плачу повіки Олени сіпнулися над запаленими очима. – Ніякої зради в бажанні мати власну дитину немає й бути не може. А ти, моя люба, тямиш, на що мене штовхаєш? Ти пропонуєш мені угробити моє дитя. У мене термін двадцять два тижні, а це означає, що його шматками витягатимуть!
– Тьотю!
– Що – тьотю? Не подобається? Вибач, не я цю тему зачепила!
– А що, я?! – вмиваючись слізьми, крикнула Дана. – Це не я тобі дитину зробила! Не я винна, що вона тебе вб’є! Так лікарка сказала, і медсестра… І як мені тоді самій жити? Як? Ти казала – крім мене, у тебе нікого немає. Казала, я – твоя сім’я. Ти брехала мені, так виходить?
Олена зітхнула. Сказати, що розмова не була легкою – це просто заквітчати ружами каналізаційні труби, які прорвало досить давно. Сама винна, так їй і треба. Якби не ховалася від лікарів перший триместр вагітності та здуру домашній телефон не залишила в жіночій консультації, та вчасно з Даною поговорила б – усе було б інакше. А тепер – ось тобі ложка, Олено Тиктор, і наминай кашу, яку сама ж і заварила, аж доки не вдавишся.
– Дано, послухай мене, тільки дуже уважно. Лікарі… вони теж люди. Вони помиляються, деколи – завчасно панікують, бо за кожен… за кожну таку породіллю, як я…
– Ти ще не породілля.
– Маєш рацію. Тоді просто – за кожну таку, як я, вони дістають по шапці. Природно, що вони не хочуть зв’язуватися… Їм легше послати жінку на аборт, та й по всьому. Але аборт – це завжди вбивство, зарубай це собі на носі. Завжди!
– Але твої нирки…
– Годі. Моє здоров’я… таки не найкраще, але я цілком здатна народити цілу купу дітей. У тебе буде брат – правда ж, класно?
– Чому саме брат? – вони сиділи на кухні, й Дана сьорбала чай так зосереджено, ніби від цього залежала доля всього світу. До чаю тітка щедрою рукою плеснула коньяку – про навчання сьогодні вже не йшлося. – Може, ще дівчинка народиться…
– Не може, – Олена перегнулася через стіл і скуйовдила небозі волосся. – Одна дівчинка в мене вже є. Ні, це буде син. Козак. Я це відчуваю. І я маю на це право. Я ж маю право на щастя?
– Мабуть… а ти точно впевнена, що все буде гаразд?
– На всі сто відсотків, – ‘ тітка підморгнула. – Фірма гарантує.
Дана мовчки допила чай і раптом спитала:
– То від кого дитина?
– Навіть не уявляю. Мене ще можна звинуватити в легковажності, але в надмірній цікавості – ні.
Неждана гикнула.
– Це що, жарт?
– Ну звичайно, – погляд в Олени зробився замріяним. – Ти його не знаєш, але він – дуже хороший чоловік.
– Якщо це справді так, то де твоя обручка?
– Він не мусульманин.
Натяку Дана не зрозуміла.
– А при чім тут віра?
– У нього вже є дружина. І діти. Двоє дівчаток. Три рочки і два.
– Он воно що. Справді, дуже хороший чоловік. Прекрасний, я б навіть сказала. Мабуть, добрий сім’янин.
– Не суди його, Дано.
– Він знає? – дівчина підхопилася і забігала по кухні, перевішуючи з місця на місце ганчірки – перша ознака сильного хвилювання.
– Сядь, – тихо попросила тітка. – Тобі доведеться ще раз вислухати мене.
– У мене зараз вуха опухнуть, – поскаржилася Дана, та все ж наново вмостилася на табуретці. – Ну, давай. Говори. Тільки не починай з лекції про складне життя і ще якусь маячню – я для цього не в настрої. Говори конкретно – так чи ні?
– Ні. Він нічого не знає. І не дізнається.
– А це ж чому?
– А ти як вважаєш?
Дана подумала.
– Бо він одружений? – припустила вона.
– Не тільки.
– Ще є якась причина?
– Є. Він значно молодший за мене, багатий, але насправді – самотній.
– Боже, – Неждана театрально притулила руки до грудей, – яке горе! Жах який!
Тітка насупилася.
– Не блазнюй. Ти й уявлення не маєш, яке це насправді горе.
– Ні? Якщо я не маю про це уявлення, то хто тоді його має?
Олена знітилася.
– Пробач. Я хотіла сказати… я мала на увазі, що зараз цих юних скоробагатьків розвелося, як тарганів на смітнику. Їх безліч. Вочевидь, це такий час…
– Поганий час.
– І вони…
– Поспливали. Як лайно.
– Не кажучи вже про те, що перебивати дорослих нечемно, звідки математик знає такі слова?
– У шкільному туалеті на стіні написано. Продовжуй.
– Добре. Нехай буде так. Поспливали. Більшість, але не всі. Є винятки. І один із таких – він. Стався до цього, як тобі завгодно, але він – справжній чоловік. На такого можна опертися у скрутну хвилину. Добрий, надійний, спокійний…
– Тільки трохи жонатий.
– Було б дивно, якби ні. Такі, як він, на дорозі не валяються. Статки свої він нажив відносно чесно…
– Справді? І як це – «відносно чесно»? Купив собі банк на кишенькові гроші?
– З тобою важко говорити, – тітка Олена перевела дух. – Ти надто доросла. Навіть зараз, у свої п’ятнадцять. Як ти здогадалася, що він – фінансист?
– Та що тут здогадуватися? Ти працюєш у банку, правильно? За тобою вічно приїздить якась крута іномарка. Це не службова машина і вочевидь не авто клерка з управління депозитних операцій.
Тітка розгублено закліпала очима.
– Таке враження, що в банку працюєш ти.
– І, до слова, про цяцю на твоїй шиї. Якщо цей камінець фарбований, то я – натуральна брюнетка.
Два місяці тому Олена показала Дані надзвичайно красивий синій камінь, краплеподібний, на тонкому срібному ланцюжку – вірніше, так вона сказала, що срібному. Ось що мені подарували, похвалилася вона. Це фарбований циркон, додала тітка, але Неждана, яка на коштовностях розумілася ще гірше, ніж на поезії, раптом відчула – цей камінь якщо і забарвлений, то принаймні не людьми. А ще – що він дуже дорогий. Це читалося в його густій волошковій глибині з шовковистим відблиском, у тому, як мінялися відтінки його промінців при електричному освітленні… У ньому було щось містичне і чисте, цнотливе – так стверджувала Олена. І носила його, не знімаючи.
– Це єдине, що я в нього взяла, – голос тітки затремтів. – Це насправді сапфір. Такий гарний… точно під колір моїх очей.
– Дуже романтично. Та не має значення, єдине чи ні – за цю «краплинку» можна купити дві наші квартири, ще й на меблі лишиться. Як його хоч звуть?
– Мій камінь? Гадаєш, його треба назвати?
– Тітко!!!
– Яка різниця? – Олена відвела очі.
– Оригінальне ім’я. Уявляю, як звучатиме в твого сина по батькові. Тьотю, – Дана накрила долонею тремтячі Оленині пальці, – я тебе не засуджую. Я ніколи не змогла б… хоча ні, брешу. Ще півгодини тому я не просто засуджувала тебе – вбити була готова, але зараз… Це твоє життя, я тільки не розумію, навіщо це тобі?
– А навіщо тобі Любомир Шеремет? – тітка аж скинулася, а небога вирячилася на неї, не вірячи своїм вухам. – Ага, отже, і я ще можу чимось тебе здивувати?! Так, серце, я не сліпа. Я все бачу. А ось ти, до речі, Любка свого до пуття й не бачила, чи я помиляюся? Він для тебе – голос із радіо, та ще, може, розмите зображення на сірому газетному фото, так? О, ще знімок у журналі, ледь не забула – кольоровий… Чи це щось більше?
– Я не знаю, що це, – глухо відповіла Дана.
– Тоді я тобі заздрю. Деколи краще не знати. Бо я кохаю його. Я дуже сильно люблю цього чоловіка. Через те й не можу ставити його перед вибором. Розумієш?
– Ні.
– Прийде час – зрозумієш. Уже скоро. Інколи вибір – це найстрашніше з того, перед чим взагалі може постати людина. Необхідність вибору розбиває сім’ї і серця, часом навіть життя забирає. Не завжди цього можна уникнути, бо дрібний вибір ми, по суті, робимо щохвилини, але, якщо є можливість, то такого – саме такого, про який я говорила, – краще уникати.
– І як ти тепер збираєшся вчинити?
– Звільнюся з роботи і народжу дитину.
– Саме в такій послідовності?
– Тільки в такій, Дано. Тільки в такій. Ти не переживай… я зібрала трохи грошей – він мені добре платив, надто добре – я підозрюю, значно більше, ніж я того варта. Але то пусте – все одно для дитини. Ну, і ще деякі заощадження у нас лишилися з тих часів – я встигла дещицю в долари перевести, хату мамину продала… Так що гроші в нас будуть. Прорвемося.
– Чхати я хотіла на гроші. Пообіцяй мені, що не помреш!
– Всі ми помремо – рано чи пізно. Але обіцяю не квапитися, – Олена дивилася на небогу з ніжною усмішкою на рожевих губах. – Мені ще тебе в люди виводити, сина… Ніколи байдики в могилі бити. Все буде добре.
Дана аж затремтіла від поганого передчуття – власне, навіть од усвідомлення того, що її знову дурять, а вона безсила цьому стати на заваді. Усе її життя підтверджувало невеселу істину – ледве дорослі починали запевняти її, що все буде гаразд – обов’язково траплялося щось погане. Ось мама… стоїть із розбитим до крові носом: «Я буду щаслива! Я на це заслужила!» Тепер – тітка Олена – ті ж слова, ніс цілий, але загальний вигляд… Щось їй це все не подобається!
– Йди поспи, – буркнула вона тітці, зчищаючи з тарілок залишки каші – вони обидві боролися з гречкою, але не мали апетиту, тому каша перемогла. – На тобі лиця немає. Ще гляне на тебе твій містер Ікс, і відразу «швидку» викличе, будеш тоді знати!
– Твоя правда, – Олена важко піднялася з-за столу. – А ти?
– Приберу зараз, ось посуд помию, а потім радіо послухаю. Сьогодні мають дати Любомира в повторі – я минулої неділі не слухала… Про якогось Рéмбо.
– Рембó, – виправила тітка. – Артур, чи, як дехто вимовляє на французький манер його ім’я, Артюр Рембó. Геніальний французький поет-символіст. Ще твоєму Любку до нього… як до неба рачки. Він помер у тридцять сім років, писати перестав у дев’ятнадцять, однак багато встиг. Ну добре, не буду тобі заважати. Насолоджуйся.
Дана довго дивилася на двері, що зачинилися за Оленою, і напружено розмірковувала, як така розумна жінка може бути водночас такою дурною.
