Текст книги "Янголи, що підкрадаються"
Автор книги: Наталка Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 24 страниц)
Глава 24
Здалеку той успіх жодним успіхом не виглядав. Він не скидався і на маленьку удачу, бо коли одного літнього ранку Дана спитала Дениса, чи не з’являлися у тих містах, де зникали діти, якісь підозрілі організації чи установи, а ще краще – одна й та сама організація, той лише гмикнув. Він саме додавав до своєї кави надісланий друзями ризький бальзам і говорив, дивлячись у чашку, щоб не передозувати:
– Ні. Ми це відразу перевірили. Крім того, ті дівчатка не мали ніякого стосунку до жодних установ, окрім школи чи дитсадка.
– А це й не потрібно. Тільки повний придурок…
– Дано!
– О, так, вибач за відсутність належної поваги до такого чудового монстра, як наш містер Ікс. Я й забула, що брудно пліткую в нього за спиною, а він не чує цього і не може захиститися.
– Річ не в цім, а в м’якості оцінки.
Дана засміялася.
– Отже, я хотіла сказати, що тільки імбецил здатен робити таке у своєму місті. Тут важливо, щоб той викрадач міг – чи могли, якщо їх кілька…
– А це напевно так…
– Як слід вивчити те місто, де вони зупинилися, заробити собі певну – і то неодмінно добру – репутацію, яка поставила б їх поза підозрою у будь-якому випадку, і…
– Стоп. Ти ж математик, Дано – мисли логічно. За яким принципом ми мали б обирати підозрілі організації? Що б це могло бути – церква, лікарня, офіс, банк? І що саме мусило б насторожити нас? Нирки на зберіганні у банківському сейфі? Пастор, що витягає з кірхи бездиханне дитяче тіло? Клерк, у якого з кишені замість ручки стирчить закривавлений скальпель? Що?
Дана й собі потягнулася до кавника.
– Ти сам казав, що тих дівчаток, котрих так і не знайшли, швидше за все, перевезли на Захід, де їх, ще живих, внесли до бази даних чорного ринку органів, як печінки і серця, придатні для трансплантації. Водночас ти стверджував, що порнофільми знімалися нашвидкуруч, але в тій країні, де сталося зникнення. Було таке?
– Було, – Денис відставив пляшку. – І що?
– Нічого. Просто мені здалося, що має бути іноземна фірма чи організація – або кілька організацій, хоч це набагато складніше, – яка має напівофіційні канали переправляння дітей за кордон і активно їх використовує.
Ден відкинувся на спинку стільця – він не визнавав табуретів навіть на кухні, і через ці «панські витребеньки» постійно воював із Тамарою, котра з часом стала не лише нянькою, а ще й кухаркою, економкою і просто грозою дому.
– Прошу пояснень.
Дана ледь стримала тріумфальну посмішку – якщо Денис промовляв цю фразу, це означало лиш одне: він почув те, що його справді зацікавило.
– Одну хвилинку, – вона ковтнула кави і примружилась від насолоди – жилами просто розтікалася рідка енергія. Дана почувалася виснаженою – далася взнаки безсонна ніч та екзаменаційний ранок, але тепер, коли все позаду, і про осоружну іноземну мову можна забути на цілий рік, не гріх і розслабитися. От забивають же голови програмістам усілякими дурницями, а Ден підспівує: «Учись, нагідко, колись поїдеш до Британії, а там ніхто й слухати не буде твоєї солов’їної. Англійська – мова міжнародна, ти мусиш її знати!» – Якщо нашим злодіям треба доправити викрадених дівчаток до місця призначення живими, то значно простіше, а головне, безпечніше, робити це з офіційними документами – наприклад, із паперами про всиновлення.
– Не піде. Ця версія вже також відпрацьована, крім того, ти не уявляєш, наскільки це складно – усиновити одну дитину, а замість неї вивезти іншу.
– О, Дене, ну, не мені ж тобі розповідати, які дива творять чарівні зелені купюри. Уяви собі ситуацію: живе собі в дитбудинку чи в інтернаті геть хворе дитя. Сирота, без жодної надії на одужання та перспективи на всиновлення. У нас нині тисячі здорових малюків нікому не потрібні… І тут, як у казці, з’являється добрий дядя чи тьотя, випромінюючи багатство та добрі наміри. Запідозрити цього достойника в тому, що в нього корисливі цілі – це просто смішно. Які? Хвора дитина, серйозно хвора, не може бути донором, а в дев’яти випадках із десяти там справді все чисто. Тому документи оформлюються максимально швидко, доки благодійник не передумав, а далі – справа техніки. Послухайся мене, дай запит і дізнайся, чи не знаходили часом дитячі трупи – до речі, не обов’язково дівчаток, хлопчики теж підійдуть – дата смерті яких збігається з датою зникнення дітей – плюс-мінус кілька днів.
– Гаразд. Але Латвія – маленька країна, у ній жителів, як у Києві, і якби за три роки там було видано шість дозволів на всиновлення – а сталося це, не забувай, ще за Союзу, то вже в Москві події відбувалися після розвалу СРСР, – я про це знав би. На це звернули б увагу.
– Навіщо шість, Денисе? Твоя Віола, ще дві дівчинки, чиї тіла ви знайшли – які на них документи? Три, Дене, три дозволи за три роки – не надто багато. І я тебе дуже прошу, стосовно тих іноземних представництв, про які я казала, теж уточни. Заради мене.
– І заради Ніки?
Дана помовчала, пригадуючи, як за кілька днів після того, коли вона побачила ту злощасну касету, Денис приніс їй копію досьє на Домініку Шеремет. Там було все, що могли зібрати правоохоронці, включно з тим, чому малу назвали Нікою, але не було головного – відповіді на питання, хто викрав дівчинку. Домініку так і не знайшли, а Дана, хоч і здогадувалася, звідки Ден знає, що сестра Любка мертва, нічого не хотіла питати. На досьє Ніки був жовтий трикутник – Денис сказав, що ним Інтерпол позначає зниклих дітей.
Ще за два тижні Дана якогось дідька поперлася на творчий вечір Любомира. Поет не презентував нічого нового, але спраглі шанувальники, і особливо шанувальниці, яких лишилося хоч і небагато, зате впертих, усе ж воліли бачити та чути свого кумира. Зустріч відбувалася у крихітному залі Будинку актора, що був забитий ущерть. Дана прийшла заздалегідь, зручно вмостилася на м’якому стільці якнайдалі від сцени, з таким розрахунком, щоб вона Любка бачила, а він її ні. Вечір розтягнувся на дві години, на сцені, окрім Шеремета, був ще й патлатий ведучий, занадто вільна манера якого триматися та говорити більше пасувала б до підліткової дискотеки. В один із моментів, коли Любомира вже й видно не було за неймовірного розміру букетами квітів, ведучий вигукнув:
– Пані та панянки, а я знаю, де живе Шеремет. Адресу можна отримати в моєму номері, у готелі «Столиця», а звідти потім рушати до поета… якщо сили залишаться.
– Та до мене ніхто не прийде, – ледь не шаркаючи ніжкою, промовив Любко. Дана проковтнула смішок – що ж, вочевидь, не одна вона виявилася такою чутливою до його… як там писалося у «Пан плюс Пані»? – потужних еротичних імпульсів. Поруч із нею дівчата з палаючими очицями тільки що з трусів не вискакували, а вже ревіння стояло, мов на лігвищі морських котиків. Несподівано біля її вуха прозвучало холодне:
– Вам це здається смішним?
Дана повернулася до своєї сусідки, і саме в цю мить, у перерві між віршами, дали повне світло. Наглі вогняні пасма – хоч як їх причісуй, хоч як ховай у гущі решти поки що золотавого волосся, а вони розповзаються по твоїй безпорадній шевелюрі – спалахнули в ньому так, що сусідка аж примружилася.
– Ціна слави, – сказала Дана недбало.
Дівчина, гарненька брюнетка з блакитними очима, ледь не загарчала у відповідь:
– Слави? Якої? Жодного рядка відтоді, як… – тут вона затнулася, але тепер вже Дана дивилася на неї з цікавістю. Ця лялечка теж знає, що в Любомира зникла сестра. Це може бути його подруга, або… Тут світло знову приглушили, і зауважити, чи є на правій руці у незнайомки шлюбна обручка, Дана не встигла. Однак вона не чула, щоб Любко одружився. Ден сказав би їй. Отже, подруга. Цікаво, чому ненависть засліплює не гірше софітів, і як узагалі можна ненавидіти абсолютно незнайому жінку?
Ненависть – або продовження любові, або її джерело, сказав колись Денис.
Любомир читав свої старі поезії, і то був знайомий голос, коханий голос, і знову була оксамитово-срібляста магія, що оповивала її, впокорювала, і… кому потрібна була ця її покора? Любку? У нього таких слухняних на два гареми набереться, повноцінні та укомплектовані згідно зі штатним розкладом. Ще комусь? Та проблема в тому, що їй не потрібен ніхто інший. Дана залишила залу, не дочекавшись кінця вечора, а повернувшись додому, заявила Денові, що хоче помститися за Ніку, як він – за Віолу. Той задумливо кивнув.
– Я тебе розумію.
– І підтримуєш? – про всяк випадок спитала вона, впевнена на сто відсотків у позитивній відповіді, проте, на свій подив, почула:
– Ні. Моє життя минуло, Дано. Моє зґвалтоване, скалічене безсмертя відлетіло у вічність. Я не живу, а існую заради єдиної цілі. Це навіть не відплата, як така, а бажання зупинити їх. Усіх до єдиного і назавжди. А ось ти… ти збираєшся будувати своє майбутнє на ненависті та помсті. Я не можу підтримати тебе, однак і відраджувати не маю права.
– То ми – команда?
Ден засміявся.
– Уже давно. Хіба ти не помітила?
Тому зараз на це його коротке запитання вона могла лиш кивнути, закусивши нижню губку, як робила завжди, щойно мова заходила про Любка Шеремета або чогось чи когось, із ним пов’язаного.
– Так, – озвалася вона по хвилі, переконавшись, що голос повернувся до неї. – Я більше нічим не можу йому допомогти, і вже не хочу, щоб він знав правду. Я хочу знати правду сама. Я мушу її знати.
Ден зітхнув, відсунув чашку з недопитою кавою, налив собі у чарку ризького бальзаму, перехилив її з одного маху – в Дани очі разом із лінзами, які вона вже давно носила замість окулярів, од здивування ледве не вилізли з орбіт – і промовив.
– Зроблю все, що в моїх силах.
Сил у позаштатного співробітника, а по суті, нишпорки-інформатора латвійського бюро Інтерполу, може, було й небагато, зате впертості та наполегливості – хоч гуртом торгуй. За три місяці, якраз на зворушливо тепле бабине літо, Денис отримав дані з усіх країн, де фіксувалися подібні злочини, окрім Росії – там були якісь проблеми з паперами, їх обіцяли надіслати пізніше. Ось тут і виявилося, що в Латвії справді було знайдено два трупи, вірніше, кажучи мовою протоколу, дитячі останки, ідентифікувати які не вдалося. Одне тіло знайшли в Лієпаї, за три дні до зникнення Рити Амтманте, інше – в Юрмалі, за тиждень до викрадення Марти Індулайте. Саме в цих містах діти не зникали, тож не дивно, що ніхто не сприйняв знайдені останки, як пекельне передвістя резонансних викрадень у столиці. Зате саме в Ризі справді були оформлені два усиновлення, себто удочеріння, дівчаток із дитячим церебральним паралічем. Одну дитинку буцімто вивезло до Канади респектабельне подружжя через п’ять днів після зникнення Марти, а другу забрали до США молоді, перспективні, але, на жаль, безплідні батьки, коли минуло десять днів із часу викрадення Рити.
– Поглянь, як просто, – сказала Дана з гіркотою. – Спершу вони оформлюють усі папери, а оскільки процес цей усе ж не одноденний, знайомляться з дітьми, гуляють із ними, мабуть, іграшки їм приносять… Та ще не встигає просохнути чорнило на свідоцтві про всиновлення, як тих нещасних убивають. Живу «скарбничку» органів, скоріше всього, обирають навмання – аби була на вигляд здорова і зовні гарненька. Знімають порно, вантажать дівчинку в літак – навряд чи в когось виникне запитання, чого вона бліда, змучена і не рухається – з таким-то діагнозом! – і все! За океан… Я дивуюся, як взагалі ті діти виживають – я не фахівець з медицини, але ж вони, оті бугаї, дівчинку просто навпіл розірвати можуть.
– А не всі й виживають, – похмуро визнав Ден. – Оті, чиї тіла знаходять, помирають саме від внутрішніх травм, це вже потім на них тренуються хірурги. Це наймолодші, ті, котрим по п’ять рочків… Старші здебільшого виживають, бо є ще один нюанс, про який я тобі не скажу. Інакше ти ніколи не наважишся розпочати статеве життя.
– З чого ти взяв, що я його досі не почала?
– Серце сказало мені, – пафосно мовив Денис, склавши губи трубочкою. – І голодний вираз твоїх очей, з яким ти зиркаєш на першого-ліпшого мужика.
– Що за… – обурено почала Дана, та замовкла, впіймавши диявольські смішинки в блакитній глибині Денових зіниць. – Ти нестерпний.
– Я реаліст. Ти вже доросла жінка, моя люба, і те, що ти ігноруєш свої бажання, цілком природні, до речі, ще не означає, що їх у тебе геть немає.
– Про мене та мої бажання – потім. Давай-но до справи. Тепер Естонія. Що маємо там?
– Практично те саме, тільки упродовж місяця замість трьох років.
– Яка оперативність!
– Отож. Три зникнення, один знайдений труп, цілий, і два дозволи на всиновлення, видані, щоправда, за місяць до реєстрації першого випадку зникнення дітей.
– Грузія?
– Там саме тривала війна. Дані є лише про викрадення. Тіл не знайшли. Дозволів не видавали.
– А ви впевнені, що це один і той же випадок? Себто, що це не інше викрадення?
– Цілком. Одну зі зниклих дівчаток потім бачили на касеті.
– Ти ніби казав, що всі дівчатка, зняті в порно – біляві.
– Уяви собі, такі й у Грузії трапляються.
– Звідки?
– Довга історія. Просто повір мені на слово.
– Гаразд, – Дана кивнула своїм думкам. – А ті випадки… викрадення… вони теж сталися в столиці? У Тбілісі?
– Ні. В Батумі.
– Там є аеропорт?
– Є.
– Гаразд. Тепер що – Вірменія?
– Еге ж. Ти не повіриш, але й там теж у цей час була війна. Чи, як це іменується, збройний конфлікт із Азербайджаном.
– Маячня якась, – Дана підвелася зі старого дивану і з кутка в куток перетнула вітальню. Пелена її зеленої, вишуканої домашньої сукні майже торкалася підлоги. Денис одягав Дану, як лялечку, стверджуючи, що це приносить йому естетичне задоволення. Неждана у відповідь називала його естетом-збоченцем. – Хоч як війну наречи, результат один. Що з дітьми?
– Те саме, що й у Грузії. Три викрадення, жодного тіла, місце дії – Єреван. Даних про всиновлення немає, що дуже легко пояснити.
– Справді? І як?
– Одним словом. Біженці.
Дана зупинилася, помовчала, перетравлюючи інформацію, потім знову сіла на диван перед журнальним столиком, де в чудернацькому пасьянсі були розкладені фото викрадених дівчаток, протоколи, що містили дати зникнення, заяви батьків та свідчення очевидців – такі нечисленні й коротенькі, що слово «свідчення» щодо них здавалося незаслуженим титулом.
– Гаразд, а Білорусь? Що там?
– Там багатше полотно. Так само троє дівчаток, зникли протягом місяця, але за два місяці до цього зникнення дві подружні пари – одна з Мексики, інша з Бразилії – подавали прохання на всиновлення двох дівчаток, хворих на церебральний параліч. Їм відмовили.
– Он як? А чому?
– Та Бог його знає, Дано. Чомусь. І одну дівчинку… Її тіло знайшли в лісі, випадково – бо Білорусь багата на ліси, там третина країни ними вкрита. Думаю, дві інші теж у якомусь лісі поховані, тільки їх не знайшли. І, гадаю, вже не знайдуть.
– А потім Україна?
– Так. Тутешня ситуація тобі відома. У дев’яносто третьому році п’ять випадків, знайдено два тіла. Дозволи на всиновлення видано також двом іноземним парам, знову з Мексики… цікаво. Трупів, які можна було б ідентифікувати, як отих всиновлених хворих дітей, не знайдено, однак це ще нічого не означає. У нас річок і озер безліч, камінь на шию і – все. Ти чого смієшся?
– Бо ти говориш, Дене, як кілер-патріот. «У нас річок багато». Відколи Україна стала для тебе батьківщиною?
– Відтоді, як я тут навчався, а ти ще й на світ не народилася, руда болячко. Наступний рік – тиша. Жодного злочину ані тут, ані в інших країнах так званого СНД.
– Чому «так званого», Дене?
– Ця розмова не на часі. Йдемо далі. Дев’яносто п’ятий рік. У Києві два зникнення, п’ять прохань про усиновлення того штибу, які нас цікавлять, із них чотири – задоволені, і знову тиша. Початок цього року, власне, березень. Одне викрадення і один знайдений за два тижні до нього труп. Так званий «підсніжник». До речі, то був хлопчик. Хоча знаєш, я тут подумав – видати семирічну дівчинку за хлопчика, власне, не так уже й важко. Хіба що риси обличчя були б дуже ніжними, а так… На цьому поки що все. Але вони тут, люба. Чує моя печінка. Тут їхнє кубло – не знаю, чому. Чи в Україні живе замовник – а цілком очевидно, що, всі ті касети з писаними мов під кальку «сюжетами» відбивають хворі фантазії одного й того самого вилупка, це вже потім копії штовхають по знайомству своїм людям, – чи організатор та виконавець, чи всі вони гуртом, але щось тут є!
– А режисерська робота? Я хочу сказати…
– Ні. Аматорське відео. Таке б і ти зняла.
– Це тому зображення стрибало? Ну, на тій касеті… у того, хто знімав, тремтіли руки від огиди?
– Дівчинко, отямся. Від якої огиди?! Та нормальна істота, у якої хоч щось залишилося людське в душі, побачивши таке, що зробила б? Забила б те падло, що дитя на себе нанизувало, та й по всьому! Чи той хрінів режисер думав, що його запрошують у дитсадок карнавал знімати? Від збудження у нього руки ходором ходили!
Дана каркнула щось нерозбірливе і знову втупилась у розкидані на столі документи.
– Дене, а як ти гадаєш, чим пояснюється таке довге затишшя? Цілий дев’яносто четвертий рік, і вже півроку нинішнього нічого не чути… Не те, щоб я нарікала, але все ж… чому?
– Таке запитуєш. Знав би прикуп – жив би в Сочі… Може, парламентські вибори разом із президентськими відволікали.
– Авжеж, а цього року – прийняття Конституції, так? Не сміши мене. Ти дізнався щось стосовно тих іноземних організацій, про які я говорила?
– Не все зразу, Неждано.
Дана підняла личко від паперів, і Ден жахнувся – воно було не просто змученим та блідим, ні, воно здавалося геть прозорим, як кришталь, негусто забарвлений молоком, і якимось замкненим від світу, неживим. Наче у тих нявок, за якими полюють чугайстри. Величезні зелені очі випромінювали відчай.
– Як люди можуть робити таке? Ґвалтувати, вбивати дітей, розбирати їх на запчастини?! Я не можу цього втямити, Дене. Я просто не витримую. Чи бачить це Бог, і чому він мовчить?
– Я – не Бог, – відказав Денис, – і прямого зв’язку з ним не маю.
Глава 25
Сава з’явився в їхньому домі якраз перед днем народження Дани – такий собі двометровий сорокарічний подарунок, чорнявий, вайлуватий, як ведмідь, із несподівано пронизливим поглядом зеленкувато-карих очей. Денис зі своїми білими кучерями та уламками зимового неба в очницях виглядав поруч із ним, як срібна голка біля долота. Поява Сави загнала сто кілограмів живої Тамариної ваги в глухий кут. Вже давно підвищена у статусі від няньки до економки, Тома щиро вважала Дениса і Дану парою, тільки не розписаною, і постійно чіплялася до них разом і поодинці з пропозицією «піти та зареєструватися». Ден реготав і повторював: «Тільки з тобою, люба Тамаро, нащо мені зелені дівчиська?» – а Неждана просто відмовчувалася.
– Не розумію я вас, – сказала якось Тома Дані. – Стільки років разом, дитину прижили, ну чим вам той штамп у паспорті завадить?
– Не люблю розводити бруд, навіть на папері, – відповіла та. Економка, мабуть, зрозуміла це як побажання не пхати носа в чуже просо, однак не образилася.
– Ви в гріху живете, – зайшла вона з іншого боку. – Без Божого благословення.
Тамара була віруючою, тому Дана стримала палке бажання повідати, куди саме Бог може запхати своє благословення, якщо вже шкодує його для тих нещасних безневинних дітей, і обійняла економку.
– Не хвилюйся. Він мене не вижене.
– Ну, та певно! Ти ж на тридцять років від нього молодша! Але, – тут Тома трохи відсторонилась, щоб зазирнути Дані у вічі, – він тебе хоч задовольняє?
– Більше ніж.
– А спите нарізно чому?
– Бо він хропить. Сильно.
– Це ж треба. А з вигляду такий делікатний.
«Делікатний. Тонкий. Як небезпечне лезо. Один необережний рух – і ти стікаєш кров’ю, а болю майже не відчуваєш».
– Так. Він такий.
І ось похмурого листопадового ранку, коли дощило, і цей холодний дощ відгонив роздушеними черв’яками та втраченими надіями, перед Тамарою постала особа чоловічої статі, в бік якої адресувався змах вузької руки Дена:
– Це мій добрий друг, Сава Страдій. Він трохи поживе у нас.
– Йому що, більше ніде жити? – підозріло спитала Тома. Денис дивився на неї мовчки, з широкою усмішкою, аж доти, доки вона не знітилася і не пробурмотіла:
– Вибачте, – і, вже звертаючись до Сави, додала. – Ласкаво просимо.
Як мало інколи значать слова!
Тамара незлюбила Страдія з першого погляду. Просто духу його не зносила, хоча пояснити причину своєї неприязні не могла. Ден удавав, що нічого не помічав, а може, не вдавав, а справді пурхав у хмарах свого непростого щастя. Він ніколи й нічим не виказав того, ким є насправді для нього Сава – навіть не змінив солому на дверях у своїй кімнаті. Щоправда, спальня Страдія зачинялася як слід.
У Денисові не було нічого від тих картинних «педиків», що в незліченній кількості заполонили телеекрани; він і пальцем не торкався Сави на очах у своїх жінок, і Дана була впевнена, що Ден радше помре, аніж прилюдно назве коханця «солоденьким», та вона, на відміну від Томи, чудово розуміла, як саме Сава тут живе. І це її чомусь непокоїло. Дана чи не вперше в житті не хотіла аналізувати, звідки взялися ці дивні, неприємні емоції. Ні-ні, їй не гидко, думала вона, тиняючись будинком, мов ображена святою водою примара, і прислухаючись до звуків, таких знайомих і звичних – ось Мирось репетує, не бажаючи їсти кашу, а густий басок Тамари дорікає йому: «Що ж ти за козак? Усі козаки куліш їли!», ось у вітальні працює телевізор – Сава завжди дивиться вечірні новини, а нагорі, у кабінеті, засів Денис, і звідти – жодного шурхоту. Їй просто не по собі. Саме так. Не по собі. Виразне відчуття дискомфорту, на яке вона не має жодного права – адже зрештою її ніхто звідси не жене.
Те, що почуття, відчуття та інші емоційні стани ще ніколи нікого не питали про якісь права, Дана дізналася дуже швидко й досить-таки болісно – вона зірвалася. Вже після свого дня народження, подарунком у який для неї стали «нові очі» – Денис оплатив їй лазерну корекцію зору. Спочатку він довго вибирав клініку, потім, ще довше, доброго лікаря. Зрештою все пройшло вдало, і якість Даниного зору стала просто неймовірною – неможливо порівняти з жодними лінзами, не кажучи вже про окуляри. Та, незважаючи на це, Дана ходила сумна, із виразно депресивним настроєм. У голову лізли всілякі дурниці. Причину занепадницького стану вона вбачала в тому, що потрібні їй папери збирали повільно, дані надходили нерегулярно, і, вочевидь, ніким не фільтрувалися, бо радісні колеги, як слідом за Деном почала й вона називати фараонів усіх країн, чи то від надлишку ентузіазму, чи просто, щоб від них скоріше відчепилися, почали надсилати буквально все, що під руку потрапляло. Дана не сумнівалася, що вони б і її послали, якби знали про її існування, проте все одно дратувалася, перебираючи копії реєстраційних свідоцтв на молочні, ковбасні, кондитерські, деревообробні, швейні, фармацевтичні та інші підприємства із закордонними інвестиціями або зі стовідсотковим іноземним капіталом. Це було не зовсім те, що її цікавило. Зовсім не те. Але яка на те рада?
Справжня причина Даниної депресії лежала у двох площинах. Першою слугував той прикрий, але незаперечний факт, що передача «У світі рим» наказала довго жити, і схоже було, що найближчим часом вона не воскресне ані на «Промені», ані на будь-якому іншому радіо. Подейкували, що Любомир подався редактором до якогось журналу, але до якого – ніхто не знав. Друга площина, яку Дана відчувала швидше інтуїтивно, стосувалася безпосередньо Сави. Дана боялася зізнатися собі в цьому, бо не хотіла бути поганою, але вона ненавиділа Страдія не менше, ніж Тамара.
Згодом Дана, хоч як намагалася, не могла добре пригадати, з чого почався той фатальний день, коли вона ледь не втратила Дениса. Пам’ятала лишень, що були вони у вітальні, Ден сортував випрану постільну білизну, а вона сиділа на дивані й гортала конспект із основ програмування. Чи якоїсь миті Денис невдало пожартував на тему її кохання до Любка, чи зронив ще щось у своєму блискучому двозначному стилі, та тільки Дану, що називається, понесло. Вона спалахнула, як сухий сніп від іскри, і несподівано навіть для самої себе розродилася довгим спічем, у якому виказала все, що вона думає про сексуальну орієнтацію Дена та присутність у їхньому домі Сави, під кінець обізвавши того підтоптаним Ромео. Денис вислухав це зовні спокійно і сказав:
– Ну по-перше, цей дім – мій, а не наш, дівчинко. А, по-друге, до твого відома, Ромео – так називають активних геїв.
– А як називають пасивних? – Неждана й сама усвідомила, що зайшла надто далеко, та зупинитися виявилося важко: вона ніби летіла на санчатах із високої гірки, і вітер так свистів у вухах, що Дана не чула навіть себе.
– А тобі навіщо? Впевнена, що пасивний – я, і хочеш принизити мене?
Дані стало соромно, бо саме цього вона й хотіла.
– Вибач.
– Не треба перепрошувати, – сказав Ден, повернувшись до неї, і вона аж охнула, помітивши, як він змінився на виду. – Людство в усі часи принижувало тих, хто мав зухвалість хоч чимось вирізнятися із загальної сірої маси. Навіть якщо білі ворони робили це мимоволі. Тобто особливо, якщо мимоволі. До свідомих іноді прилипало визначення «оригінал», але іншим так не щастило. Дражнили рудих, – Ден усміхнувся, – короткозорих, заїк… А тут така безпрограшна справа – встрянути в ту делікатну, інтимну сферу, в яку нібито й втручатися не можна, але ж хочеться, до сверблячки в носі! Ледь не кожен переконаний, що має право вирішувати, кого іншим любити, а кого ні, і вважає – зауваж, щиро вважає! – що народився зі спадковим правом тримати свічку всім, кому побажає. Як же так, думає який-небудь гомофоб, я люблю жінок, а хтось – чоловіків! Ату когось – того, інакшого! Ату! І хоча насправді такий тип людей не здатен кохати, а вміє тільки злягатися, це справи не рятує! Головне, що совість цих діячів чиста – нацькувавши на неправильного ближнього всіх, кого тільки можна, вони відчувають себе щонайменше рятівниками людства. Це ж свята справа, сам Бог велів! Он і в Біблії поміж інших, противних Господу, названі мужоложці. Добре, – тут Денис знову посміхнувся, – що не руді. Хоча про вас, іржавих, кажуть, що ви відьми, і що такий колір волосся – це ознака виродження.
– Як ти мене назвав?
– Іржава. А що таке? Не сподобалося? Я це визначення щойно придумав – правда, влучне і дотепне? Чи ні? Чому ти мовчиш, Дано? Як узагалі називають рудих? А невдячних як? Може, скажеш? Я привів тебе в дім, який ти вже «нашим» назвала, дав тобі дах над головою, і що? Як ти мені відплатила?
– Ти хочеш дяки?
– Я хочу поваги! Я тебе донькою вважав, гори готовий був для тебе звернути! Хто ти така, щоб судити мене?! Ти, нещасна…
Денис осікся. Вони вирячилися одне на одного, збуджені та злі. На очах у Дани забриніли сердиті сльози, а в зіницях Дена, чи не вперше з часу їхнього знайомства, розтанув крижаний щит. Тепер там плюскотів нічим не скаламучений, чистий біль. Пауза затягувалася.
– Приблуда, – безжально обірвала його Дана голосом, рипучим, як новенькі калоші. – Чому ти замовк? Говори, ну?! Дворняжка.
Ден безсило опустив руки.
– Ідіотка, – зовсім тихо сказав він, але Дана почула. Вона півжиття віддала б, аби взяти назад якщо не всі свої слова, то дев’ять десятих точно. Хотіла промовити щось утішне чи бодай зробити якийсь доречний жест, але Ден уже відвернувся до купи різнокольорових сорочок. І здригнулася, коли від дверей пролунало:
– Пані Дано, можна вас на хвилинку?
На порозі маячив Сава Страдій. Як довго він там стояв і чи багато встиг почути, Дана не знала. У чорній шкіряній куртці та грубих, схожих на армійські, черевиках, він переминався з ноги на ногу і термосив фетрового капелюха у великих, як заступи, руках. І знову Дана з несподіваним спалахом люті подумала, ну що знайшов Ден у цьому незграбі? Та він і одягатися як слід не вміє! Шкірянка і капелюх, який носять лише під пальто!
– Я поки що панна, – холодно відрізала Дана, не рухаючись із місця. У відповідь Сава скорчив жалібну гримаску.
– Я вас дуже прошу. Знали б ви, що я від нього, – він кивнув у бік Дена, – вислухав, доки не навчився бодай «пані» вживати.
– Не «пані», а звертання, – озвався Денис зі свого кутка.
– Ну, так. Ось бачите! То можна… на пару фраз?
Вони вийшли на кухню, сіли за новенький стіл, і Сава, поклавши на стільницю вже геть деформований капелюх, так на нього вирячився, ніби це були субтитри фільму, мовою оригіналу якого він не володів. Дана сплела пальці в замок і чекала.
– Дарма ви з ним так, – промовив нарешті Сава. – Він на це не заслужив.
Від простої правди цих слів Дана почала закипати, як чайник.
– Я не збираюся вислуховувати ваші зауваження…
– Та ні, дитино, ти вислухаєш мене, – де й поділася його вдавана ввічливість. – Усе, що я скажу, і дуже уважно. Ти, звісно, думаєш, що страшенно доросла у свої дев’ятнадцять, уже все бачила, і сам чорт тобі не брат. Але ти помиляєшся. Так, у тебе було важке життя, я знаю, Ден розповідав мені й про твою тітку, і про матір, і про того вилупка, що її вбив, і це означає, що ти таки нюхала смаленого вовка, але він… він жив у смаленій вовчій зграї. Я все чув, що ти йому сказала. Ти вдарила його у найуразливіше місце. Ден і досі вважає себе неправильним, виродком, збоченцем – ти, мабуть, знаєш, як багато таких визначень… Я – ні. Я проста людина, народився і виріс там, де нас, таких бракованих, за визначенням бути не може – в селі. Теж дуже страждав, коли зрозумів, що байдужий до дівчат, але я швидше змирився. Я такий, який є, і я не дитячий конструктор, щоби зламати хатинку і скласти наново підйомний кран. Нічого не вийде.
– А я й не…
– Так. Ти переконана, що наш зв’язок – протиприродний, і робиш усе, щоб розбити його. Але нас уже не змінити. Ні, ти, звісно, маєш право захищати свої погляди. Можеш упіймати на вулиці негра й докоряти йому, що він чорний, або соромити китайця за розріз його очей. Ти можеш навіть досягти свого – мурин відбілить шкіру, як Майкл Джексон, а китаєць піде на пластичну операцію. Та чи зробить це їх щасливими? І взагалі, чому вони мають бути щасливі, лише відповідаючи твоєму уявленню про те, що правильно, а що ні? Хто ти така, щоби це вирішувати? Штатний Божий уніфікатор? Ти подумала про те, що вони мають своє бачення щастя?
– Ні.
Сава затнувся від подиву – такої швидкої капітуляції він не чекав.
– Добре, що ти це визнаєш. Ти не любиш мене, Дано. Я виджу. І Тамара не любить. Просто у вас різні причини нелюбові. Вона сердиться, що я не звертаю на неї уваги…
– Уваги?
– Так, їй же лише сорок років, чи тридцять дев’ять… моя ровесниця. А я не можу їй нічого пояснити. Вона тоді точно звідси втече, і що буде з вами? З Мирком? Ця жінка – добрий дух цього дому.
Дана згадала габарити Томи.
– Нічого собі дух…
Сава всміхнувся.
– Гарної людини треба якнайбільше. Але я не про це. Невже ти не розумієш, Дано, що для Дениса ти – все?! Його донька, що повернулася з польоту, його творіння, улюблена учениця, його життя, врешті-решт? Та він десяток таких, як я, гуртом звідси викине, навіть не замислившись, добре це чи зле, а за тебе… заради тебе… Ти знаєш, що він мені сказав, коли запросив жити з ним?
