Текст книги "Янголи, що підкрадаються"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 24 страниц)

– Я думав, що ти почнеш верещати: «Тримайся подалі від хлопця!», – зізнався Ігор.

– Я ніколи не верещу, – з гідністю сказала вона. – Не кричала навіть коли побачила ошелешену піранью у нашій ванні.

– І як вона туди потрапила, бідна самотня піранья?

– Відбилася від зграї в Амазонці і припливла до нас каналізаційними трубами. Так заявив майбутній великий іхтіолог Любомир… як його прізвище?

– Мельник, – сказав Ігор і нарешті заплакав.

Глава 32

З’яву Ігоря в своєму житті Мирко сприйняв насторожено, але з великою цікавістю. Він знав, що Денис насправді не мав до його народження ніякого стосунку, але завжди вважав його батьком, тому до Ігоря попервах придивлявся, і, відповідаючи його на запитання, старанно дозував правду з вимислом. Він був розвинений, як і Дана, виглядав розумним не по літах, але ота довірливість, чистота, котрої не було в Неждани, і котрою тітка Олена володіла повною мірою, вилітали смішинками з ясно-синіх очей, рвалися назустріч світові, й дуже скоро малий відкрився татові повністю. Ігор був зачарований, і одного дня з’явився просити Дану, аби та дозволила Миросю прийти до нього в гості.

– Ти серйозно? – Дана вухам своїм не повірила. – А твоя Ліда що скаже?

– А моя Ліда два роки тому загинула в автокатастрофі. Я вдівець, Неждано. Ми з тобою споріднені душі.

Ну, не зовсім, подумала Дана, пригадуючи свій шлюб, але довідки про Ігоря все ж навела, благо, працюючи у фонді вже на повну ставку програміста, мала для цього купу можливостей. Усе підтвердилося. Вдівець, батько трьох дітей, один із найбільш перспективних банкірів України.

Хоч бери, та виходь за нього заміж.

Дана відпустила Мирося, за умови, що під вечір його повернуть Тамарі, і, попередньо озброївшись усіма номерами телефонів, які лиш міг надати їй Ігор – двома службовими, домашнім, мобільним – вирішила пройтися містом. Шлях її лежав через Андріївський узвіз, де, як завжди влітку, було гамірно та велелюдно. Сувеніри, біжутерія, картини – кожен виставляв усе, що міг, намагаючись продемонструвати свою фантазію і привабити покупців, переважна більшість яких була іноземцями. Дана дивилася лише на картини, та й то побіжно – думки були зайняті виворотом життя. Затишшя скінчилося, і в Києві за шість місяців зникли дві біляві дівчинки, семи і десяти років. У Дани було враження, що на Страшному суді, якщо він таки настане, цих крихіток запишуть особисто на неї.

Погляд Дани ковзнув по одній із картин, і вона вклякла на місці, питаючи себе, чи це її очі вже з неї знущаються, чи розум їй каже «бувай». На відносно невеликому – приблизно метр на метр – полотні дівчинка-підліток, років дванадцяти, чомусь вражаюче схожа на неї в дитинстві, спала за заваленим підручниками столом, поклавши руду голову на складені, як на уроці, руки, а до неї навшпиньках наближалися три босоногі різномасті янголи в білих тогах і з різнобарвними крилами – бузковими, рожевими та ніжно-зеленими. Янголи, відповідно, були рудим, чорнявим та білявим. Знизу до рами був прикріплений папірець, на якому значилося: «Янголи, що підкрадаються».

– Яка дивна назва, – зауважила Дана, пильніше приглядаючись до картини. Художник, ще зовсім молодий, традиційно розпатланий юнак – кароокий брюнет від сили років двадцяти, дуже мило зніяковів.

– Чомусь вважається, що тихо приходить тільки біда, – хрипкуватим голосом затятого курця пояснив він і розгублено всміхнувся. – Тихо і зненацька. А добро буцімто йде гучно, відкрито, з музикою та феєрверками. А мені здається, що й добро буває тихим. Сором’язливим. Ми ж не бачимо наших янголів, правда? Але вони – є. І вони охороняють нас. Вони підходять тихо, щоб не злякати нас. Вони…

– Підкрадаються.

– Майже, – митець обдарував Дану ще однією збентеженою посмішкою. – Я, мабуть, ідіот.

– Я куплю цю картину, – сказала Дана.

І купила. Хлопець ще поривався сказати щось про презент, але, на щастя, поруч із друкованою назвою від руки хтось нашкрябав ціну – $100, вочевидь не цей юнак. Сто баксів, і янголи стають на варту, сміялася Дана сама до себе, вірніше, намагалася сміятися, бо щось лоскотало її зсередини, наче птах бився в грудях, шукаючи волі. Вона подумала, що це полотно – знак, це має бути якийсь знак, і тут-таки, негайно за себе злякалася. Так і до божевільні недалеко.

Сонце припікало, бо, коли Дана вийшла з узвозу у стані легкого запаморочення від своєї знахідки, була вже друга година дня. Невеличкий бар на Контрактовій площі, куди вона зайшла, щоб випити соку, зустрів її сутінками від запнутих вікон і теплим повітрям, яке ліниво ганяв почеплений під стелею старезний вентилятор.

– Чогось мокрого, – сказала вона дівчині за стійкою, – і холодного. Температурою не вище п’ятнадцяти градусів.

– Спиртного? – з розуміючою усмішкою уточнила спітніла барменка.

Спочатку Дана хотіла відмовитися, та при одній думці, що доведеться в спеку давитися газводою – бо соків у меню про всяк випадок не згадували, їй стало млосно. І вона наважилася:

– Білого сухого вина.

– Як така жінка може пити в цьому ганделику?

Дана впізнала його з першого ж слова, і неквапно, розтягуючи задоволення, озирнулася – адже, промовляючи цей штатний комплімент, він бачив її лише зі спини. Мить – і вона зустрілася поглядом із невисоким повненьким чоловіком із каштановим, до пліч волоссям і розумними фіалковими очима, вбраним у сірі штани й білу теніску. Героєм її снів. Кумиром отроцтва. Поетом Любомиром Шереметом.

Серце у Дани захолонуло ще від звуку його голосу, а зараз, сильно калатаючи, покотилося вниз, прямо на брудну, давно не миту підлогу. Та зовні дівчина – о, слава Аллаху та урокам тітки Олени – лишилася незворушною, мов танк – чого не можна було сказати про Любка. Він закляк на місці, лілові очі зробилися шаленими і розширились так, ніби вони цілком увібрали в себе сяючу, провокуючу Данину красу, і від того навік стали великими. Дану те не сказати як потішило; вона знала, що виглядає добре, та захоплений вираз його обличчя підказав їй інше слово так ясно, ніби він це озвучив – прекрасна.

– А що не так? Ціни тут пристойні, не кусаються.

– А ви, обираючи кафе, завжди керуєтеся цінами?

– Ні, тільки коли хочеться випити, а грошей мало.

– Дозвольте мені вас пригостити.

Дана кивнула.

– Дозволю, дозволю, пане Любомире, – уточнила вона задля уникнення двозначностей, коли вони перетинали вулицю, щоб зайти в маленьке кафе-бар з чарівною назвою «Напроти». Навпроти чого він знаходився, не знав, певно, і його власник, та в Дани ця назва асоціювалася чомусь з дитячою переробкою відомого шлягера: «Эти глаза напротив – эти глаза не против!» Любко ніс Данину картину, загорнуту в цупкий сіруватий папір, і мав вигляд щасливої людини.

– Дуже прошу, не так офіційно. Можна просто Любко. Звідки ви мене знаєте?

Він говорив, приязно посміхаючись, а усміх у нього був теплим і трохи іронічним, чи радше самоіронічним, що відразу сподобалося Дані. Будь-який чоловік комплекції Любка, та ще й з очима, як фіалки, виглядав би очманілим від надлишку в раціоні сон-трави Купідоном і не здавався б мужнім, але тільки не він.

– Ну, сказати, що я вас знаю, з мого боку буде надто самовпевнено. Скажімо краще – я вас впізнала, – вже влаштовуючись на високому стільці, зронила вона і пригубила шардоне. Вино виявилося чудовим – саме те, що треба в літню спеку. Для себе Любко замовив «Криваву Мері». – Я певною мірою ваша шанувальниця.

– Певною мірою? – Любко засміявся, милуючись надзвичайною вродою своєї візаві. Коли вона посміхалася – а видно було, що вона не з тих економних осіб, що бережуть усмішки, бо бояться зморщок, – на щоках у неї вигравали ямочки, а в зелених, як мох, очах починали стрибати бісики. Ця дівчина була неймовірна. Вражаюче, сліпуче прекрасна. Неначе блискавка, яка ожила, щоби вразити його на відстані і прямісінько в серце! – А можна детальніше, якою саме?

– Ну, вішатися чи топитися через вас я не стала б, але й від ночі кохання не відмовилася б!

Любко вдавився коктейлем.

– Ну, нічого собі, – сказав він, коли відкашлявся. – Ви з усіма така відверта?

– Я сказала те, що думаю. А вам більше подобаються лицемірні, манірні ляльки?

Любомир похитав головою.

– Але ж я можу й погодитися!

– На що?

– На ніч кохання.

– Саме цього я й хотіла, – не відводячи погляду від некрасивого, але такого жаданого для неї обличчя, мовила Дана. – Інакше для чого б я все це говорила?

– Тоді я згоден.

Пауза тривала не більше миті, та Любку здалося, що минула вічність, перш ніж його таємнича незнайомка, імені якої він навіть не знав, тихо уточнила:

– А нам обов’язково чекати ночі?

– Ні, – сам не відчуваючи, як від полегшення і пристрасті перехопило дихання, вимовив він. – Ні, не обов’язково.

Дана відсунула вбік келих із недопитим вином.

– Тоді рушаймо.

На вулиці він взяв її за руку, і далі вони йшли мовчки, не обтяжені цією тишею, бо кожен думав про своє. Поет Любомир намагався проаналізувати ситуацію. Жінка, прекрасна, мов мрія, і молода, як весна, зовсім не схожа на його фанатичних прихильниць, робить йому пропозицію, від якої не можна відмовитися. Він знав, куди поведе її, як знав і те, чому він погодився, та уявлення не мав, що рухає нею. Кохання з першого погляду? Не з його мармизою! Захоплення талантом? Це не та жінка, що виказує таким чином будь-які вподобання. Що ж тоді? Він скоса, обережно глянув на неї, немов побоюючись, що від прямого погляду вона зникне, розчиниться в повітрі, але ні – вона йшла поруч, мила, зосереджена, і її довгі пальці тремтіли в його долоні.

«Я зроблю так, що ти не зможеш мене забути», – подумав він і втішено всміхнувся. Він справді хотів цього – щоб у цих очах, у цих зелених лісових хащах пам’ять про нього заблукала навіки. Він не пригадував, чи бажав ще чогось у цьому житті з такою силою.

Програміст Дана нічого не аналізувала. Вона подумки читала Сапфо.

Глава 33

Номер, знятий Любком у мотелі «Блудливий мандрівник» – так єхидно Дана обіграла назву «Перший подорожній» – на північній околиці Києва, був стандартно чистим і недорогим. Власне, це був усе-таки готель, там навіть висіли у ванній пухнасті халати, звісно, не нові, але випрасувані, чисті, й доки Дана приймала душ – вона хотіла, звісно, з усіх сил притулитися до коханого, але зовсім не бажала до нього липнути – Любомир замовив у номер шампанське і сир. Дана не відчувала ні незручності, ні страху, просто знала, що її час настав, що хтось на небі підсунув їй коханого під її вічно задертий вгору ніс, і знехтувати цією можливістю вона не могла. Коли Дана вийшла з душової, Любко вже сидів на ліжку, закутаний у махровий халат по саму шию, і тримав у руці келих із шампанським. Легким підняттям брів Неждана висловила своє здивування. Її халат, недбало перехоплений широким паском, сповз ледь не до талії.

– Попереджаю, я далеко не красень, – сказав Любомир кисло. Дана мала свої очі і бачила це без його підказок, та у відповідь лише повела плечем:

– Не пам’ятаю, щоб це висувалось обов’язковою умовою. Чи ти думаєш, що я сліпа? Я вже помітила, що ти не Аполлон!

– Ну що за дівчина! – Любко хотів насупитись, а натомість розсміявся. – Просто детектор брехні! А я думав, ти почнеш заперечувати, переконувати мене, що це не так, лестити…

– Ти цього хочеш?

– Я терпіти цього не можу!

– Слава Богу, а то я б негайно в тобі розчарувалася!

– Справа в тому, – пустився в пояснення Любко, – що так…

– Так робить більшість твоїх дівчат?

– Усі, крім тебе.

Дана сіла поруч із ним на ліжко і провела рукою по його шиї, пробираючись за комірець халата.

– І навіщо воно тобі? У тебе і так є все, що мені потрібно!

– Ох, люба…

– Я тут. До ваших послуг. До будь-яких послуг…

– Слухай, а як тебе все-таки звуть?

– Усе-таки? – Дана дзвінко розреготалася. – Француженки кажуть: «Із кимось переспати – це ще не привід для знайомства!» – а ми з тобою навіть і цього не встигли зробити!

– А серйозно?

– Дана. Мене звуть Дана.

– Це скорочене від «Богдана»?

– Ні, – з гіркотою, яку вона сама ненавиділа, раптом відказала дівчина. – Це скорочення від Неждана. Так у слов’ян називали небажаних дітей. Таких, які з’являлись або зарано, до шлюбу, або запізно, на порозі клімаксу.

– Це не про тебе, – прошепотів Любко. – Я завжди чекатиму тебе. Завжди бажатиму…

Дані аж дух перехопило – так хотілося розплакатись, бо за все своє авантюрне життя вона ніколи не чула нічого подібного, але плакати, сидячи поруч із чоловіком, якого ти хочеш до тремтіння в колінах, до болю в серці, було якось незручно, тому вона просто поцілувала його. І прошепотіла:

– Я готова це перевірити. І… хочу сказати тобі ще одну річ… тільки не думай, що я викаблучуюсь.

– Слухаю, маленька.

– Я… – слова застрягали в горлі, і, щоб витягти їх звідтіля, не завадили б обценьки, – розумію… що легко дається, те дешево цінується, але я…

– Дано!

– Я могла б, мабуть… тобто, ти розумієш, правила гри… щоб ти мене добивався і все таке інше, але я… у мене немає ні сил, ні бажання прикидатись. Я стільки років чекала цього, я мріяла про тебе все життя. Я не знаю чому… мабуть, це твій голос. Він у тебе дивовижний. Як розплавлене срібло й ніжний оксамит. Він блищить, переливається, мов місячна доріжка, і пестить водночас. М’який на дотик, якщо так можна сказати про голос.

– Ти поетеса?

– Математик.

– Неймовірно!

– Можу довести, – на губах у Дани заграла лукава усмішка. – Тільки побажай.

– Іншим разом. Візьми, – він подав їй келих, і ледь кислуватий смак вина затанцював бульбашками в неї на язиці.

– Добре. Як накажеш. Я до чого вела… я насправді хочу тебе, але оскільки… тобто річ у тім… я, мабуть, безсоромна, та… я тебе прошу – хоч як мало означає для тебе ця пригода, не давай мені цього знати, гаразд?

Любко уважно подивився на неї, роззявив рота, аби щось сказати – Дані навіть здалося, що він хоче їй заперечити, але потім, вочевидь, роздумав, мовив: «Гаразд» і поцілував її. Раз, вдруге… відставлене вино іскрилося у своїй кришталевій в’язниці, а Дана, обіймаючи свою ожилу, незбагненну мрію, плавилася в її руках. Хтось казав їй, що пульс перевіряють, охопивши пальцями зап’ясток, та цієї миті він був у неї всюди, вона вся стала суцільним пульсом, серце робило такі поштовхи, що, здавалося, само зараз не витримає цього навантаження. Його проникнення було лагідним, ніжним і сильним водночас, і Дана здивувалася, коли він завмер, пильно вдивляючись у її лице, ніжно-рожеве, як абрикосовий цвіт.

– Що? – пошепки спитала вона.

– Ні, нічого. Просто трохи потерпи.

Дана не зрозуміла, про що він говорить, але про всяк випадок кивнула. Млість у крові не зникла від того крихітного болю, що був на початку, а навпаки, ніби підживлена ним, розлилася по всьому тілу Дани так, ніби вона містилася в теплих губах Любка. Світ заметався над нею стривоженим птахом, і вона скрикнула, коли незнайоме відчуття пронизало її з голови до ніг. Любомир видихнув: «Дано!» – так, ніби віддавав Богові душу, а потім поцілував її ще раз, вже без пристрасті, ніжно, і прошепотів:

– Чому ти не попередила мене?

– Про що? – розпухлі від поцілунків вуста ледве ворушилися.

– Люба, тобі скільки років?

– Двадцять три, – все ще не тямлячи, чого від неї хочуть, мовила Дана. – Буде в листопаді.

– І обручка на лівій руці. Ти розлучена?

– Вдова.

– Пробач.

– Та ти тут ні до чого. Цікаво, чому всі, хто вперше чує про це, починають просити вибачення? Враження таке, наче всі навколо – вбивці мого чоловіка.

– Це проста ввічливість. Вони перепрошують за те, що нагадали тобі про нього…

– Ото добра я була б жінка, якби згадувала про нього лише після чиїхось слів!

– І що ці спогади завдали тобі болю!

Дана всміхнулася.

– Людям легше вибачатися за різні дрібниці, аніж визнати справжню вину. Тому вони й роблять це з охотою.

– А твій покійний чоловік… він що, був імпотентом?

– Ні, з чого ти… – тут до неї нарешті дійшло, з чого він це взяв, і їй заціпило. – Я не хотіла б це обговорювати, – сказала вона нарешті.

Любко кивнув.

– Що ж, поговоримо про приємне. Наприклад, про твої губки. Рожеві, солодкі, як мед… Що ти з ними робиш?

– Щоранку цілуюся з ружами.

– І чому я в це вірю?

– Бо ти поет. Ви всі такі довірливі…

– А багато ти знала поетів?

– Так, як тебе, – жодного.

– Це я зрозумів.

– Любку, а чому… – Дана змовкла.

Він підбадьорливо посміхнувся.

– Що, говори?

– Чому ти розлучився з Галею?

– Ти знаєш, як її звуть?

– Про це писала преса.

– Читаєш бульварні газети?

– Тільки ті, де згадуєшся ти. То чому?

– Бо не любив її. Одружився, аби було, як у всіх, і вона не витримала перша – пішла. Крім того, я… у мене була сестра, і вона…

– Померла?

– Так. А Галя хотіла дітей.

– Не бачу зв’язку.

– Я не хочу дітей, Дано. І ніколи не захочу. Це такий біль – утрачати їх, якби ти тільки знала. Тобто не дай тобі Боже дізнатися це…

– Любий, ну що ти говориш? Я втратила спочатку маму, котру не дуже любила, потім тітку, котру любила до нестями, потім помер мій чоловік, і я дійшла висновку, що всі ми рано чи пізно помремо. Ти чув коли-небудь про це? Але діти – це так прекрасно, це вісь, навколо якої крутиться увесь світ, і не можна ігнорувати її. Ось, приміром, мій син…

– То ти в нас ще й друга Діва Марія?

Дана зойкнула.

– Ох, вибач, серденько. Я так звикла всім брехати задля уникнення небажаних запитань, що роблю це автоматично. Насправді це мій двоюрідний брат. Син тітки. Мені було п’ятнадцять, коли він народився.

– А тітка коли померла?

– Майже відразу після пологів. Нирки…

– І ти зосталася в п’ятнадцять років сама-самісінька з немовлям на руках?

– А що робити? – не виказуючи ніяких скарг на несправедливість долі, просто відповіла Дана. – Він єдиний, хто в мене лишився. Я не сприймаю його, як брата. Я стільки з ним няньчилася, так прикипіла до нього серцем, що він для мене як син. Він і є моїм сином. І знаєш – я пішла б на що завгодно заради того, аби він був. Щоб він існував. Хоча лікарі радили тітці Олені зробити аборт. І я радила їй те саме. Я на цьому наполягала… Страшно навіть уявити собі… Його звуть Мирось.

– Тобто Мирон повністю?

Дана засміялася, потягнувши на себе простирадло, в яке кутався Любко.

– Ану віддай. Який ти жадібний! Тобто Любомир.

Посмішка загойдалась на вустах Любка, мов човен на хвилях.

– Мій тезка?

– Не просто тезка. Коли він народився… я вже тоді захоплювалася тобою, а тітка… вона це знала, і попросила назвати сина саме так. На твою честь.

– Не знаю, чи заслужив я таку честь, але – дякую.

– Дякувати – то забагато. Може, зійдемось на поцілунку?

Любко смішно чмихнув, нахиляючись над нею.

– І не тільки.

Дана пішла з готелю, коли Любомир заснув. Зморений, зі щасливою усмішкою на вустах, він здавався їй неймовірно молодим, навіть юним, і хоч тридцять років іще не старість, а для чоловіка взагалі не вік, та отак, уві сні, він виглядав на всі вісімнадцять. Довгі вії, соромлячись, відкидали тіні на нижні повіки, зморшки навколо вуст пом’якшали, наче напівстерті невидимою рукою. Дивне лице: на перший погляд звичайне у своїй некрасивості, та починаєш придивлятися й помічаєш, як кожна рисочка по-своєму приваблює тебе, кожна про щось говорить… Ось підборіддя – рішуче, але не масивне, трохи випнуте, вказує на впертість. Чоло – високе, прооране зморшками, такими глибокими, що їм сам дон Мігель позаздрив би – це від напружених роздумів. І від пережитих страждань. Так, губи не обговорюються, не в такому стані, як у неї, а далі… Ні. Далі теж не треба. Неждані знову стало гаряче. Вона хотіла лишитися з ним – до ранку, як він пропонував, і до скону, як би їй того хотілося, і, здавалося б, це дуже легко – варто лише подзвонити Ігорю і попросити, щоби Мирось затримався у нього, а потім попередити Тамару, котра, хоч і знайшла собі нарешті кавалера – до речі, Марка Дем’янова, того самого дефектолога, молодшого від неї рівно на десять років, – все одно воліла ночувати вдома – і все. Так просто. Хіба щастя буває простим?

«Я не хочу дітей, Дано. І ніколи не захочу. Це такий біль…»

– А дарма, – прошепотіла вона. – Я народила б тобі цілий дитсадок.

Дана тихо одяглась і вийшла, прихопивши з собою картину. Вдома на неї чекали Тамара й Мирось. Спільними зусиллями вони вбили у стіну Даниної спальні довгий цвях і почепили полотно, яке Тома назвала вибриками авангардистів – її чомусь збентежили різнокольорові крила янголів, а Мирко, що любив усе яскраве, заявив: «Красиво!» Та коли Дана відступила на крок від ліжка, щоб ще раз роздивитися своє придбання, ноги в неї затремтіли, і. вона ледь не впала. Рудий янгол із бузковими крилами дивився вже не на дівчинку, що спала за столом, а на неї, на Дану, і вельми несхвально. Неждана могла б заприсягнутися, що ранком, ще на узвозі, трійця ангелів демонструвала їй свої профілі. Звідки тут взявся анфас?

«Що взагалі відбувається?»

Відповідь на це запитання вона дістала вночі, бо до неї знову прийшов Ден – чи його дух, чи її галюцинація, класифікувати це Дана не хотіла. Та хоч би що це було, сварити її воно заходилося з місця в кар’єр.

– Ти не могла б встругнути більшої дурниці, навіть якби довго та ретельно готувалася, – говорив Ден, сидячи на краєчку ліжка.

Дана лиш ліниво усміхалася.

– То був експромт.

– Воно й помітно! – Денис зневажливо фиркнув. – Якого дідька ти не залишилася?

– А навіщо? Що я могла йому дати?

– Перелік я тобі складу. Заради Бога, Дано, він же кохає тебе.

– Та невже? Яка дурня. Учора він уперше мене побачив.

– Ой, ну хто б говорив! Ти його взагалі до вчора не знала, хіба за статтями в газетах, ну і що? Яка різниця? Буває, тільки глянеш на людину – і розумієш: це вона. Таке трапляється. – Ден зітхнув. – Ну, добре. Доведеться ще раз допомогти тобі – востаннє.

– Чому востаннє?

– Бо я нарешті піду.

– Куди, Денисе?

– Туди, – Ден осяйно всміхнувся. – До зірок.

– І знову кидаєш мене?

– Ні. Я лишаю тебе в надійних руках. Я зоставляю тебе на Любка.

Дана позіхнула – їй раптом пекельно захотілося спати. Чи вона позіхала уві сні?

– Добре, що він не в курсі.

– Я скажу йому.

– Денисе, не ліз би ти в цю справу.

– Не можу. Скласти руки й дивитись, як ти руйнуєш своє щастя, відштовхуєш єдиного чоловіка, який любитиме тебе завжди? Вибач, я на це не здатен.

– Завжди – ілюзія. У природі не існує такого поняття.

– Дивлячись, стосовно чого.

– Та вже те, що я з ним познайомилася, це…

– Познайомилась? – Ден по-мефістофельськи зламав брови під гострим кутом. – Ви й це встигли зробити, голуб’ята? А як же твоє: «З кимось переспати – це ще не привід для знайомства?»

– Ти що, підглядав?

– Ображаєш, Дано! До певної межі я, звісно…

– Смерть зіпсувала твої манери. Ну, добре, добре, зустрілися. Те, що ми з ним зустрілися, це вже щасливий випадок!

– Випадок – це псевдо Господа Бога в тих ситуаціях, коли він не хоче зазначати своє ім’я, – заперечив Денис. Дана зітхнула.

– Гарно сказано. Твої слова?

– Ні.

– А чиї?

– Марка Алданова.

– Що за один?

– Письменник. Ти читала його, я певен, просто прізвища не пам’ятаєш. Ось, наприклад, «Дев’яте термідора», «Чортів міст»…

– Тетралогія «Мислитель»? – пригадала Дана, і Денис чомусь дуже зрадів.

– Ну ось, бачиш! Ти моя розумничка!

– Так, щось подібне ти примусив мене прочитати.

– Дано, – Ден закусив було губу, але не втримався і розреготався, – вдумайся, що ти говориш! Примусив прочитати книжку! Ні, ти безнадійна!

– Дуже на це сподіваюся. І не книжку, а роман! Відчуй різницю!

– Різниця є, але не така, як ти вважаєш. Але то пусте, – Ден сяйливо посміхнувся. – Ми говоримо про Любка, і, щоб ти знала, я вже все виправив. Наснився йому і залишив твій телефон.

Дана застогнала.

– Ти ж не думаєш, що я в це повірю?

– Повіриш, коли тебе розбудить дзвінок, пані математик. Я ледь не забув, що ти не довіряєш речам, які не вкладають у формулу «ікс плюс ігрек дорівнює фігня», та цього разу ти переконаєшся, що світ – це щось більше, аніж міріади цифр у різних позах.

Ден розтанув у теплій ночі, а вранці її справді підняв дзвінок, і не будильника, а телефону. Дана навіть не згадала про своє видиво, зняла слухавку і буденно сказала: «Слухаю». Це міг бути хто завгодно – Ігор, Марко, дон Мігель, хтось із вихователів або навіть дітлахів, що періодично надзвонювали їй з дозволу дорослих. Але у трубці пролунав глибокий і такий знайомий голос:

– Привіт, безсоромна.

Дана застигла; ефект стовбняка не міг би бути більшим, навіть якби її по коліна залили цементом. Вона хотіла обізватися, спитати, як це можливо, на Бога, як він знайшов її, випадкову знайому з бару, та натомість чи то каркнула, чи то крякнула щось невиразне.

Втім, Любко, здавалося, і не чекав на відповідь.

– І не смій кидати трубку, нагідко. Цього разу ти від мене не втечеш.