Текст книги "Янголи, що підкрадаються"
Автор книги: Наталка Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 24 страниц)
– І тоді він сказав: «Або смерть, або ваша любов», – тітка Олена тримала порцелянову чашку так елегантно, ніби перебувала на прийомі в Букінгемському палаці, і лише густий дух лікарських трав, що плив кухнею, лоскочучи ніздрі співрозмовницям, виказував, що у цій філіжанці хлюпався аж ніяк не чай з молоком. Дана слухала тітку з роззявленим ротом – та вміла так розповісти про свої любовні пригоди, що навіть найбанальніша з них виглядала цікавою, як квадратура кола, і манливою, як новий підручник.
– А ти що? – заохотила Неждана, коли тітка задля передиху і для підсилення ефекту своїх слів витримала довгу паузу. – Що ти йому відповіла?
– Спитала, як саме він збирається померти і що написати йому на вінку. Щоб замовляв зразу, доки йому не все одно.
– Ти жорстока.
– Я справедлива. Він мав жінку, трьох дітей, лисину і геморой. Утім, останнє не підтверджено. Далеко не капітан Грей, моя люба.
– Що за капітан? Англієць?
– О Боже! Ти ідо, не читала «Багряні вітрила»?
– Я ж не мореплавець, – буркнула Дана, буряковіючи. – Може, мені іде й «Основи навігації» прочитати?
Тітка Олена схопилася за голову – вірніше, охопила чоло вільною рукою.
– О Боже! – повторила вона. – «Багряні вітрила» – це найпрекрасніша у світі книжка.
– І про що вона? – підозріло поцікавилася небога.
– Про любов. Про віру, відданість і вірність. Про диво, яке неодмінно прийде до тебе, якщо ти чекаєш його і не зраджуєш цього очікування. А ще – про гідність і честь, про мрії і…
– Годі. Я все зрозуміла. Це романтика, так?
Олена одним ковтком прикінчила своє питво.
– Чому в твоїх вустах це звучить, як «лайно»?
– Бо для мене це – синоніми. Поглянь на маму.
– А що з нею?
– Нічого, – Неждана підвелась і заходилася прибирати зі столу рештки святкової вечері – недоїдений торт, банку із соусом, хліб. – Вона дуже сучасна жінка, хіба ні? Вона не жде лицаря, принца чи кого там ще належить виглядати в таких випадках – вона шукає його. Активно. І щотижня в наш дім приходить нове диво. Чорнолапе. Не відаю точно, якого кольору вітрила воно напинає, бодай би тому вітрильнику, що їх сюди возить, усі щогли поламало, та мені від цього не легше! І тобі, гадаю, теж! Диво та вірність, ви лише послухайте! Мрії і честь! – скрушно хитаючи головою, дівчинка потягнулася до мийки й відкрутила кран гарячої води. Тітка, тамуючи зітхання, подумала, що не пригадує жодного випадку, коли Неждана лишила б посуд немитим через те, що квапилася до подруги, на зустріч, у кіно або їй було просто ліньки. «Це неправильно – уникати роботи, яку потім усе одно доведеться виконувати, та ще й зі значно більшими зусиллями», – сказала якось мала, коли її про це спитали – а тоді їй якраз виповнилося одинадцять, та Олена вважала хибним саме такий підхід. Неправильним і неприродним.
– Давай я помию, – зголосилась тітка і навіть підвелася, демонструючи цим свою добру волю. – У тебе ж свято.
Неждана поморщилася так, наче їй оцту в очі хлюпнули.
– Але руки не відсохли. І радикуліту, який нефрологи лікують, немає. Сиди вже. Краще розкажи мені ще якусь свою історію – тільки без зайвих сентиментів, добре?
Олена трішки подумала над тим, як виглядатимуть її історії – любовні історії! – без сентиментів, і дійшла висновку, що це буде ні на що не схоже. Схематично, пісно, не еротично, не дотепно – цілий набір «не» і «ні». Та як пояснити це дівчинці, впевненій, що світ – це одна величезна математична формула?
– Може, мені підручник написати?
– Хороша думка, – почувши це, Олена зрозуміла, що останню фразу промовила вголос. І посміхнулася.
– А що ти знаєш про любов?
– Усе, – самовпевнено випалила Дана, витираючи тарілку, і дуже здивувалася, коли тітка вибухнула реготом. – Ти чого? Я навчаюсь у школі, де дев’яносто відсотків учнів – хлопчики, у моєму класі, наприклад, їх двадцять сім, а дівчат – всього троє, крім того, мама…
– Я питала тебе про любов, а не про те, звідки діти беруться.
Дана зойкнула, машинально провела пальцем по бурштиновому кулону у формі кленового листочка, що висів на тонкому, мов осіння павутинка, золотому ланцюжку – подарунку тітки, так, ніби це був оберіг.
– А від цього ще й діти бувають?!
Тітка вже схлипувала від сміху, чимось надзвичайно потішена.
– Не така ти вже й доросла, як хочеш здаватися.
– Принаймні твій другий презент на мене замалий, – підшпилила Дана.
– Нічого подібного. Це ти для нього завелика виросла.
Другим подарунком був мереживний бюстгальтер, не кооперативний (тобто саморобний), а фабричний, прибалтійський, білий і дуже вишуканий – нульового розміру. Останнє надзвичайно роздратувало Неждану, і вона заявила, що такого розміру в природі не існує, на що тітка Олена зауважила, що це існуючий розмір для неіснуючих грудей. Він був трохи затісним саме в об’ємі, і Дана від незвички заверещала, що їй нічим дихати, проте знімати ліфчик відмовилася, спеціально вдягла білу блузу з напівпрозорого шифону, щоб мереживо просвічувалося. Тітка сказала, що це звабливіше, ніж просто бути роздягнутою, а ще розщепнула кілька ґудзиків, щоб тепле сяйво бурштину, мов маленьке сонечко, виглядало на світ божий з-під молочної хмаринки. Кулон було виготовлено з надзвичайною майстерністю; здавалося, це не скам’яніла смола, оброблена чиїмись вправними руками, а мальований каприз пані Осені, справжній кленовий листочок, тільки дуже маленький, зовсім крихітний, розміром заледве з дві копійки, але з усіма прожилками та плямочками, з неймовірною грою кольорів – від жовтогарячого до лимонного, від оранжево-червоного – до темно-коричневого. Неждана, будучи абсолютно байдужою до прикрас, зазвичай чинила активний опір намаганням Олени повісити на неї чергову цяцьку й постійно перепитувала, чи насправді люди вірять, що ці висульки їх прикрашають, несподівано навіть для самої себе буквально закохалася в цей подарунок.
– Я ніколи не зніму його, – пообіцяла вона тітці Олені, погладжуючи теплий бурштин, який, здавалося, пульсував під її пучками. – Завжди носитиму.
– Будь обережна з такими заявами, – попередила тітка, спохмурнівши. – «Ніколи» і «завжди» – це слова-зброя, небезпечна, часом смертельна, а люди бавляться з ними, як немовлята з лезом. І всі дуже дивуються, коли раняться до крові.
– Слово – це лише одиниця мови, яка служить для найменування понять предметів, осіб, дій, станів, ознак, зв’язків, стосунків та оцінок, а ніяке не лезо, – пихато відказала Дана, зарозуміла в усвідомленні своєї правоти – адже два дні тому вона таки пересклала, причому успішно, на «четвірку», іспит з української мови. Їй завжди важко давався саме правопис, а правила орфографії, граматики та пунктуації, на відміну від чітких і всім зрозумілих математичних правил, здавалися їй набором безглуздих, беззмістовних термінів, які треба просто завчити напам’ять – а що ж із ними ще робити?
Олена гмикнула:
– Сподіваюся, ця впевненість тобі допоможе. Якщо, звісно, не підведе під монастир.
Незнайома з усною народною творчістю Неждана це мудре застереження не зрозуміла, і далі їхня з тіткою бесіда плавно перейшла в безпечне русло ні до чого не зобов’язуючих теревенів. Майя все ще не виходила з кімнати; минула година, друга, а наприкінці третьої Дана стала хвилюватися. Вона не зізналася б у цьому й під тортурами, але факт залишався фактом – вона непокоїлася, можливо, тому що дуже добре знала свою маму. Ніщо в цілому світі – ані хвороба, ані кохання, ані землетрус вкупі з повінню та лісовими пожежами – не могло позбавити Майю апетиту. «Я скоріш забуду, як мене звуть, аніж те, що я хочу їсти» – був материн девіз, наслідки якого, на щастя, ніяк не відбивалися на її фігурі. Щоправда, Майя завжди була кремезною, ширококостою, міцної будови, але не мала ані грама зайвої ваги. Те, що вона так і не з’явилася до столу, за домашньою шкалою надзвичайних випадків родини Тикторів прирівнювалось до того, що якогось ранку сонце просто не зійшло.
– Може, поглянеш, що там? – попросила Неждана тітку, прискіпливо дивлячись на сушарку для посуду. Присікатися було категорично ні до чого. Тарілки, розсортовані за розміром, мов школярі на уроці фізкультури, біліли та блищали, як вершини Гімалаїв під яскравим сонцем. Дана провела пальцем по одній таці – рипіння негайно відзвітувало про відсутність жиру на поверхні.
– Де – там?
– У неї в кімнаті, – Дана відчула гостру потребу зайняти чимось руки і, вхопивши лійку, кинулась до горщиків із квітами на підвіконні. Олена похитала головою.
– Твій кактус здохне, якщо ти будеш заливати його літрами води, – напророчила вона. – Спочатку він потоне, а потім спливе.
– То й дідько з ним! – вибухнула дівчинка.
Тітка вдавано насупилась:
– Овва! Що сказав би на це Хосе-Антоніо?
Дана скорчила гримаску.
– Який-такий Хосе? – тягнучи слова, мов нитку крізь зуби, озвалася вона неприродно писклявим голоском. – Не знаю я ніяких Антоніїв! І нехай цей кактусожер тримає свої брудні лапи подалі від моєї доньки! Не те, щоб я справді за неї хвилювалася, але я – мати! Чи ні? Що з цього приводу написано в метриці?
Олена засміялася, хоча сміх вийшов дещо вимушеним, і вже точно невеселим. Дошкульна пародія на Майю у виконанні небоги ще раз нагадала їй про те, яку черству особу доля підсунула їй у сестри. Хосе-Антоніо Медейрос, персона нон-грата в домі Тикторів, був двадцятирічним мексиканцем, навчався в Київському університеті на фізико-математичному факультеті й проходив викладацьку практику в Даниному ліцеї. Гарненький смаглявий юнак із чорними, палаючими, мов жарини, зіницями, що мав ще з десяток імен і цілу купу галасливих родичів, котрі періодично наїжджали до Києва й не стидалися завалювати до «любого Хосе» прямо посеред уроку, закохався в Неждану з усім запалом латиноамериканської душі й бігав за нею скрізь, як цуценя. Дану кохання такого дідуся – цілих сім років різниці між ними! – розважало, хоча й не тішило, однак Хосе не відступався. Доклавши воістину титанічних зусиль, він набився в гості до предмета своїх романтичних мрій, і саме тоді Фортуна презирливо відвернулася від нього, ще й наморщила свого давньоримського носа. Майя прийшла з роботи раніше, ніж очікувалося – щось у них там сталося з електрикою – і прихопила, вочевидь, як страховку, світло своїх очей – нового коханця. Побачивши на кухні доньку, котра, тримаючи за руку «чорнопикого», захоплено розповідала йому щось із життя вищої математики, Майя спочатку загазувала повітря отруйними випарами своїх безсоромних припущень, а потім заіскрилася від люті. Стався вибух, Хосе-Антоніо вилетів із гостини, як корок із пляшки шампанського, а те, що вислухала від матері Дана, людською мовою просто не перекладалося. Кактус, презентований закоханим молодиком із поясненням: «Він цвіте лише раз на рік, але дуже гарно, білим цвітом», попрямував за ним, ще й прискореним ліфтом – через вікно, але впав на м’який ґрунт і вижив, хоча й був добряче обламаний. Олена виходила нещасну рослину; щоранку, нахиляючись до вкритих колючками стеблин, вона шепотіла: «Підростай, серце, ми тебе якось Майї підсунемо замість стільця». Кактус, мабуть, вірив, бо слухняно ріс, як на дріжджах. Хосе-Антоніо страждав, але ходити за Нежданою більше не наважувався і обмежувався тим, що на своїх уроках запопадливо дивився на неї враз згаслим, печальним поглядом. Тітка Олена назвала реакцію сестри на присутність у домі чарівного юнака неадекватною і висунула припущення, що та просто ревнує. Дана фиркнула, даючи зрозуміти, що її такі дурниці не обходять, і демонстративно охрестила кактус «Хосе-Антоніо».
– Зазирни до мами в спальню, – знову попросила вона тітку, побризкавши Хосе водою і переконавшись, що його м’ясисті стебла товстішають не щодня, а щогодини. – Там щось не те, я відчуваю. Щось…
– Стій! Ти сказала «відчуваю»? Що за лайка в устах математика?!
– Тьотю!!!
– Дівчинко, не рекомендується лазити в чужі спальні, особливо, якщо знаєш, що люди там не книжки читають. Я не хочу дістати по морді. Я, звісно, нічого нового не побачу, але Майя може подумати, що я…
У коридорі почулися кроки, потім – ляскання замка, і Олена про всяк випадок квапливо зім’яла кінець речення.
Глава 4
Пізніше Дані навіть стало здаватися, що вони з тіткою надто емоційно сприйняли першу появу Майї у тому вигляді, котрий потім став мало не звичним. Але прем’єра вдалася на славу – вони обидві аж роти пороззявляли, коли на кухні з’явилося щось із розквашеним, заюшеним, немов розчавлений солоний помідор, писком, і голосом Майї сказало:
– Ну, чого витріщилися?
«Щось» помітно шепелявило – вочевидь, кілька зубів у роті наполегливо шукали свого місця. Першою оговталася тітка Олена – якщо тільки можна вжити слово «оговталась». Принаймні до неї повернувся дар мови.
– Ти що, лицем горіхи колола? Принцеса-лускунчик?
– Ні, воду в ступі товкла! – огризнулася мати вже чіткіше. – І я була б тобі дуже вдячна, якби ти не лізла не в своє діло!
– Твоя мармиза – певною мірою і моє діло! Ми ж сестри!
– Краще не нагадуй!
– А ти не доводь до гріха, бо подзвоню в міліцію!
Зачувши цю погрозу, Майя насупилася. А тітка не вгавала.
– Хто це тебе так? Я маю на увазі, як його звуть?
– Він тут ні до чого. Я впала, та й усе.
– З Джомолунгми?
– З ліжка.
– Можу собі уявити!
– Не можеш, – різко обірвала мати, запалюючи газ під чайником. – Ти нічого про це не знаєш!
– Ні? Ой, тітонько Майє, а розкажіть мені, будь ласка, звідки діти беруться?
– Ось! У цьому вся ти! – Майя розвернулася так різко, що заточилася і ледь не впала, але в останній момент утрималась і гнівно втупилася в сестру. – Секс! Брудні збочення – це все, що тебе цікавить! Ти й уявлення не маєш про те, що на світі існують чисті почуття, такі, як…
– Як твій ніс у крові? Мені так за себе соромно – просто слів немає! – тітка Олена закинула ногу за ногу і схрестила на грудях тонкі білі руки. Дана нічогісінько не розуміла у мові жестів, але якось здогадалася, що це – поза виклику і захисту водночас. – А ти чого за щоку тримаєшся? Зубки болять? От бідна молодиця… Їсти хочеш? У нас тут десь були сухарики…
– Курва! – мати вибухнула, мов тротил. – Це ти у своїх змій морських такого набралася?
– Яких змій? Я – іхтіолог. Вивчаю риб. Невже ти навіть цього своїм курячим мозком запам’ятати не годна?
– Риб? – Майя фиркнула так, ніби чула про це вперше. Сестрина освіта – єдиний диплом вищого навчального закладу на три покоління сім’ї – давно стирчала їй кісткою в горлі, заважаючи ковтати. – І що вони тобі дали, риби твої? У рибрадгоспі чобітьми багнюку місила все життя, так заміж і не вийшла!
– А ти що? Сходила і повернулася?
Під час таких суперечок Дані завжди палко хотілося провалитися крізь землю, і то якнайглибше. Коли сестри Тиктор починали визначати, хто з них нещасніший в особистому житті, закінчувалося це биттям посуду і вереском. Гірше могло бути лише одне – з’ясування того, хто годує сім’ю.
– Не кажучи вже про те, що я заробляю більше, ніж ти, – на цих словах матері Дана гмикнула і закотила очі, – я, між іншим, скоро заміж виходжу.
Від такої новини тітчині руки безсило опали.
– Куди ти виходиш? Заміж? – перепитала вона чомусь печально, без звичного запалу. Дану стривожив жаль у голосі тітки Олени – це не могло бути заздрістю, вона точно знала. Тітка Олена, якщо й заздрила кому-небудь узагалі, то сестра її в цей перелік обраних не потрапляла. Але чим же тоді були ці кришталеві ноти туги? Що вони означали? – А кудись подалі ніяк не можна піти?
– Тож щоб ти там не казала, – вимовляючи це, Майя морщилася: вочевидь, боліла розбита щока, – це вже нічого не змінить. Він зробив мені пропозицію, і…
– І по твоєму обличчю видно, що не відступався, доки ти не сказала «так», – підсумувала тітка. – То як же звуть цього благородного ідальго?
– Василь. А ти, – Майя нарешті зволила звернутися до доньки, – називатимеш його «дядя Вася». Повтори.
– Дай спокій дитині. Вона теорему Піфагора знає, – для тітки Олени це чомусь було найбільш вражаючою демонстрацією здібностей небоги. – Вже якось два слова вивчить.
– Гадаю, ти його пам’ятаєш, Дано, – насолодившись розгубленістю сестри, як беззаперечною ознакою свого тріумфу, Майя перестала звертати увагу на Олену. – Ти його бачила два роки тому, ще Інтеграл твій, чи як його там, був живий, ти саме повернулася з якоїсь олімпіади…
– Звичайно, я його пам’ятаю, – холодно підтвердила Неждана. Вона розуміла, що мати чхати хотіла на її холодність, та все ж не могла відмовити собі у маленькому задоволенні. – Він назвав мене лошицею і стверджував, що мені бракує твердої чоловічої руки.
– Чарівний чоловік. Я вже його люблю, – докинула тітка Олена.
– І він мав рацію. Ти геть пустилася берега без батька. Нічого не вмієш із того, що мусила б знати дівчинка, а ще…
– Та й справді, мала, – зброєю тітки завжди був гострий язичок, що в’їдливими словами вдало маскував велике серце, – був би у тебе тато, він би тебе вишивати навчив, плести…
– А ти, – Майя, пригадавши, що в особі сестри, нехай і трохи старшої від неї, та значно привабливішої, матиме постійну загрозу своєму коханню, вирішила приділити цій загрозі ще трохи свого часу, – тільки посмій хвостом перед ним крутити – я тобі баньки видеру! Будеш жаб своїх навпомацки ловити! А тепер – це вас обох стосується – останнє! Василь житиме з нами, і спробуйте тільки, – заплиле кров’ю Майїне око загрозливо блиснуло, – не виказати йому належної поваги. Дізнаєтеся, що таке непереливки!
Тітка і небога перезирнулися.
– Невже? – перепитала Олена. – А якщо не викажу, то що мені буде? Він і мене лошицею обізве? Чи ти віриш, що руку з цілими пальцями мені бодай до носа дотягнеш? Та годі, Майю, це навіть не смішно. Про яку повагу ти говориш?
– Я пропишу його, і він буде тут господарем! – на щоках Майї, мабуть, спалахнув злий рум’янець – мабуть, бо через синці стверджувати точно Дана б не наважилася. Тітка хихикнула.
– Не буде. Я не дам згоди, а якщо й дам колись під страхом смерті, протягти це через опікунську раду тобі не вдасться. У тебе донька неповнолітня.
Чайник свистів, аж надривався, обурено випльовуючи гарячий пар із довгого носика, однак на нього ніхто не зважав.
– Що ж, – повільно промовила мати, дивлячись на Неждану впритул, поглядом ніжним, як оптичний приціл, – мені не звикати, що ця пискля мені життя псує. Але не цього разу. Тільки не тепер. Я буду щасливою, чуєш, Льолю? Буду!
Коли Майя ні з того ні з сього починала ніяково усміхатися й називати сестру напівзабутим пестливим іменем, усі знали точно – чекай лиха.
– Та будь, прошу дуже. Тільки ось… де він, принц твій? Веди його сюди, познайомимося… заодно й день народження Дани відсвяткуємо – тихо так, по-сімейному. Ти ж пам’ятаєш, що у тебе сьогодні донька народилася?
– Хотіла б я це забути, – сказала мати, як крізь зуби плюнула. Дана наїжачилась. – А Вася… він уже додому пішов.
– Яким це шляхом? Через отвір вентиляційний? Двері ж не рипіли!
– А ось не твоє діло, – знову розлютилася Майя, витираючи рукавом цівку крові, що так невчасно потекла з носа. – Сказано: нема його тут, то й не чіпляйся. І – так і бути, ще раз повторюю вам обом: у наш дім прийде чоловік, і його слово буде святе. Я вам це обіцяю.
І мати виконала свою обіцянку – щоправда, лише наполовину. З того часу, як до них у дім рівно через місяць після пріснопам’ятної бесіди на кухні прийшов чоловік, він сказав багато різних слів – от лише святих між ними не було. По суті, він приніс із собою пекло. Ніхто не знав, чи справді Майя вийшла заміж за дядю Васю, бо, якщо й так, то сестру з донькою вона на церемонію реєстрації шлюбу чомусь не запросила. Однак відтоді, як Василь оселився в їхньому домі, обличчя Майї постійно нагадувало різні овочі та фрукти. Найчастіше – стиглу синю сливу з усім її багатством відтінків або ретельно розчавлений томат.
Тітка Олена, вперше побачивши зятя, довго й жадібно пила валер’янку, а потім ледь не вперше в житті зробила похмуре припущення: «Нічого хорошого, окрім поганого, від нього чекати не слід». І синоптик із неї вийшов не гірший, ніж іхтіолог. Її прогноз справдився на всі сто відсотків. Навіть на сто двадцять.
А ще через півроку Неждана вперше почула той голос, що заповнив собою увесь її світ.
Глава 5
1991 рік
– Шеремет!
Дзвінкий дівочий голос із нереалізованою претензією на мелодійність змусив Любка здригнутися від несподіванки. Щойно довгий коридор на другому поверсі жовтого корпусу університету був порожнім, як його голова сьогодні вранці, після вчорашнього посиленого – чесно кажучи, надто посиленого – споживання жахливої якості шмурдяку, котрий на етикетці з переляку називався «портвейном», і ось тобі маєш – здається, Бог послав чергову шанувальницю його творчості, аби наочно й дохідливо пояснити: бувають речі, гірші за найстрашніше похмілля. Любомир загальмував і неохоче озирнувся. До нього, цокаючи тонкими, як сірники, підборами, квапилося щось одягнуте у багряне. Запалені з похмілля очі різонула кривава яскравість сукні, вони зіщулилися самі собою, вже не годні вбирати ані звабливе погойдування стегон, ані декольте до самого пупа.
– Що ти тут робиш?
– Я тут навчаюся.
О, Боже, невже він зупинився лише для того, щоб давати безглузді пояснення! Панна в багряному хиталася – до речі, цікаво, чого це вона хитається? – вже у безпосередній близькості від його носа. І дивилася на нього трохи здивовано – якщо він правильно витлумачив її позирк.
– Хіба тут? Твій корпус – червоний, чи я помиляюся?
– Ні. Твоя правда, – говорити короткими реченнями чомусь було легше. – То що, в жовтий мені тепер шлях закритий?
– Ні. А що ти тут робиш?
І без того зім’ятий рот Любка взагалі гармошкою зібрався, та все ж довелося відповісти:
– Професора свого шукаю. Він десь тут… сьогодні. Залік з історії хочу перескласти.
Незнайомка – хоча щось знайоме у ній таки було – розреготалася.
– У такому вигляді?
Любомир похмуро мовчав. Вигляд у нього справді був непрезентабельний. І, по честі, він не мав жодної охоти пригадувати, коли кроманьйонець уперше з’явився на території СРСР. Пригадати б узагалі, хто такі кроманьйонці. А ще – де поділася його стипендія. Ні, все-таки істину рече мама: від пиятики здоров’я псується. І найперше пропадає зір. Прокидаєшся ранком – і грошей не бачиш…
– А ти мене зовсім-зовсім не пам’ятаєш? – дівча, досить гарненьке, вже прохально зазирало йому в опухлий од зловживання писок – мовляв, ну що ж ти так зі мною, неповторною? О, ні, у відчаї подумав Любко, я ж п’яним уникаю жінок, як вогню, знаю я ці хмільні танці та їхні наслідки, однак… невже котроїсь таки не уникнув? По хребту побіг неприємний холодок, але юнак залишався ґречним:
– Ми зустрічалися?
– Так, на вступних іспитах. Ми в одній аудиторії диктант писали, і ти ще мене запитував, навіщо геологу диктант. Ну, тепер пригадуєш?
Любко зітхнув із полегшенням, випустивши в повітря, окрім власного полегшення, добрячу порцію перегару, і сам від себе скривився. Ну, ніяка зубна паста не бере те пійло кляте, десять хвилин зуби чистив, ті аж рипіти почали, а дух винний – ось він, дуже прошу. Мабуть, краще сьогодні до професора справді не ходити, бо потрапить йому під гарячу руку – до індійської паски буде залік складати… Але ж і пам’ять у дівки, не дай Господи дружину з такою пам’яттю! Чотири роки минуло, він уже на п’ятому курсі, університет скоро закінчить, а ця краля ще про вступні іспити говорить! Чи це тому, що він – знаменитість?
– О, так, звичайно, – чемно збрехав Любомир.
Дівчина хитро примружилася.
– Ну, і як мене звуть?!
А самовпевненість у неї ще крутіша, ніж пам’ять!
– Галя, – ляпнув він перше, що спало на думку, і, до чималого власного здивування, вгадав. Дівча розпливлося в задоволеній усмішці.
– Точно! А я думала, ти так просто говориш, із ввічливості. Ну, тепер, коли ти мене згадав, я можу тебе запросити… в одне місце.
Можеш навіть у два, – промайнуло в голові Любка, – в бар або в лікарню.
– Куди саме? На геологічний факультет?
Факультет «копальників», як його жартома називали студенти, містився десь у чорта на рогах, на околиці Києва. Два ліктя на мапі, а потім піонери вкажуть шлях. Дівчина хихикнула.
– Майже. У нашу гуртягу. Це Московський район, біля Голосіївського лісу. Там гарно…
– У гуртязі?
– У лісі. Але ми туди не підемо. Я так просто, до слова сказала… Моя одногрупниця… подруга… заміж виходить, ну, не сьогодні, звичайно, і там у нас дівчача вечірка намічається невеличка. Ми стіл накрили… накриємо. Підемо, га?
Вилазь – приїхали, про себе відзначив Любомир, а вголос запитав:
– А я схожий на дівицю?
І наштрикнувся на багатозначну посмішку та погляд а-ля «закинутий невід».
– Послухай, сонечко, – почав він, обережно добираючи слова – бо кожне слово, дібране необережно або вимовлене надто гучно, негайно оберталося молоточком і активно довбало його по скронях усередині черепа, – я б залюбки, але не можу. Я сьогодні зайнятий.
– Чим?
Яке прекрасне, делікатне запитання!
– Іду на засідання районного осередку Руху.
Брехати двічі на день – таке з ним не часто трапляється! Сонечко надуло губки, і без того пухкенькі, як пампушечки.
– Ох, ця вже мені політика! І нащо вона тобі? Ось мій тато каже… – далі Галина щось промимрила й від розчарування аж тупнула ніжкою, не забуваючи усміхатися. Любко знизав плечима. Він міг собі уявити, що каже її тато. Приблизно те саме, що і його мама. Не лізь туди. Ти що, за ґрати хочеш? У шістдесятих теж відлига була, а потім як приморозило. Ну і все в такому дусі. Але він із семи років нікому не дозволяє втручатися в своє життя. Так що мама бурчить радше за звичкою, та ще й на відстані у шістсот кілометрів. То пусте.
Галя все ще тримала посмішку, сподіваючись, що він передумає. Ой, не треба мати прізвище Рентген, щоби бачити таких дівуль наскрізь. Швидше за все, ніякої подруги, що виходить заміж, у природі не існує, а якщо і є така, то про сьогоднішню вечірку вона гарантовано нічого не знає. Дівчинка кличе його до себе, а гуртожиток як місце зустрічі вочевидь обраний тому, що привести кавалера додому вона не має можливості, а на приємний вечір розраховує – очі он які масні, мов салом поліровані… Тільки з якого дива вона вирішила, що цей вечір неодмінно має сподобатись і йому? Ну, вип’ють вони – щоб поламати лід недовгого знайомства, потім вона причепиться, мовляв, почитай вірші, і куди ж дінешся, муситиме читати, потім вона спитає, чи міг би він присвятити якусь поезію особисто їй, і тут доведеться брехати втретє за сьогодні і декламувати котрусь зі своїх універсальних відкривалок серця – їх усього п’ять, але менше з тим, є з чого вибирати. Ну і нарешті одне з двох – або Галя сама полізе йому в штани, або розляжеться на дивані з виглядом «любий, цілуй мене», а він буде почуватися однаковим ідіотом за будь-якого розвитку подій. Насправді їхній осередок не збирався засідати цього тижня, та звідки про це було знати цій ляльці – і так дивно, що вона взагалі про Рух чула.
– Подумай як слід, – Галина облизнулася зовсім як кішка і заклично повела головою – короткий такий рух, майже невловимий… майже. – Я дуже добре лікую похмілля.
Ну, хто б сумнівався! Любомир не втримався і гмикнув. Галя відповіла йому тим, що ширше розсунула вуста, демонструючи симпатичні білі зубки. Втім, придивившись як слід, можна було сказати, що вся вона доволі гарненька, і вочевидь із тих, кого чомусь – а Любко щиро не розумів, чому – називають «золотою молоддю». Щоправда, вона вся в золоті – може, в цьому причина? Кульчики у вухах, ланцюжок на шиї, масивний – надто масивний, як на таку тонку руку – плетений косою браслет на зап’ястку правиці, лівиця прикрашена також золотим годинником, а перснів із різнокольоровими камінцями немає хіба на великих пальцях… І не боїться дівка в цей буремний час отак по вулицях ходити! Та й вбрана вона, хоч дуже дорого та яскраво, але без смаку – вже на чому, на чому, а на відповідності одягу годині дня, місцю візиту та вікові людини Любко розумівся ледь не краще, ніж на римах – із його-то матір’ю! Так ось, тут ніякою відповідністю й не пахне, як і елементарним здоровим глуздом – в університет же прийшла красуня, у храм науки, можна сказати, а глянеш на неї, і подумаєш – у бордель. Гостроносі черевички в тон сукні, на те схоже, що італійські, додають довжини і без того довгим ногам, а сама сукня, навпаки, така коротка, що при кожному невдалому – чи прорахованому? – русі з-під неї визирає кремове мереживо трусиків. А макіяж! Мати Божа, це ж якась маска! Обличчя зашпакльоване тонаком так, що бідні пори, певно пробі волають без кисню, обведені чорним очі кольору безтямного неба і губи, намащені бордовою помадою так густо, що встановити їхній справжній розмір здатен хіба що археолог. Волосся біляве, добре пофарбоване, загалом – така собі Мальвіна. Інтелект мінус п’ять, сексуальність зашкалює. Полює на популярних чоловіків «для колекції», задля чого намагається, як то кажуть, «вивчити його інтереси», хоча сама верлібру від білого вірша не відрізнить. І ще про гуртягу тре, ну й кумедна! Та той стіл сам накриється, під мідні ночви заповзе, якщо таку фіфу біля себе побачить, ще й з тарілкою в руках! Дівчина, а вірніше, її предки, явно мають хазу в центрі міста, десь на Печерську, по стелю набиту килимами, порцеляною і кришталем. Мама – завмаг, тато – партноменклатурник, середньої такої ваги, доню запхали на геологічний, бо розуму вступити деінде не вистачило навіть із батьківськими хабарами. Та й то сказати, ніхто ж насправді не чекає, що дитя в тайгу поїде, копалини там шукати корисні, а диплом Державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка – це вам не кіт начхав! Як не крути – престижно! Любко ще раз глипнув оком на дівицю і знічев’я подумав, а чи не погодитися йому «сходити в гуртожиток» до стола-самобранки, проте вагання тривало лише мить. По-дурному якось робити це тільки тому, що нічого робити. Краще з Нікою зайву годину провести.
– Давай якось іншим разом, добре, кошенятко?
– Яким разом?
За бесідою вони помалу відступили до вікна. Повз них, на щастя, не помітивши свого несумлінного студента, промчав вічно заклопотаний, ще доволі молодий історик, і Любко негайно спитав себе, про що турбується людина, яка живе минулим? Про долю Карфагена?
– То яким разом?
Вона ще тут, приречено подумав юнак. І це – його погибель. Саме так виглядає смерть із перепою.
– Іншого дня, добре, ластівко?
Нижня губа дівчини почала тремтіти, але ознак відступу Любомир не зауважив.
– Якого саме?
Вона що, насправді, головою об гранітну плиту вдарилася, риючись у ґрунті? – з тугою подумав хлопець. І грубіянити їй не хочеться, але доведеться – що поробиш. Не вийде з нього Казанови, принаймні цього вечора.
