Текст книги "Янголи, що підкрадаються"
Автор книги: Наталка Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 24 страниц)
Глава 18
Дана заснула на тій самій лавці в дев’ятиповерхівці, до якої так вперто діставалася, вже під ранок, змучена постійним плачем Мирка і марними спробами його вгамувати. Малий ревів так, що люди кілька разів виходили зі своїх квартир, намагаючись визначити, звідки чулося ревіння, та, на щастя, або лінувалися, або просто не наважувалися піднятися на той останній проліт, що був між горищем і дев’ятим поверхом. Вона спала сидячи, бо для лежання ребриста дошка лавки була аж ніяк не пристосована, а сумку, це солом’яне убозтво, просто поставила поруч, бо тримала Мирося на руках. Дана ніколи не думала, що в таких умовах можна спати міцно, але з’ясувалося, що можна, бо, коли вона розплющила очі, у брудне вузеньке віконце під стелею заглядав білий день, змучений Мирко сопів на її руках, а сумки ніде не було. Разом із нею пропали всі документи і гроші. Тепер зі скарбів у Дани залишився тільки малий.
Хтось таки піднявся до горища.
Око за око.
Тільки не ридати, наказала собі Дана, відчуваючи, як істерика душить її за горло. Це не допоможе. Що можна зробити прямо зараз, аби Мирко був у безпеці?
Можна повернутися до дяді Васі. Спочатку він сплавить її дяді Сені, котрий, певно, місця собі від злості не знаходить, а потім, якщо вона виживе і стане дресированою, Василь теж докладеться до неї – як до матері. Зате Мирося вона нагодує…
Стоп. За які це шиші?
Навряд чи дядя Вася даватиме їй за це гроші.
Плата… плата за секс.
«Жінка за гроші, тьотю, називається інакше».
Дана повільно підвелася. Насамперед – на молочну кухню, попросити у тамтешніх працівниць якусь суміш для Мирка, а потім… Боже, а що ж потім? Малюк прокинувся і заверещав; голодний і мокрий, він навіть під час крику примудрявся дивитися на сестру з докором, немов питаючи: «І якого дідька ти з мене знущаєшся?»
А в сумці було дві чисті пелюшки, загорнуті в пакет, щоб не увібрали в себе вологу, і пара повзунків.
Дана таки не витримала й розридалася.
Її з’ява на молочній кухні, безумовно, стала сенсацією дня. Молоді мами, що стояли в черзі, мовчки розступалися, збриживши від огиди різної форми, довжини та кирпатості носики. Усі ці жіночки, хоч і вбрані вельми скромно, і з темними колами під очима від недоспаних ночей, все-таки порівняно з Даною виглядали як аристократки у дванадцятому коліні – пещені, квітучі та бундючні.
Бо від жодної з них не смерділо бездомністю.
Працівниці кухні поставили на голосування два варіанти вирішення кризи, пов’язаної з «цією бродяжкою», – дати їй пляшечку молока чи викликати міліцію. Перший варіант переміг із перевагою в один голос, що належав, хоч як дивно, завідувачці молочної кухні. Втім, Мирося Дана годувала вже на вулиці, щоб зайвий раз не нариватися.
Добрі жіночки їй навіть соску десь знайшли – грубу, гумову, дешеву. Безцінну. Дірку в ній Дані довелося прогризати зубами.
А замість свіжих повзунків Неждана використала свій ситцевий сарафан. Перевдягалася вона в під’їзді такого самого будинку, як і той, де поцупили її сумку – в них було зручно, у цих свічках на дев’ять поверхів. Ось тільки жити на лаві не можна, ніяк. Чи краще зовсім не жити? Кинутися в Дніпро з мосту метро, приміром… та чи мало в Києві мостів? Погода якраз гарна для цього, вода ще не взялася кригою… отак полетиш у темне холодне безголосся, і воно спочатку озветься в тобі, озветься, німе – шумом водоспаду у вухах, але це буде не водоспад… а потім, коли чорна поверхня зімкнеться над твоєю головою, все закінчиться нарешті. І дядя Вася буде жити довго і щасливо, а тебе не буде взагалі. Не буде болю і страждань, тільки – тиша.
Мирко, ніби відчувши, про що думає його єдина опора в цьому світі, роззявив рота і щосили зарепетував. Верескливий сенс життя, усміхнулася Дана, і всі думки про самогубство вмить вилетіли у неї з голови.
І що їй залишається? Шлях жінки за гроші?
Називай речі своїми іменами, рішуче звелів хтось у неї в голові – внутрішній голос, чи що? Дана здригнулася, але послухалася.
Отже, шлях повії.
Дана ніколи не обманювалася стосовно своєї зовнішності. Висока, худа, тонконога, очі, як в очманілої кішки, окуляри, без яких вона ні чорта не бачить і за тридцять сантиметрів од свого носа, а ще як додати до цього чоловічі шкарбани сорок якогось розміру та ще чоловіче пальто, натягнуте на три шари порваної одежі, вийде, що вигляд у неї жахливий. На таку й задарма ніхто не спокуситься. У тій тітчиній книжці про зарученого пірата згадувалася підступна куртизанка, яка активно заважала щастю всіх закоханих, шурхочучи при цьому шовками, атласами та парчею розкішних туалетів. Цей шелест чомусь врізався Дані в пам’ять. Парча б їй не завадила. Та поки що їй світять лише парші. Особливо якщо найближчим часом вона не помиється.
Втім, колись її однокласники збудженими шепотом передавали з вуст у вуста інформацію, що є в столиці місце, де жінку можна купити за флакон одеколону, і місце це – залізничний вокзал. Дана, яка тоді ще була для них «своїм хлопцем», поцікавилася, чи хтось із них уже купував собі таку тьотю.
– Та ти що, мала? – реготнув хтось із них. – Вони ж там хворі всі. А ще – страшні та беззубі. Але на кожний товар знайдеться свій покупець!
– Теж бомжі якісь, мабуть, – висловилася тоді вона.
– Ні. Бомжів ті тьоті за так обслуговують, по старій дружбі. Але деколи там пристойні дядьки з’являються. З грошима та зі збоченнями. Ті, яких усякі інваліди збуджують, баби старі.
– Брешеш ти все, – кинула вона тоді… кому ж вона це сказала? Хіба не Андрію, своєму сусідові по парті? Так, йому. А він образився.
– Не брешу. Для таких і назва наукова є – геронтофіли. Ось!
Але тринадцятирічна Неждана вже втратила до тієї розмови інтерес.
Хто б міг подумати, що відновиться він таким чином?
На вокзал Дана дісталася по обіді. Її тричі зсаджували з автобуса, а один раз, втомлена і засмикана, вона заснула, не вийшла на кінцевій і зробила «коло пошани», яке забрало в неї добру годину. В метро довелося просити копійки на проїзд – своїм фінансовим донором Дана обрала літнього чоловіка, практично дідуся. Грошей він не дав, але дістав із кишені жетон, і від того, з якою гидливістю він поклав у простягнуту долоню мідну монетку із зображенням каштанового листка, Дану зморозило. Повторюючи про себе, що зайву чутливість вона лишила в подарунок дяді Васі, дівчина зайшла у вагон і примостилася в дальньому кутку, шкірою відчуваючи несхвальні погляди нечисленних пасажирів. Час пік ще не почався, та й іншого жетона в неї не було, проте коли на одній зі станцій Дана почула оголошення: «Вихід до банку Каравела», вона підхопилася, мов вихором зметена, і вужем прослизнула між дверима, які вже зачинялися.
Банк «Каравела» виявився триповерховою вузькою будівлею кремового кольору з тонованими вікнами і бронзовою емблемою – вітрильником на фронтоні під двосхилим дахом. Нічого корсарського не було в цьому цілком модерному будинку, однак Дані, на яку «Наречена пірата» справила значно сильніше враження, ніж їй хотілося б у тому зізнатися, так і бачилися молодецькі флібустьєри, що в банківських підвалах пильно стережуть награбовані скарби. Вона квапливо, боячись передумати, підійшла до дверей – зважаючи на холодну пору, а також на те, що після третьої допуск клієнтів до операційної зали було обмежено, охоронців на вулиці не було – і рішуче натиснула ґудзик дзвінка. Відчинив їй хлопець у камуфляжі без жодного виразу обличчя, з огляду на відсутність у нього обличчя як такого. Скидалося на те, що пласку передню частину його макітри спочатку рівняли під тиньк, а потім схаменулися і додали дві дірочки для очей, коло для рота і ніздрі. Дуже функціонально.
– Голова правління у себе? – з місця в кар’єр спитала Дана. Той тупо вирячився на бродяжку в чорному пальті, безрозмірних шкарбанах, білому шарфику на шиї і дитиною на руках. Він був не на жарт здивований тим, що це, з дозволу сказати, створіння, знає такі слова, як «голова правління». В отворах для очей з’явився блиск.
– Я й так бачу, що у себе, – заявила Дана, не надто очікуючи відповіді. – Он його тачка під ліхтарем виблискує. Покличте його, будь ласка, мені терміново треба з ним поговорити.
Рот охоронця з кола зробився квадратом.
– Це ви глухий, щоб у разі чого стрілянини не злякатися? – ввічливо поцікавилася Неждана, заколисуючи Мирка, котрий знову змокрів та зголоднів, що й озвучив недвозначним плачем. – Вашого директора, сучий він син, як звуть? Не Ігор?
– Ігор Сергійович, – не інакше, як від шоку, банківський цербер відповів приблуді не так, як збирався.
– Добре. Попросіть його, щоб він сюди спустився. Або мене до нього проведіть. Він мені потрібен.
Вартовий піратських скарбів раптом змокрів – мабуть, уявив собі, як він це робить.
– Він усім потрібен. Але із зайдами він не говорить.
– Гаразд, – поступливо мовила Дана, розуміючи, що на багатого клієнта, який терміново зажадав зробити довгостроковий вклад під малі відсотки, вона ніяк не тягне. – Тоді просто перекажіть йому, що мова піде про Олену Тиктор. Запам’ятали? А я тут почекаю!
Вона й сама не знала, що збиралася сказати Ігорю Так-Його-Стерво Сергійовичу, окрім того, що він – щасливий батько вже трьох дітей. Звісно, просити грошей не входило в її плани, про це й мови бути не могло! Їй хотілося хоч якоїсь справедливості, бодай тієї викривленої, яка знаходить втіху в болеві інших людей. Дана мріяла завдати йому болю, однак не замислювалася, а що вона робила б, коли банкір зажадав би відняти у неї Мирка. Вона просто хотіла глянути в очі чоловіку, який зруйнував життя тітці. Можливо, їй би й пощастило, якби того дня на вході чергував один із тих охоронців, які знали Олену і навіть їздили з нею на інкасацію. Але цербер без обличчя був новеньким, аж хрустів, і це було його перше чергування. Ніякої Тиктор він не знав і знати не бажав, а нариватися на гнів начальства – та ще й якого начальства! – було б повним ідіотизмом. Охоронець себе ідіотом не вважав, зате вважав добрим психологом, і розуміючи, що так просто зеленоока обірванка з-під банку не піде, потоптався у холі хвилин десять, випалив цигарку в туалеті, ущипнув прибиральницю, дістав за це по писку мокрою брудною ганчіркою і, відчинивши двері, гаркнув у напрямку ліхтаря, під яким у жовтому колі непотрібного ще світла, немов рятуючись від нечистої сили, переминалася з ноги на ногу крихітна забрьохана фігурка:
– Ігор Сергійович сказав, що начхати йому на тебе і на Трактор твою.
– На Тиктор, – безпомічно сказала фігурка, і її плечі опустилися.
– І на Тиктор теж. Він сказав, щоб ти забиралася звідси під три чорти підтюпцем!
І Неждана пішла – що ще їй залишалося робити? Не під три чорти, звісно, але в дуже схожому напрямку. Вона йшла і думала про тітку, про те, як сильно та любила цього негідника, цього банкіра, в якого, певно, замість зіниць доларові значки, і що він тепер навіть чути про неї не хоче. Мирко більше не плакав, тільки кавкав, та й то безсило, і в Дани серце розривалося від жаху – хоч би не захворів. Вона йшла швидко, бо було дуже холодно, і, звісно, навіть уявити собі не могла, що на третьому поверсі банку «Каравела», у своєму кабінеті, за дуже дорогим офісним столом сидів симпатичний шатен – капітан цього судна, і, охопивши руками голову, тупо дивився на фото в срібній рамці на стільниці. Привітна усмішка рудої синьоокої красуні, що застигла в часі на світлині, різала йому очі, беззахисні навіть за скельцями окулярів у тонкій оправі.
– О, Льолю, – простогнав він, але ніхто, а тим більше – Дана, цього, звісно, не почув, – чому ти ніяк не відпустиш мене?
* * *
Вокзал нагадав Дані велетенський мурашник. Він вирував, рухався, стогнав і метушився, повнився сміхом і плачем, передчуттями щасливих доріг і тяжкими прощаннями, зустрічами і розлуками. Дана блукала посеред заклопотаного людського моря і тішилася тим, що на неї ніхто не звертає уваги. Таких, як вона, тут було багато – смердючих, обірваних, з дітьми, чий вік визначити було просто неможливо – маленькі старці. Дану нудило, коли вона уявляла, що і її Мирось стане таким. Про себе вона не думала.
Гігантське приміщення вокзалу використовувалося дуже функціонально. У залі очікування сиділи, лежали, хропіли та сварилися і пасажири з родинами, і канюки-злидарі. На другому поверсі, прямо біля туалету, де Дана замінила малому мокрий сарафан на поки що суху майку – підгузок вийшов так собі, та вибирати не доводилося, – стояв візочок, з якого торгували пиріжками та бутербродами. Трохи далі розміщувався бар-буфет, із дерев’яною стійкою та плитою для склянок із напоями, котра, певно, служила ще в морзі оцинкованим столом, а тепер пішла на пенсію. Від пиріжків тхнуло автомобільним мастилом, а від буфету – горілкою та перегаром, але цей сморід раптом нагадав дівчині, яка вона голодна. У шлунку, ніби на підтвердження, щось забурчало. Дана прибрала вигляд «а я просто тут гуляю» і рушила до візка, за яким височіла продавщиця у халаті, що був білим вочевидь десь у минулому житті, – худа, як швабра, і висока, як пожежна каланча, брюнетка. Дана націлювалася на обгорнуті поліетиленом зразки товару, під якими стирчали промаслені цінники, та маневр не вдався – торговка зауважила простягнуту до її скарбу руку й одним різким рухом змела всю ту випічку на підлогу.
– Геть звідси, бродяжко, – зашипіла вона, як змія, – бо ментів покличу! От розвелося вас, жебраків, на мою голову, працювати треба, а не линдати, де прийдеться!
Дана пришвидшила крок, а коли наважилася озирнутися, побачила, що крамарка підбирає пиріжки, і, мов нічого не трапилося, повертає їх на місце. Із одного жінка-каланча здмухнула пил, другий витерла об рукав халата – якби Дана не бачила цього на власні очі, нізащо не повірила б, що таке можливо. Коли дівчина вирішила, що її вже ніщо не здивує, ця шерепа почухала себе під спідницею, потім поколупалася у вусі і, усміхаючись, тією самою правицею витягнула з паруючих надр візка пиріжок. Тільки зараз Дана помітила, що біля крамарки стоїть хлопець років шести зі здоровенною цигаркою в напевне ще молочних зубах і простягає жінці купони. Від цього видовища їсти їй перехотілося, але шлунок продовжував голосно бурчати. У відчаї Дана кинулася до туалету і напилася води з-під білого від вапна крана. Вода смерділа хлоркою і тухлою рибою, і шлунку вона зовсім не сподобалася – Дану вивернуло. Доки вона блювала, на обтягнутій дерматином лавці під сушкою для рук щосили репетував Мирось.
Блювання виснажило дівчину так, що все, на що вона спромоглася після того, як з її організму слідом за водою вийшла й жовч, – це опуститися поруч із Мирком на лавку і теж заплакати. Від такої наглої конкуренції малий закрив рота і здивовано вирячився на сестру. А Дана думала, чи може вона прирікати на життя привокзальної повії, окрім себе самої, ще й дитину, котрій і року не виповнилося, і вирішила – не може. Не має вона такого права, і ніхто їй його не давав. Доведеться все-таки підкинути Мирося до якогось будинку маляти.
– Я повернуся за тобою, серденько, – ковтаючи сльози, прошепотіла вона. – Відразу, як тільки зможу.
Чи то малий насправді втямив, про що йдеться, чи, скоріш за все, відчув щось небезпечне у сестриній інтонації, але він знову заревів, мов новенька міліцейська сирена, і почав звиватися, як перелякана гусінь. Жіночки, що прямували до рукомийника, висловлювали своє невдоволення шумом, однак дуже шляхетно – підняттям брів, скривленими вустами, плечима, що піднімалися в презирливому жесті, мовляв, як таке може бути. Лише одна з них сказала, ні до кого особливо не звертаючись, але чітко й голосно:
– Вбивала б таких матерів, що дітей на вокзал тягають.
Дана була з нею згодна. Вона теж убивала б таких матерів. Разом із суддями, які уявлення не мають, про що говорять. Та висловлюватися з цього приводу вона не стала, підхопила Мирка і попленталася заробляти на вечерю собі та малому. Ясна річ, що сьогодні вона вже нікуди його не віддасть. До найближчого дитбудинку кілометрів десять, грошей на проїзд у неї немає, а пішки вона просто не дійде.
У західному крилі другого поверху вокзалу містилася, окрім кіосків уже, по суті, не існуючого Союздруку, книжкових розкладок та сувенірних кооперацій, зала очікування підвищеного комфорту – за вхід туди доводилося платити. У чому полягав підвищений комфорт, окрім дядька-білетера на вході, Дана так і не втямила. Їй вдалося прослизнути до зали через другі двері, що працювали на вихід, доки згаданий дядько щипав за стегна знервовану пасажирку з дітьми в руках та валізами в зубах. Можливо, небачену зручність являла собою відносно чиста, порівняно з іншими приміщеннями, підлога, можливо – майже ніде не розпороті спинки та сидіння м’яких крісел, адже в решті зал усі меблі, разом із працівниками, були дерев’яними. А може – хлопці-катали, що розклали свої картонки прямо під будкою чергової по вокзалу і голосно викрикували: «Кручу, верчу, обдурити хочу!» – чесно попереджаючи про свої наміри на диво численних лохів, що юрмилися навколо привабливої «шари». Дана з цікавості підійшла ближче. Найстарший з катал, хлопчина років двадцяти – а всього їх було, як відзначила Дана, троє «офіційних», а ще четверо – в юрбі більш чи менш вдало грали роль випадкових перехожих, котрим щастя усміхнулося, – підморгнув руденькій мишці в окулярах і оголосив:
– А ось дівчина хоче пограти, правда?
– Ні, неправда.
Але юнак її, здавалося, не чув.
– Ось три стакани та одна кулька. Моя ставка – двадцять тисяч. Твоя ставка – п’ять. Відгадаєш, під яким кулька, четвертак – твій. Не вгадаєш – мої п’ять. Усе по-чесному. То як?
Дана кивнула. Нею раптом заволодів азарт. Це шахраї, шулери і виграти в них нереально, але раптом… а раптом – диво? Вона зможе купити їжу малому і переночувати в якомусь гуртожитку, де купюри правлять і за паспорт, і за посвідчення про відрядження. Та навіть тут, на вокзалі, можна – місце у списаному вагоні копійки коштує.
– Тільки грошей у мене немає, – зізналася вона. Парубок знизав затягнутими в дорогу шкірянку богатирськими раменами.
– Собою розплатишся!
– За п’ять тисяч? Смієшся? – Дана фиркнула і незграбно однією рукою стягнула з себе окуляри – тітка Олена завжди стверджувала, що очі в небоги, як смарагди, казкової краси. Дана цьому не вірила, і що є казкового в її шалених очах, не знала, та, мабуть, юнак теж щось таке помітив, бо зі свистом втягнув у себе повітря.
– Скільки?
– П’ятдесят.
Хлопець коротко хихикнув.
– Невже, блін, схоже, що ми в готелі «Рітц»?
– Більше схоже, що ти звик до халяви, – Дана зробила такий рух, ніби збиралася йти. За п’ять тисяч вона й соски Мирку не купить. Голос катали зупинив її.
– Тридцять, і лазня за твій рахунок. Тобі слід помитися.
Із цим сперечатися не випадало.
– Сорок на тих самих умовах, якщо я програю.
– Ти програєш, руда. Для таких ігор ти ще замала.
Дана знову фиркнула, дістала з кишені окуляри й начепила їх на носа – так вона почувалася впевненіше.
– Починай.
Хлопець присів навпочіпки і легенько, майже ніжно погладив свої нехитрі знаряддя праці.
– На удачу, – пояснив він чи то Дані, чи то глядачам, і гра почалася. Збуджений натовп принишк, спостерігаючи за вправними, ювелірними рухами хлопця. З такими пальцями йому б піаністом бути, подумала Дана. Або хірургом… Темно-коричневі пластмасові стаканчики крутилися з небаченою швидкістю, перелітали з місця на місце, а під ними метушилася маленька заклопотана кулька – з чого вона зроблена, Дана не бачила.
– Ну, мала, кажи – який стакан перекинути?
– Стакан? – здається, її таки тримають тут за ідіотку. Молодик ледь помітно напружився.
– Де кулька?
– Між вказівним та середнім пальцями твоєї правиці, – відповіла Дана. Кидала у куртці фасону «танкер» напружився ще більше, а його помічник чи поплічник, на вигляд – Данин ровесник – посунувся вперед із таким виразом на дрібному рябому лиці, що Дані стало не просто страшно – вона до смерті перелякалася.
– Ах ти ж курво єдна, ти що собі мислиш? Ти, мля, на кого пащу роззявила? Ти що, хочеш сказати, що ми тут людей дуримо? Та я тебе по стіні розмажу! Я тобі, твар така, з двох ніг сорок зроблю! Я тобі…
Юрба, що складалася переважно з чоловіків середнього віку, почала жвавенько так, по-броунівськи, розсмоктуватися. Нікому й на думку не спало заступитися за Дану, і не відомо, чим би це все закінчилося, якби повз катал не промчало замурзане циганча з криком «Шухер!» Хлопці хутенько прибрали кудись свої стакани та картонки, дістали цигарки та запальнички і вмить стали схожими на так званих «човників» – подорожуючих від комерції, що ними був забитий вокзал. Бракувало їм тільки безрозмірних сумок «мрія окупанта». Дана стояла, не рухаючись – вона усвідомила, що втекти від них у неї шансів мало, та ще й з дитиною на руках. Вона ледь на ногах трималася, а від слабкості в неї раз у раз паморочилося в голові. Повз них пройшов міліцейський патруль у складі старшого лейтенанта та двох рядових. Старлей чемно привітався з «танкером», назвав його Іванком і, кивнувши двом «шісткам» та Дані, подався десь у справах зі своїм патрулем. Той дрібнолиций, із такими ластовинками, ніби весна його взасос цілувала, невдоволено промовив:
– Навіщо це? Гру зірвали, лохам не встигли показати, що ми люди серйозні – і заради чого? Всі менти у нас ось де! – і він поплескав себе по кишені шкіряного пальта, настільки лискучого, що здалеку шкіра більше скидалася на чорну клейонку.
– Так, але нахабніти не варто, – повчально сказав старший. – Та й дівка не дурна, бачиш – тікати не пробує, знає, що їй за це буде. Маємо забаву на вечір. Все, згортаємося.
– Нічого ви поки що не маєте, – викрикнула Дана так дзвінко, що на неї озирнулося пів зали очікування. – А хочете мати – платіть.
– Таки дурна, – заявив той, другий, що досі мовчав, – схожий на мойву, вхоплену за зябра, худий, довгоносий брюнет. – Не бачить, з ким зв’язалася!
– Сорок тисяч, – стояла на своєму Дана. – Не кажучи вже про виграш. Я ж не помилилася стосовно кульки?
– Я зараз кульку з баньок твоїх зроблю, – зарепетував рябий. – Ти що, трясця твоїй мамі, зовсім страх втратила? Я тобі розповім, почім жито в Житомирі! Я…
– Сірий, тихо! – обірвав Іван це репетування. – Щось у мене настрій сьогодні той… як його… благодійний. Зараз ми тільки дізнаємося, що вона вміє робити. Що ти вмієш, руда?
– Все, – рішуче збрехала Дана, поспішно розмірковуючи над тим, чи готова вона до початку такої безславної кар’єри.
– І нас трьох витримаєш?
Дана здригнулася.
– Так.
Несподівано її пронизало погане передчуття. О, Господи, клієнти з вокзалу! А що, як вона чимось захворіє? Хіба не про це говорив тоді Андрій? Ще й якась страшна хвороба з’явилася… чума двадцятого сторіччя. Про неї вже давно кричать усі газети. Ні, треба наполягати, щоби хлопці користувалися презервативами!
Цінна думка. Але гумки коштують грошей, особливо якісні – ті, які купують в аптеках, йдуть по ціні, ледь не вищій за ту, котру правлять за свої послуги привокзальні шльондри. Навряд чи ці катали платитимуть за них, на те виглядає, що парубки за копійку вдавляться. Доведеться самій купувати презервативи, але поки що в неї немає грошей. Отже, вперше вона мусить ризикнути. Дуже сильно ризикнути. Якщо наполягати на тому, щоб клієнти скористалися гумкою, вони вирішать, що вона вже хвора, і просто наб’ють їй морду.
– І мінет зробиш? – продовжував допитуватися старший з неприємною вкрадливістю. Дана не мала жодної уяви, що таке мінет, але про всяк випадок повторила:
– Так.
І квапливо запевнила, щоб ніхто, Боже борони, не встиг засумніватися в її компетентності та рішучості:
– Я все зроблю.
– Готовність номер один, – сказав Іван, і всі задоволено зареготали. Дочекавшись, доки веселощі вщухнуть, він поцікавився:
– А в очко даси?
Очі Дани розширилися.
– Ти про «двадцять одне»? У карти хочеш зіграти?
Кодло знову вибухнуло реготом.
– Забирайся, блаженна, – ліниво процідив хлоп крізь зуби. Дана відвернулася, щоб піти, та рука з пальцями, схожими на зубці грабель, миттю вп’ялася їй у плече.
– Не так швидко, мала. З тебе п’ять штук.
Це був хлопець-мойва, а голос він мав, як у схибнутого пугача. Дана сіпнулася, та пальці-клешні тримали її дуже міцно.
– Не рипайся.
– Що тут відбувається?
Дана звела очі на власника цього голосу і виявила, що він належить високому, ставному чоловіку в літах, вбраному в стильне темно-сіре пальто, комірець якого обвивало біле вовняне кашне. Пальто незнайомця було не застебнуте, тому з-під нього виднівся костюм перламутрово-сірого відтінку, біла сорочка і смугаста сіро-біла краватка. На ногах красувалися піжонські черевики вельми дорогої простоти. Добродій, що єдиний на весь зал бодай поцікавився тим, чого три гевали хочуть від однієї дівчини з дитиною, мав вигляд одного з аристократів, про яких Дана чула в школі на уроках історії. «Хоч для чогось та згодилася середня освіта», – з похмурим гумором подумала вона в той час, як денді, не дочекавшись відповіді, повторив:
– Що тут коїться?
– Здимій звідси, дядьку, – звелів покусаний весною хлоп і рвучко, вочевидь розрахованим на ефектність рухом, видобув із кишені фінку. – Сам не бачиш? Не твоє діло!
– Не тикай мені, синку, – м’яко попросив поважний пан. – Я не терплю фамільярності.
– Іди звідси, бо… – рябий зробив фальшивий випад і підніс ножа до краватки дядька. Що сталося потім, Дана сказати б не змогла, бо зауважила лишень мелькання рук і глухий брязкіт, з яким фінка впала на кам’яну підлогу.
– Бо що, синку? Ти назвеш мене поганим словом?
– Та я, – бризнув слиною дрібнолиций, однак вмить замовк, напоровшись на застережливий погляд старшого. Дана цього не бачила, бо все ще стояла до нападників спиною, проте її захисник бачив усе як слід.
– Дівка, – Іван, який уже втямив, що вони нарвалися на силу, говорив коротко, але по суті. – Вона нам бабки винна.
– Брехня! Я не…
– Скільки?
– Десять кусків, – уліз мойва поперед батька в пекло. Ошатний пан підняв брови.
– Всього лиш?
– Неправда, – знову озвалася Дана. – П’ять. І я нічого їм не винна!
Незнайомець витягнув із внутрішньої кишені піджака невелике портмоне, видобув звідтіля кілька доларів – їхнього номіналу Дана не розгледіла, і простягнув їх Іванові:
– Цього досить, аби вона пішла зі мною?
– Так, о, так, – старший хіба що підлогу не лизав у нападі чемності. – Ви такий добрий чоловік… не бажаєте зіграти в наперстки? – тут він усвідомив, яку бздуру щойно відморозив, і від страху зблід так, що здалеку ввижалося – інеєм укрився. – Мабуть, не бажаєте.
– Мабуть, що ні. Я вже граю в іншу гру, синку. Невже не видно? Ходи за мною, – кинув він Дані, і та поквапилася підкоритися. Навіть дурням не щастить двічі, подумала вона, і Мирко, що досі поводився доволі тихо, і, здавалося, куняв, заворушився і кавкнув на знак згоди.
