Текст книги "Янголи, що підкрадаються"
Автор книги: Наталка Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 24 страниц)
Глава 2
1990 рік
Дана сиділа біля вікна в кімнаті тітки Олени й мов зачарована спостерігала, як великі краплі дощу збивають із кленів пожовкле осіннє листя. З маминої спальні вже півгодини лунали недвозначні стогони і зойки, а оскільки стіни в їхній квартирі люб’язні будівельники зробили з фольги, вийти на кухню й бодай відкрити собі якісь консерви не було ні найменшої можливості. «Не дай Боже, я почую звуки, які мене відволікатимуть», – сказала якось мама й заліпила доньці потиличник, що мало означати: двічі я не повторюватиму. Неждана подумала, що насправді відволікти матір може лише пряме влучання авіабомби, однак її думкою ніхто не цікавився. Їсти хотілося страшенно, і навіть дощ не заколисував, як це бувало завжди, а навпаки, пробуджував дивне відчуття голоду і спраги, яке стосувалося не тільки і не стільки їжі. Дана чогось прагнула, але чого – вона й сама не знала. Успіху? Цього добра в неї хоч греблю гати – можна позичати. Вона перескочила ще один клас – сьомий, і виглядало на те, що вона стане наймолодшою випускницею за всю історію фізико-математичної школи, до якої її зі звичайної, загальноосвітньої, рік тому перевели за рекомендацією Інтеграла. Математик, у миру – Петро Олексійович Охріменко, довго розмовляв про щось із директором технічного ліцею, як це тепер називалося, але в тому кабінеті двері були товстими, добротними, і Дана нічого не почула, хоча так притискалася до чорного дерматину, що аж вухо почервоніло. Саме в позі «зет» її зненацька застала секретарка директора, але нічого не сказала й мовчки сіла на своє місце, з усмішкою спостерігаючи, як зніяковіле дівча відскакує від дверей. Потім Неждану запросили до кабінету – Інтеграл вийшов, а вона залишилася віч-на-віч із місцевим Зевсом-Громовержцем, невисоким, вертлявим брюнетом у завеликих як для його обличчя окулярах, за тонованими скельцями яких виблискували схожі на коричневий топаз очі.
– Ну, привіт, друга Ковалевська, – озвався директор після хвилинної паузи, упродовж якої він уважно роздивлявся Дану.
– Чого це ви так вирішили? – не вітаючись, запитала вона.
– Це не я вирішив, а твій учитель. Ми ще подивимося, що ти за пташка.
Дана усміхнулася:
– Моє прізвище – Тиктор.
– А моє – Миколович.
– Той самий?
– Який той самий?
– Георгій Іванович Миколович, автор підручника «Алгебра і початки аналізу»?
– Ну, я не сам його писав.
– Дурня. Звичайно, самі. Ваш стиль проглядає дуже виразно, особливо в теоретичній частині. А кого ви там мусили дописати собі в співавтори, то вже інша справа. Ось, наприклад, хто така Ковальчук?
– Хто такий, ти хотіла сказати?
– Якщо «такий», то чому в кінці підручника написано: «Ковальчук Людмила Семенівна»?
Георгій Іванович засміявся.
– Що ж, принаймні пам’ять у тебе добра. А Людмила Семенівна – другий заступник міністра освіти.
– Я так і думала.
– Я бачив твої роботи з олімпіад.
– Я теж їх бачила.
Сміх Миколовича став гучнішим.
– Тобі не цікаво, що я про них думаю?
– Ні. Я й так знаю: «Непогано, дівчинко, якщо ти справді писала це сама».
– О, якраз щодо цього я не маю жодних сумнівів.
– То якої ви думки?
– Вражаюче.
Дана раптом відчула таке полегшення, що в неї аж ноги затремтіли.
– Сідай, будь ласка, – запросив директор, і, коли дівчинка вмостилася за довгим столом для нарад, поклав перед нею аркуш паперу, кулькову ручку і збірник задач з основ вищої математики для одинадцятого класу.
– Задача шоста на дванадцятій сторінці, – диктував він, – восьма на сорок п’ятій і тринадцята на сто сімдесят першій. Поки що досить. Відповіді в окремій брошурі, так що списати не вдасться. Вперед!
«Дитячий садок», – розглядаючи умови першої задачі, подумала мала. Друга була ще легша, однак над третьою довелося попрацювати. Миколович вийшов кудись у справах і повернувся за сорок хвилин. Дана розважалася тим, що складала літачок зі списаного паперу.
– Нічого не вийшло? – співчутливо запитав він.
Неждана підстрибнула, крутнулася – добре, що крісло це дозволяло – навколо своєї осі і, квапливо розгорнувши пожмаканий аркуш, простягнула його директору.
– Четвертої задачі я тобі не задавав, – зауважив той.
– Ну то й що? Я знайшла її сама.
Якийсь час Миколович тупо дивився на аркуш, потім перевів погляд на дівчину, потім перегорнув папірець і стиха промовив:
– Ласкаво просимо, маленька Тиктор.
Єдиний, за ким сумувала Неждана, залишаючи свою, як вона любила повторювати, ну дуже середню школу, був Інтеграл – викладач математики і вихователь від Бога, чоловік, який багато в чому замінив їй батька. Петро Олексійович примітив некрасиву руденьку дівчинку ще тоді, коли нудьгував у складі приймальної комісії для першокласників, підміняючи свою хвору дружину – вчительку початкових класів. Мала з рідкісним-іменем, що до школи прийшла чомусь у вісім років (насправді «добра» мама просто замоталася й «забула оформити все вчасно»), озвучила вказаний у букварі віршик про білочку так легко, що це викликало підозри – а чи не завчила вона його напам’ять до іспиту? Іспит, звісно, був умовним, і проводився радше з метою хоч трохи уявити собі рівень підготовки діточок, бо до першого класу брали всіх, окрім розумово відсталих. Однак у випадку з Нежданою Тиктор учителів охопив азарт.
– Може, почитаєш нам щось із «Читанки»? – вкрадливо поцікавилася директорка школи, пишна дама бальзаківського віку з лицем, круглим, як місяць уповні, та дбайливо вкладеною пізанською вежею бузкового волосся на голові. «Читанкою» називалася добірка невеличких оповідань та казок для другого класу. Дана кивнула.
– Залюбки.
Слова, що називається, відскакували у дівчинки від зубів. На проставлені наголоси вона навіть не дивилася, читала дуже швидко, але виразно, з усіма необхідними паузами та інтонаційними забарвленнями.
– Так-так, дуже цікаво, – пробурмотіла директорка, коли Дана закінчила декламувати.
– Тепер… гм… будемо рахувати. Що більше – два чи п’ять?
Дівчинка зняла грубі окуляри в чорній оправі, потерла пальцями повіки, сяйнула на комісію неймовірними, безсоромно яскравими зеленими очима і ввічливо поцікавилася:
– Розумніші запитання є?
Першим розсміявся Петро Олексійович, щосили намагаючись не зважати на шоковане обличчя директриси.
– У скільки років ти навчилася читати? – спитав він, заспокоївшись.
– У три.
– А в тебе є улюблена книжка?
– Цілих дві, – гордо сповістила крихітка, начепивши окуляри на перенісся.
– І які ж?
– «Магістр розсіяних наук» і «Математика для п’ятого класу».
Отак усе й почалося. Інтеграл – так його називала вся школа, навіть колеги, і так, іще гаразд не знаючи, що означає це слово, подумки іменувала його Дана – мав феноменальний нюх на таланти, був безмежно відданий учням, тим предметам, які читав, і рідній школі – саме в такому порядку. Маленька напівсирота, допитлива, цікава до всього, як кішка, здібна, як чорт, і зворушливо негарна чимось торкнула його серце – суворого батька трьох синів. Він навчив її всьому, що знав про математику і про життя, та дуже скоро відчув, що загальних знань їй не досить.
– Тобі треба перейти до школи з математичним ухилом, Дано, – сказав він їй. – Ти своє наздоженеш. Я про це подбаю.
І дотримав слова. На свято Першого дзвоника у новій школі, тобто в ліцеї, прийшло двоє дорогих Дані людей – Інтеграл і тітка Олена. Петро Олексійович, як завжди, горбився, та ще й голову нахиляв так, що підборіддя майже торкалося грудей, – своє прізвисько він і отримав за те враження, яке справляла його чудернацьки зігнута постать, – зате в руках тримав айстри кольору червоного вина. Це були перші квіти в житті Неждани.
– Мені подобається твій учитель, – сказала того ж дня тітка Олена, забираючи небогу після уроків. Нова школа містилася в центрі, далеченько від їхнього дому, і хоч дівчинка була вже цілком самостійною, тітка по можливості заїжджала за нею. Останнім часом така можливість випадала дедалі частіше – роботи в науково-дослідному інституті було небагато.
– Він більше не мій учитель, – заперечила Дана.
– Він завжди ним буде. Прикро, якщо ти цього не розумієш.
Неждані стало соромно. А рівно через місяць після цієї пріснопам’ятної розмови вона дізналася, що Петро Олексійович Охріменко, повертаючись із Чернівців, де жила його мати й де народився він сам, намагався заскочити в поїзд на ходу, але послизнувся і впав прямо під колеса вагона. Ховали його в закритій труні. Неждана поїхала на Буковину віддати останню шану тому, хто назавжди залишився її наставником. На віко домовини тихо лягли рубінові айстри.
Повернувшись, дівчинка ще з більшим завзяттям взялася до навчання. Викладачі ліцею тільки головами хитали та округлювали роти в німому захопленні, перевіряючи її контрольні роботи. Їй віщували блискуче майбутнє, і вже ніхто не сумнівався, що політехнічний інститут прийме Неждану Тиктор на будь-який обраний нею факультет без усіляких вступних іспитів. Її називали «розумниця» і «міс Алгебра», її любили вчителі – за старанність та сумлінність, і однокласники, більшість яких були хлопцями, – за те, що вона була «своїм хлопцем», уміла грати в футбол і ніколи не скиглила, хоч би що трапилося. Вона мала успіх. Ні, не так, вона досягла успіху. Він не впав їй з неба. Їй нічого ніколи не діставалося просто так. Вона тяжко працювала, і в результаті… що? Та нічого. У неї ніколи не було справжньої сім’ї, але досі Дана не усвідомлювала так гостро, що вона цього потребує – родинного тепла й затишку. Та що до її потреб мамі, яка не може змиритися з тим прикрим фактом, що їй уже аж тридцять, і ненавидить доньку за те, що та не дає їй про це забути, чи тітці Олені, милій і люблячій, та лиш на крихту менш легковажній, ніж її сестра? Дана зітхнула і прислухалася. Зойки за стіною ніби стихли, зате дощ припустив із новою силою, перетворившись на справжню зливу, а тітка, напевно, як завжди, забула свою парасольку. Зараз вона з’явиться – мокра, як хлющ, сьогодні п’ятниця, у неї короткий день – і, напевно, принесе щось смачненьке… Остання думка відчутно додала Неждані оптимізму. Де саме в умовах тотального дефіциту тітка дістає ті делікатеси, Дана не мала жодного уявлення.
Жити стало тяжко. Радянський Союз агонізував, і це бачили навіть ті, кого це лякало. Він корчився та бився, як величезний кит, і хвилі, що розходилися від його тіла, більше скидалися на цунамі. Влітку цього року Україна прийняла Декларацію про державний суверенітет, а місяць тому почалося те, що пізніше увійшло в історію, як «революція на граніті» – голодування студентів. Дана кілька разів ходила на площу Жовтневої революції, дивилася на бліді, рішучі обличчя молоді, на білі пов’язки з написами «Я голодую» на ще зовсім дитячих чолах, і тихо ридала. Одного дня її сльози привернули увагу величезного, як ведмідь грізлі, студента з пронизливими і водночас добрими чорними очима.
– Не плач, мала, все буде добре, – проникливо сказав він, та ще й підморгнув. – Ми тут для того, щоб ти більше не рюмсала. Хочеш до нас приєднатися?
Дана кивнула.
– Скільки тобі років?
– Тринадцять, – відповіла Дана.
– Забудь. Ти на вигляд старша, ось я й подумав… Школярі нам ні до чого.
– То, може, вам пиріжків принести? – наївно запропонувала дівчина, переповнена бажанням хоча б чимось допомогти таким приємним людям. Велетень лунко розреготався, а біля нього, якось нізвідки, ніби матеріалізувавшись із повітря, виник в’юнкий блондин у порепаній куртці з чорного шкірзамінника та заношених до масного блиску джинсах.
– А вона не провокатор? – насторожено спитав він у друга і скосив очі на Дану, вочевидь, чекаючи, що зараз вона дістане з кишені посвідчення із золотими літерами «ПРОВОКАТОР» на червоній шкоринці, і, ніяковіючи, подасть його хлопцям. Неждана справді зніяковіла, однак з гідністю заперечила:
– Нічого подібного.
Її підтримав чорнявий велетень.
– Та ти глянь на неї! – закликав він блондина. – Це дитя ще в школі вчиться. Ні, вона не провокатор. Вона просто руде янголя.
Із цими словами він нахилився, чмокнув її у щічку, а правою рукою розміром з екскаваторний ківш ляснув Неждану по попі, надаючи необхідного прискорення.
– Давай, біжи до своїх підручників.
Дана побігла, але не до підручників, а до тітки, і, захекана, ковтаючи слова, поспіхом спитала, чому голодують студенти.
Тітка Олена ніколи не любила зайвої патетики, але того дня стиха виправила небогу:
– Не «чому», а за що. За свободу.
Тим часом свобода повернулася до своїх захисників не найкращим боком. Так чи інакше обривалися роками налагоджені зв’язки; в Україні, згідно із задумкою кремлівських диктаторів та вигодою Держплану, майже не було підприємств із замкненим у межах власних кордонів циклом виробництва. Промисловість конвульсивно смикалася, як тяжкохворий, якому нагло відключили апарат штучного дихання. З магазинів зникли геть усі продукти; чергу за хлібом люди займали з шостої ранку, а за прилавками, заваленими консервованою морською капустою, разом із бляшанками припадали пилом продавці. Почалася інфляція – те, що раніше було терміном, який мешкав виключно на сторінках підручників із політекономії та в газетних статтях про «загниваючий капіталізм» і «дикий Захід», зістрибнуло з паперу, вишкірило відрощені зуби й заходилося шматувати зарплати та пенсії. Введення карткової системи з відривними купонами мало б поліпшити продовольчий стан республіки, але якщо й поліпшило, то цього ніхто не помітив. Утім, головного болю працівникам торгівлі ця новація, безумовно, додала: озброєні ножицями й матом крамарі вирізали крихітні паперові квадратики, без яких гроші фактично стали недійсними, потім, уже після зміни, розкладали їх за зазначеними на них номіналами і пильно стежили, щоби сума виторгу збігалася з сумою купонів. Робилися ці підрахунки після закриття магазину, і не дивно було побачити освітлені десь опівночі вікна склепу, за якими метушилися озвірілі від криків, сварок та перенапруження продавці.
Однак для переважної більшості людей усі ці негаразди самі собою відійшли на другий план. Вони сприймались, як щось тимчасове, що слід перетерпіти, аби далі було все гаразд. Одного чудового липневого дня біля київської міської ради злетів у небо синьо-жовтим птахом національний прапор України. Запахло волею, і від тих незнаних раніше пахощів паморочилася голова. Газети наввипередки друкували сенсаційні матеріали – про культ особи Сталіна, про радянські концтабори, про життя партійної верхівки, і факти ці поволі привчали народ думати. Багато хто лякався цієї «зливи гласності», однак ховати голову в пісок було вже запізно – її струмені сікли сплячих українців, як батоги. І люди прокидалися.
До всього, що діялося навколо неї, Дана ставилася по-філософськи. Маючи суто математичний склад розуму, вона добре усвідомлювала: те, що більше не може існувати, зникає. Вона не надто захоплювалася історією, бо те, що було колись, її не цікавило, але на одному з уроків вона почула те, що запам’ятала на все життя. Усі імперії рано чи пізно розвалюються, сказала сива вчителька юним «технарям», засмученим через те, що їх змушують витрачати дорогоцінний час на Ехнатонів, Тутанхамонів і подібних фараонів. Немає сумнівів, думала Дана, до болю в очах вдивляючись у сіру стіну дощу, що Радянський Союз – це імперія, час якої закінчився. Це – закон, хоча й історичний, а закон можна певний час ігнорувати, але не можна обійти.
З материної спальні, де вже доволі довго панувала підозріла тиша, раптом почувся якийсь дивний звук, схожий на рипіння їхньої старої віконної рами. Якби це було влітку, Неждана й оком не кліпнула б, однак уявити собі, кому знадобилося відчиняти вікно на початку вельми холодного листопада, було досить важко. Певно, їм дуже там жарко стало, маючи на увазі коханців, фиркнула Дана сама до себе і вже хотіла знову втупитись у мокру шибку, коли нарешті почула, як повертається ключ у замковій шпарині вхідних дверей.
Глава 3
Олена повісила дивом не забуту парасольку на прибитий прямо до стіни гачок і ледь помітно збрижила кирпатого, в ластовинні, носа. Міцний аромат неймовірно різкого чоловічого одеколону, змішаний із тютюновим димом та смородом зашкарублих шкарпеток, сповістив чітко, як диктор: у них гість. Той, що гірше татарина. Принаймні для неї та Дани, бо для Майї, без сумніву, це дуже бажаний і неодноразово званий візитер. Черговий і, мабуть, останній на цьому тижні шанс. Що ж, Майю зрозуміти легко. Втім, і її, Олену, теж не складно. Йдеш собі додому, втомлена і зболена, повзеш, можна сказати, відчиняєш двері, і вже з передпокою на тебе тхне козлятиною.
«Дім, милий дім…»
Олена зітхнула. Вона не була святою – настільки, що її навряд чи прийняли б до монастиря бодай послушницею, але її чоловіки принаймні милися дочиста – завжди. І тоді, коли мило видавали за талонами, І тоді, коли воно зовсім зникло з продажу, і талони годилися лише на ерзац туалетного паперу. А ще вона ніколи не приводила кавалерів додому. Це було табу, з якого зле кепкувала Майя, однак Олена знала, як «Отче наш»: там, де її небога, чоловікам не місце. Життя ще візьме своє, і не варто його квапити. Всьому свій час, а поспіх справі не зарадить.
Легка на згадці Дана прожогом вискочила в коридор саме вчасно, аби побачити, як тітка, ще не роздягнувшись, бореться зі своїми черевиками, і несхвально підібгати вуста. Плащ Олени так просяк водою, що здавався чорним, а не світло-сірим, ряба, як курка, шовкова хустина сповзла їй на ліве вухо і здавалася якоюсь піратською косинкою, зухвалою навіть на цих свавільних рудих кучерях. Тітка підвела волошкові очі від мокрих черевиків, які намагалася зняти, як завжди, не розшнуровуючи, і посміхнулася до небоги.
– Грій воду. Я дістала сосиски.
З бойовим індіанським криком, запозиченим із якогось вестерну, Дана помчала на кухню, на радощах забувши звично нагадати, що взуття псується від нечемного з ним поводження, що воно нині дороге, а в них – режим жорсткої економії. Олена лише похитала головою вслід небозі. Знову бідне дівча не мало змоги бодай уроки зробити – щастя ще, що в них дві окремі кімнати, інакше життя Неждани перетворилося б на пекло. Двері Майїної спальні прочинилися, у щілині завтовшки з рейку з’явилося розчервоніле сестрине обличчя.
– А можна тихіше? – ворухнулися на ньому припухлі, в кривавих ранках губи. – Йому шум заважає!
– От курва-мама, делікатний який! – зрідка, але залюбки Олена вміла бути брутальною. – Ніжна квітка духмяних прерій! З якої тільки клумби ти їх зриваєш?
– Ми вийдемо до вечері, – чи то спитала, чи ствердила сестра.
– Та як собі знаєте, а тільки їсти я вам не дам! Бодай ся вдавить, щоби я йому страву від дитяти відривала!
– Це дитя вже вище за тебе! – шипіла в просвіток Майя, звично дратуючись від того, що Олена, киянка в бозна-якому коліні, розмовляє, як гуцулка. Вона робила це не часто, але завжди – зумисне; далися взнаки три роки, проведені на Закарпатті, а відверта зневага сестри до всього, що не вписувалося в суворі рамки міської, позбавленої коренів та барв культури – себто сірого міського безкультур’я, тільки під’юджували Олену. – І не галасуй так, він усе чує!
– Хай корками вуха заткне або й вшивається – плакати не буду! Ти хоч доньку привітала з днем народження? Чи де за африканськими пристрастями таку дрібничку взріти?! Дивись, уже пельку маєш, як в арапа, якогось дня геть мурином зробишся!
– Расистка! – пискнула Майя і грюкнула дверми.
Олена хотіла крикнути щось у відповідь, та біль, що розпеченим обручем охопив поперек, недвозначно пояснив, що бій із сестрою вона програла. Як, утім, і бій з черевиками. Важко опустившись прямо на підлогу, Олена обережно зігнула праву ногу в коліні й узялася за шнурівку, благаючи небо лише про одне: хай Дана поки що залишається на кухні. Господи, молила вона, не втираючи сліз, що дрібними, як зернятка гречки, краплями котилися з очей, зроби так, щоб мала цього не бачила. До кімнати все одно не дістатися, казала собі та Богу Олена, роззуваючи другу ногу, треба трохи зачекати – і все минеться, так завжди було. Тоді вона встане, мовби нічого й не трапилося, і вони разом поласують сосисками з Краснодарським соусом, суворо забороненим, щоправда, її дієтологом. Та дідько з ним і з його заборонами – її життя й так суцільна маца, до того ж сильно перепечена. А ще, тішачись, згадала Олена, вона зліпила торт із саморобних вафель та згущеного молока і заховала його на балконі, на цілу ніч залишила, щоб коржі просякли молоком і щоб не зжерли його Майїні «шанси». А ще десь є чайна заварка – жахлива, вся зі скабок та пилу грузинських доріг, але тепер і це добре, бо цукру, приміром, у домі немає й дрібки, зате торт солодкий…
– Вода кипить!
Олена смикнулася на голос племінниці.
– Уже біжу!
Спробувала піднятися і впала на коліна – біль, як примхливий коханець, не хотів відпускати її. Одного дня, подумала Олена, стаючи рачки й вигинаючи спину – в такій непристойній позі розпечені лещата, що охоплювали поперек, трохи послаблювалися – біль збайдужіє до неї й піде назавжди. Прихопивши із собою її дихання. Але ще не сьогодні. Не тепер.
Ледве випроставшись, Олена почвалала до ванни. Полотняна торбинка з пластиковими ручками, жалюгідно зморщена, як порожній бурдюк, і досі теліпалася в неї на зап’ястку – а десь на самому денці торби перекочувалися сяк-так загорнуті в папір крохмалеві сосиски. Увімкнувши холодну воду, Олена вмилася однією рукою, наліпила на обличчя ультрабадьору посмішку і, як їй здавалося, впевнено вийшла на кухню. Небога, що не відводила очей від крихітної каструльки, почувши знайомі кроки, скоса зиркнула на тітку і скривилася:
– Нирки?
– Радикуліт, – піднесено збрехала Олена і вирішила пожартувати. – Горщик, на який дивишся, ніколи не кипить. Так кажуть англійці.
Дана кивнула, беручи з рук тітки жадану їжу.
– А ще англійці радять не ставити запитань, якщо не хочеш почути брехню, – пробурмотіла дівчинка, однак Олена вдала, що не розуміє натяку.
– Як минув день? – поцікавилася вона. – Тебе привітали однокласники?
– Так.
– Дістала подарунки?
– Аякже! Таблицю логарифмів і набір перфокарт.
– Жах який! – перелякалася Олена, не відразу зауваживши, що Неждана сміється. – Кепкуєш із мене? – втомлено спитала вона.
– Хіба що трохи, – небога прикрутила газ під каструлею і підморгнула тітці. – Ти ж переконана, що я позбавлена дитинства…
– І я, звісно, помиляюся?
– Звісно. Я маю все, що треба.
– А дитинство не потрапило до твого переліку предметів першої необхідності?
– Ніхто не сказав мені, що його слід туди включити, – Дана знизала плечима. – Я народилася дорослою.
– Ні, це не так. Просто, коли я повернулася з навчання, ти вже була…
– Трирічною старою, знаю. Це все тому, що мати мною не опікувалася, а бабуся, замість гратися зі мною, видавала інформацію. Ти не хочеш роздягнутися?
– Я вже роздягнулася.
– Зніми жакет. Тут жарко.
Олена слухняно кивнула, взявшись за ґудзики, і зітхнула, згадавши свої тринадцять років. Чи була вона такою серйозною? Ні. Жодної миті. Її юність – це перше побачення, кіно та морозиво, губи, густо наквецяні поцупленою в мами помадою бурякового кольору, ядучо-солодкий аромат дешевих парфумів «Шахразада» і задоволення, яке вона отримувала від цих невинних речей. Від забав, які повинні бути в кожної тринадцятирічної дівчинки… Чому Дана така до них байдужа? Вона справді не потребує цього чи переконує себе у своїй холодності до розваг, знаючи, що так чи інакше вони все одно пройдуть повз неї?
– Я теж придбала тобі дещо, – схопилася тітка Олена. – Не перфокарти, вже пробач…
– Ні-ні, сиди. Привітаєш мене разом із мамою.
Ось вона, відповідь на всі запитання. Дівчинка ще й досі сподівається, що мати її привітає. Незважаючи ні на що… Кілька років поспіль Олена купувала всілякі дрібнички, які могли б потішити небогу, і напередодні Даниних іменин намагалася підкласти їх сестрі. Я знаю, яка ти заклопотана, з фальшивою, як овочева котлета, турботою говорила вона Майї, у тебе зовсім немає часу бігати по крамницях, подаруй доньці цю брошку чи кліпси, їй буде приємно. Майя з вереском викидала сестрині «подачки» на смітник, і при цьому незмінно кричала, що сама здатна подбати про свою дитину. Однак далі слів справа не рухалася, вона ніколи нічого не купувала. Все, що коли-небудь було в Дани – від брязкалець та пелюшок до колготок і шкільної форми – вона отримувала від бабусі з тіткою.
– Мама натякнула, що цього разу підготувала для мене щось особливе, – викладаючи вже готові сосиски на велику таріль, щебетала Неждана, – і хоч я їй не дуже вірю, бо торік вона говорила те саме, і позаторік, проте… А раптом – диво?
– Все може бути, – нейтрально відповіла Олена, думаючи про своє.
– Я просто… а що, як вона скаже мені, хто мій тато?
Тітка підвелася, легенько торкнулася Даниної руки:
– Ти маєш рацію. Я краще занесу жакет у кімнату. Шкода псувати єдину пристойну річ у моєму гардеробі. А ще я прихоплю торт. І твої подарунки. Постав чайник – і нумо святкувати!
Дана тріумфально посміхнулася тітчиній спині. У неї вийшло! Враження таке, ніби це тітці Олені тринадцять років, та менше з тим, головне – результат! Згадка про примарну надію на відвертість матері, яку буцімто плекає вона, Неждана, й досі – всупереч здоровому глузду – спрацювала, як завжди, швидко й безвідмовно. Насправді нічого подібного мати їй, звісно, не говорила, привітати не обіцяла, а про подарунки й мови не було – навряд чи Майя взагалі пам’ятала про доньчин день народження, зате не існувало надійнішого способу витурити тітку Олену з будь-якого приміщення, ніж надавши обличчю належного виразу легкої печалі, пом’янути Невідомого Тата. А вже опинившись у своїй спальні – Неждана знала це, як таблицю множення, – тітка нарешті перестане вдавати із себе стійкого олов’яного солдатика і прийме знеболювальне. Радикуліт, сказала жінка, яка буквально живе в інституті нефрології. Цікаво, чи всі дорослі вважають підлітків ідіотами? Дана зітхнула й полізла до «пеналу», де на верхній полиці припадали пилом кілька бляшанок зі шпротами – недоторканний запас. Що ж, гуляти так гуляти! Принаймні гарантовано існує одна людина, яка радіє, що свого часу Неждана з’явилася на світ. І людина ця – її тітка. Непоганий початок!
За всієї зовнішньої подібності – як-не-як рідні сестри! – своїм ставленням до життя Майя і Олена різнилися одна від одної, як негр від ескімоса, хоча жодній із них ніхто б не дорікнув зайвою серйозністю. Дані цікаво було спостерігати за ними, дивуватися й захоплюватися – втім, останнє стосувалося тільки тітки Олени. Мама завжди була правильною, як рівносторонній трикутник – звісно, за її особистими уявленнями про правильність. Тітка правильною не була ніколи. Майя вилизувала всіх своїх кавалерів до діамантового блиску, жертвуючи часом і силами, після чого відгодований, відполірований, напрасований і доглянутий чоловік терміново знаходив іншу, молодшу та свіжішу, залишаючи маму з розбитим серцем. При цьому господарські таланти матері трималися винятково у вузькому колі коханців, і ніколи не поширювалися на сім’ю. Тітка Олена такою фігнею не переймалася ніколи, до хлопів ставилася трохи приязніше, ніж до сміття, та, коли вона давала відставку черговому залицяльнику, той приєднувався до когорти таких самих покинутих, що, мов зурочені, блукали в неї під балконом. Щодо куховарських талантів тітки Олени, то, наскільки пам’ятає Дана, примхлива муза кулінарного мистецтва відвідала тітку тільки раз, і жертвою цих відвідин стала саме Дана. Тітка Олена вирішила відійти від приготування класичної яєчні та нудної картоплі й приготувати щось смачненьке. Вона зварила вермішель, перемішала її з рибними консервами в томаті й гоноровито обізвала це місиво «спагеті» – слава Богу, цього не бачив і не чув жоден італієць, бо інакше або на совісті Олени було б людське життя, або сама вона загинула б від рук кулінарного месника. Запах і смак підігрітої кільки став нічним жахом Дани, і вона поспішила запевнити тітку, що та й без цього щедро обдарована природою, для чого їй ще й готувати. Олена радо дала спокій кухні народів світу.
Мама була пісною, як каша Великого Посту, а тітка Олена – смішливою, іскристою, мов шампанське, вічним феєрверком. Мати була низенька, опасиста й метушлива, а тітка Олена, вища і стрункіша за Майю, трималася з поважною впевненістю старшої дружини гарему, якщо не самої валіде. До мами пасувало слово «гарненька», при погляді ж на Олену в чоловіків просто мову відбирало. Шкіра кольору свіжих вершків, несподівані, як для рудої, сині, фамільні очі, що тільки Дану і обійшли, і губи, природне забарвлення яких нагадувало пелюстку рожевої троянди, вкриту напівпрозорим перламутром – тітка Олена являла собою розкішний зразок класичної красуні, знала про це й користувалася цим вправно і звично, не замислюючись, як кравець користується голкою, а інспектор ДАІ – сюрчком та смугастим патиком.
– Я теж хотіла б мати очі, як волошки, – якось вередливо сказала Дана, роздивляючись у дзеркалі пару зелених, котячих зіниць.
– Учися задовольнятися тим, що маєш, – повчально відгукнулася тітка, чомусь зітхнула і вже зовсім загадково додала. – Тим більше, що щастя зовсім не в кольорі очей.
Дана не стала уточнювати, в чому щастя. Вона навіть не стала питати, що таке взагалі оте щастя. Неждана вже нині була набагато розсудливішою не лише за свою безпутну матір, а й за тітку-науковця. Не просто розумнішою, бо математичні здібності, як і будь-які інші, за словами тітки Олени, то справа випадку – дав Бог такий талант, то й добре, а як ні – то ні. Дана була мудрою, можливо, навіть занадто мудрою, такою собі маленькою бабусею, з юним тілом, гострим розумом і світосприйняттям людини, котра багато бачила й багато страждала. Дана про все мала свою думку, і їй було байдуже, чи поділяють її точку зору інші, чи ні. Вона не потребувала схвалення оточення, а те, що її часто намагалися в чомусь переконати, тільки дратувало її. Чому б вам усім не дати мені спокій, часто повторювала вона, і щиро дивувалася, коли оті «всі» на неї ображалися. У цілому світі було тільки двоє людей, чия думка про те чи інше явище, подію, відкриття чи й про її поведінку хвилювала Дану приблизно на тому ж рівні, що і її власна – це Інтеграл і тітка Олена. І навіть те, що вчитель Неждани загинув, нічого не змінило: невідомо звідки у дівчинки з’явилася ідіотська як для математика впевненість, що її він бачить, що він може схвалити чи осудити той чи той її вчинок, але не її. Її він ніколи не судив – так само, як і тітка Олена. І зараз, чекаючи, доки біль покине її улюблену тьотю, дівча каралося від гострого усвідомлення свого безсилля. Тим людям, яких любила Дана, вона нічим насправді не могла допомогти.
