Текст книги "Янголи, що підкрадаються"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 24 страниц)

– Іди, мала, додому, – втомлено сказав він, – зніми із себе цяцьки свої або, ще краще, прямо зараз зніми, вмийся, доки шкіра лущитися не почала від того мастила, і поспи трохи. Їй-богу, полегшає, ось побачиш.

В унісон нижній губі затремтіла верхня, але сама Галя з місця не зрушила.

– А ти не той? Ну, не той, як його… не такий, що чоловікам віддаєш перевагу? – нарешті видала вона і зі свистом втягнула в себе повітря. Любко зробив те саме.

– Ні, я фетишист. Люблю двері.

– Які двері?

– Різні, Галю, різні. Дерев’яні, залізні. Усі, що закриваються з потрібного боку за непотрібними людьми.

– Це що, натяк? – після секундної паузи уточнила дівчина. Ну нарешті! Подейкують, до жирафа взагалі доходить на третій день, так що йому, можна сказати, ще пощастило.

– Я дуже втомився. Справді.

– У мене відпочинеш, – Галина схопила його за руку, гострі нігті, нафарбовані чомусь жовтим лаком, боляче вп’ялися в тіло. – Я всіх із кімнати вижену, залишимося вдвох…

– Із часів Адама та Єви в раю такої оригінальної дівчачої вечірки світ ще не бачив. Кажу без натяків – дай мені спокій.

Дівчина відсахнулася, і її бездумні очі раптом зробилися такими стражденними, що Любомир негайно і вже звично відчув себе винним. Із самого дитинства і дотепер він не міг знести самої думки про жіночі сльози. Пекуче заздрив тим чоловікам, що незворушно займалися своїми справами, хоч би скільки красунь навколо них ридало, але сам ніколи не був байдужим до них… вчився, але так і не навчився тої жаданої байдужості. А Галя вже схлипувала, одночасно намагаючись обсмикнути поділ своєї сукенки – завдання настільки ж реальне, як пошити піджак із носової хустинки. Цей раптовий напад сором’язливості дещо здивував Любка.

– Чого ти від мене хочеш? – безнадійно спитав він. Капітуляція наближалася, завзято махаючи перед ним білим прапором.

– Тебе. Я хочу тебе, – дівчина зашарілася так, що це стало помітно навіть через грубий шар косметики. – Ти такий гарний.

Скориставшись тим, що вона дивилася під ноги, Любко скорчив єхидну гримасу. Застарий він горобець для цієї полови, бо давно вже склав собі ціну і навіть вивчив її напам’ять. Невисокий, опасистий, він усе життя страждав від схильності до повноти, але ніколи не чекав від своєї зовнішності того, чого вона не могла б йому дати сама по собі, без слави. Щоправда, волосся він мав гарне, густе, хвилясте, і завжди ретельно за ним доглядав – це була скромна данина його, теж мізерному, майже не існуючому марнославству. Та й колір нівроку, темно-каштановий, з вогнистими лелітками, що з готовністю спалахували від найменшого дотику сонця – більшість дівчат, кобіт, як говорить мама, за такий років сім життя віддали б, не вагаючись. Ще очі гарні, татів спадок, великі, оточені довгими шоколадними віями, і – фіолетові. Або аметистові чи ще фіалкові – як їх тільки дівки не називають, мов знущаються. Кажуть, що такі лише в любовних романах бувають. Ну, їм видніше, бо він таку фігню зроду-віку не читав, але щоб вважатися мальованим красенем, кучерів та очей, як не крути, малувато. Однак те, що для нього було лише важким тягарем сумнівної популярності, для жіночої статі перетворилося на вогник, який звабливо палахкотів десь посередині ночі, ваблячи їх, мов нерозумних метеликів, ілюзією тепла. Жінки прагнули погрітись у променях його слави, засяяти бодай відбиттям йогом світла, і чхати хотіли на те, що сам Любко почувався при цьому здобиччю – для будь-якого чоловіка з його прадавнім мисливським інстинктом, м’яко кажучи, не найбажаніше відчуття.

– Давай я тобі потім подзвоню, – запропонував він, тримаючи на думці ситих овець та цілих вовків – чи навпаки? – Ось слово честі, подзвоню. Кажи телефон.

– Куди? Ну, куди ти подзвониш? Ти, мабуть, зовсім мене не слухаєш! Я не киянка, мешкаю в гуртязі, а чергова наша ліпше вдавиться, але жодної студентки до телефону не покличе. Не кажучи вже про коменданта! Хіба хтось би помер…

– Тебе покличе. Диктуй номер. І прізвище скажи.

Любомир дістав із надр потертого клейончастого рюкзака блокнот і неуважно нашкрябав там кілька цифр видобутим із кишені штанів огризком простого олівця. Поруч із номером він майже механічно занотував: «Бурячок», і подався геть, навіть не озирнувшись. Його знову почало нудити – чи то від тривалого перебування у закритому приміщенні, чи то від дівочої безпардонності. Він ішов і думав, що ніколи не зателефонує цій нахабі. Ніколи в житті.

Галя дивилася йому вслід і думала про те, як пекельно свербить під перукою шкіра голови, що й справді треба зняти прикраси, бо станься щось – і з подругами їй за сто років не розрахуватися, і що вона так по-дурному програла парі лише тому, що заскочила хлопця з похмілля. І ще вона питала себе, невже він справді всі ці роки пам’ятав її ім’я? Вона не була певна.

Але він абсолютно точно не сміявся з її прізвища.

Глава 6

Той голос врятував Дану від божевільні, хоча до його появи їй ще довелося пережити цілу низку безкінечних днів. Вони так жадібно ковтали її, один за одним, довгі та небезпечні, як вгодовані гримучі змії, і Дана не опиралася їм, бо знала: це не має сенсу. Опір нічого не змінить, лише загострить біль. Це як ворушити рукою з відкритим переломом. Дана все частіше ловила себе на тому, що мислить образами. Це її лякало.

Із заселенням у їхній дім дяді Васі все стало ще гірше, хоча раніше їй здавалося, що гірше просто нікуди. Тепер же вона переконалася, що меж немає не лише досконалості. Монстр у майці та розтягнутих до розміру шаровар синіх спортивних штанях не ходив на роботу і взагалі майже нікуди не виходив – він тинявся їхньою двокімнатною квартиркою, їв, спав та сито відригував. А ще він лупив маму, як Сидорову козу, і намагався загравати з тіткою Оленою.

Вперше це сталося на другий день після його переїзду, на очах у Дани. Тітка прибігла зі свого інституту трохи раніше, ніж завжди – правду кажучи, Неждана взагалі не розуміла, чого туди ходити, якщо гроші за досліди перестали платити ще влітку. Втім, зрідка до їхнього НДІ привозили пайки. Наближався Новий рік, і Олена чомусь дуже загорілася ідеєю відсвяткувати його як слід, про що й говорила з Даною, роздягаючись у коридорі. Про те, що на «як слід» грошей немає і найближчим часом не передбачається, Дана намагалася не згадувати сама, а тим більше не нагадувати про це тітці. Сенсу псувати їй настрій не було ніякого, тим більше, що Олена, через постійний біль у нирках страшенно змучена і напівпрозора, мов порцеляна, знайшла нарешті собі хоч якусь розраду, адже коштів на лікування у них теж не було.

Тітка перевдяглася в домашнє і випурхнула на кухню, збираючись повечеряти. Майя ще засідала на своїй пошті, а дядя Вася засідав на табуретці й голосно чавкав, дожираючи останній шматок сервелату – до речі, без хліба. Олена спробувала обуритися:

– Це моя ковбаса.

– Була ваша – стала наша, – сяйнув дотепністю Василь і масною п’ятірнею задумливо почухав залишки волосся у себе на потилиці. – Та й узагалі, забувай це «твоя – моя». Які рахунки поміж родичами? А ми тепер одна родина, правда ж, небого?

Остання репліка адресувалася Дані, але та її не оцінила, бо напружено розмірковувала над тим, що вони тепер їстимуть. Майя вже давно не годувала доньку – цей почесний, але непосильний обов’язок перебрала на себе тітка Олена.

– Можемо сходити до когось у гості, – видала нарешті Дана результат своїх роздумів, не звертаючи на дядька Василя жодної уваги – ну що ти з хворого візьмеш, окрім аналізів? – Хосе-Антоніо давно мене запрошував – він квартиру винаймає десь біля ліцею…

– Думаю, він хотів бачити тебе без дуеньї.

– Що він там хотів, це його проблеми, тьотю. А я хочу їсти. Зараз подзвоню йому і скажу, що прийду з тіткою. Він обіцяв приготувати лечо.

Олена засміялася.

– Лечо? Може, чилі?

– Начхати, аби то було їстівне.

Олена тактовно змовчала, що якраз чилі їй категорично заборонено. Вередувати не доводилося, а про дієту з варених овочів, рису без масла та курячих парних котлеток краще було забути віднині й навік. Дівчинка й так старається з усіх сил, жертвує вільним часом, до Хосе збирається, якого, по суті, терпіти не може звідтоді, як він на одному зі своїх уроків висміяв її альтернативний доказ якоїсь теореми. А вона сама… вже й на хліб грошей бракує. Майя, знову зі злістю подумала Олена, могла б хоч трохи про дочку подбати – на пошті платять нехай і копійки, зате вчасно, без затримок. Від тяжких дум її відірвало просто-таки бичаче ревіння.

– То чия вона дівка, твоя чи її?

З коридору на крик примчалася Дана.

– Що тут відбувається?

– То мій зять гніватися зволили, – єхидно зронила тітка Олена. – Щось йому Майя не те наплела.

– Я тебе, курва, ще раз питаю, чий це вишкребок?

Ляпас, який вліпила Василю Олена, ледве не зніс сердегу з табуретки – при всій її тендітності та його суттєвій вазі.

– Ще раз почую, що дитину обізвеш, – очі вийму.

Василь, не підводячись, охопив тітку Олену за ноги і запхав долоню прямо їй під халат.

– Ох, люблю бабів із норовом! Таке в ліжку виробляють!

Погляд Олени зупинився на ножі, яким дядя Вася різав сервелат. Бозна чим би це все закінчилося, якби вхідні двері не рипнули знайомо, запускаючи жіночу половину новоствореного подружжя. Василь висмикнув руку з-під халата – вже, певно, не тому, що боявся Майї, просто не хотів передчасно нариватися на скандал, і зронив, важко втупившись у Дану, котра так і стояла на порозі кухні, притиснувши записничок до грудей:

– Тільки писнеш – заб’ю.

– Васю, ти де? – пролунало з коридору.

– Іду, – він нарешті підвівся і, важко човгаючи, попрямував до дверей. Тітка й небога, не змовляючись, провели його поглядом.

– Я інколи думаю, – сказала Олена після паузи, – що Господь або поквапився, створивши чоловіка по образу і подобі своїй, або все, що написано у перших главах Біблії, – маячня, і він, як кожний справжній Творець, дав волю своїй фантазії. Однак що добре для раю, не завжди файно для землі. Ти вже зателефонувала до Хосе-Антоніо?

– Ще ні, – промовила Дана, відчуваючи полегшення, – тітка знову перейшла на зрозумілу їй мову. – У нього зайнято.

– От і добре. Бо ми з тобою сьогодні нікуди не підемо.

– Це ще чому?

– Тому, що як тільки ми вийдемо з хати, Василь поб’є маму.

– За що?

– За те, що вона його обдурила. Сказала, що ти – моя донька, а насправді – її.

Дана нерозуміюче дивилася на тітку.

– Але ж вона просто хотіла йому сподобатися. Здаватися молодшою, ніж є насправді.

Олена зітхнула, провела рукою по розкішних кучерях небоги.

– Не думаю, що він це оцінить.

І Василь цього не оцінив. Крім того, їхня самопожертва виявилася марною. Він побив дружину вночі. Найцікавіше те, що, маючи у квартирі не стіни, а справжнісіньку кальку, ані Дана, ані Олена не почули жодного звуку. Майя виявилася правдивою партизанкою – шкода лишень, що не в українських традиціях було носити вдома паранджу. Бо донька, побачивши матір вранці, закричала, а Олена зле сказала на сестру: «Дурепа!».

– Сама дурепа! – огризнулася та, шамкаючи, як стара баба, і тут-таки зойкнула, вхопившись за щоку. – Це все через Дану!

– Це все через твою брехню.

Бити жінку Василю сподобалося – судячи з того, що потім він робив це ледь не щодня. Очевидно, Майї теж подобалося, коли її гамселять, мов великоднє тісто, бо на всі спроби Олени втрутитися вона реагувала роздратованим: «Не лізь не в свою справу». Деколи Василь великодушно пояснював Майї, що саме вона не досолила цього разу, чи як по-особливому «не так» на нього зиркнула, чи що обурило його в її словах. А деколи просто не марнував на це часу і бив, як справжній професіонал – без попередження. Тітка стала дедалі частіше затримуватися невідомо де, бо на роботі їй давно і явно не було чого досліджувати. Кілька разів Олена взагалі не приходила додому ночувати, хоча жодного разу не забула подзвонити й нагадати небозі, щоб та закривала двері спальні на замок, а в разі чого – викликала міліцію. У тітки серце розривалося від думки, що Неждану від парочки схиблених відділяє лише п’ять сантиметрів пресованої стружки, але з цим нічого вдіяти не могла. Залишатися там, поруч із вічно закривавленою сестрою – не жінка, а якась мрія вампіра – та зятем, який спить і бачить, як на ній спідницю задерти, Олена просто не могла, але й тягати дитину туди, де ночувала сама – теж був не вихід.

– Він хоч до тебе не чіпляється? – постійно допитувалася тітка, вимогливо блискаючи на Неждану своїми волошковими очима. – Скажи мені, тільки правду, таке бувало?

Дана чесно відповідала – ні, не бувало, і дуже шкодувала, що не може бодай ствердно кивнути у відповідь. От тоді дяді Васі точно приснився б гаплик. І сотня Май разом із фуріями, валькіріями та всіма демонами всіх релігій світу не втримали б Олену від святої помсти. Але Василь Забіякуватий зовсім не звертав на Дану уваги. Тобто геть начисто забув про її існування, чому, втім, можна було лише радіти. Дівчинка тихенько з’являлася на кухні, швиденько з’їдала те, що клала для неї в холодильник тітка (де саме Олена бере ту їжу, вона якось не замислювалася), і квапливо поверталася до своїх підручників. Її щоденник підписувала тітка, вона ж переглядала табель і ходила до ліцею на батьківські збори. Так минуло майже три місяці.

Новий рік тітка й небога справді зустріли по-особливому – блукаючи до світанку засніженими вулицями міста, з пляшкою пива й таранею, присланою за старою пам’яттю колегами з інституту. Олена рибу не їла і пива не пила, зате разом із Даною ввічливо кивала тим нечисленним сміливцям, які, знехтувавши криміногенною ситуацією у колись спокійній столиці, теж вийшли погуляти вночі, і щосили вигукували, немов підбадьорюючи себе: «З Новим роком!».

А восьмого березня, якраз на Міжнародний жіночий день, дядя Вася таки вбив Данину маму.

Глава 7

Тіло знайшла тітка Олена – вона занепокоїлася, що сестра не виходить до скромного святкового столу, який вони домовилися накрити ще вчора (продукти – від Майї, готування – Дани, сервірування Олени). По дванадцятій дня, після десятихвилинного нерішучого переминання з ноги на ногу біля сестриної – себто вже подружньої – спальні, Олена нарешті постукала в двері. Не отримавши відповіді, постукала сильніше, двері прочинилися, і в утворену завдяки цьому щілину вона побачила, що Майя лежить на підлозі, лицем донизу, а Василя в кімнаті немає. Враз забувши про всі суперечки з сестрою, Олена вихором залетіла до спальні.

– Маєчко, що з тобою? Тобі погано, серце моє?

У відповідь лише рипнуло вікно, чомусь відчинене в цю по-зимовому холодну, непривітну пору. Вже беручи за плечі сестру, щоб перевернути її, Олена знала, що ніколи більше не почує від тієї жодного слова. І навіть того, сакраментального: «Не твоє діло», що так дратувало її, доводячи до сказу, теж не почує. І вже не лишилося на білому світі нікого з тих, хто називав її, як у дитинстві, Льоля. Олена довго дивилася на багряно-сині плями від пальців на сестриній шиї і чекала сліз. Сльози так і не з’явилися, зате прийшло заціпеніння, похмуре відчуття ірреальності, таке, наче і ця кімната, і ця квартира, і увесь дім – усе гуртом – просто жахливий сон, жахливий саме своєю монотонністю, своїми тінями, що ховаються від сіруватого, сяк-так процідженого крізь хмари денного світла по кутках осель і сердець… Не було болю, але його предтеча – така собі рятівна байдужість – вже потроху огортала Олену тупим здивуванням: чому це трапилося саме з Майєю? Чому це мусило трапитися саме з нею?

І – вже цілком слушне запитання – де подівся Василь?

Олена закрила сестрі очі – це було непросто, враховуючи те, що вони ледь не повністю вилізли з орбіт, і пішла викликати міліцію.

Неждана саме побігла за мімозами, на які економила довго й невідь на чому. На розі гастроному, біля телефонів-автоматів, уже стояли бабусі з відрами, а навколо них юрмилися покупці, здебільшого – чоловіки, які з болем у серці відривали від щоденної порції горілочки нещасні копійки, аби раз на рік віддаруватися від своїх жінок, тицьнути їм ті патички з крихітними жовтими кульками ледь не в писок, разом із парфумами «Росинка» і вечірнім концертом по телевізору, і благополучно забути про їхнє існування до наступного свята. Тут усі так жили. Це були правила гри, яких дотримувалися і молодиці, і їхні кавалери, що полюбляли жартувати: «Як добре, що жіночий день лише раз на рік», і квіткарки, котрі в ці дні дерли з покупців три шкури, та ще й вовну знімали. У Дани грошей вистачило лише на дві крихітні, убогі, як рання весна, гілочки, але дівчина квапилася додому в доброму настрої, навіть обігнала на сходах двох сердитих чоловіків, і зовсім не зауважила, що один із них у формі, і що під їхнім парадним стоять сині міліцейські «Жигулі».

Дана мала свої ключі, та не встигла навіть брязнути ними – двері розчахнулися, як вхід у печеру Сім-Сім, і тітка Олена, чомусь замотана в пухову, ще бабусину шаль, гаркнула на небогу люто, мов пес:

– Де ти лазиш? Марш на кухню!

І Дана збагнула – трапилося щось страшне. Вона не вміла надумати, що, але одне знала напевно – ніколи раніше Олена не говорила з нею так. І річ була не в словах, що розпорювали повітря, як ніж грабіжника – перину. І навіть не у виразі тітчиного обличчя. Це очі… вони зненацька нагадали Неждані синю смальту, яку вона бачила на стінах Софійського собору – непрозорі, застиглі, мов неживі. Квіти випали з Даниних рук.

– Мама?

Дівчина рвонула вперед, та тітка все ж устигла схопити її, не дати увійти в материну спальню. За спиною щось хруснуло – ледь чутно і водночас голосно. Важкий формений черевик наступив на мімози. Дана зойкнула, а міліціонер розгублено подивився собі під ноги.

– Вибачте…

– Пусте, – сказала тітка голосом, що здавався вкраденим у якогось дерев’яного ідола. Візитери, обидва несподівано схожі на сором’язливих лелек, довго витирали ноги об зачовганий килимок біля порога, ще довше називалися та показували якісь посвідчення, а Неждана дивилася на них і усміхалася.

– Де мама? – спитала вона нарешті.

– Вона не знає? – спитав той, що в цивільному – з волоссям кольору стиглого жита і густими вусами.

– Вона щойно повернулася, – пояснила тітка.

– Сьогодні Восьме березня, – нагадала Дана, ставши навшпиньки, щоб через плече дядька у формі зазирнути до маминої кімнати. – Я квіти купувала… А ви вже привітали своїх жінок?

– Сонечко, будь мужня, – той, що у формі, з погонами капітана на худих плечах, чорнявий і вилицюватий, потягнувся, щоб взяти її за руку, та Дана відступила, притьмом сховавши долоню за спину. – Чорт, як я це ненавиджу! Може, ви їй скажете?

Дана не знала, до кого він звертається – до тітки чи до свого колеги в цивільному, і що саме хтось мусить їй сказати, але затрясла головою так, що окуляри в некрасивій чорній оправі сповзли на самісінький кінчик носа.

– Я не…

– Доню, – здавлено мовила тітка Олена, і все стало зрозуміло.

– Ні, тьотю!

– Майя… вона…

– Я не хочу…

– Мені так шкода, але вона…

– …нічого чути. Не хочу чути… нічого…

– Твоя мама померла.

Неждана підвела очі й глипнула на міліціонерів поверх оправи.

– Зовсім?

На Олену вона підкреслено не дивилася. Не могла, їй здавалося, що варто лиш глянути на неї – і її легені луснуть, увібравши в себе ще й тітчині ридання. Вона знала, що тітка Олена захлинається криком, знемагає від нього, гріє його бабусиною шаллю, щоби він скоріше розтанув, розчинився у ній, вийшов крізь пори. Але він не розтане, як той сніг, що падав їй на вії у Новорічну ніч. Ні, він житиме у ній ще довго, так довго, що тітка звикне до нього, як звикла було Дана до того, що мати ніколи її не помічала, ніколи не пишалася нею, не читала їй казок на ніч, не обіймала її, так і не взяла до рук жодної з десятків грамот, чесно зароблених донькою на різноманітних олімпіадах, до того, що в цій родині її справді не ждали. Але це трохи інший біль… Дана повернулася до дядька в цивільному.

– Хочете чаю?

– Він задушив її, – говорив чоловік у формі сам до себе, оглядаючи шию покійної. – Голими руками. Слідів боротьби немає зовсім – спала вона, чи що? На те схоже. Може, й прокинулася вже в останню мить, та пізно було.

– А ви як вважаєте, вона мучилась? – Олена, що, здавалося, примерзла до одвірка, нарешті ворухнулася. Зробила кілька непевних кроків у бік сестри – тіла сестри – та не втрималася і впала на дешевий, із ситцевою оббивкою стілець. Які ж меблі в них убогі, промайнула недоречна думка, аж від людей стидно… Зате креми в Майї на трюмо – дві її зарплати! Її…

– Я ж просив вас вийти! – капітан блимнув невдоволено, але все ж відповів по суті. – Я не патологоанатом, та гадаю, – ні. Це вас утішить?

Він і сам не знав, навіщо бовкнув останню, злу фразу – чи його дратувала ця сліпуча врода в оправі ледве не жебрацького животіння, чи просто давалася взнаки втома – це була остання година його чергування, виснажливого, довгого, з дрібними пригодами: бійки, крадіжки, хуліганство. Він уже спав, коли до відділку подзвонили, спав, поклавши голову на щойно підписаний протокол, а йому сказали: «труп, можливо, вбивство». Перше, що він подумав, – убивство побутове, розкрити – раз плюнути, а тепер видно, що натуральний «глухар» накльовується, і він вільний плюватися, як верблюд, на далекі відстані, але знайти привида квартири номер дев’ятнадцять, відомого її мешканкам, як дядя Вася, буде не так уже й просто. Руда красуня випросталася на своєму стільці, що виглядав чомусь, як трон, хоча ще хвилину тому був старою кривоніжкою у глибоких подряпинах, і розгнівано сказала:

– Авжеж. Просто камінь із душі впав. Не хочете ще чимось мене порадувати?

– Вийдіть із кімнати.

– Чорта з два!

На цій оптимістичній ноті в двері подзвонили – приїхали експерти. Разом із ними з’явилися й пойняті – якісь сусіди, вперто незнайомі. Вони ретельно ховали за масками фальшивого співчуття болісну, до кривавого блиску в очах, цікавість і перешіптувалися між собою так жваво, що Олені здавалося – в її вухах оселився цілий рій бджіл. На кухні цивільний блокував Дану – вона рвалася до тітки. Експерти швидко оглянули місце злочину, засліпили Олену численними фотоспалахами, поклали Майю на ноші й кудись понесли, накривши лице білим простирадлом. Добре, що була чиста білизна, спливла ще одна безглузда думка з глибин підсвідомості, хоч за це не доведеться червоніти… Майї, тій уже все одно…

– Їй робитимуть розтин? – така смішна, слабка надія, що не робитимуть. Убивство. А ти, пані досліднице, розкраяла б черево рибі, що невідомо чому викинулася з акваріума?

– Обов’язково, а ви як думали? Це слідство, а не балаган! Стан внутрішніх органів треба дослідити, чи не була вона вагітна, невиліковно хвора…

– А він придушив її з милосердя, так?

– У неї в крові може бути наркотик, – капітан, здавалося, не чув її. – І взагалі… що завгодно!

– Навіть кров, – навіщось сказала Олена.

На місто опустилися сутінки, більшість мешканців налаштувалася на телевізійний концерт «Зі святом, любі жінки!», а оперативно-слідча група у складі двох осіб усе ще перебувала в будинку сім на вулиці Алішера Навої. На Олену, яка по суті так і не вийшла з шокового стану, сюрпризи сипалися, мов із рога достатку. Найперше з’ясувалося – і про це їй люб’язно повідомив капітан, попередньо довго матюкаючи когось по телефону, – що громадянка Майя Тиктор, тисяча дев’ятсот шістдесятого року народження, була не зовсім заміжня, а вірніше, зовсім не заміжня, і якщо й устигла взяти шлюб, то зробила це в таємниці, не гіршій за державну, бо ні в районному РАГСі, ні в центральному жодних записів про наречену з такими даними не було. Коли знайшли паспорт Майї, побачили, що сторінка, на якій вгорі написано «Сімейний стан», сяяла незайманою чистотою. Олені знадобилося кілька хвилин, аби перетравити цю новину: вона терпіла вдома абсолютно стороннього чоловіка.

Далі новини були ще цікавіші. Капітан, що вже бігав до їхнього телефону, як до свого власного, після одного такого забігу повернувся ще похмуріший, ніж був увесь цей час, і вкотре настійливо попросив вивести кудись Неждану, яка під шумок утекла-таки з кухні і тепер стояла за спинкою тітчиного стільця, як юний паж, майже непорушна, бліда й мовчазна.

Олені не сподобалося ані саме прохання, ані тон, яким воно було озвучене. Вочевидь, малося на увазі, що вона защепне на шиї в малої повідець і вручить його якій-небудь сусідці зі словами: «Ви тут з нею погуляйте, доки я у справах». Однак стосовно Дани цей номер не проходив, про що капітана і його цивільного соратника було сповіщено негайно і в дуже різких виразах.

– Ну, як хочете, – процідив «формений» дядько. Олена для себе означила їх дуже просто – за зовнішнім виглядом: один у формі, другий у костюмі. Деталі її не цікавили. – Та не кажіть потім, що я не попереджував. Вам відомо, що ваша сестра хворіла на гонорею?

Олена й оком не змигнула.

– Я не венеролог.

– Може, за це він її і вбив? – припустив цивільний.

– Усе може бути, – філософськи відгукнувся капітан. І тут нарешті озвалася Дана.

– Про що вони говорять?

Тітка накрила долонею пальці небоги, що з усіх сил учепилися в її плече.

– Про погану хворобу.

– А хіба бувають хороші хвороби?

– Слушне запитання. Мабуть, що ні.

Капітан, почувши це, оскаженів.

– Востаннє повторюю, трясця вашій мамі, виведіть звідси дитину! Що, зовсім розуму нема – їй таке казати?!

– Це моя мати. Я маю право знати все. – Дана трохи помовчала, і додала: – І я вже давно доросла.

Ще зовсім молодий чоловік у погонах глянув їй прямо у вічі й відвернувся.

Вона справді давно не дитина. Поможи їй, Боже.

Міліціонери такі роздратовані, думала Дана тим часом, і дуже їм співчувала. Адже вони з тіткою, по суті, так і не змогли відповісти на жодне їхнє запитання. Вони насправді нічого не знали про дядю Васю, а того, що знали, було замало, щоб допомогти слідству.

– Де він працював, цей ваш Василь? – спитав добродій у цивільному.

– Він не мій. І він ніде не працював, – сказала Олена. – Принаймні на моїй пам’яті він не виходив із дому більше ніж на півгодини.

– І на моїй теж не виходив, – додала Дана.

Міліціонери перезирнулися.

– Ось тобі й капіталізм, – мовив той, що у формі. – Раніше всі десь працювали. А хто не хотів, той сидів за дармоїдство. І як тепер накажете його шукати?

Той, що в цивільному, мовчки дивився на тітку Олену, та ще й з таким докором, ніби вона прямо відповідала за виникнення диких форм капіталізму в суверенній Україні.

– Ви хоч прізвище його знаєте? – поцікавився формений. Олена вишкірила зуби в єхидній усмішці.

– Ні. Це ж не я за нього заміж вийшла. Тобто… ви розумієте. Щодо прописки Майя мене не турбувала, а решта… коли я намагалася щось у неї спитати, у відповідь чула: «Не твоє діло».

– Ну, не сім’я, а просто еталон любові та довіри, – захоплено вигукнув «цивільний».

– Свої оцінки можете оприлюднити в журналі «Людина і закон», – холодно зронила Олена. – Читачам сподобається. А мені ваше «фе» до одного місця. Я у цій божевільні майже тридцять років прожила, все життя, не рахуючи навчання та відряджень. Тому, будьте ласкаві, приберіть із ваших мармиз такий вираз, ніби ви лайно у білих рукавичках розгрібаєте, і займіться нарешті справою, за яку вам… – вона затнулася, а в очах у «форменого» блиснули веселі вогники.

– Гроші платять? – допоміг він.

– Це ваша робота.

– Точно, – цивільний встав, простягнув їй руку. – Вибачте.

– Все гаразд, пане Геннадію.

– Ви запам’ятали, як мене звуть? – здивувався той.

– Не тільки вас, а й вашого колегу. І прізвища запам’ятала, і звання – я ж дивилася посвідчення. Ви – майор Прокопчук, старший слідчий Дніпровської районної прокуратури, а ваш друг у формі – капітан Юрій Тищенко, старший оперуповноважений карного розшуку районного відділення управління внутрішніх справ. Правильно?

– Феноменально! – захоплено вигукнув капітан і глянув на Олену значно прихильніше. – Вам нова робота часом не потрібна? Бо в разі чого в нашому відділку знайдеться вакансія.

– Я за фахом іхтіолог.

– То ми практично колеги! Ми теж ось… рибку ловимо. Ну, гаразд. Пані Олено, – слідчий трохи помовчав, – ми мусимо провести детальніший огляд речей потерпілої. Як ви скажете – будемо чекати пойнятих, або…

– Не треба більше пойнятих. Шукайте.

– Може, там десь, в особистих речах… хоч щось вкаже на цього Васю. Я розумію, вам це неприємно…

– Але не смертельно. Я це переживу, – сказала Олена і раптом розсміялася сухим, неприємним сміхом, що дуже швидко перейшов у такий же сухий плач.

Доки пан слідчий крапав їй валер’янку і намагався заспокоїти ідіотською фразою: «Ну, не треба… не плачте, я вас дуже прошу!» – капітан, не питаючи дозволу, взяв до рук записничок Майї, який лежав на тумбочці біля ліжка й за розміром більше нагадував телефонну книжку якого-небудь райцентру – такого собі невеличкого, тисяч на п’ятдесят мешканців, містечка.

– Ні фіга собі, – присвиснув він, гортаючи сторінки. – Ти тільки поглянь на це, Гено. Який обсяг! А записи як велися! Ну чисто тобі гросбух із борделю! Самі лиш імена та цифри, ні прізвищ, ні адрес…

– Так, писати коханцям листи вона вочевидь не збиралася, – підтвердив слідчий, і собі перегорнувши кілька сторінок. – Праці тобі, Юро, на два тижні стане.

– Ти що, хочеш, щоб я їм усім подзвонив?

Майор м’яко всміхнувся.

– Хочу я вдома жінку. А тут – наполягаю.

– Це нічого не дасть.

– Вибач. Робота псяча. І ти знав це, коли йшов у карний розшук.

– Та не знав я ні хріна! Мене не попередили!

– А незнання законів не звільняє від відповідальності – таке ти чув?

– Еге ж. На першому курсі, – капітан сумно глянув на записник, потім на Олену. – Я вилучаю це, як речовий доказ.

– Вилучайте, що завгодно і як завгодно. Тільки знайдіть його.

– Пані Олено, – майор Прокопчук зітхнув, видно, збираючись із духом, – я не хочу вас дурити. Себто вселяти у вас марні надії. Я хотів би зараз пообіцяти, що з-під землі його дістану, негідника того, що небогу вашу круглою сиротою зробив, а Юрко мене б підтримав, але навіщо ця вистава? Шансів знайти його практично немає. Ваша сестра на пошті працювала, я правильно запам’ятав? Не буду вам казати, скільки там людей буває щодня, досить одного разу підійти до жінки за віконцем і призначити їй побачення, і все! Справу зроблено! І тебе ніхто не згадає, і маєш подругу – без проблем! Ми, звичайно, все перевіримо, колег її опитаємо, начальство, але… я так давно працюю слідчим – он хай Юрко скаже, стільки не живуть. Без чуття у нашій справі довго не протримаєшся – хоч ти опер, хоч слідах. І моє чуття каже мені: це дохлий номер. Вася зник назавжди. Випарувався, наче й не було! Не залишив жодної своєї речі, ані бритви, ані щітки зубної, ані, перепрошую, трусів – усе підмів, геть чисто! Так, звісно, ми знімемо відбитки пальців, оформимо все як слід, але якщо він раніше не притягувався – а я зуб даю, що не притягувався, то ми можемо або чекати, хоч як страшно це звучить, доки він уб’є ще кого-небудь, або дістати по шапці від начальства за черговий «висяк» – утім, одне одному не заважає, і забути про цю справу назавжди. Ну, тобто не зовсім назавжди, бо періодично Юрка ось, – він ткнув пальцем у капітана, – та й мене будуть викликати на «килим» і добре пісочити – вбивство, як не як, але спочатку це буде щодня, потім – щотижня, далі – щомісяця, аж доки…