Текст книги "Янголи, що підкрадаються"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 24 страниц)

– А вона буде?

– Вона вже є, – урочисто запевнив Денис і зник за дверима, додавши девіз усіх алкоголіків: – Я тебе з першого погляду заповажав. Думай.

Дана встала, натягнула спідницю і светра, і, як була боса, демонстративно ігноруючи великі чоловічі капці, залишені Денисом біля ліжка, спустилася до вітальні. Мирко гугукав і смикав її за волосся. Перше, що вона побачила, це простеньку ікону, яка висіла над вхідними дверима – на ній Богоматір покривала своїм омофором усіх християн. Пресвята Покрова – саморобний образ із тих, що їх колись продавали в електричках глухонімі разом із яскравими солодкими знімками красенів і красунь та, хоч як дивно, із порнографічними картами. Кому що. У бабці Ліди над входом теж висів такий образ. І тут Дана аж підскочила. У її бабусі?! Вона глянула на ікону уважніше. У лівому верхньому кутку фольга потемніла і розплавилася – це вона, Дана, намагалася спалити зображення «неіснуючої матері вигаданого Бога» – цю фразу вона почула в школі й дуже перейнялася нею. Баба Ліда вчасно це помітила, і, вихопивши образ Пречистої з рук онуки, добряче відперезала ту лозиною, викрикуючи: «Як твої грамотні вожаті ще Мадонну Рафаеля не спалили?!» Бабуся бачила Мадонну Рафаеля в якомусь альбомі репродукцій, і картина їй дуже сподобалася. А ще бабця Ліда по-справжньому вірила в Бога.

Все ще не вірячи своїм очам і припускаючи, що може існувати безліч пояснень того, як ця іконка опинилася в чужому домі, Дана обвела очима вітальню. Нові шпалери, паркет і… старий бабусин диван. Як же вона його не впізнала? Дана кинулася до вікна. Металевий паркан замість дерев’яного, але обійстя те саме, аж до крихітної клумби під вікном, де, скільки вона себе пам’ятала, росли чорнобривці й кумедні руді лілії без аромату. Дану затрясло, мов у лихоманці. Денис придбав цей дім уже, вочевидь, в інших господарів, і привів сюди її. Коло замкнулося.

Не те, щоб Дана була забобонною, ні. І щодо любові баби Ліди до своєї єдиної онуки вона не надто тішилася. Не було там любові. Бабуся просто виконувала свій обов’язок і, поза сумнівом, значно більше дбала б про Дану, якби та не була байстрям. Звісно, прямо про таке й мови не було – баба Ліда крикнула це Майї під час сварки. Ось, мовляв, повісила мені на шию байстря своє, що й Господь не відає, хто цій шельмі батько! Дана це почула і назавжди викреслила бабусю з переліку своїх довірених осіб. Відтоді у ньому значилася лише тітка Олена. Та все одно було щось знаменне, щось особливе в тому, що Дана повернулася в бабусин дім. І що вона може тут залишитися. Доки Ден спав, вона обійшла увесь другий поверх, зазирнула в кожну щілину, обстежила всі приміщення, всі закапелки, від кухні до ванни, обминувши лише спальню, яку займав Денис. І коли він увечері, як і обіцяв, з’явився у вітальні, гарно вбраний, якийсь на диво урочистий, і спитав, чи вона щось вирішила, Неждана майже не вагалася.

– Вирішила, – луною озвалася вона.

– І? Будеш у мене жити?

Він не сказав «зі мною», а «в мене» – миттєво відзначила Дана. І тихо запитала:

– А радіо у вас є?

Глава 21

1996 рік

Минуло майже три роки відтоді, як зникла Ніка. Любко відвідав десятки сумнівних місць, від кабаре з м’якою еротичною програмою до справжнісіньких дір із репутацією бандитських «малин». Він «зависав» на порнографічних сайтах, заводив слизькі знайомства, говорив із сотнями людей. Як побічний ефект повернув вдячним родинам двох підлітків, котрі втекли з дому, і тричі йому здавалося: ось вона, ниточка. Він напав на слід. Дві нитки завели його у глухий кут, а третя… там усе було значно складніше, дуже загадково і вкрай драматично. Вочевидь, він таки натрапив на слід – Бог трійцю любить – бо ту його останню нитку хтось обірвав. Там, де Любко мав дістати оперативну інформацію, міліція оперативно знайшла труп інформатора – так оперативно, що тільки дивом їй на очі не потрапив такий собі Любомир Шеремет, у штанях, заляпаних кров’ю жертви, та із закривавленими пальцями – той, кого прибрали, на час візиту Любомира ще був живий і щось булькотів, простягаючи руки до заціпенілого журналіста. Все було прораховано, включно з моментом смерті інформатора, і все спрацювало б, якби Любко цілком випадково не визирнув у вікно. До під’їзду підкотила міліцейська «Тойота» з блимавкою, але без сирени. Довелося втікати через горище – добре, що була ніч.

І за ці три роки Любомир не написав жодного вірша. Жодного рядка, не рахуючи, звісно, своїх статей у газеті «Юність» та ще в десятках газет і журналів такого самого штибу.

Наближався новий, дев’яносто сьомий рік, і на його початку Любко готувався сказати Галі Бурячок своє запізніле чоловіче «дякую» за те, що він був у неї першим. Він збирався на ній одружитися, хоча не знав, навіщо це йому потрібно. Він навіть не певен був, що це справді потрібно їй. Просто однієї літньої ночі на відпочинку, коли зорі в небі здавалися особливо яскравими, а туга стала просто нестерпною, коли від пахощів полонинських трав паморочилося в голові, він навіщось спитав її, а чи не погодиться вона… чи не зробить йому таку честь… а вона відповіла, що погодиться і зробить. Чорне нагромадження гір, задрапованих в густо-синє небо, несхвально шепотіло щось своїми урвищами-губами, перекочуючи в них замість слів гнані вітром камінці, та не тільки закохані, як з'ясувалося, не зважають на цей таємничий осуд. Любомир абсолютно точно не був закоханим, але чхати хотів на всі природні явища і відмовився б від наміру одружитися з Галиною лише тоді, коли йому на голову впала б величезна кам’яна брила. Він поводився, як чесний чоловік, і дуже цим пишався.

За ці роки Любко здобув собі не тільки наречену, а ще гучну, хоча й сумнівну славу скандального журналіста, який здатен і янгола дьогтем облити – вправно, професійно і так густо, що тому хоч крила відтинай, хоч пускай, мов ту покритку, по селу – вже не відмиється. Для цього Любомирові, щоправда, регулярно доводилося робити те, що він ненавидів усіма фібрами душі, а саме: тинятися по всіх так званих світських тусовках, дорогих і резонансних концертах, виставах, на яких спливали неіснуючі вершки рахітичного вищого світу України – бо що таке справжній вищій світ, у цій країні впродовж багатьох років і не чули. Зате статті, котрі потім з’являлися з-під пера «молодого майстра сатири» – масні та поживні, заковтувалися обивателями, як черв’яки – зголоднілими рибами. До речі, як Любко колись цілком щиро не розумів, чому його називають великим поетом, так і тепер втямити не міг, з якого дива всі ці охочі вішати на людей ярлики вирішили, що він сатирик? Він був літописцем, акином, котрий, як стверджувалося в анекдоті, що бачив, те й співав, а сил у нього не лишалося навіть на просту іронію, не кажучи вже про щось інше. Так, реальність раптом викривилася, почала набувати різних протиприродних акробатичних поз і сама по собі вже стала сатирою – але в тім була не його вина. Як не винен він був у тому, що не вберіг Ніку. Не винен. Не він мав приглядати за дитиною, а вихователька, бодай би їй у пеклі горіти! Не він… Він смажиться у своєму пеклі за життя.

Щоб відігнати сумні думки – зазвичай вони ховалися десь у шафі і, зголоднілі, накидалися на нього ближче до ночі, особливо якщо Галя була на зміні, вона вже давно стала завідуючою перепрофільованого у коньячний магазин відділу, та деколи все ж підміняла хворих продавців – Любомир потягнувся за своїм щоденником. Ну, і що в нас заплановано на вечір? Концерт тієї патлатої «зірки», що вдруге звела його з Галиною… ні, на це шипляче він не піде. Ні за які гроші. Що ще? Відкриття відремонтованого кінотеатру з прем’єрою американського фільму… а що за фільм? Мелодрама? Ні, тільки не це! І прийом у одній південноамериканській амбасаді, чи то на честь підписання чергового договору про дружбу та співпрацю між двома банановими країнами, чи то на честь терміново віднайденого в пустелі Атакама міста – побратима Києва. Може, сходити? Там буде широкий вибір нікчем усіх кольорів та розмірів, а очолить їх, певно, посол ще однієї південної, та вже європейської країни, який так любить дівчаток до дванадцяти років, що ніяк не втримає себе в руках разом зі своєю хворобливою пристрастю. Вже було кілька гучних скандалів, але чи його зв’язки – не статеві, звісно – поки що тримали амбасадора на плаву, чи, навпаки, він тримав у руках якісь важелі впливу на чиновників своєї країни, проте його й досі не поперли з дипкорпусу. Хоча, подейкували, ще один такий скандал – і пристрасного посла пошлють хіба що в Антарктиду. Там йому й місце. Свою пальму першості він чесно здобув у тяжкій, нерівній боротьбі з відомим вітчизняним політиком – геєм та представником Євросоюзу, якого сильно підозрювали у хабарництві – у Європі це не вважається милою традицією, як у нас, – і який теж мав би бути на прийомі. Оце компанія – забійна стаття може вийти, подумав Любко і чортихнувся. Ні. Досить із нього цього лайна – бодай на сьогодні! Має він право на відпочинок? Щось подібне навіть у Конституції записано, свіжоприйнятій. Тим більше, що Галя сьогодні чергує, запрошення дійсне на двох осіб, а де шукати собі тимчасову пару? Та й не хочеться йому нікого шукати. І порпатися у гною теж не хочеться. Любко прикрив записник, потягнувся, підвівся нарешті з дивана й вирішив зробити щось конструктивне – наприклад, піти й дешево, але сердито напитися. Бажано, щоб до втрати пульсу. Він мав для цього необмежені можливості.

* * *

Дівчина йшла залою для прийомів зі спокійною впевненістю визнаної красуні. Чоловіки слухняно розступалися, а їхні голови поверталися їй услід, як флюгери від сильного вітру. Вона не хитала стегнами – довгі ніжки в замшевих туфельках кольору зеленого моху ступали вишукано, і хода в неї була підкреслено скромною, хоч і плавною та на диво жіночною, але блискітки на смарагдовій сукні все одно гойдалися і підморгували до оточення. У багатьох почесних гостей амбасади пересихало в роті при одному лиш погляді на цю красуню.

– У неї фігура богині. Афродіти, – сказав секретар посольства, темпераментний чорнявий молодик, звертаючись до офіціанта – він так завзято облизувався на прекрасну незнайомку, що геть забув, із ким розмовляє. – Не як у цих тарань, – і він презирливо кивнув у бік високої, надміру худорлявої шатенки, яка стояла навпроти і пускала йому бісики над виголеною потилицею свого вгодованого супутника. – Ви знаєте, хто вона?

Офіціант усміхнувся і відійшов од заслиненого парубка, тримаючи в руках тацю, заставлену келихами з шампанським. На нього чекали інші спраглі, а те, хто ця жінка, цікавило його настільки ж, наскільки твердо він усвідомлював – ця пташка не для нього. Він не був ювеліром, однак не був і сліпим, і бачив, що за смарагди, які прикрашали шию красуні, спокійно можна купити кілька невеликих африканських країн. Сукня без бретельок і рукавів, яка, мов зміїна шкіра, щільно облягала жіночий стан до колін, а далі кількома воланами спадала аж до п’ят, коштувала не менше за його річний заробіток – на модному одягу він розумівся добре, – а краса цієї німфи воістину не мала ціни.

Їй було років двадцять, не більше – така бездоганна врода властива тільки юності. На сяючому личку не було жодної зморщечки, жодної плямочки – і косметики також не спостерігалося. Ані рум’ян, що вульгарною яскравістю безперечно зіпсували б враження від білосніжної, як дорога порцеляна, шкіри, ані помади – навряд чи якийсь штучно створений відтінок міг би зрівнятися з цими червоними, як дозріваюча вишня, губами, ані олівця для ідеальної форми брів, ані туші – ці вії не потребували фарби. Довжелезні, густі, насиченого коричневого кольору, вони були кокетливо напівопущені і прикривали неймовірної зелені величезні мигдалеподібні очі. Рівний тонкий носик, високі, добре окреслені вилиці, забране в «мушлю» хвилясте полум’яно-руде волосся – зачіска вочевидь мала на меті підкреслити витончену шийку дівчини, і блискуче із цим завданням впоралася – високі груди, настільки «свої», що половина із блукаючих тут манекенниць, які своїм виглядом намагалися підтвердити народну мудрість «а-я-ще-хоч-куди-козак», лише за них пішла б на вбивство. У зовнішності панни не було жодної видимої вади. Офіціант простежив за рухом вродливиці, сумно всміхнувся, побачивши, що їй розкриває обійми поважний сивий пан майже пенсійного віку, і втішив себе філософським висновком, своєрідною аксіомою, яка передається з покоління в покоління, від батька до сина, і швендяє по світу тисячі років: така краля має бути дурною, як корок від пляшки. Просто зобов’язана бути такою – для її ж добра.

– Моя люба, – літній добродій розцілував дівчину в обидві щічки, а потім узяв її обтягнуті в малахітовий шовк рукавички пальці й підніс до вуст, – ти справді незрівнянна.

– Ще б пак, – погодилася панянка. – Я вгатила на це цілий день!

– Тобі не треба витрачати на це жодної хвилини – ти завжди така.

Дівчина засміялася – від її гортанного, трохи хрипкуватого, чуттєвого сміху температура в тих чоловіків, що стояли поруч, стрімко підскочила відразу На кілька градусів.

– Ти підстаркуватий перелесник, Дене, тобі це відомо?

– З твого боку не дуже ввічливо згадувати про мій вік, – Ден вимовив це суворо, та його холодні, як блакить безхмарного осіннього неба, очі сміялися.

– Я взагалі не дуже ввічлива дівчинка – кому це й знати, як не тобі?

– Сподіваюсь, один вальс ти мені все ж подаруєш?

– Подарунком стало б, якби я не пішла танцювати з тобою, але… Все, що побажаєш.

Оркестр заграв знаменитий «Голубий Дунай». Ден вивів свою подругу на середину зали, і вони закружляли у танці – все ще імпозантний чоловік у літах і юна, як весна, красуня. Чоловіки не стежили б за нею пильніше, навіть якби їхні очі були залізними, а в її вишуканій сукні ховався потужний магніт.

– У тебе поганий вигляд, Денисе, – несподівано зауважила дівчина, пильно вдивляючись у справді сіре, якесь попелясте обличчя партнера. – Писок кольору костюма і знову цей піт на чолі – а тут же геть не жарко… Що з тобою?

– Мабуть, устриці несвіжі.

– Угу. Три дні тому несвіжими виявилися омари. Просто пошесть якась.

– Якщо будеш казати «угу», це негативно вплине на твій імідж.

– Хочеш почути те, що знищить мій імідж ущент?

– Ні! – в погляді Дена промайнув непідробний переляк. – Не хочу!

– Тоді подбай про своє здоров’я. Коли ти підеш до лікаря?

– Як тільки ми закінчимо цю справу.

– На Миколи та й ніколи – ось як це називається. І мене це не влаштовує.

– Дано, вислухай, будь ласка. Зараз ми не можемо…

– Я не можу. А ти – цілком. Твій лікар чекає на тебе завтра о восьмій ранку. Я попереджаю, щоб знагла не виявилось, яка в тебе купа невідкладних справ. І запам’ятай: спробуєш проігнорувати цей візит, я зв’яжу тебе і повезу до лікарні силою.

– Ти маніпулюєш мною.

– Вчилася у кращих.

– Добре, – Денис озирнувся, ковзнув поглядом по товстуну в синьому костюмі, що завмер біля стіни, як хижак, котрий зачув здобич. У щілинках між його заплилими салом повіками металися туди-сюди, як ртутні кульки, металево-сірі зіниці. – А що наш маленький смердючий друг?

– Нічого.

– Ти впевнена?

– Нічого, – повторила Дана, змовчавши про синець на лівому стегні від щипків пухтія. – Принаймні там, куди він мене повів. Кімната для відпочинку, акваріум та еротичні журнали. Навіть відео немає.

– Але ж ти натякнула йому?

– З усією обережністю. Як завжди. Він удав, що не розуміє моїх натяків, хоча насправді втямив все дуже добре. І ще він такий…

– Зануда? – підказав Ден, звузивши очі.

– Не те слово. Якби я була конякою, то заснула б стоячи. Денисе…. – дівчина помітно вагалася. Ден підбадьорливо посміхнувся.

– Говори.

– Це точно він?

– Чому ти сумніваєшся?

– Він призначив мені побачення.

– Дай вгадаю – завтра, на восьму ранку.

– На дев’яту вечора. Ближче до опівночі – щоб мати змогу розказати мені казочку на ніч. Але… якщо наші розрахунки правильні, я для нього застара.

– Ти виглядаєш на сімнадцять років.

– Однак не на десять!

– Бізнес і особисті смаки – різні речі.

– Так, можливо. І все ж… щось мене непокоїть.

– Якщо він бодай спробує образити тебе, я його вб’ю, – абсолютно рівний, спокійний тон, яким Ден озвучив цю погрозу, засвідчував її безсумнівну серйозність.

– Я знаю, – так само стримано погодилася Дана. – І не боюся. Та я зовсім не це мала на увазі. Він щось приховує – але не те, що ми шукаємо.

– Це припущення?

– Інтуїція.

– Ти вживаєш нецензурні слова?!

Дівчина засміялася.

– Отже, припущення, – підсумував Денис і додав. – Не хвилюйся, скоро ми все з’ясуємо. А як щодо посла?

– Глухо.

– Як ти сказала?

– Вибач. Нульовий варіант. Пан амбасадор ласий виключно до натуральних дівчат. Відтворений на кіноплівці акт не для нашого гурмана.

Вальс скінчився, і Ден, вклонившись панні, яка, своєю чергою, схилилася перед ним у такому вишуканому реверансі, що зробив би честь будь-якій англійській дебютантці на балу в Олмаку, вирушив за вином. Дана помітила, що жирний чолов’яга відлип від стіни й сунеться в її бік із похвальною для його комплекції швидкістю. Можливостей для відступу не лишалося. Найближча пальма в діжці стояла в іншому кінці зали, спини обслуговуючого персоналу не вирізнялися надійною шириною. Дана зітхнула, готуючись пожертвувати ще й правим стегном – урешті-решт, це можна вважати тренуванням перед завтрашнім побаченням, а те, що вона не пропустить рандеву ні за яку ціну, то годі й сумніватися. Аж тут прямо перед нею зненацька виник порятунок. Він був у жовтій мусліновій сукні, дрібних кучериках та зі скрипучим, як старі мостини, голосом.

– О, серденько, а я тебе скрізь шукаю!

Передінфарктне, судячи з його ваги, серденько насупилось, проте слухняно дозволило забрати себе, куди треба, та ще й галантно підставило руку жовтому мусліну. Дана скрушно похитала головою. Законний шлюб видавався їй чимось на зразок добровільної пастки, парадоксальним атавізмом, якому давно пора відмерти раз і назавжди. Для чого люди одружуються? Щоб чоловік водив дівчат до окремих кімнат, знаючи, що друга половина лиш поверхом нижче, а дружина носила «хімію» а-ля «бідна ягничка», вбиралася у кольори, що надають її і без того кислій мармизі фотографічну схожість із лимоном, і в свої тридцять на вигляд була старіша за Колізей? Оце і є те, що всі називають коханням?

– Як гадаєш, вона в курсі справи? – Ден підійшов, як завжди, нечутно, а от що стало для неї прикрим сюрпризом, так це те, що вона здригнулася від несподіванки. Так пильно задивлялася на це кумедне подружжя – чаплю та колобка – що геть втратила самоконтроль. Дуже погано.

– Що він стрибає в гречку? Не впевнена. Вона скидається на стерильну швабру, і ще п’ять років тому я б голову заклала, що ні – не в курсі, три роки тому я просто була б у цьому переконана, а нині… просто не знаю.

– П’ять років тому ти, мабуть, вірила в любов.

– У ту любов я вірю й досі, – приймаючи келих із рук Дениса, відгукнулася вона. – А іншої просто не існує.

– А як же ми? Ми з тобою – особлива пара.

– Це точно, – Дана пригубила шардоне і раптом хихикнула. – А знаєш, кумедно, що майже всі присутні тут чоловіки, крім тебе, звісно, так чи інакше…

– Хочуть тебе.

– Проявляють певний інтерес, я б сказала.

– І від певного інтересу скрізь лунає характерний тріск.

– Прошу?

– Ґудзики з ширінок відлітають.

– Дене, ти брутальний старий мухомор. А ще мені зауваження робиш!

– То казати правду в наш час – брутальність? О, як це прикро! Та, може, хтось із них все ж дістане заохочувальний приз? Хоча б поцілунок? Ні? Отой брюнет – зверни увагу, як він на тебе дивиться! Він тебе просто очима їсть!

– Мабуть, уже переїв. У нього в очах відрижка.

– Він, якщо я не помиляюся, секретар амбасади. Перспективний хлопчик. І дуже гарненький.

– Ти ніколи не помиляєшся, дякую, я довіряю твоєму смакові, дай мені спокій, – Дана ледь стрималася, щоб не прикінчити своє вино одним ковтком. Денис помітив і її вагання, і вибір на користь добрих манер, тому всміхнувся однією зі своїх рідкісних схвальних усмішок. – А країна яка перспективна! Краща для жінок тільки Куба!

– Ти перебільшуєш. Утім, я тебе йому й не віддам.

– Ні?

– Ні.

– Що ж, полегшало нашій матері – то стогнала, тепер криком кричить. Я йому й сама не віддамся. Він такий гарячий, як пісок у пустелі. Я їх боюся, цих темпераментних чоловіків. Мені б когось спокійнішого, без кинджала, кокаїну й волохатих рук.

Ден і собі ковтнув вина.

– А товстун дуже набридав тобі нагорі?

– Більше набрид би внизу, бо мусила б займати його бесідою, та цього разу мені пофартило.

– Дано!!!

– Тобто я мала на увазі пощастило. Дружина вчасно знешкодила його. Судячи з легкості, яку вона в цьому продемонструвала, свою майстерність пані вигострювала роками. Одна з небагатьох переваг шлюбу в дії – можна залигати чоловіка, як бичка, за лічені секунди. А тепер про вади – заарканити вдається тільки свого, законного.

Денис довго дивився на подругу і мовчав.

– Мені так прикро, – вимовив він нарешті.

– Чому? – спитала Дана з тією оманливою неуважністю, котра часто забивала памороки залицяльникам, змушуючи їх повірити, що вони бачать перед собою ляльку з пташиним мозком, не здатну зосередитися на чомусь складнішому, ніж новий журнал мод.

– Бо я вкрав у тебе юність.

Дана, що саме розважалася, пускаючи бісики бідолашному секретарю, водночас спостерігаючи, як він конвульсивно смикається, облизуючи спраглі вуста, та раз у раз прикладає хустинку до спітнілого чола, відповіла, не відволікаючись від основного заняття:

– Свята правда. Впевнена, за це тобі вже заброньоване містечко в раю.

– Ти мене не слухаєш, – дорікнув Денис.

– Ні. Цю пісеньку я вже напам’ять знаю. Якби я хотіла щось тобі закинути – вірніше, якби я мала що тобі закидати – то, повір, тема вкраденої юності навіть не спала б мені на думку. Ти підібрав мене на вулиці з дитиною на руках. Вивчив мене. Відшліфував. Я – твоє творіння, Денисе, і тобі доведеться із цим змиритися. Який Пігмаліон, така й Галатея. Хоча у нас з тобою, як ти слушно зазначив, особливий випадок. Якби не ти, я шастала б вокзалом доти, доки мною не скористалися б за призначенням. Мирось виріс би професійним жебраком або соціопатом, а я стала б дешевою повією, втратила б половину зубів, привчилася б пити одеколон та огірковий лосьйон і сім місяців на рік проводила б у вендиспансері. Ось яку юність ти, мерзотнику, у мене вкрав, дай тобі Боже здоров’я!

– Ні, це не виправдання.

– Ось годі, якщо не хочеш, щоб я поринула у спогади!

Ден, роблено злякавшись, підняв руки на знак капітуляції.

– Благаю, тільки не зараз. І не тут.