Текст книги "Янголи, що підкрадаються"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

Глава 27

Любомира там не було, і першою реакцією Дани стало розчарування. Вона виглядала його, як батька з ярмарку, крутила головою на всі боки, аж Денис мусив зробити їй зауваження.

– Зосередься на справі, якщо вже прийшла сюди.

Виконавчий секретар «Світла надії» – так правильно називалася посада того товстуна, за яким вони полювали – піддавався обробці легше за м’який пластилін у її пальцях, та толку від нього було мало. Чудово зрозумівши всі натяки Дани, він постійно ліз до неї під спідницю – залишалося дивуватися його спритності, зважаючи на те, що подолом Дана килими мела, питав, навіщо їй дитяче порно, і настійливо радив розважатися з дорослими чоловіками, кладучи при цьому її долоню собі на пах. Дана холодно дивилася на нього, ледь стримуючись, щоби не стиснути пальці з усіх сил, і думала, що за людина Мігель Мар’яно, що взяв до свого фонду такого секретаря. Не домігшись нічого конкретного, окрім туманної фрази «звести її з ким слід, якщо вона буде доброю до нього», Дана повернулася до зали і поділилася з Деном своїми сумнівами. Він жваво зацікавився обіцянкою товстуна, а стосовно його посади сказав:

– Дон Мігель не мав виходу. Цей колобок – а звуть його, якщо він не представився, Іван Іванович Брицин, і нічого сміятися, хороше, просте ім’я – так от, він багатий, але під п’ятою у дружини. Вона – амбітна сувора жінка і тисне на нього. Їй потрібен імідж благодійниці.

– Навіщо?

– За рік вона хоче балотуватися у Верховну Раду. Але й це ще не все. Дитина Брицина від першого шлюбу…

– Ти хочеш переконати мене, що хтось спокусився на нього двічі?

– Це син, і він розумово відсталий.

– Наскільки сильно?

– Імбецильність. Середній ступінь. Не рослина, як ідіот, але й приємного мало. Вочевидь, бабло не до кінця перемогло в душі Брицина все хороше, бо він, хоч і покинув першу жінку з хворим малюком…

– Який душка!

– Все ж продовжує їй допомагати. І віддає великі гроші на фонд.

– Припини, бо я зараз у нього закохаюся! – Дана зітхнула. – Я ж піду туди завтра, Дене, так? Піду до нього?

– Я б тобі не радив. Де ви маєте зустрітися?

– А тобі навіщо? Хочеш схопити його і бити, доки він у всьому не зізнається?

– Ну, не тебе ж у ліжко йому класти!

– Не буде ліжка, Денисе. Я обіцяю. Жодних горизонтальних, вертикальних та скісних поверхонь. Але я піду туди сама.

Ден узяв її двома пальцями за підборіддя, змусивши дивитися прямо на нього.

– Не подобається мені твій блукаючий погляд. Так і бачу партизанку з радянського фільму: «Давай, фашисте клятий! Усіх не перевішаєте!» Я не хочу марних жертв.

– Дене… подумай про тих дівчаток. Про Ніку, про Віолу, врешті-решт. Якщо він справді виведе мене на організатора чи бодай особу, наближену до нього… заради цього варто пропусти через себе роту п’яних моряків.

Денис опустив руку – Неждана і без того вже не зводила з нього очей.

– Що може знати про це незаймана?

– Та з чого ти взяв, що я…

– Дано, припини. Не мороч старого лиса. Я ні з чого це не взяв, мені це відомо. Як відомо й те, для кого ти себе бережеш. Дурна відданість, якщо хочеш знати мою думку.

– Дякую за відвертість, та якщо я справді захочу почути твою думку, то неодмінно спитаю, – з незмінно чарівною усмішкою огризнулася Дана. Денис засміявся.

– Я виховав тебе на свою погибель, міс Франкенштейн. А тобі відомо, чим зараз займається твій Любомир?

– Я не бажаю про це говорити, – Неждана шкірою відчула якусь каверзу.

– А я б тобі радив.

– Окрім журналістики? Десь працює редактором, здається, а що? – Дана так чарівно знизала плечима, що секретар амбасади, помітивши це, ледь не захлинувся своїм віскі.

– Нічого. І тобі не здається. Твій Любко – головний редактор журналу для чоловіків.

– Для геїв? – тупо перепитала Дана. Денис мрійливо зітхнув.

– Якби ж то. До речі, дуже мило, що ти зарахувала до мужиків і наше плем’я. Красно дякую.

– Та прошу, – кімната чомусь прискорила оберти, хоча вальс давно скінчився. Вони ж стояли, розмовляючи… Денис занепокоєно зазирнув Дані в лице, і, підтримуючи її за лікоть, квапливо повів до столу з напоями.

– Я не розсиплюся, – крізь зуби сказала Дана. Сприйнявши цей оскал за посмішку, чорнявий секретар покинув свій спостережний пункт під пальмою і посунувся в їхній бік.

– Але як? Як він міг? – на пересування юнака Дана не зважала. – Я просто відмовляюся цьому вірити.

– А журнал, до речі, виходить російською, – додав мстивий Ден, що гостро ставився до мовного питання. – Так краще продається. Мова Тургенєва і Толстого різко підвищує рентабельність порнографії, а мова Тараса і Лесі – ні. Як прикро! А в українців є такі прозові перлини, як не діаманти – пальчики оближеш! Щоправда, то еротика… Ось взяти хоча б…

– Він не мусив…

– А що він мусив? Гордо видавати «Світ поезії» за сто гривень у місяць і з голоду пухнути?! А в нього, між іншим, наречена є. Майже жона. Ти в курсі?

– Падлюка ти, Дене. Ти… ти…

– Ні. Я не його наречена, а він – не моя. Так що заспокойся і скажи – ти саме цього від нього хотіла? Жебрацького існування під гаслом «Я ліру присвятив народові своєму»?

– Так! – гаркнула Неждана, і секретар посольства, що майже дійшов до неї, злякано відсахнувся. – Не вірю, що з його здібностями нині не можна знайти гідної роботи!

– Гроші не пахнуть.

– Гроші смердять! Може, й ті бабки, що їх хтось на дитячому порно піднімає, нормальні, так?! Та й за свіжі нирочки не гріх заплатити! Я хочу випити. Чогось міцного.

– Тихіше, Дано, тобі вже досить. Ти видудлила три келихи вина.

– А ти що, рахував?

– До трьох навіть мене навчили рахувати, пані прикладний математик!

Дана розвернулася, щоб узяти собі ще шампанського, але, несподівано підтвердивши цим справедливість Денисового зауваження, заточилася і влипла в груди секретаря, що аж отетерів від такого щастя.

– Я б випила чого-небудь, – сказала йому Дана. – На ваш смак.

– Зараз він принесе тобі пляшку текіли і нерозрізаний лимон, – похмуро напророчив Ден, споглядаючи легку турбулентність, що утворилася за хлопцем.

– І віз солі разом із чумаками, – зітхнула Неждана. – Ти сноб, Денисе.

– Mea culpa,[10]10
  Дослівно – моя вина (лат.). Вживається у значенні «каюся».


[Закрыть] – кивнув той. – Та вернімося до справ насущних. Ти нікуди завтра не йдеш.

– То навіщо я тут сьогодні? Ти не заборониш мені робити те, що я хочу.

– Ти хочеш Брицина?

Дана набрала побільше повітря в груди, щоб гідно виказати все, що вона думає про Дена, та тут з’явився секретар амбасади. Він подав Неждані пунш у кришталевій піалі – біле вино та шматочки різних фруктів. Дана насмішкувато зиркнула на Дениса.

– І де мої чумаки?

– Типовий східний підхід, – прокоментував той. – Не думай, люба, що це його смак. Він приніс тобі те, що, на його думку, годиться пити жінці.

Дана зробила ковток, прикусила зубами тоненьку смужку персика і кивнула їм обом. Секретар, якого звали Родріго – принаймні він сказав: «Родріго, до ваших послуг», – схопився за серце.

– Ти не можеш без трупів? – вишкірився Ден, спостерігаючи за цим.

– Тренуюся, – сказала вона напівжартома, напівсерйозно. – Краса – смертельна зброя.

– Авжеж. Тому на нас уже йде смертельна зброя-два. Поглянь, який красунчик.

Дана озирнулася, і чергова скибочка абрикоса просто застрягла у неї в горлі. До них наближався Хосе-Антоніо.

– Ти вважаєш його гарним?

Денис не відповів. Його рука, на яку спиралася Дана, ласуючи пуншем, раптом здалася їй цегляною.

– Я вже десь його бачив.

– Звичайно. Це ж мій викладач інформатики з ліцею.

– Ні. Те, як він рухається. І це волосся… о, Боже!

– Що? Та що таке?!

Ден смикнув Неждану так сильно, що піала ледь не вилетіла з її долоні.

– Ходімо звідси, – крізь зуби процідив він, але було вже пізно. Хосе обіймався з Родріго зовсім поруч; чулися поплескування по плечу та вигуки іспанською. Коли ж Хосе повернувся до Дани, його й без того широка усмішка змією поповзла до самих вух.

– Дано, що за чудовий сюрприз! Як життя, querida?[11]11
  Рідна (ісп.).


[Закрыть]

– Дякую, регулярно, – почувши це, Ден закашлявся. – А ти як?

– Я? Добре. Тільки сумую за тобою. Звідтоді, як ти пішла, – він окинув її липким, як павутиння, поглядом, – у мене більше не було таких… г-м… обдарованих учениць.

– Я вам не заважаю, хлопче?

Млосні південні очі раптом спалахнули люттю.

– Ти ще й досі з ним, моя люба?

– Вірність – моє друге ім’я. А ти як? Ще не одружився?

– Ні. Хоч дід постійно мене пиляє, каже, що вже пора подумати про слід, який я залишу по собі, про вічність у дітях та іншу маячню – я не кваплюся. Важко знайти… справжню жінку.

Якби злі погляди могли обертатися в ножі, Хосе давно лежав би біля Денисових ніг, спливаючи кров’ю.

– Ви не повірите, але з чоловіками та ж сама проблема!

– Я розумію твого дідуся. Він сьогодні тут? – у повітрі запахло грозою. Врятувати становище могла тільки пустопорожня балачка – так навчав її Денис.

– Ні, слава Ісусу. Він лише завтра буде в Україні. Мабуть, залишиться тут назавжди.

– Тобто?

– Ну, він же українець, хіба я тобі не казав? Колишній вояк УПА. Впертий старий віслюк, але я його люблю. Моя мама – його старша донька – вийшла заміж за мексиканця.

– А сам дідусь звідкіля? – раптом спитав Денис, та так люб’язно, що здавалося, з вуст замість слини ось-ось сироп потече. Хосе-Антоніо глянув на нього недовірливо, якусь мить вагався, та, вочевидь, на їхнє щастя, ще не встиг поспілкуватися з Брициним. Ніяких особливих підозр у нього не виникло.

– З Аргентини. У нього тут фонд благодійний є… філія, власне… Може, чули? «Світло надії» називається.

* * *

– Ти тямиш, про що говориш, Денисе? – Дана гасала кухнею, як торпеда. – А віриш? Ти сам собі віриш? Разів сім ти бачив Хосе в ліцеї, а тут на тебе прозріння напало, та ще й таке дуже, що ти не зміг відбитися! Бо я – ти чуєш?! – я тобі не вірю. Не вірю, що на касеті – Хосе. Він хороша людина! Цього просто не може бути!

Блідий і змучений – давалася взнаки друга безсонна ніч, Ден жалібно дивився на те, як Дана з усіх сил перетворює каву на бурду, але ще намагався жартувати.

– Ніхто не може бути визнаним хорошою людиною, якщо це не доведено математично.

– То й доведи, – чашка дзиґою закрутилася по столу, вихлюпуючи із себе щось брунатно-коричневе. Ден поморщився.

– І тобі смачного.

– Годі! Годі з мене цих китайських церемоній! Чому ти вирішив, що Хосе – організатор?! А касета – та, де буцімто він ґвалтує Ніку – її ж немає! Ти казав мені, що віддав її куди слід! З чим ми підемо до дона Мар’яно?!

– Я лишив собі копії. Всі.

– Для домашнього перегляду?

– Дріб’язково; Дано. Не вражає. І перестань волати, в мене від твого крику голова болить. Позавчора я стояв там і змушував себе зберігати спокій, коли ця мерзота витріщалася на тебе, як на розетку…

– А як це?

– Не має значення. Я чемно слухав його патякання про дітей, про слід у вічності, і думав… знаєш, про що? Я думав, а як же бути з моєю вічністю в доньці? З моїм слідом на землі? Якби я тільки міг… Якби не те, що я не знаю й досі імені замовника… я убив би Хосе прямо там. На місці. Задушив би голими руками!

– Та з чого ти взяв…

– Дано, ти не забула, чий телефон дістала вчора від Брицина?!

Дана насупилася.

– Це ще нічого не означає.

– Аякже. У цій справі кожна дрібниця не означає нічого і, водночас означає все. Але я поважаю твоє право на курячу сліпоту. Просто так збіглося, що телефон чувака, котрий може дістати тобі дитяче порно, виявився ще й номером на квартирі, яку знімає любий Хосе.

– Чувака?! Це ж треба, які слова ти знаєш… То з цього ти зробив висновок, що він – організатор?!

– Ні. Втім, навіть якби він був простим посередником, я так само б стер його з лиця Землі. Але він не посередник. І знаєш, чому? Бо їм стільки не платять.

– Скільки?

– Дуже багато, нагідко. Та квартирка, що він її винаймає – то напускання туману нудному аргентинському дідусеві. У Хосе-Антоніо ще три квартири в центрі міста, дві з яких він здає за круглу копійчину, і один заміський будиночок. У Феофанії, курортній зоні, де в принципі будуватися заборонено. Ти хоч уявляєш собі, у скільки це йому обійшлося?!

– А може, це дід дав йому гроші?

– Ні. Дід, по-перше, принципово не видає своїм кревним такі суми – він старомодний і любить, коли гроші заробляють, а не беруть. А по-друге, він і так досить часто покривав свого безпутного онука. Це цілком надійні дані. Ти, до речі, знаєш, скільки років твоєму Хосе?

– Він не мій, але… приблизно. У дев’яностому році йому було двадцять, отже, зараз – десь двадцять шість, так?

– Ні. Тридцять три. І живе він тут за липовими документами.

Дана безсило гепнула на стілець поруч із Денисовим.

– І все одно це ще нічого не доводить.

– Я люблю твою впертість, нагідко. Ти підеш зі мною до дона Мігеля? Нам призначено на дванадцяту.

– Ну, ти ж до лікаря так і не пішов…

– Мені вже краще.

– Дуже добре. А мене запрошено?

– Так. Я нарешті представлю тебе, як свою дружину.

– Боже мій, я вже помираю від щастя! А як же Сава?

– А він – мій друг. Чудова гра слів, правда?

* * *

Сеньйор Мар’яно не змусив їх чекати. Його кабінет, двері до якого відчинила привітна секретарка років п’ятдесяти, просторий, світлий, уздовж стіни був заставлений зручними, але недорогими кріслами, середина ж була порожня, без звичних у таких випадках столів для нарад чи невеликих журнальних столиків. Сам дон Мігель, сивий, як голуб, старий, що сидів спиною до вікна за сірим столом, упіймав здивований погляд Неждани на ту пустку посеред кімнати, підвівся і, простягаючи їй руку, пояснив:

– Тут часто бувають діточки на візках – нічого простір захаращувати, – він говорив з іноземним акцентом, ледь-ледь помітним і дуже милим. – Маріє, кави нашим гостям. Твоєї, фірмової. Я – Мігель Мар’яно, а ви, очевидно, подружжя Жакявічюс? Пані…

– Дана. А це – Денис.

– Чим можу служити? – дон Мігель дочекався, доки сяде жінка, і теж важко опустився на стілець. Кава з’явилася дуже швидко, однак, чекаючи її, всі мовчали – налаштовувалися на розмову. – За вашими словами, це стосується фонду «Діти Божі», і справа неприємна… На нас що, – старий криво усміхнувся, – знову податкова хоче наїхати? Чи вже поліція?

– Я бачу, – вступив Ден, – що ви добре знайомі з нашим сленгом.

– З тієї миті, коли моя нога ступила з трапу літака на українську землю, – сеньйор Мар’яно закашлявся, – і дотепер, певно, не було такого дня, щоб мене у чомусь не підозрювали. Говорили, що я торгую дітьми, як грушами на базарі, що відмиваю гроші, що…

– Саме тому ми тут, – озвалася Дана.

– Через відмивання грошей?

– Ні. Через торгівлю дітьми.

Дон Мігель помовчав, а потім із відчутними сталевими нотками в голосі мовив:

– Я був би вам дуже вдячний, якби ви залишили мій кабінет.

– Що ж, це можна, – охоче погодився Денис. – Я працюю на латвійське бюро Інтерполу, а співпрацюю з українським бюро, я ніхто, і не маю ніяких прав набридати вам. Тому піти звідси для мене не проблема. Можете навіть надати мені необхідне прискорення. Я лише боюся, що після мене сюди прийдуть співробітники СБУ. Особисто я переконаний, що ви не причетні до тих злочинів, які кояться під дахом цього фонду. Та я не уявляю, як поділитися своєю впевненістю з тими хлопцями…

– Це – мій фонд. Якщо під його дахом коїться щось таке, про що я не знаю, мені лишається хіба що застрелитися!

– Ну навіщо ж так категорично? – скрадливо промовив Ден. – У вашому фонді сорок відділень?

– Сорок два. Щойно відкрилися представництва в Індії та Руанді.

– Тим більше… хіба одна людина здатна все це контролювати?

– Сеньйор Жакявічюс…

– Прошу вас, просто – Денис.

– Ні. Це звертання для друзів, а ви мені не друг.

– Та хтозна…

– Отже, сеньйор Жакявічюс, що ви про мене знаєте? Себто чим я в житті займаюся?

– О, дайте пригадати… Автомобільні, нафтопереробні та сталеливарні заводи, риболовецька флотилія, нафтові танкери – класні штучки, чи не так? Трохи великої рогатої худоби – ви ж експортуєте м’ясо, правда? Кавові плантації, агава… що ще… а, так, ще вас підозрюють у зв’язках із колумбійськими наркобаронами.

– Це доведено? – сірі очі сеньйора Мар’яно перетворилися у дві вузенькі щілини.

– Ні.

– Тоді навіщо ви це згадали?

– Ви спитали, що я про вас знаю.

– Гаразд. І вам відомо, які в мене статки?

– Само собою, Боже, а як же інакше? Бажаєте чути чистий прибуток сім’ї Мар’яно чи товарообіг вашої імперії?

Дон Мігель кивнув:

– Добре. Професійно. А тепер скажіть, як, на вашу думку, я міг би стати мільйонером – так це зараз красиво називається? Ні, як же… в часи моєї молодості це звалося просто – «багата людина». О, так – мультимільйонером! То міг би я ним стати, не контролюючи все й особисто?

Денис довго мовчав, перш ніж зронити:

– Вибачте.

– Прийнято. Зараз я вже не в бізнесі. Я для цього застарий. Бог благословив мене синами… троє синів, і доньки. Мої діти працюють, уже й онуки працюють – я насолоджуюся плодами того, що посіяв… багато років тому. Але й досі, сеньйоре Жакявічюс, я контролюю все, за що беруся. І все, за що взявся колись.

Ден ще трохи помовчав. Неждана знала, що він не просто збирається з думками – ні, з ними він зібрався задовго до того, як прийшов сюди. Він підшукує аргументи саме для цього співрозмовника, зважаючи на особливості його характеру, він вигострює їх, аби переконати впертого діда у необхідності співпраці з ним. І Денису це вдасться. Як завжди.

– Дон Мігель… ви дозволите так вас називати? – прошу повірити, що я прийшов сюди не ображати вас, не ставити під сумнів ваше чесне ім’я. І загрожувати існуванню вашого фонду – це теж не моя мета. Власне кажучи, я ніколи б не прийшов сюди із самими лише підозрами, хоч би якими серйозними вони були. Але ситуація критична – це по-перше, а по-друге, я володію вже не припущеннями, а фактами.

– Справді? Якими?

– У Києві зникають діти. Дівчатка, від п’яти до десяти років. Ця ниточка тягнеться ще з Латвії, з тих років… але про це не будемо, бо там питання закрите. Подібні випадки почалися в Ризі, а потім пішли мандрувати колишнім Союзом. Таллін, Мінськ, Москва, Батумі, Єреван… Усі – як під кальку писані. Дівчатка наче випаровуються, а потім, коли їх знаходять… якщо їх знаходять – це десь у двох випадках із п’яти – вони мертві, зґвалтовані, а деякі ще й позбавлені кількох внутрішніх органів… дуже професійно позбавлені. Розумієте, про що я?

– Та певно, не дурний. Дитяча порнографія плюс чорний ринок донорських органів. Дуже розумно… ні, не треба здригатися, дорога сеньйора. Якщо ви хочете від мене моральної оцінки цього страхіття, то я готовий пролити сльози з криками «Як це жахливо!» І це справді так, але з погляду справи це вигідно, розумно і вкрай небезпечно.

– У чому ж небезпека?

– Не у порнофільмах, пані Дано, – старий знову збився на місцеве звертання. – Тут якраз усе просто. Але органи – потрібна операційна, контейнери для перевезення. Я не впевнений, та здається, донорське серце поза тілом живе лише кілька годин. А літаки для транспортування органів за кордон? Якщо те, що ви мені розповіли, правда, то це добре організована і тому небезпечна група людей, чий керівник перебуває на високих щаблях державної влади та має унікальні можливості технічного забезпечення цього процесу. А заробити на цьому можна добре, так. На жаль. Проте ви нічим не підтвердили, що до цього причетний фонд. Не забувайте, що мої діти – інваліди. Навряд чи з них буде якась користь як із донорів.

– Доне Мігель, наскільки мені відомо, під вашою опікою не лише малюки, які змушені вести сидячий спосіб життя і чиє серце зношене від народження. Є ще так звані неповноцінні діти, цілком здорові фізично, чиє відставання у розвитку часом можуть помітити лише фахівці та близькі люди.

– Це поширена помилка, сеньйор Жакявічюс. Не так уже й часто розумові відхилення мають локальний перебіг. Мозком тут справа не обмежується. Це генетика. Ось, наприклад, дебільність зазвичай супроводжується серйозними внутрішніми патологіями.

– Так, але, як ви слушно зазначили, про це знають далеко не всі.

– І все ж таких дітей остерігаються викрадачі, а лікарі – ну, органи ж видаляють лікарі… вони в курсі справи. Та й які порнозірки із цих небораків?

– Сеньйоре Мар’яно, якби ви хоч уявляли собі, що збуджує деяких… не можу їх людьми назвати… тут точно краще застрелитися, ніж про це думати. А стосовно перевезення органів… Їх перевозять разом із дітьми.

– Це вельми спрощує справу. І знижує, так би мовити, рівень організатора.

– А замовника, як ви гадаєте?

– На порно?

– Замовники на органи не в Україні, і навіть не в СНД, це ж очевидно.

– Згоден, пане Жакявічюс. А щодо вашого запитання… Моя відповідь – ні. Для того, щоб для тебе викрадали з вулиць дітей, треба бути багатим. Дуже багатим і дуже безкарним. Не те, щоб це було складно організувати… і я, знову ж таки, не про мораль, але має бути велика віра у свою безкарність. Або повне усвідомлення цього. Ви розумієте, про що я?

– Так.

– А ваші докази… стосовно фонду… де вони?

– Ось, – Ден акуратно поклав на стільницю касету. – У вас є відеомагнітофон?

– Є. У сусідній кімнаті, – він махнув рукою ліворуч від себе, де в стіні виднілися невеликі двері. – Там ми зберігаємо деякі навчальні матеріали, серед них і відеокасети для батьків і діточок. Часом мусимо їх продивлятися прямо в офісі.

– А як щодо серця? Міцне?

– Не скаржуся.

– Гаразд. Ми почекаємо тут, якщо дозволите. Я не хочу, щоб моя… дружина бачила це знову. І все ж на вашому місці я поклав би таблетку валідолу під язик.

Старий знизав плечима.

– Потурбуйтеся краще про своє серце, якщо з’ясується, що ви намагаєтеся кинути тінь на справу всього мого життя.

Він підвівся, взяв касету і зник у крихітній кімнатці. Дана не знала, як довго його не було – відлік часу вело лише її серце, яке несамовито гупало у грудях, і так заходилося, що, здавалося, ще мить, І воно зупиниться, лусне від болю. Та коли дон Мігель повернувся, Дана зрозуміла, що Денис не помилився, перш ніж почула бодай слово з вуст старого сеньйора. Туди, у пекло правди, входив літній, але бадьорий чоловік, стрункий, із доброю поставою та блиском, нехай і сердитим, у сірих очах. Звідти ж вийшла руїна з чорним проваллям замість рота, з якого прозвучало:

– Так, це він. Мій Хосе. Він у масці, сучий син. Він завжди був у масці…

Дана і Денис напружено мовчали.

– Дон Мігель, – нарешті озвався Ден, – мені так прикро, але я мушу… Ваш онук… він не лише знявся на тій касеті. Він… ви додивилися її до кінця?

– Само собою.

Ден посірів не гірше за сеньйора Мар’яно, та все ж договорив:

– Він ще й керував викраденням дівчаток. Я не можу цього довести, принаймні в суді, хіба що Брицин розколеться, але я в цьому дуже сумніваюся. Однак я знаю, що Хосе…

– Я зрозумів, – вигляд у старого був такий, що Дані раптом здалося – ще трохи, і він на шматки розвалиться. – І я вам вдячний. Я насправді дякую за те, що ви з дружиною прийшли сюди, і… силою змусили мене тримати очі відкритими – як лікарі, коли дістають із зіниці скалку. Я не був сліпим раніше, та часом не бажав дивитися на підозрілі речі, – сеньйор Мар’яно помовчав. – Іван Іванович теж тут замішаний, так?

– На жаль. Наприкінці вісімдесятих він жив у Латвії, потім – у Москві, у Грузії бував. І теж трошки опікувався вашим фондом. Займався відкриттям філій, збирав документи…

– Трошки… мені здавалося, Іванові я можу довіряти. А онук… що ж, я винен. І Рита, моя донька… це її первісток. Хосе-Антоніо. Я хотів, щоб його назвали якось просто, по-нашому. Подвійне ім’я – подвійна натура, так мені чомусь здавалося. Хоча, – тут дон Мігель знизав плечима, – Рита вийшла заміж за мексиканця, а в них свої традиції. Вона мусила шанувати їх, як і свого чоловіка. Мене самого вже цілу вічність ніхто Михайлом не називав.

– А хочете, я буду? – мимохіть вирвалося в Дани. Сеньйор Мар’яно глянув на неї з інтересом.

– Хочу. І спасибі, що спитали. А тепер ви можете йти, – старий знову простягнув руку Дані – його пальці стукались один об одного. – Я про все подбаю.

– Вибачте, але… – Неждана хотіла сказати щось про правосуддя, та замовкла, і навіть не через застережливий жест Дена – вона просто побачила суд у крижаних очах пана Михайла. – Я тільки… якби ми могли хоч чимось допомогти вам.

– Можете. Хто ви за освітою?

– Е… я? Я вчуся. Студентка. А буду програмістом.

– Чудово. Українському відділенню фонду бракує працівників. Я навіть асенізатора взяв би, особливо з огляду на те, яким лайном виявився мій Хосе, але вони сюди не ходять. Я покладу вам хорошу платню – ви стільки ніде не заробите. Будете писати спеціальні навчальні програми для дітей та викладачів… ще чимось корисним займетесь… Ну, то як?

Дана безпомічно озирнулася на Дениса. Той розвів руками.

– Ти сама почала.

Пообіцявши добре подумати, Неждана вийшла з кабінету і, коли Ден закривав за ними двері, почула судомні схлипування.

– Боже мій, він плаче, – сказала вона. Денис кивнув.

– На його місці, – відгукнувся він уже у коридорі, подалі від секретарки, – я бився б лобом об стінку, рвав на собі волосся і посипав би голову попелом. Міцний дідуган.

– Щось мені не сподобалося оте його: «я про все подбаю».

– А мені навпаки, сподобалося. Це вихід, який усіх влаштує. Без скандалу, що нашкодить фондові, та кастрування Хосе без анестезії у найближчому СІЗО, коли тамтешні лягаві втямлять, хто до них потрапив. Головне, щоб дідусь не забув вибити з онука явки та паролі. Себто ім’я любителя зеленої малинки. А ти звернула увагу, що він здогадувався?

– Хто?

– Дано…

– Добре, добре, але з чого ти взяв?

– Він виглядав розчавленим, але не шокованим – усвідомлюєш різницю? Наш візит не став громом із ясного неба. Старий відразу втямив, хто на касеті, він упізнав би його навіть раком у паранджі – все-таки онук.

– Не можу повірити, що в розмові зі мною преподобний Ден вжив слово «раком»!

Денис усміхнувся.

– Я вклав у тебе всю свою ввічливість. Мені нічого не лишилося.

– То я тобі позичу. Під відсотки. І що тепер?

– Чиста дрібниця. Нам треба знайти режисера, лікарів, водія і замовників – і фільмів, і органів. А як ми їх будемо шукати, Дано? Ну, не мовчи – твої пропозиції?

Дана хотіла сказати, що всі вони сходяться на Хосе, та впізнала азартний блиск у холодних блакитних очах Дена – мисливець знову прокинувся і радів самому процесові. Їй захотілося трохи зіпсувати йому настрій.

– Дамо оголошення в газету. До рубрики «Різне». «Делікатний прокурор терміново бажає висунути звинувачення і шукає групу осіб, що підозрюються у скоєнні низки особливо тяжких злочинів. З огляду на брак прикмет підозрюваних, подається опис злочину. Питущим, ув’язненим протягом останніх десяти років, а також суб’єктам з несерйозними намірами прохання не турбувати».