Текст книги "Янголи, що підкрадаються"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)

Глава 13

1993 рік

Тітка доходила до семи з половиною місяців – далі збунтувалися нирки. Вони просто відмовлялися працювати, справа дійшла до штучних пологів, і лікарі буквально витягнули з того світу і Олену, і її сина. Як не дивно, хлопчик дуже швидко набирав вагу, доростав, так би мовити, до потрібної кондиції, а вже верещав, як цілком доношена трійня. З Оленою все було значно гірше. Вона практично оселилася в лікарні інституту нефрології, і всі турботи про брата лягли на плечі Неждани. Олена почувалася жахливо винною, і під час відвідин небоги ні про що інше говорити не могла.

– Господи, якби я знала! Якби я могла собі уявити, чим це все закінчиться, – тітка тихо плакала, розмазуючи сльози по набряклому лицю, а милосердна Дана колихала на руках малого, не нагадуючи Олені про їхню не таку вже й давню розмову.

– І що б ти зробила тоді, га? Годі вже ридати. Глянь, якого красеня ти народила! – хлопчик нарешті заснув на руках у двоюрідної сестри і сопів так солодко своїм кирпатим носом, що в Дани аж серце заходилося від любові до нього. Ледь взявши на руки цей писклявий згорток із червоним личком і сердитими – їй-богу, чомусь уже сердитими синіми очима, Неждана негайно вручила йому своє серце на вічне зберігання. Вона з жахом згадувала ту свою категоричність, з якою вимагала аборту, – Боже милостивий, цього дива могло просто не бути на світі! – й носилася з немовлям, наче його справжня мама. – На, потримай – та не на вазі, до грудей притисни! Ось так… Хіба він у нас не диво?

– Диво. Тільки груди в мене порожні. Я народила, а ти доглядаєш… тобі навчатися треба!

– Все одно невдовзі канікули, – відмахнулася Дана. – Ти добре відпочинеш за літо, видужаєш, а за малим я догляну, не сумнівайся… треба буде – наймемо няньку.

– Няньку? – скрикнула Олена так, ніби хтось запропонував їй запхати сина у пащу великого сірого вовка. – Жінку за гроші?

– Тьотю, жінка за гроші називається інакше. О, до слова – ти вже вирішила, як наречеш малого?

– Ти будеш сміятися, але ще ні, – на блідих, знекровлених до синього вустах Олени – де поділися рожеві пелюстки? – заграла слабка посмішка. – Все здається, що гідного імені для нього в усьому світі немає. Правда, я божевільна?

– Правда. Я знала це з того часу, як ти вирішила народити. Але то нічого, ми почекаємо, так, синку? Нам усього лише два місяці, ми, по суті, щойно лиш мали народитися, ледве що чуємо… але давай скажемо мамі, щоби поквапилася… довідничок імен їй подаруємо… Ще через неї нам штраф платити доведеться, – Дана підняла очі на тітку, і вже серйозно мовила. – Зареєструвати дитину слід протягом трьох місяців, інакше оштрафують – на копійки, та все ж… Думай скоріше, не годиться якось до такого лицаря звертатися: «хлопче». Є хоч якісь ідеї?

– Є одна… я подумаю…

– Тільки одна? Малувато. Треба, щоб вибір був. Але нічого. Наступного разу я все ж принесу тобі книжечку «Що означають наші імена?»

– Те, що вони означають, – якось підкреслено серйозно промовила тітка, – зазвичай не має нічого спільного з людьми, що ними названі.

– Еге ж. Рибам легше. Їх усіх класифікували досить давно, – Дана хихикнула. – А з дітьми морока… Знаєш, ви, іхтіологи, божевільні. Всі, хто має стосунок до біології – причинні. Ви знущаєтеся з живої природи.

Олена засміялася.

– Чекай, може, мій син виросте і теж захоче стати іхтіологом.

– Якщо він цього захоче, то не виросте, – урочисто пообіцяла Дана. – Я особисто заб’ю його на смерть ще до повноліття.

Після цієї розмови минув ще тиждень. Тітка поволі одужувала, прогнози лікарів були обережно-оптимістичними, або, як вони називали це на медичній мові, сприятливими, і тому опівнічний дзвінок із лікарні здався Дані якоюсь помилкою. Спросоння – а вона практично не спала цілу добу, бо вередував малий, – Дана спершу навіть не втямила, про що йдеться.

– Себто як помирає? – говорила вона в трубку, хитаючись, як молода яблунька від сильного вітру. В голові була така каша, що навряд чи вдалося б зараз вирішити бодай найпростіше рівняння. – Чекайте, щойно вчора я була в неї, і мені сказали, що все гаразд. Який ще фактор ризику? Що означає «можливо, це кома?», – сон поволі витіснявся зі свідомості професійним і прораховано-печальним голосом нефролога. – Ви що там, такі спеціалісти, що не здатні визначити, кома це чи ні? Я не кричу на вас, я просто голосно говорю. Так, завжди. То що таке з моєю тіткою? Ну то й що, що ви черговий лікар? А який потрібен? Лікуючий? Він буде зранку, але… що? Я зараз їду!

Дана кинула трубку і забігала квартирою, як обпечена. Невідомо, як довго її не буде – судячи з того, що наговорив їй так званий лікар, певно, хильнувши перед тим спирту, це може затягнутися на всю ніч. Тягти із собою малого недоцільно, залишати його самого – страшно. Дана кинулася до сусідів, але хтось кляв її з-за дверей останніми словами, не даючи навіть пояснити, в чому справа, хтось просто не відгукувався, і організувати догляд за братом їй не вдалося. Тоді Дана швидко перегорнула купу газет із рекламними оголошеннями і після розмови з кількома «няньками» для дорослих чоловіків таки натрапила на жіночку, яка згодилася за кругленьку суму посидіти з немовлям. Дана також згодилася розплатитися за її таксі, та, ледве глянувши на прибулу, сильно пошкодувала, що не схотіла брати із собою дитину. Няня, худа, як швабра, і на диво неохайна жіночка років сорока п’яти трималася так, ніби в глупу ніч помчала бозна-куди лише за покликом серця, але виходу вже не було. Дана видала няньці аванс, показала, де лежать пелюшки, пляшечки і баночки із молочною сумішшю, і вискочила з дому, скориставшись тим же таксі, що привезло до неї Аглаю Петрівну.

До лікарні вона дісталася швидко. У довідці зла медсестра, позіхаючи, як бегемот, сповістила, що Олену Тиктор перевели до реанімації, але стороннім туди не можна. Дана ледь стримала бажання послати цього монстра у білому халаті куди подалі, натомість сказала лише: «Ну, то спробуйте мене зупинити», – і помчала нагору, на третій поверх, перестрибуючи через дві сходинки. У реанімації було п’ять палат, дві з них, порожні, стояли зачиненими, і Дана просто відкривала двері решти й дивилася, хто там лежить. Тітку вона знайшла в останній, одномісній палаті-боксі для особливо тяжких пацієнтів.

Під стелею боксу розміром із коробку для взуття тьмяно блимала крихітна лампочка – світло тут не вимикали. Незважаючи на пізню годину, Олена не спала і відразу впізнала небогу, спробувала навіть ворухнутися. Спочатку Дану затопила хвиля полегшення. А вони казали, кома – промайнула в неї думка, і дівчина вже готувалася видихнути: «Слава Богу!», та глянувши на тітку пильніше, роздумала дякувати небесам. Попелясто-сіре безкровне лице, сині набряки під очима, що вже розповзлися ледь не до підборіддя… Дана похолола. Все у ній вкрилося кригою, і довелося відкашлюватися, щоби вичавити із себе семимильне слово: «Привіт». Те, що Олена помирає, було зрозуміло і без медичної освіти. Дані хотілося вити, кричати, битися в істериці, однак вона знову повторила: «Привіт» – і повільно наблизилася до тітки. Та підняла руку, вказуючи на ліжко.

– Сідай.

Голос у неї звучав моторошно, мов саме потойбіччя. Дана, боячись зачепити щось у хитромудрому сплетінні дротів, трубочок і голок, що ненаситними ґедзями обліпили Олену, дуже обережно примостилася на краєчку ліжка.

– Він… був тут. Приходив до мене.

– Хто він, тьотю?

У відповідь Олена зашипіла, як відкоркована пляшка теплої мінералки, і Дана потягнулася до кнопки виклику медсестри, хоча, минаючи сестринський пост у коридорі, побачила там лише порожнє крісло. Тітка, зауваживши рух небоги, похитала головою.

– Ні. Чекай… ось… – вона витягнула з-під запраної сорочки свій сапфір. – Зніми.

– Нізащо!

– Роби, що велю! Чи ти хочеш… щоб… у морзі зняли?

Дана розплакалася, але виконала Оленин наказ.

– Не реви… вже… не поможе… Я йду… Одягни… ось так. Носи його завжди… і… обіцяй… ніколи не продавати… хай там що… річ… дуже дорога… для мене…

– Я викличу лікаря! – Дана зірвалася на ноги.

– Сядь, ради Бога. Це вже… не лікується… я… справді… зрадила тебе… Залишаю саму… із сином… подбай про нього… я не хотіла… так сталося… я думала, минеться… гадала, що зможу… але він прийшов не дарма…

Вона марить, вирішила Дана. Стиснула тітці руку.

– Хто прийшов, тьотю?

– А малого… – не відповідаючи, продовжувала Олена, думки якої плуталися, і, хоч уповільнено, але пхалися одна поперед одної, і жінка губила їхні уривки, не пригадуючи, що вже сказала, а що – ні, – назви його… Любомиром.

– Але чому?

– Бо ім’я дуже гарне. Любомир… Ігоревич… Тиктор. Ти чуєш мене?

– Так, – по щоках Дани текли сльози, і вона навіщось ковтала ті, що падали на губи.

– Поправ мені… подушку…

Дана нахилилася над Оленою, як могла, вирівняла їй постіль. Тітка усміхнулася – такої моторошної посмішки дівчина ніколи не бачила раніше – і торкнулася синього камінця, що звисав з Даниної шиї.

– Ігоревич… затямила? Я казала тобі, що він… приходив?

Невже той покидьок і тут Олену знайшов?

– Так, тьотю. Все гаразд.

– Ти… така… у мене… гарненька.

– Я – ні. Це ти у нас красуня!

– Що ж, хоч… Господа порадую… пробач… тільки будь… обережна, бо він ще… може повернутися…

– Так, так, добре. Я буду дуже обережна. Я покличу лікаря.

– Як хочеш… Даночко, доню… серденько моє… сонечко руденьке… я так тебе люблю!

– І я тебе, тьотю… Тьотю?! Ні, о, Боже мій, тільки не це!!! Тьотю!!!

Надривний крик вирвався з палати, розпорюючи просяклу медикаментами та відчаєм лікарняну тишу, і полинув довгим коридором, збудивши медсестру, що спала на кушетці в кабінеті чергового лікаря, і його самого, що спав на медсестрі, а ще – кількох пацієнтів, які, звісно, добре розуміли, що означало це волання, яке за мить перейшло в нелюдське виття. Від тітчиного тіла Дану довелося відтягувати силами двох санітарів, котрі потім, буркочучи щось несхвальне про пацієнтів, які надумали помирати серед ночі, відвезли Олену до моргу. Сполоханий лікар, проклинаючи все на світі, а найперше – себе, за те, що, по суті, сам привів сюди цю істеричку, вколов Дані конячу дозу снодійного, і, не надто напружуючись, поклав її спати на те саме ліжко, з якого щойно зняли труп Олени Тиктор. Неждані так і не судилося дізнатися, чи почула тітка її останні слова. Їй так хотілося вірити, що почула, і вона щосили себе в цьому переконувала, і часом майже вірила, що так. Але в тій геєні, котра настала після смерті тітки, навіть ця, друга за своїм значенням після малого Любомира, втіха у її житті не була повною. У ті ночі, коли втома перемагала впертість і страх, і Дана засинала, їй марилося одне й те ж: Олена, вже мертва, стояла на ногах біля ліжка небоги і сповненим муки голосом просила: «Повтори, що ти сказала!» Дана повторювала, але тітка не розбирала слів, знову перепитувала, і так – без кінця… Зазвичай Дана прокидалася від власного крику.

Глава 14

«Того дня ніщо не віщувало біди» – цю фразу, досить часто вживану і в романах, і в періодичній пресі, Любко просто ненавидів, вважаючи її класичним зразком «чавунного штампа» – того, який вживають, не надто замислюючись над змістом. А що, по-вашому, мало віщувати біду, часто запитував він, насолоджуючись безглуздими, на його думку, відповідями: поганий сон, кепський настрій без очевидної причини, усе валиться з рук, тягне на сон або на сльози… Він цілком і повністю поділяв думку Оскара Уайльда про те, що ніяких вищих знаків не буває, а оскільки намагався підтримувати імідж інтелектуала, навіть працюючи у бульварній газеті, то завжди ретельно добирав слова для своїх статей. Він був переконаний – якщо замітка починається цими зашкарублими словами, далі можна просто не читати. Хоч би про що йшлося, подано це погано – а його як професіонала вже не могли шокувати будь-які новини, тільки їх подання.

Що ж, кожному воздається по вірі його – і ТОГО дня справді ніщо не віщувало біди. Він був звичайним, цей день – обурливим у своїй звичайності. З неба не сипав чорний сніг, та й білий теж – він не часто буває у квітні, не каркали зловісно ворони, темні хмари не заступали сонце, і сни Любку бачилися винятково чудові. Ніка, як завжди зранку, трохи капризувала, не бажаючи їсти корисну для здоров’я кашу і вимагаючи некорисної ковбаси. Любомир навіть хотів на неї нагримати, але стримався, і це було єдиним, що потім його втішало, якщо це слово тут доречне. Однак ця обставина трохи підтримувала його – та ще те, що, прощаючись із Нікою в дитсадку – вибачте, у так званому нульовому класі, вона так пишалася, що ходить до майже школи, Любко, теж за звичаєм, розцілував сестру в рожеві щічки, але несподівано замість: «Бувай!» – сказав:

– Я люблю тебе, янголятко. Я дуже-дуже тебе люблю.

Домініка всміхнулася і відповіла:

– І я тебе теж. Дуже-дуже.

Може, це й було віщуванням?

О шостій вечора, ще засідаючи в редакції «Юності», відчуваючи, як пар валить у нього з вух, перехопивши на обід лише цигарковий дим, чітко усвідомлюючи, що забрати сестру вчасно він не встигне навіть на гелікоптері, й не бажаючи вантажити Галю своїми проблемами, Любко зателефонував до дитсадка. Таке траплялося, хоча й не часто, і він домовився з однією вихователькою, яка ну дуже цінувала його творчість, що та, у разі таких виробничих накладок, заведе Ніку до сусідки, баби Каті, котра пам’ятала ще геніального Юхима і, хоч це й дивно, дуже його любила. Трубку зняла завідувачка садком, жіночка років п’ятдесяти на прізвисько Кремінь – як її прізвище насправді, Любко не пам’ятав. Вона правила своїм садком залізною рукою, а дисципліні в ньому позаздрив би сам Макаренко. Забувши назватися, він попросив покликати Юлію Семенівну.

– Її немає, – прозвучало у відповідь. Любко здивувався.

– А зранку була. Вона захворіла?

– А хто її питає?

– Ой, вибачте, це Любомир Шеремет. Я з приводу Ніки. Я тут на роботі затримуюся і попросив би… – він увірвав мову, бо завідувачка спочатку сказала: «Ми вам дзвонили, у вас постійно зайнято», – а потім заплакала. Він чомусь не став нічого більше розпитувати, очевидно, від шоку, просто кілька секунд дослуховувався до її придушених ридань, а потім кулею вилетів із редакції, навіть не поклавши трубку. Вони з таксистом порушили всі правила дорожнього й придорожнього руху, і водій відмовився брати додаткову плату, бо почув, у чому справа, і спохмурнів.

– Та не переймайся так, брате, – спробував він утішити пасажира. – Може, у малої живіт заболів. Апендицит там якийсь, чи що…

– І тому Кремінь плаче?

З авто Любомир вискочив на ходу і відразу ледь не носом вперся у жовтий міліцейський «бобик» із синьою смугою на боці. Сусідньою доріжкою до бокових воріт рухалася машина «швидкої допомоги». Любко спізнився буквально на якусь мить і, діставшись до клятих воріт, отримав чудову можливість помилуватися задніми фарами білого мікроавтобуса.

– Чорт!

По тій посипаній гравієм доріжці, яку щодня, поміж інших, утоптували і вони з Нікою, чомусь не біглося. Він повз по ній, як контужений слимак, повз, проклинаючи всіх софістів світу: якби вони мали рацію, якби шлях, поділений на відрізки, пройти було неможливо, він би ніколи не дізнався, що сталося, він так і жив би в незнанні, але «би» – безглузда частка, і вже ось вони, двері, які треба потягнути на себе, щоб увійти. Потягнути на себе…

Він так і зробив. І на нього впало все й відразу. Істерика Кременя, яку звали насправді Тамарою Іванівною, і яка виявилася матір’ю Юлії Семенівни, міліція – метушлива, як роздратовані оси, допит, довгий-предовгий, і страшна істина: Ніка зникла. А молоденька вихователька опинилася в лікарні з підозрою на інфаркт.

Ніхто достоту не бачив, як це сталося. На вечірній прогулянці все було, як завжди – дівчатка бавилися ляльками, хлопчики, ніби знічев’я – танками та машинками, аякже, вони були вже такі дорослі й трохи стидалися своєї зацікавленості іграшками, але й відмовитися від них не могли. Ніка блукала майданчиком осторонь від інших дітей – вона взагалі росла самітницею, його дівчинка – з незмінною Манею в руках. Юлія Семенівна в цей час, сидячи на ослінчику під «грибком», запоєм читала про походеньки Джеймса Бонда – дивно, які незначні, цілком зайві деталі закарбовуються у пам’яті в такі моменти життя. Втім, раз у раз вихователька оглядала своїх курчат щодо кількісної наявності. Востаннє вона бачила Ніку тоді, коли, вистромившись із виру карколомних пригод найкращого агента британської розвідки, зауважила дівчинку біля паркану – та завзято демонструвала язика й Маню бродячому псові. Звелівши не дражнити тварину, Юлія Семенівна знову зачиталася і отямилася, лише почувши звук працюючого двигуна – від’їжджала якась машина. Жінка підхопилася, але було пізно. Усе, що вона встигла помітити – це задник якогось авто вітчизняного виробництва – чи то «Жигулів», чи «Москвича», короткозора вихователька впевнена не була – бежевого кольору, котре швидко віддалялося у напрямку центру. Зчинивши ґвалт, пані Юлія кинулася викликати міліцію. Люб’язна диспетчер сповістила, що машина буде десь за годину, бо бракує пального, однак пообіцяла розіслати орієнтири всім постам ДАТ. Та чи не всі пости встигли їх отримати, чи викрадачі просто змінили авто, але більше Ніку ніхто так і не бачив. У сітці паркану виявилася чималенька діра – на рівні грудей дорослого чоловіка. Вона давно там була, але чомусь раніше її ніхто не зауважував. Таке трапляється.

Молодий капітан міліції, чиє ім’я Любко так і не запам’ятав, хоч як старався, а звання вирахував, як у дитинстві, за зірочками на погонах, – сильно нервувався, багато палив і що три слова вставляв матюки. Любомир слухняно відповідав на запитання – ви розумієте, ми не хочемо вас турбувати, співчуваємо вам, поділяємо ваше горе – почувши це, Любомир ледь не спитав, а чи є діти в капітана, – але ви ж розумієте, від ваших відповідей залежить те, як швидко ми знайдемо Ніку… правда, ви це розумієте? Любко слухняно кивав, але не розумів. Ані того, як йому тепер жити, ані того, яким чином його відповіді можуть хоч у чомусь допомогти. Прізвище, ім’я та по батькові, так, той самий, яка у нас, виявляється, начитана міліція… тобто карний розшук. Усе одно. Так, звичайно, я підпишу книжку вашій мамі, можу навіть усю бібліотеку підписати, хоч олександрійську… згоріла? Вибачте, щось я не те говорю. Адреса, місце роботи, фото Домініки – хороше, кольорове є вдома, а звичайне вже надала завідувачка дитсадка. Ні, мала ніколи не розповідала про сторонніх дядів, які виявляють до неї підвищену увагу. І про сторонніх тьоть теж не розповідала. Про що говорили взагалі? Про ляльку Маню і про поезію, про те, як минув день – у нього і в неї, про Петрика Семенишина, який їй, мабуть, подобався, бо щохвилини з’ясовувалося, що він «надто багато про себе уявляє». І про янголів. Ні, він не казав, що всі люди – це янголи. Так, він попереджав, що до чужих підходити зась. І що не можна нічого в них брати, і нікуди з ними їздити теж не можна. Так, неодноразово. Звідкіля йому знати, чому вона не послухалася? Ні, він зовсім не кричить, і не знає, чому дзвенять шибки в кабінеті завідувачки, яка боїться тепер потрапити йому на очі. Милосердний капітан призупинив допит.

– Хочете курити?

Любку хотілося померти. Він взяв сигарету негнучкими пальцями, хоча смутно пригадував, що Мінздрав попереджає, але не гарантує, тим більше – смерті легкої та безболісної. І що він, на жаль, людина, а не коняка. Крапля нікотину його не доб’є. Вчепившись за цю асоціацію, настирливо закрутилося в голові знамените Симоненкове: «Ти знаєш, що ти – людина?», але він і цього не знав, він плутався у своїх відчуттях і мріяв не відчувати нічого, а капітан без імені тим часом щось говорив… потік слів, із якого раптом виокремилося:

– П’ятий випадок за рік! Усі дівчатка… до десяти років… з вулиць, садків, зоопарку…

– Їх знайшли? – цигарка випала з рук. Міліціонер опустив очі.

– Двох, – і, помовчавши, додав: – Тіла.

Більше Любко нічого не бажав знати. Проти ночі пішов дощ, і він пішов із дощем – у місто, він блукав вулицями-удавами цілу добу і не відчував нічого – ані втоми, ані бажання поспати, але біль його не минав. Домініка стояла перед очима такою, якою була тим проклятим ранком – у блакитній сукеночці, нових сандаликах, білих гольфиках на збитих – упала з велосипеда – ногах і білим бантом на голові. Любко так пишався тим, що сам зав’язав той бант, тим, що нарешті навчився його зав’язувати, і та широка газова стрічка надзвичайно пасувала Ніці; зі своїм довгим золотистим волоссям сестра скидалася на ляльку набагато більше, ніж її Маня, була такою гарненькою – очей не відірвати. А може, бант і привернув увагу бандита? І навіщо тільки він зав’язав ту окаянну стрічку?

Він блукав би по місту й далі, доки не впав би десь, знеможений, а люди переступали б через нього і гидливо брижили б носи, думаючи, що він п’яний. Він так і не зміг напитися, жлуктив усе, що горіло, але збунтувався шлунок – свідомість залишалася чистою, мов скло, а усвідомлення того, що трапилося, різало серце ще гірше. Та допомога прийшла з цілком неочікуваного боку – від його шефа, Якова Гнатовича, якого невідома добра душа з карного розшуку повідомила, що за горе в Любомира. Пан Бунчук осідлав свого «Опеля» і, як справжній ковбой, пустився на пошуки друга. Йому пощастило майже відразу – він здогадався зазирнути у бар «Газетяр», у підвальчику того самого будинку, де розміщувалися редакції кількох газет – і поміж них їхньої. Коти знаходять шлях додому інтуїтивно чи інстинктивно, стверджують науковці – Любко так само прийшов на роботу. Тут було над чим замислитися.

Яків Гнатович не став вести з підлеглим довгі дискусії про сенс життя і недосконалість світу, відповідати на запитання, як таке могло статися, і чому саме з нею… з ним. Пан Бунчук також не дозволив вимастити шмарклями і сльозами свою нову жилетку – глянь, яка краса! на замовлення шилася! Він просто запхнув Любкові до рота якесь вбивче снодійне і, завізши додому, кинув спляче тіло в передпокої на підлогу, як лантух із соломою. На дверну ручку почепив цидулку із написом: «Не прийдеш післязавтра на роботу – звільню до бісової мами», і подався геть у своїх видавничих справах.

Коли Любко прокинувся, ця записка його дещо насмішила – спочатку. Це якщо прийняти за аксіому, що в тому стані він взагалі міг сміятися. Але ж і налякали їжачка голими сідницями! Можна подумати, йому є чого боятися! Зникла Домініка, і він умить став скидатися на порожню оболонку від мухи, висмоктаної діловитим павуком-життям. Він трохи потинявся квартирою і здуру подзвонив матері. Йому здавалося, що він збожеволіє, якщо не почує чийогось голосу. Не Ніки. Когось іншого. Бо навіть у тяжкому наркотичному сні Ніка щось говорила йому. Щось таке лялькове.

– Мамо, Ніка пропала! – крикнув він, мало не плачучи. І крізь потріскування на телефонній лінії та сотні миль дротів до нього долетів крижаний Агнесин голос:

– Ніколи не розуміла, навіщо твій батько назвав її цим дурнуватим ім’ям.

Її. Любко зціпив зуби і подумки порахував до трьох.

– Бо так звали його знамениту бабцю!

– Ха! Чим це вона знаменита?! Тим, що зі «стрибками» тягалася?!

– Це брехня, і тобі це відомо, – ще у ті щасливі дні, коли поруч із ним була Ніка, він навів довідки – заради неї, і з подивом з’ясував, що батько не збрехав. У Юхима справді була геройська бабуся-бандерівка, розстріляна якраз «стрибками», а не навпаки. – Але ми зараз не про те. Ти добре розчула, що я тобі сказав? Домініка зникла!

– Погуляє трохи і прийде!

– Мамо, її немає вже три дні!

– А тобі не здається, що це клопіт її батьків?

Цього разу, щоб заспокоїтися, довелося рахувати до десяти.

– Вони померли, мамо. Обоє.

– То чого ти від мене хочеш? – раптом (чи не раптом?) закричала Агнеса. – Щоб і я живцем до крипти полізла? Щоб у домовину лягла? Дістав ти мене зі своєю Нікою, хай їй грець! – і у вусі Любка болем віддалися короткі гудки. Йому здавалося, що він кричить від цього болю, від безвиході, і що кричить він один, а його місто мовчить. Місто, яке він колись так палко любив, а тепер ще палкіше зненавидів, німіє і лише насмішкувато виблискує вікнами-очима – таке велике і байдуже. Бездушний кам’яний мішок, у холодному череві якого назавжди зникла крихітна золотокоса дівчинка з очима кольору шафранів. Любомир упав на коліна, вчепившись собі у волосся.

– Я не вберіг її, татку. Боже мій, тату, прости мені – я її не вберіг!

Минула ще одна ніч без дна, І ще один чортів день, а надвечір Любко нащось подзвонив Галі. Він розумів, що зараз цього робити не треба, ще чіткіше, аніж тоді, коли набирав материн номер, та все ж – зробив. Галя страшно перелякалася, дуже швидко приїхала і довго втішала його різними способами, а коли нарешті заснула, знесилена, йому стало ще гірше, ніж було. Він подумав, що це ж вона вперше віддалася йому, взагалі вона була дівчиною, а він їй навіть якихось гарних слів не сказав… Він і сам не знав, чого шукав у її обіймах, але вже точно – не задоволення, він не міг навіть думати про задоволення, це здавалося йому зрадою Домініки. Просто те, що він живий, теж здавалося йому зрадою, а Галя… так, вона добре ставилася до Ніки, усі добре ставилися до його сестрички. Так, вона щиро сумувала разом із ним, але насправді це – його особисте пекло і тільки його біль. Хоча це, звичайно, ще не причина, аби псувати Галі життя. Чомусь Любомир був переконаний, що відтепер буде нести в собі лише деструктивне начало. Та хоч би як, а Галина не заслужила того, щоб її використовували. Вона хороша, спокійна дівчина, виживає у Києві, навіщо морочити їй голову? Щоправда, вона заявила, що ні на що не розраховує, що їй нічого від нього не треба, просто – бути поруч, та всі вони спочатку так говорять, а йому не потрібна сім’я. Все, що роблять дівчата у стосунках із хлопцями – все це з дальнім чи навіть з ближнім прицілом на сім’ю. Ще діти підуть… Любко здригнувся. Думати про Галю було прикро, про Ніку – нестерпно боляче. І він подумав про роботу. Любко згадав, що він журналіст. Поки що.

Адже він може провести власне журналістське розслідування, головне – зробити собі посвідчення пристойного видання і не казати сумнівним людям, де він працює насправді.

Крім того, в нього багато знайомих – у ЗМІ, у міліції і навіть у СБУ.

А потім він зрозумів, що віднині у нього в житті одна мета – знайти Домініку. Або її викрадачів. Він востаннє за цей гумовий чотиридобовий день зняв трубку, набрав домашній номер Якова Гнатовича, і о першій годині ночі ощасливив шефа повідомленням, що завтра – себто вже сьогодні – виходить на роботу.