Текст книги "Янголи, що підкрадаються"
Автор книги: Наталка Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 24 страниц)
Глава 34
Семен Йосипович Луска загалом був задоволений життям. Сидячи зараз у кабінеті свого банкіра, він потягував «Курвуазьє» із пузатого келиха і ліниво розмірковував, де це чорти носять Ігоря. Секретарка Катя, як завжди, чемна, гарненька, тільки трохи застара, без жодного слова відчинила йому двері, налила коньяку, поставила попільничку… Дядя Сеня, як любляче називали його у рідній фракції, звісно, знав, що нічого цікавого Ігор у кабінеті не тримає, для цікавих речей є інші місця, поміж іншим – і банківські сейфи, але гостинність секретарки свідчила про високу довіру власника банку «Каравела» до нього. Обґрунтовано високу довіру.
Нарешті Ігор вихором влетів до кабінету і вибачаючись на ходу, простягнув дяді Сені руку для привітання. Той потиснув її з усміхом, хоча внутрішньо поморщився. Що за манера в цього успішного фінансиста одягатися, як хіпі? Вічно джинси якісь, ледве не футболки… У банку ж працює, не кіт начхав… Яка у підлеглих може бути дисципліна, коли шеф наче на пікнік рихтується?!
– Вибачте, – повторив Мельник, сідаючи за стіл, – я тут на природу зібрався із сином. Вигляд трохи неформальний, та що вдієш? Ви до мене у справах, чи так, на вогник зазирнули?
– Я не знав, що в тебе є син, – дядя Сеня був свято переконаний, що з висоти прожитих років і набутого авторитету має право «тикати» навіть Папі Римському.
– Я й сам не знав. Але це – щастя.
– Я думаю. Самі дівки в сім’ї, а тут – наступник, готовий… скільки йому?
– Скоро сім буде.
– Ходить уже до школи?
– Піде восени.
– Ну, то й добре. Хоча доньки у тебе теж гарненькі, нівроку, – Семен Йосипович свояцьки розвернув до себе фото, з якого всміхалися татові троє милих дівчаток, і ткнув у нього жирним пальцем. – Особливо оця ось, середульша. Ну чисто квіточка. Очей не відвести.
Ігор зціпив зуби, пригадавши, як два тижні тому в приватній розмові з Даною побіжно згадав про депутата Луску – у зв’язку з якимось щойно прийнятим законом. «Це мій клієнт, не з найгірших», – сказав тоді банкір. Неждана, почувши це, підібралася, як кішка, що готується стрибнути на птаху, і без усіляких передмов виклала йому все, що думала про дядю Сеню. Ігор не відразу повірив їй, скептично вислухав дона Мігеля, фондові якого допомагав досить давно, і свідчення Любка Шеремета його не переконали ні в чому, окрім того, що хтось колись викрав його сестру. Та зараз, лише дивлячись на ці сліпаки, що стікали лоєм, навіть без знайдених доказів він знав абсолютно точно, так само, як знав власне ім’я – винен. Вперше в житті Ігор порушив банкірську етику, та воно того вартувало. І мучитися докорами сумління він не збирався.
– Я у справах, мій друже. Хотів поговорити про той контракт, на імпорт ста тон канадського зерна, оплату за який чомусь не перерахували твої курви-операціоністки.
Ігор набрав побільше повітря в груди.
– Мої курви-операціоністки, – тихо, але чітко сказав він, – виконували мій наказ.
Дядя Сеня довго мовчав, пронизуючи Мельника крихітними, мов буравчики, очима.
– Я вимагаю пояснень, – нарешті озвався він і скривився.
– А хіба курви з валютного відділу вам нічого не пояснили?
– Ігоре, – сичання депутата прозвучало загрозливіше, ніж крик, – не смій. Так зі мною не говорять.
Мельник устав, підійшов до вікна. Йшов дощ, падав із неба важкими, безжальними краплями, теплими, мов сльози. Погода зіпсувалася несподівано, щойно світило сонце, та Ігор знав, що сина він побачить за будь-яких умов. А міг би й не побачити. Ніколи. Якби це мурло, ця свиня вгодована зґвалтувала тоді Дану, невідомо, як склалося б її життя.
І його, Ігоря. І Любомира. Стільки ліній, стільки перехрещених доль на одному роздоріжжі, просто диво, що всі вони врешті-решт зійшлися… Ігор розвернувся, глянув на дядю Сеню.
– А так, як ви, ніхто не робить. Поза сумнівом, вам відомо, що ота горезвісна канадська пшениця – не що інше, як банальне відмивання грошей, лише суми там не банальні. Це пряме порушення чинного валютного законодавства, кричуще порушення… Думаєте, Нацбанк мене за це по голівці погладить? Медаль випише? Чи у мене є зайва ліцензія?
– А з яких пір це тебе турбує?
– З деяких. Я ризикую, як і всі, але не бажаю дурно підставлятися.
– Тобі збільшити відсоток?
Боже мій, різонула серце думка, хтозна, може, на оті відіпрані гроші цей кнур і замовляв викрадення та фільми. Той, із сестрою Любомира, дон Мігель показав йому. Ігор так і не зміг додивитися це до кінця, він, немолодий уже чоловік, плакав, як побите цуценя. Втім, і не було потреби. Лише останній кадр – вивернута під неприродним кутом голівка Ніки, якій в екстазі зламали шию – і цього вистачило б, щоб понад усе на світі бажати знищити того, хто отримує від цього кайф. Того, хто це замовляє… Сеньйор Мар’яно довго радився з Ігорем на предмет того, чи показувати цей кадр, тільки його, Любку. Той, здавалося, все ще сподівався, що його сестра жива, хоча й знав, що її вбили – Дана сказала йому. Ігор навіть уявляти собі не хотів, чого це їй коштувало. Врешті-решт вони вирішили, що брату таке бачити не можна. А касету знищили.
– Ні, не треба. Краще зменшіть свої апетити.
Семен Йосипович теж підвівся, не забувши допити свій коньяк.
– Ти розчаровуєш мене, синку, а я цього не люблю. Подумай ще раз, добре подумай. Всі наші рахунки тут, у твоєму банку. Що буде, як ми заберемо звідси гроші? Ще й поголос пустимо, що «Каравела» ось-ось збанкрутує. Вкладники твої двері штурмуватимуть, вдень і вночі… правда ж, добре? А потім до тебе прийде комісія з того самого Нацбанку, якого ти так боїшся, і знайде порушення… Неодмінно знайде, ти ж у курсі, як воно все робиться. І не встигнеш ти й оком кліпнути, як твій хлопець… як його звуть, до речі? Мирось? Так от, ти й не спам’ятаєшся, як Мирось твій зі спадкоємця дуже багатого банкіра стане наступником бомжа. Інфантом смітника. Ти цього хочеш? Ти… – раптом він захрипів, і схопився за комір сорочки. – Що, у біса… я…
На губах у дяді Сені запузирилася піна.
– До… поможи… до…
Ігор запхав руки за пояс джинсів так, ніби боявся, що вони його зрадять, і, відірвавшись від тіла, самостійно помандрують допомагати депутату. Дон Мігель не збрехав – час і спосіб дії отрути збігається з його описом на всі сто. Лишається сподіватися, що й виявити її без спеціальних аналізів так само важко, як стверджував сеньйор Мар’яно. Він додав, що цей рецепт старовинний, ще індіанський. Бідна Катя, вона й не знає, що зробила світ чистішим. Кат мимоволі… ні, не так. Власне, вона – лише знаряддя вбивства – чи правосуддя, таке, як цей трунок. Семен Йосипович упав лицем на килим, кілька разів конвульсивно смикнув ногами і затих. Що ж, можна дзвонити до «швидкої». Тільки Катю спочатку слід гукнути. Але перед цим – ще одна справа. Ігор дістав з кишені тонкі нитяні рукавички, натягнув їх, підійшов до чорного шкіряного «дипломата», що стояв на підлозі біля крісла для відвідувачів, і, поморочившись якусь мить – коду не було, хоча замок кейса передбачав таку можливість – відкрив його і почав діловито вкладати туди касети, копії валютних контрактів, платіжні доручення – все, що він вигріб із сейфу дяді Сені. Ні, звісно, ніхто не носить у таких валізках щось важливе. Принаймні розумні люди цього не роблять. А чому покійний був дурним, так того він, Ігор Мельник, не знає. Ну, ось навіщо, приміром, тягати із собою касету, аматорське, домашнє відео, де недоторканий депутат дуже навіть торкається дівчинки, від сили років десяти? Це ж просто глум, що таке лайно в нас країною керує! Ігор не думав, що ту нещасну дитину теж викрали чи вбили. Судячи з усього, в один жахливий день Семену Йосиповичу забракло відео та автосатисфакції, і він просто купив у якоїсь алкоголічки цноту її доньки, вже такої змученої, худої, не виключено – сухотної, що побачити в ній донора і сліпий би не зміг. Зате все інше видно дуже чітко, прокуратура зацікавиться. Карну справу, звичайно, закриють у зв’язку зі смертю підозрюваного, трохи потрусять тих липових власників, на яких дядя Сеня переписав свої винокурні, і всім буде добре.
А на вулицях Києва перестануть зникати діти. Ну, не зовсім перестануть, та все ж… Якась дівчинка повернеться додому із зоопарку, щаслива, з личком, липким від морозива та цукрової вати, і над нею світитиме сонце… дощ, до речі, якраз скінчився… і вона навіть знати не буде, що є на світі така скверна. А потім вона виросте, знайде собі хлопця і, своєю чергою, народить дітей. Вічне коло буття… Шкода, що так пізно вони вийшли на цього вилупка. Так багато жертв… Дуже шкода.
Ігор підійшов до селектора, і перш ніж натиснути кнопку виклику секретарки, зняв рукавички та сховав їх у верхній шухляді столу, під ключ.
– Катю, мерщій! Викликай «швидку»! Мій гість… боюся, у нього щось із серцем!
* * *
– Любку, я благаю тебе, не їдь.
– Нам обов’язково говорити про це зараз?
– Я не винна, що ліжко – це єдине місце, де ти мене слухаєш!
– Дано, серденько, не треба перебільшувати! – він змусив замовкнути її патентованим чоловічим способом – поцілунком. – І повір, мені хочеться туди їхати не більше, ніж тобі – відпускати мене. Але це моя мати. Вона хвора.
Дана пригадала реакцію Агнеси на зникнення Ніки і здригнулася. Вона не чула, не бачила цього сама, але Любку вірила. Він не став би брехати. Та й навіщо? Який у цьому сенс?
– Хвора потвора.
– Є таке. Та тільки… хто з нас поет?
Дана хихикнула, натягуючи на себе простирало, вже радше за звичкою, аніж соромлячись Любка. Це здавалося таким природним, таким немислимо правильним – належати йому і водночас володіти ним, що зараз їй важко було навіть пригадати, коли це почалося.
Може, від створення світу?
Дана була з ним лише місяць, та належала йому завжди. Вона для нього народилася.
– Ти дарма сповиваєшся, люба, – голос Любомира, як завжди в такі моменти, подіяв на Дану так, ніби її голою загортали в хутро. – Ми не побачимося тиждень. Сім клятих днів, а то й більше, якщо мамі не полегшає.
– Щось мені підказує, що таки не полегшає, – буркнула Дана.
– І я збираюся… насолодитися тобою… за повною програмою…
– Справді? – Дана зиркнула на тумбочку біля дивана – вони були вдома у Любка. – Здається, у нас скінчилися «запобіжники».
– Що ж, – видихнув він, уже втрачаючи голову від мускусних пахощів її тіла, – тоді я спробую вийти вчасно.
«Угу. Спробуй. Можеш іще крикнути мені „Стережися!“»
Звісно, з цього доброго наміру навіть бруківки для пекла не вийшло. Дана обвила ногами його стегна і рвучко подалася йому назустріч, коли він хотів виконати свою обіцянку. А далі все було просто – Любко втратив ті жалюгідні залишки контролю, які ще намагався зберегти, і легше було б зупинити гоночне авто за частку секунди без гальмівного шляху, ніж змусити його вийти з неї. Здригаючись у конвульсіях, він упав на неї, і настали блаженні п’ять хвилин спокою. Найцінніший час відпочинку в обіймах коханих рук.
– Ну, і як це називається? – спитав він, неохоче сповзаючи з ліжка. Дана зустрілася з ним поглядом і закліпала очима, вдаючи подив.
– Оргазм. Я думала, ти знаєш.
Любко не стримався від сміху, та враз посерйознішав.
– А як ти завагітнієш, що буде?
– Небо впаде на землю. Я знаю, як ти до цього ставишся, – Дана теж загасила усмішку. – Та в світі нічого особливо не зміниться. Просто стане однією щасливою жінкою більше. Не хвилюйся, тебе я цим не вантажитиму.
– Ну, не можу передати, як ти мене заспокоїла! – він єхидно вклонився, і Дані стало соромно за свої різкі слова. І ще… Її серце аж зайшлося від надії. Невже?
«Я не хочу дітей, Дано. Цей біль…»
Може, він нарешті передумав?
– Справді, навіщо вантажити мене відповідальністю за дитину від коханої? Ох, Дано, бити тебе, та нікому!
– Як це нікому? А ти?
Любко нахилився і чмокнув її в кінчик носа.
– Я не б’ю жінок, тим більше – майбутніх мам.
– Ні, почекай. Чи це означає, що ти… я…
– Це означає, що я тебе кохаю.
Дана нетерпляче відмахнулася від цього зізнання.
– Я знаю. Інакше б мене тут не було.
– Де?
– Ніде. Ні в твоєму ліжку, ні в твоєму житті. Я про дітей…
Очі Любка з прозорих на мить стали густими, як фіолетове чорнило.
– Так, мабуть. Ні, без мабуть. Так. Я хотів би від тебе малюка. Ти будеш чудовою мамою, варто лиш поглянути на Мирося, та й узагалі… жінкам це потрібно.
– Ти ще зрозумієш, коханий, що чоловікам це потрібно не менше.
– Уже зрозумів. Коли Уранія[12]12
У давньогреціькій міфології – муза – покровителька астрономії.
[Закрыть] щось пояснює, Ерато[13]13
Муза – покровителька любовної поезії.
[Закрыть] присоромлено мовчить.
Неждана фиркнула.
– А який стосунок я маю до астрономії?
– Теж точна наука.
– Без сумніву. Та краще скажи мені, кого б ти хотів – хлопчика чи дівчинку?
Любко озирнувся і дуже серйозно мовив:
– Не має значення. Це буде моя плоть і кров. Моя і твоя. Тільки це важливо, – і, пустотливо підморгнувши їй, спитав. – Вже можна вибирати ім’я?
– Почекай з годину, – сміючись, порадила Дана. – А якщо ти швидко повернешся, і взагалі будеш добре себе поводити, я бонусом напишу для тебе програму зі складання віршів.
– Дякую, не треба, – Любомир усе ще стояв на порозі й дивився на неї так ніжно, що вона таки засоромилась, спалахнула, як маків цвіт. – Я за місяць сам цілу збірку написав. Присвячену тобі.
– Та коли ж ти встиг? – Дана вигукнула це і затиснула вуста рукою.
– Доки ти спала, любове моя. Доки ти спала…
Глава 35
Море пінилося й буркотіло, вилизуючи рінь до блиску, непідвладного навіть сонцю. Деякі камінці, щоправда, упиралися, швидко висихали, та солоні язики хвиль охоплювали їх знову і знову, підминали під себе, бавилися ними, пересуваючи з місця на місце, наче кості доміно. Дана сиділа на березі, закотивши довгу ситцеву спідницю аж до талії, і байдуже спостерігала за всім, що її оточувало: і за вічною грою морської води, І за марними спробами якогось плейбоя привернути її увагу. Бідолаха курсував повз Дану кожні п’ятнадцять хвилин, мабуть, за графіком, і вигравав м’язами так, що в будь-якому іншому випадку це її хоча б насмішило.
Зараз їй було все одно. Їй хотілося померти.
Оксамитовий сезон. Яке гарне визначення для лагідного моря і сонця, що вже не пече, а лише делікатно пестить твою шкіру, і для фруктів, осінніх, улюблених, соковитих – кавунів, динь, винограду та яблук. Оксамит… це слово довіку буде нагадувати їй про Любка.
Їй узагалі все про нього нагадувало. Це невеличке містечко біля гори Аю-Даг, Ведмідь-гори, що називається Партеніт – «місто Діви» – Дана приїхала сюди, бо Любомир якось обмовився, наскільки тут гарно. Щоденні дзвінки Тамари – несила вже вислуховувати: «Ну як ти там?» Як вона там? Кепсько. Знати б ще, де вона взагалі, на якому світі? Співчутливий голос Ігоря: «Ми з Мирком сумуємо за тобою. Тримайся там, люба». І незвично м’які слова, як для сеньйора Твердий Горішок: «Ти повинна бути мужньою, дівчинко. Заради тих, хто любить тебе. Життя – це ціла вервечка знахідок і втрат. У ній не буває намистин одного кольору. Повір, я розумію, про що говорю».
Пану Михайлу Дана вірила – він таки розумів. Хто-хто, а він справді знав, що каже.
Ось тільки вона нічого не знала, хоча й хотіла. У неї було безліч запитань, а серед них найголовніше – за що?!
Вона дивувалася приреченості, з якою жила всі ці дні, і світові, що вмить став чорно-білим негативом. Так, наче у ньому згасли відразу всі дитячі усмішки та материнські очі, а закохані пари, що взяли моду цілуватися у непристосованих для цього місцях, почали викликати в Дани глухе роздратування замість романтичної ностальгії. А колись же й вони з Любком поводилися так само вільно, якщо не гірше, їм нічого не варто було, зупинившись посеред вулиці, обернутися одне до одного і спрагло пити тепло та ніжність коханих губ, котрі насправді і є життям. Дана знала, що належить Любомиру – і не бачила в цьому нічого поганого, бо він так само належав їй, і це було взаємне володіння без обмежень та запитань, на самій лише довірі та любові, це була веселка відчуттів, що згасла у затягнутому хмарами небі, лишивши по собі неймовірний біль… З того дня, коли Любко дивом знайшов її, коли назвав нагідкою – так, як називав її лише Ден, вона нарешті переконалася, що світ ніколи не вкладеться у прокрустове ложе формул та схем, хоч би якими складними вони були. І це відкриття зненацька дуже втішило Дану. А потім… цікаво, чи вміють заздрити боги? Чи, може, вони так розважаються? Чому це мало статися саме з нею – з ними? За що?!
Маршрутка, що врізалась у бензовоз на виїзді зі Львова – хто посадив у неї Любка? Бог? Чорт? Доля? Чому в ній не знайшлося місця для ґвалтівників та вбивць? Чому в напівпорожньому салоні сиділи жінки, дитина та її, Дани, коханий? Куди він їхав – до друзів? І за що йому така смерть? За те, що писав вірші? За Галю, яку образив нелюбов’ю? За те, що карався, втративши Ніку? Ну чому, чому? ЧОМУ?!
Семеро пасажирів і водій, серед них троє жінок і хлопчик п’яти років. Загинули всі. Вибух стався о восьмій вечора, Дана побачила це в опівнічних новинах.
Підсумковий випуск, останній випуск, який вона взагалі дивилася у своєму житті. Кажуть, машини палали так, що посеред лісу було світло, як удень.
Коли Дана отямилася, з’ясувалося, що вона лежить у тій самій клініці, послугами якої користувався Ден, тільки в психоневрологічному відділенні, а з моменту аварії минуло три доби. Дана розуміла, що Любка вже напевно поховали, і квапитись їй, за великим рахунком, особливо й нікуди, але замовила квитки на літак і негайно вилетіла до Львова, зігнорувавши голосіння Томи та прохання лікарів. Ігор забрав Мирося до себе, а перед її відльотом спитав, чи може він хоч чимось допомогти? Дана попросила його заїхати на квартиру до Любка і взяти адресу його матері. Вона не знайшла сили зробити це самій.
Дана пам’ятала, що саме говорив Любко про матір, і не дуже розраховувала, що Агнеса Непохитна їй зрадіє, однак такої відвертої, безглуздої ворожості не чекала. Старий п’ятиповерховий будинок Дана знайшла доволі швидко, пройшла всуціль захаращений ящиками двір-колодязь і подзвонила у двері квартири на першому поверсі. Їй відчинила ще не стара сухорлява жінка, з гострим, як шпичка, підборіддям, крихітними сонними очима – такими невиразними, що важко було навіть визначити, якого вони кольору, і фарбованим у «рубін» волоссям. Любко, мабуть, схожий на тата, промайнуло у Неждани в голові. Жінка мовчки дивилася на гостю, а Дана розгубилася, бо не придумала, як вітатися. Доброго дня? Доброго здоров’я? Врешті-решт вона сказала:
– Здрастуйте. Мене звуть…
– Ти що, справді вважаєш, що мене це цікавить? – перебила жінка голосом, так схожим на Любків, що Дана отетеріла. – Як тебе звуть, хто ти така, звідки приїхала? Його тут немає. Зовсім. Так що забирайся геть.
– Я знаю, що немає. Я… – Дана трохи відійшла від шоку, в який її занурила неймовірна подібність голосів матері та сина. – Я тільки хотіла попрощатися з ним.
– Ти запізнилася.
– Я не… Де він похований? Скажіть мені… Я маю право знати, де лежить моє серце!
Агнеса взяла руки в боки і закричала так, що з усіх вікон, дверей та щілин повистромлювалися заінтриговані сусіди:
– Право?! Ти право маєш, курво єдна?! Ану геть звідси, шльондра столична! У нього таких фартушанок,[14]14
Міщанка (іронічне).
[Закрыть] бігме, аж занадто! І не смій сюди більше ходити, і дзвонити не смій! Бо ще раз побачу, як мітлою захвачу, тільки курява піде! Шлюхи ви всі, очі б мої вас не бачили! Геть!
І Дана пішла – а що їй залишалося робити? Віднесла запит у довідкове бюро стосовно місця поховання Любомира Шеремета, одна тисяча дев’ятсот сімдесятого року народження, але там їй дали відповідь, хоч і швидку, але невтішну, пояснивши, що похований він може бути в будь-якому місці і місті, за бажанням родичів. Тобто, звісно, не в садочку під парканом, хоча й такий варіант наразі не диво, а на цвинтарі, та все ж… А якщо відбулася кремація, і прах покійного підховали на ділянку до вже спочилої в Бозі рідні, дізнатися, на якому цвинтарі це сталося, можна хіба що читаючи написи на могильних плитах. Молода, привітна пані з бюро, зауваживши Данину жалобу, від співчуття сама ледь не плакала, під кінець порадила знайти родичів небіжчика. Дана подякувала їй дуже чемно і за годину вже поверталася до Києва.
Путівку на південне узбережжя Криму придбав їй дон Мігель. Помилувавшись п’ять днів на те, як примара з рудим волоссям приходить на роботу, він сказав, що вона переконала його особистим прикладом – духи і привиди існують, і поклав їй на стола тлустий строкатий конверт.
– Це відкрита путівка. Впишеш у неї будь-який пансіонат із тих, що вказані в буклеті. Є дванадцять курортних містечок, і в кожному по два-три профілакторії беруть участь у цій акції. Особисто я радив би тобі Симеїз, там тихо, і таке повітря – просто слів немає, але ти дивись… Тобі там жити тридцять днів.
– Місяць? Чому так довго?
– Бо треба розвіятися.
Дана кивнула, вписуючи в путівку Партеніт. Треба. Так, треба розвіятися. Зовсім. Пилом по вітру. Краплями води… І ось вона тут, на божественно прекрасній кримській землі, це просто рай, уламок раю… і навіщо він їй? Нащо жити? Вона втратила усіх, кого любила – окрім Мирося, але у нього тепер є тато. Він про все подбає. А вона… скільки ще втрат їй слід пережити, аби Бог заспокоївся сам і дав спокій їй? Чи вона ще не випила свою чашу? Мати, тітка Олена, Денис, Любомир… Любко… світло її очей. Ця втрата – найболючіша після Дена. Неждана не так уже й побивалася за матір’ю, якої практично не мала, і знала, що тітка з її нирками довго не протягне. Але загибель Любка просто розбила їй серце.
Вона завжди ненавиділа цю фразу. Думала, дурне сентиментальне перебільшення. Та і як це можливо – розбити серце? Хіба воно фаянсове? Скляне?
І хто після цього дурепа? Вочевидь не та жінка, що вигадала цю фразу. Дана чомусь не сумнівалася, що то була саме жінка.
То де ж ви є, янголи з тихою ходою?
За плечима у неї щось зашурхотіло, і Дана озирнулася, відразу ж вилаявши себе останніми словами. Ні, це не накрохмалені янгольські крила, смішна ідіотко, це море бавиться камінцями, це шелест хвиль, які виплескуються на берег, і більш нічого…
А може, наважитись? І все ж зробити те, про що вона думає щодня, щохвилини?
Треба лише дочекатися ночі, бо вдень із доброго дива хтось ще кинеться її рятувати.
Навряд чи, звісно, якщо заплисти досить далеко, проте ризикувати не слід.
Інша річ – коли смеркнеться. Південні ночі для цього надаються – короткі, але густі, забарвлені зорями та місячною доріжкою на воді. І, що найголовніше, майже безлюдні – закохані парочки на березі, яким ні до кого і ні до чого немає діла, в рахунок не беруться.
Курортні романи… швидкоплинні, як ніч.
Щоправда, її перша ніч тут видалася непогідною і дуже довгою. Цілий день ішов дощ, а надвечір ще й вітер здійнявся. Хмари, немов кудлаті потворні чудовиська, насувалися на червонястий місяць, то ковтаючи його, то вивергаючи шматками зі своїх чорних нутрощів. Море, поважне й сердите, виблискувало в темряві, мов величезна чорнильна пляма, хвилювалося і обурено щось шепотіло. Воно зробилося незворушним лише на світанку, рівним, як заправлена доброю господинею ковдра, без жодної зморщечки, без складочки, без хвильки…
І Дана довго сміялася сама із себе – все виходило, як у анекдоті. Хотіла вени собі перерізати – боляче, збиралася втопитися – вода холодна.
Але нарешті їй стало начхати, яка надворі погода, а в морі вода. Турбувало лише одне: постійна ранкова нудота. До сніданку. Дана двічі підходила до кабінету місцевого гінеколога і відступала в останній момент. Вона не знала, чого боялася – чи того, що лікар підтвердить її вагітність, і тоді з’явиться вагома причина жити, чи того, що він скаже «ні», і для неї точно все закінчиться. Та сьогодні… тобто завтра, вже завтра, в день народження тітки Олени, вона все-таки зайде в той кабінет.
* * *
– Мамо, я тобі не вірю. Не може бути, щоб Дана не давалася чути.
– Все може бути. Ти подивись на себе – що, красень великий? Світ на тобі клином зійшовся? Чого їй озиватися? Чого пертися сюди аж зі столиці? Сам мовив – вона дівка гарна, навіть дуже… Десь знайшла собі іншу втіху. Кажу, не було її тут! І дай мені спокій!
Любко зітхнув. Його щойно виписали з лікарні, де він перебував сорок днів, три чверті з яких – у стані коми. Він усе ще погано рухався, перебиті ноги пекельно боліли на погоду, а знаменита львівська вологість лише додавала страждань, зате рани на скронях та чолі майже загоїлися, щоправда, лишивши по собі потворні шрами… Але найголовніше – він вижив. Один-єдиний з-поміж восьми осіб, він сидів біля відкритого вікна, і його просто викинуло з машини, досвідчені даішники потім дивувалися і згадували сорочку, в якій народився поет. Від сильного удару він знепритомнів, отримав струс мозку, зламав кілька ребер, та найголовніше було в тому, що він вижив. Тебе, хлопче, мабуть, хтось висмикнув із тієї маршрутки, сказав один інспектор ДАІ, мудра й допитлива людина, що допиталася-таки, яким чином за кермом бензовоза опинився п’яний водій. Любко кивав, згоджуючись, і, приходячи до тями, щомиті чекав, коли з’явиться його кохана. Дні йшли за днями, а Дани не було.
– Ти дзвонила їй?
– Та певно. Разів зо три, не менше.
– І що вона?
– А її немає в місті. На курорт поїхала!
– На курорт?!
– Авжеж. Засмагати. А чому ти дивуєшся?
– Мамо, – ніжно промовив Любко, – а дай-но мені телефон, я зараз сам її наберу.
– Відключений. За несплату.
– То візьми гроші й заплати. А поки що принеси мобільний – я з нього подзвоню.
– Він був із тобою в день аварії. У штанях. Усе ще хочеш побачити той брусок?
– Мамо, чому в мене чітке враження, що ти мене обманюєш?
Агнеса гмикнула у відповідь щось невиразне. Хай там як, а її син не піде битим шляхом батька, шляхом гріха… У неї в невістках хвойди не буде! А те, що ця, зеленоока, – потіпака, це й до ворожки не ходи. Скільки вже вона їх перебачила, цих блудниць, за Юхима – то лише пан Біг відає! Та й Любко теж славний хлоп, нічого сказати! Першу жінку покинув, добре, хоч дітей не наробив, а потім приїхав, і ті два дні, до аварії, тільки й мови було: «А Дана те, а Дана се, а як я її кохаю, та як я без неї не можу!» Гріх один! Може без неї, і буде, нікуди не дінеться! Агнеса справді дзвонила до Києва по тих телефонах, що залишив Любко, і на одному з них відповіли, що Дана поїхала в Крим, бо стан у неї критичний. Говорив літній чоловік, швидше навіть дідусь, і в його голосі звучав біль, та Агнесу це не зворушило. Вона завжди плювала на всіх, поглинута лише власним болем.
Любко все ще дивився на неї, чекаючи чогось більш інформативного, аніж обурене рохкання, коли зненацька задзвонив «відключений» телефон. Мати було метнулась до апарату, та син так зиркнув на неї, що вона вклякла на місці. Ввімкнувся автовідповідач, а після звукового сигналу заговорила Дана.
– Це знову я. Вибачте, пані Агнесо, я пам’ятаю, що ви заборонили мені з’являтися, та я подумала… може, ви… вам буде цікаво… річ у тім, що я вагітна. Два місяці термін. І це точно дитина Любка. Ви мені, мабуть, не повірите, але ваш син у мене… ну, та пусте. Якщо ви раптом захочете зі мною зв’язатися, я ще тиждень буду в санаторії «Бриз». Це Партеніт, велика Алушта, телефон два-п’ять-сімнадцять. Код десь має бути в довіднику. Я… чекатиму.
Тиша, що запала в кімнаті після того, як Неждана дала відбій, була такою важкою, що могла б роздушити слона, як муху. Любко двічі роззявляв рота, аби щось сказати, а коли йому нарешті вдалося це зробити, промовляв стримано і дуже, дуже спокійно, бо боявся, що одна фальшива нота, одне невірно обране слово, і він зірветься. І, цілком можливо, зверне шию рідній матері.
– Ну то як, мамо? Цікаво тобі чи ні? Ти ось бабцею скоро станеш, ну, не те, щоби зовсім скоро, не завтра, та менше з тим. Я не чую тебе, мамо. То цікаво чи як? Бо мені дуже кортить знати, якого дідька ти це робиш!
Агнеса схопилася за голову; очі, колір яких Дана так і не розрізнила, виявилися світло-карими, гнівно заблищали.
– От же курва, пся крев! Як же я забула вимкнути телефон?! Я ж веліла їй не дзвонити!
– То вона була тут? Була… я знав це. Я в ній не сумнівався. Та не переживай, що вона не послухала тебе. Дана взагалі така неслухняна, – Любко ледь ворушив занімілим ротом. – Хіба я не казав це… вам, пані?
– Синку, я ж для тебе старалася! Від цих шльондр з очами хтивих кішок саме горе!
– Тепер зрозуміло, чому тебе батько покинув!
Агнеса розмахнулася і вліпила сину такий ляпас, що аж луна хатою пішла.
– Геть із мого життя! Ти… ти такий самий, як він!
Любомир згадав очі змученого, помираючого батька і ту любов, яка сяяла в них при згадці Лади та Домініки і згасла пізніше за життя.
– Я дуже на це сподіваюся.
Він важко підвівся з канапи, дошкутильгав до телефону, і вже зібрався натискати повтор запису, щоби освіжити в пам’яті номер санаторію, але передумав. Натомість набрав телефон служби замовлення авіаквитків.
– Пане, куди летимо? – спитала його цокотушка на тому кінці дроту. Мати не зводила з Любка свинцевого погляду, немов сподіваючись, що він дасть відбій.
– До Сімферополя.
– На коли беремо квитки?
– На вчора.
* * *
Чотири години в дорозі – дві у небі, ще дві – на землі, і він побачив її. У санаторії, куди він примчав, геть змилений, мов загнаний кінь, йому сказали, що пані Тиктор на пляжі. Він кинувся туди й помітив її здалеку, одразу – та і як її можна було не помітити? Чоловіки озиралися й ціпеніли, коли вона в білосніжному купальнику, що аж сяяв на засмаглій шкірі, і в прозорій хустинці, недбало пов’язаній на стегнах, босоніж ішла дрібною рінню. Яскраво-руде волосся палало, як смолоскип, під пекучим промінням південного сонця, а хвилі, мов галантні кавалери, з плюскотом кидались їй під ноги. Дана дійшла до пірсу – на ньому було порожньо, бо шторм міцнішав із кожною хвилиною, і простягнула руки, немов заклинаючи стихію. Вітер тріпав її вогняне волосся, і Любко навіть звідси бачив, як ворушаться її вуста – вона щось шепотіла. Простягнуті руки безсило опали, а потім Дана заходилася заламувати їх, і один Бог знає, як їй це вдалося, та у цьому вельми театральному жесті ніхто не помітив би й краплі награності чи фальшу. Мабуть, так вийшло тому, що вона не думала про те, як виглядатимуть її рухи збоку. Вся її постава була втіленням скорботи, і те, що її серце розбите, відкривалося без будь-яких слів; це був плач Ярославни – якщо тільки можна уявити собі Ярославну на пірсі, і серце в Любка зайшлося від болю. Вона думає, що він помер. Вона оплакує його. Жадана моя дівчинко, зіронько моя… Він кликав її подумки, та вона почула. І озирнулась.
Якусь мить Дана просто дивилась на нього, не рухаючись, а потім із криком, що здійняв у повітря всіх навколишніх чайок, кинулась назустріч. По її щоках текли сльози, вологі бризки вилітали з-під ніг, і Любко злякався, теж біжучи до неї, – хоч би не підковзнулась, не впала. Кожний крок завдавав йому болю, але він того не відчував. Дана таки впала – прямо в його обійми і, шепочучи: «Я тебе кохаю», цілувала все, до чого могла дотягнутись вустами – щоки, шию, очі, волосся. Його сльози змішались із її сльозами, він нарешті впіймав її губи і видихнув:
