Текст книги "Янголи, що підкрадаються"

Автор книги: Наталка Шевченко

Глава 9

Неждана не могла визначитися, чи їй насправді бракує матері, і ненавиділа себе за цю невизначеність, за те, що життя йшло собі поволі, мов би нічого й не сталося, добігав кінця останній рік її навчання в ліцеї, і їй уже пропонували вступати на підготовче відділення Київського політехнічного інституту, в тому ж ліцеї. Вона погодилася, бо пропозиція була дуже вигідною – ще рік, і ти на другому курсі потрібного факультету, без вступних іспитів, лише за результатами співбесіди… Обрана Даною прикладна математика вважалася фахом престижним, потенційно успішним і цілком чоловічим. На це їй натякнула завуч із виховної роботи, Віра Степанівна. Миколович, улюблений Данин директор і добрий геній, пішов на підвищення в міністерство освіти, а єдина серед усього викладацького складу жінка, яка слово «математика» писала з помилкою, через «и», отримала повну й безкарну можливість діяти учням на нерви. Вона довго і здалеку говорила про призначення жінки, про домашнє вогнище і склад розуму, про ліриків і фізиків, аж доки дівчина не підвелася та не вийшла мовчки з її кабінету. Вона не знала, що син завучки, її ровесник, який писав комп’ютерні програми, що мали б допомогти дояркам вирахувати динаміку зростання надоїв, теж мріяв потрапити на підготовче відділення поза конкурсом, але кількість безкоштовних місць була суворо обмежена, і Вірі Степанівні довелося платити за своє чадо. Дана також не знала, що мимоволі нажила першого в житті справжнього ворога.

Тітка Олена виявилася значно краще пристосованою до реальності, аніж те могло здатися з огляду на її зовнішність квіткової феї. Вона знехтувала своєю іхтіологією – не звільнилася офіційно, бо стаж їй ще йшов, хоча грошей і не платили, а вона ще вірила, що комусь може знадобитися той стаж, – просто перестала відвідувати свій інститут і змахувати пил із муляжів мешканців водоймищ центральної України. Олена знайшла собі кілька робіт – халтурок, як вона говорила, і небога з тривогою спостерігала, як ті халтурки поволі доводять тітку до повного виснаження. Доставка вранішньої пошти ледь не по всьому району, до обіду – прибирання сусіднього гастроному, по обіді – те ж саме у двох аптеках, потім – вечірня пошта і новий пробіг. Дана собі місця не знаходила – вона гостро відчувала себе нахлібницею.

– Не мели дурниць, – відмахувалася Олена, коли небога починала говорити про це. – Ти – моя родина. Про кого мені ще дбати? Ось вивчишся, станеш багатою, а я впаду на хвилю твого успіху і буду на ній гойдатися, аж доки не набридну тобі. А поки що терпи. І не хвилюйся. Зі мною все гаразд.

З нею все було далеко не гаразд, але єдине, що видрала у тітки Дана – це ранкову пошту, та й то лише тому, що від природи була «жайворонком». Руки обривалися під вагою набитих пресою сумок, та вона й уявити собі не могла, як скоро цей гіркий досвід стане їй у пригоді. Не раз із ніжним подивом згадуючи бабусю Ліду, котра сорок років відпрацювала листоношею і померла на сьомий день після свого виходу на пенсію, Дана кусала губи, щоб не плакати від болю. І майже ніколи не плакала.

Майю поховали на її дев’ятини, похмурого березневого дня, на старому цвинтарі поруч із батьками. Людей на похорон прийшло небагато – троє співробітників, котрі ще сяк-так терпіли за життя її ядучий характер, слідчий і кілька сусідок, яким просто нічого було робити. Сороковини по Майї тітка і небога справили удвох.

Василя, звичайно, так і не знайшли. Слідчий зі своїм чуттям як у воду дивився. На телеграфі, де працювала Майя, ніхто її співмешканця не пам’ятав, зате одна сусідка пригадала, що бачила його зі спини, коли вони удвох із Маєю ішли двором. Вона навіщось їх гукнула, так вони обоє, замість того, щоб озирнутися, припустили так, що аж бігом. За словами Олени пошуковці склали фоторобота, без прізвища, лише з іменем, котре не знати, чи й було справжнім, але це, як і очікувалося, не дало жодних результатів. Хіба що Олена походила трохи на побачення до майора Прокопчука, покинувши бідаку, ледве той заговорив про любов.

– Не люблю наукову фантастику, – пояснила вона небозі.

Час від часу тітка намагалася знайти собі роботу, достойнішу, ніж поєднання обов’язків листоноші та прибиральниці, навіть бігала на якісь співбесіди. Приходила після них геть змучена і довго мовчала, кутаючись у бабусину шаль – Олена завжди мерзла, коли нервувала. Якось, повернувшись додому з чергової «пробної розмови», тітка зупинилася в коридорі біля дзеркала й довго дивилася у вічі своєму відображенню, а потім ні сіло ні впало плюнула в нього, і заплакала. Дана страшенно перелякалася, а Олена, зауваживши це, роблено посміхнулася куточками вуст і крізь сльози запевнила, що скоро нарешті дістане нормальну роботу. На запитання, нащо було плювати в люстро, не відповіла.

* * *

Той голос з’явився в середині травня, коли вже відцвітав бузок, а суворі двірники ще й досі ганяли дітлахів, які намагалися наламати й собі букетик. Дана на кухні мстилася картоплі за марнування часу, зрізуючи ледь не по два сантиметри бульби разом із лушпайками. Звично патякав про щось «брехунець». Щоб ускладнити випробування і ще більше загартуватися духом, Дана прислухалася. Це була третя програма українського радіо, звідкіля лунало: «На хвилі „Променя“», а штучно бадьорі голоси намагалися поділитися зі слухачами набутками згасаючої культури. Ведучий саме цієї мистецької програми рипів, як старий дерев’яний протез, а його просторікування про місце поезії в житті та душі сучасної людини, про високе призначення поета та його громадянський обов’язок навівали на Дану сон. Вирішивши, що гарту з неї досить, вона вже потягнулася до вимикача, аж тут заговорив Він, і її пальці завмерли, мов у казці про Сплячу красуню, яку колись читала їй тітка – тоді Дана ще не вміла боронитися від казок. Але він так звучав нині, цей голос, що дівчині здалося – вона потрапила в казку, від якої не хочеться боронитися. І не захочеться. Ніколи. Цей голос вповз у її буття оксамитовою змією, і навіть прямий ефір і тріскучий, як сибірські морози, мікрофон не зміг спотворити це диво. Цей голос здався їй неземним, відлунням цілого янгольського хору, і зовсім не тому, що він був зависоким чи надто тонким – ні, просто чистим тією кришталевою прозорістю, якою вирізняються в дитинстві навислі над тобою бездонні небеса. А ще він був густим, той голос, і чомусь пекучим – як справжній гарячий шоколад, і солодким, але не надміру, не нудотним, і ще – спокійним у своїй впевненості. Вона не чула слів, тобто вони були, слова, цей голос відповідав на якісь запитання, безглузді, звичайно, бо якими ще вони можуть бути, коли не стосуються науки, але… почуваючись натягнутою струною, якої ось-ось торкнуться вправні пальці музиканта, Неждана вимкнула воду.

– А зараз, – рипіння ведучого досягло крещендо, – гість нашої студії, визначний поет сучасності Любомир Шеремет почитає нам свої вірші. І перший з них називається «Відлуння».

– Не вірте Миколі, любі слухачі, – юнак засміявся, і його сміх, дитячий у своїй щирості, немов торкнувся Даниної щоки. – У нього всі видатні, в кого не плюнь, та чули б ви, що він нам поза студією говорить! Стосовно ж мене… я знаний римач нашого часу. Отже, «Відлуння».

Поет! Та замість хвилі неминучого розчарування, яке мало б виникнути від такого нікому не потрібного, безглуздого заняття, як плетіння рим, Неждану раптом накрила інша хвиля – цуценячого захвату. І це при тому, що вона досі не чула жодного його вірша, та й, кажучи по честі, уявлення не мала, хто такий Любомир Шеремет.

 
Вона сказала мені: «так»,
І довго-довго, пронизливо
Дивилася на мене очима,
Схожими на уламки місяця.
Я теж на неї глядів. І мовчав.
 

– Подобається?

Дана здригнулася – занурившись у море цих сріблясто-шовковистих обертонів, вона навіть не почула, як на кухню зайшла тітка. Цікаво, давно вона тут стоїть?

– Не дуже, – збрехала Дана. – Ти щось зрозуміла з цієї поезії? Чому вона називається «Відгомін»?

– «Відлуння», – поправила Олена. – Звичайно, тут усе просто і ясно. Слово «так» – це не те, що хотів почути його ліричний герой.

– Чий?

– Вірша. Насправді він мріяв про те, щоб вона промовчала. По суті, щоби відмовила йому цим мовчанням.

– Хто «вона»?

Тітка Олена звела очі вгору.

– Лірична героїня.

– Щось забагато героїв на п’ять рядків.

– А що, і на це вже розроблені норми? Насправді – не дуже. Він і вона. Необхідний мінімум для людських стосунків.

– Щось це для мене надто складно. То чому «Відлуння»?

– Бо мовчання – це відгомін його думок.

– Чиїх? Ні-ні, досить. Хоча… оце гарно звучить: «очі, як уламки місяця». Це тому, що вони жовті?

Тітка сплеснула руками – мовляв, що з тобою поробиш!

– Ні, маленька міс Алгебра. Це тому, що вони сяють. Тому що дівчина любить його, а він її – ні.

– Маячня. Усі ці поезії – просто маячня.

– Ну, то давай я вимкну – навіщо ж ти мучишся?

– Ні, – поспішно скрикнула Дана, – не руш! Нехай грає, тобто говорить! Хоча віршики я все ж не люблю, – додала вона з духу сперечання.

– Це не віршики. Віршики в дитсадку декламують. А це вірші. Вслухайся, зараз Шеремет читає «Спасіння» – одну з найулюбленіших моїх поезій.

– Ти його знаєш? – здивувалася Дана.

– Любка Шеремета? – тітка здивувалася ще більше. – Та хто ж його не знає? – тут вона обірвала мову, уважно глянула на небогу й похитала головою: – Все-таки математики – не люди.

– Хто б говорив, тьотя-іхтіолог! У математиці – там усе чітко і зрозуміло. Там порядок. Там діють усім зрозумілі закони, котрі майже не мають винятків, а якщо й мають, то винятки ці чимось обґрунтовані. Це тобі не в риб’ячих кишках колупатися.

Олена мовчки дивилася у вікно. Прозвучав фінальний рядок вірша «І во спасіння душі…» Дивно, як усе міняється – ще років двадцять тому таку «чужорідну релігійну» поезію і на гарматний постріл не підпустили б до нашого радянського радіо. Хоча насправді йдеться в ній зовсім не про релігію. Ох і часи настали – слушно, мабуть, кажуть, що все нове мусить народжуватися в муках. Хоча нічого нового насправді немає на цьому світі. Період первинного накопичення капіталу – що в цьому оригінального? Вовчі закони на вулиці, вовче суспільство, здичавілі люди – все це вже було, і, певно, ще буде, а її непристосованість до подібних обставин – то її біда, тільки її. І її особиста проблема. То хто врятує її душу? Душу Неждани? Хоча, чесно кажучи, дівчинку знівечив зовсім не капіталізм, а одна конкретна жінка, і якби вона, Олена, могла, якби тільки наважилася, то, певно, убила б Майю раніше. Мав рацію Гена: хоч як мудруй, дівчинка, котра в чотирнадцять років закохана у порядок замість якогось кіноактора – є в цьому щось, що глибоко суперечить людській природі. Цікаво, чи усвідомлює Дана, що просто переховується у світі цифр, побоюючись успадкувати материне нехлюйство? Сумнівно. Такі маленькі рахівниці психологію не шанують. Ну, то й не варто їй це розуміти. Їй комфортно у своєму світі – нехай там і живе…

– Дякую за високу оцінку моєї праці, – нарешті озвалася тітка, намагаючись говорити весело й навіть дещо легковажно. – Та я, власне, вже не іхтіолог, хіба за освітою. Сама знаєш. Я прийшла сказати тобі, що завтра починаю працювати інкасатором у банку «Каравела».

– Ти – і гроші? – Неждана забула навіть про дивовижний голос – так шокувала її ця новина. Не те, щоб вона бачила тітчине майбутнє у сфері поштових послуг чи прибирання крамниць, і не те, щоб вона сподівалася на якесь відродження інституту гідробіології, але банк… Дана хотіла щось додати, але тільки пискнула. Тітка засміялася.

– Ну, це ж краще, ніж риб’ячі кишки!

Так і не знайшовши, як це заперечити, Неждана тієї ночі довго лежала без сну. Щось її бентежило – і той голос, яким вона повнилася, як ріка місячним сяйвом, і те, що готує їм майбутнє – їй і тітці. Вона намагалася проаналізувати це, як робила завжди, але ніщо не піддавалося аналізу. Ніщо з того, що з ними відбувалося, не мало жодної більш-менш розумної логіки. Від голосу вона відмахувалася, але від Олениної роботи відмахнутися було не так просто. Тітка-інкасатор – це здавалося майже такою самою фантастикою, як і вона – літератор. Ні, звісно, Дану не могло не тішити те, що дорога їй людина перестане нарешті тягати пудові торби з нікому не потрібними газетами, і, ламаючи нігті, відшкрібати жуйки з долівки в крамниці, її лякало інше. А що, як тітку Олену підставлять? Зараз це дуже поширене явище, це, можна сказати, навіть модно… Обдури ближнього свого, доки він не обдурив тебе – вже повторюють і її однокласники, приторговуючи шоколадками та презервативами. Днями Дана купила з цікавості один, весь у китайських ієрогліфах, і прийшла з ним до тітки. Та спочатку злякалася, потім, насупивши темно-руді брови, мовила: «Сідай, нам треба поговорити», – і, врешті-решт, довго сміялася, зрозумівши, що небога й уявлення не має, що вона придбала. Але все-таки пояснила, що це за тоненька гумка, і чому вона масна. І ось тепер… ця її нова посада – все одно, що пірнати пораненою в басейн з акулами. Олену з’їдять, неодмінно з’їдять, так, що й кісточок не лишиться. І як цьому зарадити? Тітка… вона така непрактична! Це вона тільки вдає із себе «залізну леді», а сусідки кпинять із неї – Дана сама чула – за те, що вона перебирає кавалерами. Та хіба Олена винна, що до неї постійно жонаті чіпляються, ось вона їх і посилає куди подалі, і правильно робить, а ті пліткарки називають її старою дівою, хоча за гороскопом вона – «рак», та й дурниці ті гороскопи… Жінка, яка й досі вважає улюбленою книгою «Багряні вітрила» – ну що їй у банку робити? Хіба підлогу мити, як у гастрономі. Дана не витримала, зірвалася і в самій сорочці буквально підбігла до дверей тітчиної спальні. У щілину під дверима пробивалося світло. Неждана постукала.

– Ти чому не спиш? – долинуло з кімнати.

– А ти? Тобі ж завтра на службу!

– А тобі – до школи. Ну, гаразд, заходь.

Олена сиділа в ліжку з книжкою в руках. Вірніше ні, не так – з друкованим виданням. На обкладинці до пояса голий хлоп зі шрамами на могутньому торсі відгризав губу білявці в настільки відкритій сукні, що краще б та дівка була зовсім голою. Тітка квапливо змахнула з тумбочки кудись за батарею пластинку з пігулками, однак пізно – Дана все одно їх помітила.

– Що читаєш?

– Любовний роман, – Олена відклала книжку, – «Наречена пірата» називається.

– Добре, хоч не кастрата, – необережно брякнула Дана. Нічне читання з таблетками вприкуску могло означати лише одне – у тітки знову болять нирки. – І не шкода ж часу…

– Та годі тобі. Нормальна карамелька, навіть печії не буде. Ти щось хотіла, мала?

– Я? Ні. Так. Я за тебе хвилююся.

– Знаю. Ти, певно, думаєш: «Ось моя тітка, практична, як квадратне колесо, і там її заб’ють», – так? Запевняю тебе, все буде гаразд. Мені ще й зброю видадуть… тобто не мені, але ті охоронці, що зі мною їздити будуть, озброєні, – поквапилася виправитися Олена, побачивши на зосередженому личку небоги перші ознаки паніки. Вона переростає свою дитячу некрасивість, промайнуло раптом у тітки в голові, ще кілька років – і стане красунею, яких мало, шкода, що я цього вже, мабуть, не побачу…

– Ти та зброя – це ще гірше, аніж ти – і гроші, – похмуро заявила Дана.

– Я ж сказала тобі…

– Я чула. Спочатку в тебе завжди виривається правда, а потім ти починаєш берегти мої почуття. Добре. Що я тобі можу сказати? Я сиджу в тебе на шиї, тому…

– Дано, припини, – Олена поморщилася, Дана тільки не змогла визначити, від болю чи від незадоволення. – То Майя покійна дорікала тобі кожним шматком, хай Бог простить, але ти не повинна думати, що це нормально. Як ти можеш сидіти у мене на шиї? Ти – моя сім’я, ти як донька мені, іноді мені здається, що це я тебе народила, і тому попереджаю востаннє: ще раз таке почую, візьму пасок і… не така ти вже й доросла, щоб не дістати по перше число!

Заохочена почутим до відпочинку, Дана повернулася в ліжко, не забувши нагадати тітці, щоб та перестала корчити із себе мужню партизанку і витягнула з-під радіатора знеболювальне. Вже засинаючи, Дана знову згадала поета з гарним іменем Любомир, і його голос, чуттєвий – хоча вона й не усвідомлювала значення цього слова, – горностаєвою мантією раптом огорнув її плечі, і так само зненацька їй захотілося стати королевою чи бодай принцесою для нього, а ще вона з жахом подумала: а чи не закохується вона – в когось безплотного, у голос з іменем, але без лиця? Та вже на межі сну і яви до неї прийшла втішна думка: математики не закохуються, і, вчепившись у неї, як потопельник у рятівне коло, Дана нарешті заснула.

Глава 10

– А я все ждала, що ти мені зателефонуєш.

Любко, що сидів за столиком найдорожчої у місті кав’ярні, яка так і називалася – «Світ кави», хоча тут подавали також тістечка й чай, чекаючи чергову зірку-одноденку так званої української поп-музики, озирнувся, аметистові очі весело блиснули. «Зірка» запізнювалася більш ніж на годину, та Любомиру пощастило побачити значно приємнішу особу.

– Галя. Галя Бурячок. Сідай, будь ласка, – він відсунув для неї стілець. – Я оцінив твоє прізвище, коли протверезів.

– Та невже? – дівчина розгорнула меню, яке вже лежало на столі, охнула і закрила його так поспішно, ніби боялася, що ціни матеріалізуються у злих псів, зістрибнуть з паперу і вчепляться їй у горлянку. Любко їй співчував – під час перших відвідин цієї кав’ярні він і сам відреагував на ціни сполоханим зойком. Його манірна «зіронька», ймовірно, блакитного сяйва, добре знав, де призначати зустріч. Добре, хоч спиртного посеред дня не п’є. – То чому ж усе-таки не подзвонив?

Бо не люблю нав’язливих дівуль, хотілося сказати Любомиру, але вроджена ввічливість змусила видати щось, дуже віддалено схоже на правду:

– Не люблю білявок. Ти перефарбувалася?

– То була перука.

– Ти носила її замість капелюшка?

Галя засміялася.

– Ні. У нас із дівчатами вийшла суперечка – чи легко звабити чоловіка. Себто – на один раз. І через тебе я програла парі.

– Он як? То заклад – це не тільки хлопчача забава? Багато втратила на мені?

– Одну стипендію і дві курсові, які я мусила писати за подруг.

Без надмірної косметики, у сірій сукні простого крою, з волоссям, чорним, як воронове крило, і ще яснішими за контрастом з ним блакитними очима, вона була такою гарненькою, такою вражаюче не схожою на те вульгарне створіння з університетського коридору, що Любко не витримав і, нахилившись, накрив її руку долонею:

– Тепер я буду почуватися винним за той твій голодний місяць.

– Не варто, – сказала Галя і обережно вивільнила руку. – Я все одно не знала б, що робити, якби ти погодився піти зі мною.

– Ні? Менше з тим, я просто мушу пригостити тебе кавою.

– Я каву не п’ю. Хіба що чай. Зелений, якщо можна. Я, власне, за чаєм сюди й зайшла – хто ж знав, що тут так дорого…

– Гроші – не проблема, люба. Висококласні повії заробляють добре, а перед тобою шльондра – вищий сорт. Тому замовляй, що хочеш. Печиво, тістечка… на всю стипендію.

– Ні, дякую, – Галя потерла мочку вуха зі срібним павучком. – То для мене занадто.

Любомир жестом підкликав офіціанта.

– Де ти тепер? – спитав він, коли юнак, кивнувши на «каву по-віденськи і жасминовий чай», відійшов. – Працюєш?

– Так. Продавцем у нічному відділі універсаму.

– Геолог?

Усмішка Галі стала невеселою.

– Загалом я геофізик. А, власне, що тебе дивує?

Та й справді, що? Хіба він сам не такий? Не в такому самому становищі? І нічого постійно повторювати, що він працює за фахом – у його дипломі не зазначено: «бульварний писака». Коли туман самонавіювання розсіється, він може зостатися віч-на-віч із дуже неприємною правдою: від журналіста в ньому лишилася тільки назва, а від поета – тінь…

– Пробач. Часи такі настали.

Галина поморщилася.

– Давай не будемо про це – про такі часи, і все інше. Я ні про що не шкодую. Я ще молода, і впевнена: все налагодиться. Важко старшим людям… Краще розкажи про себе – чим займаєшся, чи пишеш щось? Я давно про тебе нічого не чула.

Їй-богу, краще б йому сказати: «Я працюю двірником».

– Для газети «Юність» пишу… ні-ні, не треба собі рота затискати. Можеш сказати все, що ти про мене думаєш. Я звик.

Галя довго мовчала. Офіціант приніс їхнє замовлення, дівчина підкреслено ретельно сипала в чашку цукор із фірмових пакетиків, і в цілковитій тиші було лиш чутно, як цокає ложечка об білий фаянс.

– Сподіваюсь, під псевдонімом? – нарешті мовила Галина.

– На жаль. У мене навіть не вистачило хоробрості підписувати ту порнографію, що я пускаю у світ, власним прізвищем.

– А поезії?

– Ну які поезії, Галю? Що, по-твоєму, має мене надихати?

– Не знаю, Любомире. Я не пишу віршів. Але… ось ти сказав про часи. А які вони? Так, складні, неоднозначні, похмурі – ну то й що? Світ помер? Ні, він просто змінився. Адже й під час війни писали вірші, пісні, романи навіть – і не обов’язково на воєнну тематику, хоча в основному таки про це. Але природа, кохання, мрії – хіба це більше не надихає поетів? А надія? Ти так гарно писав про надію… невже забув?

– Я загубив здатність творити казково, Галю. Я втратив відчуття краси.

– Я тобі не вірю.

– Шкода. Бо я з тобою відвертий.

– Он як? То ти обманюєш сам себе. Не може автор «Світлочолої» щось там загубити. Ти пам’ятаєш її?

– А ти?

Галина гмикнула і в тон йому відповіла:

– А то!

І тут-таки запропонувала:

– Хочеш, прочитаю?

Любко кивнув. Взагалі він не любив слухати свої вірші в чужому виконанні і вважав, що актори читають їх штучно, не всі, звичайно, але переважна більшість механічно заучує текст, тисне на пафос там, де потрібна ліричність, і навпаки. Він цінував авторське прочитання, навмисне їздив по країні під час канікул, переписуючи у поетів або їхніх родичів магнітофонні записи, і мав уже непогану фонотеку, але зараз йому було справді цікаво послухати, як відчуває поезію геолог. Геофізик, що працює продавцем у нічному відділі універсаму.

 
Синьоока, світлочола,
Погляд – згуба, губи – яд,
Розбивається об коло
Безпорадний квіт троянд.
 
 
За прозорою стіною,
Де тече забутий гімн,
Пані осінь п’є з гобою
Звуки мудрості й туги,
 
 
Світлочолу втечу сили
Я прокляттям не спиню,
Мій метелик жовтокрилий,
Ти – ілюзія вогню.
 

Ніжний проникливий голос… без афектації, без драматизму. Саме так прочитав би цей вірш він сам. Цей неймовірно старий вірш, одну з перших серйозних його речей, якою він так пишався. Якби він не знав, хто автор, подумав би – ця дівчина.

– Боже мій… фантастика! Блискуче, – похвалив він, і це був щирий комплімент. – Хоч я не думав, що хтось ще пам’ятає саме цю поезію. Я написав її у дванадцять років.

– Ти – геній, – проникливо мовила Галя. Любомир поморщився.

– Ні. Не кажи так. Я ненавиджу це слово.

– Нічим не можу допомогти, хоча, на мій погляд, це все одно, що ненавидіти колір своєї шкіри. Це факт, Любку. Хоч як на нього дивись.

– І кому зараз потрібна моя геніальність?

– О, ти знов за рибу гроші? Ну, чекай, – Галина залпом допила свій чай і оперлася долонями об стільницю, немов начальник, що чекає на нетямущого підлеглого. – Поясни мені, кому вона має бути потрібна, крім тебе? Тільки без патетики, домовилися? Без лір, присвячених народу та інших подібних дурниць!

– То це, по-твоєму, дурниці?

– Ні, якщо ми обговорюємо покликання чи служіння. Чи визнання, яке потрібне кожному митцеві. Якщо його немає, це погано, хоча й воно має бути лише стимулом, а не самоціллю. Але ми говоримо не про це. Бо геніальність і визнання – це різні речі, ти зі мною згоден?

– Так, тільки – без гучних слів. Сама хотіла.

– Гаразд, нехай буде обдарованість. Талант. Дар. Іскра Божа. Ти бачиш, як багато визначень для одного явища? І воно належить тільки тобі. Завжди так буде. Яку і хто повинен мати в ньому потребу, крім тебе? Ти що, його на вагу продавати хочеш? Напрокат здавати? Чи вважаєш, що Господь, вкладаючи у тебе іскру небесного вогню, примовляв при цьому: «На тобі, Любомире Шеремет, дар віршування, та дивись мені – якщо він нікому не буде потрібен, заберу назад!»? Якщо ти думаєш так, це – неправильно! Це… гріх!

– Ні. Гріх – це гординя. Так у Біблії сказано.

– А я тебе до цього закликаю? До гордині? Я просто хочу, щоби ти не заривав остаточно свій талант – та й по всьому. Якщо ти вже згадав Книгу Книг, то й цю притчу мусиш пам’ятати. То лінивий раб, що ховає таланти. Але я думаю… ти не жонатий?

Любко відкинувся на спинку стільця, глянув на Галю пильніше, відпив кави.

– Ні… поки що.

– Дівчину маєш?

– Теж ні.

– Кохаєш кого-небудь?

– Галино, це що, допит?

– Будь ласка, так чи ні? – збити Галю з пантелику не вдалося, хоча, виголошуючи свої запитання, вона так почервоніла, що цілком виправдала своє прізвище.

– Наразі – ні.

– Зрозуміло, – поставила діагноз лікар-геофізик. – Тобі потрібна муза. Жінка, яка дасть тобі наснагу. Бо інакше ти так і загнешся в тому помийному листку, котрий хтось з переляку газетою обізвав. Одружуватися не обов’язково, але якщо ти не закоханий – який же ти поет?

– Ніякий. Я тобі про це й говорю.

– Ой, – Галя театрально схопилася за голову, – ти неймовірно впертий. Під яким псевдо ти пишеш у «Юності»?

– Не скажу.

– А, соромно, так? Ну нічого, я сьогодні ж її куплю, і тебе вирахую.

– Не вирахуєш.

– Побачимо.

– Ти не знаєш мого прозового стилю… і навіть не уявляєш собі, що мені доводиться писати!

– Уявляю. Я «Юність» одного разу читала, потім хотіла загорнути в неї бутерброди, та побоялась отруїтися. Давай я придбаю останній номер, а, приміром, завтра, чи коли тобі зручно, ми зустрінемося – місце також призначиш ти, і я оголошу твій псевдонім.

– Добре. Б’ємося об заклад?

– Знову? – Галина засміялася, Любко – теж.

– Якщо боїшся – так і скажи!

– Кого, тебе? Хлопчисько! Я програла один-єдиний раз у житті, а парі укладаю з дитинства, майже професійно. Який заклад?

– Ladies – first.[1]1
  Леді – перші (англ.)


[Закрыть]

– На всю зарплату?

– Ні, без грошей. На поцілунок.

Галина раптом посерйознішала.

– Що ставиш ти?

– Новий вірш. Присвячений тобі.

– А ти так можеш? Це ж практично те саме, що писати на замовлення.

– На замовлення я не пишу. Але впевнений, що твої очі мене надихатимуть.

Галя знову зашарілася – їй це надзвичайно пасувало. Доки Любко милувався нею і думав, що робить із людьми похмілля, вона не знала, куди й очі подіти. Щойно в їхній столик врізався захеканий поп-виконавець – у Любка язик не повертався назвати це розпатлане безголосе створіння у блискітках співаком, – дівчина з очевидним полегшенням розпрощалася і втекла, не забувши, втім, домовитися про зустріч «на парі». Любомир думав про неї весь вечір і, спілкуючись із «зіркою», навіть удостоївся персонального зауваження, бо тричі схибив, називаючи його останній шлягер. Спершу замість «сердечні слова» він брякнув «солоні жнива», потім – «сердита трава», і врешті-решт – «печені дрова», чим остаточно добив блискучого одягом дебютанта. Любко був упевнений, що отримає свій поцілунок, і під пильним поглядом Домініки збирався, як на любовне побачення – одеколон, краватка, костюм… А коли Галя у святковій сукні ніжно-бузкового кольору підійшла до нього і, простягаючи руку, сказала «Вітаю, Ренат Смирнов», він відчув сильну спокусу збрехати їй: «не вгадала», та натомість урочисто мовив, діставши із-за спини букет рожевих тюльпанів:

– Твоя правда. А виходь за мене заміж, Галю! Якщо ти так добре мене розумієш… виходь! Можеш навіть прізвище не міняти, або я твоє візьму. Нам буде файно удвох, ось побачиш. Ти мені осанну співатимеш, а я вірші для тебе складатиму. По рядочку в день.

– Я б з радістю, – сумно мовила Галя й опустила завиту в кучері голівку, – але ти спізнився. Я сьогодні зранку, перед тим, як здати зміну, вже заручилася з вантажником зі свого універсаму. Він не пише віршів, але обіцяв мене все життя на руках носити. І я йому вірю.

– І що, у мене немає шансів?

– Вони є завжди. А що ти можеш мені запропонувати?

– Ось це, – він обійняв її, поцілував – коротко і обережно. Її помада пахла полуницями, але на смак була, як вазелін, яким він вирішив поласувати у п’ять років. Галя примружилася.

– Я подумаю. А де вірш, присвячений моїм небесним очам?

Отак вони почали зустрічатися.