Текст книги "Янголи, що підкрадаються"
Автор книги: Наталка Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)
Глава 19
Вони спустилися на перший поверх, у безкоштовний зал очікування. Там стояв такий гамір, що будівля вокзалу резонувала, як чудернацький вулик зі скла, металу та бетону від дзижчання невгамовних бджіл. Дана безсило впала на єдине вільне крісло посеред довгого ряду, замащене чимось липким. Сечею чи ситром – Дані було байдуже. Шикарний пан лишився стояти; він лише трохи схилився над нею зі словами:
– Дай сюди дитя.
– А навіщо вам? – язик уже погано повертався в роті, а руки просто німіли, та віддавати Мирося будь-кому вона не квапилася. – Що ви хочете?
– Щоб ти його не впустила. Ти ж не думаєш, що я з ним утечу?
– Я не знаю, що думати. Тримайте.
Визволитель управно, з деякою елегантністю підхопив Мирка. Може, й не слід довіряти незнайомцеві, мляво подумала Дана, з усіх сил борючись зі сном, взагалі нікому не слід довіряти, але вона так втомилася… Їй так безмежно важко. І цей добродій, що здалеку здався їй сивим, як голуб, а тепер вона бачить – ні, це не сивина, хоча чоловік має вже років сорок п’ять, якщо не більше; це таке в нього волосся, як льон, видно, що м’яке, падає на щоки і потилицю блискучими локонами, справжнісінькими, певно, не штучно завитими, і вдало підкреслює ідеальний овал шляхетного лиця. Зачіска вишукана, модна і водночас дуже нагадує старовинну, а колір… за такий більшість дівчат і душу віддали б, називається «платина». Дана знала це, бо мама колись намагалася пофарбуватися у цей відтінок. Фарба, накладена на її мідь, у результаті дала жовтизну новонародженого курчати. Крім цього, у чоловіка дивні очі: холодні, як крига, і блакитні, світло-блакитні, пронизливі й уважні. А над ними – густі брови кольору місяця-молодика. І глибокі зморшки навколо повних, немов витесаних із каменю вуст. І пахне від нього таким тонким, пронизливим ароматом… дивна суміш лимона, м’яти та морської свіжості – тієї, справжньої, як денний бриз, що приносить із собою ці пахощі та крики чайок. Колись тітка Олена возила Дану на море… один раз. Їй тоді тільки виповнилося вісім років, і цю поїздку вона запам’ятала на все життя. І на все життя закохалася в Чорне море.
– Я тобі подобаюся?
– Що?
– Ти так уважно мене розглядаєш… Запевняю тебе, я не маніяк, і міліція мене не розшукує. Познайомимося?
– Що?
– Дуже змучилася? – у крижинках очей явно побільшало співчуття. – То пусте, скоро відпочинеш. Мене звуть Денис. Можна просто Ден. Так мене називають друзі.
– А чому?
Такого запитання йому, певно, ще не ставили.
– Не знаю. Так швидше. Час економиться. Розумієш?
– Ні. А як вас по-батькові?
– Арнольдович.
– Денис Арнольдович? Звучить екзотично.
– Тато називав мене Дéніс – з наголосом на першому складі. Але мама надавала перевагу нормальному радянському імені. А тебе як звуть?
– Дана. Неждана.
– А по батькові? – поруч із Даною звільнилося крісло, і Денис присів у нього, все ще тримаючи Мирося. Малий зрадник солодко спав у обіймах чужого дядька і навіть не пискнув.
– Знущаєтеся?
– Ні. Просто хотів би знати.
Дана зіщулилася і глухо відповіла:
– Я теж. Просто хотіла б знати.
Тут Мирко прокинувся, розплющив очі й позіхнув. Денис – чи як його там насправді – миттю розплився в усмішці і засюсюкав:
– Боже мій, які ж у нас очі! Чистий яхонт! Ну, і як нас звуть, богатирю?
– Ми… ми… – малий залопотів, замахав рученятами, котрі добрий дядя вивільнив із остогидлої ковдри. – Ма…
– Любомир. Скорочено Мирось, – вже зовсім ревниво промовила Дана і, не втримавшись, поцікавилася:
– А що таке яхонт?
– Те саме, що й сапфір. Камінь, синій, як очі твого сина.
– Вони ще зміняться!
– О, ні! – Ден знову зазирнув малому в личко і засміявся. – На щастя, ні. Це не дитяча блакить. Це насичений відтінок. Він уже встановився. Так що очі в нас будуть кольору індиго! Рідкісної краси у нас будуть очі! Вже є!
– І нащо так багато слів, які означають одне й те ж? – не приховуючи легкого роздратування, спитала Дана. Денис несхвально похитав головою.
– На те, що мова – це духовна скарбниця будь-якого народу, а кожне слово в ній – це монетка, золота, срібна чи й мідна; це перлина, діамант або смарагд. Що більше слів, то багатша мова. Але ви, українці, не цінуєте своїх скарбів.
«Що за дивна лекція на вокзалі!»
– А ви не українець?
– Ні.
Дана чекала продовження, але Ден не квапився оприлюднювати свою національність. Акценту в його мові майже не відчувалося; хіба що він якось по-особливому м’яко та неквапно вимовляв слова. Здавалося, що поспішати йому нікуди, а в кишені у нього – вічність. Та Дана чомусь вирішила перервати неприродну, як їй здавалося, паузу.
– Я страшенно вам вдячна за те, що ви мене виручили. Чесне слово. Та я, мабуть, мушу вже йти. Справді. Сьогодні такий невдалий день. Ці хлопці – я, звісно, знала, що не варто з ними зв’язуватися, і потім, я вгадала, де кулька, але вони це не зарахували, і я так перелякалася. Якби не ви, не уявляю собі, що могло б статися. Дякую вам ще раз, і…
– Усміхнися.
Вражена Дана, навіть не зрозумівши гаразд, чого від неї хочуть, замовкла і продемонструвала зуби.
– Добре. Ти виглядаєш свіжою. Мабуть, не так давно цим займаєшся?
– Щойно сьогодні почала, – чесно, хоч і несподівано для самої себе, зізналася вона, почуваючись страшенно незатишно під гіпнотичним поглядом Дениса. Той недовірливо похитав головою.
– Судячи із синьоокого згортка, з яким ти так носишся, дещо ти почала давніше. Ну, гаразд. Це не має значення. Сьогодні мені потрібна компаньйонка. Двадцять доларів за ніч – це тебе влаштовує?
– Я що, така дорога? – вирвалося у приголомшеної Дани. У відповідь почулося:
– Можливо. Я ще не знаю, але частину… ні, половину плачу наперед.
Дана готова була впасти на коліна, але стрималася, бо під кріслом теж була калюжа невідомого походження. За двадцять доларів – якщо вона їх дістане – цілком реально зняти нехай не квартиру, а окрему кімнату, зате на кілька місяців. І можна нарешті нагодувати Мирка як слід. І самій наїстися. А те, що від неї за це вимагається… дідько з ним. У пам’яті сплив нев’янучий образ Василя, що злягався з Аглаєю. Пусте. Можна просто заплющити очі. А якщо стане зовсім кепсько – закусити губу, щоб не кричати. Головне – отримати гроші. За будь-яку ціну. Про те, що гроші за будь-яку ціну не набагато краще, аніж жінки за гроші, Дана якось не замислювалася.
– Я згодна.
– Ще б пак. Рушаймо.
Вони вийшли на автостоянку й підійшли, як пояснив Ден, до його машини. Іномарки все ще лишалися розкішшю й дивиною на вулицях міста. Дана чомусь думала, що в її клієнта – як по-діловому вона подумки назвала його – саме іномарка. Вона пасувала б йому, ця візитка з іншого світу, з того життя, де автомобілі має кожна сім’я, навіть якщо їх доводиться брати в кредит, де всі усміхаються одне одному і на запитання: «Як справи?» – відповідають: «Усе гаразд», хоч би як було насправді. Під страхом смерті Дана не змогла б вимовити зараз «Усе гаразд». Та у Дениса виявилися «Жигулі» дев’ятої моделі, кольору благородної сивини. Він посадив дівчину на заднє сидіння, бо з дитиною там безпечніше, передав їй малого, і за п’ять хвилин шини вже шурхотіли по мокрому, трохи підмерзлому на ніч асфальті, який виблискував кришталевими іскорками у світлі ліхтарів. Наскільки Дана могла судити, її везли кудись на околицю.
– Ти не боїшся мене? – крижані очі ловили її відображення у дзеркалі водія.
– А треба? – мляво відгукнулася Дана. Вона перевірила Мирося – той знову був мокрий, а до того ж обробився, і специфічний запах «дитячої несподіванки» повільно, проте невідворотно розпливався по салону. Зараз її висадять, подумала Дана вже не так мляво і тривожно засовалася на сидінні. У її плани це не входило.
– Носом чую – аварія, – весело, немов нічого не сталося, констатував Денис. Дана обережно торкнулася його плеча, коли авто пригальмувало на-світлофорі.
– Я вас дуже прошу. Ще ж працюють нічні відділи супермаркетів і валютні магазини… Я вас благаю, дайте мені аванс. Хоча б п’ять доларів. Я куплю Миросю трохи їжі та підгузники. І все. А, ще пляшечку для молока. І це – точно все.
– А скільки йому? – звертаючи на узбіччя, поцікавився Денис. – Півроку?
Навіть крізь тоноване скло Дана розгледіла неонові літери на вивісці якогось магазину. «Супермаркет Сонечко». І нижче – вже дрібнішими червоними буквами: «Цілодобово». Супермаркет. Двоє продавців, один охоронець і двадцять квадратних метрів торгової зали. Пощастить, якщо там є бодай звичайне молоко.
– Сім місяців.
– Ще не годуєш його з ложки?
– А що, вже можна? Я й не знала. А звідки ви…
– У мого друга сину – три роки, – по голосу було чути, що Ден усміхається. – Коли я ще був там, ми втрьох пройшли всі етапи великого шляху.
Дана не наважилася запитати, де саме «там», натомість поцікавилася:
– А матір хлопця?
– Відмовилася від нього. Воно й на краще.
– Як ви можете таке казати?
– Дано, я знаю життя. Ось, приміром, ти. Хто назвав тебе таким екзотичним іменем?
– Мама, але я… вона… це не тому.
– Звичайно. Просто так склалися зірки. Добре, не будемо про це. Що ти там хотіла купити? Кашу малому, білизну… ще щось?
– Ні, це все.
– А собі?
– Мені нічого не треба. Ви тільки дайте мені грошей, і я все для вас зроблю. Навіть цей, як його, – вона напружилася, пригадуючи, що саме особливо зацікавило тих шахраїв на вокзалі, і нарешті, просяявши, видала: – менует.
Денис повернувся до неї, на його губах промайнула дивна усмішка – водночас і співчутлива, і єхидна.
– О, то мені трапилася справжня професіоналка, – сказав він і тут-таки додав: – Я сам куплю тобі все, що треба. І твоєму малому – теж. Бо тебе в твоєму дранті або зі склепу випхають, або купюру в банк на експертизу повезуть.
– З якого склепу? – не зрозуміла Дана.
– З крамниці.
– А про яку купюру ви говорите?
– У п’ятдесят баксів. Я увесь дріб’язок тим бикам віддав..
– Я… – на якусь секунду Дані аж заціпило, – дякую вам… я віддячу, відпрацюю… я…
– Не сумніваюся, – мовив Денис урочисто. – Менует виконаєш. Сиди спокійно й нікому не відкривай. Я повернуся за півгодини.
У відповідь Дана чхнула – та так добряче, що бризки з носа і рота розлетілися по всьому салону. Ден зареготав.
– Боже, яка ти сексуальна! Зваба з тебе так і пре, просто в усі щілини лізе, як протяг, – хоч поролоном затикай!
– Ви з мене знущаєтесь?
– Ні. Пробач. Я скоро буду. Не тікай.
– Я не божевільна, – буркнула Дана, обійняла Мирка, який запустив свої розчепірені рожеві пальчики в її кучері, і заснула. Вона не чула, як повернувся Денис, і кинулася лише тоді, коли авто в’їхало на подвір’я якогось приватного будинку. На сидінні біля неї лежали два пузаті пакети з крамом. Із одного стирчали рожеві бавовняні повзунки. Або син Денисового друга був дівчинкою, або сам Ден нічого не петрав у традиціях, гордо вирішила Дана. Що з нього взяти, з неукраїнця?
Глава 20
Про те, у чиєму домі вона оселилася, Дана дізналася тільки ранком. Бо увечері Денис буквально виволік її з авто – рухатися сама вона вже не могла, і на руках доніс до вітальні. Дана намагалася не сильно до нього притискатися, щоб не забруднити франтівське пальто. Крізь сонну полуду вона бачила лише, що потрапила до приватного сектора, щоправда, у межах міста. Потім Денис повернувся за Мирком, і, доки Дана куняла на підозріло знайомому дивані у позі знака питання, вимив і нагодував малого. Отямилася Дана, тільки коли хтось легенько поляскав її по щоці.
– Що… пора? – вона ледве розплющила мов клеєм змащені повіки і вирячилася на Дениса, що змінив костюм на джинси та светр. – Де Мирось?
– Спить нагорі. Там є маленьке ліжечко з високими бильцями, що більше годиться для школярів, звісно, але він не впаде.
– Тоді добре. Я готова, – Дана притиснула долоню до рота, який уже звично наповнився гіркою слиною, спростувавши цю бадьору заяву, і її ледь не вивернуло. Ось що означає забути, чим ти займалася після того, як востаннє мила руки. – Тобто ще не зовсім. Де тут можна прийняти ванну?
– Праворуч по коридору, другі двері. Не барися.
Дана купалася і плакала, а витираючись, просто ридма ридала. Хто б міг подумати, що такі звичні, буденні речі, як шампунь, духмяне мило, пухнастий рушник і теплий халат стануть для неї розкішшю, яка не триватиме довго за будь-яких умов? Цікаво, цей білявий лицар передпенсійного віку помітить, кохаючись із нею… тобто займаючись сексом, що вона незаймана? Хлопці у школі казали, що це помітно. І що їй тоді брехати про Мирка? Чи нічого? Яке йому діло? Гроші – товар – гроші, – чи як там учив той бородатий німець із портрета, що висів колись у кабінеті завуча? І ще Ден звелів не баритися – чи означає це, що вона може побути у цьому царстві кахлів хоча б годину? Якось налаштуватися…
– Дано, виходь! Чи ти спиш, і тобі сняться лаври Іхтіандра місцевих каналізацій?
Хто такий Іхтіандр, Дана знала – завдяки тітці, і жарт оцінила. Сяк-так натягнула на ще вологе тіло свою теплу спідницю, светр і вийшла у вітальню, де на журнальному столику вже була накрита скромна вечеря. Парувала каша, з вигляду схожа на вівсянку, стояв кухоль із молоком, а біля стола – Денис із роззявленим ротом.
– Там два абсолютно чисті халати висять, – нарешті озвався він. – Чи ти не бачила?
– Це мої речі, – сердито зронила Дана. – У них я почуваюся затишно.
– Затишок у багні? Ти цікава жінка! Гаразд, їж. Потім поговоримо.
– А ви?
– Я не голодний.
Від запаху каші Дану трясло. Вона готова була хапати цю рідоту голими руками. Ледь стримуючись, за три секунди проковтнула крихітну порцію, з жалем подивилася на чисте – хоч зараз до буфету – рожеве дно тарілки і несміливо спитала:
– Можна ще?
– Ні. Судячи з твого вигляду, ти не їла дві доби. Тобі стане зле. Не помреш, звісно, та навіщо мучитись? Завтра поснідаєш ситніше.
«Все правильно. Якщо мені буде зле, я зіпсую зоряну ніч за двадцять баксів. І тоді нема мені прощення».
– Що ж, я до ваших послуг.
Ден відкопилив губу, оглядаючи її, мов таргана, що танцює канкан, – із легкою огидою, проте й не без інтересу.
– Відчепися, нагідко. Я постелив тобі в одній кімнаті з малим. Ти мусиш поспати.
– А ми… хіба ми не будемо… себто я хотіла сказати… ви ж мене найняли, щоб…
Ден зітхнув і відвернувся до вікна. Не варто було брати цю дівчину, якщо чесно. Йому справді потрібна компаньйонка – у те місце, куди він зібрався цієї ночі, самому ходити не прийнято. Це викликає підозри і, як наслідок – проблеми зі здоров’ям у самітника. Він уже був у тому кублі кілька разів, хоча й не виглядало на те, що це – місце, яке він шукає, та він мусив у цьому переконатися на всі сто відсотків, аби більше не повертатися туди. Там він постійно натикався на цього поета, Любомира Шеремета, що тягав із собою якихось нерозбірливих дівуль, одну страшнішу за іншу. Втім, там це вважалося хорошим тоном. У такі місця не водять красунь-наречених і дружинам про них не розказують. А те, що йому, Денису, було неприємно бачити в тому місці такого талановитого хлопця, безумовно, великого поета і свого кумира, з порожніми, як чорні провалля ополонок у білій кризі, очима і таким цинічним усміхом, що нестерпно хотілося ляпасом стерти його з вуст, – то це проблеми не римувальника. Ден також підшукував собі щоразу іншу дівку, зосередившись на професіоналках, але сьогодні він схибив. Чи піддався емоціям? Що йому з цієї ляльки? Навіщо він її підібрав? Знав же наперед, що пуття з неї не буде, але – пожалів. Уявив собі, що від неї залишиться, коли ті три бугаї пропустять її через себе – а все до того йшло, і розклеївся. Чимось вона нагадала йому Віолетту. Не віком, звісно, і не зовнішністю, однак… Чим? Долею? Теж сумнівно. Ця – нещасне, зацьковане дитя, а Віта – квітка домашня, оранжерейна. І тут Ден зрозумів: невинністю, ось чим. Чистими до прозорості очами. І повним нерозумінням того, що вона на повному ходу в’їхала в життя, а також того, які будуть наслідки. Та й він теж добрий, нічого сказати! Старий бовдур із куцими залишками сентиментальності. Смішно – маючи такий вік і досвід. Кумедно і якось безпорадно й досі почувається він у цій країні, наче й не прожив тут двадцять років, наче й не знає вздовж та впоперек усі звичаї, вади й чесноти цього народу. А ця мода вдавати із себе клятого Ланселота колись доведе його до біди. Він зиркнув через плече на дівчину, що застигла в очікуванні відповіді, як соляний стовп. Здається, вже довела. Ні, без усякого «здається».
– Роздягнися, – наказав він, дивлячись на Дану холодними блакитними очима. Вона здригнулася – відчуття виникло таке, ніби її розглядає ожилий лід.
– Для чого?
– Для того, що те дрантя, яке на тобі, не одягне навіть бомж, що себе поважає. Хочу подивитись, який у тебе розмір. Я на цьому знаюся.
Не відомо, з яких небес, але на Дану раптом зійшла впевненість, що цей дивний, трохи відсторонений і защепнутий на всі існуючі внутрішні замки чоловік не зробить їй нічого лихого, і вже, звісно, не стане займатися з нею сексом. Вона рішуче стягнула через голову свій останній теплий светр і взялася за спідницю.
– Облиш. І майку можеш не скидати, – сказав Денис якось надміру квапливо і нарешті повернувся до неї всім тулубом. Потім блакитні крижинки його очей, спрямовані на Дану, почали поволі танути.
– Ти таки гарна, – задумливо і чомусь здивовано промовив він. – Як утілення жіночності. Сама досконалість, просто еталон. А виростеш – відбою від хлопців не буде… Як же ти опинилася на дні, нагідко?
Ні в його погляді, ні в голосі не було й натяку на пристрасть – хоч якою недосвідченою була в цих питаннях Дана, помилитися вона не могла. Так говорять, милуючись у музеї статуєю античної богині, та нікому, окрім хіба що Пігмаліона, не спадало на думку бажати мармурову жінку.
– Скільки тобі років? – спитав Ден і, побачивши, що Дана вже відкрила рота, різко попередив. – Тільки не обманюй!
І вона не насмілилася збрехати.
– П’ятнадцять.
– Ти виглядаєш старшою. Ні, не так – дорослішою. Ні, знову не те… Якби ти сказала «тринадцять», я б і в це повірив. Тобі можна дати зараз скільки завгодно, десь до вісімнадцяти, але через десять років нічого не зміниться – ти так само будеш виглядати юною.
– У двадцять п’ять? – забувши про те, що стоїть перед чоловіком в одній благенькій майці, скрикнула Дана. – Я вже буду така стара!
Денис засміявся.
– Поговоримо про це через десять років. Ти й так багато встигла. Всього п’ятнадцять, і вже маєш дитину… Хто він?
– Себто як? Хлопчик. Звуть Мирось. Я ж казала.
– Я питаю про батька твого Мирося. Хто він? Чим займається? Чи знає, що в нього є син?
І тут Неждана, не відаючи, що з нею коїться, розповіла Денису все – і те, що це її двоюрідний брат, а ніякий не син, і про маму, і про тітку Олену, і про Василя, і про те, як вона тікала від дяді Сені, і як її обікрали… Промовчала лише про те, на якій вулиці жила, а на запитання: «Як твоє прізвище?» – замість «Тиктор», відповіла: «Тортик», просто помінявши склади. Це насмішило Дена, та це була єдина мить упродовж всієї розповіді, коли він сміявся. Вислухавши сповідь, Денис підійшов до Дани впритул, взяв її червону обвітрену руку й підніс до вуст.
– Ти мужня дівчинка, – прошепотів він. – Я навіть серед чоловіків не знаю прикладів такої мужності й самовідданості. Прийми моє щире захоплення. Ти не тільки красуня – ти рідкісний, як чорні перли, майже вимираючий вид жінки, гармонійної зовні і зсередини. Заздрю тому, кого ти полюбиш.
Дана зашарілась, опустивши очі, а коли підняла їх, виявила, що Денис теж почервонів, зупинившись поглядом на її грудях.
– Боже милий! – вигукнув він із таким жахом, ніби уздрів перед собою Медузу Горгону, що займалася партеногенезом. – Та тобі ж потрібен бюстгальтер!
І вперше після смерті тітки Неждана щиро, по-дитячому розреготалася.
– Боюся, – крізь сміх промовила вона, – що мені потрібно все. Та навряд чи це ваші проблеми.
– Боюся, – передражнив її цей дивак, – я вже зробив їх своїми. А тепер піднімайся до себе і виспись. Ти біла, як полярна сова.
– До себе? – тупо повторила Дана. – Такого місця на мапі світу немає.
– Вже є. Це там, де спить Мирко. Другий поверх, двері прочинені.
– То ми не будемо займатися сексом сьогодні? – Дана вичавлювала це із себе, відчуваючи, як смикається ліве око – нервовий тик. Їй уже вкотре пригадалися зносини дяді Васі та няньки Аглаї, і праве око приєдналося до лівого.
– Ми не будемо займатися сексом ніколи. Я використаю тебе для інших цілей.
– І для яких це? – скинулася Дана. – Я не буду робити нічого протизаконного.
– Проституція, сонечко, це вже порушення закону, – незворушно повів Ден і повторив: – Іди нагору. Завтра поговоримо.
Піднявшись, Неждана зачинила за собою двері кімнати, глянула на Мирка, що солодко сопів на дитячому ліжку біля вікна, і несподівано, але дуже чітко зрозуміла дві речі. Перша – якою смішною задрипанкою вона, напевне, здавалася Денові, коли, стоячи посеред будинку, в який її привели з милості, мовила щось про закон і своє небажання його порушувати. І друга – Денис сказав, що сексу – яке безлике визначення для такої огидної справи! – в них не буде, і вона повірила йому. Ден буквально випромінював холодну впевненість людини, яка ніколи в житті не зламала свого слова. І якщо він залишить її тут і надалі, вона робитиме все, що він накаже. Майже все.
З такими думками Дана провалилася в глибокий сон. Розбудило її якесь туркотіння, що чимось нагадувало голубине. Розплющивши очі, вона побачила ранок і Дениса, що сидів у кріслі і щось тихенько говорив до Мирося, який повзав по ньому, заливаючись щасливим сміхом. Дана давно не бачила малого таким задоволеним.
– Що сталося? – вона хотіла зірватися на рівні ноги, та пригадала, що спала в самій майці, і лише присіла на краєчок ліжка. – Він розбудив вас, так? Плачем? А я й не почула! Зараз я його нагодую, і…
– Я вже нагодував. Ми їли гречку і морквяне пюре, правда? І так плювалися! – Ден і собі засміявся. – Куди тим верблюдам! І зовсім він мене не збудив. По-перше, я не спав, бо повернувся десь годину тому.
– Звідки? – нечемно поцікавилася Дана, щойно зауваживши дещо дивне вбрання господаря – шкіряні штани, чорну футболку із загадковими білими символами, схожими на китайські ієрогліфи, та строкату хустку на шиї, пов’язану на кшталт хірургічної маски. Псували цей імідж арктичного демона лише домашні хутряні капці. – Де це ви були в такому вигляді?
– І по-друге, – Денис пропустив повз вуха ці запитання, – дитячий плач, як, утім, і сміх, убиває порожнечу. А тепер поговоримо про твоє майбутнє, і я нарешті піду спати.
– Про що? – Дана похолола. – Ви хочете не дати мені грошей? Я розумію, що нічого не зробила, але я ж не відмовлялася! Це ж не тому… це не моя провина! І якщо ви дасте мені шанс…
– Саме це я й збираюся зробити, – Ден простежив, як Мирко з виглядом завзятого альпініста спустився з його ноги й поповз до Даниного ліжка. – Не турбуйся так, гроші я тобі віддам, як і обіцяв. Я зараз про інше. Отже, є три варіанти подальшого розвитку твоє долі…
– Аж три?
– Лисеня, хто навчив тебе перебивати старших?
Мирось підвівся, вчепившись за бильця старого, ще з металевою сіткою ліжка, звареного на віки, і Дана, хитро вивернувшись, притягнула малюка до себе, навіть не замислившись, що це він вперше на її пам’яті став на ніжки. Цей маневр також дав їй можливість почервоніти, не відповідаючи на риторичне запитання.
– Отже, варіант номер один: ти береш гроші і йдеш у невідомість. Його плюси…
А в нього є ще й плюси, хотіла спитати Дана, та глянула на холодне лице Дениса і промовчала. Той схвально кивнув:
– Мудре рішення. Переваг, утім, небагато. Ти матимеш відносну волю – тобто ніхто не заважатиме тобі вражаюче швидко котитися вниз. Стосовно швидкості – повір, я знаю, про що говорю. Тепер про мінуси. Найперше: Мирка тобі доведеться віддати до будинку маляти, бо вокзальне життя не для-такої крихітки – ти зі мною згодна? А іншого життя в тебе не буде. І знаєш, чому? Бо бродяги зазвичай не здобувають вищої освіти, а без документів їх навіть на будівництво не візьмуть працювати, тому тобі не світить навіть гуртожиток, принаймні офіційно. А неофіційно – доки ти працюватимеш за обраним тобою фахом, ти, звісно, матимеш сяке-таке житло, а ще будеш стояти на обліку в міліції – до речі, брак документів тут буде також грати проти тебе. А назагал у цьому обліку не було б нічого страшного, якби, знову ж таки, не Мирось. Рано чи пізно ти захочеш забрати його до себе, я ж не помиляюся? Так ось, тобі його не віддадуть. Дітей не віддають на виховання повіям.
– Я не…
– Я знаю, що не. Поки що. Але ненадовго – якщо ти підеш звідси. І навіть у разі дива Божого, що дасть тобі змогу вийти заміж за мультимільйонера, навряд чи цей гіпотетичний обранець захоче мати доважок до твоєї вроди у вигляді дитини з дитячого будинку. Він, безумовно, чекатиме, що ти народиш йому своїх. До речі, чим ти хотіла займатися, доки не опинилася на вулиці?
– Я вчора вже казала.
– Повтори ще раз.
– Прикладною математикою.
– Що ж, програміст – хороший фах, і я вірю, що ти маєш відповідні здібності, але їх самих недостатньо для виживання.
– А чому ви так дивно говорите?
– Як, нагідко?
– Ну, так… правильно. Як неживий.
Ден прикрив долонею рота, а потім, перекривлюючи її, заявив:
– Ну, бо я від цього кайфую. Але підемо далі. Варіант другий: ти нарешті говориш мені своє справжнє прізвище – ну-ну, не треба робити такі великі очі, я надто стріляний горобець для цієї полови! – ми знаходимо твого дядю Васю і намагаємося встановити справедливість на території однієї окремо взятої квартири загальною площею десь сорок метрів квадратних.
– Ми?!
– Ой, руда, яка ж ти нетерпляча! – Денис завовтузився у своєму кріслі так, ніби нетерплячість ця була заразною. – Звісно, що ми – це відсотків на вісімдесят я, бо сама ти не впораєшся. І якщо ти нарешті припиниш обривати мене щохвилини, я скажу, що перевага тут теж одна, зате суттєва: ти отримаєш власний законний дах над головою, для себе і для Мирка. Недоліки: шанси на успіх п’ятдесят на п’ятдесят, бо я не сумніваюся, що той Василь Невідомий підкупив усіх, кого можна підкупити, починаючи з опікунської ради і закінчуючи БТІ – бюро технічної інвентаризації, підсунув їм усім під ніс липовий заповіт… а може, і не липовий, де вказано, що його покійна дружина залишає йому планету Земля і частку космосу на додаток. А якщо вони перебували в законному шлюбі, то й заповіту не потрібно – він спадкоємець першої черги.
– Та не було ніякого шлюбу! – у відчаї крикнула Дана. – Ви мене вчора зовсім не слухали! Я ж вам пояснювала…
– Сонечко, «загубити» паспорт і отримати новий задля штампу й замітання слідів – це такий давній винахід шлюбних аферистів, що встиг стати аксіомою. А київські РАГСи – так люди живуть не тільки в Києві. Ти не думала про те, що Вася той міг бути з якогось села, наприклад, Малі Чабани в Карпатських чи Кримських горах, і що розписують пари у вашій країні за місцем проживання жінки або чоловіка. У селі це ще простіше – прийшли до сільради, і все. Не знаю, чи перевіряла це міліція…
– І я не знаю.
– Однак гадаю, що ні. І не тому, що вони до цього не додумалися, а тому, що в цьому бедламі, де ви маєте нещастя жити, а тепер і я разом із вами, нині всім на все начхати. Кожен вигадує сто тисяч причин, чому саме він не може виконувати свою роботу, так як слід, від низької зарплати та високої інфляції, і до вершин народної творчості в галузі залізних відмазок: «А воно мені треба?» Зате потім усі щиро, до сліз в очах, дивуються, звідки взявся такий бардак, і чому він так довго триває. Але це так, ліричний відступ. Отже, повторюся, шанси на перемогу є, проте вони вимагають уточнення. А тебе, наскільки я зрозумів, не надто надихає ще одна зустріч із дядею Васею.
Дана здригнулася.
– А тепер третій варіант. Ти залишаєшся жити тут, я дістаю тобі й твоєму братові всі документи, натомість ти допомагаєш мені в деяких ескападах.
– Де-де?
– Довго пояснювати. Просто повір – це варіант для тебе найкращий. Це як довгостроковий контракт на ескорт-сервіс, але без жодних сексуальних зазіхань, і з мого боку, і з боку будь-кого іншого – я про це подбаю. А ти можеш тим часом піти на підготовчі курси. Що ти там обрала, політех? До політехнічного інституту.
– Курси платні, – похмуро зауважила Дана.
– Я в курсі, – пожартував Денис. – А потім, якщо будеш добре вчитися, матимеш стипендію – копійки, зрозуміло, та все ж… Обміркуй як слід, а ввечері я хочу почути відповідь.
– Перш ніж про щось міркувати, я хотіла б дізнатися, що саме я мушу робити.
Ден, що вже стояв біля дверей, озирнувся.
– Є місця, куди я неодмінно маю потрапити, але правила пристойності – чи просто певні правила – забороняють з’являтися там одинаку. Залежно від обставин я представлятиму тебе як свою коханку, наречену, небогу або й дружину – хоча останнє мало ймовірно. А ти робитимеш усе, що я скажу. Це не буде надто часто… я сподіваюся.
Пауза після слова «часто» не прослизнула повз увагу Дани.
– А якщо ви накажете мені лягти з кимось у ліжко?
– Цього не буде. Тільки якщо ти сама виявиш бажання!
Дана аж підстрибнула від такого припущення.
– Не виявлю, – запевнила вона. – А чим ви взагалі займаєтеся?
– Узагалі, – він так тонко її мавпував, розтягуючи голосні в деяких словах, що Неждана не була впевнена, чи це справді іронія, чи їй тільки здається, – я бізнесмен з Латвії, що приїхав сюди в дуже важливих справах – відкрити кілька невеликих трикотажних фабрик в Україні. Це потребує якогось… певного часу. Я купив цей будинок – невеликий, проте скільки місця треба холостяку?
У Дани в грудях виникло лоскітливе відчуття того, що їй щось недоговорюють.
– Сім кімнат і кухня з ванною, – буркнула вона. Денис реготнув.
– Ти спостережлива. Так, я надбудував другий поверх, а до першого додав ще два нових крила, залишивши стару частину дому як центральну. Мені ця хата за копійки дісталася. Гріх втрачати добрі можливості. Я терпіти не можу міські квартири, як на мене, це клопівники й тарганники з божевільними сусідами, що оточують тебе з усіх боків. А я потребую тиші.
– То ви латвієць?
– І латиш.
– А яка різниця?
– Приблизно, як між громадянином України та українцем. Усе. Я достатньо довго стирчу на порозі й майже сплю – твої запитання мене заколисують. Подумай, нагідко. Я роблю тобі хорошу пропозицію.
– А ви не боїтеся, що я втечу, доки ви будете спати?
– І прихопиш із собою мене та будинок? Чи заріжеш мене уві сні? Ні, руда, не боюся. Це ти маєш боятися, що втечеш. І будь ласка, в разі твого позитивного рішення, не «викай» мені.
– А як же тоді? Ви набагато старші від мене!
– Це правда, – тепла і швидка, мов ящірка, усмішка промайнула по твердих, як граніт, устах. – Приємно, що ти так шануєш мій вік, проте, якщо ти залишишся, повага між нами буде ґрунтуватися не на формі звертання.
