Текст книги "Янголи, що підкрадаються"
Автор книги: Наталка Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 24 страниц)
– А ти багато бачила справедливості у своєму житті, нагідко? Так отож. Менше з тим, із жінкою ми розлучилися, а мій злочин списали на стан афекту – не кожного дня твою доньку через недбалість няньки зішкрібають із асфальту перед власним домом, і дали два роки умовно! Так сталося, що, доки тривало слідство у справі викрадення Віоли, зі мною контактував, поміж інших, офіцер щойно заснованого латвійського бюро Інтерполу, Мартін Яблоновський, поляк за національністю, старовинного роду. Він витягнув мене тоді й не відвернувся вдруге.
– Це той твій друг? Ну, в якого сину три роки?
– Так. І він запропонував мені «не сидіти, намотуючи шмарклі на кулак, а щось робити» – це я цитую. На той час викрадення дітей у Ризі вже припинилися.
– А де почалися?
– У Москві. Російські колеги мали той самий клопіт, лише в більшій кількості – там за рік пропало десятеро дівчаток, знайшли тіла трьох. Так само зґвалтованих, але цілих. Себто усі внутрішні органи на місці. Я поїхав до Росії – ми мусили узгодити та деталізувати базу даних про ці злочини. Саме там до рук нам уперше потрапила касета, на якій викрадена дівчинка була знята у порнофільмі. Але насправді моя поїздка – це, звичайно, проста відмазка, як ти любиш казати, Дано. Такі справи можна вирішити за допомогою факсу, телефону, звичайної та електронної пошти. По суті, я…
– Ти за ними ганявся.
– Я ганявся за тінню. Це якісь невловимі покидьки, так добре організовані та ретельно прикриті, що всі знайдені сліди виявляються письменами на воді. Та й тих – із жаб’ячий хвіст.
– Але за що ти живеш, якщо ти справді позаштатний помічник Інтерполу? Хто тебе фінансує? Кошти…
– Мені цікаво, хто їх фінансує, – пробурчав Ден, – а я… Дев’яносто першого року, коли Латвія відновила незалежність, було вирішено повернути експропрійовану в тридцять дев’ятому році власність її господарям. Так я став власником чарівного чотириповерхового будиночка в Старому місті, який колись належав моєму дідові. Люди, що там мешкали, стали моїми орендарями, і, незважаючи на мораторій зі встановлення квартплати, я таки мав – і досі маю з цього чималий зиск. Ще додай фабрики, якими володію я, а керують мої родичі – грошей у мене вдосталь. Мені бракує часу. Дано, вони діють блискавично. Смерчем пройшлися по Естонії, Грузії, Вірменії та Білорусі. У кожній з цих країн за місяць – по три подібних зникнення, і все. Як обірвало. А тепер вони в Україні, і чує моє серце, надовго. Вони пустили тут коріння!
– Денисе, – почала Дана несміло, бо не була повністю впевнена в тому, що збиралася сказати, – річ у тім, що… Дівчинка на касеті… мені здається, я знаю, хто вона!
– Здається? – у Дена аж ніс загострився, коли він це почув. Зараз він скидався на таксу біля лисячої нори. – Тобто ти не впевнена? Та це пусте, говори. Який саме фільм ти дивилася?
– Там, де маленька блондинка…
– Я вже згадував, що всі вони біляві.
– І смаглявий юнак. Я не встигла додивитися до кінця…
Денис відчув таке полегшення, ніби з його грудей зістрибнув слон.
– Але її очі схожі… ти помітив, якого вони кольору?
Ден повернув голову, уважно глянув на Дану.
– Ти затягуєш час чи мені тільки здається?
– Так, – вона почервоніла і стала схожою на морквинку. – Тобто ні. Не здається. Є такий поет, Любомир Шеремет, і в нього очі теж фіолетові – це рідкісний відтінок. У тієї дівчинки…
–. Авжеж! – Ден зірвався на рівні ноги. – Тепер зрозуміло, що він там робив! Ти не уявляєш собі, що це означає! – він нахилився над Даною і розцілував її в обидві щоки. – Жінки, благослови вас Боже, що б ми без вас робили! Я ж разів двадцять бачив того Шеремета, і жодної уваги на його очі не звертав, хоча мені б не гріх, але ж там темно! А ти… – тут Ден замовк і певний час мовчки досліджував її лице, а коли озвався, в голосі вже бриніла грайливість, якої ніколи раніше Дана не чула. – Скажи-но мені, чи ім’я Любомир, яким названо цього поета, випадково збігається з повним іменем Мирося?!
– Я не відповідаю за всіх тезок мого брата! – спалахнула Дана і зробила помилку. Цей вибух виказав її з головою. Денис усміхнувся так широко, що став схожим на крокодила в стоматологічному кріслі.
– Та невже? Ну що ж, вітаю. Ласкаво просимо до клубу безнадійно закоханих. Я – його засновник і керівник. А тепер піди та відпочинь. Тобі це не завадить.
– А як щодо… як гадаєш, це його донька чи сестра?
– Чи племінниця – все може бути. Я не знаю, скільки йому років…
– Двадцять чотири.
– О, яка ти обізнана! – Ден знову сяйнув усмішкою алігатора й натиснув Дані на кінчик носа, як на дзвінок – він робив це часто, але вперше вона не образилася на цей фамільярний жест. – Ну, тоді сумнівно, щоб донька, хоча… всяке в житті трапляється. Я це з’ясую, не турбуйся. І все тобі розповім.
– А хіба ви й досі не довідалися, хто на цих касетах?
– І досі?! Ой, яка ти моторна! Та я їх лиш учора дістав, і, повір, той тип, що продав мені фільми, придушив би мене на місці, якби хоч запідозрив, хто я такий.
– Ти ще й платив за це гроші?!
– Долари. Одна касета – рік твого навчання в ліцеї.
Дана була приголомшена.
– А ти поговориш із Любком… із Шереметом? – спитала вона, трохи оговтавшись.
– З ним – ні. Ні. На Бога, що я можу йому сказати?
– Правду про те, що сталося з його… з його ріднею. Адже та дівчинка з ліловими очима, вона ще може бути жива… чи ні?
– Ні, – Денис вимовляв слова так обережно, ніби в нього була ангіна. – Вже ні.
– Тим більше – він мусить знати!
– Нагідко, – Ден раптом став перед нею на коліна, і їхні погляди схрестилися, мов спиці у плетінні доброї господині, – не часто так складається, щоб правда програвала невідомості, однак це – саме той випадок, коли тупе правдолюбство гірше за брехню. Забувши навіть про те, що я не маю повноважень вести з Любомиром жодних бесід, я просто не зможу покласти на нього тягар такої правди. Фізично не зможу. Хто завгодно, тільки не я. Ти собі не уявляєш, – голос його зірвався, і знадобився певний час, щоб Денис опанував себе, – що роблять із тими крихітками. Я навчився говорити про це термінами, інколи я навіть думаю ними… намагаюся думати, особливо – згадуючи Летті.
– Це ти так називав доньку?
– Я. Та й вона себе так називала. А Лера терпіти не могла це пестливе ім’я. Вважала, що воно нагадує собачу кличку. А мені подобається… подобалося. О, чорт! – він схопився за голову так, наче боявся, що від неї зараз почнуть відвалюватися цілі скибки. – Мені ще й досі важко думати про Віту в минулому часі! Та хоч би як, я не хочу тягнути Шеремета в це пекло. Він цього не заслужив! Чи ти віриш, що йому стане легше, якщо він довідається… коли він дізнається… – Ден знову замовк. – Я розпитаю про цю справу в тутешніх колег – вона має бути в них на контролі. Ти давно його кохаєш?
– Кого?
– Його. Тезку твого брата. Я мав би здогадатися, старий кажан! Варто лиш згадати, з яким виразом свого чарівного личка ти слухаєш щотижня «У світі муз».
– «У світі рим». А скільки тобі років, Денисе?
– Сорок сім. На добраніч.
Глава 23
Дана запам’ятала всю ту добу так чітко, ніби хтось зробив моментальний знімок кожної хвилини й послужливо, вправно розгортав той невидимий фотоальбом на потрібній сторінці – без жодних зусиль. Дана чесно намагалася заснути, але у неї нічого не вийшло. Її то морозило, то обсипало жаром, і вона, зрозумівши, що просто не влежить на місці, тинялася коридором, прислухаючись до того, як у своїй кімнаті вовтузиться Ден, постояла трохи на порозі дитячої, насолоджуючись сопінням Мирка, мов вишуканою музикою, спустилася у вітальню і знову зійшла нагору… Усе, що трапилося з нею того дня, все, що вона побачила та почула, погано вкладалося в голові. Вона обпилася м’ятним чаєм, що ним весела пампушечка Тамара забила всі шафи на кухні, але природне заспокійливе не подіяло. Тут хіба наркоз зарадить, гірко подумалося Дані. Від усвідомлення того, що на світі існує таке зло, і вона, Неждана Тиктор, існує разом із ним у тому самому світі, їй робилося погано. Що ж то за люди, що нищать дітей? Що то за пекельні вишкребки? І чому їх не відстрілюють, як скажених собак?! Їх судять – Ден розповідав їй це, доки вона намагалася забутися сном. Дана не відала, скільки минуло часу, відколи вона, похитуючись, піднялася до себе в спальню, а коли в двері постукали, ледь не впала з ліжка – ще ніколи, крім того пам’ятного першого ранку, Денис не заходив до неї в кімнату. Ні пізно, ні рано – право на особисте життя, будь-чиє, у тому числі й шістнадцятирічної дівчини, яка не має жодного особистого життя, було для нього святим. Вона гукнула: «Заходь!», і він увійшов. Довго сидів на стільці біля її канапи, гладив Данині руки і говорив. Про те, що таких людей, на яких він полює, спочатку обстежують – якщо впіймають, то біля них бігає ціла юрба психіатрів, і деколи їх визнають психічно хворими і відправляють на лікування – так, ніби можна вилікувати покидьків, котрі ґвалтують та вбивають дітей. А тих, чиє здоров’я засвідчують лікарі, – здоров’я, той ще термін для подібних істот! – судять. І розстрілюють? – спитала з надією Дана, та Денис заперечливо похитав головою: ні. Україна запровадила мораторій на смертну кару, і, з одного боку, це правильно, тому що часто, надто часто до страти засуджували невинних, а з другого… Про другий бік Ден промовчав, бо вирішив, що Дана заснула, і тихенько вийшов. Та вона не спала ні тоді, ні згодом. З усіх сил намагалася струснути із себе болісні роздуми, та вони п’явками вчепилися в її мозок і, здавалося, навіть у її тіло, вони вкрили всю її, копошилися на ній і пили її сили. Тоді Дана, своєю чергою, зайшла до Дениса, звично забувши постукати. Той уже вимкнув світло, але Дана відчула, що він теж не спить. У сяйві повного місяця, що обціловувало незатягнуте вікно, вона ясно бачила здивування на його лиці.
– Дене? – покликала вона, і у відповідь прозвучало:
– Як тихо ти увійшла…
– Це тому, що у твоїй спальні немає дверей – лише солома звисає зі стелі.
– Від соломи, як ти її називаєш, теж бувають звуки. А інколи ти навіть згадуєш про ввічливість і починаєш бити за це одвірок. Однак насправді це тому, що в тебе янгольська хода.
– Яка?!
– Янгольська. Бачиш, – заходився пояснювати Ден, не вмикаючи світла, – більшість людей вважає, що добро йде до них упевнено, голосно, відкрито, при світлі дня, і ледь не в там-там б’є, щоби його здалеку чули. А лихо з’являється несподівано, нишком, нізвідки… Та я маю щодо цього свою теорію. Ти можеш почути кроки біди, це правда, але твій янгол-охоронець підійде до тебе навшпиньках, щоб не злякати тебе.
– Тобто підкрадеться?
– Так, якщо бажаєш. Але це все-таки не зовсім правильно. Просто янголи такі делікатні.
– Як відбілювач без хлору?
Ден усміхнувся – вона не бачила цього в темряві, та почула знайоме фиркання і, підбадьорена ним, наблизилася до ліжка.
– У тобі немає романтики.
– Немає, – погодилася Дана. – Дивно, що ти все ще віриш у янголів.
– А я й не вірю. Я лиш хочу, щоб у них вірила ти.
«Ти – мій янгол», – хотілося сказати їй, та натомість несподівано навіть для себе самої вона спитала:
– Денисе, а секс – це завжди так огидно?
– Ні, не завжди, – він не роздумував над відповіддю ані хвилини. – Далеко не завжди.
– Тоді, – Неждана набрала в груди більше повітря і скоромовкою видихнула: – Я не проти перевірити це на практиці!
Запала така тиша, що Дані здалося, ніби Ден уже й не дихає.
– Повертайся в ліжко, – звелів він нарешті. – У своє. У тебе звичайнісінький шок.
– Можливо. І я хочу, щоб він минув. Я хочу знати напевне, що в цьому процесі є щось хороше!
– У процесі? – перепитав Денис, і голос його здригнувся, але Дана цього не відчула.
– Ти можеш зробити це для мене?
– Можу. Для тебе – можу. Боюся тільки, що після мого… гм… нашого практичного заняття тобі стане ще гірше. Сідай, – Ден посунувся, звільняючи для неї клаптик білого хрусткого простирадла. – Я маю дещо тобі пояснити.
– Знову?!
– Не я прийшов сюди за любощами, мала, так що вибач. У нас сьогодні день великих одкровень, і ось воно, останнє на сьогодні. Я – гей.
– Що «гей»? – не зрозуміла вона.
– Я гомосексуаліст, мала. Я можу, повторюся, піти тобі назустріч, але насправді мене збуджують лише особи моєї статі, тобто – чоловіки.
Дана відсахнулася.
– Але ж це бридко!
– Та невже?! – він нарешті увімкнув нічник над ліжком і сів, схрестивши руки на грудях, немов від чогось захищаючись, – стривожений, гарний чоловік, більша частина життя якого вже стояла у нього за плечима. – Ну то викажи мені все у вічі – давай, не стидайся! Усе, що ти думаєш про таких покидьків, як я! Кінець кінцем, мені не звикати! Чому ти мовчиш, Дано?! Забракло слів? Тоді просто пошли мене на три веселі літери – можна навіть математичні! Ікс, ігрек, зет – годиться? Розкажи мені, який я паскудник!
– Я… – у горлі Дани раптом щось пискнуло. Вона уявила, як «виказує все у вічі» чоловіку, котрий врятував їй життя. Їй та Миросю. – Я не маю права тебе судити. Якщо це твій свідомий вибір…
– Вибір?! О трясця вашій мамі, люди, ну що ви верзете!!! Якби я міг обирати! Якби я тільки міг… Колір очей – це твій вибір, Дано? А волосся? Воно таке руде тому, що ти цього хотіла? Ти звернула увагу, що за якийсь нещасний місяць у твоїх золотистих кучерях раптом з’явилися вогнисто-червоні пасма? Мов язики багаття посеред осіннього листя – це Небесна канцелярія виконала твоє замовлення?
– Ні, мовчи, – Неждані хотілося плакати. – Більше нічого не говори. Ти – особливий, найкращий з людей, тому залиш свої пояснення для тих, кому вони потрібні. Боюся, я любила б тебе, навіть якби ти був некрофілом.
У грудях Дена теж щось хлюпотіло та булькало; він ледве спромігся промовити:
– Ну, до цього я ще не докотився!
Промовивши ці слова, він міцно обійняв Дану, та за якусь мить відсторонився і, з удаваною підозрою дивлячись їй в лице, запитав:
– А звідки ти знаєш, що таке некрофілія?
Дана, що й жартувати навчилася завдяки йому, гмикнула:
– Прочитала в журналі «Мурзилка». – І тут її осяяв черговий сумнів. – Чекай, а твоя донька? Тільки не кажи мені, що її народив твій друг!
– Дай Мартіну спокій, він стовідсотковий натурал!
– І він знає… йому відомо про те, що ти…
– Що я – «голубий»? – допоміг Ден. – Авжеж. Тому я лише позаштатний співробітник Інтерполу. Розлучені геї – не ті офіцери, якими марить поліція. А я міг би стати офіцером… Що ж стосується Летті, то навіть в Уайльда було двоє синів.
– А хто цей Увальт? – підозріло запитала Дана.
– Зникни, темряво, – давлячись сміхом, звелів Денис, та коли Дана, виконуючи наказ, зашелестіла соломою, гукнув навздогін. – Якщо тобі страшно, то можеш сьогодні спати зі мною. Тільки пообіцяй, що сексу не буде.
– А не пішов би ти в дупу! – гаркнула вона. Ден зареготав на повний голос.
– Це лише для коханців зі стажем, мала!
І вона знову підійшла до ліжка.
– Ти це серйозно?
– Цілком. Розумієш, той різновид сексу вимагає повної довіри, а деякі анатомічні особливості…
– Денисе!!!
– Залишайся. У мене дуже широкий диван.
Дана ковзнула під ковдру, якусь мить лежала напружена, як тятива лука, а потім розслабилася і поклала голову йому на плече.
– Як ти можеш сміятися? – тихо спитала вона.
– У мене був вибір, – прошепотів Денис, цілуючи її в маківку, – раз у раз переживати все, що сталося, подумки, так, ніби це весь час повторюється наново, і врешті-решт збожеволіти або відсторонитися, по можливості, звісно, дистанціюватися від болю з усіх сил, щоб вижити і помститися.
– То тобою рухає помста?
– А що?
– Так, нічого, – Дана позіхнула і зненацька відчула, як злипаються повіки. – Бо я думала, справедливість.
– І те, й інше, по суті – це лише спроби за будь-яку ціну приглушити біль втрати. Деколи між ними немає жодної різниці.
Та цього Неждана вже не почула. Їй таки вдалося заснути.
* * *
Відтоді щось змінилося в їхніх стосунках – змінилося на краще, хоча в останньому Дана інколи сумнівалася. Денис не просто довірився їй тієї ночі, не просто видав необмежений кредит довіри на майбутнє – він заходився якнайпильніше оберігати Дану. Це суперечило її планам. Він зрозумів про її почуття до Любка все, здавалося, навіть те, чого вона сама не розуміла, і з маніакальною впертістю помираючого татуся, який боїться, що не встигне «прилаштувати» доню, заходився робити її щасливою.
Практичний розріз цього доброго наміру виявився другим кінцем палиці – Ден категорично відмовлявся брати Дану з собою в ті принадні місця, де вона, за його початковим задумом, мала слугувати ширмою.
– Якщо ти будеш діяти такими темпами, – сказала Дана в розпал чергової домашньої баталії – сварилися вони лише в належний час, коли няня Тамара або брала вихідний, або ж гуляла на вулиці з Миросем, – ті вилупки, що вбили твою доньку, мирно закінчать своє життя в будинку престарілих!
– У боксі, – з вимученою незворушністю мовив Денис, – є таке поняття, як заборонений удар.
– Я, в біса, схожа на боксера?
– Ти підозріло схожа на самого біса, але я відповім. Поспіх добрий у вилові бліх. І викинь, будь ласка, оті всі книжки, що ти натягала до себе в кімнату після того, як я розповів тобі про Летті – всі ті, знаєш, детективи з пістолетами, хтивими красунями та закривавленими писками на обкладинках. Уявляю, яка тобі мука вивчати текст, де немає й слова про математику!
Щоки Дани взялися червоними плямами.
– Там є логіка, – буркнула вона. – Це теж цікаво. А тобі звідки відомо, що саме я тягаю у свою кімнату?
– А ти періодично забуваєш той прошитий і переплетений маразм то на кухні, то в туалеті, де, до речі, йому й місце. Я тут учора розгорнув одну… книженцію зі спортивного інтересу. На сторінці сотій читаю: «Цей мужній інспектор Інтерполу вже не раз дивився смерті у вічі; бандитські кулі та ножі пощадили його, та зрадливе жіноче серце не знає жалості!»
– Ти із цим не згоден?
– Я не знавець зрадливих жіночих сердець, даруй за недолугу риму і двозначну ситуацію, а стосовно мужності інспектора… Ти про те, як виник Інтерпол, чула?
– Ні.
– Зараз почуєш. Щодо цього існує кілька легенд, та ця найдостовірніша. Якщо коротко, то на початку двадцятого століття тодішнього князя Монако Альберта І «кинула на бабки», як каже сучасна молодь, вродлива німкеня-аферистка. Власне, доки вона князю бісики пускала та демонструвала останній модний фасон підв’язок, її спільники вигребли з княжого сейфу коштовності та гроші. Альберт, замість того, щоб продемонструвати добре виховання і забути про цей інцидент, узяв та й порозсилав поліцейським відомствам сусідніх держав прикмети носія «віроломного жіночого серця». А коли це не дало жодних результатів, вирішив організувати в Монако зустріч комісарів поліції європейських та азійських країн і заснувати Міжнародний центр карної поліції. Що й було зроблено в одна тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році.
– І до чого ти мені усе це розповідаєш?
– А для того, що Інтерпол задумувався, як спільна база даних, як структура, що відповідає за збір та впорядкування інформації про злодіїв та злочини, для подальшого обміну нею між правоохоронцями різних країн. Його працівники – це клерки, які з ранку до ночі сидять за комп’ютерами, канцелярські пацюки, і кулі над ними свистять не частіше, аніж у голові писаки, що ту книгу народив, транзитом пролітає розумна думка.
– Це авторський вимисел, – заступилася Дана за невідомого літератора, аби лиш заперечити.
– Справді? Що ж, мені відразу полегшало. Якби ще ти пообіцяла, що перестанеш прищеплювати отой миршавий вимисел на повнокровне дерево життя, я помер би щасливим!
Дана завжди губилася, коли Ден починав говорити з цією неприродною пишномовністю. Він і від неї вимагав якщо не такого ж плетіння словес, то принаймні чистоти мови. Дана огризалася, як могла.
– Не квапся вмирати, – відрубала вона. – І потім, ти ж не сидиш за комп’ютером.
– Я – той самий виняток, що підтверджує правило.
– Ненавиджу винятки.
– Співчуваю. Але зі мною тобі все одно не можна. Зачекай.
– Денисе, ми живемо разом два роки! Скільки можна чекати? За цей час уже можна зібрати стільки даних, що вистачить для великої радянської енциклопедії!
– Статистичних – так, – кивнув Ден, погоджуючись. – А ті, що потрібні нам – говорячи «нам», я маю на увазі зовсім не тебе, нагідко, а навпаки, правоохоронців, – так от, вони ніде не публікуються. Вони навіть не відшукуються – до них пробиваються, часто зі втратами, до них докопуються крізь численні шари шантажу, залякування, брехні. Це крихти, кожна з яких сама по собі важить не більше грама, а їх треба зібрати тонну. І не кажи мені про час, так, я бачу, що ти вже рота роззявила, і зрозуміло, що саме для цього. Для мене час – це не години та дні. Для мене і для моїх колег час – це ще одна зникла дитина, це зруйновані долі її батьків, це просто щохвилинне усвідомлення того, що ти чогось не встиг, десь не догледів, а в результаті – ще чиясь донька пройшла через пекло і загинула так, як твоя. Що ти не здатен захистити ані своїх, ані чужих дітей. Я… – Денис обірвав мову і втупився в підлогу, а коли знову звів на Дану очі, вони були порожніми.
– Зачекай, – повторив він. – У мене таке враження – до речі, не безпідставне, – що скоро нам доведеться ходити по так званих пристойних місцях. Отут ти мені й пригодишся. Звісно, якщо будеш слухатися мене і не завалиш усю справу, як із реєстрацією Мирка.
Дана не втрималася і фиркнула, пригадавши, як це відбувалося.
Миросю якраз виповнився рік. Документи Неждани Денис уже відновив за допомогою якихось друзів та зв’язків і був шокований, коли дізнався, що на малого немає жодних паперів.
– Чи ти сказилася? – гримнув він. – А до школи ти його як віддавати збираєшся? А в садок?
– Та коли це буде!
– Колись та буде, а подумати про це слід зараз. Мені знову доведеться тиснути… ну, взяти декого за вуха, але цю проблему ми вирішимо. Ти тільки скажи, на кого записати Мирка – на тебе чи на твою тітку?
– Що за питання? На тьотю Олену, звичайно. При чім тут я?
Денис, схожий зі своїми довгими худими ногами на елегантний циркуль, мовчки міряв кроками вітальню.
– Це важче, – нарешті промовив він. – Твоя тітка померла, а заяви від батька Мирося про визнання сина, як я розумію, немає. Значно легше, – тут Ден якось дивно глипнув на Дану, – якщо ми запишемо Любомира на тебе. І… на мене. Коли він виросте, ти все йому поясниш, і Мирко зможе змінити прізвище, та поки що… тобто я хотів би…
Неждана підійшла до Дениса і поцілувала його. Той розгублено заморгав очима.
– За що?
– За все. Тільки одне прохання – якщо це реально, нехай у метриці вкажуть справжній день його народження. Я не здатна вкрасти у нього ще й це.
– Я подумаю, що можна зробити, – коротко сказав Ден.
За тиждень він звідкілясь зателефонував Дані додому, звелів хапати паспорт – решта документів зі мною, додав він – і щодуху мчати до центрального РАГСу. Залу, де він на неї чекатиме, їй покажуть на вході.
Впевнена на всі сто, що наказ стосується й Мирося, Дана вбрала малого у все найновіше, впіймала таксі і з шиком підкотила до величезної будівлі «Бермудського трикутника». Цього дня пари не кільцювали, і чергова, котра у величезному порожньому вестибюлі виглядала самотньою, як мураха на футбольному полі, доволі люб’язно, хоча й збентежено розтлумачила Дані, куди їй підніматися і де саме та в який бік повертати. Причину збентеженості жіночки-вахтера Дана зрозуміла трохи згодом, коли захекана, схвильована від того, що Мирко, бодай на папері, стане її сином лише за кілька хвилин, вона влетіла до зали й побачила Дениса у вишуканому чорному костюмі, але з перекривленим лицем. Його погляд, де так і сновигали електричні іскри, не відривався від Мирося, наче Ден не міг втямити, що це таке. Реєстраторка, літня жінка з сивим, підсиненим волоссям, вбрана у важкий червоний оксамит, з усіх сил вчепилася за стола. Мирко, побачивши Дениса, радісно пискнув, і, повторюючи: «Ден, Ден», почав жваво вириватися з Даниних рук. Денис закрив очі, а жінка відірвала руки від стільниці, переворушила ними купу якихось папірців, теж зиркнула на малого, що вже шкандибав до «тата», і вібруючим від обурення голосом сказала:
– Я працюю в РАГСі тридцять років, а двадцять із них – реєструю немовлят. Я сама – мати трьох дітей, і в мене п’ятеро онуків. То ви хочете сказати мені, що цьому хлопчикові два місяці? Це що, син Кінг-Конга? Акселерат? Марсіанин?
– Вам я нічого не хотів казати, – Денис розплющив очі, і, нищівно елегантний, як розпорядник на похороні, глянув на жіночку з легким роздратуванням. Вкрадливість, що прозвучала в його голосі, налякала Дану більше, ніж котяча хода змальованих ним делікатних янголів. – Але оскільки ви вже влізли не у своє діло, то… Ви бачили довідку з пологового будинку?
– Так, але…
– Що у ній написано?
– Що ця пані, – реєстраторка тицьнула наманікюреним пальцем у Дану, – народила хлопчика шістдесят днів тому. Проте, я думаю…
– Я не пригадую, щоб цікавився вашою думкою, – перервав Ден. – Мені вона ні до чого. Чи всі наші папери оформлені належним чином?
– Свідоцтва про шлюб немає, – ухопилася тітонька за останню соломинку. Денис звів брови.
– Це мій син. Я визнаю його, про що складена й нотаріально завірена відповідна заява. Він матиме моє прізвище. У вас ще є запитання?
Реєстраторка зустріла сталевий погляд Дена і злякалася. Кінець кінцем, він має рацію, цей дивний чоловік. Не її це справа. Їй наказали зробити так, а не інакше, та й усе. Щось там крутиться біля СБУ – разом із цим денді. Ні, це точно не її клопіт.
– Я не чую – ще є питання?
– Ні.
Денис кивнув.
– Робіть, що маєте.
Коли все закінчилося, і вони вийшли з РАГСу на свіже повітря, Ден повернувся до Неждани і майже весело спитав:
– Ти нащо притягла сюди малого? Я ледь не впав, побачивши його в тебе на руках!
– Я думала, це обов’язково, – розгубилася Дана.
– Ні, не обов’язково, інакше я б тобі про це нагадав! І цілком очевидно, що ти не думала, перш ніж учудити це. Ти ледве все не зіпсувала! Просто диво, якими непрактичними стають математики, варто їм спуститися на грішну землю зі своїх наукових хмар! – Денис похитав головою. – Бракує слів! Двомісячне немовля, яке вже ходить і говорить! Дивно, як реєстраторка не викликала міліцію. Я на її місці викликав би.
Дана хихикнула.
– Ти її залякав.
– Краще ти мене бійся.
– Не можу. Я тебе надто для цього люблю, великий сірий вовче.
Той випадок Ден, не соромлячись, далі часто використовував, як щит, захищаючись од поновлених спроб Дани стати йому корисною. Утім, він, аби чимось її втішити, дозволив чіплятися до нього з дурними запитаннями на зразок: «А чому б вам усім не попередити громадськість?» – і вивчати ті дані, які мав у своєму розпорядженні. Тобто копії протоколів огляду місця подій, розшифровки стенограм допиту свідків, якщо тільки свідками можна було вважати розчавлених горем батьків, та інші подібні інформативні дрібнички, які насправді не давали корисної інформації, окрім імен, прізвищ та дат. І все-таки саме Дана висмикнула із цього клубка ту ниточку, яка врешті-решт і привела їх до першого успіху.
