Текст книги "Янголи, що підкрадаються"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

– Я розумію, – повільно промовила Олена.

– Він же навіть не через двері втік, Вася цей. Відчинив вікно, та й по всьому, благо, другий поверх. Медексперт каже, вбивство сталося десь о сьомій ранку, тобто людей на вулиці мало, вікна ваші, знову ж таки, у лісок виходять, хто його бачив? Ніхто. Опис ваш… ну, той, що ви дали, – майор трусонув аркушем із тітчиними свідченнями, – дуже цінний, одне в ньому зле – до кожного третього мужика підійде, котрому за сорок.

– Він постійно пітнів, – сказала Дана.

– Що, маленька?

– Він пітнів. Майка була в мокрих плямах. Він тому й тримав вікно відкритим увесь час. Мама скаржилася, що їй холодно, але він або мовчав, або бив її – якщо вона йому з тим набридала.

Неждана розуміла, що й ця прикмета мало що дасть слідству, але слухали її чомусь дуже уважно і майор, і капітан. Першим не витримав Геннадій.

– А знаєте що? – гнівно звернувся він до Олени, і навіть вуса його настовбурчились якось обурено. – Я б таких, із дозволу сказати матерів, як сестричка ваша, сам би на місці забивав. Без суду і слідства. Ось не смикай мене, Юрку, чув я, чув, що про мертвих нічого, крім хорошого! Та що ж ти за мати, сука така, якщо дитя на мужика проміняла?!

Олена мовчки підвелася й махнула рукою в бік виходу. Майор зрозумів натяк, так само мовчки взявся за пальто, доки капітан Тищенко квапливо збирав усі папери в одну купу, і заговорив, уже стоячи на сходовому майданчику:

– Я не збираюся вибачатися, бо сказав те, що думаю. І можете скаржитися на мене куди завгодно.

– Ви не маєте права судити її!

– Гляньте краще на дівчинку! Скільки їй – тринадцять?

– Чотирнадцять!

– О, шарман! І вона вже бачила, як чужий дядько гамселить її матір. Як ви гадаєте, яке ставлення до чоловіків буде в неї після цих уроків?

– А ви Зиґмунд Фрейд чи Макаренко?

– Я – ідіот. На все добре, пані.

Олена навіть не помітила, як капітан прослизнув повз неї і теж опинився на сходах. Довго дивилася на міліціонерів, які чомусь не квапилися йти і тупцяли на одному місці, немов чекаючи манни небесної, а потім навіщось гукнула – буквально крикнула, хоч стояли чоловіки за два метри від неї:

– Майя була дуже нещасна!

І Геннадій не забарився з відповіддю:

– Сподіваюсь, що так. Ми повідомимо вас, коли можна буде забрати тіло.

– Тепер ми лишилися тільки удвох, – згорьовано прошепотіла тітка, коли вони сиділи на дивані в її кімнаті, як у мушлі, прикриті ілюзією надійності, і гріли руки об чашки з чаєм, який не збиралися пити. Дана звела на тітку очі, схожі на шматочки зеленої смальти:

– Ми завжди були тільки вдвох, хіба ні?

Глава 8

1992 рік

Любомир Шеремет навчався на факультеті журналістики Київського державного університету, і славився тим, що писав вірші. І поеми. Із семи років. Слава його сягнула так далеко, що за право бачити його серед своїх студентів буквально билися інститут культури, педагогічний інститут і власне університет. Перший, у народі ніжно званий «кульком», відпав відразу – юний геній у майбутньому не бачив себе ані архіваріусом, ані археологом. Перспектива морочитися в школі з лоботрясами, подібними до нього самого, і двійками вбивати їм у голови любов до літератури теж не надто спокушала Любка. Тож, поколупавшись, як гурман у вишуканій страві, у списках факультетів університету, між українською філологією, історією і журналістикою, він обрав останню. За що потім неодноразово подумки цілував у безплотний ніс свого янгола-охоронця.

Це був шмат хліба, його робота – хоч і вельми тяжкий шмат. Бо то тільки спочатку вірші Любка читали, хвалили, друкували в газетах і журналах, видали три збірки і навіть прийняли до Спілки письменників України. Його твори виходили десятьма іноземними мовами, включно з англійською, а поему «Святість», написану ним у п’ятнадцять літ, навіть назвала серед своїх улюблених котрась із британських принцес. Літературні критики, зазвичай люті, як голодні пси, до його творчості ставилися, мов лагідні телята, і тоннами чіпляли на Любомира приємні епітети, на зразок «поет світового рівня» (Любку часом страшенно кортіло побачити той самий загадковий «світовий рівень», а також те, як по ньому міряють піїтів) і «новий Тичина» (чи ще якесь відоме прізвище, з тих поетів, про яких критик чув найбільше). Ще Любка називали «надією української поетичної школи», однак де та школа, і чого у ній навчають, він також не знав. Утім, з’ясовувати це йому було ніколи – він насолоджувався славою.

А потім усе скінчилося. Доволі різко, хоча й цілком прогнозовано. Він ще навіть не встиг здобути вищу освіту, а вже розпрощався з ілюзіями. Прощання вийшло болісним. Ілюзії плакали, він тримався, як міг, бо знав: єдиним словом, що справді зачіпало серця людей, стало «гроші», а ось за вірші їх платити перестали. Літературний гонорар як поняття впав у анабіоз, сякий-такий дохід приносила лише журналістика. Поденщина. Панщина. Назви різні – суть одна. На вході до редакцій деяких газет – не кажучи вже про телебачення – можна було сміливо чіпляти оголошення: «Тут проводиться розмін божої іскри на гроші. Також за окрему платню допоможемо закопати ваш талант – недорого». І на те не було ради. Щоправда, віддані прихильниці, яких більше цікавила популярність того, хто поруч у ліжку лежить, а не його статки чи, Боже борони, така дурниця, як чоловіча сила, не кинули Любка в біді, і періодично нагадували йому про своє існування. Та навіть найбільш невибагливій жінці треба деколи дарувати квіти чи цукерки, а не пожовклі вирізки з газет. Любомир це зрозумів і, вже закінчуючи університет, паралельно із захистом диплома влаштувався ведучим на радіо – всі казали, що голос у нього просто божественний, а ще – позаштатним кореспондентом у бульварну газету.

Два роки тому Любку не приснилося б і в страшному сні, що він не просто триматиме в руках газету такого штибу, а ще й братиме доволі активну – бо їсти хочеться! – участь у її створенні. Щоправда, власник і за сумісництвом головний редактор газети «Юність» не любив цих слів – «бульварщина, жовта преса», але від його нелюбові суть справи не змінювалася. «Юність» була огидною пліткаркою, а якщо пліток бракувало, її дружний колектив, не надто напружуючись, вигадував їх сам. Тиражі газети сягнули небес, і це давало непоганий прибуток, ось тільки Любко, отримуючи зарплату, чомусь відчував себе Іудою. Хоча нікому про це не казав. А ще він з усіх сил намагався ушляхетнити своїми матеріалами цей нещасний, безневинно замащений типографською фарбою аркуш, чия доля була б набагато щасливішою, якби він виходив у рулонах і без тексту. Успішність тих спроб Любка трималася на рівні ефективності зупинки поїзда командою: «Стій, раз-два!». Втім, «Юність» принаймні впіймала хвилю – як часто додавав Любко – в морі лайна, бо переважна більшість газет уявлення не мали, про що їм тепер писати. Цензура як така зникла разом із суворим партійним контролем, і поки розгублені журналісти обережно промацували межі дозволеного, щоразу з подивом виявляючи повну відсутність тих меж, що плавно переходила у вседозволеність, «Юність» швидко зметикувала, що й до чого, і зробила своїм гаслом: «Дамо людям усе!» Ще головний редактор, Бунчук Яків Гнатович, із вигляду – типовий гречкосій, під картузом якого ховався розум, гострий, як стилет, і нічим не обмежена жага до збагачення, любив повторювати: «Народ мусить знати правду! Це його святе невід’ємне право!» Така зворушлива турбота про права простого люду дуже смішила Любомира, особливо тоді, коли він, пересиливши бридливість інтелігента з діда-прадіда, брав до рук свіже число «Юності». Добірної аналітики чи, скажімо, історичних статей, грамотних політичних оглядів там ставало дедалі менше, а потім вони зовсім зникли зі шпальт, поступившись місцем відвертій порнографії, смаженим фактам і так званим результатам журналістських розслідувань – так званим тому, що єдиним, справді ретельно дослідженим у цих матеріалах, був розмір винагороди за публікацію замовної статті. Люди, що звикли вірити друкованому слову, як християни – Біблії, часто не усвідомлюючи, що в усі часи ЗМІ виливали на їхні голови річки брехні – різнилися лише її джерела, зовнішня достовірність та мета появи на світ Божий, – раптом із подивом виявили, як багато в їхній країні геїв, лесбіянок і педофілів. Які невичерпні пласти людожерів, убивць та сексуальних маніяків зберігала в собі родюча українська земля! Довіра до ЗМІ падала з першою космічною швидкістю – і це була воістину благословенна мить, бо далі все стало ще гірше. Частина населення почала купувати «бульварщину» тому, що дуже цікавилася життям сильних світу цього, і її справді турбувало, хто з ким спить і в якій позі, хто на кому одружився, хто кого покинув. Любку все це здавалося огидним до краю. Інша ж частина – і це було ще гірше – почала вірити новій пресі з тим самим фанатизмом, із яким свого часу увірувала в світле майбутнє та комунізм. Несподівано воскрес і запрацював на повну потужність принцип доктора Геббельса: що нахабніша брехня, то легше в неї повірять. Любомир усе життя вважав себе атеїстом, але в ті буремні дні вперше почав молитися, щоб ця преса не потрапила до рук Ніки. Жалюгідні, нікчемні молитви – і він усвідомлював, що Господь, якщо він і є, ні за що на них не відгукнеться. «Ти дописуєш у ці газетки, – скаже йому Творець на якійсь доступній мові – і не обов’язково словами. – Ти безпосередньо причетний до створення цієї макулатури. То чим твоя сестра краща за інших дітей, які, читаючи такі історії, мріють про розкішне життя, про швидке збагачення, і вірять, що ціль виправдовує засоби?» Що відповісти на це, Любко не знав, і тому в необмеженій кількості зносив додому шоколадні яйця, карамельки й ляльки Барбі різноманітних рас. Таким чином він просто відкуповувався від Домініки, а вона раділа його подарункам, щиро, як уміють радіти дівчатка-дошкільнятка, вкладаючи у вигадливі зачіски розкішне волосся своїх лялькових улюблениць. Шкода тільки, що Бог виявився цілком байдужим до Барбі та шоколаду.

Любко підбадьорював себе тим, що робив для Ніки все. Вона була його втіхою, сенсом його життя, це маленьке чудо з очима кольору шафрану і платиновим волоссям, натуральна білявка, останній батьків шедевр. Юхим Шеремет, талановитий скульптор і типова творча особистість у всьому – від чудових, відомих робіт до не менш відомих пиятик, кожна з яких просто мусила закінчитися гармидером, а якщо ні – то, вважай, не вдалася. Скандали супроводжували практично кожен його крок – потрощені паркові скульптури в дусі соцреалізму, котрі ображали татове почуття прекрасного, численні потрапляння в міліцію, голі дівчата… хоча це окрема пісня, – були звичною справою. Агнеса, мати Любка, якимось дивом зберігаючи своє шляхтянське терпіння, вивуджувала цих хвойд із найнесподіваніших місць – тільки не подумайте, що з майстерні. О ні, майстерня – це так банально, і там їх повно, отих натурниць і натуральних шльондр, як казала мама, а вона знала, про що говорить. Але насправді це було не смішно. Голі кобіти у шафах – це смішно тільки в анекдотах, а не тоді, коли ти, збираючись до театру, приміром, замість хутра свого улюбленого і, по честі мовити, єдиного манто відчуваєш під пальцями вкриту сиротами людську шкіру. А ще – сторонні жінки у ванні, сповиті в невипрані простирадла, як єгипетські мумії, котрі, мабуть, гадали, що це їх врятує від праведного гніву. А ще – молодиці, які стрибали у вікно – добре, що перший поверх – прямо на очах уже зовсім не здивованих сусідів, і ще багато пригод, а серед них і та одна-єдина, ніхто не знав, яка саме, що переповнила чашу. Мати вказала татові на двері, навіть валізу йому спакувала, без крику і докорів – жінки благородної крові не кричать, просто махнула рукою на вихід. Батько вдав, що засмутився, заклав свою обручку, квитанцію поштою переслав Агнесі, і того ж вечора сів на швидкий поїзд «Ужгород – Київ». Потяг прямував через Львів досить пізно, а це давало батькові можливість наостанку зазирнути до коханки, про що та потім радісно повідомляла всіх, кого зустрічала, включно з Любком. Хлопцю тоді щойно виповнилося дванадцять років.

Київ зустрів генія привітно, однак дещо насторожено. Але Юхиму було не звикати. Не минуло й року, як його ім’я луною покотилося по столиці. Він оселився в гуртожитку, орендував майстерню, влаштувався в художній інститут викладачем, одружився знову – раз, вдруге, і все невдало, не забуваючи, втім, про сина. Раз на місяць він писав Любку листа, дуже короткого, з однієї фрази: «Як ви там?» – і щиро дивувався, чому всі листи Агнеса пересилала назад, не розкриваючи.

«От ніби я їх тій курві адресую!»

Коли Любко після закінчення школи приїхав до Києва на навчання – адже навчатися слід тільки у столиці, казала мама, і чомусь зітхала, стискаючи й без того тонкі, сухі губи, – наміру спілкуватися з батьком він мав не більше, аніж повіситися. Любомир краєм вуха – бо з усіх сил удавав байдужість – чув, що Юхим одружився втретє, власне, вчетверте, якщо рахувати Агнесу, і цього разу, на диво, вдало. Молода дружина народила йому доню. І все: ні того, скільки років новій татовій дружині, ні того, як назвали його сестру, Любомир не знав і не палав бажанням довідатися. П’ятирічна Домініка звалилася йому на руки, коли він перейшов на третій курс. Йому ледве минуло двадцять.

Тато зі своєю дружиною Владою дуже кудись поспішав, перетинаючи залізничний переїзд без шлагбаума. Електричка теж поспішала – у межах, визначених правилами залізничного руху. Юхим не звернув уваги на попереджувальний сигнал семафора, а коли машиніст електропоїзда побачив вишневі «Жигулі» на колії, було запізно. Двадцятидворічна Влада загинула миттєво, сорокап’ятирічний Юхим прожив ще два дні – достатньо для того, щоб заповісти синові квартиру в Києві та піклування за Домінікою.

Любомир не любив згадувати ані своє знайомство із сестрою, ані перші дні спільного життя – суцільне жахіття, морок і відчай. Він тужив за батьком радше за правилами пристойності, аніж за покликом серця, бо майже не любив Юхима, хіба десь глибоко в душі, так далеко, що й не розкажеш, ворушилися давні дитячі почуття до тата, з яким ходили в зоопарк, смакували морозиво, а добрі тьоті з майстерні пригощали цукерками, аби лиш про них ніхто не довідався. Але Ніка – вона любила батьків і не могла зрозуміти, чому вони пішли від неї, як вони могли таке вчинити. Дитина не могла збагнути, чому кажуть, що їх забрали янголи, що вони пішли на небо, коли насправді їх поклали у якісь чорні коробки і закопали в землю, а хіба янголи живуть під землею? То якісь злі, неправильні ангели. А ще в неї немає ніякого брата, і ніколи не було, і їй нікого не треба, тільки мамцю і татка, будь ласка, поверніть… Вона була дуже розвиненою, як на свої п’ять років, І так по-дитячому говорила цілком серйозні речі, ставила запитання і сама ж на них відповідала – Любку залишалося тільки дивуватися безперервному потоку істин у вустах дитини і захоплюватися… якби не сльози. Дівчинка плакала день і ніч, а Любко не знав, що йому робити. Він слав прокляття на голову вже спочилого в бозі батька, який практично з того світу, вже буквально переходячи межу, підсунув йому таку свиню. Любко вже не радий був і трикімнатній квартирі в центрі – престижній, з високими стелями та окремими кімнатами, він би з радістю поміняв її на гуртожиток, та хто його питав? Любко спробував порадитися з матір’ю. Агнеса була категорична:

– Віддай малу в дитячий будинок. Теж мені проблема.

– Я не можу, мамо. Я пообіцяв татові, що подбаю про Ніку.

– Це що, десь документально зафіксовано?

– А ти вчила мене фіксувати на папері своє чесне слово?

Голос Агнеси прозвучав так, ніби хтось провів по склу пінопластом:

– Тоді навіщо ти мені дзвониш?

Любко, чортихаючись, кинув трубку.

– Ти теж хочеш на небо, як тато?

Домініка стояла на порозі дитячої. На точнісінько таких, як у Любка, фамільних очах бриніли сльози. Стара, брудна, як порося, лялька, теліпалася в дитячій руці – Ніка тримала її за волосся, і Любомир зненацька гостро, немов серце проткнула скалка, відчув, що ця лялька з лялькою – його сестра. Рідна кров. І єдина істота у світі, яка від нього залежить. Він усміхнувся.

– Ні. Що це ти собі надумала?

– Я боюся.

– Чого?

– Що ти підеш до підземних янголів. І тоді в мене зовсім нікого не буде.

– Я буду. Завжди. Хоч ти й нелагідно мене приймала, – Любомир дорого б дав, аби забрати назад останню фразу: знайшов, кому дорікати, герой, п’ятирічній сироті! Та Ніка лише знизала крихітними плечиками.

– Бо ти впав мені… як той… як його?

– Як сніг на голову? – підказав Любко.

– Ага. Так мама казала. Але – нічого. Живи. Тільки не йди до тата, добре?

– Домовилися. До речі, ти робиш боляче своєму пупсу.

– Ти такий смішний, – сказала дівчинка і ніби на доказ цього усміхнулася – вперше за три місяці. – Це не пупс, а Маня. Хіба не бачиш?

– Ні. А ти як бачиш? – Любко присів перед Нікого, взяв до рук ляльку, абсолютно позбавлену статевих ознак. Рожевий пальчик Домініки торкнувся голови Мані.

– Ну ось же. Коса.

Той день став переломним у їхніх стосунках. Ніка показала братові всі свої іграшки, сорочечки та сукенки, а він нашвидкуруч переклав для неї кілька віршиків Агнії Барто і розповів якусь дурнувату казку, ним самим і вигадану – як на гріх, не міг нічого пригадати зі свого дитинства, адже у вісім років мати змушувала його читати «Іліаду» Гомера. Ніку навіть вдалося нагодувати по-справжньому – спокійно, без крику і тих мікроскопічних порцій манної каші, які раніше доводилося запихати в неї майже силоміць.

– Ти на мене схожий, – сказала Ніка брату, жуючи сардельку (сам їж свою манку!).

– Чому тато ніколи про тебе не говорив?

Бо він був у нас – шибайголова.

– Я заборонив йому. Хотів зробити тобі сюрприз, – Любомир дивився на сестру і дивувався – але не їй, а собі, тому теплому почуттю, яке викликала в нього ця дівчинка. – Хотів стати великим і красивим, а ще багатим, і купити найдорожчу у світі ляльку, щоб сподобатися тобі. Я про тебе знав. Усе.

Тут він, звісно, трохи прибрехав, але на Божу справу.

– А ти й так красивий, – здивувалося дитя. – І великий. А знаєш, чому мене назвали Ніка?

Любко не мав про це жодного уявлення.

– На честь богині перемоги?

Батько міг би і Венерою дитину охрестити.

– А її звуть Домініка?

– Ні. Просто Ніка.

– У мого тата була мама. А в неї – ще мама. І коли була… – між крихітними брівками сестри зморщечкою пролягло напруження, – ну як… коли всі стріляли…

– Війна?

– Ага. То мама мами мого тата допомагала тим людям… ну, що в лісі… на «пи» починається. А я вже всі літери знаю!

– Молодець, – Любко погладив її по волоссю. – Партизанам?

Ніка глянула на брата із захватом.

– Ти такий розумний. Але ні. Якось інакше. По… пов…

– Повстанцям?

– Так! Її теж звали Домініка. А що таке «богиня»?

Любомир пояснив, подумки зауваживши, що слід розпитати маму про героїчну бабусю Юхима. Така незвична гілочка у дереві родини Шереметів, а він уперше про неї чує! Щоправда, материна версія істотно різнилася від батькового переказу.

– Шльондрою вона була, бабця Юхимова, – Агнеса, як завжди, говорила холодно, від чого навіть найбрутальніші слова у її вустах звучали медичними термінами. – Зі «стрибками» вешталася і в тридцять дев’ятому, і під час війни. Та не просто так гуляла, а ще й бандерівців їм виказувала – своїх. За це повстанці й розстріляли її десь у лісі, у сорок п’ятому. Поховали, як собаку, і могили не знайдеш. Мати Юхима така сама була – ця вже з партійними тягалася, заради кар’єри. Яблуко від яблуні, сам знаєш…

– А її справді звали Домініка – ну, бабусю його?

– Чорта в пеклі спитай!

Мати вперто не хотіла приїздити до Києва, і знайомитися з Нікою теж не бажала. Втім, це Любко зрозуміти міг. Міг зрозуміти глибину й гіркоту жіночої, образи, мамину злість на покійного чоловіка і на своє невдале життя, не міг втямити лише одного – ненависті, з якою Агнеса ставилася до Ніки. До нього ніяк не доходило, у чому ж винна дівчинка.

– Їй лише п’ять років, мамо!

– Саме так. І вона вже жорном висить у тебе на шиї. А що буде далі? Коли вона виросте й почне судитися з тобою за житлову площу? Чи коли ти захочеш одружитися? Що скаже твоя жінка на такий доважок? Спробуй-но переконати будь-яку порядну панну, що ця дитина – не твоя!

– Що я її не у п’ятнадцять років народив? Мамо, це смішно!

– А як на мене, плакати слід! Хвойда та, що Юхима звела, від тебе на скільки була старша? На два роки? Так отож. І не такі ще випадки бувають!

– Мамо, ніхто батька не зводив. Він три роки без нас жив, доки не одружився остаточно.

– Таки остаточно, – у голосі Агнеси прозвучала якась зловтіха. – Що є, то є.

І тут Любомира осяяв здогад.

– Ти що, чекала, що він повернеться?

Мати активно заперечила – надто активно для того, щоб він повірив, однак достатньо, щоб назавжди відмовитися від ідеї звести докупи двох найдорожчих його жінок. Слова Агнеси справдилися частково, бо на всіх прогулянках Любка, що з вигляду був старшим за свої календарні літа, всі необізнані сприймали за батька Ніки. Проте ця обставина не тільки не ставала на заваді романтичним знайомствам, а й перетворилася ледве не в їхній каталізатор. Татусь-одинак – це було так зворушливо, так незвично… Дівчата, як зомлілі мухи, сипалися Любкові до ніг, а ті, виховані на гарній поезії панянки, що впізнавали його, були готові до вживання тієї ж миті, коли він, збентежено усміхаючись – а він і справді цілком щиро, непідробно ніяковів, якщо його впізнавали – говорив: «Так, це я – той самий Шеремет», – від душі ненавидячи при цьому осоружне визначення «той самий». Любомир був стриманим у своїх стосунках із жіноцтвом, частково тому, що боявся піти протоптаною татом, широкою кривою доріжкою, частково – тому що не розумів кайфу «самого процесу», без душі, а найголовніше – через Ніку. Він жив для неї, справді сприймав її вже як доньку, а не як сестру, і боявся самої думки про те, що може подати їй поганий приклад.

– Ти одружишся на принцесі, – заявила Ніка; задмухуючи шість свічок на купленому в кулінарії торті «Карпати». Любко засміявся.

– Чому?

– Бо я так бачу.

– І ця принцеса буде такою ж гарною, як ти?

– Такої, як я, більше немає. Та вона буде так собі… нівроку.

І це його улюблене словечко: «нівроку», підхоплене малою, краще за сотню інших слів сказало Любомиру все про любов і довіру Ніки до нього. Подумки він поклявся, що не підведе її. Ніколи. Він просто не міг її підвести.