Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 31 страниц)

Ся бідність металічної техніки, одначе, не повинна викликати хибних представлень про дуже низьке, «дике» життя взагалі. Метал і пізніше ще довго був досить рідким гостем серед «деревляної культури» Полісся, котра, одначе, при тім не була вже примітивною. Хліборобство стало поширюватись іще в часах культурної спільності індоєвропейських племен, і вже перед слов’янським розселенням воно стало підставою господарства і орудувало розмірно високими технічними засобами (не тільки ралом, але може і плугом, запряженим худобою). Була домашня худоба і хазяйство молочне. Були різні способи оброблення шкіри, вовни і ростинних продуктів. В житті соціальнім уже панувала патріархальна родина, – рід уступав своє місце родинному зв’язку. Загалом ті культурно-соціальні вказівки, які ми маємо для праслов’янського життя, перед розселенням, відповідають пізньому родоплемінному побутові, вже рушеному економічною і соціальною диференціацією 2.

1 Див. про се ширше в I т. Історії України-Руси, ст. 49 і д. 3 вид.

2 Як виглядало пізнє родоплемінне життя, рушене розвоєм соціальних класів, власності, воєнних організацій, ватажківства, див. в «Початках громадянства», с. 170 і д.

Примітивний тотемізм і комунізм міг тоді вже існувати тільки в пережитках, котрі подекуди слідні й потім, а як реальні, домінуючі форми соціального ладу були вони вже й тоді давно перейдені. Тому помилкою супроти історичної перспективи було, коли деякі дослідники (як М. Ковалевський, а у нас Ф. Вовк), приймаючи ритуальні пережитки за реальні форми життя, допускали існування у українських племен, навіть в київській добі, сексуальної сумішки, цілком реальної умички дівчат і т. д. Все се й тоді, без сумніву, існувало тільки як обряд, а як реальні форми життя пройшло задовго перед розселенням 1.

1 Про се в «Історії України», т. І, с. 339 і д., і в «Початках громадянства», с. 306 і д.

Незважаючи на загальний консерватизм сього життя на правітчині в порівнянні з прискореним темпом пізнішої доби розселення і бурхливого життя по розселенню, «праслов’янську добу», себто останні віки перед розселенням, теж не треба собі уявляти чимсь інертним і зовсім нерухомим. Не кажучи вже про ті впливи вищої техніки і більш диференційованого суспільного укладу, що приходили від західних і полудневих сусідів, успіхи господарства, з одного боку, колонізаційні переміни – з другого, творили неустанний рух навіть в періодах затишку між великими колонізаційними катаклізмами, може, непомітний, так би сказати, з дня на день, але дуже важливий своїми результатами в довшій перспективі.

Протягом останнього тисячоліття перед великим слов’янським розселенням, що зробило кінець слов’янській спільноті, пройшли великі колонізаційні зміни, які не зістались без впливу і для наших племен. В головних рисах з певною правдоподібністю можна намітити такі явища:

Кельтські племена, які колись займали центральну Європу, Подунав’я і, може, навіть східні Карпати, відійшли на захід.

Фракійські племена з наших сторін сунули на полудневий захід, в балканські краї, затримавшися довше тільки місцями в Карпатах.

Іранське розселення з Чорномор’я уступалося почасти на захід, почасти на полудневий схід під натиском середньоазійських орд.

Германські племена з балтійських країв, де вони сусідували з слов’янськими, литовськими і фінськими племенами, поступали на захід і полуднє, тіснячи своїми передовими ватагами кельтів.

Вони, правдоподібно, втягали в сей рух і слов’янські племена, які дуже розмножились на правітчині. З другого боку, се слов’янське розселення використовувало відлив іранської й фракійської людності для свого розпросторення на полудні.

Новий рух германських племен на захід і полудневий захід, що дає себе відчути римським провінціям більш відокремленими ударами в столітті перед нашою ерою і по ній, а потім в II в. по Хр., налягає як хронічний, постійний тягар на подунайські і рейнські краї, в самих римських кругах оцінювавсь як вислід колонізаційного напору від півночі 1 і мусить уважатись покажчиком також і слов’янської експансії (поширення). Більші і менші маси слов’янські, правдоподібно, втягались в орбіту свого руху самими германськими ватагами; просторони, ними опорожнені або розрізнені, використовувались слов’янською експансією.

Для східнослов’янського розселення, очевидно, мав особливе значення рух готських племен з-над Висли просто на полуднє, навіть на полудневий схід, на Чорномор’я.

Ті східнослов’янські, «антські» племена, предки нашого народу 2, що, по всякій імовірності, вже перед тим поступали поволі в сім напрямі, використовуючи відплив фракійського розселення й іранських («алянських», як вони звуться в сих часах) орд з Подоння і Подніпров’я, були сильно потягнені сим східногерманським натиском, що приблизно в другій половині II в. по Хр. врізався між іранське і всяке інше заселення Чорномор’я.

1 «Інші племена, тікаючи від північних народів, що погнали їх, домагались, щоби їх прийнято (наділено землями), інакше грозили війнок». – Ю. Капітолін про Маркоманські війни 164 – 5 рр. по Хр. Джереловий матеріал до начеркненої тут схеми в Історії України, І, с. 60 і д.

2 Про «Антів» як назву східно-полуднєвої (української) групи в т. I Історії, с. 172 і д.

Припадком донесена готською традицією пам’ять про пізнішу боротьбу остготів з антами в часах гунського натиску, десь в сусідстві Чорного моря, очевидно, дає нам тільки орієнтаційну точку: посвідчує, що в тім часі, в кінці IV в., східнослов’янська колонізація на Чорномор’ї настільки вже скріпилась, що, використовуючи прихід гунів, стала мірятися з готами, котрі перед тим, правдоподібно, держали її в залежності. Але слов’янський і спеціально «антський» рух в сім напрямі, вказанім готським походом II в., правдоподібно, почався разом з ним, і то, мабуть, в досить великих розмірах.

Оцінюючи всю ситуацію, мусимо собі уявити, що не тільки слов’янські дружини потягли готськими слідами, але в значній мірі були вони потягнені відразу готським походом. Різні залежні і союзні ватаги слов’янські стали його учасниками, брали уділ в східногерманськім розселенні на Чорномор’ї, в боротьбі готських дружин з алянськими, в в походах їх на римські провінції. Те, що ми бачимо потім, в V і VI вв., коли «слов’янські» і «антські» дружини охотою чи неволею беруть участь в гунських, турецьких, аварських походах на римські провінції і осідають там, разом з іншими товаришами сих походів, властиво, повинні ми собі уявити також і в сих часах, в II – III вв., тільки що в передових полках чорноморського розселення того часу слов’янський елемент був, розуміється, слабший, ніж два століття пізніше. Але ситуація, властиво, була зовсім аналогічна, і матеріал для такого степового слов’янського козацтва був іще на правітчині.

Уже в I в. Таціт, з слів людей, які знали германські відносини, записав нам, що на пограничах з німцями (бастарнами) і фіннами слов’яне мали репутацію великих забіяк, які нападали і розбивали, криючися в горах і лісах. Таціт робить з сього загальну характеристику «венедів», як пізніший Прокопій, розтягає подібні оповідання на всіх «антів» наших; але ясно, що мова йде про пограничників. Ми, отже, в тім уже часі мусимо собі представити слов’янський побут як двоїстий: з одного боку, господарський, тихомирний, пасивний супроти германських дружин, з другого боку, войовничий, готовий до відпору, до відплати, против германських дружин організований в аналогічних воєнних ватагах, на германський тип й взірець.

Так само на східно-полудневій границі тодішнього слов’янського розселення (з котрого тільки нічого не доходило до римських та грецьких слухів), серед праотців антських, мусила йти не менше завзята боротьба з войовничими фракійськими та іранськими племенами, в котрих теж школилась слов’янська людність, виробляла у себе воєнні поколінні верстви й дружини з ватажками на чолі.

Коли гунська буря розбила східногерманські та алянські політичні і воєнні формації на Чорномор’ї в другій половині IV в. і слов’янська людність рушила сюди в більших масах, користуючись, як натякає готська традиція, певною протекцією гунських орд, – се було повторення, тільки в ширших розмірах, того, що мало місце вже перед тим. Нове територіальне поширення, зв’язане з певними культурними поступами через наближення до огнищ Середземної культури, з дальшим розвитком соціальної диференціації, дальшим розщепленням життя по лініям інтересів господарства і війни, – аналогічне з германським. Взагалі, беручи головні риси, соціальний процес у слов’янських племен, наших в тім числі, розвивався в тих же формах і в тім же напрямі, що й серед племен германських епохи розселення, тільки що форми сі були менш інтенсивно виражені й приходили з певним опізненням.

При тім усім, хоч різниця сього нового руху слов’янського на Чорномор’ї була більша в розмірах, ніж в істоті й характері сього поширення, великий рух антських племен в гунській добі набрав епохального значення в житті наших племен. Може бути, що в довгій, закритій від нас, попередній своїй еволюції наші предки пережили не менші, а навіть і глибші та гостріші пертурбації. Але традиція не донесла нам нічого з того, сим же разом за поміччю хоч не своєї, то чужої традиції, можна зміркувати значення того, що діялось.

Ведене стихійним потягом до моря, до сонця, до теплішого підсоння, до буйнішого життя, що тягне до себе од віку всі півпівнічні народи, на полуднє, наше розселення, – антське, як прозвали його тоді сусіди, – в значних масах викотилося з лісового поясу в райони степові і передстепові і добилось до крайньої мети своїх змагань – Чорного і Азовського моря. Ввійшло в орбіту тодішнього культурного життя, доступило джерел цивілізації, з котрих досі тільки слабі відблиски і відгомони до нього долітали. Стало само, до деякої міри принаймні, предметом уваги і відомостей цивілізованих, письменних народів. Для нього почалось історичне життя і разом з тим – часи інтенсивнішого, ніж досі, культуpного розвитку. Розвитку, з одного боку, тісніше зв’язаного з загальними поступами світової цивілізації, з другого боку, більш відокремленого в собі. Бо з сим розселенням, яке було частиною великого слов’янського розселення, розривались ті безпосередні зв’язки, які зв’язували досі слов’янську групу, слов’янську спільноту. Східнослов’янські племена починали своє окреме буття. На чолі його географічні й культурні обставини виставили наші, українські «антські» племена, найбільше висунені на полуднє, найближче поставлені до джерела культури.

Східно-полуднева, українська галузь в сім моменті опановує ту територію, яку доля судила їй як її історичний верстат. Досі історія сеї території йшла своїми окремими дорогами, незалежно від історії будучої української людності. Від сього часу сі два елементи зв’язуються нерозривно і починається процес національного формування – перетворювання людності в національну спільноту на її національній території під впливами обставин, даних сею територією.

Але своє завершення сей процес міг дістати тільки з повним опануванням сеї території. Се й стає історичним завданням українського народу від сього моменту. Завдання незвичайно тяжке, в котре він ложить всю свою силу, розтрачує всю свою енергію протягом півтори тисячі літ – і досі ще не може осягнути сього результату, передусім – через недостачу скільки-небудь твердих природних границь сеї багато обдарованої природою, та не вимежованої, не відграниченої фізичними границями території.

Битий шлях з передньої й центральної Азії до Європи – на Балкани і Дунай, яким була ся євразійська рівнина, проторена назад і наперед безчисленними ордами і племенами, – незвичайно цінний з комунікаційного погляду, він не дуже надававсь, як виявилось, для хліборобського народу, яким українська людність стала ще на правітчині. Чайка, що з затишних лісових озер злетіла на полуднє, щоб «вивести дітей» над теплим морем, і необережно заложила своє гніздо «при битій дорозі» – сей поетичний образ, мабуть, дуже давній, традиційний, тільки використаний якимсь незнаним поетом (може, справді Мазепою, як кажуть), дійсно дає глибокий історичний символ сеї трагедії українського народу на його новій території. Вона була для нього небезпечним даром. Обіцювала так багато – але ще більше вимагала для свого утримання.

Arvis et armis, хліборобською працею і оружною рукою, як старим римлянам, треба було тримати її. Та двоїстість інтересів життя, що зазначилася вже на правітчині, мусила виявити себе ще різче тепер, на новій території.

Хліборобське господарство дістало гарні грунта – без порівняння видатніші, урожайніші, особливо в передстеповім поясі, добре заводненім, з гарніш черноземом. Але він був виставлений на постійну небезпеку від степу і мусив жити під збройною охороною.

Антська колонізація з розгону доскочила до моря. Звістки готських і візантійських джерел VI в. виразно вказують на антське, східнослов’янське розселення на чорноморськім побережжі. Воно ввійшло в безпосередній контакт з грецько-римськими муніципіями Чорномор’я, з старими еллінськими колоніями, що яко-тако передихали бурхливі віки розселення. Без сумніву, серед сеї слов’янської хвилі, як свого часу серед скитів і сарматів, знаходилось чимало елементів, які з усім запалом неофітів спішили з головою скупитися в сі культурні джерела. Вони, правдоподібно, шукали приступу до міст, оселялись своїми осадами в їх сусідстві, приймали грецьку і римську культуру та звичаї. Київський літописець XI в., згадуючи про колишнє розселення уличів і тиверців понад Дністром до моря, до Дунаю і по Дунаю, знає їх колишні городи, по контексту: над морем і Дунаєм.

Але інші елементи втягалися в бурхливе життя степу, де далі мандрували різні кочові орди, нападаючи на прибережні міста, тримаючи їх часами в формальній блокаді, зневолюючи до данин і контрибуцій, пускалися в дальші походи, до Криму, за Дунай, в глибину балканських земель. Учасниками сих походів бували звичайно також і наші «анти». Прокопій принагідно каже в однім місці, що від початку панування Юстініана (527) гуни, слов’яне і анти майже щороку страшенно нищили Іллірію і Тракію, всі землі від йонійського моря до Царгорода, Елладу і Херсонес, інакше сказавши, швендалися по всіх сусідніх провінціях імперії. Він описує сих чорноморських антів як професіоналів-добичників, які не займаються господарством і всю енергію віддають війні, в котрій являються незрівняними майстрами, спеціалістами в засідках, несподіваних нападах і т. под. Отже, маємо тут повторення, з дистанцією в п’ять століть, звістки Таціта про слов’янських завадіяк на правітчині, тільки зроблені з далеко більшим знанням реальних обставин і приложені вже спеціально до нашого розселення.

З другого боку, той образ нового розселення, який складається з різних звісток IV – VII вв., в значній мірі повторяє, в рамках нашої етнічної групи, більш широку картину індоєвропейського розселення, начеркнену вище. Передові полки антського розселення товчуться на чорноморськім побережжі, на Дунаї, беруть участь в сухопутних і морських походах, мандрують і оселяються в границях Римської імперії, набираються там поволі техніки і культури з перших джерел. Служать в військах імперії, виходять на різні урядові позиції, живуть по грецьких і римських містах і являються посередниками між Середземною, античною і орієнтальною культурою та своїми земляками. Тут і політичне життя, і соціальний процес, очевидно, пішли швидшим темпом; розвиваються воєнні організації, ватажківство, родовиті, впливові династії, аристократія і «королі» (як називає готська традиція антського провідника Божа). А далі на північ, в лісовім краю, в рамках хліборобського господарства, тяжчого, консервативнішого, йде помалу своя еволюція, – повільніша, вірніша старим заповідям і традиціям, вона простує, одначе, в напрямах, які вказує полудневе розселення.

Розселення і тут, в північній Україні, розуміється, зробило великі переміни в житті. Родоплемінні зв’язки ослабли цілком. Племена і роди порозбивались в переселеннях і їх фрагменти комбінувались наново в залежності від нових відносин сусідства. Принцип територіальний, сусідський взяв ще більшу перевагу над колишнім родоплемінним. Територіальна група патріархальних родин-задруг, громада, стала підставою нової соціальної організації. Інтереси родини-сім’ї емансипувались ще грунтовніше від оглядів і рахувань з колишнім родовим колективом. Хліборобське господарство розвивається ще інтенсивніше на нових займанщинах, і ще щільніше приспособлюються до його потреб і вимог обрядової дії і форми культу. Углублюються поняття власності. Наростає і збільшує свої впливи верства «ліпших людей» та всякого роду громадські авторитети. Поступає організація воєнних дружин і ватажківства.

Але головною ареною сього останнього процесу були все-таки приморські краї – і тут, правдоподібно, приготовлялись загодя елементи того нового княжого режиму і дружинного укладу, котрий виступає потім в київській добі.

Чорноморсько-дунайська доба. Боротьба культур. Старий київський літопис оповідає, що коли Володимир Вел [икий] зібрав батьківщину і закріпився на київськім столі, з різних сторін почали приходити до нього посли, заохочуючи кожний до своєї віри такого славного володаря. Прийшли посли з волзької Болгарії, намовляючи Володимира «поклонитися Бохмитові» (Магометові). Прийшли німці в посольстві від «папежа», звертаючи Володимирову увагу на потребу приподобити і в релігії свою землю до західного світу, до котрого вона у всім іншим підходить («земля твоя яко і земля наша, a вЂра ваша не яко вЂра наша»). Прийшли «жиди хозарські», остерігаючи від магометанства та католицтва, а вихваляючи стару релігію «Аврамову, Ісакову, Яковлю». І нарешті прислали греки «філософа», який не тільки розповів всю історію світу, а ще й докладно вияснив – і тим зробив особливе враження, – щó кого чекає по смерті. І се перехилило Володимира на користь грецької віри.

Які б дійсні факти не лежали в основі сеї легенди 1, вона дуже влучно і характеристично представляє боротьбу різних культур за душу сього нового народу, що з’явився, з своїм розселенням, на їх овиді.

1 Про неї в «Історії України», І, с. 577 – 8.

Тільки боротьба ся – свідомо чи несвідомо, умисно чи автоматично – почалась зараз же з появою на Чорномор’ї нових посельників, за багато століть до Володимира, – в сій добі, котру можна б назвати чорноморсько-дунайською для відрізнення від пізнішої київської.

Наслідком того, що вся наша письменна традиція походить з доби київської, і то навіть не з початків її, і через те вона донесла тільки дуже неясні спомини про попереднє, – сі віки, коли пульс культурної і соціальної еволюції наших племен бився не стільки на середнім Дніпрі, скільки на Чорноморськім побережжі, на долішнім Дністрі та Дунаї, на Керчинській протоці нарешті, нами не оцінюються відповідно. А тим часом ся доба і досить довга – яких п’ятьсот літ від появи перших значніших фрагментів нашої людності коло щойно зазначених пунктів (щó найпізніше сталось в останній чверті IV в., а могло бути і на одно-два століття раніше) і до того часу, коли культурне і політичне життя сконцентрувалось на середнім Дніпрі, в сім трикутнику – Києва, Чернигова, Переяслава (щó треба покласти десь в початках IX в.). І повна вона дуже інтересного змісту: відіграла дуже важну ролю в соціальній і культурній еволюції нашого народу.

На Чорноморськім побережжі тоді дуже цікаво комбінувалися різні культурні течії. Старі чорноморські грецькі республіки були огнищем геленізму – античної грецької культури, розпущеної орієнтальними елементами: єгипетськими, сирійськими, вавилонськими, іранськими, індійськими. Правда, вони жили дуже тривожним життям, і колонізаційні бурі не раз зметали їх майже до решти. В хвилях, коли метрополія не могла бути помічною, вони шукали помочі, де могли. Взагалі їх політичні і культурні зв’язки були незвичайно широкі і різнородні. Не раз, мабуть, стояли вони під протекторатом малоазійських династів, як се документально звісно в часах Мітрідата понтійського. Против готів шукали помочі гунів, потім хозарів. Переповнені були в сих часах різнородним варварським елементом, який творив тут незвичайно інтересну, тільки досі мало ще досліджену культурну мішанину, в котру від початків свого розселення стали домішуватись і елементи слов’янські 1.

1 Свого часу А. Погодін зробив пробу виловити слов’янські елементи в епіграфічнім матеріалі чорноморських колоній перших віків нашої ери (Рус. Филолог. ВЂстникъ, 1901). Варто було б таку роботу проробити тепер наново.

Готське розселення застало ще Ольбію й сусідні колонії, пізніше імперія старалась підтримувати головно республіки кримські, і вони служили незвичайно цінним зв’язковим пунктом для чорноморського розселення IV – VIII вв. з світом геленістичним – балканським і малоазійським (особливо Херсонес славний в нашій традиції різними «корсунськими» виробами і всякими тутешніми легендами і запозиченнями) 1.

1 Про долю грецьких колоній чорноморського побережжя в Історії, т. І, с. 87 і дд.

Задунайські землі творили римські провінції Дакію і Мезію, колонізувались колоніями ветеранів, романізувались римськими залогами, були романізовані в дуже значній мірі (на грунті сеї романізації витворилось таке яскраве етнічне явище, як румунська, себто «римська», народність Балканського півострова). Перші хвилі чорноморського слов’янського розселення застали сю римську стихію ще в повній силі, і пізніше, не вважаючи на всі бурі, вона держалася довго і уперто. Слов’янські ватаги, осідаючи в задунайських землях в великих масах, служили посередниками між нею і своїми чорноморськими земляками. Анти були в їх числі; про їх переселення за Дунай маємо візантійські звістки з VI в., але, без сумніву, тільки бідність відомостей з попередніх століть лишає нас без раніших дат.

Сі римські, чи романські, стичності, так само як геленістичні, давали нашим предкам нагоду стрічатись і тут не тільки з основною, римською чи грецькою, стихією, або християнством як одним з визначних її елементів, але також і з юдаїзмом та елементами, знов-таки, єгипетськими, вавилонськими, перськими. Як відомо, культи єгипетські й іранські (бога Мітри) були дуже поширені в римському війську і серед колоністів і лишили надовго свої зв’язки і сліди. Пізніше правительство східної імперії, далі трактуючи чорноморські провінції як місце заслання для «єретиків» і всякого опозиційного елементу (се також подробиця дуже важна з культурно-історичного погляду!), переводило сюди маси «маніхеїв» і «павлікіян», перенятих іранськими дуалістичними ідеями, які знайшли тут пригожий грунт для своїх доктрин і зробили Болгарію розсадником для Європи опозиційного, неофіціального християнства. Відси ведуть свій початок «бугри» (булгари), «катари», «вальденси», з котрими зводила люту боротьбу католицька церква на заході, і так само, поруч офіціального християнства, поширювались сі інтересні, релігійно-соціальні доктрини і у нас.

На полудневім сході старий Боспор і нова Тмуторокань на його місці, крім геленізму і малоазійських течій, були огнищем юдаїзму. Правовірне юдейство і юдейські секти («чтителі найвищого бога») здавна поширилися тут, відси знайшли приступ до різних варварів, – спеціально се звісно про хозар, котрих вищі верстви, двір кагана і т. д. зробилися прозелітами юдаїзму, зв’язали, таким чином, з юдейською діаспорою (розселенням), з тодішніми огнищами єврейської культури (іспанськими, африканськими і т. д.).

Західний Туркестан, що служив передостаннім пристанком для всяких орд, які почали сунути на Україну з центральної Азії, в тих часах інтересно перехрещував в собі культурні течії індійські й китайські. Від Александрової монархії почавши Туркестан зв’язується політичними і культурними зв’язками з північно-західною Індією (басейном Інду). Сі зв’язки відновлюються все в нових і нових формах, і завдяки сьому, паралельно з тим як індійський елемент через геленізм малоазійський і месопотамський вливається в грецьку сферу, через Туркестан, Тібет і т. ін., переходить він до світу центральноазійського, в один бік, до наших степів і Чорномор’я – в другий.

З другої сторони, часи нашої ери були добою найбільшої експансії на захід Китайської імперії. Вона володіла Туркестаном, планувала відти походи на Європу, заводила дипломатичні зв’язки з Римською імперією. Алянські, гунські й інші центральноазійські орди служили посередниками в поширенні сих відблисків великої культури Далекого Сходу в наших сторонах.

З другої половини VII в. прибуває в сих наших сторонах ще один важний культурний чинник – мусульманський, арабський, особливо важний як новий варіант геленістичної і ще більше – іранської, перської культури. Каліфат включає в свої межі Туркестан і полудневий Кавказ, бореться з хозарами за приступ до північного Кавказу, до Поволжжя. Не вдається йому підбити їх політично, але культурні впливи його тут сильні; мусульманство шириться серед тутешніх орд, напр, болгарських. Після того, як частина болгарських орд подалася на захід, за Дунай, болгари східні стають ісповідниками мусульманської культури на півночі. Вони виступають, як ми бачили, проповідниками магометанства перед Володимиром.

Отже, як бачимо з сього, від початків слов’янського розселення в сій чорноморсько-дунайській добі чорноморські порти, дунайські міста, нижнє Поволжжя – все се було повне дуже інтересних культурних комбінацій. Се були збірники, де збігались і сполучались різні старі і нові релігійні доктрини, культурні, цивілізаційні течії. Грецьке і римське поганство, культи єгипетські, вавилонські й іранські, юдаїзм і буддизм боролись між собою, з своїми сектами і з християнством. Християнство офіціальне, канонічне воювало з неканонізованими доктринами, як аріанство, котрого притримувались готи; як несторіанство, що знайшло свій притулок в Персії і відти поширилось в Туркестан і центральній Азії; як «маніхейство» і «богумильство» балканське. Четвертий, п’ятий, шостий віки – се часи боротьби християнства за перевагу в великих культурних центрах імперії; в далеких же провінціях поганські культи трималися далеко сильніше, і конкуренція передхристиянських культур, правовірного юдаїзму і юдаїстичних сект, доктрин християнських, пізніше – магометанських були тут явищами дуже помітними. Коли антські пересельці попадали куди-небудь на чорноморське побережжя, до дунайських міст, над долішній Дон або до Криму, все, що було між ними рухливішого, цікавішого, інтелігентнішого, що нападалось на нову духову, культурну поживу – не на саме лише «зелене вино» і «овочі різноличнії», «паволоки і узорочія», з жадністю лісових дикунів, – мало нагоду бачити незмірно цікаву стрічу і боротьбу сих доктрин, культів, культур. Мало нагоду черпати обома руками з джерел східних і західних, ловити рефлекси старого і нового, принципи нового права, нової етики, нової цивілізації, що напливала в різних формах і варіантах. Оповідання Масуді про порядки в хозарськім Ітілю, де було поставлено від уряду сім суддів: два для хозар (юдаїстів), два для християн, один для слов’ян, руси й інших поган – служить цікавою ілюстрацією тих різнобарвних відносин, в котрі попадали, з певними змінами, антські пересельці вже від самого початку.

Свій вершок сей культурний синкретизм Чорномор’я осягнув, мабуть, у своїй екстенсії, в VII – VIII століттях, в тім часі, коли хозарська орда опанувала уральсько-каспійські ворота й загородила на яких півтора століття приступ новим, руїнним ордам Азії до Чорномор’я. Се були часи не тільки найбільшого колонізаційного поширення, але й незвичайно живого культурного процесу серед наших племен. Величезні маси слов’янської людності перейшли тоді на Балкани, за Дунай; туди перенеслась в другій половині VII в. частина болгарських орд, які кочували в азовських і чорноморських степах; аварські орди, що перейшли ще перед тим на середній Дунай, ослабли в своїй войовничій енергії. Антські племена не тільки дістали великі простори для свого розселення, аж до Дунаю 1, але і досить спокійні та сприятливі умови для свого господарського життя.

1 Се, очевидно, той момент, коли наші тиверці «присЂдяху ко Дунаєви».

Та антська бурхлива, степова козаччина, поза котрою Прокопій нічого не знав про антів в VI віці, мусила одійти на другий план перед поступами колонізації хліборобської, міської, успіхами торгівлі й промислу. В сих головно часах мусили розвинутися ті городи антських уличів і тиверців, від котрих потім зістались тільки порожні городища («градъ спы» – вали) і пам’ять колишнього існування 1.

1 Пізніший реєстр старих «руських» подунайських міст в II т. Історії, с. 523.

В сій обстанові мусимо собі уявити аналогічний з пізнішим київським образ широкої антської транзитної торгівлі: ватаги купців, що йшли з сих чорноморських городів до Малої Азії, до Царгороду, до Єгипту і Месопотамії, до Туркестану, Персії, Індії. Ті останки української колонізації в Криму, на азовській притоці, на усті Дону, на усті Дніпра, на Дунаї, що виступають в звістках XII – XIII вв., в величезній більшості були тільки слабими пережитками колишньої великої, масової колонізації: маси наших «городів» і «антських» колоній по грецьких, хозарських і т. ін. містах VI, VII, VIII віків. Ватаги «руських» купців, що ще в XII – XIII вв. стрічалися в Малій Азії, в Александрії й т. ін., – се тільки слабкі відблиски великого торговельного руху, котрий мусив розвиватись в VII – VIII вв., під опікою хозарської орди, що дуже цінила торговельні прибутки, і при безпосередній участі наших купців.

Отже, тим часом як на займанщинах середнього Подніпров’я, на Волині та на Підкарпатті наше розселення вростало в землю, розширяло хліборобську культуру, підіймало все нові «лядини» та перелоги, та потрохи громадило лишки і засоби, поволі виробляло владущі верстви, міські осередки, розвивало зав’язки дружинної організації, зав’язані на правітчині, – над Чорним морем, над Дунаєм, над Азовським морем без порівняння швидшим темпом, в більш яскравих і багатих формах мусило розвиватись міське життя, промисл, мистецтво, духова культура – і разом з тим соціальна диференціація, спеціалізація праці, відокремлення суспільних верств. Зокрема на взірцях готських, алянських, аварських, болгарських, у сих великих майстрів воєнної організації й тактики сухопутної і морської війни, мусили школитись воєнні антські дружини, для котрих і під хозарським протекторатом досить було зайняття і зарібку.