Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 31 страниц)

Да несіте її на загніт,

Щоб наш коровай ясен був,

Щоб наш увесь рід весел був

(Чуб., 533).

Пор. вище: Сядемо обоє разом, звеселимо ми два двори.

2 Підчеркну й се, що до її «меча» знов-таки прив’язаний окраєць хліба! – Литвинова-Бартош, Мат. етн., III, с. 94.

3 Чуб., IV, с 432 (Овруцький пов.), при тім співанка: !!Ми з миром мировалися,

Дві сванечки цілувалися

На першім порозі, на лютім морозі,

Да зліпили свічки докупки.

Да зведено діти до парки

(Чуб., ч. 887).

Молода добровільно і непримушено дає руку на знак своєї згоди:

Вчера з вечера та порошенька впала,

А о півночи та кунонька походила,

А к білому світу старости на слід нагодилися.

– Виляй не виляй, ти чорная куночко,

А вже ж од того не ввиляти!

Виляй не виляй, ти молодая дівочко,

Виляй не виляй, та старостам ручку дай,

Старостам ручку, ще й по рушничку,

А молодому хусточку.

Заручена ти, Марусю, заручена!

Положила білу руку на заруку:

– Ручка же моя біленькая у батенька,

А чи будеш така біла у свекренька?

– Як ти будеш, Марусю, покірненька,

Буде твоя рученька все біленька (Чуб., 39, 67 А і Б).

Весь рід молодої, так само добровільно й охоче> бере участь в її виправі до другого роду. На весільний коровай складається мука з усього роду, його місять і ліплять всі жінки роду, і навзаєм весь рід дістає дарунки – частину викупу за дівчину 1. Приймаючи за неї викуп, рід ручиться за її «чесність», і докази сеї «чесності» звеселяють весь рід, бо підіймають його репутацію солідарності і родової честі в очах інших родів племені, навпаки – виявлення «нечесності» його смутить і гніває 2.

1 А що ж то в тому короваї:

З семи полей пшениця,

З семи криниць водиця,

Ой піду я в луг по калину,

Да виломлю калинову вітку,

Да застромлю за білу намітку —

Я ж стережуся, я ж бережуся,

Щоб сеї калиноньки не роздавити,

Своєї родиноньки да не розгнівити.

Ой пішов дощик краплистий,

Да уродив черчик черчистий, —

Ой скраси, N. N., сей черчик мій,

Да звеселимо увесь рід свій:

Що перший рід – свекорків,

А другий – батеньків.

З семи мажей сільниця,

З семи дворів маслечко,

З семи курок яєчка (Чуб., ч. 1057).

Ой стояла Маруся на ґанку,

Ой краяла червону катанку:

– Ой до мене, родоньку, до мене,

Не буде вам сорома у мене.

Не бійся, матінко, не бійся,

В червоні чоботки обуйся,

Топчи вороги під ноги,

Заробила Маруся пироги,

Хоч не пшеничні, то ячні,

Нашому родові сподячні.

Вар.: Аби були родові величні

(Чуб., 1333, 1346, 1416).

Рід дістає почастунок за те, що його дівчина себе оправдала.

Тут, до речі сказати, мабуть лежить корень отсього дивного моменту, який так різко суперечить з дозволеною сексуальною свободою молодіжи – вимагання прилюдного доказу дівочої чистоти від молодої на весіллі як пункту честі цілого роду 1. Інтереси репутації роду беруть гору над принципом передподружньої свободи, зводять колишню сексуальну свободу до простої досвітчаної забави, уставляють незвичайний ригоризм на пункті дівоцької чистоти, а її батькам грозять останньою ганьбою, коли вони не вміли виховати своєї доньки в поняттях сеї чистоти і її не допильнували 2.

І от в отсе тихомирне релігійне родове свято – видачі дівчини молодцеві з заприязненого роду на підставі умови, за договорений викуп, – врізується зовсім інші – насильницька, дружинна, воєнна форма здобування дівчини. Обрядова симуляція такої насильної умички, кінець кінцем, прийнята обичаєм за форму легального подружжя у наших предків, як і у стількох інших племен, правдоподібно, існувала спочатку паралельно з формою договореного шлюбу 3.

1 Правдоподібно, задля переведення сього доказу вимагається, щоб молодого заступив його дружко, коли б сам молодий не був в силах, а таки доказ аби був переведений.

2 Вовк вказував на болгарську паралель, що батько молодої дістає від молодого спеціальний дарунок, коли молода зісталась чесною, в противнім разі позбавляється його. Було б інтересно знати, чи не буває у нас такої ж умови для викупу, який дістає рід молодої від молодого.

3 Як відомо, наш старий літопис сповідає в однім з своїх етнографічних екскурсів, що у наших племен були два весільні обряди. У полян все проходило «тихо і кротко», по «брачним обичаям»: жених не ходив по дівчину, а її приводили до його двору, і на другий день «приношаху что на ней вдадуче». Се, очевидно, мова про той весільний ритуал, котрий лежить в основі дотеперішніх обрядів і в головних рисах вище нами схарактеризований. У інших племен, по словам сього київського критика, такого обряду ще не було, а подружжя заключалось умичкою – «у води», себто на певних місцях, куди дівчата виходили по воду, і тут їх «хапали», очевидно, за попереднім порозумінням, або се відбувалось «на ігрищах межи селами». (Див. Початки громадянства, с. 306).

Коли спуститись на докладність сього оповідання, бодай як свідоцтва про звичаї XI віку – про недавню минувшину або й сучасність того часу, коли складався літопис, то з того б виходило, що тільки з XI віку, не раніше, з розповсюдженням київського права і культури взагалі, київський весільний обряд почав розповсюднюватись по інших землях, правдоподібно, уже з інкрустованими мотивами дружинного наїзду і з князівсько-боярською термінологією його. Навіть, з огляду на таку пізню добу, можна б думати, що й церковне вінчання входило в ту форму київського весільного обряду тутешніх вищих, дружиннобоярських і міщанських кругів, коли сей обряд поширювався серед інших племен.

Сею обстановою, що він поширювавсь уже в дуже виробленій, артистично завершеній формі, можна б пояснити велику одностайність його основних рис і мотивів на всій території, від Карпатів до Дону.

Потім її мотиви були включені в весільний обряд – одначе в другорядній ролі, в виді деталів, так би сказати, інкрустованих в релігійний родовий обряд. Збираючи їх докупи і доповнюючи мотивами, які заціліли поза весільним обрядом, але стоять із сими весільними мотивами умички в очевиднім зв’язку, ми дістаємо доволі виразистий образ сього обряду умички.

Звечера, по пізнім обіді, коли стемніє, на дворі молодого збирається його «дружина». Сю назву в її цілості носить молодий і його молоді товариші, спеціально ж його найближчі товариші носять назву «дружка» і «піддружого». Се та вже нам знана, епічна компанія – «сім сот молодців» 1, – молодецька верства племені чи роду, яка в пізнішій переробці доби княжо-дружинної зветься «боярами» (дружко – «старший боярин»), а сам молодий «князем», який їде собі брати «княгиню». В комбінації з родовим (договорним) обрядом ся дружина виступає під проводом «старости», але його, очевидно, треба зіставити на боці, коли хочемо викрити первісні риси сеї організації. Так само треба лишити на боці такі акцесорії, як червону короговку, яку несе на чолі полку «хорунжий», або військову музику, що «бубнить» на збір сього воєнного полку – все се пізніші деталі, які розвиваються з ідеї воєнної експедиції, що лежить в основі сеї; дії. Початкова форма, як я сказав, се, очевидно, організація молодіжи – «дружини», яка збирається на виправу по дівчат взагалі, в дальшій еволюції – спеціально по якусь одну певну дівчину, з котрою вже «свіщався», змовився один з членів дружини. Прийнято, що ся дружина збирається з самих родичів, нежонатих хлопців, – і се доволі ясно вказує на її первісний характер: збору «молодців»-співродичів.

Першим ділом їх – зложити складку на сю виправу. По обіді дружко обходить усю дружину, і кожний кладе, що хоче 2.

1 Да стоїть верба не рік не два, – да рано, рано (приспів),

Не стій, вербо, розвивайся, – да ранесенько!

Розвий собі сім сот квіток,

Сім сот квіток і чотирі:

Всім боярам по квіточці,

Усім дружкам по квіточці.

Андрієчку нема квітки —

Андрієчку квітка – Марусенька дівка (Чуб., 118).

Їхали мимо тебе [верби] сім сот бояр,

Сім сот бояр і чотири, всім боярам по квіточці!

Іванкові квітки немає,

Іванкові квітка – Марієчка дівка! (Чуб., 199).

Да пусти, свате, в хату! Нас тут небагато:

Сім сот да бояр з нами, да чотири сванечки,

Да дві світилочки, готуй шириночки (Мат. до етнол., III, с. 118).

2 Ф. К. Вовк се прирівнював до складки васалів на весілля свого сеніора-князя, але сам справедливо запримітив, що такий вигляд акт міг набрати пізніше, а перед тим се була складка роду на женячку свого члена. Або ще ближче – додамо – складка його молодецької гро мади для одного з товаришів.

По сім наступає цікава церемонія, котру пок. Вовк влучно толкував як «присягу» дружини на вірність і солідарність в поході: дружко на рушнику веде молодого, одягненого в кожух, до походу; той другою рукою держить одного з молодців, які всі також держаться за руки, і так ся процесія тричі обходить наоколо столу, на котрім стоїть миска з горілкою і ложкою-черпаком. По кожнім разі всі п’ють ложкою горілку з миски, під кінець просто з миски. Се пиття з одної чаші якогось ритуального напитку (правдоподібно, меду, заступленого в новішім обряді горілкою, що з’явилась у нас уже в добі козацькій) дійсно живо нагадує, напр., спільну чашу, котру пили побратими, зав’язуючи брацтво.

По сім дружина виїздить, причім пісні рекомендують переїздити можливо тихо, щоб не звернути нічиєї уваги. Декотрі пісні ясно представляють завдання походу – оружний напад і насильне захоплення дівчини 1,

1 Ось кілька мотивів воєнного нападу:

Ой заграно, забубнено ранейко,

Збирайся, князю Івасю, борзейко,

Та поїдемо тихим Дунаєм до замку,

Постаємо си в три рядочки на ґанку,

Там будемо білий камінь лупати [розбивати мури],

Чей би сьмо могли молоду Марисю достати.

Вap.: Заграно, забубнено, бояри побуджено —

Встаньте, бояре, встаньте,

Коники посідлайте, самі ся убирайте,

Бо поїдемо ранком по-під високим замком,

Будемо замки ламати, Марисуню діставати —

Замків не зламали, Марисеньки дістали

(Чуб., 320 – 1).

Заграно, забубняно а в княжім дому рано:

А збірайтеся, а з’їзжайтеся [бракує],

Бо ми поїдемо та поїдемо та до славного міста,

Ой вибємо та виметемо кам’яну стінку,

А возьмемо та привеземо та Івасеві жінку (с. 475).

Припадь, приладь, Марисуню, до стола,

Обступили боярчики довкола —

Кіньми грають, двір рубають.

Шабельками витинають, Марисуні шукають.

Пустимо стрілку перляну,

Виб’ємо стінку камяну,

Возьмемо Марусеньку молоду (Чуб., 325).

На горі Іванко ходить, шаблею кійло косить,

Під кониченька носить та кониченька просить:

– Іж, коню, білеє кійло, щоб здужав та Дунай плисти,

Нашу Марусеньку увезти (Чуб., 416).

Не наступай, Литва [bis], буде між нами битва!

Будем бити та воювати, Титянки не давати (Чуб., 346).

Сікай [рубай], братейку, сікай, своєї сестрейки не давай!

Будемо бити та воювати, Марієчки не давати (347).

Біжи, братіку, доганяй, свою сестроньку відбирай!

Біг-біг братічок, не догнав, за боярами не познав,

За музиками не почув.

Почув же він голосочок як її —

А вже в свекорка на дворі (Чуб., 415).

тим часом як інші вплітають символічні мотиви ловецтва, полювання на дівчину як на рідкого звіря і т. д.1

1 Вовк влучно вказував, як «ріжні форми, що наступали по собі в історичній еволюції народу, відбивались в піснях і обрядах»: поїзд молодого то носить назву «ловців» або «розбійників», то «боярської дружини» (правильніше се розділити, як ми бачили: «дружини», потім «княжих бояр»), іншим разом се «татари», або «невіра», або «литва», «поляки», «козаки» і, нарешті, «міщане» або «городяне» (L’Anthropologie, 1891, c. 552 – 3).

Прибуваючи до двору молодої, поїзд знаходить його щільно замкненим, забарикадованим, наповненим молодцями роду молодої, котрі симулюють свою готовність до бою, підіймаючи свої ціпки, іноді починають і стрільбу (пустими набоями). Результат всього сього, одначе, не зовсім ясний, бо з моменту, коли воєнний поїзд молодого вступає, кінець кінцем, у двір, мотив воєнного нападу розпливається в комплексі інших весільних обрядів – релігійного і еротичного характеру, їх уже нелегко розпізнати.

Мабуть, тут було кілька варіантів. З одного боку, бачимо, що молодий і його дружки поводяться далі як насильники. В деяких обрядах молодий удає, що б’є «канчуком» свою тещу (такий уданий канчук являється атрибутом його і дружка під час церемонії). Силоміць відриває він молоду, що припала до столу в свідомості своєї безпомочності, і т. д.

Натомість в інших обрядах ясно виступає, що напад поїзжан рід молодої щасливо відбив, і дружині приходиться пускатись на інші способи: не здужавши розбити двору, вона пересаджує старостів через пліт, і вони являються парламентаріями: залагоджують з старостами молодої справу миром-викупом.

Третій варіант – се підкуп братів молодої: не спромігшись взяти молоду силою, молодий з дружками підкупають братів чи брата, що служать її найближчою охороною, і той, взявши гроші або зброю (ножики, топорець, пускає молодого на своє місце коло сестри, а сам тікає (навіть на коні!), в свідомості поганої зради, вчиненої родові 1.

Так чи сяк молодий займає місце на посаді коло молодої і тоді звичайно починається церемонія наділювання дарунками роду молодої – себто один з актів міжродового порозуміння.

В явнім зв’язку з сим дружинним елементом стоїть оргіястичний елемент весілля. Ся сторона весільного обряду найменше розсліджена і навіть найслабше обставлена фольклорним матеріалом. На перешкоді ставали і цензурно-поліційні заборони, і власна прюдерія збирачів, яка стримувала їх від протоколювання сих подробиць текстів і обрядів, хоч для пізнання еволюції родинних і подружніх відносин, моралі і словесної творчості ся сторона нашого обряду незвичайно важна – і незвичайно багата. Невважаючи на всі несприятливі обставини вакхічно-оргіястичні мотиви весілля все ж таки представлені сотками нумерів в наших збірках.

Тут явно спливаються дві обрядові категорії. Одна – типу старих вегетаційних свят, магічного розмноження, яке осягалось екстатичними танцями, хороводами, співами і проривається в деяких моментах весілля – наприклад, в екстатичному ликуванню зібраних родів під час, коли молоді сходяться в коморі, потім при виводі їх відти і т. д., виявляючись в фалічних жестах, танцях, співах.

Друга – се підчеркування в ряді церемоній, фраз і співів права всеї дружини на молоду. Декотрі дослідники готові були добачати тут сліди колишньої племінної сумішки; але се річ дуже неясна і суперечна. Натомість з далеко більшою правдоподібністю можна говорити про відгомони в сих церемоніях права на молоду, з одного боку – всеї тої дружини, яка її викрадає, а в першу чергу – близших помічників молодого в сій справі: дружка і піддружого; з другого – підчеркується право молодецької (парубоцької) громади того роду-племені, до котрого молода належить. Перше символізується, напр., в оргіястичних танцях молодої з дружками і дружиною молодого, в піснях, які говорять про право на неї дружка, і т. д.2 Друге – в тих «переймах» і всяких збитках, які робляться дружині молодого молодцями з сторони молодої, від котрих його дружина мусить кожного разу викупатись різними викупами.

1 Чуб., IV, с. 345.

2 Напр., як дуже виразну вказівку права «всіх» на молоду зацитую №234 в Мат. етн., III, с. 163.

Нарешті, треба рахуватись тут з тими, широко звісними у примітивних народів церемоніями одводу небезпеки від молодого за дефльорацію і шлюб, які для сього симулюють віддавання молодої цілому роду, її простітуовання іт.і. 1

1 Початки громадянства, с. 165.

Всі сі оргіястичні елементи, сплітаючись, досягають свого вершка в т. зв. перезві, епілогу весілля, який доходив часами незвичайної «неприличности», так що перед нею, як я вже сказав, спинялась рука найбільш пильних збирачів пам’яток словесної творчості.

Сі паралельні обряди, різнородно переплітаючись між собою в різних варіантах по різних місцевостях, поширювались усе новими паралельними мотивами – релігійними, магічними і символічними образами і обрядами, поезіями на суголосні теми, які надавались для ілюстрації почувань учасників. Так кінець кінцем утворилась та незвичайно багата і складна драматична дія, чи «літургія», як її називав пок. Вовк, що становить unicum в світовім фольклорі, а для дослідника соціальної еволюції і словесного мистецтва українського народу являється незрівняним в багацтві матеріалу архівом, далеко ще не проаналізованим вповні, не систематизованим, тим менше – не хронологізованим в подробицях.

Ся подружня дія поділяється, як відомо, на три головні акти:

Сватання, Заручини, Весілля.

Останнє знов-таки розпадається на цілий ряд дій, з котрих одмітимо тільки важніше:

Приготовчі церемонії в домі молодої, почасти і молодого – виття вінців, виготовлення «райського дерева» (гильця), весільних хлібів: коровая і різних поменших обрядових печив – і запросини роду на весілля.

Поїзд молодого до двору молодої, її «продажа».

Виїзд до церкви на вінчання і відвіз посагу.

Розділ короваю і перевіз молодої до дому молодого.

Комора.

Перезва.

Кожний з трьох головних актів повторяє в собі деякі мотиви попереднього, так що заручини містять у собі церемонію сватання, з додатком нових обрядів, а весілля зновтаки повторює мотиви попередніх актів, покриваючи їх ще більшим багацтвом мотивів. Можна думати, що сватання було першою, найменш розвиненою формою «брачного обичаю», як його зве наш старий літописець, і вона колись давала уже сама по собі молодому право на пожиття з дівчиною. Потім прийшла більш розвинена форма «заручин», і нарешті – найбільш розвинений, весільний обряд. Всі три нинішні акти виглядають, властиво, як самостійні форми або варіанти подружньої дії, а не послідовні стадії одного і того ж обряду. Перший – сорозмірно простий, обмежується обрядовими, «законними річами» сватів і батьків. В другім приходять учасниками оба роди, творячи хори, які своїми співами толкують, інтерпретують ситуації і почуття дійових осіб: молодої, молодого, батьків, родів. Дія набирає повного драматизму: партії ліричні, сольові переплітаються з сими хорами. В третім ся драматична дія розгортується в незвичайно багату і складну систему релігійних обрядів і символічних актів, які переплітаються то ліричними картинами, то жартливими «перекорами», які ослаблюють ліричне напруження, щоб воно не перейшло в трагедію і не нарушило радісного, «весільного» настрою цілого дійства 1.

1 Нагадаю дещо з сеї весільної гумористики:

Їжте, бояре, капусту,

Їжте, капуста тлуста!

– Комара задушили,

Капусту промастили!

Додому, дружечки, додому —

Свиням мішати полову

– А ви, бояре, за нами —

Їсти полову з свинями.

Не боялисьте Бога, не наїлисьте ся дома,

Сорому не знаєте, в запаски ховаєте!

– Ми люде подорожні, у нас запаски порожні!

Їли бояре, їли, цілого вола з’їли,

По столу качаючи, у попіл вмачаючи.

На столі ні кісточки, під столом ні кришечки!

Світилка як шпилька при столі,

На їй сорочка не її!

Прийшла сусіда, торкає —

«Скидай сорочку, смеркає!»

– Ой матінко ж ти моя, та не роби мині сорома,

Прийду додому, скину сама!

Старший боярин як болван,

Витріщив очі як баран,

Голова його в полові, шапка його в соломі,

Личком підперезався, у бояре вбрався.

Мир – миром, пироги з сиром,

Вареники в маслі, ви дружечки красні,

Помирімося!

Мир – миром, пироги з сиром,

Вареники в маслі, бояре погані,

Не мирімося!

(Чуб., 206, 260, 307, 392; Етн. мат, XIX, с. 68).

Протягом століть свого оброблення воно втягнуло в себе масу матеріалу. Нераз новіші складники витиснули старші, поробили прогалини в старім плані, перебили розвій основної гадки, – але заразом розцвітили первісну, очевидно, далеко простішу, схематичнішу дію перлами поезії, фантазії, чудовими символічними образами, роскішними подробицями. Серед тисяч мотивів, які збіглись в варіантах XIX віку (тисяч – цілком арифметично: один звід Чубинського містить до півтори тисячі п’єс), ми стрічаємо прегарні п’єси як по своїй зовнішній формі, так і по красі виложених в них настроїв і тих образів, в котрі вони прибрані. Що можна сказати, напр., щодо сього весільного маршу, котрий співається з поворотом молодої після запросин на весілля:

Тихо, тихо, лотоками вода йде, —

Що сестриця до братика чолом б’є:

Ой виметай, братику, новий двір,

Та застилай, братику, тесов стіл,

Та наповняй, братику, кубочки.

Привітай же братику, дружечки!

Ой до двору, дружечки, до двору,

Нахиляйте сосонку додолу,

Принесемо сосонку додому,

Поставимо сосонку на столі! 1

Або сих ліричних партій:

– Ой матінко та голубочко, приснився мені сон дивненький:

З раю пташки вилітали, чорні шовки поснували,

Дрібне золото порозсипали.

– З раю пташки – то твої дружки,

Чорні шовки – то твої кіски,

Дрібне золото – то твої сльозки (Чуб., 255).

– Сіяла зіронька, сіяла! З ким же ти, Марусю, шлюб брала?

– З тобою, Івасю, з тобою – як ясний місяць з зорею!

– По чім же ти мене, Марисю, признала,

Що ти мене місяцем назвала?

– По мові, по мові, Івасю, по мові —

Що був царський вінець на голові (Чуб., 275).

Ох і говорила та туча з громом

Приспів: Да рано, рано, да ранесенько 2:

Да що ж ти підеш да з стуком-грюком,

А я за тобою із дрібним дощем.

Чи славен ти будеш з стуком-грюком,

Ой чи я славнійша із дрібним дощем?

Ох і говорила Маруся з Іванком:

Йой ходім, Іванку, да до церковки —

Да то ти підеш із музиками,

А я за тобою із дружечками.

Чи славен ти будеш да музиками.

А чи я славнійша із дружечками!

(Чуб., 350).

1 Мат. до етн., III, с. 91.

2 Приспів і мотив вказують на веснянковий цикл. Церква, очевидно, тут елемент пізніший.

Як гарні ліричні п’єси на тему розлуки молодої з родиною одмічу, напр., отсі:

Загреміли ковані вози на дворі,

Заплакала Марусіна мати в коморі.

– Не плач, моя матусенько, за мною,

Не заберу всього добра з собою:

Лишаю ти слідоньки на дворі,

Дрібниї слізоньки на столі.

(Вар.: Хрещатий барвінок в городі,

Пахнущий, васильок в коморі

(Гол., 112).

Ой крикнула гусенька на морі,

Заспівала сванечка на полі,

Почула Маруся у коморі:

Ой батенько рідний, вісти йдуть,

Уже мою косоньку розплітуть,

Уже ж мої слізоньки розілють —

Розплетуть косоньку по плечку,

Розілють слезоньку по личку.

Ходить павойка по вишневім садойку,

Ой роспустила струсії перенька

Хорошенько по собі.

Ой не жаль же ми жовтої косоньки,

Що я ю роспустила,

Єно ми жаль свого батейка,

Що го буду лишила.

Казав же ти, та берестоньку,

Що не пущу з себе листоньку —

А тепера пускаєш,

Сиру землю вкриваєш!

Казав же ти, мій батеньку,

Що не дам тебе, моя доненько.

Тепер даєш, та й не жалуєш.

І світ мині та завязуєш

Білою павутиною із чужою дитиною.

У неділю рано [bis] синєє море грало.

(Вар.: Море ся розярало, соненько ся купало)

Не море ж то грає [bis] – то Маруся потопає.

«Гоя, батеньку, гоя [bis], вирятуй мене з моря!»

Не моя, доню, воля [bis] рятувать тебе з моря.

Їхала дівочка з-під вінця,

І зломила берез(оч)ку з верхівця:

Стій, моя березочко, без верха —

Без кудрявого гілленька, без широкого листонька.

Живи, мій татуньцю, без мене,

Без моєї русої косоньки, без моєї тихої ходоньки,

Без моєї низької уклононьки.

Розхиляйтеся, дуби, берези, розхиляйтеся, зелененькиї,

Нех я забачу батенька свого, нех я забачу рідненького!

– Вже ти, Марусю, звінчана,

Буйні вітри не розвіють.

Дрібні дощі не розмиють,

Людські язики не розмовлять!

Ісхилилася верба до кореня,

Схилилася Марися через стіл до матінки.

На стіл головку клонить, а під столом слізоньки ронить 1.

1 Чубинського, IV, с. 168, 172, 250, 280, 373, 389. І тут справляю діалектичні форми на загальні.

Особливо глибоким почуттям надихані пісні на весіллі сироти, – перейняті нотами похоронного голосіння:

Ой ходила Маруся по крутій горі,

Да загледіла селізня на бистрій воді.

– Пливи, пливи, селезню, тихо по воді [до покійного батька],

Прибудь, прибудь, мій батеньку, тепер ік мині!

– Ох і рад би я, дитя моє, до тебе устать,

Насипано сирої землі на руки мої,

Склепилися карі очі й устонька мої! (Чуб., 161).

Марусин батенько перед Богом стоїть,

Навхрест руки держить, Господа просить:

Ой Боже, мій милий [2], пусти мене з неба додому,

Да нехай я побачу свою доню,

Чи хороше да поряжена, чи в добрий час да посажена

(там же, с. 158, потім як в попереднім).

Ой великий двір, да невеликий збір,

Не вся моя родинонька!

Та нема родини ні половини —

Нема мого батенька.

Пошлю соловейка, пошлю маленького

По батенька рідненького.

Пошлю зозулю, пошлю малесеньку

По матіньку рідненьку.

Ні солов’я з саду, ні батенька з раю,

Ні родини з України! (Чуб., 808).

Як взірці легкого гумору наведу сі дві п’єси:

Наїхали гостоньки – з чужої сторони,

Взялися підпивати, Марисю намовляти:

– Їдь, Марисенько, їдь – в нашу сторононьку,

До нас, Марисю, до нас – добре тобі буде в нас!

В нас гори золотиї, травоньки шовковиї,

Річеньки медовиї, стіноньки золотиї!

Прилетіла зозуленька та й стала ковати,

Стала ковати – всім правду казати:

Світ же я облітала, а того не видала,

Всюди гори земляниї, травоньки зелениї,

Річеньки водяниї, стіни деревляниї (Чуб., 407).

Говорило пиво, говорило пиво

Та до своєї пивоварочки:

– Як ви мене доварите, то ви мене не вдержите

Ані в бочках, ані в кухвочках —

Ані в щирозлотних кухвочках.

Говорив же пан Іванко до свого ж паноченька:

– Як ви мене не ожените, так ви мене не вдержите

Ані в полі, ані в дворі,

Ані на воронім коні (Чуб., III, 82, 226).

На тім кінчаю виписки, щоб не розширяти занадто сього

розділу.

Еротика. Величезна маса мотивів, які скупчилися в різних варіантах подружнього обряду, збіглась сюди з різних моментів в відносинах парубоцтва і дівоцтва. Так як різдвяні свята, через те що заховали в найбільшій силі стару обрядовість, попритягали до себе і згромадили масу різних мотивів, оголотивши інші свята річного господарського календаря, – так подружні церемонії і спеціально весілля, розвиваючи свою обрядову сторону, виявили таку ж силу притягання в сфері відносин обох половин молодіжи. Парування, що розвивалося в різних формах і стадіях, поки доходило до свого завершення в тривкім подружжі, маніфестованім весільними церемоніями, поволі розгубило свої старі форми, і тільки деякі невеличкі фрагменти старої обрядовості і зв’язаної з нею словесності заціліли при старих святах річного календаря. Найбільше знов-таки при різдвяних обрядах, в формах величання молодшим членам родини, менше – в веснянках і гаївках, в останках старого «волочильного», «красної горки» тощо; ще менше в піснях клечальних та купальських, які майже до останку заникли під натиском духовенства та поліції. Сходини ж молодіжи на «вулиці» і на «досвітках», як я вже зазначив, стратили майже до решти свої старі репертуари, прийнявши нові ліричні мотиви, витворені в останніх століттях.

Тим часом, судячи, напр., з наведених інвектив Стоглава і білоруських великодніх аналогій, треба думати, що колись і весняні і літні обряди зовсім не обмежались тими забавами на вигоні, під церквою, чи в лісі, при воді. Вони відправлялись у селі, по хатах, так як обжинки і коляди, на посидженнях, при трапезах, при роботі і, очевидно, гуртовали коло себе великі комплекси пісень і всякого роду обрядових дій. І сходини молодіжи на «ігрищах межи селами», «у води», на різних традицією усвячених місцях, в зв’язку з певними святами чи порами року, також були зв’язані, очевидно, з аналогічними – тільки далеко багатшими іграми, хороводами, драматичними діями, які заціліли в весняних фрагментах, в різних деталях весільного обряду і т. п.

Я висловив вище здогад – сильніше акцентувати його поки що не вважаю можливим – що нинішня весільна обрядовість розвиває київські (полянські) «брачниї обичаї», згадані літописцем. А передподружнє і подружнє парування на «ігрищах» та «у води» відповідало парувальним і подружнім церемоніям по інших місцях, у інших племен, так як се велося у них в тих часах, в X – XI вв. і пізніше, до поширення київського весільного обряду.

Київський обичай розвинув дружинні мотиви молодецької громади, надав їй різні атрибути князівсько-боярського ладу, що з Києва розходивсь по периферії: мабуть, київським взірцям завдячуємо «князя – княгиню» і «бояр» весільного обряду, як і різні аналогічні подробиці в величальних піснях. З другого боку, він, мабуть, як я зазначив, увів в систему сих обичаїв і церковне вінчання як княжу та боярську практику. Тим положив початок своєрідній амальгамі християнських мотивів з елементами старих релігійних обрядів, яку бачимо тепер в весільнім обряді, а збив на другий план ті церемонії, котрими санкціонувалось подружжя перед тим: обряди коло води, жертви предкам (дідькам) – сторожам і протекторам домашнього огнища, сьому огнищу самому і т. д. – так що дещо заховалось лише місцями, і тільки культ хліба зіставсь доволі яскраво і загально зазначеним.

Ті ж форми, в яких заключались подружжя перед розповсюдненням сих київських обичаїв і церковного вінчання по інших місцях, почасти влились в ті новіші церемонії, почасти змішались з сходинами і забавами молодіжи, які практикувались так само в київських сторонах, як і деінде. Затративши своє ритуальне значення – заключення подружжя, вони заховали все-таки дещо з своїх мотивів в традиційних святичних грах та формах передподружнього зближення. Комбінуючи їх з деякими весільними подробицями, можна б старатись відтворити вигляди подружнього ритуалу і його словесних форм, т[ак] ск[азати] провінціальних, не полянських, і колишні сходини молодіжи, які тепер в «улиці» й «вечірницях» затратили зовсім обрядовий характер, але, без сумніву, його колись мали.

Отже, коротко формулюючи свою гіпотезу, я ставлю її й такій стилізації як завдання для детальнішого студіювання і провірки:

Сходини молодіжи для забави, «свЂщевання» і парування в різних формах практикувались, очевидно, у всіх наших племен від непам’ятних часів. При тім молодці і дівчата виступали групами більш або менш організованими, які являються прототипами пізнішої «парубоцької» й «дівоцької громади» 1.

1 Сей термін поколінної «громади» виступає, напр., в пісні «Роман зілля копає» (Чуб., с. 68):

Поніс його до ради —

До чоловічої громади:

А чоловіки його не знали,

Та и в рученьки не брали...

Поніс його до ради —

До жіночої громади...

потім: До парубочої громади

нарешті: Та поніс його до ради —

До дівоцької громади,

А дівочки його пізнали

Та й в рученьки забрали:

Та се зілля барвінець,

Буде дівкам на вінець!

Більше організованою половиною була парубоцька, яка служила взірцем для організації дівоцької половини. Розвій воєнної сили впливав на консолідацію і організацію молодецької громади чи дружини, котрої мотиви в ослабленій формі засвоювались громадою дівоцькою. Паралельне існування їх засвідчене, напр., отсею весільною співанкою:

Слухайте, бояре, де голуб гуде?

То не голуб гуде, то Іван гомонить —

Молодецтво здає.

– Нате вам, бояре, молодецтво моє,

І стрілку, і лучок і передній топичок!

Слухайте, дружечки, де голубка гуде?