Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 31 страниц)

въ Перуна и Волоса, скотья Бога,

и да будемъ золоти яко золото,

и своимъ оружьємъ да посЂчени будемъ.

Досі, скільки знаю, їх не аналізовано з боку їх змісту як клятв – магічних формул: є в них щось з візантійського фольклору чи з скандинавського (рахуючися з присутністю варягів між дружиною Святослава), – чи вони повинні бути в цілості положені на рахунок нашого фольклору, і сі образи вояків, які жовтіють, як золото, наслідком божого прокляття, яким щити відмовляють службу, і їх власні мечі і стріли обертаються на них, – повинні зайняти місце в нашій поетичній скарбниці?

В кожнім разі, сі образи повинні були існувати в нашій дружинній поезії X в.

Похоронна обрядовість і голосіння над помершими. Магічним, чи містичним, як його називають також, світоглядом примітивної людини перейняті також обряди, зв’язані з смертю, і приналежні сюди фрагменти поетичної творчості, до котрих тепер перейдемо.

На жаль, ся сторона нашої обрядовості дуже занедбана. В 1880-х рр. хотів забратись до студій над нею молодий, многонадійний український етнолог-соціолог Микола Чернишов 1. Смерть перебила його плани, і досі ся справа не пішла далі збирання і деякої систематизації матеріалу 2. Тим часом матеріал сей дуже різнородний і багатий різними пережитками примітивної думки й уяви.

1 Про нього Початки громадянства, с. 302.

2 Перегляд літератури і бібліографічний покажчик публікацій до р. 1912, зроблений д-ром Кузелею в Етногр. Збірнику львівськім, т. XXXI.

Як справедливо підносить не раз згаданий мною французький дослідник примітивної гадки Лєві Брюль, примітивній людині смерть ніколи не уявляється актом природним і неминучим. Таке розуміння природності смерті приходить з дуже розвиненим реалізмом думки; для примітивної ж людини смерть – се результат чийогось злого наслання, діло якоїсь злої сили, ворогів або чужородців. Діло родичів передусім зробити все можливе, щоб вирвати нещасливця з власті злих, супротивних сил і вернути його до життя. Отже коли у деяких примітивних племен єсть тенденція відчепитись, позбутись якнайскорше покійника, котрим заволоділи злі сили, у інших – і у наших предків в тім числі – бачимо бажання прийти в поміч покійникові, захистити його й помогти вернутись. Таку мету мають посидження при мерці, охоронювання його тіла аж доки розклад не покаже, що душа не може чи не хоче вертатися до тіла. Такі звичаї в різних формах практикуються у різних народів, й існують і досі у нас подекуди. Рідні і близькі вважають своїм обов’язком сидіти при небіжчику до похорону, і тим часом, як звичайно, час сходить у забавах, розмовах, читають молитви, слухають псалтирі і т. д., – подекуди практикуються також заходи коло оживлювання мерця.

«Вечером збирається молодіж і виправляє страшні, варварські річи з трупом. Напр., тягають мерця за ноги і кличуть, щоби встав та бавився з ними, тягають за волосся і питають, чи відгадає, хто потяг, тягають стеблом чи галузкою з чатинного дерева небіжчикові попід ніс, скобочуть його, щоб засміявся і т. д. І все те діється в очах рідні, котра, одначе, не може запротестувати проти того, бо не може ломити звичаю», – записує один свідок, не розуміючи значення сих звироднілих практик оживлювання 1.

1 Там же, с. 210.

Таке ж значення мають заклики до небіжчика, аби вернувся; докори, що він покинув рідних; нагадування йому достатків і добра, котрим він тішився за життя, і описування в темних красках того, що чекає його в могилі – все те, з чим стрічаємося в похороннім голосінні.

Коли ясним стає, що «душа» не вертається, родичі вважають потрібним поховати тіло з усякою увагою, щоб не нарушити інтересів покійника, не образити його і не зіставити в потребі по щось вертатись до старого житла і до покиненої родини.

Одним з обов’язкових, звичайно, елементів такого похорону являється похоронний плач і жалоба, котра потім повторюється в певних приписаних моментах. Ся періодичність чи повторність у нас тепер переважно або затратилась, або ослабла, але давніша, мабуть, держалась загально.

В московськім Стоглаві (1551) читаємо: в троїцьку суботу по селах і погостах сходяться мужі і жени на жальниках (могилах) і плачуться на гробах з великим криком, а коли почнуть грати скоморохи, гудці і прегудниці, люди, перервавши плач, починають скакати і танцювати, і в долоні бити, і пісні сатанинські співати (гл. 41, пит. 23). Се цінне свідоцтво того, що давніше похоронний плач у східніх слов’ян повторювавсь періодично, при поминках, або обрядовім годуванні небіжчиків, тим часом як тепер вони здебільшого проходять в повнім мовчанні або при кількох обрядом приписаних фразах («Позарастали ті стежки й доріжки, де ходили ваші білії ніжки», як приказують, напр., в Херсонщині; «Нехай із святими спочивають і нас грішних дожидають» і т. п.). По-друге, воно вказує на те, що поминальна відправа не оберталась в межах самого голосіння, а переходила до різних пісень «сатанинського», себто передхристиянського, характера, і сумна частина поминок перемінялася в забавну, яка періодично відновляла похоронну «тризну». «Тризна» ся первісно означала воєнні забави, гри, представлення, що відбувались, очевидно, на похоронах вояків і старшини, і тільки пізніше перейшла на звичайний пир та піятику. В різних формах такі гри приходять у різних примітивних народів, являючись до певної міри продовженням тої охорони небіжчика, яка відбувалась на посидженнях при його трупі перед похороном.

Найстаршу літературну збірку про слов’янські поминки можна бачити у Теофілакта, візантійського письменника VII в., що оповідає про візантійське військо, яке, війшовши в 590-х рр. «в середину краю слов’ян», застало їх ватажка п’яним, тому що він справляв похоронне свято свому братові. Старий київський літопис оповідає про плач і тризну на могилі Ігоря, інсценізовану відповідно звичаям кн. Ольгою. Безцінне наше «Слово о полку Ігоревім» представляє колективний плач «руських жен» по чоловіках, страчених в Ігоревім поході, і як побачимо – в кількох місцях носить ясні сліди впливу мотивів голосінь. Волинський літопис, описуючи смерть кн. Володимира Васильковича, згадує плач княгині над ним, – одначе переказує його вже в чисто християнських формах 1, зате плач «ліпших мужів володимирських», що може служити інтересною ілюстрацією, так би сказати, громадських, офіціальних плачів, одправлюваних місцевою старшиною 2.

1 Царю мой благый, кроткый, смиреный, правдивый! воистину поречено бысть тобЂ имя во крещеньи Иванъ: всего добродЂтелью подобенъ єсь єму», і т. д.

2 «Плакаху ся по немъ лЂпшии мужи володимерьстии рекуче:

"Добро бы ны, господине, c тобою умрети, створшему толикую свободу!

Яко же и дЂдъ твой Романъ свободилъ бяшеть отъ всихъ обидъ,

Ты же бяше, господине, сему поревновалъ, м наслЂдилъ путь дЂда своего!

НынЂ же, господине, уже ктому не можемъ тебе зрЂти!

Уже бо солнце наше зайде ны и во обидЂ всЂхъ остахомъ“».

Як Менецій, польський священик в Лику, в своїм оповіданні про поганські звичаї «пруссів, ливів і инших сусідніх народів», виданім в 1551 р., наводить автентичне руське, як він виразно каже (quae in lingua ruthenica sic sonat), але, очевидно, на польське підправлене похоронне голосіння, що може вважатись найстаршою записею таких плачів;

На, lete, y procz ty (mene) umarł?

Yza ty nie mel szto yesty albo pity – y prócz ty umarł?

Aza ty nie mel krasnoye żony (mlodzice) – y prócz ty umarł 1).

Себ. Кленович в своїй «Роксоланії», в латинськім перекладі і з деякими прикрасами, наводить довший плач, що загальним характером своїм відповідає тим голосінням, які ще й тепер живуть в устах народу і саме в останніх часах дочекались якоїсь уваги.

Тепер маємо вже кілька більших збірок такстів плачів, деякі навіть з мелодіями, і кілька розвідок, присвячених формі і змістові, аналізові мотивів і зв’язкам, які зв’язують їх, на один бік, з магічними формулами, закляттями і замовляннями, на другий – з поетичними творами 2. Безсумнівно, опублікований матеріал не дає ще повного образу 3, і в дослідах на історичну або соціологічну сторону плачу не звернено досить уваги: більш архаїчні сторони і зв’язки з іншими пережитками похоронного обряду не просліджені.

1 У Котляревського, О погребальн. обычаяхъ Славянъ, с. 146, зведено з двох видань (варіанти другого видання в скобках).

2 Бібліографія текстів у Свєнціцького: Похоронне голосіиня і церковнорелігійна поезія. Студія над розвитком народної поезії, Записки львівські, т. 93, і в цитованім вище покажчику Кузелі, при збірці плачів, в XXXI томі львівського Етнографічного збірника (тут передруковані тексти з інших видань і 139 нових записів, всього 299 нумерів). Аналізом змісту займаються головно статті Данилова і згадана студія Свєнціцького; поетичною і музикальною формою – цитована студія Ф. Колесси «Про генезу українських дум».

3 Різні часті української території представлені опублікованим матеріалом дуже нерівномірно: найбільше текстів з Східної України (Лубенщини) і з галицько-буковинського пограниччя, найменше з центральних областей.

Проте як галузь нашої старо? поетичної творчості голосіння і в зібранім матеріалі виступає досить яскраво і дає можливість судити про зв’язки сеї категорії її з іншими родами та про той величезний вплив, який похоронний плач мав на розвій поетичних мотивів і образів, та взагалі поетичної творчості 1.

Плач чи голосіння затрималися в повній свіжості в багатьох місцях нашої території до недавна: записи маємо переважно не старші від кінця минулого століття. Виголошуються вони звичайно ближчими родичами помершої людини; пам’ять про професійних плачок, які голосили за плату, досить свіжа, але практика ся, видимо, перевелася: стрічається зрідка, хоча жінки, звісні з свого хисту, очевидно, виступають охочо на похоронах і нерідних, і такі виступи приймаються з приємністю ріднею і сусідами 2. Хист сей шанується, і влучні мотиви, текстуальні і мелодійні, залюбки переймаються. Подекуди підлітки-дівчата навіть спеціально привчаються «заводити» 3.

Плачуть головно жінки та діти; чоловікам голосити не личить зовсім, або вони приказують тільки коротко. Плачі все солові; плачі колективні, антифонні або хорові, які практикуються деінде (плач корифейки супроводиться хоровими викликами інших жінок), у нас начебто не помічені. Відправляються вони в різних моментах між смертю і похороном 4. Рідше стрічаються плачі, відправлювані пізніше, при нагоді якогось свята або на рокових поминках, на грібках 5.

1 В західній літературі на ролю похоронного плачу в розвої поетичних форм положив особливий натиск Gummere в згаданій праці про початки поезії.

2 «Є такі жінки, що ходять до сусідів голосити за помершими, вони за се дістають харчове або яку річ по помершім; по друге, така жінка має гонор, що гарно (файно) приказує» – с. 25 (Гуцульщина). «Чужі плачуть тіко з-за того, щоб на поминках посадили їх на перве місце і получче вгощали» – 29 (Курщина).

3 «Заводити вчать ся одна від другої, «переймають» прислухаючи ся підчас похорону, або вчать ся у поли, полючи лен, чи на ягодах, але тут ходить головно c «голос» (арію), а не о текст. Також вчать ся заводити малі дівчата, «скотарьки», на толоках, там де пасуть свої «маржини», уряджують похоронні обряди і зводять при тім» – с. 24 (Бойківщина). Пор. с. 30, з Курщини.

4 Ось які моменти голосіння одмічує Зубрицький в Самбірщині: «Голосять дома за мерцем, як умре; як світло принесуть з церкви; як внесуть труну до хижі; як рано обмиють мерцеві тварь; як приходять люде по тіло; при виносі; в дорозі при похоронніа поході, – і на цвинтарі, як спустять труну до гробу» – Етногр. 36., XXXI, с. 224.

5 В Снятинщині мати голосить по сину на Свят-вечір:

Синочку, синочку, Іваночку,

Хто би був казав посліднього Свят-вечера,

Що ти уже цего Свят-вечера не будеш вечеряти,

Але будеш у гробі спочивати?

Тут то твоє місце порожне,

Тут то твоя ложечка стоїть,

Синочку мій дорогий, синочку мій!

На Великдень:

Николаю мій, Николаю дорогий!

Ти то межи нами того Великодня був,

Ти то нам паску-дари покроїв,

Ти то нам до церкви відніс,

Ти то насамперед свяченого кушав,

А тепер ми без тебе і їсти не можемо,

Николаю мій, Николаю,

Хто би був казав ще тогідних свят,

Що ти уже цих не діждеш,

Николаю мій, Николаю дорогий!(89)

З Буковини записують: «На поминках ніколи не голосять. У великі свята і в буденні дні голосять часами за дуже любими помершими» (с. 358).

В Холмщині «на могилках в задушну суботу й на Великдень голосять, але далеко не всі».

Але в Курщині і досі плачуть, зовсім як описує «Стоглав». Кожна жінка голосить на могилках, в провідну неділю «до приходу духовних і після панахиди». «Як тільки прийде на могилку, перехреститься, поцілує хрест той, що на могилі, потім стане навколішки і голосить, а далі припаде ниць, до могили, поцілує землю і знов тужить і причитуе, хто що здума» (с. 32).

Таким чином, круг голосіння затіснився; відпали елементи політичні, громадські, все зійшло до чисто індивідуальних переживань і то доволі однородних – які зводяться до невеликого числа тем.

Головні мотиви голосіння в нинішнім його вигляді можна намітити такі:

Заклич до небіжчика (небіжчиці), в формах ласкавих, ніжних, заразом можливо енергійна і усильна, щоб заставити себе почути.

Вирази жалю і болю з приводу смерті – «лемент».

Поклик «не вмирати», вернутись, устати, подивитись, промовити.

Докори за те, що небіжчик сиротить рідних, кидає господарство.

Докори попереднім одшедшим, що вони покликали, перевабили до себе покійного.

Образ сумного стану небіжчика в його новій домовині і контраст покиненого життя.

Образ сумного стану покинених без нього і контраст страченого життя 1.

Побоювання, що без небіжчика його рідні не тільки не даватимуть собі ради з домом і господарством, але будуть безборонні супроти кривд чужих.

Вирази відчаю: краще було не родити дітей, ніж стратити; краще не жити без помершого (-ої).

Прошення прибути хоч на коротко, на побачення, на розмову, і запити, коли чекати, звідки виглядати?

Вирази резігнації: неможливість побачитись, прибути,

промовити; неможливість що-небудь передати, як-небудь зв’язатись живим з небіжчиками.

Запити до природи, до садів, до птахів, чи вони не бачили небіжчика і не можуть щось від нього передати?

Образи-контрасти подружжя і смерті.

Образи-порівняння: зламане дерево, відірване від гілки яблуко і т. д.

Прошення до старших одшедших: прийняти і упокоїти новоодшедшого (одшедшої).

Надії побачення.

Крики жалю і відчаю та заклики небіжчика, одна з найбільш архаїчних частин плачу, виступають сильно і яскраво. Натомість поклики до повороту до життя доволі рідкі, ослаблені здебільшого до поклику ще раз глянути, встати, промовити, або держаться в плачах дітей, більш простих, нерозроблених поетично («Ой, мамочко, не вмирай, уставай, мамочко!»). Переважає свідомість неминучості і незмінності – неможливості вернути небіжчика до життя, неможливості побачитись. Старі містичні переконання про всемогучість слова і магічного обряду відступили і розтопились перед новими поняттями і перед лірикою жалю і резігнації. Бажання своїм словом утворити краще посмертне життя покійному теж виступають слабо. Як симптом пізніших відносин – упадку роду – годиться підчеркнути мотиви безпомічності і безпорадності покинених родичів.

Таким чином, хоч вся практика похорону глибоко пересякла магічно-містичним елементом, котрий зберігається і нині ще не раз дуже пильно, в формах незвичайно архаїчних 1, – саме голосіння вже дуже значно вийшло з магічного світогляду.

1 Одмічу, напр., такі звичаї, що люди, котрим болять зуби, беруться за палець небіжчика, аби їм зуби замертвіли, так само, як кому «жонва росте», або що; вдова, яка має замір віддатись, потягає покійника за ноги перед тим, як його кладуть в домовину; все зав’язане на покійнику розв’язується; не уживається на гріб нічого металічного, що не зогнило б з небіжчиком; додержується прощання трупа в хатою (удар о поріг), на знак, що більше він не поверне, і т. д.

Відігравши свою велику ролю в розвої ліричної пісні, в її початках, голосіння в тій нинішній стадії, котрій його бачимо у нас, уже саме стоїть під впливами високо розвиненої лірики. Між піснею і плачем існує тісна зв’язь, обопільні запозичення, переходи, обміна поетичними образами і символікою; се до певної міри може рахуватись наслідком пізності наших записів, але почалось воно, очевидно, давно – як тільки лірична пісня, особливо жіноча, стала розвиватись. Мотиви розлуки, жалю, туги, любові, спільні обом категоріям, потворили певні переходи між голосіннями і піснями і увели голосіння властиво в круг ліричної поезії як її частину, відмінну тільки певними традиційними формами і присутністю певних постійних «загальних місць» 1.

1 Про спільні мотиви пісень і голосінь особливо стаття Данилова: Взаимовліяніе укр. погребальныхъ причитаній и бытовыхъ пЂсень, К[иїв.] Ст[арина], 1905, XII, і новіша Ф. Колесси: Про генезу укр. народних дум, 1921.

2 Числами без ближчого пояснення значу нумерн збірки Свєнціцького сторінками матеріали того тому Етногр. Збірника.

Наведу тут кілька плачів в цілості або в характерніших уривках:

Дитятко моє, любе та миле,

Куди ти убираєшся?

Відкіля тебе визирати,

Відкіля тебе виглядати?

Чи ти з церкви ітимеш,

Чи з дороги їхатимеш?

Чи тебе соловейки відщебетали,

Чи тебе зозуленьки відкували?

Яка твоя доріженька смутна та невесела,

Яка твоя хаточка темна та невидна,

Що ні дверечок ні віконечка,

Ні праведного сонечка!

Як яблучко від яблуньки одкотилося,

Так ти од мене, моє дитяточко, одрознилося!

І відкіля ти йтимеш?

І яку вісточку нестимеш,

Моя донечко, моя ягідочко

(Мій синочок, мій колосочок).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Приймай мене до себе,

Пригортай мене до себе,

Обирай мені містечко коло себе!

Де тобі містечко знайшлося гарне,

Що ти мене покинуло,

І серце моє обірвалося!..

(13, Королевецьк. пов.).

Моя дочко, моя голубочко,

Моя дочко, моя коханочко,

Моя швачко, моя й прачко,

Моя іскальнице, моя й вимітальнице,

Моя й помічнице!

Коли ж ти до мене прибудеш у гості?

Коли ми побачимось,

Коли ми порадимось?

Якби ж я знала,

Я б тобі віконечка і дверечка одчиняла,

І стежечку промітала,

Моя донечко, моя павочко,

Моя дочко, моя зозуле!

Яку ти мені вістку подаватимеш,

Чи ти куватимеш, чи щебетатимеш?

Чи тебе виглядати з поля, чи тебе з моря,

Чи з високої могили,

Чи з далекої України?

(30, Лубешцина).

Моя донечко, моя княгинечко,

Та якого ж ти собі князя обібрала?

Такого тайного, що й мені не об’явила?

Стрічайте, мої родителі, мою донечку

І прибирайте їй містечко біля себе,

І доглядайте, як я доглядала!

Де ж тії вітри набралися,

Що вишеньку зламали?

І де ж вони набралися,

Що на вишенці листочки оббили?

(49, Лубеyoина).

Моя дочко, моя княгинечко,

Як мені тебе забувать

І відкіля мені тебе виглядать?

Що до людей ідуть з скринями та перинами,

А до тебе йдуть з хрестами та хоругвами?

Моя дочко, моя павочко,

Нащо ти мені таку сумну свадьбу ізробила,

І нащо ж ти собі такої хаточки забажала?

Се ж хаточка сумна-невесела,

І се хаточка темна і невидна,

у неї ні вітер не завіє,

Ні сонце не пригріє,

Що в ту хаточку ні вітер не вскоче,

І в ту хаточку і дощик не промоче!

Дочко ж моя, коханочко,

Дочко ж моя, паняночко!

Коли ж мені тебе в гості дожидать,

І коли мені ті столи застелять,

І кубочки наповнять,

А тебе в гостеньки дожидать?

(49 – 50, Лубенщина – звожу разом варіанти).

Мій синочку – мій голубчику,

Мій синочку – моя й дитиночко,

Моя дитиночко – моя щіпочко!

Моя щіпочка одщіпнулася,

Моє яблучко одкотилося,

Моя маківка осталася!

Як ти зацвіла – та й не на довго,

Моя дитиночко – моя родиночко!

Мій синочку, мій соловейчику!

Мій синочку, мій ріднесенький!

Мій синочку, мій дрібнесенький!

Мій синочку, мій робітнику!

Мій синочку, мій косарику!

Мій синочку, мій виноградочку!

Мій синочку, мій князе!

Я ж не думала, що ти будеш такої

смутної, невеселої хати бажати —

Сонечко не загріє,

Буйний вітер не завіє!

На що ж ти мене покинув?

Моя матінко, коли ж ти прибувала

Та од мене синочка перемовляла?

Та стрічайте мого синочка,

Та прибирайте йому містечко біля себе,

Та доглядайте ж мого синочка, як я доглядала!

І синочку, моя дитино,

Устань, подивись!

Яке ти весілля наробив смутне-невеселе!

Подивись, скільки роду зійшлося!

Чому ж ти до їх і словечка не промовиш!

Мої сини – мої соловейки,

Мої сини – мої маленькі,

Та якого ж вам гостинця передам?

Покочу яблучко – воно зогниє!

Покочу булочку – зацвіте,

Покочу бубличка – не докотиться,

До твого серденька не пригорнеться! (З чч. 72 – 75, Лубенщина).

Чоловіче мій, дружино моя,

Куди ж ти убираєшся,

Куди ти виряжаєшся?

Якої ти темної хати забажав,

Темної-невидної,

Смутної-невеселої?

Туди ж вітер не віє,

Туди й сонце не гріє,

Туди й дзвони не дзвонять,

Туди й люде не ходять!

Та як же я до тебе ходитиму,

Та як я з тобою говоритиму,

Як я з тобою поражатимусь,

Як я з тобою розважатимусь?

Ой устань, порадь, моя дружиненько,

Як мені в світі жити,

Як мені чуже діленько робити,

Та як мені чужим людям годити?

Та я ж над чужим ділечком ізневажалась,

Я ж по чужих нивах наспотикалась!

Ой приймай же, пригортай мене до себе,

Щоб я не жила, щоб не горювала,

Щоб я й горенька не знала,

Щоб я по чужих людях не ходила,

Щоб я чужим людям не годила!

Та я чуже ділечко зроблю не так,

Та я словечко скажу не в лад, —

Моє ділечко перероблять,

Моє словечко пересловлять.

Коли ж мені тебе, моя дружиночко, дожидать?

Коли мені столи застелять?

Чи мені на Різдво,

Чи мені на Великдень,

Чи на святу неділоньку?

А чи мені з Миколи —

Та й ніколи?

Відкіль мені тебе виглядать?

Чи з гори, чи з долини,

Чи з високої могили,

Чи з глибокого яру,

Чи з далекого краю?

Та не йди ж полем – бо ніжку поколеш,

Та не йди морем, бо утонеш,

А йди ж попід горою,

Та бери й мене з собою!

Та будуть, моя; дружинонько, сади процвітать,

Та будуть зозуленьки кувать,

А соловейки щебетать,

Будуть мені, нещасниці, жалю завдавать,

А я вийду за ворітечка та й буду питать:

Ви зозульки сизесенькі,

А соловейки малесенькі,

Та ви високо літаєте,

Ви далеко буваєте:

Чи не чули, чи не бачили моєї дружини вірненької?

Як бачили, то хваліться,

Як побачите, поклоніться

Моїй дружині вірненькій!

(128, Лубенщина).

Сестричко моя, павочко,

Куди ти полинула?

Промов до нас словечко,

Бо твої дружки стоять смутні та невеселі.

Чого на нас розсердилась?

Якої ж ти хати забажала,

смутної та невеселої?

У нас хата веселая, з вікнами,

Видная, хорошая,

А твоя темная,

А такая невидная!

Коли ж ти, сестро, в гості до нас прийдеш?

Чи к Рожеству? чи к Святій Неділі?

Ок Рожеству сніги позамітають,

А од Великодня води порозливають,

К Святій Неділі трави позаростають,

А я сестру виглядатиму,

Куди до нас в гості прийде!

(271, Київщина).

Ой Іванчику мій любий,

Ой Іванчику мій срібний,

На кого ти мене лишив,

Приятелю мій дорогий!

Іванчику мій намальований,

Як ти мене засмутив,

Іванчику мій пишний,

Карочко моя велика,

Нуждочко моя страшна!

Коли ми ся будемо видіти,

Іванчику мій золотий,

Що я буду сама робити?

Коби ти був мене перідь відпроважав —

Не я тебе тепер!

Де ти тепер ідеш?

Що тобі таке було,

Що ти нас лишаєш?

Ти йдеш у ямку глибоку,

Де сонечко не загріє,

Ні вітрець не завіє!

Відки будем тебе визирати?

Чи з ямки глибокої,

Чи з-за гори високої?

Коли ти до нас прийдеш,

Як ти сю глинку на собі видержиш?

Ой, зозульки муть кувати,

Відки ми тебе будем ся сподівати!

(111, Галичина).

Мамко моя, голубко моя,

Мамко моя, зозулько моя,

Мамко моя, порадичко моя,

Де ми ся зійдемо,

Де ми ся порадимо?

Мамко моя, голубко моя,

Де вас найду, де вас відшукаю?

Чу в садочку, чи в місточку,

Чи в полі на колосочку,

Чи в городчику на зілечку,

Чи в церкві на подвір’ячку?

Мамко моя, голубко моя,

Коли ж вас ся надіяти,

Чи на Різдво з колядами,

Чи на Великдень з писанками,

Чи на Николая з скрипниками?

Задзвоніть дзвони, задзвоніть,

Та мою мамку збудіть!

Та най вже вони встають,

Та най нас порадять —

Бо ми ґаздувати не знаємо,

Бо ми мамки не маємо!

Встаньте, мамко, встаньте

Та на сироти погляньте —

Бо сироти ніколи правди не мають,

Бо сироти рано встають,

До полудня обіда чекають

Та пізно лягають!

Мамко моя, ластівочко моя,

Мамко моя, щебетушко моя,

Звідки вас буду визирати?

Чи з-за гори високої,

Чи з долини глибокої?

Відай же ваші, мамко, стежечки травов заростуть,

А доріжки листом западуть!

Мамко моя, зозулько моя,

Що сьте свої ніжки зложили,

Нащо сьте свої ручки навхрест склали,

Нащо сьте свої очка зажмурили?

Коли ними будете робити,

Коли чорними очками дивити,

Коли ними будете ходити?

Станьте, мамко, станьте,

Та походіть по своїм подвір’ячку.

Та наробіть нам слідочків!

Ми будемо ті слідочки збирати,

Будем васильчиками їх обтикати

Та по тих слідочках вас будемо мамко, пізнавати!

(167, Буковина).

Як бачимо, не вважаючи, що матеріал походить з різних кінців України, де можливий вплив сусідів, він в своїх основних мотивах настільки одностайний, що се ясно свідчить про суцільність його основи. Одностайність ліричних загальних місць, очевидно, з свого боку причиняється до сього. Імпровізовані голосільницями місця, які говорять про певні індивідуальні подробиці утрати, розлуки і т. д. (я їх не наводив, бо якраз вибирав загальне), мають тенденцію теж більше-менше достроюватись до такого загального ліричного строю. Короткі і бідніші форми імпровізації, розвиваючись, попадають в сю ліричну течію і виявляють тенденцію до все більшого підпорядкування ритмічній і музикальній мелодії голосіння.

По формі голосіння, як і замовляння, являються нерівноскладовими синтактичними речитативними віршами, аналогічними з замовляннями, тільки що вони мають далеко більшу тенденцію до мелодійності і часами навіть таки починають переходити в пісню 1.

1 Взірцем переходу до пісенної віршової та й музикальної форми можуть послужити отсі записи з Покуття та Буковини:

Ненько наша, ненько наша,

Порадонько наша,

Ненонько наша, порадонько наша!

Заговоріть до нас, порадьте нас,

Ми си, ненцю, не сподівали,

Щоби ми без вас пораду давали!

Ой ти, смерте, ти злослива,

Чьось нас, смерте, всиротила,

Чьось нам неньку рідну взяла!

Ой Боже, Боже, що [ми тепер] будем робити,

Як без неньки рідной жити?

Ненько наша, люба неньцю,

Скажіть, неньцю, відки вас визирати?

Чи з-за гори високої,

Чи з долини глибокої?

Коли ви до нас, неньцю, прийдете?

Коли вас си нам сподівати?

Чи на Різдво з колядниками,

Чи на Великдень з писаночками?

Ой де ся з вами здибаємо?

Чи у місті на дорозі,

Чи у церкві на підлозі,

Чи у полі на роботі,

Чи на цвинтарі в темнім гробі?

Ой де ся з вами, ненцю, здиблю,

Де ся з вами наговорю?

Ой будуть навесні зозулі кувати,

А я буду свої ненці всюди шукати.

Ой зозульцьо, сивенька, ти всюди літаєш,

Чи ти моєї неньці в світі не видаєш?

Ой скажи ми, любко,

Скажи ми, зозульцю!

Бо ми дуже сумно,

Бо ми дуже гірко! (с. 327).

Встаньте, мамко, подивіться,

Бо підете собі відси!

Вийдіть, вийдіть на двірочок

Та зробіть нам хоч слідочок,

Аби усі пам’ятали,

Що ми мамку добру мали.

Ах, скажіть нам, наша мати,

Відки нам вас визирати:

Чи з-за гори високої,

Чи з-за води глибокої,

Чи в садочку, чи в місточку,

Чи в городі на зільочку?

(с, 358)

Частіше в рецитації вони тільки місцями набирають певної ритмічності, і по них знов скандовання притихає, сходячи майже до прозової, ледве ритмованої мови: «голосіння зачинаються стихами, а далі тягнуться звиклою мовою», «голосять звичайно прозою, хоч деколи слідний ритм і рим», зазначують записувачі. «Мелодія голосіння, подібно як і текст, не має постійної форми: се одноманітне варіювання одного розтяжимого мотиву, під який підходять довші і коротші вірші; сей мотив обертається в вузьких рамцях перших чотирьох або п’ятьох тонів мольової скалі, що при інших архаїчних признаках вказує також на старинність голосінь», характеризує їх музичну сторону дослідник. «Така архаїчна мелодія співаного плачу має вповні характер імпровізації, що складається по взірцям старинної традиції: не лише з нагоди смерті близьких осіб, але також під впливом інших нещасть, н. пр. пожару, повені, побиття, сільські жінки починають не раз голосити під мелодію похоронних заводів» 1.

Як поетичні і музичні твори вони ціняться й поза своїм принагідним ужитком, рецитуються жінками й дівчатами при роботі, на сходинах, і таким чином найбільш поетичні і мелодійні варіанти мають тенденцію закріплятись 2. Найбільш влучні і уподобані форми зараз переймаються й поширюються, і так мабуть треба розуміти замітку деяких записувачів, що «тексти голосінь з кожним роком зміняються» (с. 29). Голосіння ціниться як музикально-поетичний твір. Та й справді цілі категорії ліричних пісень (особливо весільні) стоять в найтіснішім спорідненні з ним.

1 Ф. Колесса. Про генезу укр. дум, с. 90 – 1. Наведу звідси ще характеристику виконання: «Голосільні мелодії мають форму свобідного речитатива, отже не укладаються в музичні такти та в ритміці і фразуванню зовсім достосовуються до потреб тексту. Се співана декламація, причім кожному складові тексту відповідає звичайно одна дрібна нотка мелодії, вісімка або шіснайцятка, зовсім так, як у думах і в рецитаціях. Лише в окінченнях фраз подивуються протяжні тони».

2 Крім наведеного вище (с. 118), ще отсі замітки з Курщини: «Як почують де-небудь, що яка-небудь женщина гарно голосила, і собі стараються заучить найзуст всі її причоти. А щоб не забуть того причоту, що вона чула, то кожна женщина у себе дома сидячи за прядивом нескільки раз повторить про себе: пряде і миркоче собі під ніс... Як вийдуть в празник або в неділю на вулицю – перебалакають і перелічуть, скільки за цілий год умерло людей в силі, хто як голосив – хто гарно, хто нескладно, і тут вони повторюють дословно, хто як голосив, які слова причитували» – с. 30.

Робоча пісня. Ідея магічної сили ритму і слова лежить також в основі іншої многоважної в історії ритміки, тоніки і поезії категорії творчості – робочої пісні. Чисто фізичним значенням ритму, що економізує трату енергії, надаючи їй правильно розмірений темп, тут справа не вичерпується. Людина відчувала містичну, магічну силу музикального ритму над роботою, над матерією, над доохресним світом, – але з сим переконанням в’язалось таке ж глибоке, хоч і не дуже ясне переконання в магічній же силі слова, яке, малюючи словесний образ, прискорює утворення реального явища, отже помагає роботі і наближає її результат. Тут маємо один з яскравіших проявів глибокого, одначального сполучення творчої сили ритму і слова, що робило поезію великою, творчою, конструкційною силою, і в нім визначну ролю давало саме робочій пісні 1.

На жаль, українська робоча пісня зостається недослідженою і взагалі дуже мало звертала на себе увагу. В класичній праці проф. Бюхера про роботу і ритм, серед матеріалів усяких інших, більше і менше співучих народів, пісень українських нема зовсім. Правда, ще у найстарших збирачів українських пісень фігурують такі категорії, як пісні косарські, гребецькі, обжинкові й т. д. Але вони не студіювались ніколи з ритмічного боку, на те, щоб вияснити зв’язок їх темпа і ритму з темпом праці – так, як се було зроблено Бюхером, на різних прикладах пісень, що супроводять товчення зерна, мелення на жорнах, сапання землі і т. д.