Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 31 страниц)

Не голубка гуде, Марусенька гомонить,

Дівовання здає.

– Нате вам, дружечки, дівовання моє,

Шапку і вінок і первий починок

(Чуб., с. 373).

Молодець, женячись, виходить з воєнної молодецької дружини, складаючи зброю на руки товаришів. В подібних формах, за сим взірцем, представляється і вихід дівчини з дівоцької громади. І тут і там «дружки», товариші з громади, – тільки в молодецькій громаді вони вже прибрали назву «бояр».

Сходини сих громад, парубоцької і дівоцької, відбувались або принагідно, з приводу різних свят і публічних обходів, або в спеціально на те призначені пори року, епізодично чи більш постійно, сезоново, на окремих, традицією освячених місцях, під голим небом і в спеціальних хатах, як по сезону.

Сходини, зв’язані з вегетаційними святами і церемоніями, в зв’язку з ними мусили набирати оргіястичного характеру, який проступає в деяких деталях весільного обряду і весняних та літніх забавах і грах.

Поза тим вони служили для парування – або як передвступні забави, які мали на меті зближення, знайомість, порозуміння молодців і дівчат, або як форма самого парування, яке дійсно заходило тут же, на грищах і забавах, між обома групами, молодецькою і дівочою. Деякі гри і забави (особливо весняні), що в різних стилізованих і символізованих образах представляють заволодіння молодцем дівчини, правдоподібно віддають досить близько старі форми сього парування – в варіантах дещо змінених, часом дуже мало змінених – тільки з заміною хлопців-учасників дівчатами, підлітками, які часом ще носять назву парубків, а часом уже й зовсім затратили про них пам’ять.

Різні переживання, особливо досвідчанні звичаї спільного спання парубків і дівчат, не полишають ніякого сумніву в існуванні колись дуже свобідного парування нежонатої молодіжи. Се загальноконстатований факт. При тім звичайно приймається, що таке свобідне пожиття між молодцями і дівчатами існувало до подружжя. Так воно звичайно буває – причім при існуванні тісної товариської солідарності в дружинній, парубоцькій верстві часто і по ожененню вважається злим тоном бути занадто ригористом в своїх правах на жінку супроти своїх «дружків». Але бувають і такі практики, що моногамічне подружжя стає уділом тільки багатших, сильніших, старших людей, які можуть прогодувати сім’ю і вести відповідне для того господарство. Отже, тим часом як частина парубків згодом переженюється і виходить з спільного куреня, значна частина «старих парубків» далі зостається в спільнім куріню з молодіжжю і спільними жінками. Хоча у нас, з розвитком хліборобства і родинної спілки після розселення, моногамне подружжя мусило ставати нормою всезагальнішою, – проте належало б зостановитись, чи не знайдеться і у нас останків і такого «парубоцького» пожиття на цілий вік (як се бувало потім звичаєм особливо відданих військовому ділу січовиків).

З певними ваганнями і збочіннями, викликуваними спеціальними колонізаційними обставинами, загальна еволюція йшла в напрямі розвитку родинного життя коштом вільних сексуальних відносин нежонатого парубоцтва і дівоцтва. Господарство потрібувало рук, родина спішила можливо скорше увести своїх молодших членів до хазяйської праці, можливо обмежити час парубоцтва і дівоцтва, можливо скорше «окрутити» своїх парубків і дівчат. Громадська опінія, котра перед тим, як бачимо у багатьох народів, могла як раз захвалювати, з мотивів економічних і всяких інших (напр., інтересів оборони, війни), стан свобідний, безженний, молодецький, – тепер настоює на можливім обмеженні молодецької сваволі. Сходини молодіжи відходять на другий план, для «отецьких синів і доньок» підшукується пара безпосередньо з-під рідної стріхи – вони виступають як «кандидати супружного стану» в окруженні своєї родини, в батьківськім домі, як то ми бачили в перегляді різдвяного репертуару. Тут виступає перед нами в усій своїй силі перевага родини, – тим часом як у весняних і літніх обрядах і забавах бачимо свобідні громади, парубоцьку і дівоцьку. Складається й нова мораль – непорушеної дівоцької честі. Величається новий образ дівчини, яка пильно береже себе – «свій вінок» чи «свій сад» від усяких спокус, для будучого чоловіка. «Грища» та «вечірки» трактуються вже як речі з родинною мораллю мало згідні 1.

1 Ой садись, дівочко, на возі, та покидай батькові норови:

Первиї норовки – вечорки,

Другиї норовки – попрядки,

Третії норовки – ігрища:

Коло тебе нагаєчка засвище! (Чуб., III, с. 401).

Наведу отсі замітки з Слобідщини (Сборникъ харьков. ист. ф., т. XVII, с. 209), котрими пояснюється, чому практика вечорниць тримається далі, невважаючи на всю боротьбу з ними: багатші родини не пускають доньок на вечорниці, хоч синам не боронять туди ходити; бідні хоч і признають, що роблять не добре, пускаючи доньок на вечорниці, але толкуються тим, що при зимовій тісноті в хаті дівчатам нема де прясти, вони можуть більше зробити на вечорницях, і саме ночування дорослих дітей в своїй хаті заважає. Не корисним рахують також позбавляти їх тих товариських, громадських зв’язків, котрі дає товаришування на вечорницях. Нарешті вважають несправедливим відмовляти своїм дітям тої свободи, котру батьки зазнали за своєї молодості:

не вольно вже парубкам з дівчатами гуляти?

по чім же вони молодість свою будуть знати! (Супліка на попа).

Сі дві системи відносин між молодіжжю, дві моралі, дві точки погляду на відносини еротичні, сексуальні, боролись довго, може, навіть треба сказати – завсіди. Невважаючи на перевагу, яка взяла в селянськім житті та друга мораль – родини, моногамії, дівоцької честі і стиду, – пошукування за старшими формами пожиття і еротики, не тільки в етнології, але і в словесній творчості, будуть не безплодні, я певен. Напр., зверну увагу на отсю співанку:

Через наше сельце везено деревце —

Приспів: Стояло світило зірочок чотири,

А з того деревця роблено комірку —

Стояло світило місяців чотири,

А у тій комірці роблено кроватьку —

Стояло світило зірочок чотири,

На тій кроватці дівочки спали – ... місяців чотири,

Дівочки спали – пісоньки співали —

... зірочок чотири (Чуб., 130).

Дві групи, молодецька і дівоча, тут представлені в виді чотирьох місяців і чотирьох зірок, звичайної алегорії молодців і дівчат. Сі групові величання дуже розповсюднені і мають силу варіантів; наведений дуже інтересний тим, що в нім маємо образ дівоцької господи, до котрої приходять місяці-молодці. (Підчеркую принагідно подробицю – співучасть сеї дівоцької господи: без сумніву, стара пісенність і взагалі поетична творчість дуже багато завдячує сим спільним господам молодіжи 1.)

В інших варіантах сеї співанки, розповсюдненої на цілім просторі України, від Карпат до Дону, так само на Білорусі, – комори вже нема 2,

1 Один з кращих обсерваторів примітивного життя фон ден Штайнен звернув увагу на незвичайну співолюбність сучасних «мужеських домів» полудневоамериканських індіан: «Співають при всяких оказіях, які викликають чи горе, чи радість, і як се можливо буває, то ще звечора, як також і після свята, коли старшина накаже лови на другий день, то замість благорозумно полягати спати, поки прийде час раннього вставання, – вони збираються до агóе (мужеського куреня) на свій ловецький спів, і найбільш завзяті співають до рана; ціле плем’я робить враження мужеського співацького товариства, набраного з ловців, котрого члени зобов’язались до сорок літ не женитись, а жити спільно в своїм клюбі» (К. von den Steinen, Unter den Niturvölkern Zentral-Brasiliens, 2 вид., c. 367).

2 За переходовий можна вважати, напр., сей кобринський варіант: !!Через тое сельце везене деревце,

Я з того деревця світілку збудую,

1!Навколо вмалюю.

Ой вималювала три місяці ясних,

Три молодці красних.

Ой вималювала три зіроньки ясних

Три дівоньки красних

(Сборникъ акад., т. 89, №40).

і виступають против себе дві рівночисленні групи, хлопців і дівчат – сім і сім, чотири і чотири, три і три, дві і дві, що величаються поіменно, найчастіше в тім же образі місяців, звізд:

Ой ніхто ж там не бував, де ся явір розвивав 1 —

Приспів: Ой яворе, явореньку, зелененький!

На тім явороньку три місяці ясні,

Три місяці ясні – три парубки красні.

Єден парубочок – молод Васильочок,

Другий парубочок – молод Павлусьочок,

Третій парубочок – молод Іваночок.

На тім явороньку три зіроньки красні,

Три зіроньки красні – три дівоньки красні,

Одна ми дівонька – молода Маруся,

Друга ми дівонька – молода Ганнуся,

Третя ми дівонька – молода Настуся.

Марусеньку взявши – Василькові давши,

Ганнусеньку взявши – Павлусьові давши,

Настусеньку взявши – Іванкові давши.

(вар.: А ти, Федуненьку, взей си Марусеньку,

А ти, Василеньку, взєй си Ганнусеньку,

А ти, Михасеньку, взєй си Зосуненьку.)

А на Василькові вишита сорочка,

А хто ж її вишивав – Маруся дівочка!

А на Павлусеві – і т. д.

А на Марусенці зі Львова віночок,

А хто його купував – Василь парубочок

(вар.: Рутяний віночок, а хто ж його справив... і т. д.)

Оригінальністю своєю – аж сім пар, в образі павичів і пав – визначається варіант з Слобідщини (Валуйський пов.):

По улиці по широкій

Приспів: Ладо, ладо, ладо моє!

По мураві по зеленій

Скаче-пляше сім павичів,

Сім павичів – сім молодців.

Перший павич то Іванко

Се ж Іванко то-ж Петрович!

По улиці по широкій,

По мураві по зеленій

Скаче-пляше сім павичок,

Сім павичок – сім дівочок 3

(Перша пава то Варочка,

То Варочка Левонтівна) —

Іванкові дамо Варочку,

Все Варочку Левонтівну —

і так далі переходять усі сім пар 4.

Коли лишити на боці сі пізніші ймення й інші додатки, ми матимемо, правдоподібно, останок старого чергувального, антифонного величання двох хорів, парубоцького і дівоцького, в котрім, можливо, залягає якась форма групового парування, з котрого виходить парування індивідуальне, парове.

1 Вар.: де я явір підрубав.

2 Східноукраїн. варіянти, з Слобідщини – Сборникъ Хар. ист. фил.г XVII, с. 122 – 160. Варіант на дві пари в Русалці Дністровій – і з Харківщини подав Потебня, Слово, § 32. Варіант на чотири пари білоруський (Шейнъ, БЂлор. пЂсни, 52): А над нашим сялом над слободою паяли свяцили мЂсички чатыри; | Первый мЂсичка малодый Василька і т, д. Потім: Надъ нашимъ сяломъ... Стаяли свяцили зорички чатыри...

3 В записи: павушок – дЂвушок.

4 Матер. етн., XVIII, с. 225.

З грищ, що символізують хапання дівчат молодцями, деякі не супроводяться піснями. Подекуди вони, очевидно] повідпадали. Напр., в «Горю дуба» грають без пісні, але пісні на сю тему, очевидно, були теж, судячи хоч би з сього мотиву, що зістався вже тільки як заспів (як ми бачили, се нераз буває з такими старими приспівками, що сходять на заспіви, на рефрени і т. д.):

Ой сухий дубе, гориш дуже,

З тебе поломя паше дуже.

Паше поломя через воду,

Через воду на слободу... 1

Найкраще захований спів двох хорів, молодецького і дівоцького, який супроводить таку стилізовану лáпанку, се звісне «Просо сіяли». Воно давно вже звернуло на себе увагу своїм розповсюдненням у словян східніх і західніх і своїми архаїчними деталями: просо, одно з найстарших родів збіжжя (замість нього жито або пшениця, се пізніша заміна); замість поля, або «нивки», в старших варіантах приходить також «січа», або «чища», – підрубаний ліс, найстарша форма хліборобства; «полк» означає хор; рефрен «ой дід ладо» повторюється в різних веснянках і, очевидно, являється одним із старих традиційних епітетів женихання, – і т. д.

– А ми нивку виорем, виорем

Ой дід ладо! виорем, виорем.

– А ми в поле виїдем, виїдем,

Ой дід ладо! виїдем, виїдем.

– А ми просо посієм, посієм,

Ой дід ладо...

– А ми просо витопчем, витопчем,

Ой дід ладо...

– А чим же вам витоптать, витоптать?

– А ми коні випустим, випустим...

– А ми коні переймем, переймем...

– А чим же вам переймать, переймать?

– А шовковим поводом, поводом...

– А ми коні викупим, викупим...

– А чим же вам викупить, викупить?

– А ми дамо сто гривень, сто гривень...

– Не візьмемо й тисячі, тисячі...

– А ми дамо дівчину, дівчину...

– Ми дівчину возьмемо, возьмемо —

і хор кінчиться тим, що дівоцького «полку» «убуває», а молодецького прибуває (Нашого полку убуде, убуде – Вашого полку прибуде, прибуде). По одній дівчині переходить до хору парубків, інакше сказавши: парубоцька громада забирає все нових дівчат до себе 2.

1 Сборн. Харков. ист. фил., XVII, с. 162; варіанти у Потебні, Объясненія, c. 139, 177.

2 Чуб., 66 – 7; Гнат., ч. 1 – 2; тут вказані й інші варіанти, з котрих вибираю те, що подане в тексті. Окремо принотую отсей канівський варіант (Грінч., III, с. 96):

Наше просо в кадоби,

Наша дівка в знадоби.

Наше просо в засіку,

Наша дівка на втіху.

Потебня в розділі, присвяченім сій грі (Объясненія, І, с. 39) запідозрює деякі варіанти, як навмисні архаїзування видавців. Супроти того було б пожаданим ще дальше шукання за автентичними варіантами. Він же пробував розділити функції обох хорів-«полків»: сіють дівчата (або молодці), коней випускають молодці і т. д. – і прийшов до виводу, що функції їх перемішані. Завважу, що в історії хліборобської культури мужеська робота – підрубати ліс, зробити «січу», або «чищу», і випалити; сіють (а властиво – садять) жінки. Див. Початки громадянства, с. 100 і д.

Таке ж значення – представлення в формі гри добування парубоцькою громадою чи полком дівчат з дівоцької громади – мають інші веснянкові гри, як «Мости», «Ворота», «Король» і т. ін.

В «Мостах» сей мотив заховавсь найясніше, і тому вони дають ключ до зрозуміння інших аналогічних грищ (зрештою захованих в первісніших формах у інших слов’ян, які позволяють доволі докладно реконструювати наші затрачені форми). Дівоцький полк добивається перепуску від парубків, які стережуть «мосту», і як ті не хочуть пропускати їх за ніякий викуп, мусять дати за викуп одну дівчину з-поміж себе. Так кінець кінцем парубоцька громада одну по одній виловлює всіх дівчат:

Два парубки беруться за руки, а дівчата стають за ними і співають:

Пустіте нас, пустіте нас до гір воювать —

Вар.: «Сей світ воювати», «На двір воювати»,

«До гірської землі», «До райської землі».

Парубки: Не пустимо, не пустимо —

Мости поломите.

– Як ми мости поломимо,

Ой то ми вам заплатимо

Самими рублями, самими рублями

(Правдоподібно: срібними рублями).

Варіанти пропонованого викупу взагалі дуже різнорідні. Дівоцький гурт пропонує то різну худобу (корову з телям, кобилу з лошам, гуску з гусятами і т. д.), то різну монету, включно до «золотого зернятка». Парубки не приймають сеї заплати, чи застава:

Не хочемо вашої заплати,

Не пустимо до гір воювати,

або:

Не пустимо, не приймемо,

Мости поломимо (себто: розведемо, а не пустимо).

Нарешті дівчата пропонують: «Вам дівчину зіставимо, самі поїдемо», і тоді парубки пропускають весь дівочий «ключ», лишаючи собі останню дівчину (варіант співанки: «Заплатимо, заплатимо тим крайнім дитятком»). Перед нею спускають руки і питають, кого .вона любить, і аж покаже кого, тоді її пускають, – себто парують її з котримсь з парубоцької громади.

В варіантах сеї гри парубки, що затримують дівчат, звуться королями або царевичами («царенками»):

– Королі, королі, пустіть на войну воювать,

– Не пустимо, не пустимо мости поламать.

Часом ролі міняються, поїзд царенка їде свататись за котрусь з дівчачого ключа і просить його перепустити:

– Царівно, царівно, мостіте мости,

Ладо моє, мостіте мости!

Царенку, царенку, вже й помостили,

Ладо моє, вже й помостили.

Царівно, царівно, ми ваші гості!

Царенку, царенку, за чім ви гості?

Царівно, царівно, за дівчиною!

– Царенку, царенку за которою?

– Царівно, царівно, за старшенькою.

– Царенку, царенку, старшенька крива.

– Царівно, царівно, так ми підемо!

– Царенку, царенку, так вернітеся.

Се повторюється наново, поки не видасться котрась дівчина, і так далі йде гра, аж поки всі дівчата не перейдуть до табору сватів 1.

Тут, як бачимо, виступає сей традиційний приспів добровільного парування: «Ладо моє!»

Натомість інші варіанти заховали мотив насильного заволодіння дівчиною, дарма, що первісний характер грища настільки затратився, що в обох хорах виступають уже самі дівчата: «вхопивши одну дівчину з-помежи всіх, перетягають її силоміць на свій бік – так повторюється ціла забава доти, доки дві дівчини (що представляють парубків) не перетягнуть на свій бік усіх дівчат» 2.

До сього ж циклу грищ, як уже було зазначено, належить і «воротар»: болгарська гра, вказана свого часу Потебнею, дає можливість відтворити таку первісну гру в «Ворота» – цілком аналогічну з «Мостами». Дві дівчини стоять обнявшись, представляючи сторожів, що стережуть воріт. Дівчата, ставши одна за другою, підходять, просячи пропуску: «Кралю, порталю [воротарю], отвори порти [ворота], Че ште да влЂзе царева войска [нехай пройдуть цареві війська]!». Сторожа не пропускає і не приймає різного викупу – «маргарит» (перед), золота і т. д., аж поки не дістає дівчини, котру затримує за плату 3.

1 Чуб., с. 83.

2 Мат. до етн., XII, с. 29.

3 Потебня, Объясненія, І, с. 56 – 7, пор. вище.

Початок, як бачимо, вповні відповідає нашому заспіву: «Воротарю, воротареньку, відчини ворітонька», але далі інші мотиви змішалися й закрили первісний зміст гри.

Мотив «Мосту» приводить нас до групи мотивів, зв’яваних з водою як елементом особливого значення при паруванні. Вище було зазначено се значення води в його обрядовості і поетичній символіці. Даремно було б заглублюватися в питання, щó тут мало першинство в розвою сього мотиву: чи та обставина, що парування відбувалося при воді, куди сходилась молодіж, стрічалась, знайомилась, засідалась, хапала дівчат, які виходили по воду і ін., – чи навпаки: значення води в магічній обрядовості, з котрим вона ввійшла в усякі церемонії, зв’язане з ідеєю прокреації, парування і подружнього щастя. Річ очевидна, що сі ідеї стали сплітатися в таких ранніх стадіях культури і соціального життя, що до них наша літературна аналіза не може й сягнути. Ми можемо тільки вказати на паралелізм таких поетичних мотивів залицяння, як напування водою, як перевіз через ріку, рятування з води потопаючої дівчини або якихось її уборів, вінка, дорогоцінностей, що впали до води, і т. д., – з обрядовим «умиканням» при воді, обрядовим спільним умиванням при зав’язуванні подружжя, купанням, обливанням водою і т. д. Віддаватися – бристи через воду, посватити – перенести дівчину через воду, оженитися – зловити вінець дівчини, переплисти – одружитися, утопитися – не одружитися. Такі і подібні літературні символи, в величезнім багацтві розсипані в піснях наших та інших слов’янських народів, мають під собою щось реальніше, ніж просто символіку або церемоніальні форми. В кожнім разі, лежать тут і певні ритуальні акти, які дійсно практикувались як форми парування на старих сходинах і грищах.

Бачили ми церемонію пускання вінків, яке дожило, в пережитках, до наших часів і оспівується в піснях, як, напр., отся поліська (з Кобринського пов.):

Посію я руту, | Руту за річкою,

Посажу деревко, | За морем близенько.

Моя рута зійшла, | Зіллєчком поросла,

Час руту полоти, | Верхи позжинати,

У віночок вити, | На Дунай пустити.

Хто віночок пойме, | Той дівоньку возьме,

Хто вінок дістане, | То той моїм стане.

Подобіцявсь N.N. | Віночок поняти,

Віночок поняти, | І дівоньку взяти.

Як ступив ногою – | По пояс водою.

Як ступив другою – | На дно головою... 1

1 Сборникь акад., 89, №51.

В найстаршій з записаних укр. пісень – про воєводу Штефана – дівчина віддає себе ціною вирятування з води:

Што рекла дівонька: «Пусти мне, Штефане!

Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий,

А хто ми доплинеть, його я буду».

Не хто ми доплинув красную дівоньку.

Доплинув дівоньку Штефан воєвода

І взяв [він] дівоньку за білую ручку:

«Дівонько, душенько, миленька ми будеш!»

Сучасні величальні пісні розробляють тему про дівчину, яка дає себе вирятувати з води тільки своєму коханому:

Плила Олена краєм Дунаєм,

[Приплила вона аж до берега].

Вийшов до неї батенько її:

Дай ми рученьку, моя доненько!

– Ручки не даю, я си пливаю!

По черзі приходить мати, брат, сестра, нарешті миленький:

Подай, миленька, праву рученьку!

– Ручку вже даю, вже випливаю.

Вар.: Ой, як вже подам, бо ти ся вже здам! (Гн., № 291).

З великою силою варіантів розроблюється тема про переємця:

Пішла дівонька рано по воду,

Та сходилися буйні вітрове,

Буйні вітрове, шайні дощове,

Та й ісхопили повяний вінок.

Вар.: Вінець-павянець, або: золотий вінець;

Занесли його на тихий Дунай,

На тихий Дунай, на крутий беріг,

Під крутий беріг, на білий камінь.

За ним дівонька лужком-бережком,

Гладков стежечков, гей уходженов,

Гей уходженов, позолоченов —

Та й іздибає три риболови,

Три риболови – всі три молодці.

– Ой риболови, ви рибовлаки,

Чи не стрічали павяний вінець?

– Ой хоч стрічали, коли не знали,

А що ж нам буде за переємець?

Єдному буде шовкова хустка,

Другому буде золотий перстень,

Третьому буде сама молода —

Сама молода яко ягода!

Як форму старого залицяння – теж загальноєвропейську 1 – зазначу ще задавання загадок дівчині молодцями: тема, котра найбільш приліпилась до колядкового репертуару, але виринає часом і в інших циклах (великоднім, русальнім, купальськім), на цілій укр. території, і правдоподібно, належить до старих «грищ»:

Ой на Дунаю, ой на тихенькім

Плався, поплався червін корабель,

А в тім кораблі ґречная панна,

Ґречная панна, на ім’я Анна.

Берегом ходить ґречний молодець,

Та рече слівце а д ґречній панні:

1 Пор. матеріал у Schröer, Rätselfragen, Wett– und Wunschlieder, в Zeitschrift des Vereines füs Volkskunde, III.

– Приплинь д берегу, ґречная панна,

Загадаю ти я загадочку,

Ой як відганеш, то моя будеш,

Як не відганеш, батькова будеш:

А в літі, в літі, а в святім Петрі,

Ой мерз, перемерз тихенький Дунай,

Я на лід ішов, коня перевів,

Я лід протяв, коня наповав.

– Хіба би я та не батькова,

Та не батькова, та не ненина,

Щоб я тоє не відгадала:

А в зимі, в зимі, а в святім Різдві,

В мене в городі ружа зацвіла —

Я ружу зірву, віночок сплету,

Віночок сплету, в него ся вберу,

А на святе Різдво до церкви піду —

Хто мене видів, мене завидів.

Долі лугами, калиновими,

Ой ішла туди красна дівонька,

Здибали єї три молодчики:

Ой, стой, погоди, красна дівонько,

Загану я ти три загадочки,

А сли відганеш, то моя будеш,

А як не відганеш, батькова будеш:

Що, дівко, росте без коренечка,

Що, дівко, цвіте без синього цвіту,

Що, дівко, горить без поломіня?

– Біл камінь росте без коренечка,

Папороть цвіте без синього цвіту,

Золото горить без поломіня.

Єден їй купив срібний перстеник,

Другий їй купив золотий пояс,

Третій їй купив рутяний вінок.

Срібний перстеник пальчики ломить,

Золотий пояс клубоньки тисне,

Рутян віночок головку клонить.

Оден їй каже: «Марисю люблю,

Другий їй каже:. Марисю возьму,

Третій їй каже: Вна моя буде! 1

Молодий Марку, чи спиш, чи лежиш?

Не сплю, не лежу, стрілочки стружу:

Которі луччі – в пучечки в’яжу,

В путечки в’яжу, на Дунай пускаю:

Пливіть, стрілочки, до моєї дівочки,

Загадайте їй три загадочки,

Як одгадає, так моя буде,

Не одгадає, не моя буде:

Ой що ж то горить без полум’я,

Ой що ж то росте без коріння,

Ой що ж то біжить без повода?

Вар. початку:

Ой плавле, плавле мальован човнок,

А в том човночку зличний паничу

Струже стрілочки, все з калиночки,

Которі прямі, для себе кладе,

Которі криві, в Дунай пускає, і т. д.2

1 Записи Вагилевича й ін. з Галичини. – Етногр. Зб., XXXVI, с. 228 – 231.

2 Грінченко, с. 12 – 3, з Чернігівщини.

До дуже старих форм гуртового флірту молодіжи належать, очевидно, також передирки обох громад, молодецької й парубоцької, до котрих часто включається третя, громада молодиць. Вони заховались і досі в досить численних відмінах, деякі з доволі архаїчним характером, причім маємо майже виключно співи дівоцького хору, можливо, тому, що забави і гри, до котрих вони приставали і так заховались, зійшли виключно на дівоцькі забави.

Такі, напр., співанки, причіплені до «Кривого танцю»:

Помалу ступайте, – пилу не збивайте,

Пилу не збивайте, шматя не валяйте!

На дівоньках шматя – то шовк та китайка,

То шовк, то китайка, кармазинова крайка.

На парубках шматя – то міх та ряднина,

Із заткала шапки, з клоча поясина.

Пішла я б кривого танцю, та не виведу йому кінця,

Молоденька сестриченька, що свекрусі не вгодивши,

А вгодивши не вгодивши, горнець каші наваривши,

А в тій каші жабяча ніжка, кому їсти – парубкам!

Пішла б я і т. д.

А в тій каші грудка масла, кому їсти – дівочкам!

Чом, юлонька, не широкая?

Чом, травонька, не зеленая?

– Як мені зеленій бути,

Коли мене дівчата стопчать

Жовтими чобітками,

Золотими підківками.

Чом, юлонька, і т. д.

– Як мені зеленій бути,

Коли мене молодиці стопчать

Чорними чобітками,

Залізними підківками.

Чом, юлонька, і т. д.

– Як мені зеленій бути,

Коли мене парубки стопчать

Постолами – постолищами,

Волоками – волочищами.

Дівки молодиці терем будували 1,

Терем будували, віконця вставляли,

Щоб не вилетів соколонько,

Щоб не виносив да дівоцької краси;

Бо дівоцька краса як літняя роса:

В меду ся купала, в меду [мб.: вині] вигравала.

На парубочках краса як зимняя роса:

В смолі ся купала, в дьогті вигравала.

Варіанти:

Дівоцька краса, на Дунаю прана,

На сонці сушена, на столі качана,

У скриню вложена, на ключик замкнена.

Парубоцька краса в баюрі сі прала,

На вітрі-сь сушила, на присьбі-сь качала,

В ковбицю вложена, терном пришпилена.

Чи не диво, чи не диво – сидять дівки за столом,

Молодиці пред столом, а парубки під столом.

Чи не диво, чи не диво – п’ють дівчата мед-вино,

А жіночки горілку, а парубки помийки [вар.: гноївку].

І ще грубше:

Бігла сука ровом, ровом, а за нею хлопці ройом,

Та й зачали суку ссати, бо казали, що то мати,

Сука взяла скавуліти, вни казали, що ї діти 2.

1 Знов чи не натяк на дівоцьку господу?

2 Чуб., III, с. 33, 86, 158; Мат. етн., XII, с. 104 і дд. 158 і дд.

Сі перекори і дотинки, які маємо переважно тільки з дівоцької сторони (бо парубки не беруть участі в сих хороводах, а тільки прислухаються з боку, а коли дуже їм дівчата допечуть, – кидаються їх розгоняти), очевидно, розвинулись коштом таких антистрофічних хорів, де не тільки висміювались, але й величались обидві сторони. Але від них заціліли тільки незначні фрагменти, як, напр.:

Загорожу річку та й на поставничку,

Щоб не вилітали пташата чирята,

Пташата чирята, сиві голубята,

Щоб не виносили молодецьку красу.

Молодецька краса – хустонька в пояса,

За шапкою квітка, в правій руці дівка.

І по тім же вступі знов про дівчат: Дівоцька краса – коса до пояса...1

1 Чуб., с. 110.

Другого двостиху нема, мусило бути щось таке: За косою квітка, в правій руці хустка. Але з сього первісного мотиву, очевидно, розвинулись і ті групові величання, котрих приклади наведено було вище. Сюди належить і така, безсумнівно, стара тема, як величання молодіжи з своєї громади, чи кутка, і висмівання сусідської, які маємо теж в сильно змінених і пізніх формах:

Ой там в саду, в садочку, скопаю я грядочку,

Посаджу я вишеньку – зродить вишня ягідки.

Ярчовецькі парубки мають шапки-баранки,

А опанчі сукняні, на личеньках рум’яні,

А чоботи пасові, до роботи здорові.

Ой там в саду, в садочку, і т. д.

Волосівські парубки мають шапки шаламки,

А опанчі дергові, а чоботи личані,

На личеньках не такі, до роботи гниляки (Гн., 168).

З східноукраїнської вулиці:

А на чужій улиці сміття та полова,

А на нашій... челядь чорноброва!

А на нашій... все рівно та рівно,

Вигравали парубочки вороними кіньми,

А на тій... все яри та кручі,

Вигравали чорти куці, з вулиці ідучи

(Сборн. харк., 17, с. 121).

Взірців чистої любовної лірики, архаїчного стилю, небагато можна вказати: вона була, очевидно, не надто розвинена й покрилась потім пізнішими, краще розробленими, психологічно тоншими утворами XVII – XVIII вв. Але уважно студіюючи, можна вибирати мотиви і форми, в кожнім разі старші від сього новішого розвою лірики, так що в них при різних пізніших додатках можна добачати мотиви досить старі. Для прикладу наведу отсі співаночки з-поміж

теперішніх весільних – в доповнення до поданих уже вище (с. 252):

Да наказувала куночка своєму чорному соболеви:

– Ой бувай-бувай, мій соболеньку, да до мене в суботеньку,

– Ох і рад би я бувати, тебе, куночку, видати,

Та до тебе лози густі і річеньки бистриї!

– А я лозоньки вирублю, бистриї річеньки висушу,

Ой бувай-бувай, мій соболеньку, да до мене у соботоньку!

Ой бувай-бувай, мій козаченьку, да до мене у неділеньку!

– Ох і рад би я бувати, тебе дівчину видати, і т. д. (Чуб., № 360).

Ой літає чорна галочка по полю,

Черкається крилечками о ролю 1.

– Ой одлинь, одлинь, сиз соколоньку од мене,

Може, найдеш ще й кращішу от мене!

– Я два сади вишневі облітав,

А в третьому яблуневому пробував,

Ой там я тебе, чорну галочку, сподобав.

Ой ходила дівочка по дворі,

Черкала платєчком по землі.

– Ой одійди, одійди, добрий молодець, од мене,

Може, найдеш ще кращішу од мене!

– Ой два городи я больші обхожав 2,

А в третьому найбільшому пробував —

Там я тебе, дівчину, сподобав. (№75).

На соколовім полю злетілися соколи,

Між ними соколонько, між ними сивесенький,

Крилоньками махає, летітоньки гадає

В темниї лісоньки межи гарні галоньки:

Там йому галочка мила, бо му гніздочко вила,

Увила, перевивала, вінком пообкладала. (№853).

Коло двору тестьового соколє облітає,

Да в вишневий сад заглядає —

Там галочка гніздечко в’є.

– Вий, галочко, собі і мені,

Собі ізвий на калині, мені на яворі,

Собі ізвий з рути-м’яти,

Мені із барвінку. (№813).

1 В друкованім, очевидно, хибно: по роки.

2 Так поправляю, очевидно, попсоване: «Ой виходив я два городи больші».

Сюди ж підходить отся «риндзівка», доволі архаїчна, особливо в своїм початку:

Зажурилася перепілонька,

Що так раненько з гір вилетіла,

З гір вилетіла, трав не виділа,

Іно виділа сніги, морози,

Сніги, морози, води як лози.

– Ой де ж я буду гніздонько вити,

Гніздонько вити, діти водити?

Ой чув же тоє сив соколойко:

– Цить, не журися, перепілойко!

Ой знаю, знаю долину-луку,

Долину-луку, траву велику.

Там то ми будем гніздочко вити,

Гніздочко вити – діти водити...

(Гн., 240).

Варіант весільний:

Зажурилась перепілочка:

– Бідна моя та головочка,

Що я рано із вирію вилетіла,

Нігде мені гнізда звити,

Нігде мені діток наплодити:

Що по горах сніги лежать,

По долинах води біжать!

Озоветься соловеєчко:

– Не журися, перепелочко,

Єсть у мене три сади зелениї:

Що в первому те гніздо зів’єм,

А в другому діток наведем,

А в третьому діток нагодуєм

(Чуб., №. 1086).

Старий виноградний мотив (про його символіку і різні нинішні варіації пор. нижче):

Ой на горі [та] город зряжен,

На городі виноград сажен,

Там Маруся ходила,

З виноградом говорила:

– Винограде, виноградочку,

Прошу тебе на порадочку, —

Прошу тебе та не зрадь мене,