Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 31 страниц)

Сказане орієнтує також і в питанні, яке життя малюється в колядках, селянське чи дружинне, боярське, княже? Питання се не раз займало дослідників нашого фольклору і в своїм часі прийнято було як незвичайно ефектне відкриття – об’яснення колядок і щедрівок як пам’яток побуту княжої та дружинної доби. Здавалось дуже цінним довести, що в народній традиції у нас теж живуть спомини княжо-дружинної доби (особливо, що з недостачі такої традиції, як билинна, робились різні виводи, що українці були пізнішими колоністами на Подніпров’ї і київська доба етнічно не належить до них, а до великоруської галузі і т. д.). Та в дійсності, з одного боку, в основі величань, теперішніх колядкових, лежать мотиви й ідеї, без сумніву, далеко старші від княжо-дружинного побуту київської доби, і тільки потім вони скомбінувались з мотивами сеї доби і пізнішої 1.

1 Пор. лаконічну замітку Потебні з приводу характеристики боярського хазяйства у Антоновича – Драгоманова (І, 53): «Все се може бути незалежне від литовсько-руського феодалізму і далеко старше від нього» (Объясн., II, 104).

З другого – мотиви родинно-господарського, хліборобського, селянського, по теперішньому сказавши, життя раз у раз мішаються з мотивами побуту дружинного, міщанського, боярського, княжого і т. д. Отже, сорозмірно невелике число величальних пісень можна поділити так, щоб сказати: се було первісно величання селянській родині, боярській, міщанській, княжій. Частіше мотиви мішаються так, що селянське господарство переходить на боярське, поміщицьке, челядь-родина – в наємні слуги, господар-селянин виростає в суддю-воєводу, селянський син з члена молодецької дружини переміняється в дружинникабоярина, в князя-завойовника, і т. д.

Причини тому різні. Треба рахуватися і з тим, що колядницькі та волочінницькі ватаги одідичили репертуар «веселих людей», де були величання для всякого стану людей, від князів до селян, і в колядницькій практиці мотиви тих різних категорій помішались і покомбінувались на різні способи. Треба пам’ятати і те осідання на дно вищих українських верств, котре я вже підчеркував, як одну з причин демократизації чи плебеїзації української культури. Як «боярин», колись член найвищої верстви, зійшов в переходових віках нашої історії на воєннослужебного кріпака, – так термін селянина «кметь» (з латинського comes, королівський чи княжий муж, рівнозначний німецькому графові, франц. comte) колись означав і у нас княжого мужа, боярина. Отже, між селянство входили й інфільтрувались також елементи дружинні, колишні боярські, і з ними осідали певні образи, певні групи ідей в селянськім житті.

Але поруч сих і інших причин історичного характеру треба все-таки мати на увазі передусім ту першу психологічну спружину – накликання багатства, щастя, честі якомога найбільшої. Величальники (колядники, волочобники і т. д.) приходять «дім веселити» (через те він наперед уже зветься веселим – «ід цему двору ід веселому»). Вони «веселять» його, малюючи в гіперболічних рисах багатства, радості, щастя. Роблячи се, трудно зістатись в межах скромних – замість пари волів реальних, котрою, скажім, оре господар дійсно, представити, що його «плужок оре четверничкою, дай Бог на рік шестірничкою». Величальник, як ми бачили, розширяє рамці гіперболи сміло і вводить в сей двір, що може собі тільки уявити світле, блискуче, «веселе». Коли селянський парубок в весільнім обряді стає князем, а його дружина – боярами, то і в величаннях колядкових чи волочільних його наділяють різними прерогативами боярського княжого господарства. Коли можна порівняти його з сонцем, з місяцем, а його родину з зорями або порахувати їх свояками 1, – то що вже тут говорити про перенесення і включення в реальну обстанову його «веселого двору» різних подробиць двора боярського чи княжого?

1 Парубок, котрого величають колядки, каже:

В мене батенько ясен місяченько,

В мене матінка ясна зіронька,

В мене братенько ясне соненько.

В мене сестронька ясна звіздонька.

Вар.: братенько буйний вітронько (Гн., 18).

В порівнянні з дистанцією до сонця і зір се ж таки зникаючо малі перелети! Тим більше, що господарська основа та сама. Господарство княже чи боярське кінець кінцем було тим же господарством селянським в розширених розмірах, зв’язувалося з ним різними переходовими типами, і так само домашнє життя і відносини не були так віддалені від себе.

Основна ідея – що величальник не вагається поставити сей дім, котрий він хоче веселити, в центрі вселенної, як я вже висловивсь, і привести йому на службу її стихії. Вона розбилась, в теперішнім репертуарі, на ряд окремих образів, які значно затемнились і стратили зв’язок між собою. Та вона стане перед нами досить ясно, коли ми переглянемо сі образи, вибираючи старші варіанти, які вестимуть нас до тої основної ідеї:

А в пана, в пана, в пана Івана

Стояла яблуня посеред двора.

На тій яблуні золотая кора.

Золотая кора – то його жена,

А що почечка – його долечка,

А що вітечки – його діточки,

А що сучечки – його синочки 1.

Тут нам інтересно, що ся золота яблуня стоїть посеред господаревого двору – так, як «зелений явір» в іншій співанці:

В нашого брата обгороджено,

Обгороджено, красно ометено,

Серед подвір’я зелений явір,

Під тим явором чорнії бобри,

На осередку ярії пчоли,

А на вершечку сиві соколи —

Чорнії бобри на шуби добрі,

Ярії пчоли меду на столи,

Сиві соколи Богу на хвалу.

Сиві соколи попали тут не на місце. Ми зараз побачимо їх властиве значення. Зелений явір, що росте на подвір’ї господаря і містить в собі «три користі» для його пожитку (а виростає, судячи з одного варіанта райського древа, з зерна, принесеного пташкою, що стереже раю 2), являється відміною «райського дерева» – дерева життя, котре безпосередньо живить родину господаря:

1 Варіант, видимо, попсований у Малинки, ч. 112, я його дещо справляю.

2 Сей образ роз’ясняв Потебня, Объясненія, І, с. 121 і II, с. 212; там же, с. 223, його репліка против виводу сього дерева з християнських джерел. Нижче ми ще повернемося до сього образу.

Ой долів, долів, долів луженьки,

Ой течуть ними бистрі річеньки.

Ой плине ж, плине райськеє древце,

Райскее древце з трьома вершеньки:

В однім вершеньку сив соколонько,

В другім вершеньку сива кунонька,

В третім вершеньку сив ластовлята.

Ой не є ж тото сив соколонько,

Але є ж тото господаренько.

Ой не є ж тото сива кунонька,

Але є ж тото бай-газдинонька.

Ой не є ж тото сив ластовлята,

Але є ж тото е їх дитята

(Гн., 115).

Але се ж дерево, очевидно, те одвічне дерево, про котре говорить інша колядка:

Коли не било з нащада світа,

Тогди не било неба ні землі,

Ано лем било синеє море.

А серед моря зелений явір.

На явороньку три голубоньки,

Три голубоньки радоньку радять,

Радоньку радять, як світ сновати:

То спустимося на дно до моря,

Та дістанемо дрібного піску —

Дрібний пісочок посіємо ми,

Та нам ся стане чорна землиця.

Та дістанемо золотий камінь —

Золотий камінь посіємо ми,

Та нам ся стане ясне небонько.

Ясне небонько, світле соненько.

Світле соненько, ясен місячик,

Ясен місячик, ясна зірниця,

Ясна зірниця, дрібні звіздочки

(Гн., 112).

В іншій колядці сі предвічні голуби приносять тим же способом з моря «три користі»:

Юж ся впустили в глибоке море,

В глибокеє море на самое дно,

Винесли нам (вни) три пожитоньки.

Перший пожиток – возимо жито —

Возимо жито людям на хлібець.

Другий пожиток – яру пшениченьку,

Яру пшениченьку на проскіроньку.

Третій пожиток – зелену траву,

Зелену траву для худобоньки (Гн., 113).

Ми можемо собі тепер уявити, як се предвічне дерево, від котрого веде свій початок земля, небо і всі світила, і всі головні пожитки людські, заплило кінець кінцем на нинішній двір господаря, тримаючи на собі й леліючи його родину. Сею асоціацією образів, тепер уже розділених і не пов’язаних між собою, пояснюється, яким чином зайшли сі космогонічні мотиви між величальні пісні.

Після сього для нас не буде ніскільки несподіванкою, коли інша, дуже популярна і розповсюджена по всій Україні пісня покаже нам в домі господаря, в святочній гостині, сонце, місяць, дощ, – бо ж, як ми тепер знаємо, вони мають з ним спільне походження, спільне дерево генеалогічне – предвічне райське дерево життя:

Ой у нашого господаренця —

Біг йому дав, не завидуйте,

милоє браття, Біг йому дав —

Господаренця, на ім’я N. N.,

Подвіренько му красно вметено,

На тім подвіреньку світлонька стоїть,

А в тій світлоньці тисові столи,

А по тих столах тонкі обруси,

На тих обрусах все колачеве,

Все колачеве житні, пшеничні,

Коло колачів жовтії чаші,

Жовтії чаші з дзеленим вином,

З дзеленим вином, з солодким медом,

З солодким медом, з вареним 1 пивом.

1 Первісно, очевидно, – «вороним».

За столом сидять три товариші:

Перший товариш ясен місячик,

Другий товариш світлоє сонце,

Третій товариш сам Біг небесний.

Перед ними стоїть господаречко,

Господаречко на ім’я N. N.,

Ой стоїть, стоїть, шапочку держить,

Шапочку держить, низько ся кланєть:

«Ой я вас прошу, три товариші,

Ой я вас прошу, на що ми Біг дав,

Ой я вас прошу, їжте та пийте!»

Вихвалює ся перший товариш,

Перший товариш – ясний місячик:

«Ой як я зійду з вечера пізно,

Ой я освічу гори-долини,

Гори-долини господаренька!»

Вихвалює ся другий товариш.

Другий товариш – світлоє сонце:

«Як же я зійду в неділю рано,

Я обігрію гори-долини,

Гори-долини, темні лісове,

Темні лісове, чистеє поле».

Вихвалює ся третій товариш,

Третій товариш – сам Біг небесний:

«Як же я спущу дрібного дощу,

Зрадує ми ся весь мирний світок...»

(Гн., 172).

Я навів сю колядку задля її першої половини, котра добре умотивовує сю сцену. Господар приймає у себе «трьох товаришів» всім, що йому Бог дав. Товариші, трапезуючи, похваляються, хто найбільше прислужився господареві до сього врожаю. Сей мотив ще помітний тут (виступають «гори-долини господаренька», в інших він затрачений; я вважаю його старшим і первісним супроти інших, де сонце, місяць і дощ похваляються, хто з них корисніший і потрїбніший для людей. Зате в сих варіантах, дуже численних, третім гостем являється сам дощ, а не Біг, що його посилає:

А дощик каже: не є над мене,

«Ой як я впаду три рази на яр,

То врадуються жита, пшениці,

Жита, пшениці, всякі пашниці!» 1

В іншій пісні сі гості приходять з дарами:

Ой із-за гори з-за високої

Ой іде-бреде сам ясен місяць.

Гой за ним, за ним ясна зірниця,

Ясна зірниця, його сестриця.

– Місяцю брате, погоди мене!

– Ой не погоджу, бо тяжко несу,

Несу я собі тріє часики:

В першім часику дзелене вино,

В другім часику солодкий медок,

В третім часику варене пиво

(Гн., 152).

1 Зводжу сей варіант з Гол., II, с. 40 і Гнат., с. 177. В інших дощ спадає «три рази в маю».

Мотив заховався як заспів, але ясно, що сі дари призначались на трапезу господареві.

Не диво після сього, що звірята й птахи теж помагають господареві в хазяйстві:

Ой ластівонька та прилітає,

Господаренька та й пробуджає:

– Ой устань, устань, господареньку,

Побуди свою всю челядоньку

Та пішли ж її по обороньках —

Чи ся коровки та потелили?

Ті пішли ж її та по стаєнках —

Чи ся кобилки пожеребили?

Та пішли її по нових хлівцях —

Чи ся овечки та покотили?

А сам си піди по пасіченьках —

Чи ти ся пчоли та пороїли,

Чи пороїли, попароїли [подвоїлися]

(Гол., II, с. 32).

На різні способи розробляється мотив, що Бог, Христос, Богородиця, святі особисто займаються хазяйством господаря, працюють на полі, порядкують на дворі. Про сі образи будемо говорити потім; тут нам подекуди трудно обминути сі мотиви, оскільки сі свята ввійшли (заступивши часом місце свого господаря або членів його родини) в побажання урожаю і приплоду, що становлять головну тему сих величань. Висловлюються вони не стільки в формі побажань, як в формі сповіщань, донесень щасливої вісті господареві (се ж і єсть веселення дому передусім):

Ой добрий вечір, господароньку, до тебе,

Кличе тя Господь на порадоньку до себе!

Обіцяв тобі сто кіп жита на полі,

Господинонці (а) щастя, здоровля в тім домі.

Потім те саме повторюється про пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох і всякі інші роди збіжжя. Подібно з іншими категоріями домового достатку:

Ой, устань, ґаздо, та твердо не спи,

Ой вийди ж собі на подвіренько! —

Бички-третячки все окремішне,

А на рік Біг дасть бай іще більше!

або:

Господареньку, господиноньку,

Покажи личко та в віконечко —

А з віконечка на підвір’ячко:

В тебе на дворі радість божая:

Всі ж ти коровки та потелили,

А все бичечки половенькії,

Половенькії, жовторогії.

Господареньку, господиноньку і т. д.

(повторюється при кожній строфі)

Всі ж ти кобили пожеребили —

А все коники вороненькії,

Білокопиті, золотогриві.

Господареньку, господиноньку і т. д.

Всі ж ти овечки та покотили,

Та покотили, поблизничили,

А все баранці лаістенькії,

Лаістенькії, круторогії.

Господареньку, господиноньку, і т. д.

Всі ж ти ся пчолки та пороїли,

Та пороїли, попароїли.

Ой наш паночку-господарочку,

Господаречку на ім’я N. N.,

Ой подивися на [у?] кватирочку:

Господь ти ходить у подвіречку:

Шарує коровки на три яселки,

А ялівничок все окромішне —

А на рік Бог дасть та й іще більше!

Ой наш паночку-господарочку і т. д.

Господь ти ходить по подвіречку,

Шарує волоньки на три плужоньки,

А чабанисті бай на чотири,

Господь ти ходить – чом по стаєнках,

Цугує коники на три цугоньки,

Ой воронії бай на чотири,

Ой а стрижечки все окремішне,

А на рік Біг дасть та й іще більше!

Господь ти ходить по кошароньках,

Шарує овечки на три струночки,

А ялівничок – чом – на чотири,

Ай а стрижечки все окромішне,

А на рік Біг дасть та й іще більше!

Господь ти ходить по загуменю,

Шарує стиртоньки на три шнуроньки,

Яру пшеницю все окромішне,

А на рік Біг дасть та й іще більше!

Господь ти ходить по пасіченьках,

Кладе пчолоньки на три лавоньки,

А первінчики – чом – на чотири,

А на рік Біг дасть та й іще більше!

Господь ти ходить по комороньках,

Міряє гроші получвертками,

Котре червоне полумисками,

Білими грішми все окромішне,

А на рік Біг дасть та й іще більше!

Господь ти ходить та по ізбоньках,

Шарує суконьки та й на три шнуроньки,

Котре блавати чом на чотири,

А китаєнне все окромішне,

А на рік Біг дасть дай іще більше!

(Гн., 140, 153; Гол., II, 16).

Або врожай віщується в такій формі:

А в чистім полі близько дороги

Ореть ми плужок четвірничкою —

Жич Боже на рік – шестірничкою!

А все волове все половії,

На них роженьки все золотії,

А воловоди все шовковиї,

На них ярема все тисовії,

На них знізочки все кедровії,

А занізочки все мідянії.

Та вийшла ід ним Божая мати,

Та і сказала ж: оріть но синки,

А з-довга нивки, а з-дрібна скибки.

Ой посіємо яру пшеницю,

Та вродиться що стебло – сребро.

Що стебло сребро – золотий колос 1.

1 Тут і далі про жнива – сильно заносить, як бачимо, мотивами обжинковими.

Зберемо женці дівки-паненки,

А носільнички хлопці-молодці,

А в’язальнички середні люде.

Накладемо ж кіп як на небі звізд!

Стане господар межи копами,

Як ясен місяць межи звіздами,

Зберемо вози на три обози,

Звезем пшеницю в господарське гумно,

Іскладемо ж ї а в три стиртечки,

А в три стирточки, а в три рядочки.

Ой і складемо а в спід широко,

А в спід широко, а в верх високо,

Та й завершимо сив соколоньком —

Сив сокол сидить – далеко видить,

Ой видить же він чистоє поле,

Чистоє поле – синєє море

(Гн., 129; Гол., II, 17).

Се краєвид степового Чорномор’я – ми ще до нього повернемось. Старший, очевидно, варіант сього мотива представляє при роботі господарського сина:

Чий то ми плужок о горі оре?

Нашого пана господаренька.

Найстарший синок за плужком ходить,

Правов рученьков волики гонить,

Лівов рученьков за плужок держить.

Надійшли туди татуньо його:

Ори ж ми, синку, з дрібонька ниву і т. д.

(Гн., 136).

Другий так продовжує батькову промову до сина-орача (характеристичний приспів: Чотири-чотири воли все в золотеньку ходило):

Ори ж ми, синку, з дрібненька нивку,

Будем сіяти яру пшеницю,

Дасть Бог урожай як зелений гай!

Чим же ми тото заволочимо?

Ой підемо ми до коваленька,

До коваленька, до слюсаренька,

Покуєм собі густії щити,

Заволочимо яру пшеницю,

Дасть Бог урожай як зелений гай!

Як же ж ми тото ой та зіжнемо?

Зберемо женців сімсот молодців,

А в’язальничок сімсот дівочок.

Ой де ми тото ба й ізвеземо?

Звеземо тото над тихий Дунай,

Ой ізложимо в круглий стіжочок,

Завершимо тото сив-соколоньком.

Сей варіант виводить ту дружину сімсот молодців і дівчат, – парубоцьку і дівоцьку громаду села, як побачимо нижче, яка має, очевидно, помогти свому співгромадянинові толокою. До неї – як побачимо з варіантів дальшого розділу – треба прикласти сі слова про ковання різного знаряду: се вона куватиме собі коси, серпи і т. д. А вводиться вона своїм звичайним «загальним місцем», заспівом, з котрим стрінемось іще:

Ой а у лісі у Медоборі

Блудило блудців сімсот молодців,

Виблудили ся в чистоє поле,

В чистеє поле, де плужок оре:

«Орімо, синку, з дрібонька ниву...» і т. д. (Гн., 136).

Інші, пізніші варіанти представляють сю робочу дружину як слуг господаря-пана, боярина чи що:

На вметіненьку красно вметено,

Красно вметено перед світленьков,

А в тій світлоньці стоять столове,

На тих столовех стоять обруси,

Стоять обруси все ільчистії,

Стоять конвоньки 1 щирозлотнії,

1 В друкованім (Гн., І, с. 133): повноньки.

Щирозлотнії, з вином повнії.

Перед ним стоять його служеньки,

Шапочки держать, низько ся клонять:

«Ой наш паноньку-господареньку,

Ой як ми тобі вірне служимо!»

«Вірне служите, я добре плачу!

Мої служеньки, барзо вірнії,

Беріть ключики, а все дрібнії,

А гоніть воли а все з обори.

Ой поїдеме в чистеє поле,

В чистеє поле за [на?] Чорне море.

Будемо сіяти жито-пшеницю,

Жито-пшеницю, всяку сівбицю.

Уродить нам ся як тихий Дунай,

Богу на хвалу, людям на дору» —

і далі як в попередніх, напр.:

Буде ходити межи копами,

Як ясний місяць межи звіздами.

Ой і звеземо на край Дунаю,

Ой ізкладемо ой у стиртоньки,

Ой завершимо сив-соколочком, і т. д.

Звертаю на се увагу з огляду на вище сказане: урожай селянського господарства, де працює сама родина господаря, малюється тими ж рисами, що й урожай панського хазяйства.

Як заняття господаря спеціально похваляється бджільництво:

Там над лісом, там над темненьким,

Десь там ся взяли чорні хмароньки,

То не хмароньки – ранні роєйки!

А вийшов до них господарейко,

Як махнув на них правов ручейков:

Летіть, пчолойки, до вишнинойки,

А з вишнинойки до пасічейки,

До вулієйків, робіть медойко,

Солодкий медойко на пожитойку

(Гол., II, 174).

Іншим разом величаються ловецькі трофеї господаря або інших членів родини:

Ой шумить, гуде, дубровою йде,

Яра пчілочка діточок веде,

Веде, веде, дай питаєть ся:

Де будем, дітки, зиму зимувать,

Зиму зимувать, літо літувать?

У пана N. N., у його саду,

У його саду повнії улі,

Сідайте, дітки, на нових улях,

А я, старая, на старім сяду, і т. д.

(Грінч., 7).

Ой долов, долов, долов лужейки.

Ой упав сніжок та на обліжок.

Побродив єго чудний звірейко,

Послідив єго господарейко,

Кликнув, покликнув на свої слуги:

«Гей слуги ж мої вірненькії,

Збирайте зброю, скликайте лаю!»

А взяв звірейку він поганяти,

Взяла звірейка гей промовляти:

«Ой ти ж мій пане господарейку,

Не рубай мене, не стріляй мене!

Возьми ж ти мене в свої луженьки —

В свої дуженькі калиновії,

Возьми роженьки до світличеньки,

А пароженьки до комороньки —

На пароженьки дорогі шати,

А на роженьки дорогу зброю»

(Гол., II, с. 604).

Зміни економічного життя приносять з собою нові мотиви. Знаходимо тут образи великого стада, розвиненого в Західній Україні особливо «волоськими» вівчарами:

Ой за-за гори, з-за полонини

Виходить же ми чорна хмарочка,

Ой не є ж то ми чорна хмарочка,

Ой є ж то ми овець гурмочка!

Іде ж перед них овчариночка,

Заперезавсь трьома ужівками,

За ужівками три трумбеточхи:

Одна трумбета гей дубиная,

Друга трумбета гей циновая,

Третя трумбета гей золотая.

Ой чути-чути в чистеє поле,

Ой як затрубить а в дубиную.

Ой чути-чути а в ліси-бори,

Ой як затрубить у циновую.

Ой чути-чути аж на небесах,

Ой як затрубить а в золотую 1.

1 Гол., II, 610. Там же, с. 59, варіант більш вишліфований:

Ой з-за гори з-за високої

Видно виходить овець керделець,

Наперед овець білий [!] молодець

На тім молодці сивая гунька,

А поверх гуньки суть три трубоньки:

Єдна трубонька та золотая,

Друга трубонька та мідяная,

Третя трубонька та яворова, і т. д.

Іншим разом чуємо відгомони міського життя з його різними ремісничими корпораціями, пізнішими цехами:

Стоїть ми стоїть світлонька нова,

Світлонька нова гей оріхова,

А в тій світлонці самі столове,

Поза столами все реміснички,

Все реміснички самі шевцеве —

Ой ладять, ладять та червен сафян.

Все реміснички самі кравцеве —

Ой ладять, ладять дорогу шубу.

Все реміснички самі ткачеве —

Ой ладять, ладять дорогий завій...

(Гол., II, 47).

Сей образок входить в серію величань господині. Репертуар її сорозмірно невеликий – поруч господаря, з одного боку, і старших дітей: сина на ожененню та доньки-відданиці – з другого. Але вона змальована в нім кількома сильними і величавими рисами, як душа дому:

По двору ходить – як сонце сходить,

А в хату війде – як зоря зійде,

Як заговорить – як дзвін зазвонить,

Як засміється – сад-виноград в’ється,

Як зажартує – коня дарує (Кравченко, с. 24).

Дом і двір наповнений її неустанним рухом, дозором і присутністю, «звоном її ключів» як атрибутом домовитості і заможності:

Наша госпося ходя-походя,

Ключами зьснить, мед-вино носить...

А в нових сінях, а в будованих,

Ой ходить у них статочна жона,

Статочна жона [на ім’я N. N.],

Ой носить ключі у правій руці,

Щоби ключики не побриняли,

Щоби милого не пробужали.

А на княгині кований пояс,

На тім поясі злоті ретязки,

На тих ретязках мідяні ключі:

Мідяні ключі, тихо дзвоните,

Тихо дзвоните – пана не збудите!

(Чуб., 433).

Ся риса ніжності до «миленького» (се термін для чоловіка в нашій усній поезії!) виступає в різних комбінаціях:

Ходить ми, ходить, молода пані,

Черевичками потупаючи

Та ключиками побрязкуючи,

Свою свекроньку побуджаючи:

– Вставай, свекронько, вже день біленький,

Вже день біленький, а світ яренький!

– Вставай, свекроще, вже день біленький, і т. д.

Свого милого присипляючи:

– Ой спи, миленький, хоч день біленький,

Хоть день біленький, а світ яренький.

Сив соколонько, не квили рано,

Не пробуджай ми господаренька:

Тепер приїхав з ярмарівочки,

Там вторговав ми не неликий торг,

Три коровиці, всі три сивії.

Сива зозуленька не куй ми рано і т. д.

Ярі пчолоньки, не бреніть рано, і т. д.

(Гн., 132, 135, 137).

З замилуванням спиняються колядки на багатім уборі господині, на багатих дарунках, привезених їй чоловіком з дороги. Риси багатого селянського життя мішаються і переходять і тут, як в інших випадках, в обстанову боярську або й княжу. Господиня дістає то з ярмарку, то з здобичі:

Жовті чобітки, золотий перстень,

Золотий перстень, стручковий 1 рантух:

Жовті чобітки з-тиха ступають,

Золотий перстень пальчика красить,

Стручковий рантух головку клонить.

1 Себто: струсовий, пор. вище.

Або:

Єден дарунок – перлова тканка,

Другий дарунок – кований пояс,

Третій дарунок – срібний перстенець.

Перлова тканка головку клонить,

Кований пояс лядвинки ломить,

Срібний перстенець пальчики щипле.

Се більше-менше повторюється і про дівчину, але тут не буду спинятись на сих дівоцьких і парубоцьких мотивах, бо повернусь до них далі, говорячи про мотиви молодецькі (дружинні) і весільні, що зібрались коло сих тем в великій кількості. Се нагромадження – скуплення уваги коло старших дітей: сина-жениха і доньки-відданиці, – може бути, покрило й ослабило мотиви, які могли б краще характеризувати стару поезію великої, патріархальної родини, і в нинішнім репертуарі тільки зістались скупі останки. Вони доносять нам слабі відгомони величань родинного дерева з його численними паростями 1: старого патріарха родини, окруженого дітьми, як місяць зорями 2, владики дому, повного «челяди» – ближчої і далекої рідні. Його дев’ять синів «на пелевни суть, злотечко віють»; його дев’ять зятів «у маштарні 3 суть, конечки чешуть»; його дев’ять невісток «у світлиці суть, рубки качають». Його «перші діти – стадо лічать, другі діти – вівці лічать, треті діти – шати лічать» – «першії кажуть, що стадо ціле, другії кажуть, що вівці цілі, третії кажуть, що шати цілі».

Інші колядки малюють се родинне щастя й достаток в обстанові пізнішого життя:

А в пана Йвана умная жона —

Біг йому дав – ой Біг йому дав

Умную жону у його дому.

Да по сінях ходить, як місяць сходить,

Варіант:

Синочки зросли – у школи пішли,

А дочки зросли – у швачки пішли,

Синочки ідуть, книжечки несуть,

А донечки йдуть, хусточки несуть.

Сажає синків в чотири рядки,

Сажає дочки у три рядочки —

Перший рядочок – усе кравчики,

Другий рядочок – усе ткачики,

Третій рядочок – усе шевчики.

Книжечки на стіл – батеньку до ніг.

А хустки на стіл – матеньці до ніг 4.

1 Див. вище:

А в нашого пана – пана N.

Стояла яблонь посеред двора,

На тій яблоні золота кора,

Золота кора – то його жона,

А що віточки – його донечки,

А що сучéчки – його синочки.

А на тій вербі рожеві квіти [кіти?].

Ой то не верба – Иванова жена,

Ой то ж не кора – то ненька стара,

Ой то ж не квіти – то Йванові діти

(Гн., І, ч. 67, 99).

Або се:

Золота верба,

А на тій вербі золота кора,

2 Що на небі місяць – да то наш господар,

А на небі зірка – да то його жінка,

А на небі [а навколо?] зірочки – да то його діточки

(Чуб.. 433).

Стояла світличка новозроблена,

А в тій світлиці три оконечка:

В першім оконечку ясний місяць,

В другім оконечку ясне сонце,

В третім оконечку яснії зірки.

Що ж то місячок? то господарчик,

Що то сонечко? то господинька,

Ясниї зірки – то його дітки

(Чуб., 460).

3 Гол., II, с. 70, пізніший вираз заступив якийсь давніший термін.

4 Чуб., III., с. 386 і 404, поправляю і тут очевидні непорозуміння.

Дружинна поезія. Контрастом до тих тихомирних зайнять і утіх господарських і родинних – ніби протилежним бігуном (полюсом) життя являються інтереси дружинні, воєнні, оборонні й насильницькі. Але «життя любується в контрастах», як то кажуть, і часто сі контрасти виходять із спільних початків, із тих самих мотивів і інтересів, і тісно переплітаються між собою. Так і з сими двома сферами життя. Їх мотиви нераз тісно в’яжуться, і групи поетичних тем, які купчаться коло них, перев’язуються різними посередніми циклами, які дуже тісно, просто нерозривно об’єднують в собі елементи й мотиви з тих обох сфер. Тільки для того, щоб виразніше встала перед нами ся друга серія мотивів, зв’язаних з життям дружини, ми лишимо на боці сі переходові цикли й займемось тим, що безпосередньо і виключно зв’язано з життям дружини в собі.

Наше становище до сього цикла мусить бути, одначе, дещо інше, ніж до попереднього. Рахуючися з консерватизмом господарства і родинних відносин, ми можемо сміліше трактувати в одній групі матеріал з різними пізнішими додатками, соціального чи релігійного характеру, припускаючи, що сі пізніші зміни не дуже зміняли основу тих мотивів, як вони виросли і сформувалися в століттях після розселення. Форми ж воєнної організації мінялись різче і глибше, і наші узагальнення певних більше-менше постійних мотивів, чи типів, мусять триматись в більш обмеженім крузі. З зміною форми часто відмирали і відпадали мотиви, зв’язані з формами попередніми, – через се останки старших мотивів, чим дальше назад, тим бідніші.

Але, з другого боку, сі мотиви мали сю привілегію перед мотивами родинно-господарськими, що вони звертали на себе більше уваги у людей книжних. В різних формах, часом сильно перероблених, часом досить незайнятих, включались вони в різні книжні твори, ближчі чи пізніші своєю епохою, і ми, таким чином, маємо матеріал старих записів, якими можемо собі помагати: контролювати і доповняти ними фрагменти усної традиції – нераз дуже скупі і бідні. В нашім старім літописанні маємо то парафрази, то очевидно – оригінальні фрагменти дружинної поезії: героїчних повістей і поетичних творів, і навіть окремо записану, в більших розмірах, в сорозмірно повнім виді, нашу дорогоцінність – пісню про Ігорів похід на половців 1185 р., яка вводить нас в поетичну скарбницю нашої старої дружинної поезії, тим часом як для інших кругів нашого старого мистецтва ми не маємо нічого подібного.

Сі ж цикли дружинної поезії, які стикаються з нашою старою книжною літературою: епохи князів і дружини, ранньої козаччини і польсько-козацьких воєн – притягли до себе передусім увагу наших старших фольклористів та були ними оброблені з історичного і почасти – історично-літературного становища. Після голосної праці Антоновича і Драгоманова, зробленої піввіка тому, чималий ряд пам’яток було оброблено монографічно, а Франко в останніх роках своєї діяльності поставив був собі завданням пройти по сьому полю, подавши замітки до пам’яток, які чим-небудь звернули на себе його увагу. Цикл дружинних мотивів, таким чином, – се одна з найліпше оброблених сегментів нашої старинної словесності.

Але в залежності від тодішнього становища соціально– і культурно-історичних студій всі, хто займались нашими дружинними мотивами, тісно тримались історичних умов, представлених нашими історичними джерелами. Найсміливіший домисел, який собі позволили шановні видавці корпусу «історичних пісень», се що вони в колядках про похід на Царгород добачили «картину з епохи, сучасної народинам державного ладу в полудневій Русі або такої, що випереджала її» – «річ замітна, – завважають вони, – що в наведених фрагментах дружинного епосу не князь являється ініціатором, що групує наоколо себе воєнну верству в її народинах, а вона наче виростає натурально з земства» 1. Тепер же, орудуючи багатим матеріалом з соціальної етнології, ми можемо далеко ширше розсувати перспективи, які відкриває нам українська словесність і етнологія.

«Дружина» найстаршого циклу, дійсно, для нас уже не княже військо, яким воно являється в пізнішім циклі, а просто «товариство», група другів-молодців, себто молодецька громада, парубоцька верства, така, яку стрічаємо у різних примітивних народів 2.

1 Историческія пЂсни Малор. народа, І, с. 4 – 5.

2 Див. Початки громадянства, с. 117 і дд.

Паралелізм мотивів військових і еротичних, зв’язаних з дружиною в стариннім циклі, цілком ясно вказує на се – і при тім толкуванні знаходить пояснення, котрого не могли йому дати старші коментатори. «Сімсот молодців», котрі в однім випадку, як ми бачили, з такою ж громадою сімсот дівчат стають до роботи у господаря-громадянина, іншим разом пускаються добувати дівчину для свого товариша, іншим знов – рішають залишити женихання з дівчатами, вжити свої засоби на воєнну екскурсію і пускаються «долі Дунаєм під Царгород», – се просто парубоцька верства, а не якийсь організований воєнний полк дружини, яким він уявлявсь давніше. Тому се «молодці», а не вояки різного віку – як у пізнішій дружині.