Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 31 страниц)

З текстуальної сторони наші пісні не раз носять сліди дуже пізнього часу – праці на поміщицьких ланах, на заробітчанських плантаціях. Така, напр., серія «робочих пісень» опублікована тридцять літ тому В. Милорадовичем, на жаль, без мелодій 2.

1 Див. вище с. 30 і 36.

2 Наводжу з сеї збірки кілька більш інтересних, на мій погляд:

Ой ти ранку, ранку,

Ховайся у ямку,

А ти, підвечірку,

Ховайся в ганчірку!

Недалеко край,

Боже, помагай!

Ще й до обнижка,

Там пирогів діжка,

Ще й до борозни —

Боже поможи!

Ой дай, Боже, з неба,

Чого нам треба!

Дай, Боже, дощ,

Аби не мороз,

На панове сіно

Щоб каменем сіло.

Хоть неділь на п’ять,

Аби погулять!

Хоть неділь на сім,

Погулять усім!

Ой матінко вишня,

Десь я й у вас лишня,

Що ви мене в срок послали,

Де я не привишна!

Ти думаєш, ненько,

Що тут мені добре,

Прийди, ненько, подивися,

Яке мені горе!

Милорадовичъ, Рабочія пЂсни Лубенскаго уЂезда Полтавской губ., собранныя въ 1890 – 93 гг. – K. Старина, 1895, кн. X.

Такий же пізній характер мають тексти пісень, опубліковані тепер в кількох варіантах К. Квіткою (Етнографічний Збірник Україн. Наук. Тов. в Києві, т. II, 1922):

Ой паночку наш, | нам додому час,

Час і пора | нам до куріня!

А вже сонце котиться, | нам додому хочеться,

Хочеться давно, | а ми не йдемо,

А ми не йдемо, | приказу ждемо,

Приказу ждемо | од пана свого.

Але я думаю, що і в ритмі робочої пісні заховалось немало від старої традиції, і з текстуальної сторони в ній теж– можна знайти не одно, що задержало в собі прикмети старої поезії. Такі, напр., пісні з Великої України:

Коли б, Господи, повечеріло,

На моєму серденьку повеселіло!

Не заходь, сонце, не заходь

На великий переход!

Сонце за берізку,

А ми на доріжку,

Сонце на ялинку,

А ми через нивку!

Нуте, нуте, до межі —

Вареники у діжі!

Приспів: Ой нуте, робіть,

Себе не баріть!

Нуте, нуте, по п’ять —

Варенички киплять!

Не будете пильнувать,

Тут будете ночувать!

Ми то женчики, ми то,

Пожали всейке жито,

А другії ліниві —

Стоїть жито на ниві.

Добра нивонька була,

Сто кіп жита зродила,

І ще ся похвалила,

Копу перечинила!

Запрягайте воли,

Поїдем до діброви,

Сосноньки витинати,

Копоньки підпирати!

Ой добра ніч, широкеє поле,

[Широкеє поле], жито ядренеє,

Добра ніч, на здоровля!

Жниці молодиї, серпи золотиї,

Приходьте завтра раненько —

Як соненько зійде, росиця опаде!

Та приносьте по бохону хліба,

[По бохону хліба], по білому сиру.

Вже соненько зійшло, росиця опала,

А мої жнійки не бували!

Чи поморилися, чи потомилися!

Чи на мене, нивку, забулися?

Ми не зморилися, не повтомлялися,

На тебе, нивку, не забувалися.

Ой чиє ж то поле зажовтіло стоя?

Іванове поле зажовтіло стоя!

Женці молодиї, серпи золотії!

Ой чиє ж то поле задрімало стоя?

[N-ове поле задрімало стоя],

Женці все стариї,

Серпи поламанії

Ой чиє ж то поле

Заспівало стоя,

Заспівало, заспівало

Нашої пані поле,

Заспівало стоя.

Ой літає соколонько по полю,

Заганяє челядоньку додому:

Ой, до дому, челядонько, додому!

Вигуляла все літечко по полю,

Вигуляла все літечко і жнива,

Не боліла головонька і спина —

Широкая нива втомила,

Що й вечеря теперенька не мила 1.

1 Чубинський, III, Nr. 4, 7, 10, 23, 31, 35, 51.

В галицькім збірнику Ів. Колесси зазначені, напр., як уживані при дожинанні лану:

В гору, сонінько, в гору,

Най я нивоньку дожну!

Ой лане, ланочку,

Повідж нам правдочку,

Чи будемо в кінці,

Чи підемо в вінці?

Будеш, доню, будеш,

Лиш ланочку діжнеш.

Дивувалися ліси,

Де ся поділи вівси?

Женчики позжинали

Желізними серпами,

Біленькими руками!

Натяки на працю на панськім лану, самі по собі, не повинні нас настроювати безнадійно: перше ніж співатись при роботі на «пана», сі пісні могли лунати на толоці свого ж сусіда, у свого «боярина» і т. д.

Поза тим елементи старої робочої пісні, я думаю, треба шукати в веснянкових грах і піснях, де згадуються різні господарські роботи. Перше ніж вони перейшли на забаву або на форму парування, вони могли служити і робочими піснями і магічними закляттями. Напр. пісня про просо «А ми просо сіяли», безсумнівно, дуже стара пісня, котру ми маємо в формі хороводу для парування, вона в основі своїй, мабуть, має робочу і заразом магічну (вегетаційну) пісню.

Я думаю, що в сій сфері можна відшукати багато, ідучи, з одного боку, від розсліду пісень, які, відірвавшись від роботи, заховали, одначе, в собі досить виразний робочий ритм, з другої сторони, від тих, що текстом своїм вказують на якусь роботу технічну («Ой полола горлиця лободу...», «Ой пішла я до млина, до млина...», «На улиці не була, конопельки терла...», «Ой пряду, пряду...» і т. д.). А се відкриє перед тим ще одну сторінку в розвої нашої старої пісні 1.

1 Я, таким чином, не зовсім поділяю погляд, висловлений Анічковим, в його Исторії Народ. Словесности (с. 186). Приймаючи виводи Біхера щодо робочої пісні, що «пісня навіть родилася з праці», він, одначе, думає, що «було б в високій мірі неправильно шукати безпосереднього відгомону первісних, так би сказати, органічних тем, напр., воєнних в піснях козацьких і солдатських, гайдамацьких і розбійничих, а робочих – в чумацьких, бурлацьких, жнив’яних і, як би можна було думати, – в вечерничних («посидЂлочныхъ»), бо на вечерницях і досвітках прядуть, і тут зовсім на місці пісня характеристичного робочого замислу, звісного з старинних західніх пісень за пряжею (chansons de toile). Се не дало б бажаних результатів. Всі сі пісні вже не те, що їх далекі предки. Сучасні пісні вже майже зовсім не служать мускульному і психічному піднесенню. Сучасна людина керує своєю енергією не через пісню. Майже ні. В сім йому пісня майже не потрібна».

Я висловився б так: хоч не в такій мірі, як у примітивнім побуті, робоча пісня і досі ще служить піднесенню мускульної і психічної енергії. Як в інших випадках, так і тут ми не маємо себе дурити надією, що ми можемо знайти автентичні, недотикально переховані мелодії чи тексти робочих пісень часів родоплемінного життя. Але певна традиція і тут можлива і правдоподібна. В піснях, в котрих текст органічно зв’язаний з ритмом праці, а той і сей мають виразні прикмети старинності, ми маємо право і повинні шукати безпосереднього відгомону старої робочої пісні, не тільки часів розселення, а й давніших.

Прозова традиція. В творах прозових, оповідальних, давніші дослідники передусім спинялись на останках космічної міфології як пережитках первісного, загально індоєвропейського світогляду.

Дослідники сього напряму – до них належав у нас Потебня, який оригінально переробив старі мітологічні теорії Макса Міллера і Куна в зв’язку з своїми поглядами на творчу ролю слова 1, – шукали в нашій традиції і передусім в казках відбиття загально індоєвропейського солярного (сонячного) або громового мітологічного світогляду, вважаючи його вихідним моментом в розвої міта і поезії. Крайності сеї мітологічної інтерпретації, одначе, дискредитували її згодом. Більш обережне трактування індоєвропейської спільноти взагалі як спільноти головно язикової заставило обережніше ставитись до гіпотез такого спільного індоєвропейського мітологічного світогляду. Тепер все менше орудується сим гіпотетичним індоєвропейським мітологічним запасом: світогляд індоєвропейських племен в часах перед розселенням розпускається взагалі в людськім примітивнім світогляді тотемної, родоплемінної доби: його аналогіями пояснюється, його матеріалом реконструюється. А в сім світогляді мітологічна казка, як ми бачили, являється далеко не найранішим типом оповідання. Отже і в нашій традиції, згідно вище сказаному (с. 37 – 8), звертають нашу увагу насамперед оповідання про звірів або байки чи звіринні казки, як їх називають – в відрізнення від фантастичної казки 2.

Сей рід оповідань в українській словесності представлений досить багато: В. Гнатюк, який недавно дав пробу повного корпусу українських байок 3, нараховує їх, без варіантів, 327 штук – число дуже показне, бо, напр., загальний покажчик казочних тем про звірів, зладжений фінським фольклористом Арне, виносить тільки коло 100 нумерів 4.

1 Для студій над казкою особливо характеристична його рання праця (1865): О мифическомъ значеній нЂкоторыхъ повЂрій и обрядовъ.

2 Про сю термінологію див. нижче.

3 Етнографічний збірник наук. тов. Шевченка, т. XXXVII – XXXVIII. 1916: Українські народні байки (Звіриний епос).

4 Folklore Fellows Communications, № 1 – 4, 1911 (всього для звіриних казок лишені №№ 1 – 299, але в тім 200 місць зіставлено про запас).

Але чи в сім досить великім репертуарі є щось таке, що можна вивести від нашого старого племінного пожиття перед розселенням, і як його може бути багато, – се питання не роз’яснене і досить спірне.

Старі дослідники, під впливами школи Гріммів, що добачали в північноєвропейськім (спеціально германськім) звіринім епосі безпосередню спадщину індогерманської епохи, без великого розбору бачили в східнослов’янських звіриних казках оригінальні витвори слов’янського життя. Пізніші фольклористи, під впливами особливо Бенфеєвих розслідів над поширенням індійської байки в Європі, Азії й Америці та її впливів на різні літературні й усні переробки сих звіриних тем, навпаки, були схильні зводити до мінімуму власність сих північноєвропейських народів. Л. Колмачевський, що сорок літ тому дав про звіриний епос слов’янський в порівнянні з західноєвропейським спеціальну студію, яка й по нинішній час зістається одинокою роботою того роду, – майже весь звіриний слов’янський, в тім і український, репертуар, зводив до літературно оброблених взірців: середньовічних латинських, грецьких і особливо індійських.

З сими впливами, до котрих треба, розуміється, додати також впливи ще новіших шкільних читанок німецьких, російських і т. д., належить рахуватися в повній мірі. Грецькі байки, так звані Езопові, в переробках Бабрія й ін., і в пізніших латинських, широко вживаних в середньовічній школі (особливо збірка Ромуля), мали широкий приступ до наших півосвічених і зовсім не освічених предків, в різних часах і різними дорогами: візантійською, німецькою, зах.-слов’янською, через школу і усне переповідання. З другого боку, Бенфей вказав на поширення індійської байки (представленої такими літературними збірками, як Панчатантра, «двадцять оповідань опиря», арабська Калілава-дімна, перська Тутінаме, «казки папуги» і т. д.) також в Центральній Азії – ще перед тим, як повстали сі збірки і після них. Від сих народів, які підпадали індійським впливам, – монгольських, татарських і турецьких – їх теми переходили між українську людність. Україна, як вказав свого часу Бенфей і той же Колмачевський (в доволі, щоправда, неясних виразах), мусила здавна служити тим мостом, через котрий переходили греко-римські й індійсько-жидівсько-арабські, а додамо – і ще старші вавилонські теми на північ, захід і схід.

Аналіз так званої «байки Богдана Хмельницького», про домашнього вужа, доброго генія дому (як той розсварився з господарем за відрубаний хвіст), зроблений в 1880-х роках Драгомановим 1, дав дуже добрий приклад сих перехрещувань і заразом осторогу, як обережним належить бути з такими, на перший погляд, дуже старосвітськими оповіданнями. Домашній вуж-добродій, що годується молоком разом з дітьми, – се робить, дійсно, враження якоїсь глибокої старовини, відгуку тотемних вірувань в звірят-родичів і протекторів, культу вужів у Литві і т. д. Але на перевірку виявляється, що ся байка міститься в згаданій латинській переробці Езопових байок Ромуля; вона була широко вживана в середньовічній школі, так що через польську єзуїтську школу дуже легко можна дійти до Хмельницького. А з другого боку, редакції далеко повніші, логічніше умотивовані, виступають на території індійської культури, в переказах арабських, турецьких, татарських. Саме молоко, котрого в дійсності вужі не їдять, а воно виступає його поживою в байці, дістає своє пояснення як ритуальна індійська жертва, що підноситься гадові-патронові, і т. д. З порівняння сих різних відгомонів первісного, оригінального індуського оповідання вирисовується прототип байки, яка являється, таким чином, зовсім не відгомоном нашої старинної творчості, а продуктом дуже складних і сорозмірно пізніх культурних впливів.

Було б, одначе, неоправданою помилкою через те лишити на боці наш звіриний епос як продукт, мовляв, пізнього імпорту. Теорії запозичень східних, висунених Бенфеєм, і так само впливів античних – в приложенні до германської звіриної саги, підчеркнених многозаслуженим германістом Мюлєнгофом, давно вже стрілись з серйозною критикою, особливо з боку французьких медіявістів, з Г. Парісом на чолі. Сі дослідники франкського епосу поруч книжних впливів признали велику ролю домашній народній байці про звірів, що послужила, по їх гадці, тою основою, до котрої вплітались всякого роду літературні елементи 2. Сей погляд обстоював і наш земляк М. Дашкевич 3, вважаючи вихідною точкою середньовічної звіриної епопеї місцеві оповідання або саги.

1 «Байка Богдана Хмельницького» в II т. його «Розвідок», написана 1885 р. і тоді ж опублікована в «СЂверному ВЂстнику».

2 H. Carnoy, Les contes d’animaux dans les Romans du Renard, 1889, Sudre, Les sources du Roman de Renart, 1893, і статті G. Paris з сього приводу в Journal des Savants.

3 Вопросъ o происхожденіи и развитіи эпоса o животныхъ. Универс. Изв., 1904.

І се вповні можливо, я б навіть сказав – певно, що докладніший аналіз, переведений новими методами, на основі теперішнього фольклорного матеріалу, незмірно багатшого ніж той, яким розпоряджали фольклористи в 1870 і 1880-х рр. (майже ігноруючи такі важні сфери, не зачіплені індійськими впливами, як американські, австралійські й палє-азійські арктичні фольклори), викриє і в нашім звіринім епосі теми, мотиви і риси оригінальні, первісні, котрі ми зможемо з повним правом записати в репертуар нашої староплемінної доби.

Завважу, що той же сам Колмачевський одмічував кілька тем як спеціально східнослов’янські, які не мають паралель в інших словесностях – скажім, нашу байку про лиса і вовка: як вовк просив лисичку підвезти його на саночках, що вона собі зробила (Чубинський, № 38, Рудченко, II, № 4). Я підніс би, що характер лиса в сім епізоді не дуже підходить під звичайну характеристику, з якою лис виступає в байках західного циклу, де він став типовим хитруном (заступивши в тім шакала індійського циклу), і се могло б промовляти за оригінальність сього епізоду. В.Гнатюк у вступі до опублікованого ним корпусу звіриних казок, роблячи пробу їх класифікації та відкидаючи байки з характером дидактичним і сатиричним як пізніші, намітив кілька байок, як він каже, «чисто епічного характеру» (с. XV). Вказані ним байки не всі підходять під категорію найстаршої творчості. Напр., байки, в яких виступає лев, мабуть, походять з індійського циклу; кіт як домашнє звіря – так само явище, без сумніву, дуже пізнє в нашім побуті; лисиця-монашка теж може бути тільки відгомоном західного середньовічного звіриного епосу. Але, напр., опублікована ним байка про товаришування зайця з вовком (ч. 24), коли відкинути цілком механічно причіплену, очевидно, пізнішу моральну науку, може бути дуже старою: вона має доволі примітивний характер, а паралель їй в інших словесностях не знайдено.

Близько споріднені з оповіданнями про звірів примітивні пояснення природних явищ (оповідання експлікативні). В нашім словеснім репертуарі більшість їх уже носить християнську закраску – різні річі являються ділом Бога, чорта, ангелів, святих і т. д. Се почасти новотвори або занесені мандрівною християнською словесністю теми, почасти перерібки старих місцевих оповідань, де християнські постаті заступили місце старших дійових осіб. Але існують оповідання більш елементарні, пантеїстичні, так би сказати, які характером своїм близько підходять до типових оповідань тотемної доби інших народів і можуть бути відгомоном дуже старої творчості. (Я підчеркую се можуть раз на завсіди: ми всюди мусимо рахуватись з можливістю такого явища, що пізніші твори попадають в тон і стиль старших творів, підходять під старі типи, самі будучи витвором пізнішим; часом деякі деталі зраджують сю пізнішу фактуру, часом ніщо її не виявляє і полишає неясним їх походження, в сім різниця усної традиції від письменної, котра дає все-таки більше можливостей докладного датування творів навіть анонімних).

Візьмім, напр., такі перекази про «братка» (viola tricolor) – що ся рослина повстала з метаморфози: брат і сестра, не пізнавши себе, допустилися кровосумішки і потім, дізнавшися, що сталось, перетворились у сю двукольорову квітку. В бузині сидить нечиста сила, тому її не годиться викопувати, щоб не роздражнити «чорта». Чайка – се удова жінка, яка по смерті чоловіка перекинулася в чайку і літає над його могилою. Зозуля не в’є гнізда, бо се покинена чоловіком жінка або жінка, що вбила чоловіка. Горобців зимою так мало, бо їх дідько на осінь забирає до себе. Лелики (кажани) – се обмінчата-миші, яким довелося з’їсти щось свячене. Веселка – се смок, який тягне до хмар води з потоків, ставів і кирниць і разом з водою втягає часом різні сторонні речі – риб, жаб, каміння, які потім падають з хмар на землю. Сонце міниться, се значить, що сонце б’ється з місяцем. В полуднє воно випочиває короткий час і тому спиняється; ввечері йде на нічліг і раненько стає; на сході давніше жила гарна дівчина, яка щорана вимивала і витирала сонце, тому давніше воно краще світило, як тепер 1.

1 Чубинський, І, З, 13, 27, 51, 56, 62, 63, 77, 82. Драгоманова Преданія, с. 8.

Сі перекази мають доволі примітивний характер і можуть бути останком дуже старинної словесності. Часом вони виступають в зовсім стягненім виді – простого пояснення, часом це цілі оповідання, які переходять у байку або фантастичну казку з метаморфозами. Сі метаморфози пояснюють походження різних звірят або рослин, їх вигляду, характеру, прикмет, різні явища неорганічної природи, метеоричні феномени і т. д.

Напр. пояснення щодо зозулі розгортується в таке оповідання, зближене до казкового характеру:

Зозуля мала свою пару, самця, такого делікатного, що такої птахи не було і не буде. Називався Кукул. Раз летіла зозуля з Кукулом по-через море та й його втопила, бо вона ся полюбила з тріщуком, і він її до того підмовив. Кукул пішов до «царства» і тепер там е і кує, а зозуля за то, що втопила кукула, то тепер кує іно від Благовіщення до Івана. Як їй занімить, вона стає половиком. А тріщук тепер жие з зозулею, і як він її вздрить, то в одно за нею гонить, бо він теж не має пари. Вона має дітей з тріщуком восени, тріщучка носить вона під крилом. А як у небі вздрить Кукула, то з радості борзо кує, як кльочка: Ху-ху-ху-ху-ку-ку! бо гадає, що він до неї прилетить. Вона його тепер так кличе 1.

1 Гуцульщина, V, c. 264 – 5 (звожу докупи два варіанти).

Казка про те, як чоловік ходив відбирать сестру, що йому вкрало сонце, являється розвитком наведеного вище пояснення, як ходить сонце по небу:

Приходить туди, де заходить сонце, аж виходить його сестра.

– Де б тебе я сховала? Бо як прийде сонце, то воно тебе спече! Взяла та й упустила його в погреб. Тільки що вона прийшла на хату, аж увіходить сонце. Скинуло свої ризи й повісило на погребнику і приходить у хату. А сестра й питає:

– А ризи де ти дів?

– Повісив на погребнику, – каже сонце.

– Там у погребі мій брат, він досі спікся!

Побігла туди, дивиться, а брат чуть-чуть уже дише. Вона облила його водою, він ожив і пішов з сестрою у хату до сонця. Дивиться, за столом сидить сонце, а на печі сидить сонцева мати, така губата. Він зараз поздоровився з сонцем, да пообідав, чи повечеряв, а сонце й каже:

– Пора вже мені сходить, але я втомилось, хіба ти йди за мене.

Надів він сонцеві ризи й поліз по драбинці на небо. Да взяв та й поломив ту драбинку.

Іде та й іде він по небу, коли приходить на те місце, де сонце сідає. Він сів, наївсь, напивсь, да тоді побив полумиски й шклянки, та й пішов далі. Іде та й іде, коли стрічає вітра. Як ухопить його за чуб, та кругом себе. Та як зачав бити вітра та все приказуючи: «Отсе тобі мука, отсе тобі мука!» [що розвіяв йому вітер]. Вітер так кричить та дме, та надув таку хмару, що Господи! Схопилась буря, та й зачала крутить. Він злякавсь та й пустив вітра, от тоді й втихла буря, а він пішов собі далі.

Приходить на південь, аж там стоїть золоте крісло, де оддихає сонце, і стіл з наїдками, з напитками. Він сів, наївсь, напивсь, ліг, оддйхав і пішов собі далі. Іде та й іде, коли зустрічає мороза [що одморозив йому в дорозі пальця], та як ухопить його за чуб, та як зачав бить. Мороз просивсь, просивсь, та вже якось вирвавсь і втік. Він вилаяв його й пішов дальше.

Приходить на захід сонця, коли там тая драбинка, що сонце сходить на землю. Він зліз та й тую поломив драбинку. Тоді він прийшов до сонцевої хати та скинув ризи і питається сестри:

– Де сонце?

– Спить.

– Ну, так утікаймо.

Сонце як прокинулось та побачило, що їх немає, розсердилось та зараз на небо, щоб був день. Прибігає до драбини – аж поломана. Воно як зачало її ладить, то вже й обідать пора, а сонце не сходить. Люде так дивуються.

От воно якось наладило драбину та вилізло на небо. Дивиться – нема чого їсти, все порозливане, побите. Воно пішло далі: Приходить на південь, аж і там таке. Воно пішло далі, зустрічає вітра:

– Хто це так наробив?

– Се той, що йшов на вашім місці, да й мене бив, і мороза побив.

Сонце так лає його. Коли прийшло на захід, аж неможно злізти. Воно як зачало кричать, а мати почула, поладила якось драбинку, от сонце і злізло.

– Ну хитрий бісів син! – каже. Наробив він мені! Тепер не буду показуватись людям цілий тиждень.

Полізло на небо да попросило вітра, а той як нагнав хмару, як начав пірить дощ, а мороз як придавив, – стало холодно, да й померзли ягнята. Да вже якось відьма зробила, щоб не йшов дощ, бо її померзли ягнята (Чубинський, І, с. 5).

Оригінальні вимисли і пояснення густо переплітаються тут з мандрівними мотивами, християнськими і передхристиянськими, часом дуже старими: вавилонськими, індійськими і т. д. До них ми ще вернемось. Тут же хочу сказати ще кілька слів про прислів’я і приповідки як стягнені форми колишніх, нераз дуже старих оповідань. Збірки приповідок – в тім роді, як величезний і гарно впорядкований корпус галицьких приповідок Франка 1 – являється немов регістратурою колишнього літературного архіву, де коротко записані теми різних оповідань – отаких пояснень природи, байок, новел, анекдотів і т. д.

1 Галицько-руські народні приповідки, зібрав, упорядкував і пояснив д[окто]р Іван Франко, 6 томів, 1901 – 1910 (Етнограф. Збірник Тов. Шевченка, т. 10, 16, 23, 24, 27 і 28); перші томи збірки, на бажання [Франка], читав і я в коректурі та провіряв пояснення.

Переглядаючи отсей корпус Франка і стрічаючи, напр., такі приповідки, як:

Бери вовка в плуг, а він сі дивит у луг.

Зозуля як сі подавит ячмінним колосом, перестає кувати.

Змию сі пригрів за пазухою.

Лиса вбили, куром радість.

Медведьови до меду уха урвали, а від меду фіст – і т. ін.,

ми ясно відчуваємо тут, за сими короткими образами, цілі оповідання, почасти забуті, почасти заховані й до нині, – так як, з другого боку, кожна така фраза може кожної хвилі знову розвинутися в оповідання, яке може віддаватиме колишню стару байку, а зможе дати і щось в значній мірі нове та оригінальне.

Але установити, що саме з сього репертуару належить до старших часів, а не з’явилось розмірно пізно, дорогою літературних впливів і запозичень, можна тільки детальними дослідами над поодинокими темами чи групами, – дослідами дуже складними і трудними, котрі мусять вилучити елементи запозичені і вияснити оригінальні прикмети наших варіантів. Таких робіт ми досі сливе не маємо.

Взагалі, в порівнянні з словом ритмічним, а особливо з поезією обрядовою, поезія оповідальна, в широкім значенні слова, як ми ще побачимо не раз далі, далеко менш традиційна і консервативна. Вона ж бо, як одмічено було вище, не ставить собі в початках ніякої мети: вона не відповідальна за ніякі результати. Оповідач уважає своїм правом зміняти, перекладати, комбінувати доволі її мотиви і загальні місця, – далеко свобідніше, ніж у пісні. Се ж свобідна гра фантазії, забава інтелекту. Вона змінна до крайності, хоч певні загальні місця, мотиви, «атоми» її, бувають досить постійні і стрічаються по цілім світі. Але саме через се незвичайно трудно буває зміркувати, чи той мотив існує в даній сфері давно, чи, може, прийшов в сім варіанті зовсім недавно, а старі тубильні варіанти пропали або десь притаїлись і не розшукані. Вже Бенфей влучно порівняв сі комбінації прозових відповідальних мотивів з калейдоскопом. В них справді «все тече і все рухається».

Тому висліджувати старі верстви тут взагалі незвичайно трудно. Треба дуже уважних і дотепних студій, щоб вислідити, наскільки той чи інший мотив або комбінація мотивів органічно зв’язана з певним кругом ідей і образів, побутовою й історичною (в широкім розумінні) обстановою. Коли ж іде мова про таку далеку старину, як пережитки родоплемінного життя, не зафіксовані ніякими історичними писаними документами, се в тій хвилі майже неможливо. Тому, зазначивши загальні риси сих старших верств, я перейду до молодших

СЛОВЕСНІСТЬ ЧАСІВ НОВОГО РОЗСЕЛЕННЯ І ПІЗНІШИХ

Пам’яті Павла Чубинського

Кілька вступних заміток. Так ми одмітили собі головніші цикли і сфери народного репертуару, в котрім можемо передусім шукати відгомонів найстаршої творчості, з-перед розселення. Тепер переглянемо те, що можна вважати найбільш характеристичним для доби розселення – доволі довгої, кількавікової, і ще більше для часів по розселенню, – в тих сферах народної творчості, де словесне мистецтво мусило розвиватись особливо сильно і найбільші полишити сліди.

Мусимо при тім, одначе, зробити кілька загальних застережень, щоб не вертатись до них потім раз-у-раз.

Вище ми зазначили дві сфери громадського і культурного життя, які розвиваються в тих часах то рівнобіжно, то спливаючись і перехрещуючись, відбиваючи свої впливи на культурі й творчості, концентруючи коло себе різні функції соціального і культурного життя. Се, з одної сторони, хліборобське господарство, родинне життя, яке розвивалось на сій економічній основі, і зв’язана з тим культура. З другого боку, організація оборони і воєнних сил. Не бувши явищами новими, обидві категорії в обставинах доби розселення набирають, одначе, нової сили і власті над життям. Психологічні і творчі мотиви, з ними зв’язані, розуміється, проявляли себе і в попереднім: зав’язки тих циклів словесної творчості, які мусили розвинутися в сій добі, до котрої приступаємо, без сумніву, були в добі попередній. Але ширшого розвитку і виразистості вони повинні були дійти аж у сій новій добі.

Тому все, що мусило бути зв’язане в нашім житті з розвоєм інтенсивнішого хліборобства і з його центральною ролею з життя: вироблення хліборобського календаря і зв’язаних з ним свят та обрядів; словесний і дійовий репертуар, зв’язаний з сими святами й обрядами; натуралістичний світогляд, в котрім погляди і поняття про доохресний світ перетворились під впливами хліборобського хазяйства і помічень, почувань та заходів, зв’язаних з річним оборотом сього хазяйства; родинні і громадські відносини, як вони складалися в зв’язку з інтересами хліборобського господарства, в відокремленій і замкненій в собі родинній спілці, паралельно з наростанням економічних нерівностей і суперечностей, на грунті громадження економічного добра, з поділом праці і соціальною диференціацією, – все се аж в сій добі мусило знайти сильніший вираз, а переломившися в психіці, дати почин до цілих нових циклів словесної творчості, з новими мотивами, з новими формами і новою психологічною закраскою: новими підходами і новими методами розв’язання проблеми краси.

Те ж саме треба сказати про мотиви, зв’язані з організацією воєнної сили і воєнної верстви і тими соціальними змінами, які вона творила. Все се було в зав’язках, очевидно, ще перед розселенням, але розвинулось ширше й буйніше аж після розселення.

Цикли не були цілком нові, але вони розвинулись, зложились і скристалізувались уже в сій добі.

Поруч них, розуміється, жили, розвивались і змінялись під новими впливами нових умов життя ті цикли й групи мотивів, котрі ми оглянули вище як репертуар попередньої доби. Консерватизм життя і творчості боровся з його пластикою, з тенденціями приладження до нових обставин, поглядів і почувань. Старі обряди розмноження звіря і риби, вегетаційні свята і всякі магічні церемонії входили в круг нового календаря і асимілювались з чисто хліборобськими обрядами. На всяку обрядову поезію, як ми бачили, налягали осади нових соціальних умов. Тотемне оповідання набирало нових форм в характеризуванні дійових осіб і їх відносин, розмішувалось різними мандрівними мотивами, розроблялись епізоди, зв’язані з такими явищами, як сонце, мороз, вітер, град – елементи космічні, особливо важні в хліборобськім господарстві.

Та, з другого боку, і творчість сих часів, розуміється, також не дійшла до нас в своїм первіснім виді. Довгі часи, котрих продукцію ми тут хочемо оглянути, – приблизно тисячоліття, що розпадається на дві половини: добу чорноморсько-дунайську і добу перших класово-державних формацій (києво-галицької держави), – вони дуже далекі від одностайності. Такі факти, як турецький натиск, руїна Чорномор’я і відплив відти людності, формування київської держави, християнізація і рецепція візантійського права і книжності, – вони вносили основні зміни в економічне, соціальне і культурне життя, відбивались глибоко на народній творчості, зміняли її, клали нові верстви на старі, які почасти асимілювалися з ними, почасти їх асимілювали. Потім, в пізніших віках, вся ся творчість ще раз підпала великим змінам, здебільшого була наново проредактована – і не тільки щодо форми, але і в змісті підпала значним перемінам, як побачимо потім. В величезній масі ми маємо матеріал уже сеї останньої редакції, в котрій твори старої чорноморсько-київської доби, так як і попередньої – найстаршої (з-перед розселення) – тільки в дещо меншій мірі – були перероблені, перетворені і лише в фрагментах задержали свою первісну форму, закраску, психологію.

З огляду на присутність таких пізніших елементів в народній поетичній традиції історики літератури часто вагаються, не знаходячи відповідного місця для неї в загальній історично-літературній перспективі. Тим часом як старші історики літератури цілу старшу традицію трактували як вступ до письменної літератури 1,

1 З такого становища написане було Введеніе въ исторію русской литературы Владимирова, 1896, цінне добором фактичного матеріалу, історичного і фольклорного (українського також). Інтересна, з іншої сторони, як проба використання новіших ідей про зав’язки словесного мистецтва в примітивнім житті (поглядів Ніцше, Біхера, Фразера, Гросе й ін.) «Исторія народной словесности» Е. Анічкова (в серії: Исторія русской литературы, московського видавництва «Мир», 1908 – 1910), вийшла першим, ніби вступним томом, але задумана була як друга частина в схемі: історія писаної літератури до XIX в., історія усної словесності і історія літератури XIX віку. Огляд усної словесності зроблений тут по відділах: замовляння, християнська легенда, казка, пісня, билина, духовний стих, історична пісня, народня драма, кінчиться і оглядом сектантської поезії XIX віку.