Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 31 страниц)

Вияви ж личко на оконечко,

А з оконечка на подвір’ячко:

Твоє подвір’я орда забрала,

Татаре взяли, в полон займили!

Ой ісхопився, перехрестився,

Та крикнув же він на свої слуги:

«Служеньки мої, найвірнійшії.

Одні виведіть коня перського,

Другі винесіть меча острого,

Най я поїду, орду догоню,

Моє подвір’я назад оберну,

Назад оберну, краще збудую.

О вставай, пане, бо наступає

Погана віра, турці й татарці!

– А всідлайте ж ми бахматого коня

І подайте ми – ей – булат-шаблю,

Ей булат-шаблю, копію в руки!

Ой виїхали в чистеє поле,

Скоро ся зняли – зараз ся стяли,

Аж їм конички поприпадали.

Бахматим конем всіх татар стоптав,

А булат-шаблев всіх турців зрубав,

А копіїйков славойки достав

(Гн., 63)

Сів на коника, як вітрець линув,

Бай заднє войсько став здоганяти,

Як іздогонив, конем потоптав,

Середнє військо мечем постинав.

Переднє військо вогнем попалив,

Своє подвір’я назад відобрав.

Назад відобрав – краще осадив

(А в три сторони, а в три перії).

Перше осадив бай дівочками,

Друге осадив бай молодцями.

Третє осадив бай стариками:

Із-за дівочок село веселе,

Із-за молодців село огрядне,

А з-за стариків порада в селі

(Шух., 100).

Герой при тім, чи не залежно від того, здибає чи на поєдинок викликає турського, чи невірного, чи якого-небудь іншого ворожого царя, вбиває або бере його в неволю, і хоч той як проситься, щоб його пустив, приводить у свою землю. Тим здобуває славу – або царство, королівство і т. д.

Скоро догонив, на ніч обложив,

Скоро ся зняли, в той раз ся стяли,

Аж їм коника поприпадали,

Аж їм шабельки повиперхали,

Аж їм шапочки та й поспадали,

Ой, як Біг поміг, N. N. переміг,

А імив коня близько стремена,

А на тім кони та й ще короля.

– Ой пане N.N., або мя зотни,

Або мя зотни, або мя пусти!

– Я тя не зотну, я тя не пущу,

А я тебе веду у свою землю,

Я в своїй землі правди добуду,

Правди добуду, королем буду!

Ой приїхали у Турещину,

Стукнули-грякнули, як гром загримів,

Блиснули шаблями як блискавиця.

Виїхав к нему сам турецький цар:

Хто кого спограе – той того споймає,

А N. спограв бай коня споймав,

Прив’язав царя коню до хвоста,

А пустив царя по пожарищі.

Ти господарю, чом N. N.,

Згорда ти собі та починаєш,

Сивим коником бай виграваєш,

Коником граєш, царя взиваєш!

Скоро ж го узрів, та й мечем ізвив.

Побіля коня, близько стремена.

Ой цар невірний красно ся просить:

„Віте пусти мене, віте зотни мене!“

– Ні, не пушу тя, ні, не зотну тя,

Ой повезу ж тя в Руську землю,

Ой поведу ж тя чорним пожаром!

Ой чорний пожар ніжки підпалив,

Що ж йому з ніжок кров виступає,

Кров виступає, слід затапає,

А чорний ворон бай залітає,

Та його кровцю бай попиває.

Ой що ж то в полі забовваніло?

То ж N. N. з війни їде,

З війни [він] їде, коника веде,

Побіля коня – турського царя.

А за ним біжить турецький мужик:

«На тобі коня, верни нам царя!»

– Коня не возьму, царя не верну,

Поведу царя в свою сторону.

Отцю на хвалу, панам на славу 1.

Герой повертається з трофеями, здобичею, осяяний блиском і славою, так що люди його не пізнають – пізнають тільки милі дівчата, дружина парубоцька, найближча рідкя і особливо мати:

І вже синонько з війноньки йде,

Коником грає, сам ся втішає,

Що звоював турчинонька —

Везе копієньку на позначенько.

А там людкове з церковці йдуть,

З церковці йдуть та й ся дивують:

Що освітило село N. N?

Чоловічки 2 мовлять: місяць то сходить,

Жіночки мовлять: Зоря зоріє.

Парубоньки мовлять: Наш то братонько,

Дівчатка мовлять: Наш то миленький.

Вар.: Міщане мовлять, що сонце сходить,

А мати вийшла – що мій син іде,

Що мій син іде, корогов несе,

Корогов несе королівськую.

Матінка мовить: Мій тото синок!

Я го пізнала по уродонці,

По уродонці, по кошуленці.

На нім кошулька як день біленька.

Та й уродонька барзо славненька 3.

1 Антонович, с. 23; Гнатюк, II, с. 60 – 1.

2 Розмір вказує, що тут пропав якийсь більш архаїчний вираз.

3 Гнатюк, с. 66, 89, 125 і 48.

Його подвиги роблять його улюбленцем дівчат, які одна перед другою обдаровують його богатими дарунками:

Одна любила, шапку купила;

Друга любила, пірце му дала;

Третя любила, коня дарувала.

Від тої шапки зорі зоряли,

Від того пірця сонце сияло,

Від коня віє буйний вітер.

[Іде опис коня].

Одна любила – коня ми дала,

Друга любила – шапку купила,

Третя любила – пірце взлотила.

Від коника місяцю світить,

А від шапочки зорі зоряють,

А від перця сонце сияє —

Ой тото перо перевиване,

Сріблом та золотом покитичане

(Г., 111, 116).

Мотиви сі відповідають, з одного боку, тим героїчним сагам-оповіданням, які ми знаходимо в наших старих літописах і повістях, приложені до різних історичних чи легендарних осіб, з другого – темам билинним, пісенним і казковим.

Напр., перекази про походи на Царгород Олега, Ігоря, Святослава і великі дари, піднесені їм там за викуп від обложених міст, переляканих ворогів і т. д., мають свої паралелі в популярних колядках про походи героя-парубка на різні міста і взятий з них викуп. Ряд міст, котрі він облягає, що починається Білгородом і кінчається Царгородом (в середині можемо собі уявити який-небудь Звенигород, Райгород і т. д.), тхне старинною дружинною традицією. Мотив помітування героєм різною добичею, за котру він не кланяється і не дякує, аж нарешті приводять йому те, що він хоче, – відповідає літописному епічному фрагментові про Святослава, котрий легковажить всякі дари грецькі і тільки за зброю дякує. Там дівчина, тут зброя, але мотив перебирання викупом – той сам 1.

1 Се завважили вже Антонович і Драгоманов, с. 19.

З другого боку, зовсім вірно (ще Костомаровим!) відчуто було споріднення сеї колядкової теми з походами-сватаннями Володимира Вел., обробленими старою дружинною поезією. Поєдинок Кожум’яки з Печеніжином під Переяславом або Мстислава з Родедею відбивається в наведеній темі поєдинку з турецьким царем і т. д.

По духу і типу героїчні оповідання колядок близько підходять до фрагментів дружинної поезії, включених у наше літописання – скажім, як оповідання про Летську або Листвинську битву, слово про побіди Мономаха над половцями. Ряд спільних поетичних оборотів помічаємо в сих дружинних мотивах колядок і в «Слові о полку Ігоревім». Сей герой, «що із вечера коня осідлав, а вже к світові під Царгород став» (с. 230) – чи се не товариш віщому Всеславові, що з Києва до півнів прорискав до Тмутороканя? Зрештою нижче побачимо ще сі паралелі.

Ряд мотивів повторюється в циклі билиннім. Я навів више цікаву паралель змієборства Добрині з боротьбою з змієм колядкового героя, зазначену вже давнішими дослідниками. Подробиця колядки про те, як герой обирає собі «найменьшого коника» в стаді 1, нагадує підховання коня Іллєю. Колядковий мотив про героя, що рубає обложений город 2, повторює старий епічний мотив – не тільки про Болеслава Хороброго, але і половецького Боняка, що рубав мечем Золоті ворота 3.

Самі подробиці зброєння і зборів до походу нагадують старий стиль, що заховався в билинах. Навіть деякі слова, як терем, ізба, булат, паволока, гривні, жемчуг, жуковина; такі епітети, як вороні коні, тугі луки, чистеє поле, синєє море і т. под, тхнуть сею старою традицією.

З другого боку, сі величальні теми стоять в одній площині з фантастичною казкою (казкою про пригоди або про щастя, як її називають, пор. вище: власне, з тою формацією її, де людина, виведена в ній, перестає бути пасивною забавкою в руках різних звіриних чи демонічних істот, а набирає прикмет героя або бодай носія свого власного щастя й удатності, котрою переборює всі перепони і всіх ворогів. Такі от казкові мотиви про звірів, які вірно служать героєві за те, що він їм поміг чи помилував в трудну хвилю. Про дивні способи, якими завдяки різним чудесним помічникам, але в тім і власному розумові, догадливості, доброті, великодушності, сей герой бере перемогу над ворожими замислами і доходить високого становища, дістає руку царівни, царство і т. д. Вони стоять в одній лінії з вище наведеними темами про молодця, який дістає на свою службу сокола, орла або змію 4,

1 Ой у Київі там на мураві

Виходить ми там вороне стадо,

Межи тим стадом найменьший коник.

Ой обібрав ся білий молодець:

– Я го спіймаю та й осідлаю,

Сяду й поїду Львів розбивати.

Очевидно, се той же малий коник, що творить різні чуда в казках.

2 Ой попід Ільвів на оболоню

Коником іграв, шаблев Львів рубав (Гн., II, 44).

3 Під час облоги Києва 1151 р. убито Севенчу, сина Бонякового, Що похвалявся: Буду рубати Золоті ворота, як мій батько («хощю сЂчи в Золотая ворота, якоже и отець мой»). Розуміється, се чисто епічна подробиця, хоч і включена до повісті, написаної по гарячим слідам події.

4 Крім вище наведених, напр., ще така колядка з старих записок Ходаковського про соколів, що служать молодцеві:

Стояла тополя край чужого поля,

А на тій тополі чотири соколи.

Перший сокіл полинув в виноград,

А другий сокіл полинув на Дунай,

А третій сокіл полинув на чистеє поле.

[А] четвертий сокіл полинув під небеса.

виводить з пущі заблуканих молодців, що здобувають йому красну дівчину, яка в інших варіантах стає царівною чи королівною і приносить йому царство і т, д.

Молодець, що трубить у золоту трубу, і король, зачувши її, каже, що коли б знав, чий то син заграв, за його б королівну оддав і в придане півцарства додав, – або царівна наміряється поділитися з ним своїм царством нарівно. Король, що обіцяє дати свою доньку тому, хто потрапить осідлати і сісти на коня, котрий нікому не дасться. Кінь, який виробляє чуда, перескакує через море, колитами розбиває скали, – се мотиви так добре відомі нам з казок, що про се нема що й говорити 1.

1 Напр.:

Ой в чистім полі стоїть стаденько,

Стоїть стаденько коней вороних.

Найшовся тамка кінь вороненький,

Ані спійманий, ані сідланий.

Ой казав цісар: хто го спіймає,

Хто го спіймає та й осідлає,

Той возьме собі у царя панну,

Панну молоду так як ягоду...

Гей на поленьку стояло стаденько,

Між тим стаденьком оден недоборець,

А зачало за ним три громади гнати,

Гнало за ним, гнало, не могло дістати.

З винограду летить – куропатву несе!

З Дунаю лине – срібний перстень несе!

З чиста поля лине – стадного коня женеї

З-під небес лине – красуню панну веде!

(Гн., 226).

Дігнав же його пишний N. N.

Скоро го дігнав, зараз го спіймав.

Скоро го спіймав, зараз осідлав...

За житом, житом, та й з очеретом.

Там ходило воронеє стадо,

Поміж тим стадом сірий кінь грає.

Усі ловили, та й не вловили,

N. N. припав – коника піймав,

Коника піймав, узяв осідлав,

Та й сів, поїхав до царівни в явір

(Гн., 208 – 9).

Мусимо рахуватись тут, розуміється, з мандрівними мотивами, з пізнішими змінами; мусимо, з другого боку, також пам’ятати, що в колядковім циклі сі героїчні мотиви стяглись, зсілись, упростилися й збідніли, тому що звелись головно до теми про сватання або зробились заспівами до величань і т. д. Тут, як і у інших сферах, ми маємо тільки фрагменти старої героїчної поезії, котрої частина затратилась під напливом інших мотивів, частина заховалася в північнім билиннім циклі бо, нарешті, прибрала нову історичну обстанову – доби козацької, про котру буде мова потім.

ПОЕЗІЯ ПОДРУЖЖЯ

(Присвячується пам’яті «прапорщика армейських походних полків української дівізії» Григорія Калиновського в 146 річницю його «Описанія украинскихъ свадебныхъ простонародныхъ обычаевъ» (1777).

Глибокий психолог-аналітик, Потебня, орудуючи засобами тільки філологічними, підніс тісний внутрішній зв’язок ідей подружжя і воєнної відваги й удачі. Він вказав на той інтересний факт, що у різних слов’янських племен слово «храбр», хоробрий, воїн, означуючи героя, заразом значить також і жениха. З сього становища він радив оцінювати і назву «козака» в нашій піснетворчості, яка означає вояка і заразом аманта, героя еротичної лірики. Він навів різні мотиви, де здобуття дівчини і шлюб з нею представляється під формою здобуття міста, побіди ним, і навпаки – здобуття міста, стола, володіння описується в формі сватання 1.

Паралелізм сей в нашій старій поезії зрештою не був секретом і для старших дослідників, напр. Костомарова, який також вказував на сплетення мотивів сватання і завоювання в легенді про Володимира і звісну поетичну фразу «Слова о полку Іг.» про Всеслава («върже Всеславъ жребій о дЂвицю себЂ любу») влучно толкував, що тут дівчина означає місто, княжий стіл, і вибір дівчини відповідає виборові політичного плану, рішенню здобути київський стіл.

Так психологічно, і навіть філологічно – розгортуванням тих самих виразів то в сфері воєнних, то в сфері подружних відносин і уживанням їх то в значенні перемоги і здобування воєнного, то подружнього або еротичного – пояснюється тісний зв’язок мотивів обох сих категорій, переходів образів і символів з одної до другої і т. д.

Орудуючи засобами соціологічними, приходимо до того самого виводу. В ідеї подружжя довго і уперто живе ідея насильного заволодіння, здобуття силою чоловіком жінки, так що в весільнім ритуалі у безконечного числа народів різних рас і різних країв, вже довго потім, як подружжя стало актом добровільного порозуміння, свобідного і непримушеного обопільного вибору, підчеркується, як доказ правосильності сього подружжя, факт насильного заволодіння 2.

1 Объясненія, II, c. 652 і дд.

2 Див. мої «Початки громадянства», с. 150 дд.

З другої сторони, різні ідеї, які кореняться в релігійних поняттях, зв’язаних з родом як культовою групою, змушують родичів розглядати вихід дівчини з роду матері і перехід її до роду молодого як акт насильний, котрий ставсь без їх волі і згоди, так що при всіх дійсних прикметах добровільності заключеного подружжя або обидві сторони – з роду молодої і молодого, або тільки одна – а саме рід молодої – мусять симулювати свій гнів, своє бажання помсти за довершене насильство і т. д.

Соціальні факти, які приносяться з організацією парубоцької верстви й використуванням її в інтересах оборони і взагалі воєнної сили, з свого боку, додають нові психологічні мотиви, які заволодіння дівчиною зв’язують спеціально з воєнним заняттям і роблять еротику одною з приналежностей чи окрас воєнної спеціальності. Вільна любов і свобідні зносини з дівчатами вважаються привілегією сеї верстви, яка, в інтересах племені, умисно, можливо, довго затримується на воєнній, бездомній і безгосподарній стопі. Сексуальна і всяка інша свобода практикується як привілегія воєнної служби, воєнного заняття, і з тим твориться подвійна етика сексуальних відносин: одна в межах верстви парубоцької, друга в межах того громадянства, яке вже вийшло з безженного стану. Те, що дозволено нежонатій молодіжи, спеціально парубоцтву, трактується як вчинок неморальний, необичайний в тій частині роду-племені, яка живе в родині, в сім’ї. Рід-родина в своїм кругу не терпить свобідних сексуальних зносин, але для парубків з воєнного куреня вважається допустимим насильне заволодіння доньками, а навіть часом і жінками «філістрів». Особливо коли тут мова йде про воєнний курінь привілегійованої верстви чи племені в відносинах до людності підвласної, завойованої, низшої. Жінка, яка підпала такому легалізованому насильству, вертаючись «по минованію надобности» назад до своєї родини, мусить тільки проробити певні обряди очищення – як се зробила Урієва жінка, підпавши насильству голови воєнної верстви царя Давида, – і з сим інцидент вичерпується.

В нашій українській етнографії ми маємо досить пережитків подібної подвійної моралі. Хлопець, який починає «парубочити», себто вступає до парубоцької, «молодецької» (кажучи старшим терміном) верстви, до певної міри виходить з-під власті голови родини й її трудової дисципліни; він може занедбувати свої трудові обов’язки, може й хапнути собі щось з родинного запасу на потребу своєї парубоцької громади. Так само робить дівчина, для досвіток, і се не вважається нечесним, і в сих ослаблених формах ми, очевидно, маємо останки колишньої, старої, подвійної етики верстви нежонатої і верстви, зв’язаної моралею родини.

Ще яскравіше виступає сей контраст в оцінці сексуальних відносин. Нема чого говорить, що нинішні досвітки і вечерниці, які звелись на просту забаву молодіжи і спільне спання хлопців і дівчат і зовсім позбулись характеру сексуальної сумішки, давніше були зовсім реальною сумішкою. Вона вважається вповні дозволеною і законною для молодіжи, організованої в «парубоцькій» чи «молодецькій громаді», в парубоцькім домі чи гридниці, тим часом як у той же час у своїх стінах родина вимагала від своїх членів сексуальної чистоти, непохитної вірності і т. д. Ми добре знаємо сю подвійну етику козака чи запорожця, коли він почуває себе членом воєнної організації супроти людності цивільної, чи філістерської, і вважає своїм правом, а навіть «молодецтвом» топтати родинну мораль, – і тоді, коли він, вертаючись до своєї родини, почуває себе членом роду, підвласним його обичаю і моралі, і боїться кинути на дівчину найменшу тінь – «бо сватати має». Наша народна поезія, а за нею й новітня література досить яскраво змалювала сю двоїстість, не постаравшись ніколи звести її до якоїсь формули, бо се і не діло поезії. Я ж позволю собі повторити тут те, що висловив уже раніше – що сей козацький чи запорозький обичай був, по всякій правдоподібності, продовженням обичаю давнішого, так як він існував в обставинах князівського і докнязівського ладу, тодішніх організацій дружини-молодіжи, і ще з старших, передкняжих часів, а правдоподібно – ще з передрозселення, коли також, мабуть, уже мали місце організації молодіжи, а з тими і конфлікти інтересів родини і племені.

З сього погляду український весільний обряд, в його різних варіантах, має незвичайний соціологічний інтерес, тим, власне, що він об’єднує і до певної міри примиряє в собі мотиви обох категорій – родово-родинної і воєнно-дружинної (розуміючи дружину в тім ширшім значенні, яке я зазначив вище – парубоцької воєнної організації). З сього погляду він досі ще не був аналізований, хоч деякі дослідники дуже влучно старались освітити його власне з соціологічного становища (розумію особливо праці Вовка і Охримовича), тим часом як інші (Сумцов, Яшуржинський і особливо Потебня) освітлювали його мотиви з становища релігійного (міфологічного) і літературного (поетичної символіки) 1.

1 Література вказана в Історії України, І, вид. 3, с. 344 і 562.

Але обряд сей дає такий складний і разом з ним безконечно цінний і багатий синтез різних категорій мотивів і різних епох, що коло нього ще лишається багато праці, і я був би дуже рад, щоб ті короткі замітки, які я можу йому присвятити в сій праці, викликали нові студії над ним як пам’яткою соціального побуту і поетичної творчості.

Я вважаю, що весільний обряд в основі своїй представляє сполучення двох різних форм заключення подружжя.

Перша – се порозуміння, договір родів молодого і молодої, який переводиться головами, «старостами» сих двох родів, при участі інших членів роду – кожного з свого боку. Ся сторона весільних обрядів – се майже єдиний, в кожнім разі найбільш повний і дорогоцінний відгомін родового пожиття, який ми маємо взагалі в нашій традиції. Невважаючи на свою фрагментарність, на розміщання з іншими мотивами, він доносить до нас не одно ще безпосередньо з тих старих допереселенських часів, коли родоплемінні відносини були підставою соціального ладу, моралі і обичаю 1.

1 Ось кілька тих родових тем для прикладу:

Ой сій, мати, овес на наш рід увесь,

Щоб наш овес рясен був —

Щоб Івасів рід красен був.

А в полі овес рясен [bis], а в нас весь рід красен,

А в нашому роду не буде переводу,

Од старшого до меншого, суди, Боже, до мезинного.

Вийду я на билину, стану я на билину,

Крикну я на родину:

Сходися, родоньку, сходися в купоньку,

Як близький, так далекий,

Убогий і багатий, подарунки відбирати,

Житнії, пшенишниї, все в Бога велишнії.

Ой припади, Марусю, до столу,

Да пусти голос по двору,

Нехай почує рід, плем’я

І твоє вірне діверє.

Як почують зовиці – заскачуть,

Як почують сестриці – заплачуть

(Чуб., ч. 816, 869, 1098, 1184).

Ой роде, роде багатий,

Даруйте товар рогатий:

Даруйте, роде, овечки,

А ви, сестрички, телички,

А ви, сусіди, намітки,

А ви, братіки, коникиї (Мат. етн., III, 167).

Вар.: А ви дайте, братчики, баранці,

А ви дайте, сестрички, ягнички,

Ви, далекий родочку, червоні (Zb. wiad., X, 51; XI, 137).

Зазначу ще, одо на Бойківщині (Турка) староста половину коровая крає «свому народові», а половину лишає «тому народові» (Мат. етн., X, с. 100).

Староста молодого розпочинає переговори з родиною молодої, і коли та дає на се згоду, він переводить потім операцію викупу дівчини для свого молодого родича від родичів дівчини. З сторони дівчини староста її роду проводить і пильнує всіх формальностей – дає благословення своїм старостинським скиптром-палицею на всі ті церемонії, які забезпечують законний, безпечний і щасливий перехід його молодої родички до чужого (але співплемінного) роду. Вся процедура поставлена під охорону релігії; на кожний акт, на кожну церемонію дають благословення староста і батьки (їх функції часто спливаються), і покликується поміч вишніх сил, опікунів роду і родини.

Тепер на кожнім кроці фігурує Трійця, Ісус Христос, Пречиста Мати, святі й ангели як протектори, що освячують і ущасливлюють подружний союз. Коли вилучити сі християнські додатки, виступають наперед два ряди мотивів. З одного боку, космічні сили – сонце, місяць, зорі, які так само, в ролі вишніх протекторів, покликуються як промотори і первовзори різних актів 1.

Райське дерево (гільце) виступає як символ живої сили новозаключного подружжя (зазначую, що саме слово рай, ірий, вирій, і поняття, з ним зв’язані, старші від християнства і від нього в своїй первооснові не залежні) 2.

1 Наводжу кілька мотивів в тім роді:

Мати Івася родила, місяцем обгородила,

Зорею підперезала, до тещі відпроважала,

З скрипками, цимбалами, з молодими боярами, —

Мати Марусеньку родила – місяцем обгородила,

Сонечком підперезала, до свекорка провожала (Чуб., 87, 118, 133).

– Одсунь, Марєчко, віконце та подивися на сонце:

Чи високо сонце на небі, чи хорош Іванко на коні?

– Хорош, матінко, чорнобрів!

– То ж тобі, доненько, Бог судив!

Світи, звіздочко, ясно,

Щоб у Марусі личенько було красно.

Світи ще ясніше, щоб було краснійше,

Івасеньку, веселійте! (Чуб., 136, 137).

Слала зоря до місяця, рано, рано, ранесенько:

– Не заходь ти раній мене, ой місяцю, товаришу!

Зайдемо обоє разом, освітимо небо і землю!

Слала Марія до Іванка: – Ой, Іванку, мій друже вірний!

Не сідай ти на посаду наперед мене, рано, рано, ранесенько!

Сядемо обоє разом, звеселимо ми два двори:

Ой первий двір – батька твого,

А другий двір – батька мого.

!!(Вар.: отця і неньку, усю родиненьку) (Чуб., 112, 156).

Дуже цікава також ся поліська співанка (співана при переїзді молодої до дому молодого), яка тхне дуже передхристиянським богом:

Радуйся, земле (2) – сам Біг да на небо іде.

Радуйся, мати (2) – син невістку везе і т. д. (Чуб., 423).

2 На сім пункті було інтересне розходження в поглядах між прихильниками міфологічної теорії, з котрих був Потебня, і між оборонцями впливів християнської легенди, котрі боронив особливо Веселовський. В праці Сумцова, Культ. переж., 188, можна знайти огляд сеї контроверсії і посередній погляд автора.

Вода – сей символ розмноження і парування – супроводить всі стадії його, почавши від новорічного, теперішнього йорданського поливання закоханих пар 1 і великоднього обливання та літніх грищ коло води і до весільного акту кроплення водою молодих при вступі до нового двору і обрядового умивання або купання після комори (перед вступом в супруже життя), котре сильно виглядає на форму старого заключування подружжя «у води» 2.

1 Після обіду дівки і парубки йдуть на Ордань і умиваються там свяченою водою: парубки умивають дівок, а дівчата парубків, – «тим паче як котра дівка має собі парубка, то вона заздалегідь підмовить, що як прийде на хрещення, то щоб на Ордані умитися удвох: вона його, а він її, бо та вода, кажуть, така зводна, що як тільки вони умиють одне одного, то обов’язково поберуться. Мат. етн. XVIII, с. 166 (Полтавщина).

2 Кроплення молодих або цілого поїзду водою. – Чуб., IV, с. 428; Мат. етн., X, с. 139.

Умивання молодих на ріці після комори, причім молодий миє молоду, а вона його, і утираються одне одному в пазуху. – Мат. етн., X, с. 100 і 149 (тут вірування, що вона при тім перетворюється в вино, – ще одна аналогія з новорічними віруваннями).

Молода після комори йде по воду до криниці, і тут водою, нею набраною, свахи і бояре обливають одне другого. Потім молода набирає вдруге, і з сею водою старший боярин веде її на хустці (котрої один кінець держить він, а другий – молода) до хати молодого при співі пісень. – Мат. етн., XIX, с. 73.

Молодята разом з старшими чоловіками і жінками бродять у воді; теща тричі обводить невістку у воді, по сім невістка набирає води і кропить своє нове обійстя, а баби співають: «Кропи, невісто, кропи, де крапля води впаде, там стадо волів стане». – ibid, c. 29 (Бойківщина).

По сій доперва церемонії молоді йдуть «на вивід» до церкви. Але інтересно, що подекуди – як от у Переяславщині (Чуб., 591) – ритуальне умивання при криниці заступає собою церковну церемонію. Після комори, коли церква близько, ведуть «скривати» молодих до церкви; коли церкви нема, то ведуть їх «скривати ся» до криниці: накривають молодого і молоду хусткою, вони миються під хусткою і витираються хусткою, що їх накрито. – Чуб., с. 591 – 2.

В зв’язку з сим, мабуть, стоїть порада молодій не журитись своєю долею, а «умитися у криниці і помолитися Богові» (Ой мовив єси, кленов листочку), або така пропозиція:

Є в мене криниця край перелазу,

Та вмиємось, милесенький, обоє разом (Чуб., V, с. 119).

Огонь – широко розповсюджений звичай переводити молодих, чи цілий поїзд, через розложений на дорозі огонь уважавсь настільки важним моментом, що не переведена через огонь («не підсмалювана») жінка не вважалася in таnu mariti, у власті чоловіка; він не міг її бити, не мав права затримувати, коли б вона хотіла собі піти від нього, і т. д. 1

З другого боку, до участі в довершенні весільного обряду покликуються таємничі сили домашнього огнища: стіни, що стережуть його, поріг, що відмежовує від чужих, злих сил; огнище-піч і духи предків, що живуть в ній. Обрядовість дуже складна, розгалужена, так що на різних паростях її нема змоги тут спинятись.

Хліб – подавець життя, всі прилади, якими він виготовлюється, особливо діжа, в якій він розчиняється, і віко її, котрим він накривається під час свого таємничого «росту».

Ролі сих предметів в весільнім ритуалі дають розуміння тої економічної, господарської основи, на якій спирається обрядовість і подружній союз. Хліб – сей продукт хліборобського господарства і домашнього хазяйства, його основа і центр – освячує нове подружжя і служить його фундаментом. Обмін хлібами між родами молодого і молодої – се підстава договору. Він уже сам, властиво, рішає справу, все дальше – се церемонія 2. І тут, в церемоніях, хліб грає першу ролю. Він не проста жертва Богам, він свята річ, фетіш чи Бог («святий коровай», як він зветься в піснях), який сам посвячує, стверджує і благословляє нове подружжя 3.

1 Чуб., IV, с. 428, 591, 598, 602, 642; Мат. етн., XIX, с. 95, 170. Найдокладніше про значення сього обряду Литвинова в Мат. етн., III, с. 143.

2 Інтересне оповідання навела Литвинова з Сіверщини: Жінка, котра прожила кілька літ з чоловіком без вінчання, тому що у неї попередній чоловік пропав без вісті, не хотіла вінчатись і тоді, коли ся формальна перешкода відпала: на її погляд, вінчання не могло нічого додати до правосильності її подружжя, заключеного обміном хліба і зарукою: «йшла за Саву не як-небудь, а як слід: Сава приходив з хлібом і з горілкою і з старостою; узяв мене від батька й могорич пили і руки давали» (Матеріали до укр. етнології, III, с. 172).

Ястребов в своїй студії про весільний хліб (Свадебныя обрядовыя хлЂбы въ Малороссіи. – K. Старина, 1897, VI) переказує спомини старожилів колишньої лінії, що весільний обряд в трудних умовах переселенського життя зводився до того, що молоду пару обводили паоколо діжі, на котрій був положений хліб. Обряд сей у великій весільній драмі, там, де вона розгортується вповні, сходить на другий план, а тим часом він, очевидно, був колись центральним актом.

Там же цитуються спомини бурлаків-заробітчан про те, як по економіях брали шлюб у отамана своєї ватаги через просте благословення хлібом.

3 Рухай, рухай, короваю, із Божого раю!

Ми до тебе готовесенькі, як лебеді білесенькі.

Вийся, короваю, єще вище від раю,

Як душейка по раю, а рибойка по Дунаю!

Короваю, мій раю, я коло тебе іграю —

На золоті качаю, на сріблі сажаю.

Світи, місяцю, з раю нашому короваю,

Аби був коровай красний, як сонечко ясний!

Проси Бога, Марусенько, щоб Бог дав,

Щоб ти ся коровай вдав,

Як день білий, як Бог милий,

Як яснеє соненько, що світить в віконенько.

Ой Бог нам дав – коровай нам ся вдав:

Ясний, красний – як місячейко,

Як яснеє сонейко!

Славлено да преславляно, да на стоді поставляно —

На столі-престолі славен наш коровай стоїть!

Де ж ти бував, що ти чував, святий короваю?

Бував же я, чував же я місяця з зорею.

Не єсть же то, не єсть же то місяць із зорею,

А єсть же то, а єсть же то Іванко з жоною

(Чуб., с. 216, 227, 230, 234, 245, 246, 247).

Оба роди, які зав’язують новий подружній зв’язок між двома своїми молодими членами, під протекторатом («під авспіціями») сих релігійних ідей і атрибутів, на кожнім кроці підчеркують добровільний, радісний, веселий (через те се ж воно і «весіллє») 1 характер сього союзу, – що він творить новий зв’язок між двома заприязненими, спорідненими родами, скріпляє й затіснює їх відносини. Се маніфестують з обох сторін особливо жінки – сторожі домашнього огнища і його мирного життя. Такий характер має поява «світилки», дівчини з роду молодого, яка приходить немов заложниця чи обмінниця на чолі поїзду молодого, гарантуючи, що рід, віддаючи свою дівчину, може собі дістати дівчину з того ж роду навзаєм 2. Ще виразніше виступає се при тім же приході, коли дві свахи, з роду молодого і молодої, стрічаються на чолі обох сторін на порозі хати молодої, з хлібом і сіллю і з засвіченими свічками: цілуються, ставши правими ногами на поріг, і зліплюють свічки докупи на знак повного об’єднання нової пари 3.

1 «Веселення» роду:

Дай же, Боже, в добрий час,

Як у людей, так і в нас,

В щасливую годину

Звесели [ти] родину.

Звеселися, родино,

Щоб нам жито родило,

Ой як жито, так й овес,

Звеселися рід увесь! (Чуб., 98).

До бору, свати, до бору,

Да рубайте сосну до долу,

Да трощити її на тріски,