Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 31 страниц)

(Мажуранич, 174).

Сербська величальна пісня описує оранку господаря і засівання жемчугом:

Jедени волове, сребрни ярмови,

А палице су им од сухога злата.

Прва имъ je бразда, ка’но сjаjна звjезда,

Чисто им je жито, ка’но чисто злато.

По ньиви им шета кућна [домашня] старjешина,

Из десног рукава бисер просипала,

Бисер просипала, снахе дозивала:

«Ходте, мила снахе, бисер да купите [збирайте],

На злато нижите, на врать га носите...» (Качіч-Міошіч, 156).

Вище наведена польська колядка так описує новороджених волів:

A jakież im imię damy?

– A jednemu złotorożek,

A drugiemu srebrnyrożek.

– Cóż na nie zrobić każemy?

Srebrne jarzma, złote zatki (занози)

Będą orać małe dziatki’.

Образи чудесного коня, з таким замилуванням розроблені в українських величальних піснях, між іншим, в формі розмови героя з конем, його наміру продати коня і под., вказані в румунській колядці. Молодець-герой хоче продати коня, кінь дивується, не знаючи за собою ніякої вини. Одно він може пригадати: «Коли ми билися на морськім березі з турками, з франками, франки нас погромили, турки побили, в море покидали, багато там потонуло, а я поплив морем вздовж і впоперек – одним винуват2: зачепився за перо мурени [риби] і замочив полу твого кафтана 3, край кишені, але, вийшовши на беріг, я висушив їх, подувши з ніздрів». Тоді господар заспокоює, що хотів його тільки спробувати 4.

1 Пор. українські образи вище.

2 D’asta’ sŭ vinovatŭ.

3 Pólą de kaftanŭ.

4 Веселовський: Румынскія, славянскія и греческія коляды (Разысканія, VII – Сборникъ, т. 32), c. 278 – 9. З приводу сього цікаві замітки Потебні, II, с. 683 – 4. Принципіально погоджуючися з тим, що через румунів могли йти на Україну полудневослов’янські і грецькі мотиви, він взагалі більше добачав укр. впливів в румунськім, ніж навпаки, і спеціально вказаний Веселовським образ вважав залежним від слов’янського, спеціально укр. взірця, краще і повніше розробленого:

Ти згадай, пане, свою пригоду,

Свою пригоду, мою вигоду:

Як ми з тобою на війні були:

Як нас татари в Дунай нагнали:

Єдні втонули, другі сплинули,

А я скочив та й перескочив:

Та й не замочив ні копитечка,

Ні копиточка, ні стременочка,

Ні поли каптана, ні чобота сапьяна,

Ні ящур-сідельця, ні тебе, молодця.

Для теми «вінець на воді» хорватська паралель:

– Рибари, рибари на тихом Дунаjи,

Jecтe ли ми вид’ли моj венац зелени,

Кад ми je одплавал по Дунаjу, доли?

– Видила ге jесмо, вхитили га нисмо.

– Моj венац зелени воды су рознесле,

Моj венац зелени ветри розпухали,

Моj венац зелени магли [мгли] розмаглили

(Курелац, 65 і 56).

Пав’яний вінок – болгарська паралель:

Лазор [жених] са вози на златна колца,

Из село ходи, Богу ся моли:

«Я дай ми, Боже, дробен ми дъждец,

Трева да расте, паун да пасе,

Цере да хврга, моми да берат,

Моми да берат, венци да віят».

(Каравелов, 205).

Порівнюючи сі паралелі з східнослов’янськими, бачимо, що паралелі білоруські і великоруські далеко ближчі нашим: нераз близькі до подробиць, до буквальностей, так що являються простими переспівами тої самої пісні. Паралелі ж балканські дають подібності тільки в основних мотивах, які розроблюються там і у нас здебільшого незалежно, в деталях і комбінаціях. З того вивожу: споріднення українсько-балканські старші, ніж часи київські, від котрих ідуть аналогії українсько-білоруські та великоруські.

На закінчення ще кілька слів про форму.

Той матеріал, що ми тут розглянули, той, що доніс нам найбільше старих мотивів, в котрих можемо добачати відгомони часів чорноморсько-київських, се переважно обрядові, найчастіше величальні пісні, уложені в рівноскладових строфах простої, одностайної, архаїчної будови, схарактеризованої вище. Одним із засобів, котрим додається деяка змінність сьому досить монотонному співові, являється приспів, досить вільно і дотепно змінюваний. Старші рефрени, традиційні – одностайні і незмінні. Вони характеризують, очевидно, цілі цикли пісень:

«Ой рано!» – аналогічне з балканськими і зах.-слов’янськими приспівами (рано-найрано і под.), зв’язаними з стрічею нового весняного сонця, особливо при воді, раннім ранком – так що й сей обряд зветься «на ранило».

«Ой лелю» або «Ой ладо» – варіантом чого, мабуть, і галицький приспів: «Лелію!» – також широко звісне на Балканах, характеризує пісні паровальні і весільні 1.

Приспіви, як «Воїн бо воїн над усе військо подобен» або «Війне, війниче, молодий паничу» 2, мабуть, вказують на подібний характеристичний рефрен пісень величальних дружинних.

1 Пор. матеріал у Потебні, Объясн., І, c. 16 і д., II, с. 786.

2 Гол., II, с. 64, IV, с. 53; Гн., II, с. 45.

3 Вибираю і значу виключно корпусом Гнатюка як найповнішою, збіркою: ч. І – величання господареві і господині, ч. II – величання парубкові і дівчині, цифра означає тут скрізь сторінку.

Сі й інші аналогічні рефрени приходять потім в різних комбінаціях, але поруч них бачимо й інші способи приспівування. Приспів береться з першого віршу, доповнює його, і потім повторюється при всій пісні. Напр., як ми бачили вище в величаннях господаревого багатства:

В нашого господаря —

Приспів: Біг му дав!

Не заздростіте, панове-братя —

Дасть і вам! (І, 120 3)

Вар.: Біг йому дав!

Не завидуйте, милиї братя —

Біг йому дав. (І, 141)

То йому, то йому Бог дав,

Що вітця-матку шанує! (І, 191)

Господареньку, господиночку

Присп.: Встань горі,

Люба ти радість на дворі! (І, 153)

Чи дома господинонько —

Присп.: Ой дома, не повідають! (I, 217)

Ой славна була наша госпося —

Присп.: В тім дому,

Та ходить вона по домі,

Як пчоленька по лоні. (І, 237)

А в пана Йвана славная жена —

Присп.: Бог йому дав,

Бог йому дав

Славную жону у його дому (І, 242)

Мав Івасенько ворона коня —

Присп.: Сам молоденький,

Кінь вороненький. (II, 93)

Пішов же N. N. в чужую сторону —

Присп.: Жаль же його, Боже. (II, 11)

Ішов Андрушенько без ліс темненький.

Присп.: Не сам я, не сам я молод

У тім лісоньку загину! (П, 18)

Вар.: Там сам я, там сам я молод

В темнім лісочку, в жовтім

пісочку загину. (II, 132)

Або: Не сумно, не сумно йому

В темнім лісочку самому!

У господаря плужок найраньше вийшов —

Присп.: Бриніли, бриніли волоньки,

А всі чотири у злоті,

або: Всі чотири, всі чотири волоньки

Бодай здорові ходили. (II, 122)

Посіяла ленку на загуменку,

Присп.: А в неї, а в неї,

А в молоденькій а в неї! (II, 265)

Ходила Анна зеленим лісом

Присп.: Ой лісом, зеленим барвінком. (II, 137)

Пасла Гануня чотири воли

Присп.: В ялині, гей же в ялині,

При зелененькій дубині. (П, 219)

Пішла Касуня рано по воду

Присп.: Над Дунай, Касуня,

Рано по воду над Дунай. (II, 231)

Ой у Львові в роговім домі —

Присп.: На ринку!

Вили віночки всі паняночки

З барвінку! (II, 177)

А в чистім полі коршмонька стоїть —

Присп.: Казано нам, повідано нам:

Доброє пиво,

Мід, горілочка, красна дівочка,

Підемо там! (II, 257)

Там на горонці, в новій коршмонці

Присп.: Іграли, іграли Угри,

По золотому метали. (II, 178)

Вар.: Заграли, заграли Вірмяни

На золотиї цимбали! (II, 179)

Прала дівчина шовкові хусги

Присп.: На леду, на леду, леду,

В студниці, кірниці. (II, 223)

Вар.: На леду, гей на леду,

На поледиці,

На студененькій водиці! (II, 256)

Або: На тихім Дунаю,

Близько коло края. (II, 224)

На серед села світлонька нова,

Присп.: Світлонька моя оріховая. (II, 3)

В нашого пана – пана крайника

Присп.: Писано, ей писано,

Золотом му терем писано! (II, 68)

А в соколонька а двір в острозі —

Присп.: Соколе!

А в соколонька чорні оченька

І брови! (II, 23)

Ой в полі, в полі садок саджений —

Присп.: Зелена, зелена яблонь

Червоні ябка зродила. (II, 201)

Стоїть ми стоїть зелений явір —

Присп.: Повій но,

Повій но вітре,

Прихили явір до землі. (II, 23)

Ой похилився дуб д дубонькови —

Присп.: Діброва!

Дуб зелененький, йа зелененький

Діброва! (II, 118)

А в городочку червона ружа —

Присп.: Процвітай,

Процвітай, червона ружа,

Рано в неділю. (II, 198)

Потім такі і подібні приспіви стають незалежними від змісту і довільно причіплюються до різних величальних пісень – колядних, волочільних, весільних і інших, і змінювання таких рефренів, різнорідне уложених з ритмічного погляду, вносить певну різнорідність в виконання сих пісень самою своєю несподіваністю. Правдоподібно, уведення таких несподіваних приспівів було умисним «трюком» аранжерів. Я вичислю деякі цікавіші приспіви, – між ними чимало дають дійсно поетичний, мальовничий, а притім незвичайно стягнений, до кількох штрихів зведений образ.

Насамперед кілька варіантів сього заспіву «Ой рано»:

Рано, рано, дуже раненько (II, 121),

Рано, рано, так борзо рано.

Враз з зорею (II, 122).

Ой рано, ой рано,

Рано борзо ранейко – на зорах (II, 169).

Рано-рано при зоронці (І, 244).

Рано раненько, світи зоренько (11,70).

Рано раненько, як сходила

Ясная зоронька ясненька (II, 162).

Зоріли, зоріли зорі

Дуже раненько на горі (І, 263).

В неділю, гей же в неділю,

В неділю рано ясне соненько сходжає (І, 175).

Або: В неділю, в неділю рано

Ясне соненько сіяло (II, 94).

В неділю, в неділю рано

Ой як соненько сходило (II, 227).

Вар.: Ясно соненько сходило (II, 183).

Сияе, сияч сонце

По всьому світу і в небі (II, 260).

Часом зоря рання робить асоціацію з зорею вечірнею:

Світила, ой світила нам

Ясная зіронька з вечера (II, 211).

По зорі, по зорі,

По ясненькому місяцю! (II, 150).

Зорейко, ясна зорейко,

Не заходи ж ти раненько! (II, 254).

Світи, світи місяченьку! (II, 1)

Іншим разом ідея раннього ранку вводить птаха як його вісника:

Заспівай, заспівай, соловію,

Перед віконцем на зілю! (II, 118)

Не літай рано-раненько на поле (І, 120).

Соколе!

Ой на дворі, над ворітеньки,

Щебетали ластівоньки (II, 136).

Не зовсім уже ясна асоціація образів:

Ой літай, ой літай, чорна галонько, з-низенька (II, 139).

Дунай, море, гомін хвиль приходять, напр., в таких комбінаціях:

Дунаю, гей Дунаю, тиха водонька, помалу! (II, 58)

Дунаю, гей-гей Дунаю,

Все в милім Бозі гадаю (І, 113).

Повій, повій, вітроньку, стиха,

Помаленьку на Дунай! (II, 168)

Грай, море, грай – радуйся земле до віку! (II, 57)

Бриніла, бриніла вода по каміненьках дрібненько! (II, 153)

Сей мотив потім варіюється ще так:

Бреніла, бреніла коса коло покоса з росою;

або:

Шуміла, шуміла коса коло покоса раненько (з тихенька);

і коротше:

Бреніла коса коло покоса! (II, 72)

Також:

Бреніли, бреніли воли яко соколи,

А все сивенькі на полі (II, 70).

Вар.:

Гей воли, гей сивенькі, гей воли! (II, 67)

«Рай» приходить, напр., в такім образі мішаного характеру:

Рай розвився, ой рай розвився —

Христос народився Та в його дому (І, 117).

Вар.: Христос уселивсь у сьому дому (І, 201).

«Вино» належить до найбільш уживаних приспівів:

Зелене, зелене вино —

А в три ряди саджено (II, 188);

або: То ми вино, ой то ми вино,

Що в три рядочки саджено! (II, 209)

Зелене вино

Барзо ранейко зацвіло! (II, 143)

Виноградь красна зеленая! (І, 164)

В неділю рано

Зелене вино саджено! (II, 147)

В неділю рано, рано зелене вино (І, 239).

Часто місце «вина» заступає калина:

Калино, калино-вино,

Винная моя ягода! (І, 232)

Або: Калино вино, винная ягодо! (II, 238)

Калино, ей калинонько,

Розвивай же си раненько! (II, 213)

Калино, калино малая,

Та ж тя водонька забрала (II, 140).

Калино, калино мала,

Вода луженьки забрала (II, 72).

Калино, гей же калинонько, | Тось ми биляво зацвіла,

Тось си гиляво розвила,

Тось ми червоно зродила (II, 140 – повторюється по черзі останній рядок).

В інших варіантах в місце вина входить рожа, хоча має й свою самостійну символіку:

Процвітай, процвітай, роже,

В неділю рано саджена;

2або: В неділю рано червоно (II, 140).

Квіте, ой квіте мій,

Червоная рожа, красний цвіт! (II, 230)

або просто:

Цвіте рожа червоненька (II, 252).

Інші ростинні мотиви більше одноманітні:

Яворе! ей яворе-явореньку,

Зелений листок на тобі! (II, 22)

Коротше: Ой яворе зелененький!

Ой не шуми, смереченько! (II, 20)

Зелена, зелена мурава,

А по ній роса студена! (II, 25)

Там на траві, на отаві,

або: Там на траві, на мураві (II, 1)

Зелен ромен на камені (II, 71).

Зрештою, вони приходять ще в символіці дівчини, як «калина», «рожа», «вінок» і т. под.:

Вію ж ти, вію ж ти квітку | Дівчино-серденько —

Та з зеленого барвінку! (II, 169) | Говори з нами хорошої (II, 168)

Чом панна, чом паняночка

З рути віночка не вплела?

Говори з нами, дівойко (II, 140)

Червоне, червоне зілейко,

Говори з нам, дівойко (II, 140)

або: Говорить з нами дівонька.

Ясная, ясная зоренько,

Мов, панно, мов, молоденька,

Промов словенько, зтиха словенько

А з нами (II, 163)

Уляночко, Уляночко-пані,

Говори з нами зтихенька (II, 261).

Зелене, зелене зіленько,

Говори з нами (II, 185).

В тім гаю я Марусеньку

По голосі пізнаю! (II, 220)

Що ж то ми, що ж то ми за тая

За панінойка славная (II, 140).

Дівойко, пана [!] дівойко,

А ласкавоє сердейко (II, 253).

Героїчні, дружинні мотиви:

Гордоє, гордоє паня,

Межи панами славноє! (II, 78)

Соколе ясний, паниче красний N. N.

Лелія! Та його ноженьки

В щирім золоті горіли! (II, 50)

Грай, коню, грай, кониченьку,

Під N. N. молоденьким, грай коню!

Грай, коню, грай, кониченьку

Воронесенький,

Під N. N. молодесеньким (II, 56 і 57).

Грай, коню, грай, кониченьку,

Під молоденьким панятем! (II, 42)

Подзвонюй, подзвонюй, коню,

Своїми узденьцями золотими! (II, 22)

Потупай, потупай, коню,

По тім скарбовім [?] камени! (II, 114)

На коню, на коню —

Злоте пірєчко на ньому! (І, 164)

Не чорно, не чорно

Перо по коникові полягло! (II, 103).

Хто уважно перейде сю антологію приспівів, пригадуючи собі ширші образи пісень, наведені вище, той відчує сей інтерес, який дає процес стягання таких більш детальних і мальовничих образів в короткий образ-символ, вміщений в такім приспіві. Вище було начеркнено ролю сього хорового рефрену в розвою пісні; нинішній приспів зіставсь як пережиток сеї далекої, примітивної старовини, поволі бідніючи і зводячись до таких малозначних і монотонних фраз, як нинішнє стереотипове: «Ой, дай Боже!» Але роль його в розвою символіки пісні, в її стилю, незвичайно стислім, який більше орудує натяками на звісні, колись розгорнені в усій повноті образи, не розгортуючи вже їх більше в деталях 1, – безсумнівно, дуже велика.

1 Сей характер нашої коляди підчеркнув свого часу Потебня (Объясненія, II, c. 442), характеризуючи «амплификаціи в великорусском стилЂ» – «противоположеном стилю м[ало]р[усской] пЂсни, дающей только необходимыя толчки воображенію, но не ведущей его на помочахъ, а предполагающей его самодЂятельность». Знаходив «сходный c великорусскими дешевый способ амплификаціи» також в колядках румунських, де «посредством введенія ненужныхъ, случайных или легко подразумЂваемых черт» «наивнаго каляканья», як він висловлюється, колядка розпухає до величезних розмірів.

На наших очах широкий образ стягається в строфу, строфа – в кілька слів рефрену. Напр., такий образ:

Там на ріці на Ардані – Ардан воду розливає,

Ардан воду розливає – Іван коня наповає (II, 12) —

стягається в приспіві:

Ардань-вода стадная (II, 10).

Або:

За горою а дзвін дзвонить,

Ясен-красен місяць ісходить (II, 131).

Варіант:

Ой за горою, за кам’яною,

Де дзвін дзвонить, там місяць сходить.

Або:

Ой за горами, за долинами.

Там дзвін дзвонить, місяць сходить (II, 129) —

стягається в короткий приспів:

Ой дзвін дзвонить, місяць сходить.

Такі символи входять потім в комбінації між собою і дають нові, часом досить несподівані і навіть дивні образи:

На дворі, гей же на дворі,

Злоте пірєчко на столі (II, 175).

2Пшеницю сіє, злото леліє,

Гордий молодець N. N. (II, 42).

Служило Юря в польського кріля,

Присп.: В залізі, гей в залізі,

Його ручєйки, його ножейки

В сріблі, в золоті горіли

(Гол., II, 53).

Приспіви виринають цілком несподівано, без явного логічного зв’язку, по неясним, на перший погляд, асоціаціям:

По горі, по горі яра пшениця.

Присп.: Кам’яная, кам’яная,

Там світличенька стояла,

Жала ж її молодиченька, ой на імя N. N.

І навпаки:

А во Львові в кам’яниченці,

Присп.: По зорі, по зорі,

По ясненькому місяцю,

Стоять верстатики все тисовії,

і т. д.

Се надає спеціальний колорит нашій старій пісні, обліпленій, як старий, віковий стовбур губками, різними новотворами, всякими пізнішими парослями і мотивами, але сильній і мальовничій в сих своїх оригінальних, незвичайних і навіть дивоглядних, на перший погляд, комбінаціях. Уважний, витончений і відповідно узброєний зір глядача відкриває в них велику своєрідну красу.

ЛІТЕРАТУРА ПОВІСТЕВА

Пам’яті Михайла Драгоманова

Зміст і форма. Теми героїчні. Мова наша про передані усною традицією твори описові, оповідальні – або назву їх старим загальним терміном – повістеві, однаково – ритмовані чи прозові, – мусить, на жаль, бути значно коротша. Хоч література ся була, без сумніву, дуже багата, різнородна, цікава, переходила різні зміни і еволюції, але сказати про неї можна дуже небагато, поза тими її відгомонами і фрагментами, які ввійшли до поезії обрядової, з одного боку, а з другого – заціліли в літературі писаній, в книжнім обробленні, і будуть предметом пізнішого обговорення, разом з іншою книжною літературою.

Причини тому дві. По-перше, в дохованім до нас уснім репертуарі в сій сфері далеко тяжче вирізнити те, що можна з певною правдоподібністю прийняти за останки чи відгомони сеї старшої доби і відрізнити від пізнішого репертуару. По-друге, почасти таки завдяки трудності і складності такого досліду, з сього погляду сей матеріал студійований далеко менше, ніж репертуар пісенний (особливо обрядовий) .

Вище було вказано, яким могутнім засобом консервовання в репертуарі пісеннім являється ритмічна форма. Ритм – се неоціненний сторож традиції, що хоронить її від усяких довільних змін («изъ пЂсни слова не выкинешь», говорять великороси). До того ще у піснях обрядових спеціально зв’язок з певними сакральними і магічними обрядами і святами затримує їх в неустаннім уживанні і в інтересах обряду – щоб він не стратив сили – заховує від конкуренції нових мотивів. Боронить від надто свобідного підмінювання старих, переданих і усвячених традицією текстів такими новими мотивами, чи комбінування з ними. І ми бачили, як наслідком сих умов певні обрядові пісні до нинішнього чи дуже недавнього часу на різних частях нашої території, невважаючи на різні колонізаційні пертурбації, розділені цілими століттями відокремлення, держаться в значній свіжості, в формах часом буквально подібних. Тому й поетичні образи і теми, включені в обрядову практику величань, замовлянь, затверджень певних соціальних актів, як подружжя і т. ін., дихають на нас глибокою, правіковою стариною. Рахуючися з різними пізнішими змінами і додатками (напр., християнськими), ми можемо тут все-таки вилучити, навіть без великого труду, дуже багато такого, що з усякою правдоподібністю мусить бути прийняте як відгомін тих часів, котрих спадщину тут оглядаємо.

Але пісні і ритмічні твори, котрі не ввійшли в обрядовий ужиток, в цілості або в фрагментах, переважно вигинули, часто без останку. Я вище висловив переконання, що вже в добі розселення існували у наших племен обидві форми поетичного ритму, рівноскладового – співаного і нерівноскладового – рецитованого. В обох формах, безсумнівно, складались оповідальні, епічні твори на теми героїчні і казково-побутові – прототипи тих билин, які в пізніших редакціях заховались на великоруській півночі. В наших казках і переказах подекуди заховалися також ритмічні і пісенні частини – в промовах героїв і в різних «загальних місцях», котрими старий казковий стиль був, очевидно, далеко багатший, ніж нинішній, сильно вже розложений. Такі, напр., звісні розмови Михайлика з батьком в повісті про Золоті Ворота:

Господару-цару Володимиру,

Так, в мене чаша золотая,

Вина повная

Завжди...

І часть Київа на мене йде,

Але київська громада,

То зла у неї рада... —

й інші, з котрими ми будемо мати ще діло дальше. Між казками звіринними і фантастичними заховалося кілька віршованих в цілості або в частих, а цілий ряд їх має віршовані розмови, більш або менш старого складу, як звісні пісні чарівної дудочки:

По малу-малу, паноньку, грай,

Не врази мого серденька вкрай:

Мене братічок та й убив,

Ніж у серденько та й устромив,

За того веприка, що в саду рив

(Рудч., 160).

Або голуба:

Ой буркуну, буркунець,

Був у батька одинець,

А мій батько убий-душа,

А мачуха із’їж-душа,

А сестриця-попрятниця,

Мої кісточки попрятала,

У рушничок завертіла,

Під порогом закопала

(Манж., 57).

Івасика Телесика:

Гуси-гуси, гусенята,

Візьміть мене на крилята,

Та полетіть до батенька,

А в батенька їсти й пити,

І хороше походити (Рудч., 42).

До «Рись-матери» співають:

Рисю, рисю, дитя плаче,

Дитя плаче, їсти хоче.

Відповідь:

Нехай плаче, як само хоче,

Пожарі горять, крильця смалять,

Очі слезми заливають...

(Чуб., 453).

Сі віршовані поезії самі по собі могли б уходити за пережитки магічної пісні-закляття. Але коли маємо поруч того більші й менші віршовані партії чисто описового характеру, вступи і закінчення 1, то се вказує на загальний ритмічний або мішаний, ритмічно-прозовий, стиль казкового оповідання, котрого воно набрало особливо в устах оповідачів і співаків-професіоналів.

1 От, напр., кілька таких закінчень:

Тоді він на ній одруживсь —

І стали вони жить,

І постолом добро возить.

Як почали вони пить та гулять,

Та з гармат стрілять, —

Та [й] я там був, мед, вино пив,

По бороді текло —

А в роті не було.

Як стрельнули мене з гармати,

То залетів я сюди до хати,

Та тепер тут сижу (Чуб., 35).

Варіант Рокосовської:

А я там був, мед, вино пив,

По бороді текло, в роті не було.

Як я там напився —

На гною спать положився,

А на тім гною оруді стояли,

А тиї оруді гноєм затикали.

Як не стало гною, то заткнули мною,

Як вистрілили з гармати,

То я став аж тут брехати.

Звінчались вони, і тепер живуть – і хліб жують.

Я там була, мед-горілку пила,

По бороді текло, а в роті не було.

І дали мені блин,

А той блин да сімдесять год в гною гнив,

Дак паничі такі гарнесенькі були та смілі —

Вихватили та з’їли! (с. 76).

Я там був, мед-вино пив,

По бороді текло, а в роті не було.

Правда, я молодець,

Що зробив казці конець? (с. 424).

От вам казочка,

А мені бубликів вязочка. (с. 138).

Взірцями переважно віршованих текстів можуть служити дитячі казки, напр., про «діда і бабу» (Чуб., 90):

Був собі дід та баба.

Мали собі курочку рябушечку.

Курочка яєчко знесла,

Баба хижку мила,

Тут такі віршовані партії перериваються прозовими інтервалами. Напр.: «Дуб листе поспускав. Прийшов бичок. – Чого ти, дубе, листє поспускав? – Якби ти знав, то б і ріжки позбивав». І потім знов починається повторення віршової строфи.

Сі казки з повтореннями, звісні у різних примітивних народів як забавна примітивна гра (див. згадані «Примітивні оповідання», видані Укр. Соц. Інститутом), можуть взагалі служити взірцем спеціального казкового речитативу – так званого у великоруських казкарів «говорка» – більш короткого і спішного, ніж речитатив епічний (про нього у Савченка, Рус. нар. сказка, с. 16 і 285). Я думаю, що його можна вважати спадщиною старшої, київської доби, коли не ранішої, – дарма що в нинішніх укр. записях сі партії могли з’явитися під великоруськими впливами. Як взірець наших речитативних партій, що приходить в різних казках, наведу, напр.:

Прийшли, аж ті добре шатались,

Уже з куріня забрались,

Як побігли – та й на дуба зібрались.

Стали вовки думати-гадати,

Як би козла та барана нагнати (Рудч., 42).

Стоїть кабан на цепу,

Іклами оре, ухом сіє, хвостом волочить,

За ним дощ мочить,

а назад його жнеться

І в копи кладеться —

Готове в клуні возять (Чуб., 14),

Може, на місці буде тут нагадати, що мішання прозових і віршованих партій взагалі часто стрічається в ранніх стадіях творчості, і деякі дослідники старої індійської і середньовічної європейської творчості вважають такий мішаний виклад за форму ранішу, з котрої вже пізніше переробленії були одноцільні віршовані твори. Так толкують старонімецький термін: singen und sagen, старофранцузьке: dire et chanter. Можливо, що ближчі досліди відреставрують подібну «співомовку» форму старих професіоналів і у нас (нижче я ще поверну до сього питання).

Сі професіонали у нас вигинули десь в XVI – XVII вв., і з ними вимерла і стара епічна, оповідальна поезія на старі героїчні, казкові і побутові теми, зіставивши тільки досить незначні останки в репертуарі, стилю і манері лірників і кобзарів та досвітчаних й колядницьких оповідань. Я вище зазначив, що нинішня колядницька дружина заховала ще виразні прикмети скоморошої чи яким би вона іншим іменем називалась – дружини професіоналів: співаків, плісанників і оповідачів. Колядники, де їх добре приймають, репродукують репертуар з усіх сих сфер: поезії епічної (тепер на церковні теми), величальної, веселих оповідань, плясу сакрального (магічно-обрядового) і забавного. Дещо з того можемо бачити і у реномованих забавників, які звеселяють досвітки і вечорниці веселими оповіданнями, співами і т. д.

Я все-таки думаю, що раніше чи пізніше, обережно підходячи від пережитків наших і інших східнослов’янських: від літературного і фольклорного матеріалу – наші дослідники відреставрують більш-менш докладно образ сих мандрівних труп, носіїв нашої усної літератури (епосу передусім), музики і танцю так, як вони жили у нас перед великим культурним переломом XVI – XVII в. – масовою християнізацією і перебудовою життя на основи нової народної віри. Про се буде мова далі, і далі ж я скажу, що зможу сказати зараз про нашу епічну поезію, так, як вона виробилась під кінець, перед тим великим переломом. Там я розберу се питання, наскільки пізніша великоруська билина, так, як її законсервували старі записи XVII – XVIII вв., і сучасні пережитки (онежського та біломорського району) можуть послужити для реконструкції героїчного і побутового (новелістичного) репертуару старої України. Питання се мало досліджене, і тому при нинішнім стані підготовчих студій я ще не рішаюсь видобувати з нього, з-під пізніших книжних і усних наверствовань, репертуар старших часів – навіть київської, а тим менше ранішої доби. Тому й переношу сю тему до дальших розділів, а покищо вдоволяюсь тільки тим, щó одмітив з героїчних мотивів в величальних піснях і щó ще одмічу при перегляді поетичних тем, захованих в старому літописі, та підчеркую сю нестійкість навіть більш витривалого, одягненого ритмічною формою поетичного твору, – оскільки він не знайшов собі місця в письменних пам’ятках або не ввійшов до обрядового репертуару.

Зник от майже без сліду барвистий героїчно-фантастичний цикл, зв’язаний в традиції з іменем Олега і, очевидно, переповнений казковими мотивами, які виступають так виразно в північних билинах про Вольгу-Волхва. Дещо з нього, видко, перенеслось на пізніший образ волхва Всеслава, котрого постать уже у сучасників була окружена магічною легендою і далі потім в сім напрямі розроблялась і оспівувалась (як показує «Слово о полку Ігоревім»). Інші ж фантастичні елементи сього циклу розложилися назад в героїчній казці, з котрої були покликані невідомими поетами, щоб прибрати фантастичними мотивами образ віщого князя-чарівника. Решта, не так фантастична, розплилась в новіших формаціях київського героїчного епосу і саги, зв’язавшись з молодшими героями, позбавленими таких фантастичних прикмет.

Під кінець еволюції сього епосу найбільше мотивів скупилось наоколо Володимира Вел. Але і від сеї молодшої верстви в нашій традиції ледве заціліли убогі останки, ще не до решти позбавлені тої індивідуальної закраски, котра відрізняє поетичну сагу, епічну повість про історичні особи, місця і події від казкового оповідання, очищеного від усяких вказівок на час і місце («були собі дід та баба», «був собі такий цар» і, т. д.).

Ще менше зісталось від «князя Романа», останньої яскравої індивідуальності княжих часів, яка вразила народню уяву: його ім’я цілком механічно причепилось до деяких обрядових пісень та забав, але не донесло нічого з тих епічних мотивів, які колись були з ними зв’язані. Всі зусилля коментаторів видобути що-небудь в сім напрямі я вважаю безуспішними (див. вище). Одинокий образ з колишніх княжих та боярських чвар, в котрім міститься бодай щось: якийсь натяк на героїчний, епічний мотив – се «княгня Іванко», з несподіваним ув’язненням і тугою в темниці по княжім дозвіллю:

А там на луках, на барз широких,

Там же ми горить терновий огник,

Кол’ огня ходить широкий танець,

А в танці ходить княгня Іванко:

На головечці сокола носить,

В правій рученці коничка водить,

В лівій рученці гусельки носить.

Ніхто не видів – лем панські слузі,

Скоро ввиділи, пану повіли:

«Ой ідьте, ідьте, Иванка зв’яжіте,

Иванка зв’яжіте, ту приведіте.

Соколонька пустьте до сокільниці,

Гусельки шмарте [киньте] до гусельниці,

Коничка всадьте до кінниченьки.

Иванка всадьте до темниченьки».

Соколик квилить – головки хоче,

Гусельки грають – Иванка споминають.

Коничок гребле – до поля хоче.

Іванко плаче – до миленької хоче 1.

1 Текст у Головацького, II, с. 57, відти у Антоновича – Драгоманова, І, с. 36 д. і у Гнатюка, ч. 190; коментар Антоновича недавно повторив Третяк в своїм огляді старої укр. поезії (Dawna poezya ruska, в Dzieje literatury pięknej w Polsce – Encyklopedya Polska wyd. Akademii Umiejętności XXII, 1918, c. 463 і дд.). Виводи против – у Потебні, II, с. 425 і дд.: що первісний варіант той, де образ дівчини (Гол., II, с. 82, теж з Сяніччини), і він, по гадці Потебні, входить в круг пісень про те, як дівчина згубила коней.

Варіант сей – звісний лише з одної записи (в Сяніччині), дає образ настільки загальний, що між коментаторами навіть суперечка, чи первісна постать тут дівоча чи хлоп’яча. Хоч я признаю більш правдоподібною гадку, що тут єсть дійсно пам’ять пригоди молодого князя (чи як раз Івана Берладника, на котрого думали, се, розуміється, питання трудне та й не дуже важне), але з сього самого вже видко, наскільки сей образ загальний, обтертий з усяких реальних рис історичної традиції.

Вікова боротьба з степом, що була нервом народного життя протягом століть, відбилась в переказах (сагах) і казках тільки в неясних, символічних образах змієборства: Кирило Кожем’яка – казковий варіант літописної саги про молодого кожем’яку, що переміг печеніжина (див. нижче), або таких півміфічних фігурах, як «Шолудивий Буняка» – половецький хан епохи Мономаха, що став паралельним образом Змія, Кощія і подібних фантастичних істот.

Аналіз саг і казок, зв’язаних з сим іменем 1, показав, що фантастичні мотиви, котрими був обліплений образ сього «шолудивого хищника» і ворожбита (перед битвою під Перемишлем він ворожить про вислід битви, виїхавши з вечера в поле і завивши вовком), кінець кінцем з’їли історичні і героїчні мотиви старих переказів чи епопеї про нього 2.