Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 31 страниц)

Обрядовість сього моменту мало досліджена; можливо, що вона розгубилась, коли ся боротьба літа і зими переносилась на християнське свято. Значення, напр., «громничної» свічки, що святилася в сей день, і води – стрітенської води, що помагає особливо на «пристріт», потрібувало б іще ближчого розбору.

Дещо перейшло, мабуть, на заговинні обходи, бо при раннім великодні початок сирної неділі не раз сходився з Стрітенням. Подекуди весняні гри і пісні таки й починаються від сирного тижня 2.

Властиво ж весняний період розпочинався появою перших птахів, з початком березня ст. ст. і кінчався приблизно Благовіщенням. В ряді всяких асоціацій, підданих назвами церковних свят, сей період відкривається святом «обрітення глави Івана Хрестителя», 24 лютого ст. ст., яке в народній етимології стало святом «обернення», «оборотення». В сей день чоловік до жінки обертається, і птахи обертаються з вирія, «обертаються до нас головами, збираються летіти до нас». «Діти від хліба, а птахи до гнізд» 3.

1 Чубинський, III, с. 6. Матер. етнол., XV, с. 29. Сборн. харк., 17, с. 79.

2 Там же.

3 Чубинський, III, с. 7. Матеріали етн., III, с. 40 (Самбірщина), XV, с. 63 (Волинь); Етн. Зб., V, с. 208.

Цікаво, що сей термін докладно сходиться з календарем Карла Великого, де «весна починається» ver oritur 23 лютого.

В сім першім веснянім періоді люди крок за кроком слідять за вістунами весни, радісно стрічають їх, ворожать і кличуть весну —

От прокидається байбак, виходить з нори – на св. Євдоху, «свисне три рази та знов ляже, на другий бік; а ховрашок тільки перевернеться».

Щука розбиває хвостом лід: вийшовши рано на річку, можна се почути і побачити, і тоді можна її взяти руками. Рибалки святкують сей момент – на добрі лови.

Летять з вирію журавлі, грачі, далі – жайворонки.

Показується гоголь.

Ремез, ледве діждавшись, що земля починає розтавати, вже починає плести своє гніздо.

Зостались деякі фрагменти пісень, присвячених сим першим вістунам весни, нераз дуже гарні, але тепер зв’язані вже з іншими мотивами, в такій фрагментарній формі:

Ой вилинь, вилинь, гоголю,

Винеси літо з собою,

Винеси літо-літечко,

Зеленеє житечко,

Хрещатенький барвіночок,

Запашненький васильочок!

(Записане як замовляння. – Єф., 208).

В весняних спірках хлопців і дівчат:

Чом ти, жаворонку, рано з вирья вилетів:

Іще по гороньках сніженьки лежали,

Іще по долинах криженьки стояли?

– Ой я ті криженьки крильцями розжену,

Ой я тії сніженьки ніжками потопчу 1.

Пісня про ремеза ввійшла до різдвяного циклу, як величання дівчині:

Твоє гніздо обдирати.

Ой ремезу, ремезоньку,

Не вий гнізда на лідоньку,

Буде лідок розтопати,

Твоє гніздо забирати!

Увий собі в темнім лісі,

Не вий гнізда на opici, —

Будуть оріх оббирати,

Твоє гніздо оглядати.

В темнім лісі на opici.

Будуть горіх оббирати —

Ой ремезе, ремезоньку,

Ой ремезе, ремезоньку,

Увий гніздо на сосонці —

Сосна завше зеленіє,

Твоє гніздо рум’яніє!

Ой ремезе, ремезоньку,

Не вий гнізда на сосонці,

Будуть сосну обтинати,

Будеш її радувати 2.

1 Чубин., III, с. 110 (навожу з дрібними змінами).

2 Гол., III, 2 о., 38 і 170. Пісня вимагає реконструкції (про неї Потебня, Объясненія. c. 251): ремезові радять горіх, явір, сосну, потім за кожним деревом знаходять невигоду і дораджують оселитись у дівчини (паралель для парубка, котрому радять не ставити світлоньки ні у кого, тільки у милої). Я обмежуюсь дрібними поправками.

Твоє гніздо розтрясати.

Увий собі у дівиці,

У дівиці у світлиці,

Там їй будеш приспівати,

На «сорок мучеників» (9 ст. ст. березня) печуть з тіста пташків на честь, мовляв, жайворонків, що тоді вилітають із вирія. Се жертва весні, яка в різних формах була відома ще недавно в різних кутах слов’янства і у нас. Діти, розносячи печених «жайворонків», співають веснянки.

Головний момент сих веснянок – закликання весни – в нашій етнографії не виступає так виразно, як у великоросів, білорусів, сербів. Нема сумніву, що і у нас теж її формально кликали, виходячи на вишки і горбки, раннім ранком, на схід сонця, з сим характеристичним викликом:

Прийди, весно, прийди,

Прийди, прийди, красна,

Принеси нам збіжа,

Принеси нам красок (квіток).

Не в таких яскравих формах заклики: «Весно, весно красна, Прийди, весно красна» – одмічені все-таки і у нас подекуди як один з веснянчаних мотивів, що починаються то з Сорока мучеників, то з Благовіщення 1.

1 Матер. етнол., XV, с. 68.

Сим святом кінчиться, як я вже сказав, отсей перший період виглядання весни, так що він обіймає в цілості перший весняний місяць. Благовіщення й тепер уважається великим святом, але не оргіястичного, розпущеного, а навпаки – суворого, аскетичного характеру: все, що належить до зачинання, породу і т. д., обставлене різними суворими заборонами. Се свято землі, супроти котрого наказується боязький містизм, щоб його чимсь не споганити, не нарушити. Бог благословляє в сей день землю, «і всяке диханіє», або – як кажуть гуцули – він вкладає голову в землю, щоб її розгріти, і від того будиться вся живина, що спала в землі: муравлі, жаби, гади. Весна вступає в період вегетаційний. Від Воведенія до Благовіщення не можна порати землі, від Благовіщення можна працювати коло землі, – Бог благословить того дня рослини. Господар виганяє весь свій інвентар – худобу, дріб, пчіл і навіть пса на сонце, на волю, щоб чули весну, і самі на себе старались. Різні повірки, магічні акти, ворожіння, зв’язані з сею основною ідеєю: розбудження землі і скритого в ній життя.

Вегетаційні хороводи, описані вище, характеризують сей другий весняний цикл, що відкривається Благовіщенням. Кривий танець – розбуджування життєвої енергії в природі – відкриває їх. Церква се все постаралась у нас перекинути на великодній тиждень, щоб не нарушувати суворого посту сими весняними веселощами. В значній мірі се їй удалось. Хоча, як я вище згадав, дівчата подекуди ще від заговин починають співати веснянок вечерами та забавлятись, але здебільшого се перейшло на великодній тиждень (Благовіщення, як початок закличок весни, теж могло явитись як компроміс – як пролог Великодня: без того, очевидно, починали їх раніше). А що Великдень – свято рухоме, яке може припасти і на Благовіщення і на св. Юрія – стрінутись з сими двома великими весняними святами, які означають дві різні стадії наростання весняної сили, – тож коло Великодня зібралось дуже багато різних елементів з різних моментів весняної обрядовості. Наслідком же того, що се свято з дуже сильно вираженою церковною обрядовістю, передхристиянський ритуал підпав великим змінам і великому знищенню: різні обряди, які зв’язувалися з Великоднем, під натиском християнського обряду потлумили одні одних – і перед нами велика маса переважно лише дрібних фрагментів, котрі тільки порівняним методом можна буде привести до ясної системи і відтворити образ старої обрядовості – «свята весняного сонця», яким воно, мабуть, було первіснj.

Повірка, спільна слов’янам і німцям, що на Великдень «сонце гуляє» чи «грає», «скаче» 1, яке тепер приймається за один з атрибутів християнського воскресення – тому що «в сей день все веселиться на небі й на землі», – в дійсності, мабуть, було основною, первісною ідеєю сього свята, з котрого виходили вже дальші представлення 2. Не входячи глибше в аналіз їх, поки що зазначимо тільки головні серії мотивів, спиняючись на тих головно, які розвинулись літературно, в захованім для нас матеріалі.

Перше весняне очищення землі огнем, відігнання морозу, зими, смерті і всякої нечисті. – Я почасти вже мав нагоду про се говорити 3

1 Для прикладу наведу записку Дикарева з Вороніжчини: «Великдень такий празник – сонце й те гуляє, сказано: все радується і на небеси і на землі, як ідеш з обідні й дивишся – воно гуля: парости по йому, наче хто мотає туди й сюди». Мат. етн., VI, с. 176.

Може бути, що щось з старого свята сонця затрималось і в толкуванні «Великодня» – що того дня сонце не заходить чи не зайшло на Христове воскресення. Пор. виписку з Закарпатського учит. Євангелія в Етногр. Зб., V, с. 203.

2 За ілюстрацію глибокого поважання до сонця послужить гуцульський привіт сонцю при сході: «всякий, побачивши сходяче сонце, здоймає побожно накриття голови, а звернувшися лицем до сходу, віддає йому глибокий поклін і, хрестячись, шепче слова молитви: Слава тобі, Господи, за личенько твоє господнє, щось ся показало, праведне; слава тобі, просвіщенне!» (Матеріали етнол., XI, с. 7).

3 Див. вище.

і тут не буду вдруге повторяти, тим більше, що в поетичнім нашім запасі воно не представлене особливо. Згадаю тільки, що характеристичний для таких важніших свят момент: добування нового живого огню, в зв’язку з обрядами очищення, – стрічається й тут.

З літературних мотивів зазначу, що незвичайно цікава і досі не розтолкована містерія похоронів Коструба на великоднім тижні 1 і взагалі тема шлюбу з старим і немилим, яка так широко розроблюється в веснянім репертуарі, може бути в деякім ідеологічнім зв’язку з сим моментом: похорону зими.

1 Наводжу один з більших виразистих варіантів:

1 дівчина: – Христос воскрес!

2 дівчина: – Воістину воскрес!

– Чи не виділи сьте де мого Коструба?

– Пішов в старости!

Хор:

Бідна моя головонько,

Нещаслива годинонько!

Що я собі наробила,

Щом Коструба не злюбила.

Приїдь, приїдь, Кострубоньку,

Станем рано до слюбоньку,

Рано-рано, пораненьку

На білому каміненьку!

В дальших строфах замість «пішов в старости» (до іншої дівчини себто) міняються тільки відповіді другої дівчини: «Поїхав по квітку», «Поїхав по напій», «Слабий», «Вже вмер», Хор же повторюється той сам.

Остання строфа:

– Чи не виділи де мого Коструба?

– Вже повезли на цвинтар.

Хор:

Слава Тобі, Христе Цару,

Що мій Коструб на цвинтару.

Лежи, лежи як колода,

Я молода як ягода,

Ой мене для тебе шкода!

Лежи, лежи, щобись не встав,

Бо до мене інший пристав.

Ноженьками затоптала,

Рученьками заплескала.

Сей похорон зв’язують з смертю Купала-Адонія, бачать в нім заворожування зерна і т. д. Але він може стояти в зв’язку і з похороном зими – маючи на увазі, що смерть в сій грі викликає не жаль, а радість. Правда, що єсть варіант і радісний («Ожив, ожив наш Кострубонько, ожив, ожив наш голубонько»), так що можна і се взяти за вихідний мотив. Але я позволяю собі звернути увагу ще на аналогію з великор. «Костромою», котрого теж аналогічно ховають весною або літом, а він означає також те сміття, що палиться на новий рік – Терещенко, VII, с. 116.

Та коли зміст гри не ясний, то в кожнім разі по формі се одна з найбільш інтересних дій, з початками драматичного представлення: неритмований діалог і пісенний хор.

Друга – стріча весни і привітання її. Мотив весняних дарів, представлених в величезній масі варіантів, північноукраїнських і білоруських, – привіт і заразом замовляння, по тому ж принципу величальних описів: описане має збутись, має прийти:

– Ой весна-красна, що нам принесла?

– Ой винесла тепло і доброє літечко!

Малим дітонькам побіганнєчко,

Старим бабонькам поседіннєчко,

Красним дівонькам на співаннечко,

А господарям на робітячко1.

– Весна красна, що нам винесла?

– Коробочку жита витрясла.

Старим бабам поседіннєчко,

А молодим погуляннечко,

А дівочкам по віночкові,

А хлопчикам по кийочкові 2.

Принесла вам літечко,

І зелене зілєчко:

Хрещатий барвінок,

Запашний васильок 3.

– Весна красна, що ти нам принесла?

– Коробочку з веретільцями,

А скрипочку із червінцями.

Старим дідам по києчку,

Старим бабам по серпочку,

Малим дітям по яблочку,

А дівчатам по віночку,

А хлопчатам по батожочку

(Волинь).

Малим діткам – ручечки бити,

А дівонькам та й погуляти,

А господарям поле орати,

А господиням кросенця ткати,

А старим дідам раду радити,

Раду радити – пиво варити,

А к якому дню – свят Великодню.

(Підляше – варіант поправляю).

Мотив сей дуже часто виступає при забавах як вступ до сатиричних паралель дівоцького і хлоп’ячого стану, дівоцької і парубоцької краси, в такій приблизно формі:

Рання весна вскресла —

Що же сь нам принесла?

Принесла я росу – дівоцькую красу,

Дівоцькая краса, як навесні роса,

В меду ся купала, в вині випливала,

Рання весна вскресла —

Що же сь нам принесла?

Парубоцьку красу, як у зимі росу, і т. д 4

1 З різних північноукр. варіантів. – Чуб., III, с. 109.

2 Кобрин. пов. – Сб. ак., 89, №10.

3 Слобідщина, Сб. хар., XVII, 18.

4 3 галицьких варіантів Гол., II, 177 і д. (відновлюю старе слово «дівоцький» замість новішого «панянський»).

Кращий варіант волинський:

Весна наша красна, що ти нам винесла?

На житєчко росу, на парубків красу,

Парубоцька краса, як зимняя роса:

В смолі потопає, в дьохтю виринає.

Весна наша красна, що ти нам винесла?

На пшеницю росу, на дівочок красу, і т. д.

Далі: привітання весни й її доньки-панянки, чи «мізинного (малого) чада-дитини», дуже інтересний образ, який своїми асоціаціями дуже цікавив наших дослідників. Маємо його то в формі весняного заспіву:

Ой весна, весна та весняночка,

А де ж твоя донька та паняночка?,

то в формі двохорової гри, в різних варіантах, які далеко повідходили, очевидно, від початкової теми, розвиваючи символіку «воріт», котрі відкриваються то весні й її чадові, то парубкам-женихам, а далі історичним фігурам, які чимнебудь зачепили народну уяву.

Фольклористи-історики особливо заінтересувались сими історичними наверствуваннями: виступає тут «Володар» замість «воротаря», і князь Роман, котрому кінець кінцем, чи його слугам, відкриваються ті символічні ворота.

Фольклористи-міфологи пробували відтворити ту космічну стать, котрій відкриваються весняні ворота. Потебня в дусі старих міфологічних теорій уявляв собі зорю, що, відчиняючи небесні ворота, випускає з них росу, яка паде на землю, ототожнена з медом. Костомаров, який ще перед Потебнею підчеркував символічний характер образу, добачав в нім новий хліборобський рік, що приходив з весною. Фамінцин вказував на паралель античної Деметри і її доньки Персефони, котра з весною вертається на землю. Інші в основі сього образа шукали ідеї, аналогічної з міфом про Адонія, і т. д. 1.

Я не можу пускатися в детальний розбір сеї символіки. Наведу лише кілька варіантів, які з різних боків підводять нас до сього затемненого поетичного образу:

– Воротаре, воротарчику, вітвори ворітонька!

– Хто воріт кличе? – Князеві служеньки.

– А що за дар везуть? – Яренької пчілки!

– Ой ще ж бо нам мало! – Що ж ми вам додамо?

– Що ж ви нам додасте? – Дочку мізиночку,

– Молодую дівоньку в рутянім віночку!

– Воротарю, воротареньку, вітвори воротенька

(вар.: З щирого золотонька)!

– Що ж там за пан іде, що ж то нам за дар везе?

– Золото-зерняточко, крайнєє дитяточко!

(вар: яроє пчолятонько, на вибір: крайнєє дівчатонько!)

– Ми зерняток не беремо, за дитятко дякуємо.

– Володар, володар, чи дома господар?

– Та нема його вдома, поїхав по дрова.

– Церква замикана? – Церква одмикана 2.

1 Антоновичъ и Драгомановъ, Историч. пЂсни, І, с. 38 дд.; Костомаровъ, Историческая поэзія и новыя ея матеріалы, ВЂст. Европы, 1874, XII; Потебня, Объясненія малор. пЂсенъ, c. 55 дд.; Сумцовъ, Культурныя переживанія, ч. 61. Фаминцынъ, Богиня Весны въ пЂсняхъ и обрядахъ славянъ. – В. Евр., 1895, VII – VIII. Коробка, Весенняя игра-пЂсня «Воротаръ» и пЂсни c кн. РоманЂ. – ИзвЂстія отд. рус. яз., 1899, II; Аничковъ, Весенняя обряд. пЂсня, I.

2 Хор ходить наоколо церкви.

– А хто у тій церковці? – Золотеє дитятко.

– А що ж воно робить? – Золотого ножика держить.

– а що ж воно крає? – Срібнеє яблучко.

Або:

– Мізиноє дитя – у сріблі, у злоті.

– На чим воно сидить? – На золотім кріслі.

– А чим воно грає? – Золотим яблучком.

Або:

– Мізине дитятко, на місяцю та посажене,

На місяцю посажене, зірками обгорожене.

Або:

– А в що воно грає? – Червоним яблучком.

– А чим покраває? – Золотий ножик має.

– Що воно їдає? – Все пшеничний хлібець.

– Що воно пиває? – Все солодкий медок... 1

1 Чуб., 138 і дд., Антонович і Драгоманов, с. 38 і дд., Гнатюк, с. 36 і дд.

Як сказано, до сього мотиву пристали історичні терміни й імення – крім Володаря, переробленого з «воротаря», з’явивсь якийсь гетьман, Михайло, князь Роман. Антонович, не заперечуючи початкової міфологічної основи сеї пісні, бачив в її нинішній формі пам’ять про медову дань кн. Романові від північних, литовських племен. Та з наведеного ясно, як механічно сюди прилучено ім’я пізнішого князя.

Так само, очевидно, пізніше, через помішання з іншими двохоровими грами, де з одного хору до другого переходило по учаснику (дівчині) – як у грі в «Мости», в «Короля» (до них ми вернемось), образ дитини, котрій розкриваються ворота, замінився «дівчиною в рутянім віночку», і творчість пішла в тім напрямі. Два хори стали хорами дівчат і парубків, тим часом як з початку се можна собі уявити скорше, як хор весни і хор землі, – взагалі щось в тім роді.

В кожнім разі по формі ся пісня інтересна як один з найкраще витриманих і багатших весняних діалогів. Я вже підніс, що весняні пісні в значнім числі виявляють сю діалогічну, драматичну конструкцію – се їх спеціальність. Драматичний сей зародок, одначе, не розвинувсь у нас так, як у греків аналогічний зав’язок діонісієвих грищ Але в кількох піснях він виступає дуже гарно і змістовно. Власне до таких належить «Воротар».

Як симптоми весни, що уже прийшла і розбудила природу, годиться зазначити образи «зеленого шуму» і розливу води. Перша тема, на жаль, звісна тільки в незначних останках, і не знати, чи вдасться знайти по ній щось більше. Ми можемо тільки інтуїтивно в сих виразах відчувати багатство сього мотиву розбудженого космічного руху, шуму зеленої весни:

Ой нумо, нумо,

В зеленого шума —

А в нашого Шума

Зеленая шуба.

А Шум ходить по діброві...1 —

і потім ідуть уже жартовливі, пародійні рими. Очевидно, колись на сміх подочіплювані до заспіву сього хороводу, вони потім витиснули з уживання первісний текст, коли хоровод зійшов на просту забаву 2.

Натомість весняний розлив води, зв’язавшись з темами весняного парування і любові молодіжи, широко розлився різними символічними образами в еротичній поезії. Різні напрями, в яких розвивалась і комбінувала сю тему поетична гадка, гарно характеризує отся веснянка:

Розлилися води | на чотири броди

Рефрен: Гей дівки, весна красна,

У первому броді | соловей щебече, зілля зелененьке!

У другому броді І зозуленька кує,

А в третьому броді | сопілочка грає,

вар.: У третьому броді коничок заржав,

В четвертому броді | дівчинонька плаче,

Соловейко щебече, | садки розвиває,

Зозуленька кує, | бо літечко чує,

Сопілочка грає, | в улицю скликає,

вар.: Коничок заржав, | він доріжечку почув,

Дівчинонька плаче, | за нелюба йдучи 3.

1 Максимовичъ, Дни и мъсяцы; Чубин., III, с. 50.

2 А Шум ходить по діброві, А Шумиха риби ловить. Що вловила, то пропила, Дочці шуби не справила. Почкай, дочко, до суботи, Буде шуба і чоботи. Субота минає, а чобіт немає.

3 Комбіную дуже близькі змістом варіанти – один уманський, у Чуб., III, с. 142, другий галицький Ж. Павлі, І, с. 44.

Як бачимо, наоколо образу весняно! повені дуже вдатно і мальовничо зібрані головні теми весняних пісень – космічні і еротичні. Розбудження весняної природи і накликання літа птахами (які не тільки віщують, а викликають, замовляють сі космічні зміни) – з одної сторони. Гри молодіжи, парування і розставання, парування вдатне і невдатне – перспектива одруження з нелюбом, старим і т. д. – еротичні теми, що стануть потім перед нами в іншім зв’язку.

Поминаю, далі, багату символіку різної сільськогосподарської поезії, зв’язану з ідеєю розбудженої творчої, продукційної енергії, – наскільки вона не переходить в словесні образи. Такі, скажім, акти, як уживання новорозвиненої галузі (верба вербної християнської суботи – далеко старша, розуміється, від християнства). Перші покладки – великодні крашанки – так само нічим логічно не зв’язані з християнським святом. Обряди зв’язані з першою оранкою та іншою роботою коло землі. Великодні обливання і кидання до води, згадані в наших старих пам’ятках XVI – XVII вв., в зв’язку з культом води («НЂкоторіи криницамъ, озерамъ за обфитость урожаю приносили, а часомъ на офЂру и людей топили – що и теперь по нЂкоторыхъ сторонахъ безрозумній чинять подъ часъ знаменитого праздника воскресенія Христова: зобравшыся молодій обоєго полу и взявши чоловЂка въкидають у воду, и трафляєтъ за спорядженньємъ тыхъ боговъ, то єсть бЂсовъ, ижъ вкиненый въ воду албо о дерево албо о камень розбываєтся албо утопаєт») 1. Тепер подекуди вважається потрібним облити якраз попа, і то в ризах. Обливають пастуха на св. Юрія і т. д. Метою обливання передусім дощ, як у багатьох примітивних народів, але, очевидно, не тільки він: сюди входять поняття очищення, розродження, щастя взагалі (пор., нижче зв’язок обливання з обміном крашанками, причім можна обливати тільки дівчат, але не чужу жінку).

Спішу перейти до весняних трапез живим і помершим,. що становлять паралель вище описаним новорічним, – тільки далеко сильніше знищені християнською обрядовістю, як з зазначив уже.

Церковне свячення паски (і з нею іншої всячини) стало тут в центрі різних сакральних актів і потлумило стару обрядовість 2. Не буду спинятись над фрагментами обрядів при виготовленні свяченого і освячення ним потім роду і дому 3.

1 Чтенія київські, II, с. 43.

2 Досі скільки знаю, ніхто не зайнявся тим, щоб вистудіювати паралельно різдвяно-новорічну і великодню обрядовість та, порівнявши її з візантійським церковним обрядом, з одного боку, а з полудневослов’янським, румунським і новогрецьким матеріалом – з другого, таким чином вияснити нашу традицію, коли не раніших часів, то принаймні після розселення. Я думаю, що се було б дуже вдячне завдання. Веселовський дав тому гарний приклад, ще сорок літ тому, в своїй студії про коляду, головно з літературної сторони. Належало б перевести подібну роботу з ширшою програмою, маючи на увазі спільну основу культурних стичностей фракійсько-грецько-романсько-слов’янських та їх відбиття в нашій традиції (чорноморсько-дунайської і пізнішої доби), а через неї – в східнослов’янській взагалі. Білоруський та великоруський фольклор не раз заховав в більш консервативній, архаїчній формі нашу стару традицію, котра у нас еволюціонувала буйніше, через швидший темп народного життя.

3 От кілька форм благословення і закляття з гуцульської обрядовості:

Прийшовши з «святістю», обходять тричі домівство, не вступаючи до хати, потім входять до стайні. Хтось з домашніх стає коло кожноі худобини, і коли той, що несе святість, доторкається бесагами (міхами) з святістю до кожної штуки, примовляючи: «Христос воскрес», відповідає другий за худобину: «Воістину воскрес». Святоное по сім промовляє: «Аби ся так нічого не брало вівці (корови чи чого), як нічого не возьме ся свяченої паски». Так само обходять пасіку, сад, з подібною примовою. По сім входять з святістю до хати, діти стають на коліна, а господар розв’язує бесаги над їх головами, приказуючи: «Аби вам розум так скоро ся розв’язував, як сі бесаги скоро розв’язують ся». У кого є дівка на відданні, кладеться їй паска на голову з словами: «Абись у людей така велична, як паска пшенична». Малу дитину кладуть до опорожнених бесагів з словами: «Абись так скоро росло, як паска росте». – Матер. до етн., XV, с. 39.

В іншій околиці господар, вернувши з свяченим, кладе паску коровам на хребет, примовляючи: «Який дар красний, такі аби Бог давав телиці красні». Або дають худобі «попахати (понюхати) дорінник» (коновочку з свяченим) і, домішавши паски до солі, сиплять до ясел, приказуючи:

«Абись була така весела, як цеся божа днина;

абись не переходила кожного року, як не переходить цеся днина кожного року;

абись була така весела, як цеся божа дора;

абись була така цвітна, як цесь день цвітний;

аби тобі було так скрізь отворено, як нині церков на ввесь нарід була отворена».

Постукавши дорінником у головицю улія, приказують:

Чи ти, мамко, спиш, чи чуєш?

Чи зробила матінник?

Чи ти вже ночуєш у матіннику?

Уставай, бо Cyc Христос воскрес!

Кілько я разів ковтну (стукну), тілько роїв аби ти, матко, пустила!

Як я тебе не забув, свяченої дори тобі даю, посвяти і ти свою родію, і сама себе.

Бо тебе би вже час випускати,

Аби ти йшла по світі старати,

По всьому світу

І по всьому цвіту!

Абись була цвітна як цвіт,

Тяжка з вощиною як я здоров,

Абись несла меду на собі так, як я несу дору,

Абись віск робила на віддяку.

Сусові Христові на посвіт,

Людям на розлучення душі з тілом,

А мід собі на уживання,

Людям на спомагання!

Як я своєю ґаздинею робю та працюю,

Аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала,

А від мене пороженого абись не втікала!

Абись сі так тримала пасіки, як сі тримає цеся дора мене! (Мат. етн., VII, с. 236).

Звертаю увагу на цікаву форму сього закляття, де прозаїчні часті переплітаються ритмічними і римованими.

Ідеологія тут більш-менш та сама, що в різдвяній обрядовості (повторюються навіть деякі ті самі обряди, так би сказати, поновлюються тепер на новий сезон); але здебільшого все се менш виразне, свіже і безпосереднє, ніж там.

Найбільш характеристичне розділювання свяченого і взагалі приготовленої на свята їжі. Воно переходить через усю обрядовість: наділяють бідних (при свяченні), сусідів, родичів, обмінюються крашанками з знайомими, пускають їх (в виді шкаралущі) водою на другий світ «до рахманів», передають помершим, кладучи на гробки, закопуючи до могилок, щоб другого дня вийняти і дати бідним, і т. п.

Найбільш яскравий момент святочного обходу – се «волочення», ходження з хати до хати з свяченим, з привітами і поздоровленнями, що відбувається особливо в великодній понеділок – через те званий «волочільним» або «волочебним». Як можемо судити з суворих інвектив Вишенського, сей звичай своїми подробицями поганської радості і поезії викликав часті нагінки церкви, і вона майже знищила або звела на ніщо останки сього обряду, – хоч се, властиво, було, може, найбільш людське, гуманне, соціальне свято цілого річного кругу – се обопільне обдарювання «дóрою» (сей грецький термін досі живе місцями), зв’язане з виявами зичливості і всяких добрих почувань до «всього миру». Щó саме накликало таке завзяття церкви – чи залицяння молодіжи, що при тім мали місце, чи елементи скоморошої забави, що прив’язалися до сього волочення, не знати.

Назви «волочіння», «волочінника» для волочільного понеділка у нас, в Західній Україні принаймні, все-таки зістались, і саме «волочіння» в найбільш елементарній формі – відвідування ближчих і обдаровання «волочільним» – калачем, крашанками тощо – держиться досить широко 1.

1 В календарі Чубинського (III, с. 24), на основі відомостей з Староконстантинівського і Проскурівського пов[ітів]: «В великодній понеділок селяне ходять один до одного, христосуються і міняються писанками. Через се день сей зветься «волочінником». Ходять вітати найбільше діти до рідні, повитух, знайомих, до священика і поміщика свого села, несучи в дарунку «волочільне», що складається звичайно з пшеничного калача і кількох крашанок». Пор. записки Доманицького з Ровен. повіту (Мат., XV, с. 66). Аналогічні звичаї, але без сеї назви, з східної України – напр., в Записках Дикарева з Вороніжчини – т. VI, с. 180.

Назва «волочебного для сього обряду задержалась, крім українців, білорусів і великоросів, також у поляків і литовців, в значенні великоднього дарунка вітальникам – волочебникам.

Іншим разом ся назва прикладається спеціально до обміну парубків з дівчатами крашанками (з чим зв’язується часом і церемонія обливання).

От характерніші описи сих звичаїв з Гуцульщини:

«Дівки того дня дають легіням [парубкам] галунки [крашанки] і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а леґінь відбирає від неї, звівши уперед з нею легку боротьбу. Діставши врешті, веде дівку до води, обіллє водою, буває, що й скупає цілу». (Зелениця в Надвірнянщині.)

«Волочільний понеділок – се днина, в яку порубки мають нагоду придивитись обстановам домашнім та наобзирати дівки на сватання (обзорини). Ґаздині справляють у велике пушення у себе вечерниці, на які сходяться парубки і дівки танцювати; кожний парубок, що з якоюсь дівкою танцював, має від неї у великодні свята дістати писанку. За тими писанками ходять-волочаться парубки від хати до хати, відки і сей день називається волочівний понеділок. Писанками тими обмінюються парубки між собою, як стрічаються на дорозі, причім один промовляє до другого: «Поможи нам, Господи, абих сі виділи так на тім світі, як сі тут видимо». У хаті звичайно угощують їх, а коли їх та дівчат назбирається більше, гуляють при скрипці» 1.

Третім волочільним звичаєм було вітання молодіжжю господарів, цілком аналогічне з колядуванням, практиковане ще в першій половині минулого століття на Україні 2, а тепер звісне тільки в деяких галицьких околицях, особливо в м. Яворові, де вони носять деінде не звісну досі назву «риндзівок», та на українсько-білоруськім пограниччі, в Городненській губ., де вони звуться «рогульками» або «рогульчатими» 3. Яворівські «риндзівки» видані нещодавно В. Гнатюком, з таким поясненням збирача 1870-х рр., що сі пісні співають хлопці і парубки другого і третього дня великодніх свят дівчатам і молодицям, котрі повіддавалися в останній сезон, в «зимне пущання». Вони приходять уночі в громаді 20 – 30 хлопців, з одним музикою, звичайно скрипкарем, часами беруть і басіста, стають під вікнами і співають всі в один голос. Як скінчать, дівчина виносить їм за поріг кільканадцять або й більше писанок і звичайно додає ще зо два, зо три дутки (2 крайцарі) на «почастування», по чім усі відходять тихо, і під вікном другої дівчини співають ту саму або іншу риндзівку 4.

1 Матер. етн., VII, с. 241, XV, с. 41. Цитати дещо покорочую.

2 Терещенко писав свого часу: «В деяких місцях Малоросії заховався звичай, що діти, і навіть парубки, ходять по хатах перші два або три дні Великодня і здоровлять віршами» (VI, с. 112). Вірші, мабуть, були шкільного характеру.

3 К. Квітка вказує се в своїм збірнику (передм., с. 6), наводячи одну таку пісню з Пружанського пов. Але крім того, що незвісно, чи вона походить з української чи білоруської частини повіту, по характеру вона має відмінний характер, – присвячена св. Юрію, t тому про неї мова нижче.

4 Мат. етн., XII, с. 228.

В залежності від сього риндзівки тутешні – се величання дівчатам, цілком аналогічні, чи ідентичні з тими, які співаються колядниками, тільки мають рефрен великодній (Та Христос же воскрес, же воістину, же воістину же воскрес) і великодні закінчення, в тім роді:

Тобі, N. N.. красная піснь,

А нам писаночок трийцять і шість.

Тобі, N. N.. риндзівка,

А нам писаночок кобілка:

Не лінуйся встати, нам писаночок дати: