Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 31 страниц)

Ся дружина старшого циклу не має ні князя ні іншого провідника, се, повторяю, товариство рівнорядних членів, «другів» між собою. Князь чи ватажок («пан») характеризує, очевидно, цикл пізніший. Відти назва князя переноситься на рядового, чергового товариша, котрому дружина здобуває дівчину, і він виступає з сим титулом в весільнім обряді, а його товариші прибирають назву бояр і по змозі імітують церемонію княжого виїзду. Церемонія вступу нового члена до парубоцької громади місцями досі зветься «коронуванням» й імітує старе «всажання на коня», піднесення на князівство, на ватажківство і т. под.1 Свого часу се прийнято як справжню сенсацію, коли в обрядовім нашім репертуарі були виявлені сі відгомони княжої доби; тепер чергове завдання фольклористів, істориків літератури та культури: з-під пізніших наверствувань княжого та боярського життя підняти в можливо ширшім обсягу останки старшої передкняжої організації молодечої верстви та вияснити її відгомони в нашій усній традиції.

Очевидно, організації нежонатої молодіжи в якихось формах існували у нас ще перед розселенням, так як існують в родоплемінній стадії різних примітивних народів. Свої характеристичні прикмети воєнної організації вони виробили найбільше, мабуть, в бурхливу добу розселення і пізніших колонізаційних пертурбацій. Паралельне існування їх як організацій нежонатої молодіжи – і як організацій воєнних тяглось потім і далі 2.

1 В. Боржковського, Парубоцтво какъ особая группа въ малорусскомъ сельскомъ обществЂ. – K. Стар., 1887, VIII, c. 767. Кілька приміток у проф. Сумцова. Культ. переживаній, розд. 84.

2 На аналогії парубоцьких громад і братств вказав ще в 1880-х рр. наш визначний соціолог Мик. Зібер – Еще о братствах. – Слово, 1881, І.

Пережитки «парубоцької громади», як явища першої категорії, дійшли до наших часів, і з сею стороною її в’яжуться такі характеристичні явища, як сходини і пожиття свобідної молодіжи парубоцької і дівоцької на «вулиці», на досвітках і свобідні сексуальні відносини в дівоцьких чи парубоцьких курінях. Етнографія наша займалась головно досвітками, які відбуваються в дівоцькій хаті (наймленої на се у якої-небудь вдови тощо). Курінь парубоцький виявляє себе теж в різних пережитках, як різні сходини, складки, святочні «грища», що відбуваються коштом парубоцької громади в наймленій нею хаті (се часом та ж хата, що служить в інший сезон для досвіток як хата дівоцька), і т. под.

З другого боку, ми вже бачили, як термінологія і різні звичаї парубоцької громади переходять на воєнні організації: «дружина» стає терміном для княжого війська, яке збирається вже не в громадськім курені, а в княжій гридниці (може бути, одначе, що сам князь засів в громадськім курені й зробив його своєю резиденцією, як тому звісні приклади й деінде) 1. Пізніше назва «молодців» переходить на козацьке військо як його офіціальний термін. Безженне проживання козаків в спільних куренях і комуністичне хазяйство їх оживляє перед нашими очима порядки парубоцьких куренів, і. т. д.

Відтворити собі, бодай в загальних рисах, образ сих молодецьких громад – значить кинути світло також на історію нашої поезії, особливо її юнацьких, героїчних і еротичних мотивів. Те, що в нинішнім нашім репертуарі збіглось на таких моментах народного обряду, як новорічні величання (коляди), весняні та літні грища і весільний ритуал, формувалось і розвивалось в різних церемоніях, зв’язаних з святочними зборами організацій молодіжи, особливо парубоцтва. На впровадження нових членів і проводах тих, що виступали; на пирах, які задавали заможніші чи удатніші в ловах і добичництві члени свому куреневі, і звичайних сходинах на роботу і забаву сього курінного братства. Взагалі – в тім кругу явищ, що характеризують життя поколінних організацій у різних півпримітивних народів, які звернули на себе увагу дослідників в останніх десятиліттях 2.

Я повертаюсь до вище згаданого обряду «коронування», щасливим припадком записаного в Браславщині в 1880-х рр., що раптом переносить нас в обстанову впровадження нового члена до парубоцької громади, в обстанові уже княжої дружини. Хлопець, котрого парубоцька громада ухвалила прийняти до себе, прийшовши на збори, оддає їм поклін; тоді парубки підносять його на руках, співаючи величальну пісню: «Посіяли дівки лен». Її зв’язок з сим моментом полягає в словах: «На конику удалець, Що за диво удалець, Наш Іван молодець!» Парубок на коні – як рівноправний член воєнного братства, се та ідея, яку бачимо в церемонії сажання на коня молодого княжича під час постригів на знак його переходу з дитячих літ до воєнної верстви. Піднесення на руках, як признання влади, звісне в ритуалі германськім, приходить у нас в княжій добі, не описане спеціально, але в деяких принагідних оказіях 3.

1 Початки громадянства, с. 145.

2 Початки громадянства, с. 117 і д.

3 Вище, в примітці – піднесення Ізяслава його військом.

Очевидно, в старім ритуалі з сими моментами були зв’язані різні величання, котрих згадана браславська пісня являється тільки слабоньким відблиском, а багатий круг героїчних і всяких інших мотивів тільки в покалічених фрагментах заховався в колядковім репертуарі, до котрого перейдемо зараз.

В коротких літописних згадках про княжі постриги, які справлялись над хлоп’ятками в дуже раннім віці, на другім-третім році життя, таки й можна добачити – в стереотипових згадках про «радість» людей – доволі ясний натяк на великі всенародні пири, які споряджались при сій нагоді князем і, безсумнівно, були зв’язані з величальними піснями і різними продукціями професіональних співціврапсодів, очевидно, на теми героїчні передусім 1.

В скромніших розмірах такі святочні пири справляла кожна заможніша родина при різних церемоніях, що відправлялися з тим, які діти входили в літа. Пам’ять про них зосталась ще й нині, дещо було й опубліковано, хоч спеціальної уваги на сі обряди не звертано 2.

1 Напр., Лаврент. літ. під p. 1190: «Быша постригы у в. кн. Всеволода; того же дни и на конь єго всади; и бысть радость велика в градЂ Суждали, ту сущю блаженному єпископу Іоанну». Згадку про єпископа толкують, що він брав участь в церемонії постриження, себто їй надано вже церковний характер. Стилізація звістки вказує, що церемонія всаджування на коня – се був зовсім окремий обряд: тому зазначується, що його відбуто того ж дня. «Велика радость» була, очевидно, не платонічна, а викликана якоюсь учтою і забавою для людей.

Татищев оповідає, що ще в його часах, в першій пол. XVIII в., в деяких боярських родинах держався звичай постригання хлопців. В календарних записках з незвісного часу і місця, опублікованих в московських Чтеніях за р. 1867 (т. IV), напр., читаємо: «На Семена (1 вересня) постригай и на коня сажай (дђтя), на ловлю въ поле выЂзжай».

Про постриги у інших слов’янських народів: Krauss, Haarschurgodschaft bei den Südslaven, Internat. Archiv für Ethnographie, VII, 1894. K. Potkański, Postrzyżyny u Słowian i Germanów, Rozprawy akademii umiejętności (краків.), wydz. hist.-filoz., t. 32, 1895. Про обряд посадження на коня висловлюється Потканський як про норманський, але ближче се не доведено ніякими доказами. Рівно ж ніхто не поінтересувався досі звичаями, зв’язаними з першим голенням і запусканням чуприни в козацьких кругах.

2 В матеріалах про дітей, зібраних Марком Грушевським в Чигринщині (єдина досі, на жаль, більша збірка в тім роді), читаємо: «В цьому часі (коло п’ятого року) постригають дітей на стать свою, а дівчинки на жіноцьку. Бувають і поштини сього часу, могоричують. Але з бідності забувають тепер про це. А за мене то ще гуляли, і мене ще стригли так, а мати розказують не раз, як, було, ходять гулять до хазяїнів на ці «постриги». Постригають, здається, як раз на іменини, щоб 6 літ рівно було». Там же при іншій нагоді замітки: «Минулось те, щоб могорич пить, як чуприна одросте у дитини». «Колись було в звичаю справляти бенкет на закінчення дитячого віку, перед тим як дитина йшла в пастухи, тепер те вже минулося». (Матеріали до етнології, IX, с. 104, 142).

В корпусі Чубинського: «Стрижуть дітей не перше, як по році, і при сім волосся дівчинки кладуть під вербу, а хлоп’ячі замикают’ у коморі» (V, с. 18).

Очевидно, маємо до діла з кількома церемоніями остриження, котрі варті того, щоб їх розслідити по зв’язкам їх з культовими і громадськими обрядами.

Вони коріняться ще в індоєвропейській спільності, мають багаті аналогії в обрядовості інших народів і, очевидно, були старим джерелом того репертуару героїчних, дружинних мотивів, які заціліли в нашій обрядовій пісні і будуть предметом нашого перегляду.

Не ставлячи собі завдання переходити сі мотиви для їх класифікації, в цілім обсягу ми можемо обмежитись кількома найбільш типовими паралелями мотивів з першого і другого циклу: передкняжої і княжої доби.

Ітак, коляда про мандрівку Дунаєм в службу царгородському панові, в котрій уже видавці «Історичних пісень» влучно вгадали мотив передкняжий, дійсно належить, очевидно, до старшого циклу, невважаючи на згадку про «церковцю» в декотрих варіантах:

Ішли молодці рано в церковці,

Ой ішги, ішли раду радити.

Думаю, що треба вважати старшими варіанти без сеї згадки:

Блудило блудців сімсот молодців,

Ой виблудили вони на круту гору...

або:

А в густім лісі на Лебединці

Блудило блудців сімсот молодців —

Відблудилися в чистоє поле,

В чистоє поле, над тихий Дунай...

В варіанті, записанім у Жидачеві, можна добачати навіть згадку про парубоцький курінь:

А в лісі, в зеленім гаю,

Росте дубочок тонкий, високий,

Під тим дубочком ясна світлонька,

А в тій світлонці тисові столи,

За тим столиком сімсот молодців,

Радоньку радять, судоньку судять.

Потебня вважає 700 молодців за мотив гетерогенний, чужородний, перенесений сюди з колядок про виправу весільну, і схилявсь як до найбільш архаїчного до того варіанту, де виступає «мужів громада» (Ой під вербою, під зеленою, ой там стояла мужів громада, велика рада); його підкупав сей літописний вираз «мужі». Але ся подробиця не може рішати, і для мене, навпаки, найбільшим архаїзмом тхне останній, жидачівський варіант 1. Подробиця, де учасники ради зрікаються видатків на жінок і доньок, щоб повернути всі засоби на організацію воєнної екскурсії («Не купуймо ж ми на жони злота, на дівки срібла», пор.: «Ой не справляймо на жони шуби, на дочки злото»), – я, супроти сього, теж вважав би пізнішими і менш відповідними. Відповідніший той, де молодці постановляють тільки не витрачатись на дівчат: «Не купуймо, браття, на дівки вінки» 2.

Колядки про виправу молодецької ватаги по дівчину мають звичайно вже остільки пізніший характер, що дружина в них віддає себе нібито в послугу сторонньому їй панові чи князеві, а не товаришеві, якби можна було собі уявляти в первісній формі:

Ой ходять, блудять сімсот молодців,

Доблудилися к доброму пану.

Ой ти, пане наш, виведи ти нас [або: переночуй нас],

Станемо тобі всі до помочі,

Як будеш їхав в Угри по дівку [вар.: в гір по панну].

Або в іншому, багатшому варіанті:

А в лісі, в лісі нерубаному,

Нерубаному, небуваному

Ходило блудців сімсот молодців,

Приблудилося к тихому Дунаю,

K тихому Дунаю, к славному пану,

К славному пану, пану Івану:

Ой пане Іване, виведь же ти нас

Із сього лісу нерубаного!

Станем ми тобі в великій пригоді,

Виорем нивку чорними орли,

Засієм нивку дрібним жемчугом,

Помостим мости все золотії,

Поставим стовпи щиро злотиї,

Погатим гатки все вінковиї

[Повісим коври все шовковиї],

Ой як будеш ти королівну вести,

Закричать орли в чистому полі,

Засяє жемчуг та на роздолі,

Забрязчать стовпи все золотії,

Засяють мости щиро-злотиї,

Замають коври все шовковиї 3.

1 Натомість вповні справедливою вважаю гадку Потебні, що ті варіанти, де героєм стає «добрий пан», до котрого йдуть у службу молодці, мусять уважатись пізнішим, а первісною «головною особою» являється громада «і величання полягає в причисленні до громади того, кому співають колядку».

2 Антонович і Драгоманов. ч. 1; Головацький, II, с. 67 й ін.: Чубинський, с. 297, 388, 440; Потебня, ч. 54; Гнатюк, ч. 229.

3 Колядка опублікована Потебнею (II, 383) з запису П. С. Єфименка, з попсованим розміром, котрий поправив Потебня, а я пішов трохи далі в реставрації, підставивши замість «блудило» – «блудців» (як вище), замінивши коруговки коврами і вставивши відповідно тому один стих, та зробив ще деякі інші поправки. Костомаров (БесЂда, 1872, XII) опублікував уривок петрівчаної пісні, яка, власне, піддає деякі аналогії:

Ой Петре, Павле, Іване,

Та зоремо поле орлами,

Та засіємо жемчугами,

Та поставим стовпи золотиї,

Та повісим коври шовковиї.

(Пор. варіант в Сборнику харк., XVII, с. 147).

Ся розкішна обстанова перенесена сюди, мабуть, з тих варіантів, де сватом виступає якась міфічна особа, пор. нижче.

Очевидно, старший мотив маємо в колядках про молодця, що сам збирається на таку виправу. Сей мотив з невеликими змінами теж можна перенести до обстанови громадського куреня, де жених будить дружину на виправу:

Ой рано, рано кури запіли,

А ще раніше [такий-то] встав,

Лучком забрязчав – братів пробуджав 1:

– Браття, вставайте, коні сідлайте,

Та поїдемо в чистеє поле

На погуляння, на розглядання,

Та найдемо, браття, куну в дереві,

Куну в дереві, дівку в теремі —

Вам буде, браття, кунка на шубу,

А мені буде панна до шлюбу 2.

Як ілюстраціїї первісної дружинної рівності можна виказати різні-фрагменти – напр., таку похвалу серед дружини:

Хвалиться стрілов перед дружинов:

Нема в дружини такої стріли... (Гол., III, с. 52).

Супроти всього сього звертаю увагу ще на колядку про дівчину-перевізничку, де виступає та ж ватага сімсот молодців з тими ж матрімоніальними замірами, але, так би сказати, анонімна, егалітарна, без якогось пана, котрому вона вислужується:

Ой приходять д ній сімсот молодців,

Сімсот молодців – самих вибранців,

Самих вибранців – ой русовичів 3.

1 Мені пригадується з пам’яті варіант: Дружину скликав.

2 Потебня, ч. 21 і 24; Гнатюк, ч. 28.

3 Чубин., 316; Kolberg Pokucie, І, с. 102; Гнатюк, ч. 290; Потебня, ч. 34. Цікавий, бо, може, й не припадковий варіант Чубин., 317: сімсот молодців да все запорожці. Бо запорожці се ж «молодці». Так само Гн., II, 17:

Їхав N. N. ч(е)рез густий пісок,

Зостріло його сімсот козаків...

Характеристичною прикметою пізнішої дружинної верстви являється саме се, що в ній виступає особа ватажка не іменем тільки, а самою річею: настільки випинається, що фактично закриває собою всю дружину. Та або сходить на безголосну службу – на військо статистів, які виконують розпорядження свого «пана», або зовсім заникає і перед нами малюється тільки постать героя, навіть без згадки, що він свої діла виконує все-таки за поміччю війська, полку, дружини і т. д. Так, як на старих лубках, де на переднім плані малюється велична постать героя, а десь позаду, між кінськими копитами, видніється його військо. Се в значній мірі, розуміється, залежить від тої поетичної форми, в якій заховались сі мотиви – величальної колядки або щедрівки.

Але така тенденція творчості стоїть також у зв’язку з загальним, індивідуалістичним напрямом мислі сеї доби соціальної диференціації і культу героїчного. Колядники чи щедрівники, величаючи боярського чи й селянського молодця, однаково ставлять його в позицію героя і, наділяючи його всіми ділами, приличними героєві, впадають в ту ж величальну тенденцію, схарактеризовану вже вище: поставити величанного коли не в центрі вселенної, то в центрі життя, що його окружає. Він править, він розпоряджає, повеліває всіми, щó наоколо.

По сих загальних замітках перейдемо до деталів. Величання наділяють молодця, як я вже сказав, всім, що личить провідній людині: ловецьким щастям, удатним походом, перемогою над сильним противником, багатою здобичею, придбанням гарної і родовитої жінки, великої і людної волості, високої посади, багатого і розкішного двору і маєтку. Тут ті пункти стичності, які зв’язують різнородними переходовими мотивами дружинно-героїчні мотиви з мотивами господарськими (малюнками багатого хазяйства), з одного боку, а з другого – з мотивами подружноеротичними. Вони надають дружинній поезії, навіть в тих останках, які до нас дійшли, доволі велику різнородність і багатство. Вичисляти тут усі мотиви неможливо. Полишаючи на пізніше комбінації тем подружніх з героїчними, ми можемо спинитися тут лише на деяких найбільш типових мотивах.

Герой здавна будиться, світить світло, миється і зброїться, будить своїх товаришів чи слуг:

Ой рано-рано кури запіли,

Ой іще раньше молодець устав,

Ой коли устав, три свічки зсукав,

При єдиній свічі ніжки убував,

При другій свічі личенько вмивав,

(Пред ним батечко рушничок тримав),

При третій свічі коники сідлав.

Ой рано-рано кури запіли,

А ще раніше N. N. устав,

Лучком забрязчав, братів побуджав,

Браття, вставайте, коней сідлайте... 1.

1 Пор. вище. Варіанти беру передусім з видання Гнатюка (Етногр. Збірник, т. XXXV і XXXVI) як найбільш приступного.

Він всідає на коня, чудесного, якого світ не бачив, і віддається на його щастя: вибирати самому дорогу до походу:

Коника сідлав в сімдесят попруг,

А в десятую – бай – золотую,

А в того коня срібні копита,

А в того коня шовковий хвостик,

А в того коня кілова грива —

Кілова грива коня покрила.

Срібні копита камінь лупають,

Срібло-золото розсипають,

Шовковий хвостик слід замітає.

– Ой, каже, коню, продам я тебе!

– Як мене продаш, здогадаєшся:

Я тебе виніс з трьох-дев’ять земель!

В поле виїжджав, з конем розмовляв:

– Ти, коню сивий, будь ми щасливий!

Будь ми щасливий на три дороги,

На три дороги та у три землі!

(Збірка Вагилевича, Гн., 107 – 111),

Він іде на чудесного звіря – «чорного тура – грубого звіря», «дике звіриня – дикого вепра», оленя з сімдесятьма рогами або «люту змію». Звір вбивається або випрошується, обіцяючи різні послуги (особливо при сватанні):

Коня сідлає, думку гадає:

Коню мій сивий, будь ми щасливий!

Поїдемо ж ми в чистеє поле,

В чистеє поле, під темний лісок,

За чорним туром, за грубим звірем.

Та як подибав чорного тура,

Чорного тура, грубого звіря,

І сніпок стрілів не долітає,

І тугий лучок не достріляє,

Та й сивий коник із ніг спадає,

[вар.: Гордий молодець з страху вмліває},

А чорний турець д нему промовляє:

Гордий молодче, не бійсь ти мене,

Поїдеш же ти в неділю рано,

Тогди ж ти мене та постріляєш,

Яснов шабельков та й порубаєш,

А за славоньку панну дістанеш.

Ой шумить-гудить зелен діброва,

Ой має ж вона чого гудіти —

Бо вна зачула дике звіриня,

Дике звіриня – дикого вепра.

Ой за ним слідить стрілець-молодець,

Подибаються а з диким вепром:

– Ой вепре, вепре, що в тя за зброя.

«У мене зброя – золоті ікла,

Золоті ікла, а саляний бік».

– Ой стрільче, стрільче, що в тя за зброя?

«У мене зброя – срібна стрілонька,

Золотий лучок, срібний курочок!»

– Ой вепре, вепре, де б ми боролись?

«На тих рівнинах, на тих долинах».

Ой як втяв стрілець дикого вепра.

Тоді ся вепер в ритвини ся впер.

А в полі, полі біл[ий] камінь лежить,

Під тим каменем да люта змія,

Ой туди їхав пан N. N.

Став з коня вставать [да] змію рубать,.

Ой тая змія да й промовила:

«Не рубай мене, не січи мене,

Буду я тобі в велик [ій] пригоді:

О як будеш ти та женитися,

Помощу мости все перстневиї,

Поставлю стовпи все золотиї,

Повішу коври все шовковиї.

[А] як будеш [ти] дівочку везти,

Забрязчать мости все перстневиї,

Засяють стовпи все золотиї,

Замають коври все шовковиї,

Загорять [ся] свічи все восковиї» 1.

1 Мотив незвичайно інтересний тим, що сходиться близько з билиною (записаною в Онежськім краю) про Добриню-змієборця:

И смолилась тут змЂя да восмиглавая:

Не казни-тко ты, Добрынюшка, змЂиныи головы,

Я иду к морю, ко синю морю,

Я иду к королю ко великому,

Ко великому королю да у синя моря,

И есть то у него да єдина дочь,

Брови то у ней черна соболя,

И очи то у ней ясна сокола,

По косицам то у ней звЂзды частыя...

Я достану эту королевичну от синя моря

(Гильфердингь, 663).

До сього повнішого чернигівського варіанта (в котрім я подекуди справляю розмір) є коротший і сильно попсований, але інтересний київський:

Як будеш їхать до двору по дівку,

Поб’ємо палі срібні таляри,

Засієм степи синім жемчугом

[друков.: зенджулом].

Як будеш їхать до бору з дівкою,

Забрязчать мости дрібниї кости,

Засяють палі – срібні таляри,

Зацвітуть цвіти синім жемчугом.

Волинський варіант, записаний ще Ходаковським, але досить знищений – я поправляю дефекти:

[Ой] поплинь, поплинь човен [човенець],

А в тім човен [ці] білий молод [ець]:

Струже стрілоньки із калиноньки,

Хоче пострілить лютую змію.

Він до неї [а] постріляє,

Вона до нього [та й] промовляє:

Не стріляй мене, не губи мене,

Скажу тобі [а] три радости,

[Що] три радости, а три городи:

В однім городі коня сідлати,

В другім городі по дівку їхати [дівочку брати?],

В третім городі жити-мешкати.

З галицького, підльвівського варіанта:

«Дарую я ти три городи вкупі:

В єднім городі коня попасти,

В другім городі коника сідлати,

В третім городі ґречну панну взяти» 1.

1 Чубинський, III, с. 419, 440; Гнатюк, II, с. 27, 29, 31.

Він наміряється застрілити качку, голубку, орла, сокола – ті випрошуються, обіцяючи йому так само – помогти при сватанні:

Аж тут пливе вутка, сивая голубка,

Він приціляється, він приміряється,

Він приміряється – хоче її вбить.

«Ой не приціляйся, пане N. N.,

Бо я тобі стану в великій пригоді:

Ой як будеш їхать дівчину сватать,

То помощу гатки з кудрявої м’ятки,

Та помощу мости з тонкої трости».

Стоїть ми стоїть, зелений явір,

На тім яворі сив соків сидить,

Сив сокіл сидить, гніздечко ввивать,

Обкладає то гострим тернічком,

Гострим тернічком, сухим билєчком,

А в серединку цвіт та калинку,

А на вершечку щиреє злото.

Туди ми поле, гладка стежечка,

До сив сокола натираючи.

Надійшов нею красний молодець,

Премудрий стрілець N. N.

Золотим луком потрясаючи,

Яснов шабельков вивіваючи.

Та яв сокола стрілков стріляти,

Стрілков стріляти, шаблев рубати.

Сив сокіл каже: «Не стріляй мене!

Коли ти будеш женитися,

Тебе, молодця, перепроваджу,

Твою молоду на крильця возьму,

А твої гроші возьму на ноші».

Сокіл, котрого хоче молодець застріляти, показується то його батьком, то матір’ю, то нарешті виявляється, що се сива голубка – миленька сього молодця, котрий, очевидно, сам являється соколом (пор. приспів одного з варіантів: Соколе – а в соколонька чорні оченька і брови):

В чистім поленьку стоїть смереченька,

Під тою смереченькою біле ложенько,

На тім ложеньку пахолятонько,

Струже стрілоньки все з калиноньки,

Хце застрілити сив-соколонька.

Ой не стріляй, N. N.,

То не соколонько, то твій батенько і т. д.

(з Гн., 20, 23, 36).

В іншій колядці голуби, котрих хоче застрілити парубок, об’являються ангелами:

Тоті голуби та й промовили:

«Васильку ти наш, та й паничу ти наш,

Не зміряй ти в нас, не губи ти нас,

Ой бо ми не є сиві голуби,

Але ж бо ми е святі ангели і т. д.

(Шух., 99).

Герой їде на війну. Всупереч радам родини – не вихилюватися наперед, він їде перед військом і звертає на себе увагу короля-противника (німецького, польського), що заявляє бажання мати його своїм зятєм і дати йому півкоролівства:

Чи дома-дома ґречний панонько?

Нема го дома, у Судомиру —

Судоньки судить, радоньки радить,

Як воювати, на врага стати 1.

1 Судомир, Сандомир, тут і в інших подібних варіантах по асоціації з «сидити мир», радити раду. Інтересна подробиця – участь героя в раді-вічі.

Ой заказано і зараджено

Усім воїнам на війну іти,

Пану N. N. корогов нести.

А його ненька вельми старенька

Випроводжала та й научала:

– Їдь же синочку та на війноньку,

Наперед війська не видавайся,

Позаду війська не оставайся!

Ой чи дома, гей наш панонько?

Нема го дома, десь у садочку —

Десь у садочку а в оріховім,

Ой струже – луже [гладить] дрібні стрілоньки,

Дрібні стрілоньки, ясні шабельки,

Бо ся збирає та на війноньку.

Татусьо вийшов, коника вивів,

Братенько вийшов, сідельце виніс,

Сестриця вийшла, зброю винесла.

Хусточку дала, з боку прип’яла.

Матінка вийшла випроводжати,

Випроваджати та научати

[як вище, і ще:]

А з боку війська не облишайся,

Лиш в середині, все при дружині.

Він то не слухав, слави доходив,.

Перед королем вигравав конем,

Перед гайдуком вивівав луком.

Наперед війська коником грає,

Коником грає, шаблев махає.

Ой ввидів його польський кріленко:

Рад би я знати, чий то синочок

Коником грає, шаблев звиває?

Дав бим за нього свою панночку,

Свою крілівну, свою царівну,

Дав би я йому пів мої Польщі,

Пів мої Польщі, мого крілевства.

Варіант, який вказує на якусь ще вищу міфологічну постать:

І дав би йому... пів всеї землі,

Пів всеї землі, пів місяченька,

Пів місяченька, пів сониченька 1.

Герой в ролі ватажка. Дружина чи слуги просять у нього відправи або позволення йти промишляти війною. Але він не пускає і сам вибирається походом:

Ой в полі-полі, поблиз дороги,

Стоїть світлонька мурованая,

А в тій світлонці жовті стіноньки,

А по стіноньках гострі стрілоньки,

Поза столами межи панами

Найгордий панок, білий молодчик,

Поперед нього служечки його,

Держать шапоньки поза крісоньки.

[вар.: за опушечки],

Ясні шабленьки за бовтиченьки,

Тугії луки при правій руки [sic],

Та просять в него все симбрилоньку

Та роковицю заслуженую.

Вар.:

Гой в моста, моста калинового,

Стоїть намета з білого шовку,

У тій наметі золотий стільчик,

На тім стільчику ґречний молодчик...

Просяться в него ді в гір на війну,

Ді в гір на війну по ґречну панну.

– Ні так вас пущу, з вами піду.

Або:

Я вас не пущу, сам з вами піду 2.

Герой ладить зброю, скликає дружину (слуги) і йде походом на одну землю, потім на другу, на третю, щоб здобути собі панство, славу, здобич. Його військо гримає кіньми як грім на небі, блискає мечем як ясен місяць, пускає стріли як дробен дощик і забирає добичу: в одній землі коні, в іншій худобу, гроші, сукно —

Гойноє паня – що він там діє?

Стружічко струже, огника кладе,

Золото топить, зброіцю злива,

Зброіцю злива, на слуги вола:

«Ой слуги мої, котрі вірнії,

Коні сідлайте, зброї збирайте:

Тугії луки, острії мечі» 3.

А на коники всі посідайте,

Ой виїдемо на першу гору,

На високую, на німецькую,

Блиснемо мечем – ясен місяцем,

Пустимо стріли як дробен дощик,

Пустимо стріли в Німецьку землю:

Німецьку землю ми звоюємо,

І звоюємо і зрабуємо,

Ми заберемо сиві коники,

Самі сивії, не в’їжджениї.

1 Варіанти – Гнатюк N. 184.

2 Гн., II, с. 33, 41, 53 (поправляю подекуди).

3 Дуже інтересний, архаїчний приспів сеї колядки:

Воїн бо, воїн,

Над все військо подобен!

Потім такий же похід на волоську землю:

Та заберемо сиві волики,

Самі сивії бай рогатиї.

Потім:

Запустимо ся в московську землю,

Там заберемо все здобиченьки:

Сукна не міру, грошей не ліку! (Гн., 33 і 35).

Ділячи здобич, герой вибирає собі щонайкращі речі, все гірше роздає слугам:

Пан Хомуненько-переберниченько,

[Приспів: сам молоденький, кінь вороненький],

Перебирає між кониками:

Котрі ліпшії – то собі бере,

Котрі гіршиї – служенькам дає.

Перебирає між сіделками:

Котрі ліпшії – то собі бере і т. д.

Перебирає між вуздечками, сукенками, чоботиками, нарешті – між дівоньками:

Котрі ладнійші, то собі бере,

А що погані – служанькам дає.

Бувай же здоров, пан Хомуненьку,

Сам молоденький, кінь вороненький 1.

1 Гол., II, 172. Антонович і Драгоманов толкували останню фразу так, що дружина, невдоволена нерівним розділом добичі, кидає ватажка. Але Потебня (II, 715) зрозумів вірніше, що тут та перебірчивість не догана, а комплімент, і остання строфа – просто привіть колядників.

Герой приступає до одного міста за другим і наводить страх – йому дають різні дари, але він на них не вважає, поки не догадуються вивести «ґречную панну», чи «дівку в наряді», котрою він задовольняється:

Ой піді Львовом на оболоню,

Там N.N. коником грає,

Не мірецької, а козацької,

Під Львів ступає, лук натягає,

Лук натягає, на Львів пускає:

Ой хоче ж бо він Львова добути,

Львова добути, собі паном бути.

Він сам наперед конем манджає,

На своє військо все покриває;

«Ви, моє військо, смутненько не йдіть,

Кроком ступайте, Рим здобувайте!»

Він сам наперед як полем шмигнув,

Як конем шмигнув, аж ся Рим здригнув.

Ой гордий-пишний пане N.N.,

Тож собі з горда та й починаєш,

Попід Білгород коником граєш,

Ні в чім не дбаєш, коня стягаєш —

Що конем зверне – земля ся здрігне!

Оберне військо від сходу сонця,

Заграють труби як грім на небі,

Блиснуть мечами як мовна в небі,

Пустять стрілочки як дробен дощик,

А вдарять з гармат а в Царів-город,

Аж всі паркани порозсипали,

Всі ся жидове задивовали.

Стали жидове раду радити,

Чим би го – нічим перепросити?

Виносять йому миску червоних,

А він на тоє не подивився,

Не поглядає, шапку не здійме,

Шапку не здійме, не подякує!..

Оберне війське з полудня сонця —

Аж всі панове задивували, і т. д.

Виводять йому коника в сідлі,

А він на тоє не подивився, і т. д.

Конем оберне з полудня сонця...

Всі ся русини задивовали...

Виводять йому панну молоду,

Панну молоду та як ягоду,

А він на теє все поглядає,

Шапку здіймає, перепрашає,

Перепрашає, панну вітає.

Ой славен-явен красний N.,

А чим же ти то прославився?

Що із вечеря коня осідлав,

А вже к світови під Царів-град став.

Ой як бє та й бє на Царів-город —

Цар ся дивує – хто то воює,

Міщане ходять – все раду радять,

Що тому вояці за дари дати?

Вивели йому коня в наряді —

Він коня то взяв, не подякував,

Шапочки не зняв, не поклонився,

Не поклонився, не покорився...

Винесли йому полумисок злота, і т. д.

Вивели ж йому панну в короні —

Він панну узяв, та й подякував, і т. д.

Ой спід гори стоять тумани,

То ж не тумани – пара з коней йде,

Ой там же військо – аж землі важко.

Ой там у війську пана немає.

Ой одозветься зличний паниченько

Славного отця і пані-матки:

«Я ж в тому війську да паном стану,

Велю гармати наворочати,

В Чернигов город велю стріляти».

Ой бе да бє він в Чернигов город...

Винесли йому мису червінців...

В Переяслав город велю стріляти —

Вивели йому коня у збруї...

Ой бе він да бе да в Київ город —

Да вивели йому панну в наряді 1.

1 Гнатюк N– 185, Антонович і Драгоманов, 20 і 69. Цікавий початок варіанта в старій збірці Ф. Бодянського:

Ой у Вельмові [уві-Львові] на оболони

Збиралася війна, вся їх рівня,

Захотіли вони царя звоювать,

Царя звоювать, царівну узять.

Тут війна – військо, рівня – дружина, егалітарна, як я думаю. Але далі се переходить на величання ватажка: Унесли йому лучок стрілочок. Увели йому панну в наряді (Гн., с. 56).

Героя будять слуги чи батьки вістю, що його край, його волость, його двір орда, чи татари, чи турки забрали і до своєї землі погнали; він догоняє орду, відбирає полон і осаджує свою волость ще краще, ніж передше:

Чи спиш, чи чуєш, пан господарю?