Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 31 страниц)

1 Се одна з найкращих студій Драгоманова: «Шолудивый Буняка въ украинскихъ народныхъ сказаніяхъ», 1887, передр. в українськім перекладі в II т. Розвідок.

2 Про сліди героїчних мотивів, зв’язаних з Боняком, що «рубав Золоті Ворота», див, вище.

Образи людоїда, що носить його ім’я в новіших записях (почавши від XVII віку), дають характеристичний приклад того, як історична сага чи героїчна епопея з ослабленням політичного чи соціального інтересу до неї поволі абсорбується казковими або новелістичними елементами – в інших випадках, і розпускається в казці чи новелі. В одних варіантах – се велетень космічних розмірів: могили і вали толкуються як сліди «Бунякового воїнства», що пройшло весь світ і на місцях свого спочинку насипало землю з своїх ходаків. В інших – се кістяк-людоїд з смердячими тельбухами, що живе в старих валах і городищах та пожирає людей. Або се гном-вій, з такими довгими віями, що їх два хлопи мусять підіймати вилами: він добивається руки царівни і гонить за нею по цілій Україні. В польських переказах XVII – XVIII вв. сей страх стає провідником козацьких ватаг против поляків.

Краще заховала свою первісну ідею тема про упадок старого Києва і княжої України взагалі – може, найбільш яскраво з усеї усної традиції відбита в образі Михайликасемилітка, зрадженого київською громадою, що з Золотими Воротами – всею старою славою Києва – відходить до Царгорода, до слушного часу. Щасливим припадком розложившися в прозовій сазі про Золоті Ворота, ся тема донесла головніші мотиви колишньої поеми і її провідну ідею – обітницю повернення колишньої слави.

Загалом же героїчна тема, стративши свою соціальнополітичну базу, звичайно тратить свою провідну ідею, своє морально-психологічне чи соціальне мотивування. Пустившися з княжого двора чи вояцького куріня на село, вона живе тільки як конгломерат фантастичних або новелістичних мотивів, оскільки ті встигли до такої основної теми причіпитись міцніше. З молодших героїв сим способом вижити не вдалося майже нікому.

Отже коли такими невитривалими на зміни інтересів і настроїв суспільності показувались поетичні твори, навіть зв’язані певною закінченою ритмічною формою, як сі колишні епоси на героїчні теми, – що ж доперва сказати про повісті забавного чи дидактичного характеру, позбавлені тих зовнішніх, ритмічних та музикальних регуляторів, які не давали довільно «викидати слова». Така проза, «не призначена для співу і позбавлена всяких засобів для довшого пам’ятання», як висловлюється дослідниця примітивної творчості, «існувала тільки відтворюючись щораз наново в уяві і словах кожного оповідача, міняючись безнастанно, значно більше і значно скорше, ніж пісня, – коли рахуватись навіть з нестійністю в деталях також і пісенних творів» 1.

1 К. Грушевська, Розвій словесної творчості і примітивна проза, с. 6.

Вона була беззахисна перед натиском нових, модернішкх, актуальніших ідей, образів, форм, які, на погляд оповідача, могли краще послужити для забави чи поучення і витискали зовсім з уживання старі теми або налягали на них, асимілюючи їх, комбінуючи їх елементи, зміняючи до повного непізнання або ледве значних останків.

Справді, щоб хтось, не покликаний до того спеціально, якимсь збігом обставин, уложив та завів до ужитку нову обрядову пісню – се навіть тяжко собі уявити там, де не було професіональних аранжерів таких магічних церемоній. Утворення нової повісті на героїчні теми, хоч би з тих «загальних місць», які обертаються в ходячім репертуарі, потрібують звичайно теж якогось імпульса на те, щоб скомбінувати їх в новім варіанті. Навіть уведення до сільського репертуару нової пісні – се річ не зовсім звичайна. Але оповідачі-забавники, що славляться своїм хистом заінтересувати, потішити громаду (див. вище), вони як раз ставлять собі за честь – задивувати, зацікавити своїх слухачів якоюсь небувалою комбінацією, видуманою, можливо, неподібною до того, що оповідалось і чулось досі. Психологія такого спеціаліста, з хисту і репутації, в громаді примітивній чи у цивілізованій, аналогічна з психологією модерного белетриста. Він передусім вигадчик, тим часом як співець – се сторож традиції. Наскільки пісня, взагалі – тонічно і ритмічно збудована, річ консервативна, настільки річ прозова, призначена на потіху або поучення, має тенденцію безконечної змінності – в інтересах сильнішого враження. До оповідача-казкаря дійсно може бути повною мірою приложена автобіографічна згадка нашого геніального вигадчика Гоголя, влучно пригадана одним з новіших дослідників наших казок: «За молодих літ, в хвилі нудьги, щоб розважити самого себе, я цілком видумував смішні фігури і характери та ставив їх в своїй уяві в найсмішніші ситуації, зовсім не думаючи про те, по що воно, для чого і кому може бути з того якась користь» 1.

1 Твори Гоголя, вид. Тихонравова, IV, с. 248.

Розуміється, межі можливості людської вигадки обмежені, кінець кінцем, так само, як і людської пам’яті. І так як пісня, не вважаючи на свою тенденцію консерватизму, все-таки відмінюється – навіть пісня ритуальна, так і оповідання чисто забавне має певні незмінні, улюблені поетичні образи і ситуації, «загальні місця», з власті котрих воно ніколи не може вповні визволитись. При всій нібито безконечній різнорідності і змінливості казкових мотивів, вони зводяться до кількасот чи навіть кількадесяти мотивів (відповідно до того, чи береться за одиницю мотив більш складний чи більш простий). Вони комбінуються і відміняються на різні способи протягом тисячоліть, на які сягає людська пам’ять. При певній одностайності людської психології на тім самім (приблизно) рівені цивілізації, певні випробовані в своїх психологічних впливах ситуації живуть і, навіть заникаючи, відроджуються потім наново, з мандрівних оповідань, і знову порушують уяву і життя самого окруження.

З другої сторони, попри оповідання, які не мають іншої мети, крім забави, такі мотиви нанизуються на певні теми також з утилітарними, соціально-політичними завданнями на те, щоб дати історичне чи релігійне обгрунтування формам життя, в котрих заінтересована якась група суспільності (див. вище). З казкових мотивів повстає героїчна повість, сага чи поема, зв’язана з якоюсь історичною (чи нібито історичною) особою, місцевістю чи подією, або соціальний міф, експлікативне оповідання, котрим пояснюється та чи інша установа, вимога права чи моралі, звичай, обряд і т. д. З тих причин соціального характеру, які покликали до життя таку сагу чи повість, ся комбінація казкових мотивів має шанси консервуватися краще і консервувати зібрані в ній мотиви тривкіше, ніж проста забавна казка, – поки не переживуться і не вивітряться до решти ті творчі мотиви, які покликали її до життя.

Та й забавна казка, як ми вже бачили, з розвоєм поетичних форм набирає в устах спеціалістів-казкарів більш сталих форм, словесного ритму в широкім розумінні слова і розвивається паралельно з епічною темою, обмінюючися з нею і темами і різними формальними засобами. В половині минулого століття Буслаєв, автор першої наукової студії, присвяченої східнослов’янській казці (який, між іншим, дав перший аналіз і української казки, з становища тодішнього міфологічного напряму), настоюючи на тіснім зв’язку казки і народної епічної поеми, вважав казку розложеною і модернізованою формою героїчної билини 1.

1 Таку схему розвою повісті найбільш конкретно формулював Ган, коментуючи свій корпус новогрецьких і албанських казок (праця дуже впливова в інтерпретації повістевої літератури): міф – героїчний епос – фантастична казка – новела, або по дійовим постатям: боги – герої – люди і демони (Griech. und alban. Märchen, J866, I, c. 4 і дд.).

Я вище вказав, що буде правильніше вважати їх за паралельні літературні явища; з них казка, по своєму характеру, не так ригористично зв’язана формою, швидше еволюціонує, сильніше міняє, борше вбирає в себе мандрівні теми, легше включає й елементи релігійної легенди, і книжні витвори, ніж се робить епічна поема, котра теж черпає з сих джерел, приймає до себе всі сі елементи, безпосередньо чи з казки. Новіші досліди над грецьким епосом викрили навіть в нім силу казкового елемента, хоч яким він здається величним, зв’язаним безпосередньо s божеським міфом, далеким від вульгарної традиції. Наш героїчний епос стояв з казкою, без сумніву, в дуже тісних і нерозривних зв’язках: підтримував її на певній ідейній висоті, впливав на її поетичну форму, а з другої сторони, черпав з її запасу мотивів. Героїчний епос, казка і новели жили поруч в репертуарі професіоналів, які репродукували перед громадою величальну пісню, поему на героїчні чи побутові теми, казку і новелу, веселу пісню і сміховину. Се, з одного боку, причинялось до поетичного стилізування, а з тим – і кращого консервування сих свобідніших, менше зв’язаних своєю формою форм повісті. З другого – помагало широким взаєминам між піснею, рецитованою поемою і просто «казаною» казкою чи «баяною» байкою: тримало їх в тіснім зв’язку й утворювало між ними різні переходові типи і форми.

Всі сі обставини не давали і казці – байці – новелі, сій найбільш текучій і змінливій словесній стихії, розплинутися до решти в цілком змінних і зникаючих комбінаціях. І в формі і в змісті їх зіставалось багато постійного, що при змінностях деталей утримувало тяглість і непереривність традиції. Жив певний суголосний грунт, в котрім знаходили свій відгомін переходові мандрівні теми. Тримались певні постійні рами, в котрі вони вкладались; певні загальні мотиви-риштування, на котрих вони розміщувались.

Тому нераз навіть напливова, запозичена форма, в котрій виступає перед нами та чи інша казкова або новелістична тема, не дає ще нам права викидати з тубільного репертуару ті мотиви, котрі комбінує ся модернізована мандрівна тема. Вона нераз дає тільки нову, моднішу форму старим мотивам; згодом форма тратить інтерес, відпадає, і мотиви виживають або в старших формах, або прибирають собі нові. Запозичення можливе лише при існуванні готових уже аналогічних образів і настроїв, – сю глибоко вірну гадку не треба ніколи спускати з очей при оцінці літературних явищ 1.

1 Я зацитую влучну замітку Веселовського, висловлену ним ще в 1880-х рр.: «Объясняя сходство мифовъ, сказокъ, эпическихъ сюжетовъ у разныхъ народовъ, исслЂдователи расходятся обыкновенно по двумъ противоположнымъ направленіямъ: сходство мифа объясняется изъ общихъ основъ, къ которымъ предположительно возводятся сходныя сказанія, либо гипотезой, что одно изъ нихъ заимствовало своє содержаніе изъ другого. В сущности, ни одна изъ этихъ теорій въ отдЂльности не приложима, да онЂ и мыслимы лишь совмЂстно, ибо заимствованіе предполагаетъ въ воспринимающемъ не пустое мЂсто, а встрЂчныя теченія, сходное направленіе мышленія, аналогическіе образы фантазій. Теорія «заимствованія» вызываетъ, такимъ образомъ, теорію «основъ», и обратно; анализъ каждаго факта изъ области folklore’a долженъ одинако обращаться на ту и другую сторону вопроса въ виду возможности, что взаимное передвиженіе мифа, сказки, пЂсни могло повторяться не однажды и всякій разъ при новихъ условіяхъ какъ усвояющей среды, такъ и усвояемаго матеріалам. Разысканія, XI, c. 115.

Напр., сучасні богатирські казки Східної України носять досить виразні впливи російських варіантів. Але сама ідея богатирства, як посвідчують знавці народного життя, тримається чи, краще сказати, трималася дуже живо і органічно в народній уяві: образи богатирів – сторожів християнської або руської землі, змієборців, оборонців від усякої злої сили, що виявляють свою присутність різними, дивними, надлюдськими вчинками.

«По народним поняттям богатирі являються і тепер, їх завдання – охороняти християнську землю від зміїв чи іншої темної сили, що гніздиться десь на кінцях православного світа, «у пущах», – писав в 1880-х рр. один з найкращих знавців народного укр. життя, пок. Манжура. І він наводив кілька таких сучасних оповідань з Катеринославщини, де виступають богатирі-змієборці: «Богатирі живуть там, де пущі, і вони стережуть нашу землю від зміїв; отто який змій прорветься, то богатир поженеться за ним та і вб’є». «Богатир як стоїть коло пущів, то йому коня не треба, а вже як поженеться за змієм, то його кінь сам знайде». «Богатир усе одно як святий – його не побачиш; раз у Марнополі [Маріуполі] торговки на базарі бачили, як ішов богатир – так тілько, кажуть, картузак ізняв проти церкви, перехрестивсь – та тільки його й бачили!» «Не докажу, чи вони вже вмирають, чи як, а тілько виходять з нас: вийдуть йому літа, то він проявить себе, та й окриється» 1.

Ясно, що ся ідея богатирства, яка живе досі в масах, після того як самі епічні поеми вимандрували з України, творить, власне, ту «основу», на котрій прив’язуються й зайшлі богатирські казки новіших формацій, тісно зв’язані з старим богатирським «билинним» епосом, перейняті тою ж ідеєю богатирського подвига, тільки відірваного від історичної обстановки, перенесеного поза час і просторонь. З другого боку, ся богатирська казка далі становить той поетичний запас, з котрого творчість черпає «загальні місця» богатирського образу всякий раз, як хоче піднести якусь дійову постать чи історичний момент понад рівень пересічних людських відносин. Так от бачимо, що серед козацьких чи повстанських ватажків Хмельниччини появляється фантастична постать Боняка, різними казковими подробицями прибирається історія Мазепи і Палія: Палій заводиться до категорії чудесно роджених богатирів, він побиває демонів, стає невмиракою і т. д.2

1 Кіев. Старина, 1888, VIII. Сборникъ харк. ист.-фил. общ., т. II. Див. ще нижче про переживання образів богатирів-підлітків, богатирських коней і под., з записок Манжури ж і інших.

2 Драгоманов, Розвідки, III, с. 217.

Отся роль казкового репертуару як тої скарбниці фантастичних мотивів, звідки черпає свої образи пісня, епічна поема, легенда, всякий раз хоче піднестись над рівнем реальності, велить нам дати місце казковим мотивам як субстратові поетичної фантастики тут, в сім огляді старої поезії. Три названі роди поетичної продукції – величальна пісня, ритмічна поема і свобідна «казана» казка становлять три степені строгості, ригоризму зовнішньої форми, котрі відповідно тому в більшій або меншій точності заховують старі форми поетичного оброблення фантастичних мотивів і доносять до нас образи й ідеї далеких епох, зачерпнеш з спільного поетичного запасу. Обрядова пісня переховує їх найкраще і найточніше; казка і новела – найслабше і найсвобідніше.

В нашій традиції ритмічна поема випала. Від величальної пісні – ми взяли, що могли. Тепер лишається придивитись тим відблискам, що зісталися в усній прозовій традиції від старого поетичного запасу, з якого брала свої засоби пісня і повість, як усна, так і книжна (до котрої перейду потім).

КАЗКА

Присвячується пам’яті Миколи Сумцова

Наша казкова традиція. Відповідно прийнятій в новішій українській літературі термінології, казкою називаємо оповідання фантастичне, без виразної моралізуючої цілі 1.

1 Ся систематика була предложена Франком в I т. Етнограф. збірника, розпочатого під моєю редакцією 1895 р. Систематизуючи збірку Роздольського, Франко начеркнув таку класифікацію прозової традиції, котра потім, в головних рисах, лягла основою всеї дальшої систематики матеріалу, виданого етнографічною комісією товариства Шевченка – сього найбільшого, що взагалі було зроблено в сфері збирання, систематизації і видавання укр. етнографічного матеріалу:

1) «Казка», т. є. оповідання, в якім дійсність перемішана з чудесним елементом, так що цілість являється свобідним виплодом фантазії без ніякої побічної, церковноморалізуючої цілі.

2) Легенда, т. є. оповідання, в якім дійсність також перемішана з чудесним, але взятим з обсягу виображінь і вірувань церковнорелігійних. Цілість має звичайно глубшу основу етичну, моралізуючу або філософічно-релігійну.

3) Новела, т. є. оповідання без примітки чудесного елемента, основане на тлі побутовім, часто перейняте тенденцією соціальною, рідше – національно-політичною або церковно-конфесійною.

4) Фацеція (анекдот), т. є. коротеньке, звичайно гумористичне оповідання, якого суть становить звичайно якесь одно спостереження, часто гра слів, незвичайний оборот мови, прізвище і т. і. По свойому характеру і тенденціям сі твори близько підходять до новел.

5) Оповідання міфічні, в яких говориться про явища і постаті фантастичні та такі, що становили або становлять предмет живого вірування люду (чари і чарівники, злі духи і т. і.).

6) Оповідання про особи, події та місцевості історичні, німецьким терміном звані загами (Sagen).

7) Байки звірячі, притчі і апологи, т. є. короткі оповідання, звичайно морального або загалом дидактичного змісту, в яких героями являються звірі або інші неодушевлені речі.

В згаданім вище фольклорнім органі F. F. (Folklore Fellows) Communications, заснованім визначними дослідниками поетичної традиції Больте, Кроком, Ольріком і Сідовим, звісним фінським фольклористом Анті Арне була предложена така класифікація казкового матеріалу (Verzeichnis der Märchentypen, F. F. Communications, I, 1910):

1. Казки звіринні: звірі лісові, лісові і домашні, людина і лісові звірі, звірі домашні самі, птахи, риби, інші звірята.

2. Казки властиві:

A) Казки чудесні (Zaubermärchen) – надприродні противники, надприродний або зачарований чоловік або жінка, чи інший свояк, надприродні завдання, надприродні помічники, надприродні предмети, надприродна сила або знання, інші надприродні моменти (надприродний порід, безрука дівчина, золоті діти й т. і.).

B) Казки легендарного характеру: де виступає Бог, святі, чорти (сюди ж занесені такі мотиви, як надприродні свідки злочину: чудесна дудка, кості, що співають і т. д.).

C) Казки-новели (сватання до королівни, дівчина виходить за королевича, вірність і невинність, научування злих жінок, мудрі хлопці і дівчата, казки про долю, зручні злодії і розбійники).

D) Казки про дурного чорта або велетня.

3. Анекдоти (Schwänke).

Незалежно від того, як осуджувати раціональність сього поділу, я вважаю його основною помилкою се, що він класифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадто притримується германських казкових тем, так що при класифікації світового матеріалу ся схема, здається мені, покажеться нездатною.

Проби докладнішої класифікації казкових мотивів розбиваються о широку дифузію, складне переплітання мотивів різних категорій. Тому новіші дослідники обмежуються як найзагальнішими дефініціями сього літературного роду і за краще вважають групувати казки по мотивах оповідання. Але з становища еволюції, розвою сеї галузі словесного мистецтва, годиться все-таки розрізняти певні групи, які відповідають певним моментам його розвитку. Се казки про звірів; казки про космічні сили; казки про надприродні пригоди («про щастя»); оповідання про подвиги, осягнені людськими здібностями; оповідання демонологічні. Дарма, що всі сі групи – як все в природі – тісно сплітаються між собою: перевага того чи іншого мотиву дає місце певній групі казок в еволюції сеї повісті 1.

1 Наведу дефініції казки дослідників харківської школи, які працювали на східнослов’янськім фольклорнім, в тім і українськім, матеріалі. Проф. Сумцов в своїй статті про казку в Енциклопедії Брокгауза – Єфрона так означа се поняття: «Казки – се словесні утвори, характера повістевого, майже виключно прозові, зложені іноді з метою дидактичною, іноді для забави, а здебільшого без якої-небудь цілі, як природний вияв словесного літературного потягу».

Халанський в своїй студії про казку в «Исторіи рус. литератури» під ред. Анічкова (с. 135): «Казка – се оповідання, яке не має іншої цілі, як тільки вражати фантазію слухачів, і в основі своїй має подію видуману, інтересну або своєю неймовірністю, або смішними ситуаціями».

З старших – варто згадати Пипіна, що в своїй класичній праці про староруські повісті і казки так означав властивий характер казки: «Поняття казки стало тепер дуже широким: сюди кладуть і міфічні оповідання, які становлять правдиве зерно її, і переповідження більш нових билин, і народні анекдоти, часто новішого походження, нарешті й різні популярні повісті, що дійшли до народу через книжну літературу, і гумористичні оповідання, хоч і утворені під впливами народньої фантазії, але позбавлені міфичного змісту, себто головної прикмети корінної казки».

Натомість новіший дослідник світового міфу Ендрю Лянг в своїй статті в Британській енциклопедії (новіше, 11 вид.), обминаючи всяку спеціалізацію, дає таку широку дефініцію: «Народні казки – се історії від невідомої старини, передані усною традицією диких і цивілізованих народів».

В нашім літературнім ужитку слово «казка» звісне від часів першого відродження. В словнику Беринди слово «баснь» толкується як «казка, байка, вимисл». Слова «баяти» і «баснь» в розумінні оповідання і видумки приходять в найстарших наших книжних пам’ятках, але завсіди з відтінком зневажливим, в противставленні спасенному слову, передусім святому письму. Так, в однім слові Кирила Турівського робиться людям закид, що вони «басни бають и въ гусли гудуть». Серапіон радить: «Аще услышите что басний человЂческихъ, – къ божественному писанию притецЂте».

В новішій науковій літературі одинока більша студія, яка до певної міри вводить в круг питань, зв’язаних з нашою казкою, се велика бібліографічна праця С. Савченка, закінчена перед війною і випущена 1914 р.: Русская народная сказка; исторія собиранія и изученія (друкувалася в Киев. Университетских ИзвЂстіях 1912 – 1914 рр., 547 стор.). Автор, слухач проф. Лободи, писав на дану ним тему і в своїх поглядах іде здебільшого за київськими і харківськими ученими, які стояли тут під впливами Потебні: Владимировим, Сумцовим, Халанським. Свого автор вносить небагато, пильнуючи найбільше бібліографічної повноти і системи, і з сього боку праця його варта всякого признання. Головна увага звернена на літературу російську, хоч автор старався схарактеризувати і ті західноєвропейські течії, які відбивались на ній; українською казкою автор інтересується, навіть і сам старався дещо зібрати, але не міг так повно опанувати літератури української казки, як казки великоруської та білоруської.

З наукової літератури особливу вагу в розвою студій над східнослов’янськими, в тім і українськими, казками, крім загальних – провідних європейських праць, мали отсі: А. Питна, Очеркъ литератур. исторіи старинныхъ повЂстей и сказокъ русскихъ, 1858; Буслаева, Славянскія сказки, 1860, передр. в Историч. очерках рус. народ. словесности; А. Котляревського, Русская народная сказка, 1864 (передр. в II т. його писань); Афанасьева, Сказка и мифъ, 1864, и Поэтическія воззрЂнія славянъ на природу, 1866 – 9; Потебні, О мифическомъ значеній нЂкоторыхъ повЂрій и обрядовъ, 1865; В. Стасова, Происхожденіе русскихъ былинъ, 1868; А. Веселовского – ряд принагідних статей, 1870 и 1880-х рр., досі, на жаль, не зібраних разом; Драгоманова статті, зібрані в Розвідках, І – IV. Новіші праці: Сумцова, Малорусскія сказки, в XXII т. Етногр. Обозр., і багато спеціальніших статей, на жаль, не зібраних разом; Владимирова – цінний розділ про казки в Введеній въ исторію рус. словесности, 1896; Халанського студія про казки в Исторіи рус. литератури під ред. Анічкова, 1909. Більші збірники текстів: Куліша (1856), Рудченка (1869), Драгоманова (1876), Чубинського (1878), Кольберга (1882), Мошинської (1885), Матіжури (1890) Ястребова (1894), Грінченка (1895), Роздольського (1895), Рокосовської (1897). Гнатюка (від 1898), Малинки (1902), Шухевича (1908). Перед війною в 37 т. Записок рос. географ, тов. друкувався збірник галицьких текстів Ю. Яворського; я не бачив його виданим. Всього Савченко в названій вище праці (с. 219) рахує коло 2000 друкованих варіантів українських казок, коло 1700 великоруських, коло 1500 білоруських. Розуміється, рахунок залежить від того, щó вважати казкою.

Казки, де визначну роль грають звірі з надприродними здібностями, як помічники, добродії або вороги людей, генетично зв’язані з примітивним оповіданням про звірів.

Казки про космічні сили зв’язані з поясненнями природних явищ (примітивними пояснюючими оповіданнями). Так само казки про метаморфози. Казки про надприродні пригоди становлять центр, характеристичний для тої стадії культурного розвитку громадянства, де вже усвідомилася різниця між надприродним і природним, але магічний світогляд настільки свіжий, що людина ще не вповні виріклася гадки про можливості викликати надприродні явища спеціальними засобами – знанням магічної формули або слова. Ся психіка характеристична для тої епохи, котра нас тут займає, і через те така фантастична казка, чи казка в тіснім розумінні слова, повинна займати навіть центральне місце в традиції сеї епохи. Оповідання про подвиги чи пригоди людського побутового характера становить очевидний перехід від неї до новели, хоча якраз зв’язує казку з героїчною поемою: їй відповідає героїчна («богатирська») казка, характеристична для молодших часів сеї епохи. Тим часом оповідання демонологічне тісно і нерозривно зв’язане з релігійною легендою, навіяною книжною і усною повістю тих різних релігій, з котрими наша людність стикалася в сій добі.

Ми одержуємо, таким чином, приблизну генеалогію повістевих творів:

Казка звіринна, космічна, фантастична;

Оповідання про подвиги – героїчна поема – історична сага (про особи, місця і події);

Релігійна легенда – демонологічне оповідання;

Поема на теми побутові – новела.

Фантастична казка служить тим джерелом, з котрого тече фантастичний елемент, який виявляє себе – поволі бідніючи і висихаючи – в казках чи оповіданнях про подвиги, в героїчній поемі, в сагах. Надприродний елемент в них буває ще досить сильний і виявляє тісне генетичне споріднення з казковою фантастикою; але він рахується з певними вимогами раціоналізму, реальної правдоподібності в історичних сагах і в бажанні громадянства з надприродних, фантастичних сфер спуститися на людський, реальний грунт – в героїчній поемі.

Нову фантастичну течію – демонологічну, чудотворну, закрашену часом сильніше, часом слабше дидактично-моральною закраскою – приносять нові релігійні впливи. Вони творять другу фантастичну верству, покликаючи до життя казки про чортів, сатану, нечисту силу і зв’язані з ними теми. Ся течія, одначе, більше впадає в сміховинну новелу, в цикл анекдотів про людську глупоту: чорти попадають на одну лінію з усякими «дурними народами», і взагалі легенда, йдучи за загальною тенденцією до раціоналізації, вливається в течію морально-побутової повісті.

При великій загальній увазі українців для пам’яток народної словесності, казок українських зібрано теж досить багато: більше ніж великоруських і білоруських. Але їх число більше свідчить про енергію збирачів, ніж про багатство матеріалу: в величезній більшості він невисокої вартості. На Україні не видко таких кутів з законсервованою казочною традицією, які знайшлися на Білорусі і в Онезькім краю Великоросії. Думається мені, що властивий казковий репертуар професіоналів-скоморохів, чи як вони звались, вимандрував з ними, так само як репертуар билинний (взагалі епічний) і те, що тепер маємо, – се тільки останки старого репертуару, а в значній мірі – новозахожий. Але сей захожий, оскільки йде з Великорусі і Білорусі, повертає в значній частині, в новій формі, мотиви, котрі давніше жили у нас – отже, не повинен відкидатись безоглядно. Невідрадний стан нинішньої казкової традиції не повинен приводити до помітування нею, а навпаки – вимагає тонших і складніших методів досліду.

Се правда, що нинішня казкова традиція, судячи по публікованому 1, стоїть під виразними впливами казки солдатської, шкільної, заносної і переважно виявляє сліди розкладу і виродження. А нагромадження безконечної маси варіантів при недостачі яких-небудь загальних орієнтаційних принципів, чи то в ближчім – слов’янськім, чи то в ширшім – світовім матеріалі, знеохочує до сеї непереглядної сірої маси.

Казки гарно оповіджені дуже рідкі і переважно невеликі, приладжені для дитячого ужитку. Тих старих казок, котрі можна було «казати до самого світу» 2, дуже мало видко. Бере перевагу анекдот, здебільшого більш грубий, ніж дотепний, новішої формації. Але се все не позбавляє інтересу до тих дорогоцінних елементів, які лежать в тій малоцікавій масі.

1 Може бути, що десь на Поліссі знайшлися б кращі джерела!

2 «От якби нам тепер хата тепла, постіль біла, хліб м’ягкий, квас кислий – нічого б і журицця: казали б казку, баяли б байку до самого світа». Одна з найстарших укр. записей, видрукована Костомаровим в Молодику 1843 р., передр. у Рудченка, II, с. 75.

Невважаючи на всі непевності, зв’язані з нашою повістевою традицією: можливостями стрінутися, замість первісного, оригінального варіанта, з його дублетом, занесеним пізніше з чужого джерела (як то ми бачили при огляді оповідань про звірів), ми ніяк не можемо поминути казочного репертуару, коли хочемо мати поняття про словесну творчість старих часів. І героїчна поезія, і величальна пісня, і книжна повістева традиція носять на собі виразні сліди тих казкових мотивів, які переховуються в сім репертуарі. Рахуючися з усіма можливостями пізніших наверствувань і запозичень, мусимо, кінець кінцем, мати поняття про головніші казкові мотиви, котрі обертаються в нинішній традиції і, правдоподібно, оберталися також в казковім репертуарі старших часів.

Головніші казкові мотиви. В систематичнім порядку головніші мотиви нашої фантастичної казки можемо зібрати так:

Космічні сили: сонце, місяць, вітер, мороз, град. Людина терпить від них, правується з ними, доходить свого. Особливо популярні два мотиви: доходження знищеного урожаю і розшукування жінки, котру хапає сонце, вітер або інша сила. Вони зв’язуються з широко розповсюдженим мотивом подорожі до сонця: як чоловік чи хлопець заступав сонце в його щоденнім обході і які з того виходили біди. Мотив всесвітній, у американських індіан він виступає в варіантах, аналогічних з нашими! Вище був наведений один з варіантів як розширене пояснення про сонячну путь через небо.

Фантастичні надприродні земні єства: дух землі, або лісовик, «Ох», що живе в могилі або в пеньку і забирає до себе людей, котрих потім приходиться різним способом виручати, чи їм виручатись. Дуже популярная у нас тема (Чуб., с. 102 дд.) – про її світові розгалуження нижче. Паралель становить водяний дід чи цар, або дід кирничний, – популярний варіант описує, як він змушує чоловіка – купця-мореплавця чи подорожника – пообіцяти йому дитину, яка вродилась без нього дома.