Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 31 страниц)

Баба-людоїдка, «Баба-яга, кістяна нога, волосяний язик, в ступі їздить, товкачем поганяє, мітлою слід замітає» 1.

1 Рудченко, І, с. 135.

Образ, широко розповсюднений в слов’янськім фольклорі; її ім’я виводять з пня ang, лит. angis – гадина, наше Aжъ; отже, се жіноча паралель до змія-самця. В билиннім циклі про Добриню є епізод бою з «ягою-бабою», аналогічний з боєм його з змієм. Але сей старий образ ослаб, і вже в словнику Беринди в формі «язя» (що живе і досі в Зах. Україні) се слово виступає як рівнозначне з «чарівницею». В сучасній казці вона – лиха баба, особливо небезпечна для дітей, котрих хоче поїдати, але ті різними способами рятуються від неї або її обдурюють. Найбільш популярний варіант – казка про Івасика (Телесика) і Бабу-ягу, аналізований свого часу Буслаєвим, який в Івасику бачив варіант лицаря-лебедя (Логенгріна).

Мотив Змія заховався нібито краще, але ми мусимо рахуватися тут з різнородними пізнішими наверствуваннями християнської легенди про святих змієборців (св. Юрия, Дмитра, Федора) і християнської демонології, де змій являється звичайним втіленням нечистої сили, інкубом, перелестником. Дуже правдоподібні в сім мотиві і давніші чужосторонні впливи: напр., різних варіантів змія – сторожа дерева життя і безсмертя, живої води і т. под. образів, котрих найбільш звісний нам варіант дає біблійне оповідання про райського змія спокусителя, що відбиває в собі вавилонський образ змія-сторожа. Таким чином, образ змія дуже різнородного складу і походження. Не диво, що і в нашій традиції він представлений дуже багато і різнорідно, аж до найновіших часів; мотив змієборства задержався і в сучасній нашій казковій традиції, і в історичних переказах, і в билиннім репертуарі. З одного боку, зв’язався він з мотивами добування жінки з власті змія, що стереже дівчини-царівни. З другого боку, так само як образ «Кощія», образ Змія зв’язався з контрастом і боротьбою хрещеного, слов’янського, оселого світу з степовою ордою. Билинний «Тугарин Змієвич», як правдоподібно толкують, – Тугорхан, половецький хан, тесть Святополка київського, на київськім дворі репрезентує сей ворожий, непевний елемент – так, як образ Кощія зв’язався з іншим його сучасником, ханом Боняком. Найбільш популярна і, безсумнівно, стара версія сеї теми – се поєдинок Кирила Кожум’яки з змієм, котрим Руська земля звільняється від поганого данництва – як Атени побідою Тезея визволились від давання хлопців і дівчат крітському Мінотаврові. Найбільш літературна версія її, записана В. Білозерським в 1840-х рр. на Чернігівщині і видана Кулішем, заразом має характер історичного переказу, котрим пояснює походження назви київських «Кожум’яків»; в інших варіантах воно пояснює походження «Змієвих валів» – старих пограничних укріплень України.

Колись був у Києві якийсь князь (лицар) і був коло Києва змій, і кожного году посилали йому дань: давали або молодого парубка або дівчину. Ото прийшла черга вже і до дочки самого князя. Нічого робить! Коли давали горожане, то треба і йому давать. Послав князь свою дичку в дань змієві. А дочка та була така хороша, що й сказати не можно: то змій її й полюбив.

От до його прилестилась да й питається раз у його: «Чи єсть, каже, такий на світі чоловік, щоб тебе подужав?» – «Єсть, – каже, – такий у Києві, живе над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небеса "стелиться, а як вийде на Дніпро мочить кожи – бо він кожем’яка – то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму да й учеплюсь за їх, чи витягне то він їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того тільки мені й страшно!»

Княжна й взяла собі теє на думку, і думає: як би їй вісточку до дому подати і на волю до отця достатись? А при їй не було ні душі, тільки оден голубок. Вона згодовала його за щасливої години, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі храп – і написала до панотця: «Оттак і так, – каже, – у вас, панотче, єсть у Києві чоловік, на прізвище Кожем’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не захоче він із змієм побиться, чи не визволить мене, бідну, з неволі? Благайте його, паноченьку, й словами й подарунками, щоб не обидивсь він за незвичайне якесь слово. Я за його і за вас буду до віку Богу молиться!»

Написала так, прив’язала під крильцем голубові да й випустила в вікно. Голубок звився під небо да й прилетів до дому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ю да й побачили голубка: «Татусю, татусю, – кажуть, – чи бач, голубок от сестриці прилетів!» Князь перше зрадів, а далі подумав, подумав та й засумував: «Се ж уже проклятий Ірод згубив, видно, мою дитину!» А далі приманив до себе голубка, глядь: аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише – так і так. Ото зараз призвав до себе всю старшину: «Чи єсть такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожем’якою?» – «Єсть, князю: живе над Дніпром». – «Як же б до його приступить, щоб не обидився да послухав?»

Ото сяк-так порадились та й післали до його самих старих людей. Приходять вони до його хати, одчинили помалу двері зо страхом да й злякались: дивляться, аж сидить Кожем’яка долі, до їх спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою бородою.

От оден з тих посланців: «Кахи!» Кожем’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки: трісь, трісь!

Обернувся до їх, а вони йому в пояс: «Оттак і так, прислав до тебе князь з прозьбою». А він і не дивиться, і не слухає: розсердився, що через їх дванадцять кож порвав!..

Коли нарешті його ублагали —

Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що може в їй пудов десять, да й пішов до змія. А змій йому й каже: «А що, Кирило? прийшов биться чи мириться?» – «Де вже мириться? биться з тобою, з Іродом проклятим!»

От і почали вони биться. Аж земля гуде! Що розбіжиться змій да вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве. Що розбіжиться да вхопить, то так жмуток конопель і вирве! А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю! А змій як огонь горить, так йому жарко. І поки збігає до Дніпра, щоб напиться, да вскочить в воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожем’яка вже й обмотався коноплями й смолою обсмоливсь. От-о вискакує з води проклятий Ірод, і що розженеться против Кожем’яки, то він його булавою тільки луп! Що розженеться, то він знай – його булавою тільки луп да луп, аж луна йде!..

А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки: жде, що то буде!..

Коли ж зміюка: бубух, аж земля затряслась! Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава Тобі, Господи!»

Ото Кирило, вбивши змія, визволив княжівну і віддав князю. Князь уже не знав, чим його і дякувать, чим його і награждать.

Да вже з того-то часу й почало зваться те урочище, де він жив, Кожем’яками 1.

Мотив сей виразно споріднений з літописним переказом про заснування Переяслава, з нагоди побіди молодого кожум’яки над печеніжином. В билиннім циклі в ролі змієборця виступає Добриня – пор. аналогії сеї теми в сучасних укр. величальних піснях вище. В сучасних оповіданнях, записаних Манжурою, змії не перестають бути погрозою хрещеного світу; богатирі стережуть його й по нинішній день (див. вище).

В інших темах образ змія приходить в інших формах: змій прилітає до дівчини або молодиці як інкуб-перелесник. «Змій робиться з простої гадини, тільки їй треба так де-небудь пробути, щоб вона сім год не чула ні дзвона, ні людського голосу; тоді у неї почнуть рости крила і будуть рости ще сім год, та як і за сі сім год не почує ні дзвону, ні людського голосу, тоді вже й летить людям на вред». «Змій як літа до жінки, так він її сушить; ото подивись: яка хвора та худа, як світяться проти сонця уха, то до неї змій літа» 2.

«Кощій безсмертний» – образ, паралельний змієві: в казках і билинах сі два образи нераз заступають себе навзаєм, але в українській традиції Кощій ослаб, і ті казки, в котрих він приходить (Чуб., ч. 64 – «бездушний Костій» – варіант дуже солдатського типу), можуть бути новішими зайдами з Великоросії. Одначе нема сумніву, що маємо тут образ старий, місцевий, і ті повніші варіанти сього мотиву, які знаходимо в Великоросії і в іншім слов’янськім та скандинавськім фольклорі, щонайменше – належать до нашої київської доби. Драгоманов цілком правильно сполучив з ним пізніший образ «Шолудивого Боняка», фантастичний образ смерті, безтілесного кістяка, що зв’язався, мабуть, по етимології слова (кощій – костій – кістяк) 3.

1 Куліш, Украинскія народ, переданія, 1847, с. 59.

2 Записи Манжури, Сб., II, с. 9.

3 Драгоманова Розвідки, II, с. 158 дд. В оповіданнях, записаних Манджурою (Харк. сборн., II, с. 9), змій-літавєць, у котрого вкрадено крила, стає інкубом на подобу Буняки: «спереди овсім чоловік, а повернеться задом – кишки волочаться».

В казковім образі Кощія дослідників особливо займала його душа, захована в яйці, що лежить в скрині, у дереві: мотив широко розповсюднений і аналогічний з звісною староєгипетською казкою про двох братів, де серце одного сховане в цвіті акації. Сей цікавий мотив приходить у нас і у інших народів в різних комбінаціях – напр., Чуб., ч. 6: душа царівни в яйці, захованому в дереві, осокорі, – коли його відти викрали, царівна вмерла.

Кобиляча голова – паралель до кістяка-Кощія. Образ поза Україною мало звісний, в українськім фольклорі досить популярний (одмічений в «Енеїді» Котляревського – один з небагатьох мотивів народної поезії), але досі не студійований. В однім з варіантів вона приходить до дівчини разом з «марою» і каже з нею танцювати (Чуб., с. 65).

Одноокий людоїд, або людоїдка, від котрого людина рятується, хитро вибравши йому й останнє око. Се мотив Поліфема Одіссеї, дуже розповсюднений в фольклорі європейськім і середньоазійськім. В збірнику Чубинського єсть варіант з київського Полісся про однооку бабу-людоїдку, до котрої заблукав коваль і з початку вибрав їй хитро одиноке око, а потім утік, замішавшися між барани в вивернім кожуху – «полапала за спину, баран, каже, і пропустила», а він, вискочивши, ще й похвалився, поглузував з неї, і вона кинула до нього сокирою (Чуб., с. 85). Проф. Сумцов й ін. таки й виводили східнослов’янські варіанти сеї теми від Одіссеї 1. Але правдоподібніше бачити тут, коли запозичення, то з усної, а не з книжної традиції: казковий мотив, який між іншим був оброблений і в Одіссеї.

Образ «одноокого Лиха» в’яже сю стать з дальшою групою.

Доля, Недоля, Злидні – комплекс образів, доволі хитких і складних, які то наближаються до чисто поетичних персоніфікацій людського життя і незрозумілого збігу обставин, що його ломить, то переходять в більш конкретизовані, фантастичні образи істот з самостійним існуванням. Різнородність понять і широке розгалуження їх та зв’язки з різними літературними і фольклорними мотивами, свійськими і чужородними, живо займали дослідників, які пробували привести до якоїсь яснішої системи сі мотиви і вислідити зв’язок їх різних категорій з мотивами чужими 2.

1 Оцінка збірника Романова, ст. 85.

2 Головніші праці: Потебня, О долЂ и сродныхъ съ нею существахъ, 1867; A. Афанасьевъ, ДЂвы судьбы, в III т. його Поэтич. воззрЂній, 1869; А. Веселовскій, Судьба-доля въ народныхъ представленіях славянъ, Разысканія въ обл. духов. стиха, V (Сб., 46, 1890); П. Ивановъ, Народные разсказы о долЂ (Матеріалы Купянскаго увзда), Сборн. харьк. обл., IV, 1892; А. Сонни, Горе и доля въ народной сказкЂ, 1906 (Киев. Унив. Изв.). Інша література в І т. Історії України, с. 329.

Нераз в народніх переказах або поетичних творах ідея долі так щільно зливається з ідеєю життя людини, його істотою, його «душею», що вона тратить всяку окремішність, являється тільки абстракцією життя – того, що присуджено людині тими силами, які кермують її життям: предками, «родом», «роженицями», матір’ю, Богом, «усудом» чи взагалі ближче невиясненою правлящою силою. В інших випадках ся «доля» чи «недоля» зливається з генієм житла, домовиком, спорідненим, очевидно, з предками, з «родом». Нарешті ся доля являється єством, доволі механічно зв’язаним з людиною, котре вона «шукає», «здибає» і може так само розв’язатися з ним, як і зв’язалась. Отут головно «доля» чи «недоля», «злидні» й стають об’єктом казки – як людина позбувається недоброї долі або направляє її. Людина вишукує свою «долю», б’є її, чи іншими способами змушує змінити свій характер і поведіння, чи добивається від неї доброї поради або позбувається, хитрим способом утікає, заб’є в пень, заднить в бочку, утопить або закопає в якім-небудь посуді. Сей мотив особливо розроблюється в зв’язку з темою про завистного (багатого) брата: довідавшися про секрет свого бідного брата, як той розв’язався з своїми «злиднями», багатий видобуває їх, але ті не хочуть вертатися до свого «лиходія», тільки чіпляються нового «добродія» і доводять його до руїни. Цікаво одмітити, що термін «злиднів» приходить в «слові о лінивих», звіснім в копіях XV в. (і буквально відповідає такому ж грецькому виразові), і в сім же тексті згадується «Ох» і «Убожіє» 1.

1 Уч. Записки, II отд., т. V – цитата у Веселовського, с. 235.

Фатальні, чудесно роджені, для великих діл призначені, чудесними прикметами наділені герої. Вони родяться з костей, з попілу, з дерева, пташачих яєць (качачих або чаїних), з юшки золотоперої щуки і т. д. Побічний мотив – товариші, роджені царицею, сучкою, кіткою або іншим звірятем з одного й того самого чудесного зародку. Мотив широко розповсюднений по світу, особливо як родова легенда різних династій, що виводила себе з таких надприродних початків.

В нинішніх казках увага здебільшого спиняється на різних подвигах загального характеру, а мотив надприродного походження не розвивається і не поглиблюється в дальшім оповіданні.

Герой малоліток («семиліток») вибирається на подвиги – чи то з власної волі, чи то під впливом якоїсь біди, яка насувається на батьківщину, і з нею не можуть дати собі ради старші, випробовані вояки, напр. старші брати або батьки героя. Тема живе в нинішній традиції ще дуже сильно й займає народню уяву. «Семилітній богатир» – тип народної надії на будучі покоління, ідеал народної сили, яка не старіє, вічно молодіє і оновлюється» – характеризував сю ідею в своїм начерку народної української історії Костомаров 1, і дійсно, люди, які жили між народом, потверджують її. Про семилітків люди не радо оповідають, завважає один з полтавських записувачів 1880-х рр., «се для них не казки, не міти, до яких вони давно вже стратили віру, а щось хоч і чудесне, але реальне, чого не можна повертати у жарт, і не повинно служити самій пустій цікавості» 2.

1 Монографії, 1 вид., І, с. 229.

2 «Ще недавно, в 1878 чи 1879 р., як оповідають, у селянина на ім’я Беця в с. Богодухівці, Золотоноського пов., було доморосле лоша з крилами, і всі сусіди були переконані, що тут десь мусить рости і хазяїн сього коня, богатир-семиліток, і що одня і кінь і їздець счезнуть, показавши яку-небудь штуку». «Богатирі-семилітки, або близнята», – оповідав селянин з с. Ситник, того ж повіту, – «до семи літ живуть у батька-матери, а як приходить уже їм час виряжатись на свій острів, то перше вони що-небудь таке подіють, або млин перевернуть, абощо, а потім вони уже ніякої шкоди не роблять. На острові тім усякі звіри й гади живуть, а богатирі й стережуть їх, щоб вони куди не вийшли і не наробили людям шкоди». Сявичъ, ЗамЂтка о малорусскихъ семилЂтнихъ богатиряхъ или близнецахъ. – K. Старина, 1880, кн. III.

Мотив сей розроблений в звісній билинно-казковїй темі про київського оборонця Михайлика, про котру будемо говорити пізніше; в цілім ряді варіантів сей Михайло являється семилітком – інші дають йому більше років, але рація теми лежить, власне, в ранній молодості героя. Правдоподібно, сім літ означає тут наперед пересунений термін воєнної дозрілості – порівняти сказане вище про обряд постригів і уводин до воєнної верстви. В літописних записках мотив про молодого визвільника стрінемо в переказі про облогу Києва печенігами за Святослава, але літа його не зазначені, се просто «отрокъ».

По аналогії, мудра дівчина-семилітка рятує своїх близьких своїм розумом, розгадуючи тяжкі загадки або виконуючи тяжкі робти. Таким чином, мотив сей одним кінцем сплітається з вище зазначеною формою сватання – конкурсом мудрості, що виявляється в розв’язуванні тяжких загадок, другим входить в широко розгалужену тему «тяжких робіт».

Сі тяжкі завдання герой мусить виконати для того, щоб урятувати собі життя, доступити чогось йому потрібного, особливо – здобути дівчину або вернути втрачену жінку собі або комусь другому. Тема незвичайно популярна як у світовому фольклорі, так і у нашому. Класичний варіант – дванадцять подвигів Геракла. Казковий герой найчастіше представляється безпомічним перед загаданими йому завданнями; за нього їх виконує або поучує виконувати, за поміччю якого-небудь магічного слова, дівчина, кінь чи інший чудодійний помічник. Як варіант більшменше зв’язаний з реальними обставинами українського життя варто відзначити казку (Рудч., І, с. 145), де героєві загадується, аби він за одну ніч луг викорчував, ізорав і пшениці насіяв, в старти склав і булку спік. Аналогічною роботою пробує свою нову силу Ілля в билині.

Чудесний, богатирський кінь являється одною з перших проб сили і щастя нового героя. Тема, розроблена з незвичайним замилуванням в величальних піснях, живо задержана в народній усній традиції 1, являється одним з найбільш популярних і яскравих мотивів казкових. Красота коня («срібна шерстина, золота шерстина», «хто гляне – волос в’яне»), швидкість, високий скік, «вище лісу стоячого, нижче облака ходячого», сила ніг (кидання з-під коней величезних брил землі) з великою любов’ю описуються казками – являються улюбленими «загальними місцями» казкового стилю. Кінь, що лупає копитами камінь – популярний мотив величальної пісні, принотований вище, приходить в сучасних оповіданнях як прикмета, по чому пізнається кінь і богатир 2.

1 З записів Манжури: «Коня богатиреві виїздить св. Юрій. От-то бува в табуні, або де на конюшні, задасться такий кінь, що як його не глядять, а він, гляди, все утіче. Там уже через ніч чи через день – або сам прибіжить, або люде де знайдуть – тож він і бігав до св. Юрія у науку. Такого коня чи продай, чи проміняй, бо все одно толку з його не буде: або сам забіжить, або так пропаде: щось задаве». «Раз прибивсь такий кінь до табунщиків, так що вони йому не робили, куди не заганяли, то хоч яка загата, так перескочить, і канат його ніякий не удержить. Так десь і подавсь. Та вже днів через три проходив там чоловік та питав того коня – ото ж багатир і шукав його на собі». Пор. вище.

2 Сборникъ харк., II, с. 8. Пор. вище.

Один з улюблених мотивів – в паралель малолітньому і непоказному героєві вибір ним коника малого («маленьке стрижчатко, котрому три літі, коли – дві»), миршавого і непоказного, в личаній вуздечці, що відпрошується у свого господаря ще на останок поссати своєї матки (Чуб., 319). Ми бачили відблиск сеї теми в величальних піснях; широко розроблюється вона особливо в билинах про Іллю.

Чудесні помічники героя, з різними надприродними здібностями і силами: «Вернигора», «Верни-вода», «Вирви-дуб», або «Счави-дуб», «Прудиус», «Мороз», «Голод» і «Посуха», котрі можуть все заморозити, все висушити, все з’їсти, скороходи і далековиди, люди з незвичайним зором і. слухом, які сими здібностями своїми виручають героя з біди або помагають йому сповняти різні тяжкі роботи – особливо при добуванню жінки 1.

Вдячні звірята помагають героєві чи героїні в біді, в трудній роботі, в подвигах: птахи, гади, ссавці, комахи, котрим герой поміг, виручив з біди або дарував життя (стріляв, а вони випросились, або спіймав, та змилувавсь і випустив). Тема близько споріднена з примітивними оповіданнями про звірят, але відмінна тим, що коли там поміч і опіка звірів являється або немотивованим щастям людини, або наслідком його магічної сили, в героїчній казці герой заслугує сю вдячність своєю мудрістю або великодушністю. Ми бачили сі мотиви в величальних піснях, досить розповсюднені до нині. До них належить між ін. мотив чудесного дерева (липи), котре грозять зарубати (пор. новорічну погрозу неродючим деревам), і воно з вдячності за те, що його зіставили при житті, наділяє всякими дарами. Далі – цікаві варіанти сього мотиву, де такими вдячними помічниками героя чи героїні виступає криниця, котру треба вичистити, або піч, котру треба помастити (Рудч., II, 56 – пор. вище про честь печі, котра їй належиться на новий рік).

Бичок (волик, теличка, корова) – добродій і опікун, і його метаморфози. Сей мотив варто вилучити з загальної серії метаморфоз, особливо з огляду на характеристичні варіанти, де такий бичок сам велить себе зарізати, щоб в нових формах служити тим бідним сотворінням, котрих він узяв в свою опіку від лютої мачухи, нечистої сили, змія і т. под. «Я вже, – каже бичок, – не хочу жить на світі: заріжте мене, м’ясо поїжте, а кістки в стріху заткніть, то виросте з моїх кісток Чуйко і Буйко (собаки), вони вам стануть у великій пригоді» 2.

В інших варіантах його кажуть убити вороги дітей, і він поучує, як поступити з його останками, щоб з них відродилось якесь нове благодійне для них єство (керничка, верба, яблінка) 3.

1 Ігн. з Никлович – передр. у Драгоманова, с. 274; Рудченко, II.

с. 80; Чубинський, с. 229 і д., й ін.

2 Чубинський, II, с. 450, вар. ч. 143; Рудченко, І, с. 120.

3 Рудченко, II, с. 45, 51 й ін.

Се відроджування бичка живо нагадує згаданий прототип казки з метаморфозами – єгипетської повісті про Анупу і Бітіу.

Метаморфози добровільні – оборотнів, «виучених» в школі підземного духа чи у інших чародіїв. Чародійські ученики, напр., обертаються конем і кажуть батькові продати себе – тільки узди не віддавати; або перекидаються хортом, соколом і т. под. Щоб утекти від чудодія, його ученик з коня робиться на водопою окунем і тікає, а чудодій доганяє його щукою; потім ученик перекидається в перстінь, потім в просо (або горох), а чудодій стає півнем і визбирує зерно, але одно зерно заховується і знову стає парубком. Сей мотив добровільних метаморфоз оброблений в звісній билині про Волхва-Вольгу, майстра на всякі метаморфози. Укр. казки про героїв-чудодіїв містять аналогічні образи: казка про Трьомсина, напр., дає таку паралель хитрощам Вольги:

Через біле поле скинувся голубком та перелетів,

Через густий ліс скинувся медведем та перейшов,

Через синє море скинувся окунцем та переплив.

У дом влетів мушкою,

А до царівни підійшов комашкою,

Перекинувся чоловіком і став і стоїть (Чуб. 338).

Метаморфози недобровільні, наслані злими чародіями. Мотив відміняється різнородно. Мати з гніву на дітей обертає їх в гайворонів; але частіше в ролі такої злої чарівниці виступає мачуха, нерідна сестра («бабина донька»), нарешті жінка-чарівниця. Тему про жінку-чарівницю обробила билина про Добрито і Марину: Марина обертає Добрито в золоторогого тура, і проф. Сумцов бачив тут відгомін античної теми (чарівниця Кірка в Одіссеї) 1. В казках частіше жертвою стає «дідова донька», так що сей мотив входить в цикл сироти в домі мачухи. Особливо популярний варіант про жінку, котру її нерідна сестра («бабина донька») обернула в гуску або щуку, а сама зайняла її місце у чоловіка; слуги носять дитину над воду, і мати припливає, щоб її нагодувати (мотив «Рисьмати», див. вище). Нарешті чоловік довідується і биттям або іншим магічним способом привертає їй людський вигляд, а «бабину доньку» каже кіньми роздерти 2.

1 Былины о ДобрынЂ и МаринЂ и родственныя имъ сказки о женЂ волшебницЂ. – Етногр. Обозр., т. XIII (1892).

2 Зап. о Южн. Руси, II, с. 23; Рудченко, II, ч. 18; Чуб., ч. 136, 138-142.

Оборотні і люди з подвійним існуванням, котрі являються то в людських, то в звіринних постатях: тема, що йде з самих початків людської гадки і творчості і розробляється вже як фантастичний, а не реальний мотив в казках цивілізованих часів. Один з популярніших мотивів: такий оборотень жениться або виходить заміж за людину і веде подвійне існування, поки не перейде на виключно людську істоту. Коли перед часом підглянуть його секрет, або потайки знищать його звірячий покров (напр., спалять жаб’ячу шкірку, котру носить жінка), се розриває подружжя. Підглянувши метаморфозу дівчат-птахів і сховавши їх крила або покрови дівчини, герой здобуває над нею власть. Так же можна заволодіти змієм або іншим злим єством-оборотнем 1. В величальних піснях ми бачили відгомони мотиву людей-соколів; в билиннім циклі Михайло Потик має жінкою Марію Лебедь Білу, і т. д.

Як типові чудодійні акти і засоби, котрими осягаються метаморфози і різні чуда, годиться одмітити ще кілька мотивів, окрім знищення звіриного покрову, тільки що згаданого: жива і мертва вода (тема оброблена в билині про Хотена Блудовича). Вода (або інше пиття) «сильна і безсила», котра додає або відбирає силу (сюди належить мотив про Іллю, що тим способом прийшов до своєї сили). Чудодійне зілля, котрим оживляє гадина убитого товариша, а герой то підглядає (мотив античний – в історії чарівника Поліїда у Апольодора, і билинний – в билині про Михайла Потика). Палення волосся з якогось чудодійного єства (коня, велетня й ін.). Перелажання з одного уха в друге чудодійного звіря або просто заглядання до уха, де знаходяться всякі багатства. Звірине молоко – «перша отрута» (Чуб., ч. 48 й ін.), котрої вживають на чарування. Молодильне молоко, в котрім треба скупатися, щоб відмолодитись або перемінитись, молодильні яблука і т. ін.

Чудесні показчики – дуже цікавий мотив, котрого прототип міститься в тій же єгипетській казці про Анупу і Бітіу: се плин, який починає кипіти, червоніти, стає кров’ю і т. д., показуючи, що діється з неприсутнім. Таку ж роль грає перстінь, що пітніє, ножик, що ржавіє, на знак того, що діється з тим неприсутнім, який його лишив, і йому треба помогти, і т. под. (Чуб., с. 170, 444; Рудч.„ І, с. 126, 138 й ін.).

Чудесна дудка й інші чудесні свідки та обвинувачі вчиненого злочину. Звісна українська казка про калинову дудочку, вирізану з калини чи іншої рослини, що виросла на могилі вбитої дівчини або хлопця 2, має безконечну філіяцію в світовім фольклорі.

1 «Приліта змій, зараз упав коло порогу, крила повіймав, повстромляв у стріху та в хату. А той чоловік за крила, та зібрав людей. От змій вийшов, аж ніяк летіти; давай він того чоловіка прохати, щоб вернув йому крила – так за ним слідком і ходить». Записи Манжури, І.

2 Куліш (Зап. о Южн. Руси), II, с. 20; Рудченко, І, ч. 55 і 56; Манжура, с. 58 й ін.

Варіант – де з кісточок убитої (-го) вилітає птах і свідчить про убийство 1, Дальший мотив, де свідком стає якийсь предмет (перекоти-поле – тема оброблена Квіткою, прототип Рудч., І, ч. 79), належить уже до новели, бо не має в собі нічого фантастичного.

Чудодійні предмети, які по сказаному слову автоматично виконують різні роботи, приносять їжу, гроші – всякі стільчики, столики, застілки, баранчики, бубончики і т. д., належать, очевидно, до пізніших стадій казочної творчості (їх типом арабська казка про Аладдіна). В нашій казці вони не сидять глибоко. Але пок. Владимиров одмітив сей мотив в билині про Добриню-змієборця, де мати наділяє його для сього поєдинку чудесною хусткою і нагайкою.

Сі фантастичні мотиви нанизуються на теми героїчні або побутові – так з’являються переходові витвори фантастично-героїчні або фантастично-побутові, або казки-новели, котрі утруднюють відмежування властивої казки від сих споріднених груп, так що дослідники новішими часами відкинули старий поділ казок на «міфичні» (фантастичні) і «побутові» (так, як, напр., вони були поділені в київськім корпусі, зредактованім Чубинським) 2.

1 Манжура, с. 57; Рудч., II, ч. 14.

2 Рецензент корпуса Чубинського ак. Веселовський в своїй рецензії сього корпусу зазначив против сього поділу, що «всі так звані міфичні казки разом з тим являються і побутовими, а побутові часто просяться до міфичних або зовсім вириваються з категорій народного побуту і міфу – куда-небудь на Схід» (Записки акад., XXXVII, с. 528, 1880). Ся критична замітка зробила кінець сій систематиці. Пор. вище новіші класифікації, с. 303 і д.

Полишаючи на боці комбінації героїчні, з котрими ми вже мали діло і ще будемо мати в дальших розділах, я спинюся трохи на сих побутових темах, котрі, оскільки обставляються мотивами фантастичними, творять групу казок-новел, а оскільки зіставляються в обстанові більш реальних умов життя – становлять категорію чистих новел (до котрих, одначе, раз у раз вдираються мотиви магічного, або прелогічного характеру – всякі чари, уроки, чудодійні здібності і т. д. – так що й тут нераз дуже тяжко потягнути границю).

Найбільш розгалужену громаду дає мотив ненормальних родинних відносин в патріархальній родині, відокремленій, відчуженій від роду і через те позбавленій тих моральних регуляторів, які давала родова солідарність (можливо – в тім відзивається критика на нові родинні явища: стара родова мораль критикує).

Найбільш популярна група мотивів – се зла мачуха і її донька, її злоба против дітей від попередньої, помершої жінки, особливо дівчини від першого подружжя: «дідова донька», котру кривдять, виганяють з дому або всякими способами силкуються звести з світу «баба» і «бабина донька». «Дід» при тім звичайно не виявляє ніякої енергії для оборони покривдженої. Але її покірність, щирість, доброта і привітність до всіх, кого з нею зводить доля, здобувають їй поміч і прихильність усіх: звірят домашніх і диких, предметів живої і мертвої природи, навіть різних демонічних істот, і вона кінець кінцем засипається різними дарунками щастя, тим часом як зависна і злобна бабина донька, котру хочуть пустити слідами дідової доньки: тим самим способом добути такі ж самі багатства, навпаки – марно гине через свою злобу і нелюдяність. Помічники дідової доньки мають більше або менше фантастичний характер; багатство й щаслива доля дістається їй різними надприродними дорогами.

Недобра жінка або сестра, котра в змові з якимсь надприродним злим єством, напр. змієм, хоче позбутися свого чоловіка або брата, з власної злоби чи з намови літючого змія: задає йому різні небезпечні, безвихідні завдання, посилає його в далекі дороги (напр., за звіриним молоком і т. под.). Чоловік знаходить добрих помічників – вдячних звірят, чудесного коня або псів, або мудру і добру помічницю, котра розкриває йому очі на злобні мотиви його жінки чи сестри, і з сею порадницею він кінець кінцем жениться, а злу жінку (чи сестру) убиває.