Текст книги "Історія української літератури. Том 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 31 страниц)

Молодцю та порадь мене:

Як я піду за нелюба,

То не цвіти, виноград, красно,

Не роди [ти], виноград, рясно!

А як піду за милого.

Прошу тебе – ізходь рано.

Прошу тебе – зацвіти красно,

Та й уроди ягідок рясно!

Ви, віточки, посхиляйтеся,

Ви, ягідки, посповняйтеся,

(Чуб., № 109 і 512).

Кілька мотивів з недавньої східноукраїнської (слобідської) вулиці:

В лісі, лісочку

Виростали чотири дубочки.

Схилилися верхи до купочки,

Налинули сиві голубочки,

Сіли, впали та й заворкували.

Крилочками круту гору вкрили.

Поміж себе річи говорили...

Що житєчко, що пшеничка – оден колосок,

Що у йванка, у Марєчки оден голосок.

Иванко заговорить – як у дзвін задзвонить,

Марєчка засміється – Дунай сколихнеться.

Дунай розілється – вода сколихнеться,

Нехай тому Іванкові легенько ікнеться!.. 1

Загалом же, як я вже підніс, стара «юлонька» (вулиця) розгубила свій старий репертуар, прийняла нові пісні, і тільки де-не-де під захистом обряду заціліли її старші мотиви.

Характеристичні прикмети старої поезії. П’ятдесят літ тому, в програмі систематизації народної словесності, виробленій для київського географічного (властиво, етнографічного!) товариства (т. зв. «юго-западного отдЂла Рус. Географ. Общества») Антоновичем і Драгомановим, – головно сим останнім, очевидно, котрим вона була й підписана, – була висловлена гадка, на жаль, не розвинена і не переведена відповідно 2,

1 Сборникъ харк. ист.-фил., об. 17, с. 144, 155.

2 Слабою стороною самої програми було се, що автори її, по традиції старших етнографічних праць, головний натиск все-таки при тім клали на систематику пам’яток народної творчості, даючи їй перевагу над її морфологією й історією. Поділяючи їх на доволі дрібні групи, вони, правда, висловлювали побажання, щоб в рамцях кожного відділу пісні розкладались «по культурним епохам», але се побажання було доволі тяжко погодити з принципами систематики по формам і темам, і тому етнографія наша зісталась при старій систематиці, менше дбаючи про вислідження еволюції словесного мистецтва.

про оригінальні і неоригінальні елементи в народній укр. словесності. Автори програми справедливо піднесли, що головно в репертуарі пісеннім, і то передусім обрядовім і побутовім, треба шукати оригінальних прикмет, які можуть характеризувати народний світогляд і народний побут. Пісні дидактичного або забавного характеру («дидактичні пісні, баляди, сатира, карикатура, пародія, гра слів і жарт», як вони се характеризували), і так само прозова література, яка майже в цілості притикає до сеї другої (дидактичної і забавної) пісенної категорії, – трактують головно теми мандрівні, запозичені, тому «в дуже обмеженій мірі можуть признаватись за національні і побутові».

Дійсно, переглядаючи пісенний репертуар, зв’язаний з культовими і обрядовими останками, ми спостерігаємо тут не тільки багаті пережитки старої культової пісні і драматичної дії, але і в темах і поетичнім трактуванні їх відчуваємо реальне відбиття своєрідного побуту і – своєрідну, в значній мірі оригінальну творчість. Вона витворила певні, скристалізовані поетичні мотиви, loci communes поетичної фактури, опанувала образи піддані творчістю і побутом сусідів, органічно перетворила їх в огні власного мистецтва і надала безсумнівну індивідуальність словесності сеї доби, яка пробивається і нині через пізніші літературні верстви, з-під румовища сеї й пізніших епох життя і творчості. З попереду наведених взірців, я думаю, читач відчув сей аромат творчості старої доби, яка відбивається в самій мові, в стилізації, манері, більш важкій, лапідарній, грубоватій, ніж пізніша творчість покозацької доби, яка її покрила. Я позволю ще навести кілька таких loci communes сеї старої поезії, не завдаючи собі завдання дати скільки-небудь повний їх перегляд.

Такі насамперед образи дерева, в різних варіантах, що виступають особливо в усяких комбінаціях заспіву:

Ой в ліску, в ліску, а в жовтім піску

Росте деревце, тонке, високе,

Тонке, високе, в корінь глибоке.

В корінь глибоке, в листок широке,

В листок широке, в цвіток багрове,

В цвіток багрове, в верху кудряве,

(Вар.: А в лист широке, в корінь дуплаве,

В корінь дуплаве, в верху кудряве)

(Гн., П, с. 78).

Се може бути ялина або «золота» сосна, відповідна жовтому піску, котра так іноді і зістається з «листом широким», який належить первісно до іншого дерева – улюбленого явора (Ай в полі, в полі є три явори, тонкі, високі, в корінь глибокі, в корінь глибокі, в верху лиснаті). Може се бути дуб (А в лісі, в лісі, в зеленім гаю, росте дубочок тонкий, високий) і т. д.

Але за сими звичайними деревами стоїть, очевидно, образ дерева ідеального, символічного, «райського дерева» – дерева життя 1. Воно виступить перед нами в ролі весільного гильця:

Благослови, Боже, і Божая Мати, деревця вбирати!

Райськеє деревенько перед раєм стояло,

В рай ся похиляло, сильно зацвітало (Гол., І, 99).

1 Так толкував Потебня і пісенний явір (Ой ніхто там не бував, де ся явір розвивав) – «широка підсонічна сцена, під світовим явором, неприступним для простого смертельника» (Слово, § 32).

Воно ж величалося в різдвяних піснях як дерево життя, що сплинуло бистрими річками, несучи на собі родину, котрій адресується величальна пісня.

Воно ж виступає в космогонічній коляді – одній з найцікавіших пам’яток нашої усної поезії:

Варіант Ходаковського:

Що ж нам було з світа початку?

Не було нічого, їдна водонька.

На тій водоньці їдне деревенько,

На тім деревеньку шовкове гніздо,

А в тім гнізденьку три голубоньки.

Не три голубоньки – три ангелоньки,

Уж ся впустили в глубоке море,

В глубоке море на самеє дно,

Винесли нам [вни] три пожитоньки:

Перший пожиток – возимо жито,

Возимо жито людям на хлібець,

Другий пожиток – яру пшениченьку,

Яру пшениченьку на проскіроньку,

До служби божой, до церковоньки.

Третий пожиток – зелену траву,

Зелену траву для худобоньки.

Варіант Вагилевича:

Коли ж не било з нащада світа,

Тогди не било неба ні землі,

Ино лем било синоє море,

А серед моря зелений явір.

На явороньку три голубоньки,

Три голубоньки радоньку радят,

Радоньку радят, як світ сновати:

– Та спустимеся на дно до моря,

Та дістанеме дрібного піску, —

Дрібний пісочок посієме мир,

Та нам ся стане чорна землиця.

Та дістанеме золотий камінь,

Золотий камінь посієме ми,

Та нам ся стане ясне небонько,

Світле сонінько, ясний місячик,

Ясна зірниця, дрібні звіздочки.

Новий варіант з Печенїжина (аналогічний в дечім з старим, опублікованим в 1840-х рр. Костомаровим):

А як то було з початку світа,

Не було тогди неба ні землі,

А лишень було синєє море,

А на тім морі ой два дубочки,

На тих дубочках два голубоньки,

Два голубоньки з неба зіслані,

З неба зіслані на відпитані.

Стали радити, як світ сотворити:

Спустімся в море до самого дна,

Виберім собі синій каменець

Синій каменець, синєє небо;

Виберім собі жовтий каменець,

Жовтий каменець – жовтая земля

(Гн., ч. 66).

Лишивши на боці додатки, очевидно, пізнішого характеру, тих ангелів, церкви, просфори, дістаємо образи дуже старі: світового дерева і птаха чи птахів – творців світа і людського пожитку («трьох пожитків» чи «трьох користей» – пор. вище). Сей образ давно звернув на себе увагу дослідників, українських і неукраїнських 1, толковано його міфологічно і виходячи з дуалістичних апокрифічних мотивів; досі він, властиво, ще чекає ґрунтовнішого досліду, але в кожнім разі можна і тепер повторити замітку Потебні, що «основа сього образу без порівняння старша від богумильства» і корениться в дуже старій традиції.

1 Safařik, Narodopis, 1842; Костомаров, Объ историческомъ значеній русской поэзіи, 1843; Erben, Baje slovanská o stvořeni světa. – Časopis musea kral, Českeho, 1866; Афанасьевъ, Поэтическыя воззрЂнія славянЂ, II, c. 456 і д.; Веселовскій, Разысканія въ области рус. духовнаго стиха, IV. Сонъ о древЂ, XI. – Дуалістическія сказанія о мирозданіи; Мочульскій, О Голубинной книгь, с. 223 і д.; Сумцовъ, Культурныя переживаній, розд. 188; Драгоманов, Дуалістичне сотворення світа (Розвідки, III).

Часом се райське дерево представляється прототипом винної лози – найблагороднішої з земних рослин:

Ой плило, плило райськеє дерево,

Ой як приплило край із Дуная,

Та й ся приймило, корінь пустило, красно зацвіло,

А як зацвіло – вино зродило (Гн., II, с. 195).

Переходу від сього дерева-заспіву до властивої теми служить часто інша поетична фігура – сокола, що сидить на сім дереві:

На тім кудрявці [вар.: кудрі] сив сокіл сидить, Сив сокіл сидить, далеко видить.

В інших варіантах той же образ сокола – напр., на стирті, стозі і т. ін., як його завершення (тому кінець кінцем їх і «завершують сивим соколом») – виступає в закінченні поетичного оповідання:

Сив сокіл сидить, далеко видить,

Ой видить же він чистеє поле,

Чистеє поле – синєє море.

Варіант сей, що так живо нагадує звісний образ бурі на морі, тут закінчує господарську ідилію:

В море ся дивить, рибоньку ловить,

Рибоньку ловить господареві.

Або:

Далеко видить, в Дунай ся дивить,

Виз-рибу видить, і з нев говорить:

Ой визе, визе, припливи ближе,

Най я тя зловлю свойому пану. (Гн.. І, 135).

Але се образ, очевидно, упрощений і збіднілий. В інших варіантах сокіл і виз потрібні на щось важніше, ніж на панську вечерю: з риби буде зроблене вістря стріли, з соколиного крила – перо на стрілу господареві, що буде величатись потім такою стрілою:

Ой тобов, визе, стрільби костити,

А мнов, соколом, стрільби перити.

Або:

Ой визе, визе, мій побратиме:

Тобою, визе, постріть клеїти,

А мнов, соколом, поперувати 1, —

образ, котрому ключ дає оповідання билини про стріли Дюка Степановича, котрим «цЂны не было – клеены клеемъ осетра рыбы, перены перьемъ сиза орла».

В інших варіантах виступають інші, більш або менш реальні морські і дунайські риби – риба «чечура» (чечуга, стерлядь), золотопера або срібнопера риба, з котрої сі дорогі пера йдуть на окраси молодому чи молодій 2.

Дунайські плавні-очерета дають прекрасний образ старого, дев’ятирогого чи навіть тридцятирогого, сімдесятирогого оленя, що там переховується:

А з гори, з долу вітрець повіва,

Вітрець повіва, Дунай висиха,

Дунай висиха, зільом зароста,

Зільóм презільом, великим пахільóм.

Спасає його сивий оленець,

На тім оленці тридесять рожків,

На першім ріжку золотий терем 3.

1 Гол., III, с. 117; Гнатюк, І, с. 136.

2 Чубин., IV, с. 184; Метлин., 136; Потебня, Объясненія, II, в. 248.

3 Гн., II, 77, 210, 215.

На сих великих рогах – як на дереві – міститься «теремець» або світлиця, колиска, що в інших варіантах висить на чудеснім дереві, золоторясій сосні або золотогілій яблонці – і в ній пеститься молодець або дівчина, котру величають – один з популярних величальних мотивів.

А в чистім полі стоїть яблінка,

На тій яблінці золота гильця,

А на тій гильці гей колисочка...

Іншим разом Дунай, море, далековидющий птах вводять інший екзотичний образ – корабля:

Ой в ліску, в ліску, на жовтім піску

Сив сокіл сидить, далеко видить,

Далеко видить на тихий Дунай.

На тім Дунаю корабель плазле,

А в тім кораблі золотий стільчик,

А в тім кораблі ґречная панна...

Ой в ліску, в ліску і т. д.

Виросла сосна тонка, висока,

В корінь глибока, в листок широка,

В листок широка, в верху кудрява,

Бай на тій кудрі сив сокіл сидить,

А й бо він сидить, далеко видить —

На синім море корабель плавле,

В тім корабели самі престоли,

Коло тих престіл сидять панове,

Сидять панове та й стариї люде —

Вни раду радять первовічную...

Ой сивий орле, високо літаш,

Високо літаш, далеко видаш,

Чи видів, орле, корабль на мори?

Ой я там видав, я сам там бував:

А в тім кораблі усе столове,

Поза столами сидять панове 1.

1 Гн., II, 41, 209, 272.

Дуже популярні, від Карпат до Сіверщини, теми винограду, його гроздя і його вина, яке являється атрибутом весілля, зв’язані теж з старими споминами помор’я.

Виноград – се нова форма райського дерева, яка символізує собою родину:

Садила [Ганна] вино зелене,

Садила з низька, мовила з тиха:

Рости [ми] вино тонке, високе,

Тонке, високе, в листе широке.

А тоє вино сино заквило,

Сино заквило, а в пять цвіточків:

Перший цвіточок – то мій батенько,

Другий цвіточок – моя матенька,

Третий цвіточок – то мій братенько,

Четвертий цвіточок – моя сестричка,

П’ятий цвіточок – то мій миленький.

Зажурилися гори, долини,

Гори, долини, всі полонини,

Що не зродили жита, пшениці,

Але зродили зелене вино.

Зелене вино д горі ся вило,

Сино зацвіло, сильно зродило.

Стерегла ж його ґречная панна...

Та стережучи твердо заснула.

Вар.: Як сокотила, шитечко шила,

Шитечко шила, твердо заснула.

Ой надлетіли райськії пташки,

Ой з’їли, спили зелене вино.

Вар.: Та як летіли, в крильця дзвонили,

В крильця дзвонили, панну збуджли.

Ой гося, гося, райські пташата,

Не обдзюбуйте виноградойку,

Бо мені вина багато треба,

Багато треба на весілєчко.

Дєдик за столом частує вином,

Матка на дверех багровим вином,

Братчик на дворі солодким медом.

Або:

В єднім кубочку зелене вино,

В другім кубочку солодкий медок,

В третім кубочку вороне пиво

(вар.: червоне, багряне, гіркеє пиво).

Зелене вино для господаря,

Солодкий медок для господині,

Вороне пиво для челядоньки.

Вар.: медок солодкий на челядочьку,

Тому воно: Зелене вино – Богові

Багряне пиво на колядочку,

Зелене вино та й до церковці – мило.

Дівчина, що садить чи стереже виноград, входить, очевидно, в символічний ряд, де ся сторожа чи плекання саду означає зберігання себе для милого:

Ой в полі-полі межи дороги,

Ой стоїть же там золота ряска,

Стереже ж її красна дівочка,

Надійшов ід ній батенько її:

– Урви ми, донько, золоту ряску,

Золоту ряску, червону краску!

– Ой бігме не врву, милому держу.

Так само даремно просить її мати, брат, сестра, нарешті: Надійшов ід ній миленький її:

– Ой бігме урву, бо давно держу.

Ой в ліску, ліску на жовтім піску.

Рефрен: Зелена, зелена яблінь червені ябка зродила!

Стерегла ябка красна дівонька...

Прийшов до неї батенько її:

– Ой донько моя, верж же ми ябко!

– Бігме не вержу, милому держу, і т. д.

Найбільш колоритна і поетично розроблена ся тема дівчини в городі – тісно споріднена з сторожею винограду – зв’язує її з мотивом убору довесілля, зробленим з золотої роси-ряси 1, зібраної дівчиною з дерева:

Попід бережок саджений садок,

Садок саджений, злотом рошений 2,

Ой зібралися райські пташата,

На рясу [росу] спали, рясу шайнули,

Золота ряса лиш забреніла,

Як забреніла, до землі спала.

Вар.: Ой сходилися буйні вітрове,

Обтрясли ж вони золоту рясу.

Десь ми ся взяла красна дівойка,

Збирала рясу [собі] в запаску.

Вар.: Спустила вона шитий рукавець,

Зібрала вона золоту рясу.

– Пане ковалю, та й золотарю,

Чи би ти сковав злітки чобітки,

Злітки чобітки на мої ніжки?

Чи би ти сковав кований пояс,

Та із останку золоту тканку,

А з обрізочків злотий перстенець,

Злотий перстенець на білий палець,

До імененька, до вінчаненька?

1 «Золота роса» мішається з «золотою рясою», ряса – те, що звисає з ростини: гроздя, кетяги; або звисає з убору: привіски гільця, заушниць, френзлі.

2 Вар.: «Ой у дівоньки з-перед світлоньки | Стоїть садочок новосаджений, | Новосаджений, обострожений, | Обострожений, злотом дунений» (Гн., II, с. 164).

В інших паралелях місце золотої ряси займає золота кора, обдзьобана пташками (На тій березі золота кора, Де узялися райськії пташки, Золоту кору обколупали, або: Білу березу, золоту росу, Золоту росу – жемчужну кору іт.д.).

Аналогічний, теж дуже гарний, образ дають колядки про вінець з пав’яного пера, одного з найбільш декоратив.них предметів старого убору:

По горі, по горі павоньки ходять,

Рефр.: На Дунай, на Дунай панна

з рана по воду ходила!

Павоньки ходять та пір’я ронять.

Вар.: представляє пав, очевидно, домашніми:

Дівонька встала, двори вмітала,

Столи встиляла, павоньки гнала,

Павонько гнала в вишневий садок.

Павоньки ідуть, піренько ронять.

Тема:

Красна дівонька за ними ходить,

Пірє збирає, в рукавець кладе,

З рукавця бере, на столик кладе,

З столика бере, вінок звиває.

Вар.: Віночок плете, красно вплітає,

Бо самим шовком перевиває,

До головоньки го прикладає,

А матіноньки все ся питає:

Вар.: Віночок плете, на голов [главку] кладе,

На голов кладе, чи красно буде:

– Дивися, ненько, чи подібненько?

– Ой подібненько, моя доненько!

Вар.: Ой, донько моя, коби ще вище,

Коби ще вище, то би ще краще!

На голов кладе, на ігру іде...

Пізніша відміна:

Чи красно буде до церкви піти...

До сього прилучається інший мотив – вітри зносять з голови дівчини вінець-павянець до води, до Дунаю, де його ловлять переємці і один з них дістає дівчину (див. вище). В сім золоті, в перлах, в павиних або струсіх перах єсть певний стиль епохи, романсько-візантійський, іконописний, замилований в тяжких, багатих тонах декорації 1, так само як раннєгерманський, т. зв. готський, або меровінгський, стиль, який теж стояв під впливами іранськими і візантійськими – в зв’язку з тодішніми культурними впливами Візантії, Боспору, Туркестану. Замилування до сього тяжкого, золотописного стилю проходить широкою верствою в старій поезії і може до певної міри вважають її характеристичною прикметою, яка відповідає тодішній ноші, юбілярству, декоративному мистецтву. Золотошкірі дерева, жемчужна трава, золота ряска, мощені «жуковинами» (дорогим, кольоровим камінням) і всякими дорогоцінностями завішані мости, золотоверхі стоги, завершені «струсовимі пером», золоті тереми і колиски, завішані «паволоками» та шовковими коврами, золоті столики – срібні слупки, золота брама – срібная приспа:

Обжинкове величання: «А в нашого пана (Золотая брама, | Срібная приспа, | Сіло женчиків триста» (Гол., III, 196).

Весільне: «А в нашої печи золотії плечі, | А срібні крила – щоб нам коровай гнітила» (Мат. етн., 19, с. 35).

Коли кінь – то «золота грива коня покрила, срібні копита кремінь лупають, жемчужні очка звізди читають». Коли воли – то

На них роженьки все золотії,

А воловоди все шовковиі,

На них ярема все тисовії,

На них снисочки все кедровиї,

А занізочки все мідяниї.

Або:

На волах ярма все кедровиї,

В ярмах снисочки позолочені,

А занізочки білі лісочки.

Ой сохи твої все золотиї,

Нагадаю, що пави, голуби, виноград – се улюблені сеї декорації.

Сошнички твої все мідяниї,

Підвої твої все дротяниї,

Полиці твої все срібряниї,

Поводки твої все шовковиї.

На полю:

Уродить нам ся золотий колос,

Золотий колос, срібнеє зерно,

Срібнеє зерно, мідяне стебло.

Або: Вона [пшениця] ізійде, як тихий Дунай,

Та вродить нам ся земчужний колос,

Земчужний колос, золоте зерно.

Навіть на попаси, де попасає герой, гора

...зродила жемчужну траву,

жемчужну траву, золоту росу,

і вітри – «...зашуміли в жемчужній траві|та задзвеніли в золотій рясі».

Не диво, отже, коли у героя величання

срібна стрільбонька, золотий лучок,

злотий човничок, срібне весельце,

золотий міст, срібная лавка.

А вже цілі скарбниці дорогоцінностей розсипаються чудесними помічниками на весільній дорозі його. Ми вже бачили їх вище; наведу ще сей варіант:

Як меш їхати у Ляцьку землю,

По королівну – по собі рівну,

Споряджу мости дорогим кам[е] нем,

Загачу гати ляцькими шати,

Зволочу ліси паволоками,

Засію поля срібнов жемчугов.

З’їдеш на мости – задзвенять мости,

Задзвенять мости дорогим кам [е] нем;

З’їдеш на гати – зашумлять гати,

Зашумлять гати ляцькими шати;

З’їдеш на ліса – зашумлять ліса,

Зашумлять ліса паволоками;

З’їдеш на поля – засвітять поля,

Засвітять поля дрібнов жемчугов.

Відповідно до того, розуміється, прибирається всякими дорогоцінностями і постать дівчини:

Павляний вінок, злотий перстенець,

Перлова тканка, кований пояс,

Лися шубонька, злоті чобітки, і т. под.

Ся іконописна хвиля, що прокотилась по нашій поезії, і досі заховалася в значних останках на всій території від Сяну до Дону, не затопила всього, розуміється. Поруч того стрічаємо малюнки зовсім свобідні від такого іконописного перетяження, як, напр., популярний мотив дівочої краси:

Ой попід гори стежечка здавна,

А попри стежку чорненький тернок.

Надійшла стежкою ґречна паннонька,

Тернок зірвала, до очий клала:

– Ой коби в мене такі оченька,

Такі чорненькі, як отой тернок!..

А попри стежку червоний мачок —

Мачок зірвала д личенькам клала:

Ой коби в мене такі личенька,

Такі рум’яні, як отсей мачок!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А попри стежку жовтеє кійло

[Stipa pennata] —

Кійлонько рвала д косонькам клала:

– Ой коби в мене такі косоньки,

Такі жовтенькі, як сесе кійло.

(Варіантів дуже багато, напр.:

У панунейки три городойки,

В першім городці жовта лелія,

В другім городці а чорний терен,

В третім городці червона ружа:

Скочила вона в перший городець,

Вирвала собі жовту лелію —

Притулила сі до косоньки:

– Дай ми, Божейку, таку косойку,

Таку жовтеньку, таку грубеньку,

і т. д.,

причім звичайно з сим зв’язується міркування, що з такими очками, личками, косою вона б вийшла за княжого сина, за поповича, за панського сина і т. д. 1.)

1 Гнатюк, II, с. 139 і д.; Паралелі у Потебні, Объясн., II, c. 490 і 92.

Або поетичний образ убрання:

На нім кошулька як сніг біленька.

Де вона прана? в краю Дунаю.

А де кручена? в тура на розі,

А де сушена? на явірничку,

На явірничку, в самім вершечку.

А де вбирана? в світлій світлонці,

В світлій світлонці при оболонці

[вікні, затягненім міхуром],

При оболонці – при яснім сонці.

Ся сорочка прана в Дунаю і сушена у тура на розі (тут, мабуть, зливаються поняття турового рогу як вішала з рогами живого тура, котрих уживають для сушення біля!) – се одно з тих сміливих, казково-гіперболічних образів, котрі також можна вважати характеристичною рисою, паралельною з тим граннєм усякими дорогоцінностями. Так бачимо оленя з «теремом» чи «колискою» на рогах, де сидить величана дівчина чи парубок і займається різними делікатними заняттями: шиє, вишиває, грає. В інших варіантах ся «колиска» чи «світлонька» висить на дереві, стоїть на кораблі або ще простіше – всі ті делікатні заняття відбуваються в наметі, в світлиці, яка стоїть при дорозі; але величальник не вдоволяється сим і творить цілком фантастичні образи:

Дивноє звіря, сиве оленя,

На тім оленю три-девять рожків,

Эй на тих ріжках срібна колиска,

Гей в тій колисці ґречная панна —

Ой сидить-сидить, шитечко шиє.

Турє-оленє на девять ріжків,

Ой на десятім там терем росте,

[У] тім теремі тисові столи,

Поза столами межи панами

Ґречная панна, чом Настуненька,

Шитєчко шила аж троякоє.

На тім оленці тридесять рожків,

На першім рожку золотий терем,

А в тім теремці можний панонько —

А що ж він робить? в віргани грає.

Ми бачили сокола, який береться перенести на собі дівчину, наречену і самого героя —

Твою панночку сам перенесу,

Сам перенесу, вінка не зроню,

Тебе самого на золотий міст...

Ми бачили орлів, що орють першу ниву молодим, і в весільних піснях приходить сей образ 1:

1 Потебня висловив гадку, що тут орла вхоплено через фонетичну близькість пнів – орла і орати. Объясненія, II, c. 384.

Орел поле ізорав,

І пшениці насіяв,

Дівочкам на коровай,

Молодицям на пиво,

Парубочкам на диво!..

В однім з варіантів сам молодий похваляється:

Ой як буду я та женитися,

Намощу мости все перстневиї,

Погачу гатки все вінковиї,

Поставлю стовпи все золотиї,

Повішаю короговки все шовковиї,

Виорю поле сизими орли,

Насію жемчугу близько дороги —

Ой як буду я Ганочку везти,

Забрязчать мости все перстневиї

і т. д.

Закричать орли в чистому полі,

Зацвіте жемчуг близько дороги

(Малинка, №158).

Се що потім виступає в поклику до святих-сівачів:

Ой Петре, Павле, Іване,

Зоримо поле орлами,

Та засіймо поле цвітами —

вар.: та засіймо жемчугами, і т. д.

Подібно фантастичні образи зв’язуються з конем товаришем. Він перескакує з крутого берега через синє море, не замочивши копит, ні стремена їздця; він копитами не тільки каміння креше, але воно складається в будову (в наших варіантах – церкву, але то могла бути і всяка інша будова – палата для героя абощо):

Як-ім тя виніс із трьох побоїв

[нагадує кінь господареві]

Як ми тікали із Туреччини,

За нами кульки як дробен дощик!

Як ми тікали із Московщини —

За нами мечі як ясні свічі!

Як ми тікали, землю спороли,

Та як я тікав з крута берега,

K крута берега ч[е]рез сине море,

Не замочив я білі копита,

Білі копита, шовковий хвостик.

Вар.:

Коль нас нагнали c крута берега,

На тихий Дунай, на сине море, —

Ти ж не замочив жовті чобітки,

Ящер-сідельцє, тебе молодця!

Не замачав ти стремінь, сідельця,

Стремінь, сідельця, тебе молодця!

В мого коника золота грива,

Золота грива коника вкрила,

А ушеньками слухи слуховав,

А оченьками звізди раховав,

А копитами біл камінь лупав,

Біл камінь лупав, церкву мурував...

То він си виграв коня в короля —

У того коня золота грива,

Коня вкрасила, уподобила.

На тім коники золоте сідло,

Та й на конику білий молодчик,

Конем літає, камінь лупає,

Білий молодчик камінь збирає,

Камінь збирає, у купу кладе,

В купу складає, церков будує

(Гн., 203, 214, 217).

Відкидаючи різні пізніші акцесорії, і тут дістаємо образи казочно-героїчні.

Кінець кінцем, з поданого матеріалу вирисовується, сподіваюсь, доволі ясно образ сеї старої поезії, котру, в головнім, ми можемо зв’язувати з тою старою епохою, хоч, розуміється, не у всім можна бути певним, що нема тут і новіших елементів – навіть зіставляючи на боці християнські впливи, які я по можності обминав, лишаючи на дальше, та різні зверхні деталі польсько-литовської доби (всі ті «пани», «панночки», які заступили колишніх «молодців» і «дівочок», і т. под.).

В порівнянні з пізнішою поезією, остаточно скристалізованою в піснях покозацької доби, ся старша, як я сказав, більш елементарна, грубувата, матеріалістична. Вона не вглиблюється в психологію, не інтересується тоншими душевними зворушеннями. Обертається в темах зверхніх: матеріального достатку, багатства, любується в розкоші й виставності. Орудує соціальними формами і індивідуальними відносинами ясними, простими, елементарними, твердо збудованими на предковічнім обичаю: відносин батьків до дітей, господарів до слуг, жінок до чоловіків і навпаки. Все певне і тверде, так як старі люди, що «радочку радять первовічную», пильнуючи чистоти і сили патріархальної моралі:

Що не так тепер як стародавно —

Що син на вітця руку здоймає,

Донька матері суперечає,

Сестра на сестру чарів шукає (Гн., №315).

Конфлікту індивідуальних поглядів з сим «первовічним» ладом вона не любить і не спиняється над ними, як то залюбки робить поезія пізніша.

До певної міри така однолитість залежить, розуміється, від того репертуару, в котрім ми тепер студіюємо останки сеї старої поезії: в хліборобській, родинній, святочній обстанові, різдвяного свята головно. Або в весільнім ритуалі, також кінець кінцем абсорбованім і асимільованім тою ж патріархальною родиною, на хліборобській основі, що вирівняла і вигладила розходження моралі дружинної й родинної, про котрі я говорив вище. Сі прикмети, котрі я підніс, належать головно до сеї родинно-господарської культури й, ладу, котру дружинна поезія розцвітила різними мальовничими подробицями і! споминами чорноморської доби: Дунаями і кораблями, візантійськими клейнотами, жемчугами і паволоками, всіми тими блискучими, золотими лініями, що проходять в сих малюнках, як золоті прориси в візантійській мініатюрі. Вони розплилися в сій усній традиції хліборобської верстви, сильніше виступивши в писаній літературі. Та багато є в тім спільного всім течіям сеї доби!

Інтересно було б вияснити докладніше елементи запозичені в сій скарбниці поетичних образів і тем. Се питання ставили собі Костомаров, Веселовський і особливо Потебня, котрого праці зістались, на жаль, без продовження в молодших поколіннях етнографів й істориків літератури. Він зібрав багатий паралельний матеріал для символіки українських пісень – їх поетичних образів і поетичного мишлення, головно в матеріалі східнослов’янськім (білоруськім і великоруськім). Але сей східнослов’янський матеріал для вияснення оригінальності нашої старої поезії не має особливого значення: се спільне добро розходилось по східнослов’янських: краях головно з українського центра, його останки серед білоруського і великоруського населення можуть часто служити для доповнення прогалин в нашій українській традиції, але не об’яснюють її походження. Натомість паралелі балканські і західнослов’янські дуже важні для вияснення оригінальності старої поезії. Польські, словацькі, чеські аналогії можуть нам не в однім вказати, що належить вирізнити як пізніші елементи, внесені польськими часами, головно від XIV в., а що зачислити до старших зв’язків з західним світом. Паралелі болгарські, румунські і новогрецькі можуть дати нам деяке поняття про елементи, які були занесені до нашої старої творчості з Чорномор’я і Подунав’я, в добі розселення. Паралелі сербські висувають питання про елементи, внесені сербськими гуслярами XV – XVI в. З ними треба буде рахуватися головно в баладнім репертуарі, в циклі турецько-татарськім, невільницькім пізнішої доби, але належало б провірити, що є спільного і в тім репертуарі, який ми зв’язуємо з старшою добою.

Паралельний матеріал, зібраний дотеперішніми дослідниками 1, показує, що мотиви величальної пісні, сього основного фонду нашої старої традиції, в загальних рисах переходять через цілий майже балкансько-дунайський слов’янський світ.

1 Користаю головно з апарату Потебні, II.

Так, для колядницького оповіщення (див. вище) маємо, напр., таку болгарську коляду:

Стани нине, господине,

Спиш ли, спиш ли – разбуждайсе,

(вар.: Заспал ли се, разбуждайсе,

Піан ли се, растрезнуйсе) —

Добра са ти гостье дошли,

Добри гостьє, коледжане,

Подобар глас ти донели

[гарну вість принесли]:

Овчици ти изъягнили —

Се [все] овчици ваклушати [біло-чорні],

Кровици се истелили —

Се кравици бЂлобоки,

Кобилки се иждребили —

А коневци патоножки,

Кошарци [улії] се изроили

(Качановск., 75 і д.).

Паралель польська:

Kukułeczka zakukała.

Gospodarza przebudzała:

Powstań, powstań, gospodarzu,

Pochodź, pochodź po oborze,

Bo w odorze Bóg dał dobrze:

Krowisia się omnożyia

Parę wołków położyła

(Kolberg, V. 237).

В болгарській величальній піені жінці сниться, напр., таке родинне дерево, аналогічне з нашою золотою яблонею:

Изникала яболшница,

Стред дворе песочина,

Стребен [срібен] корен, злати гранки [гіляки],

Завързала пет яболка,

Пет яболка позлакени,

що чоловік їй пояснює:

Яблошница сама ти си,

А яболка – наши деца (Миладин, №622).

Для золотої роси, з котрої дівчина замовляє собі різні дорогоцінності, вказана така хорватська паралель – дівчина замовляє золоту росу:

ВеЂ я кунем зелен бор ва гори,

Да ба з њега златна роса пала,

Да би из ње прстене ковала,

Ча бим свому роду даривала:

Првога бим своjоj маjки дала,

Другога бим своjоj сестри дала,

ТреЂега бим за се оставила