Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

Анджело потиснув йому руку.

– А ти можеш, можеш… Ох! Якби ти зміг, лікарю… Відчуваю, як у мені пробуджується демон, як волає в моїй душі його голос… Так, саме цього я хочу… Однак нічого наполовину, нічого! Ще дещицю, а все. Хочу або шаліти від радощів, або скаженіти від болю… Шаленство – ось мій ідеал!

Сани мчали широкими засніженими вулицями, в повітрі зблискували, мов алмазний пил, падаючи на землю, поодинокі сніжинки, на високому сталевого кольору склепінні неба, наче янтарна квітка, плив місяць поміж темно-синіми хмарами, подекуди ніби зшитих з дрібних чорних клаптів, а подекуди пошматованих, подертих на срібне лахміття. Сани залишали на снігу сліди, ніби хтось пройшовся рубанком по довгій підлозі з липових дощок…

Дзвіночки на збруї видзвонювали водночас із цоканням копит. У санях, закутавшись у вовчі хутра, обшиті зверху сукном оливкового кольору, сиділи доктор де Лі в насунутій на вуха шапці з куниці та Анджело в шубі, накинутій наопашки, груди його були відкриті, а шия обвита довгим шарфом, що розвівався на вітрі… На голові в нього була висока боброва шапка, бліде обличчя виставлене назустріч холодному вітру та лапатим сніжинкам, які мовби гасили вогонь у його душі. Очі в пього були зав’язані чорною шовковою хусточкою. Куди його мчать сани, він не знав… Нарешті вони в’їхали у ворота й зупинилися на порожньому подвір’ї, оточеному давно зогнилим парканом, по якому густими живими рядами, наче непрохідна хвиля, плелась лоза чорного дикого винограду. Серед двору стояв двоповерховий будинок. Вапно на його стінах почорніло від дощу й вітру, вікна були криті віконницями, в жодному з них не світилося. Доктор і Анджело встали із саней біля входу й піднялися сходами. Але ніхто не вийшов їм назустріч…

Доктор відчинив парадні двері й завів у них Анджело, а потім замкнув їх ізсередини на ключ. Тримаючи Анджело за руку, він спустився з ним у просторе глибоке підземелля і аж там зняв шовкову пов’язку з очей юнака.

Вони стояли в приміщенні, стіни якого були геть чорні, наче із змащеного олією вугілля. Під склепінчастою стелею яскраво, мов алмаз, горіла велика лампа. При її світлі засновані павутинням стіни підземелля, гострі виступи на них і гладенька поверхня склепіння набирали суворого й запущеного вигляду.

– Де ми? – спитав Анджело.

– У печері демона кохання, – стиха відповів де Лі.– Подзвони цим дзвіночком і гукни: Абракадабра…

Анджело подзвонив.

– Ще раз… треба тричі,– пояснив Лі.

Юнак покалатав ще двічі… Не встигла в приміщенні стихнути луна, як зненацька, немов з-під землі, перед ним з’явився вродливий хлопець. Обличчя бліде, як перламутр, у глибоких западинах сяяли великі темні очі, довге волосся чорними блискучими пасмами спадало на плечі. Вузькі, наче панхочи, штани, шовкове трико, взагалі весь одяг, тісно облягаючи стан, вигідно окреслював його постать і робив схожим на статую. На голові оксамитовий бузкового кольору капелюх з червоним пір’ям. У білих, мов сніг, руках хлопець тримав паличку…

– Що тобі потрібно, Анджело? – запитав він сумовитим і приємним голосом.

– Проси, що хочеш! – підказав лікар.

– Хочу, щоб ця похмура печера стала салоном.

Стіни враз повернулися, наче на завісах, відсунулися, і вони опинилися в прекрасній залі, підлога якої була встелена м’якими килимами, зі стелі звисали великі срібні канделябри, стояли оббиті вишневим оксамитом меблі, поліровані столи горіхового дерева… У кутку в мармуровім каміні горів вогонь.

– Ах, – зрадів Анджело, підходячи до каміна, – яке приємне тепло… Як тебе звати, мій вродливий демоне?

Містицизм завжди манив Анджело. Юнак уже не відчував ані найменшого страху.

– Чезар або Чезара, – відповів диявол і щиро всміхнувся.

– О звабливий гермафродите, – попросив вражений його красою Анджело, – підійди ближче й поцілуй мене.

Чезар зміряв його холодним поглядом.

– А це не входить до договору, який ми з тобою укладемо, Анджело… Я виконаю будь-яке твоє прохання, тільки не це. Ти повинен завоювати мою прихильність… Побачимо, чи ти зумієш, прегарний мій юначе…

– Але спершу я перевірю твою, демоне, чарівну силу! Перетвори-но цю порожню залу на танцювальну! Хочу веселитися… Хіба не бачиш, припливла мені до обличчя кров, аж воно вкрилося хворобливим рум’янцем. У очах мені темніє, ви обидва здаєтеся мені сірими привидами, намальованими на чорній стіні…

Чезар здійняв угору паличку… Стіни розступилися й раптом з усіх боків підземелля виникли зали, стіни яких були оббиті яскравим, мов сніг, атласом з вишитим по ньому темно-зеленим листям і червоними блискучими квітками, прикрашені дзеркалами в рамах чорного мармуру. У великих канделябрах горіли білі, мов цукор, свічки. їхнє полум’я скидалося на діаманти. В залах було тепло, повітря сповнене п’янких пахощів… З розпущеним, мов у поетів, волоссям, граціозно, розпашілі від запальних танців походжали по залах дівчата під звуки тихої музики. Скільки затаєної грації в їхніх білих оголених руках, довгих сукнях, вінках з червоних троянд на головах… Ніжна музика повнила серця дівчат радістю…

Поміж них снували юнаки в чорному вбранні, в білих, наче квітка лілії, жилетах, у сріблясто-сірих рукавичках, у блискучих черевиках, з алмазними запонками на манжетах. На стінах, у заглибинах замість вікон, стояли рядами вази з букетами свіжих квітів, що сповнювали залу приємною прохолодою, в кутку іскрився водограй, – його струмені, виблискуючи, немов срібло, здіймалися вгору й діамантами сипалися в басейн з білого мармуру.

Анджело сидів у кріслі, вражено дивлячись на цей весняний день, що народився в темряві підземелля. Всі друзі темряви були в невеликих оксамитових масках, які закривали чоло й ніс, тільки деякі з дівчат зовсім не мали масок… На їхніх обличчях блукав вираз сумовитої привітності…

– Але ж і гарні дівчатка, – мовив Анджело. – У цій блискучій залі вони схожі на привидів зі снігу серед алмазного повітря…

– О! Це найнебезпечніші дияволи, – пояснив доктор де Лі,– хоча вони й здаються квітами непорочності й доброти… Остерігайся їх… Взагалі, я почав побоюватися за твою долю, Анджело… Наш демон цього вечора перевершує сам себе… Глянь, як він, блідий і вродливий, байдуже проходить між гуртами чоловіків і жінок… Нікому не всміхнеться, нікому не скаже й слова… наче він щойно зійшов з неба й вічний відчай ще не торкнувся його божественної краси…

– Знаю… Мене вона не звабить…

– А якщо звабить… Вона, бач, грається лише з людськими серцями… Горе тобі, коли б їй спало на думку погратися й з твоїм серцем…

– Але ж, де Лі, мені стає нудно. Вся ця феєрія, зблиснувши на якусь мить перед очима, наче короткочасне видіння, зачаровує… Проте далі стає монотонною, мов застиглий балет або закам’яніла казка…

– Поклич демона…

– Чезаро! – голосно гукнув Аджело.

Чезара здригнулася, немов уражена гострим звуком дзвону, спохмурпіла й підійшла до Анджело.

– Чому Чезара, а не Чезар? – спитала й чарівно усміхнулася.

– Що, хіба тобі не подобається? Чи не могла б ти влаштувати концерт?

– Звичайно, але з умовою…

– Хочеш, щоб я співав?

– Так, так!

– Хочеш, щоб зіграли й драму? Я й тобі дам роль у ній…

– Я згодна.

Тоді на задній стіні розсунулася біла, як сніг, оздоблена пишними червоними, мов жар, трояндами завіса й показалася сцена. Лаштунки зображали дерева й кущі, вкриті молодим темно-зеленим листям, а в глибині стояв березовий ліс, між плакучими вербами текла річка, на вершині пагорба височів старий замок з бляшаним дахом, весь залитий місячним сяйвом… На кін, що правив за сад цього замку з клумбами високих квітів, з таємничими боскетами, з рядами троянд, у костюмі доміно з відкинутим на спину капюшоном вийшла Чезара. Вона була чарівна. Її мармурове обличчя контрастувало з доміно чорного оксамиту та довгими косами, що чорними блискучими пасмами спадали на плечі. У широких рукавах біліли тендітні, мов у королеви, руки з тонкими пальцями. З-під плаща виглядали її невеличкі ніжки в лискучих черевиках…

Вона заспівала… В її співі звучав такий солодкий смуток, що здавалось, вуста цього прекрасного демона розповідають про його тривалі й болісні страждання, у його голосі чувся такий відчай, така ніжність і покірливість, а водночас і такий високий дух, що хотілося плакати з жалю до нього. Проте Анджело відчував, що якби заплакав, то відповіддю йому були б гординя й морок її душі… Анджело дивився на неї і йому здавалося, що і його душа сповнюється шаленою непохитною гордістю, і що він схожий на лева пустелі, у якого серце б’ється дужо й щедро на будь-який звук, а не так тихенько, як тоді, коли закохаєшся в дівчину і ладен цілувати їй руки й дути на палець, коли б вона вкололася голкою. Не було в цьому нічого неприродного… Навпаки, то було сильне й бурхливе почуття. Анджело подумав, що якби він любив цю дівчину-демона, то не зміг би сказати їй ласкавого слова, назвати її ніжним ім’ям, порівняти з квіткою або місячної ночі втішатися прогулянкою з нею…

«Ах! – подумав він. – Це не кохання, це піднесення над самим собою… Це почуття дерева, коли воно росте… лева, коли він вигрівається на сонці, арабського скакуна, коли він утікає від вогню… Здається, якби стиснув її в обіймах, то задушив би, а якби поцілував, то закривавив би вуста моїй мучительці… Ненавиджу її… ненавиджу до смерті…»

Завіса опустилася… Де Лі жестом запросив Анджело на сцену. Русяві дівчата, які брали участь у п’єсі, в коричневих шовкових трико, у вишневих атласних камзолах^ у чорних оксамитових капелюшках з білим пір’ям, кинулися йому на шию… Він лагідно вивільнився з їхніх обіймів, пішов до кабіни, одягнув чорне трико й чорний оксамитовий камзол, узяв широку блискучу мантію й накинув собі на плечі… Мав грати роль молодого рицаря, в якого закохана королева… У драмі йшлося про життя цього рицаря серед фей, воно весь час сповнене людських інтриг, і рицарю здасться, що він може збожеволіти серед цієї приємної плутанини… То була дуже гарна п’єса… В одній із сцен рицар з’являється перед королевою… Її грала Чезара… Ніколи ще стільки запальних слів, сповнених нестямної любові, не говорила жінка… А він відповідав холодно й стримано, немовби побоювався, що кохання не принесе щастя… Королева казала йому неправду, а він подумав, що їй загрожує небезпека… Вона кинулася в його обійми, і її серце сповнилося радістю. Воно билося так шалено, що мало не вискочило з грудей, він чув його калатання, а вона обвила руками його шию, і здавалось, не хотіла відпустити…. її спраглі губи шукали його вуст, щоб пристрасно поцілувати… Ніби удав під виглядом вигнаного з раю ангела, вона обвила його гарну голову руками, немов хотіла задушити його в палких обіймах…

– Ради бога, Чезаро, що з тобою? – спитав він тихо.

– Ох! Я люблю тебе, – гаряче зашепотіла вона. – Не бачиш, що я шалію від кохання, вродливий мій юначе…

– Глядачі сміються… Мовчи… Опустіть завісу!

– Ох, завіса не падає… А я не відпущу тебе… не відпущу!

Він вивільнився з її обіймів… Глядачі стихли… Анджело почав імпровізувати. Декламував з болісною гордістю… Великі краплі поту вкрили його гарне чоло, сині очі заблищали… довгі вії зводилися вгору, здавалося, він хотів поглядом прикувати Чезару на місці, перетворити на камінь, на прекрасну мармурову статую… Його постать була ніби відлита з металу… Він застиг, жодного руху його гнучких рук, струнких ніг. Тільки обличчя пашіло від нестямного захоплення… тільки тонкі губи ворушилися, вимовляючи слова…

Завіса опустилася…

Де Лі схопив Чезару за руки, яка мало не знепритомніла.

– Який він вродливий! – промимрила вона, усміхаючись сумно, покірно й закохано.

Анджело пішов до своєї кабіни… Був утомлений… втомлений її поцілунком, її пристрасними обіймами. Йому здавалося, ніби його хтось побив.

– Анджело! – почувся голос Чезари.

Він підвівся… Вона зайшла й запросила його до своєї кабіни.

– Роздягни мене.

– Що?!

– Роздягни, кажу тобі…– мовила гнівно.

Анджело розстебнув корсет. З-під синьої сукні показалися білі, мов сніг, прекрасні плечі… Він засунув руки між її перса… Вона важко дихала й дивилася на нього холодним поглядом.

– Облиш, не будь дитиною… Іди до мене… Стань на коліна… Зніми з мене черевики й панчохи.

Анджело божеволів. Його очі наповнилися сльозами шалу, коли він відчув у своїй руці гладеньку шкіру невеличкої ніжки… Він підніс її до вуст…

– Ти мене любиш, Чезаро? – спитав тихо.

– Мені таке й на думку не спадало… Роздягай, жіночий ненависнику!

І він знімав з неї вбрання, поки вона, тремтячи з холоду, залишилася зовсім голою, відбиваючись у дзеркалі… Анджело жадібно розглядав її мармурове тіло, йому хотілося схопити дівчину в обійми… Однак холодний порух її руки зупинив його.

– Я демон кохання, навіжений! Чому ти принижуєшся передо мною?..

– Я зовсім не принижуюся… Але ж я людина… Облиш мене, дай мені заспокоїтися…

Чезара взяла Анджело за руки, посадила його в крісло, обняла за шию, розкуйовдила чуб. Потім припала вустами до його очей, ніби збиралася їх випити, гладила чоло й цілувала… Нестримна хіть розлилася по всьому його тілі… серце шалено калатало… він почував себе безсилим, хотілося в цю мить померти…

– Змилуйся надо мною, – попросив він півголосом, – зглянься…

Вона поквапно одягнулася в його вбрання, в якому він виступав на сцені.

– Яка ти тепер гарна… Ти вродливий і засмучений паж, ти Гамлет-жінка.

– Це я так бавлюся тобою… як тигриця своєю здобиччю… Бо ти, Анджело, моя здобич… кожен мій поцілунок для тебе буде хтивою мукою, в моїх обіймах ти зазнаєш нестерпних і солодких страждань… жорстоких похітливих мук… бо саме так я хочу любитися.

Вона усміхнулася, її вуста, здавалось, прагнули поцілунку.

Однак тепер у нього прокинулися його колишні гордощі… Він знову став холодним і незворушним…

– Побачимо… – сказав.

Почував себе виснаженим, хотілося спати, від утоми вже не був здатний сприймати нові муки й нові марення.

– Давай, – запропонувала Чезара, – поїдемо звідси…

Вона зав’язала йому очі, і вони поспішно вийшли на холодне січневе повітря. Надворі на них чекали сани, коні нетерпляче били копитами об землю… Чезара взяла Анджело, наче дитину, на руки, поклала в сани на широку шубу, стрибнула коло нього й обгорнула їх обох нею… Коні помчали галопом, а вони лежали закутані, немов у затишному гороб’ячому гнізді, висуваючи назовні голови, коли їм того хотілося… Почувалися, ніби дома в ліжку, накриті з головами периною. Чезара бавилася ним, стискала в обіймах, пестила, як дитину або пташку, яку задушила б, голублячи і пригортаючи до грудей… Її гладеньке, повне обличчя ніжно тулилося до лиця юнака, він відчував, ніби вона торкається до нього м’яким оксамитом, її вуста легенько покутували кінчик його вуха.

– Я демон кохання, – шепотіла тихим голосом, – я диявол, знай це, знай… Причеплюся до тебе, мов плющ до дуба, поки твоє тіло не висохне в моїх обіймах, як висихає дуб, виснажений ненаситним корінням плюща… Я погублю тебе, вип’ю твого душу, поглину її, ніби краплю роси, моїм спраглим серцем, ангеле!

Чезара обвила Анджело руками й ногами… міцно притискала його до грудей, немов прагнула розчавити… немов не хотіла відпустити від себе. Кров у їхніх жилах вирувала, як виноградне сусло, закопане в землю… їм здавалося, що якби в них на грудях були рани, то бризкала б крізь пори… безумовно, що в момент такого напруження їхня кров змішалася б, а їхні тіла зрослися б, мов два стовбури.

Була то пожадлива хтивість, сповнена відчаю, солодкої гіркоти, що, вдавалось, рвала його нерви, висушувала мозок, розливала по його тілі виснажливу кволість… Весь він був наче надмірно натягнена струна, що повинна або обірватися, або видовжитися так, щоб назавжди втратити свою пружність…

Анджело метався в обіймах Чезари, мов горлиця в кігтях орла, і здавалося, що так само, як ягнятко, яке своїм писочком шукає морду вовка, аби поцілувати, бо не знає його і гадає, що то собака, так і він, наче хвора дитина, мимоволі шукаючи її вуста, немовби говорив: «Я соромлюся, коли шукаю твоїх вуст… тому торкнися моїх спраглих губів, пощади мою простоту й поцілуй мене, поки не відчуєш, що мої губи знемагають… однак ти не відаєш, скільки зусиль я докладаю, аби виразити вустами свої жадання, які геть заполонили моє серце й душу, так, що коли б ти захотіла їх вирвати, то вирвала б і життя разом з ними… Я ніби квітка з глибоким корінням… Хто зуміє пізнати по маточці квітки, як глибоко сягає її корінь? А коли хтось це знає, той хай попередить її бажання…» І Чезара збагнула з його обличчя, яке набрало особливого виразу невинності, з його міни закоханої дівчини… що він, незважаючи на повільність жестів, вмирає від любові. Анджело був настільки захоплений коханням, що воно могло б його зараз убити, і він не вчинив би опору, навіть не відчув би цього, як метелик, що летить на вогонь і гине, як ефемериди, які вмирають у шлюбну мить…

Вона відвезла його додому… Він був сп’янілий від кохання, ледве тримався на ногах… Як сонну дитину, роздягнула його Чезара, поклала в ліжко, укрила… Потім почала легенько гладити його по чолі, поки не побачила, що він заснув, заснув глибоким сном од перевтоми, од бурі в душі. Посміхаючись, вона глянула на нього… окинула оком кімнату… побачила на вікні у вазі троянду, взяла її, поцілувала й поклала йому на вуста.

– Хай мій поцілунок залишиться до завтрашнього ранку на твоїх губах, ангеле! – стиха прошептала. – Здається, я ще ніколи так не кохала, здається, дотепер я зовсім не любила… У мені мовби зібралися всі демони… Здається, що кожна крапля моєї крові сповнена мук і пристрасті… Якими ж були мої попередні коханці? Агресивні, ніжні.

неприродні, хвалькуваті, брутальні… А цей дозволяє себе любити… Дає своїй душі мучитися від моїх палких слів і обіймів. Він м’який, мов чистий віск… і водночас опирається… Опирається, сповнений ніжності й безсилля… Він – моя юна квітка… Здається, мені шкода зірвати тебе… Хочеться втекти геть, покинути цього непорочного юнака, схожого на Адоніса, щоб він залишився з своїми меланхолійними думами, щоб помер, як помирає первісна краса квітки… як, утім, уже вмер колись, ставши подібним до скам’янілого ангела, щоб більше не борознили пристрасті його ніжне й кругле личко й не сушили його. Щоб не стали потворними оповиті легким серпанком смутку його вилиці… І все-таки… Ах! Та що це я! Зовсім розкисла. Нумо, демоне… Він це перший, не буде й останнім, – мовила вона, майже з ненавистю посміхаючись. – Хоча, – додала лагідно, – хоча, Чезаро, він і єдиний у своєму роді.

Анджело прокинувся наступного дня досить пізно… Почувався таким утомленим, немовби напередодні його били смертним боєм, а потім загорнули в мокре холодне простирадло… Він увесь горів… Його уяву заповнили якісь невиразні картини, помутнілі образи, чорні хмари… У нього був такий настрій, як у людини, що зазнала жорстоких тортур інквізиції й тепер із потрощеними руками й ногами лежить у м’якому ліжку… Біль ніби й не сильний, та коли торкнутися побитих місць, біль стає жахливим…

«Я мушу втекти від неї,– думав Анджело, – мушу, бо якби вона просто вбила мене, то було б краще… Але ж вона мучитиме, вбиватиме в мене нерв за нервом, думку за думкою, шматок за шматком мого мозку гинутиме від її поцілунків… Ах! Як уміє ця жінка цілувати… Дрож тебе проймає… Після кожного поцілунку вмираєш, щоб воскреснути і знову померти від наступного… Якби я був одягнений у залізний панцир та бився на турнірі, тіло моє не було б таким виснаженим, як після її обіймів. Здається, вона й справді прилипла до мене й усіма своїми порами виссала кров з моїх жил, силу з нервів і м’язів… Страшна ця жінка чи, точніше, цеп демон…»

Отже, зморений душевними муками, він одягнувся, подивився в дзеркало… Його бліде, аж синє обличчя, ніби вкрив бузковий серпанок… Проте юнак був ще вродливіший, ніж досі…

– Вранішній поцілунок, сердешний мій Анджело, – мовив він, сумно усміхнувшись. – Поцілуймо ці вуста, які вже не є незайманими…

Він нахилився й поцілував своє відображення в дзеркалі…

Хоча в кімнаті було тепло, Анджело відчув, що мерзнуть руки, пальці, тому налив у фарфорову чашку спирту, підпалив і грів їх над блідо-червоним полум’ям.

Потім подався в сад прогулятися засніженими алеями, серед укритих інеєм безлистих дерев. У Анджело було таке відчуття, ніби він довго нездужав, а зараз уперше після хвороби вийшов надвір з лікарняної палати… Він грівся на зимовому сонці, і йому здавалося, що вічне джерело життя наливає його тіло здоров’ям і свіжістю…

«Ні! Ні! – думав він. – Не хочу більше її бачити!» Дивився, як серед теплого зимового дня на вулиці граються діти, кидають ^дпе в одного сніжки… Лунав сміх, було весело, гарно. Довколишня природа, люди щиро раділи життю, тільки Анджело, дивлячись глибокими, розумними, але повними безнадії очима, хмурився, не тішився своїм життям…

– А ще кажуть, що немає щастя на світі,– промимрив він.

Вулицею юнак вів під руку розрум’янену повненьку дівчину в підбитій хутром шубці, з муфтою. Дівчина, час від часу хіхікаючи й лукаво усміхаючись, крадькома ніжно поглядала на свого супутника… Її карі очі сяяли наївною радістю життя.

«Ах! – дивлячись на них, подумав Анджело. – Я не такий, як вони, молоді душею… Я не такий щасливий, як вони!..»

Надвечір прийшов де Лі, щоб знову забрати його з собою.

– Нікуди я не поїду… Більше не хочу її бачити…

– І не побачиш, обіцяю…

– Ну, коли так… їдьмо!

Доктор зав’язав Анджело очі, і вони на санях знову поїхали до того самого будинку. Спустилися сходами в підземелля друзів темряви… Де Лі залишив юнака самого… Той зняв пов’язку з очей і побачив, що опинився в невеликій кімнаті, обклеєній чорними шпалерами… У каміні червоного мармуру горів вогонь, на стіні висіло дзеркало. Підлога була застелена м’якими килимами.

Посередині стояв стіл, на ньому срібний свічник, біля столу – двоє крісел з високими спинками…

Увійшла Чезара.

– Де Лі обманив мене, – осудливо мовив Анджело, – даруй мені, однак я більше не хотів тебе бачити.

Вона була дуже сумна.

– Гаразд, гаразд, – заговорила скрушно, – я розумію твоє почуття… Ти прагнеш спокійного щастя, якого я не годна тобі дати… Моє кохання стомлює тебе… Проте хто тебе змушує любити мене? Навпаки, коли хочеш, я приведу в твої обійми гарних, мов ангели, дівчат… Із світлим, як золото, волоссям… бо я твоя служниця… я демон кохання. Ти віриш мепі? – спитала понуро. – Повинен вірити, поки ще вільний, щоб відв’язатися від мене… поки ще не пізно… бо я не хочу обдурювати тебе щодо твого майбутнього… Ти висохнеш під моїм подихом, як квітка, вирвана з корінням, під спекотним літнім сонцем… Маєш це знати… Тобі потрібні ангели? Я зумію їх звабити для тебе… Тільки щоб потім вони не стали тобі огидними…

На його вустах промайнула усмішка невимовного і святого щастя. Помітивши її, Чезара гидливо й зневажливо скривилася. Вона з виразу обличчя могла заглянути в людську душу.

– Зараз я приведу ту, кого ти жадаєш… Ангела… Де Лі,– відчинивши двері, запитала вона лікаря, – де наша лілія, котра ще від учора зітхає по Анджело?

Чезара стала перед дзеркалом і, дивлячись у нього, надала своєму обличчю іншого вигляду. Потім сіла в крісло… Ніколи ще Анджело не доводилося бачити такого доброго й лагідного людського обличчя… Вона була уособленням ангела жалю й співчуття…

Він довго дивився на неї, опісля відвернувся, сів у крісло так, що його не було видно з-за високої спинки, і втупив очі в жар каміна. Відчинилися двері, і він почув ніжний м’який голос, тихий шелест газової сукні, чиюсь легку ходу по пухнастому килиму…

– Добрий вечір, Чезаро, – привіталася дівчина весело, як дитина.

Анджело непомітно виглянув з-за спинки крісла.

На обличчі в Чезари ще зберігався вираз невимовної ніжності, ласки й доброти, якого вона надала йому перед дзеркалом.

– О Еллі! Моя дівчинко! Підійди-но до твоєї матері, дай тебе поцілувати… Яка ти гарнепька… Ти ангел… Ти пуп’янок троянди… З чим тебе порівняти?.. Розкажи мені, як тобі спалося…

– Ах! Я не могла заснути… Ніяк не йшов з думки… ти знаєш хто… Ні! Не називаю його імені…

– А-а-а… Ан…

– Ні… Не нагадуй… Здавалося, ніби я тримаю його голову в своїх руках… ніби він стоїть на колінах передо мною, а я дивлюся в його очі… дивлюся… і дивилася б завжди…

Анджело слухав і всміхався.

– Зрештою, знаєш, мені здавалося, що й він також дивиться на мене… Ах! Як? Сама не знаю як… Що я тобі розказую… Як тільки задрімаю, відразу бачу перед очима живі сни… Ах! Як би я його любила, здається, цілувала б йому руки, коли б він дозволив…

– А якби він дізнався, що ти його кохаєш?.. Якби він також полюбив тебе, моє ангелятко?

– Ох, не говори цього, не говори… Ах! Як ти можеш таке думати… Знаю, він навіть і не згадує про мене, нещасну звичайну дівчину…

– А проте саме таку він тебе любить, – відповіла Чезара лагідним м’яким голосом. – За твою наївність… Він хотів би, щоб ти розкрилася перед ним у всій своїй непорочності, щоб він міг зазирнути в твою душу, збагнути зміст приємних нісенітниць, люб’язних і цікавих, які ти могла б казати йому тисячу разів на день… Скільки загадок загадала б ти йому, щоб він посушив над ними голову… Ти не свідома своєї сили, дівчино рожеві вустонька! Або ти лукавиш, удаєш, ніби не відаєш!

Еллі засміялася своїм срібним голосочком.

– О, я знаю, що я гарненька, – сказала вона задоволено, – знаю, що можу подобатися… Одначе, клянуся тобі, Чезаро… Я не знаю, чи може він мене любити… Його погляд був такий холодний… Тим часом я… я віддала б життя, аби хоч раз поцілувати його.

– То я його покличу… – посміхнулася Чезара й радісно заплескала в долоні.

– Ні, ні, ні! Прошу тебе, Чезаро! Ради бога…

– Тобі буде приємно, якщо він прийде? Скажи…

– Ні…– заперечила дівчина і ствердно кивнула головою.

– Скажи… Ти його любиш?

– Ні! – мовила Еллі, схиливши голову на груди і граючись краєм фартуха.

– Я йду кликати… Поцілуй мене, ангелятко…

Еллі з вдячністю поцілувала її в уста. Чезара вийшла й замкнула за собою двері на ключ.

Тоді Анджело повернув крісло в бік Еллі. Вона побачила його.

– Ах, пане! – скрикнула злякано.

Сором і наївність, легке обурення й докір – цілий світ суперечливих почуттів заграв на її лиці…

Він упав перед нею на коліна.

– Ти нагнівалася на мене? – спитав лагідно.

– Так!

– Якщо хочеш, давай помиримося…

– Так!

– Поцілунком?

Вона заперечливо хитнула головою.

Проте Анджело сів коло Еллі, взяв її голову в руки, повернув до себе рум’яне личко й поцілував у губи… Відчув, що й вона відповіла йому на поцілунок, але якось несміливо, ніби й не поцілувала… Потім відштовхнула його.

– Ти мене любиш… Я знаю, Еллі… Не обманюй моє серце…

Її очі наповнилися сльозами.

– Ти не віриш мені,– мовила вона тихо.

– Тоді поцілуй! – попросив Анджело.

Дівчина припала вустами до його вуст, і йому здалося, наче до них прилипла зріла соковита ягода… Він відповів їй…

– О, як ти солодко вмієш цілувати, Еллі…

– Ой! Я ж пі в кого цього не вчилася… Це само собою… Не осуджуй мене…

– Чого ж ти тоді відсуваєшся від мене, пригорнись, дай тебе обняти…

І Анджело злегенька притягнув її до грудей…

– Ой, дивись, – сказала дівчина, – як погано зав’язана твоя краватка.

І торкнулася рукою його краватки.

– І чуб у тебе не зачесаний, як слід. Немає й запонки на рукаві.

– Вона впала за пазуху, Еллі, пошукай.

Еллі засунула руку йому під сорочку. Він узяв її в свою й міцно притиснув до серця.

– Не знаходжу, – промовила дівчина й заплющила очі від сорому. Потім розплющила їх і з слухняною й сумовитою серйозністю подивилася на пього. Немов збиралася сказати йому: «Хотіла тобі докорити, однак не зроблю цього».

Тоді Анджело розстебнув їй блузку.

– Пошукаю свою алмазну запонку, – сказав, – може, вона загубилася між твоїми персами.

– Ні, ні,– попросила Еллі, захищаючись.

– Ось вона, – мовив Анджело й припав вустами до соска білої, мов сніг, груді, що показалася з-під корсета.

Дівчина боронилася від його пестощів, але легенько, про людське око… Вона давно вже не мала сили відмовити йому в чомусь.

Він загасив світло, і глибока темрява оповила їх любовні зітхання.

Коли Еллі й Анджело, покидавши вбрання куди попало – на підлогу, на крісла – і міцно притулившись одне до одного в обіймах, майже голі спали на дивані, до кімнати зайшла Чезара з лампою в руці й глянула на них… Була вона бліда, серйозна і сумна… Принесла з собою біле пахуче простирадло, вкрила ним молодят, відтак сіла перед каміном і довго-довго вдивлялася в згасаючі жарини… В її очах було повно сліз… Аж ось вона швидко підвелася, відкинула край простирадла, поцілувала Анджело в лоб і прошепотіла:

– Ти мені за це заплатиш сторицею, хлопчику, заплатиш!

І вийшла з кімнати.

Наступного дня сумна Еллі ходила по кімнаті й не дивилася на Анджело. Він був блідий, його ласкаві очі потьмяніли, втратили свій демонічний блиск.

Вона одягнулася, допомогла і йому, застебнула сорочку на шиї, зав’язала краватку… Була покірлива, мов ягнятко…

– То ти мене любиш, Анджело?

– Ще й питаєш… А ти, Еллі, давно в товаристві друзів темряви?

– Ах!.. Зараз розповім… Я тебе зустріла в салоні пані Н. Нас познайомили, однак ти глянув на мене зверхньо, сказав якусь банальність і пішов геть… А я стежила за тобою, дивилася в дзеркало, аби побачити в ньому, як ти стоїш біля вікна… Цілими вечорами отак сиділа, а щоночі плакала… Ох! Як я тебе кохаю, Анджело, – мовила вона, вкриваючи його обличчя поцілунками. – І ось якось підходить до мене лікар де Лі. Дивиться мені в очі, як він уміє це робити, якось чудно…

«Ти, певно, любиш Анджело», – каже мені невиразним звичайним тоном, як ото він має манеру говорити…

«Ні», – заперечую.

«Якщо хочеш його побачити, ходи зі мною цього вечора до клубу друзів темряви».

«Але ж я не хочу його бачити…»

«Мої сани заїдуть по тебе», – пообіцяв він.

«Я не хочу їхати вашими саньми…»

«Сани чекатимуть на тебе ввечері біля хвіртки твого саду», – посміхнувся доктор і підвівся.

І я, Анджело, пішла вночі в сад, відчинила хвіртку, сіла в сани й опинилася тут.

Вона взяла його праву руку в свої, поплескала й поцілувала.

– Еллі!

– Стривай, Анджело… Я вже не маю чого віддати тобі… Я тобі віддала все… Давно вже я не належала собі, давно була вся твоя… Змилуйся наді мною… Якщо ти думав, що я чемна… то ось вона – моя чемність… Якщо думав, що я вродлива, то ось уся моя врода… Все мос лице освячене твоїми поцілунками… Якщо не можеш мене любити, то люби, Анджело, свої поцілунки, люби мої очі, бо вони дивилися на тебе, бо не відривали свого зору від твоєї краси… люби мої вуста, бо вони торкалися твоїх… Люби себе, Анджело, в моїй істоті…– сказала дівчина йому на вухо крізь плач, палко пригортаючись до грудей юнака, – люби свою дитину…

Анджело нічого їй не відповів. Йому здавалося, що він злочинець, що страшний гріх ятрить його душу…