Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

АРХЕУС

Безперечно, є дуже багато речей, що їх збагнути не здатна голова якогось неотеси члена примарії або помічника комісара поліції, хоча вони загалом розуміють усе. Принаймні, коли треба затримати курокрада або прошпетити м’ясника за погане зважування, то людей меткіших, ніж оті двоє, названі вище, ми не знаємо. І все-таки нам здається – ясна річ, ми нікому не нав’язуємо власної думки – що, окрім кривої ваги й крадія, котрий цупить курей серед вулиці, існують ще певні речі, по-справжньому другорядні, напр., філософія, поезія, мистецтво, які позбавляють прозірливості деяких панів, хоч існування цих речей вони не заперечують.

Видно з усього, що автор хоче почати від азів. Справді, світ, як ми бачимо, існує не інакше, як тільки в нашому мозку. Ніхто не заперечуватиме, що існує відмінність між гусаком і собакою. Очі в собаки розумні, він розуміє в цьому світі набагато більше, ніж гусак, хоча обидві ці істоти мають і очі, й мозок. Світ не такий, як комусь хочеться, а такий, яким ми його бачимо; для гусака – він такий, яким він його бачить, і для собаки – item [14]14
  Так само (латин).


[Закрыть] для члена примарії й для Канта – item. І все-таки певна відмінність між тим, як поверхово свинським оком сприймає світ член примарії, і тим, як глибоко прозирає світ мудрець із Кенігсберга, є.

У чому ж полягає правда? У тому, що чітко бачить гусак, чи в тому, що ледь-ледь помічає, наче в тумані, Кант? Справді, дивне діло. Перший чітко розрізняє кукурудзини на жовтому камінні, він упевнено плаває по воді, вимірює на око відстань, яку може подолати, й не дуже розчулюється перед незайманою гускою. Другий забуває поїсти і, намагаючись перескочити через яму, падає в неї, чари не– чи займаності проходять повз нього, а він навіть не помічає їх. Однак, незважаючи на це, ми припускаємо, що філософ розумніший, ніж гусак, навіть більше – у його сумнівах сенсу більше, ніж у впевненості гусака.

Це ознака того, що для великого розуму – все сумнівно, а для сімдесяти п’яти грамів мозку – все безперечно.

Відомо, що закон Піфагора в геометрії називається мостом віслюків. Міст віслюків, по якому можна пройти в будь-яку глибоку думку, твердить: ми не можемо зрозуміти світ у собі, і всі пояснення його – то просто пояснення реакції мозку і нічого більше. Світ у собі залишається проблемою, вона освітлюється зсередини то слабеньким промінчиком, то ударом блискавки, глибокий розум закарбовує її на папері, і коли ти читаєш її, вона народжується в черепку твоєї голови довгим резонансом, який вимушує тебе переконуватися, що світ і життя – сон.

Але, як я вже сказав, все це дрібниці для члена примарії. Життя для нього має сенс лише остільки, оскільки береться плата за запис в акти громадянського стану, смерть – оскільки береться плата за похорон, а в реєстр додається один помер народженого чи померлого. Член примарії бачить у цих людях лише індивідів, котрі підлягають оподаткуванню, помічник комісара поліції – індивідів, за якими потрібен нагляд, аби вони нічого не крали один в одного і трималися в рамках закону.

Після цього прошарку людей ідуть навчителі слів. Ці питають: «Quid novissimi» [15]15
  Що нового? (Латин.)


[Закрыть] Для них найкраща книжка – новенька. Вони багато читають і тримають у своїх головах силу-силенну визначень, формул та слів, у правдивості яких ніколи не сумніваються, бо в них нема часу на сумніви. Їх називають словоблудами, бо їхня мудрість полягає в словах, в оболонці думок, які зберігає їхня пам’ять. Бо думка – то акт, потрясіння нервів. І чим дужче потрясаються нерви, тим думка чіткіша. У них цей акт, завдяки якому чужа думка має точнісінько повторитися в їхній голові, не відбувається, бо цього не дозволяє мозок, бо він стомлюється від довгого читання. Усе прочитане осідає, мов полова, в коморі пам’яті, а потім випливає звідти на поверхню точнісінько в такій самій формі.

Я зі свого боку думаю так. Хоч би про що думала самотня людина, не читаючи нічого й не слухаючи інших, вона збирає насіння правди. Тому в старих книжках, які люди писали не просто для того, щоб писати, а тому, що думали про щось таке, що гнітило їм серце, і прагнули передати свої думки іншим, отож, у тих старих книжка й знаходиш поміж не дуже ясних речей світлі зернини – я сам читав їх і запам’ятав.

Одного дня я стояв, насвистуючи, біля відчиненого вікна, надворі йшов сніг і було дуже гарно, і враз побачив якогось старого в довгому пальті і в надто широкополому капелюсі. Я бачив, як він зайшов у «Поїв ковчег». Той ковчег – корчма з добрим угорським вином. Мав і я там свого столика, і вечорами, коли набридало читати й писати, йшов туди і мені здавалося, ніби я знову дитина в часи Сима, Хама та Яфета.

Побачивши, що старий зайшов до корчми, я сказав сам собі: «Що за чортівня! Я не бачив його ні разу… треба подивитися, хто він такий…» Знімаю з вішака бриля, Швидко збігаю по сходах – і в «Ковчег».

Заходжу всередину… а старий – за моїм столиком.

«Ковчег» – це простора склепінчата темна кімната, тут навіть удень горить лампа. Старий був цікавий. Волосся на голові біле, свіжопоголений, очі сірі, великі й проникливі, крім того, від нього здалеку пахло нюхальним тютюном, а мені завше подобалися люди, які пахнуть таким тютюном.

Я привітався й сів перед ним, бо мав право сідати за свій столик. Він ледь-ледь підвівся, але не сказав нічого. Потім почав вистукувати по столу довгими тонкими пальцями й насвистувати крізь зуби… Це було непристойно… але я змовчав, бо хоч свистіти й непристойно, але мотив був винятково чудовий… мов дзижчання бджоли, здавалося, ніби в старого в роті опинився віртуоз-музика завбільшки з долоню, і його скрипка – мов шкаралупина горіха, виспівувала вона так тонко й гарно, що можна було закохатися в скрипаля… Потім він замовк, знову почав вистукувати довгими пальцями, і його рука видалась мені великим павуком, який виграє трембланте.

– Вибачте, будь ласка, пане доктор, – сказав я, застібаючи сюртук, – але я, здається, вже десь чув цей мотив, який ви насвистували… І хотів би вас спитати…

– Цей мотив ви чули в своїй голові,– сказав він, – коли чистили чоботи Бетховена.

– Перепрошую, пане, але я не мав честі бути знайомим із Бетховеном…

– Звідки ви можете знати, були ви з ним знайомі чи ні. А я вам кажу, що були… І ще кажу, що чистили йому чоботи, ось і все.

«Що за чортівня! Та ж цей дідок божевільний», – подумав я.

– Що за чортівня! Та ж цей дідок божевільний, – сказав він, кліпаючи очима й точнісінько імітуючи мій голос. Потім гукнув: – Кельнер! П’ятирічного угорського вина, гарно закоркованого… Швиденько!.. Гей, небоже, – вів він далі,– отже, перша твоя думка на мою відповідь була: «Що за чортівня! Та ж цей дідок божевільний». Бачиш, це я хотів знати… Людина – мов скрипка… торкнеш пальцем струну в одному місці, вона зазвучить отак, торкнеш в іншому місці – зазвучить по-іншому, але кожна скрипка схожа на іншу. Сьогодні я схильний філософствувати, і добре, що знайшов тебе, бо мені подобається людина ненав’язлива, здатна дивуватися, а подив – мати мудрості.

Я роззявив рота.

Старий глянув на мене й розсміявся.

– Скажи-но мені, небоже, – якщо можеш, – якусь неможливу річ і неможливу ідею.

– Неможлива річ – те, що я нібито чистив чоботи Бетховену, котрий помер задовго до мого народження, а неможлива ідея – це те, що може бути й не бути в один і той же час.

Кельнер приніс замовлене вино, старий наповнив два келихи – один мені, другий собі й одразу ж вихилив свій до дна.

– Слухай, небоже, ти – дурень, – сказав він. – Ти чув коли-небудь про Археуса?

– Ні.

– Ні? Ну, гаразд. Археус – єдина реальність на світі, решта все – ніщо, а Археус – то все.

– Гм! Та хай вам грець, дядьку, разом з вашим Археусом… Як я бачу, ви хочете покепкувати з мене. Хто він, той Археус?

– Тс-с! Мовчи, небоже… На все свій час. Я тобі колись скажу, хто такий Археус, але спершу випий вина й послухай, що тобі скаже дід. Неможливих думок нема, бо якщо думка існує, то вона вже можлива, а якби вона була неможливою, то вона не існувала б. Що таке можливість? Я поставлю перед тобою багато питань. У нашій голові є умови для будь-якої можливості. Тут дивні закони, природа яких вимагає підкорятися їм. Тут і час з його математичними правилами, і простір з геометричиими законами, тут причинність з її абсолютною необхідністю, і якщо ти стираєш їх… якщо глибокий сон стирає їх кілька разів… які відчуття залишаються нам під час стирання? Ніяких. Однак настають хвилини в житті, коли ці три елементи нашого розуму, ці шухляди, в які ми запихаємо світ, зникають на одну мить… правда, тільки як блискавка, зникають чи частково, чи повністю, а ти стоїш перед чудом і питаєш сам себе… так як людина, котра думає, ніби все, що вона бачить, саме таке і є… чи, може, саме це і означає. Коли бачиш дивну фізіономію, то тобі спадає на думку запитання: що, в дідька, може думати цей чоловік? А відсутність одного з п’яти відчуттів, навіть якщо воно з’явиться згодом, докорінно видозмінює природу думки.

– Як це так? Адже Бетховен писав музику навіть тоді, коли втратив слух.

– Я знав, що ти це скажеш. Так, Бетховен написав «Фіделіо» вже після того, як давно забув природу людського голосу… він пише музику для голосів, котрі, як він вважає, мали б існувати, і ти опиняєшся перед твором, який ніби перебігає в тебе перед очима… наче ти дивишся на нього в перевернутий бінокль… і бачиш далеко-далеко думки одного трохи дивакуватого чоловіка, який, здається, не дуже добре метикує, аж нарешті тобі доходить, що то глухий саме так уявляє собі людський голос, нормальну природу якого він забув, або лиш ледь-ледь пригадує її. Тепер уяви собі, аби всі люди мали в собі тільки слабеньку пам’ять, як цей Бетховен… весь твір був би дуже близько, і ти бачив би його ніби крізь нормальні окуляри… навіть більше – він опинився б так близько, що все помістилось би в твоїй голові, і ти чув би той твір у своїй власній черепній коробці – чув би, як шумлять гаї, брязкають двері в’язничних камер, чув би мову акторів, актрис, одне слово – чув би все. Отож голова людини, в якій відбувається опера чи драма – з цікавими героями, з освітленням, з декораціями, одне слово, з усіма необхідними атрибутами – то цілий театр, в якому єдиний глядач – душа, що згорнулася клубочком у куточку зали…

– Гаразд, а чому не припустити, що нормальна сутність людини полягає в тому, щоб бачити правду?

– Чому? Тому, що ця нормальна сутність не є одна й та сама – завше будуть маленькі відмінності, а там, де відмінності великі, виникає інший світ. Але ходімо далі. Не знаю, чи снилося кому-небудь, що він може бути еластичним… що може рости, може роздиматися, може стискуватися. Якби така людина ніколи не прокидалася, то вона прожила б усе життя ніби в реальному відчутному на дотик світі, бо вві сні дотик відчувається так само добре, як і наяву… тобто, цей найпевніший у реальності контроль не був би відсутній… І ця людина могла б стискуватися в картоплину, і гукала б людям, які проходять мимо, аби вони пильнували й не наступили на неї, або вона завела б собі ціпок, англійську борідку й високого циліндра, чи стала б опецькуватою, мов баварський пиворіз… Такий чоловік міг би перетворюватися на тисячу подібних фігур, і якби він проспав усе своє життя, то йому й на хвильку не спало б на думку засумніватися, що це не справжній його природний стан, що інакше не може бути, і що все мусить бути саме так, як воно є… А якби незадовго перед смертю проснувся, то подумав би, що він заснув, і все це йому сниться… Світ як несвіт можливий, будучи невідривний від іншого порядку речей. Є чимало трав, які, дещо змінюючи в органах зору, утворюють перед людиною інший світ. Напій, зроблений з гриба, збільшує розміри речей. Соломинка здається більшою, ніж колода, і людіша, маючи нечіткий спогад про те, що було перед нею, перестрибує через соломинку на дорозі. Пшеничний лан перетворюється на золотий ліс, люди стають велетнями і, може, давні казки про те, що колись землю населяли велетні, базуються на конструкції тодішніх очей, а не на об’єктивному їхньому зрості чи, точніше, величині людської особи, як її сприймає наше око сьогодні. Який критерій реальності? Про око не говоримо… Хто не знає, як реально, як правдиво постають уві сні відомі образи, сади, хати, вулиці; вухо чує приємну музику, а розум пригадує, що вже колись чув цю музику… Друг видається… постарілим… у нього з’явилося кілька білих волосинок на голові… розум порівнює його із спогадом і уявою про те, яким він був, а очі уточнюють його нинішній вигляд, і нас пронизує лиха думка: «Як перемінився цей чоловік!..» У стані божевілля всі ідеї грізно справжні… Людину катують, розпинають, б’ють, хоч її ніхто й не торкнув. Найжорстокіші фізичні болі в нашому розумінні йому невідчутні… Ми не маємо критеріїв… Не знаємо, що ми таки знаємо щось… Ми віримо в щось, бо в нього вірять інші, бо це – всезагальна норма, і це не тому, що світ міг би бути такий, яким ми його собі уявляємо, а тому, що людина схожа на людину більшою чи меншою мірою… Але чи можна сказати, що отакий-то дивак-чоло-вік не має слушності, коли щось твердить? З чим ти виступаєш проти нього? Тільки з тим, що й інші кажуть так само, як і ти, так само заперечують? За яким правом? Цінність його думки така ж сама, як і цінність нашої думки… тільки в нього вона окрема, а нашу поділяє багато людей. Це так тільки ввижається? Гаразд? Кому? Йому чи нам? Ось у чому суть… А може, тут тільки й діла, що нам сниться одне, а йому інше…

– Ну, гаразд… але ж ми бачимо світ.

– І він бачить.

– Але ми відчуваємо його на дотик.

– І він відчуває його на дотик. За яким правом наше уявлення правильне, а його помилкове? А чому не навпаки? Ми божевільні чи він божевільний… ось у чім питання. І ще ми думаємо, наскільки інакший був погляд людей в інші сторіччя, бо те, що для нас дивне, для них було природне, адже в кожній неясній справі ми маємо тільки форму, а під нею інший людський розум побачить дуже ясну для себе річ, тож нам доводиться ставити питання так: який критерій здорового розуму? Розум, який схвалює сьогодні те, що відкидав учора, заперечує визнане; розум, котрий, як бачимо, живиться століття за століттям парадоксами…

– Як парадоксами?

– А так! Бо якщо сказати людині, котра тільки-но вийшла із шкаралупи природи, що сонце стоїть, а земля обертається… вона сприйме це як ненормальне явище, як парадокс проти людського розуму… Скажи такій людині, що зорі – теж світи… і вона визнає це за парадокс.

– Але ж проте це правда.

– Правда? Це як вважати… Як створюються, як зникають невідчутні на дотик теорії руху, коли ми припускаємо те, до чого примушуємо самих себе… що простір безмежний… Де ж рух, якщо простір безмежний?.. Земля стала часткою його… Гаразд… Над нею й під нею залишилося стільки ж само простору, бо він безмежний… тобто, скільки шляху земля пройшла, коли вона не пройшла нічого, бо стоїть на тому самому місці, в тій самій точці, в безмежжі, і чи стоїть вона на місці, чи рухається – однаково… Який критерій її руху? Тільки наші відчуття, тільки наша ілюзорна чутливість, а тому рух землі не піддається осягненню думкою, як це ми можемо сказати про людину. Земля рухається так, як ми рухаємося вві сні. Далеко заходимо, але все одно залишаємося на місці… І позад нас, і попереду віддаль і не збільшилася, і не зменшилась – бо вона безмежна.

– А час?

– 0, цей проклятий час, то надто довгий, то геть короткий, а проте, незважаючи на це, завжди однаковий, не можна його ні зупинити, ні пришвидшити… Ось хлопець чекає взимку біля хвіртки під парканом свою кохану… а вона не йде… він чекає… а вона все не йде… Що тоді час? Вічність. А коли читаєш гарну книжку… тисячі картин розгортаються перед очима… Що тоді час? Одна мить. Хто не переживав подумки хоч раз коли-небудь повний роман? А щоб по-справжньому пережити його, треба було б ціле життя, або всю юність!.. Вві сні можна за піч прожити ціле життя однієї людини. А чому однієї людини? Чому не всіх, серед яких ти крутишся? І за скільки часу? Всього за сім чи вісім годин. А що таке трагедія чи, навпаки, комедія? Справді, якщо твір цікавий, то навіть не помітиш, як спливе час. А візьмімо критерій нормальності: ми перекреслили всю винятковість певної умовної можливості та форми й поставили замість неї іншу, рівнозначну. Тоді ми вже не кажемо: тільки це можливе і тільки так можливо, а кажемо: наскільки ми можемо вважати, то воно є отак… але дідько його знає, чи не може бути тисячі разів інакше…

– Яка дивна думка про життя!

– Уяви собі старий манускрипт з потертими сторінками, десь у кутку шухляди… наприклад, комедію. Директор театру випадково натикається на неї, читає… читає… потім ляскає пальцями… «Ти знаєш, а це ж гарно!..» І ось вона з'являється на сцені, ця жива картина життя… публіка сміється, актори кривляються, одне слово, все, як і колись… сотню років тому. І тут тобі хочеться сказати, що або публіка й театр віддалені одне від одного на дві сотні років, або п’єса нова. Де час? Коли перевертаєш бінокль, усе тобі видається ненормально віддаленим… Аби хтось народився з біноклем на носі, то він усе своє життя бігав би за власним носом, щоб наздогнати його, і це було б дуже природно… Де простір? Тому, коли ми чуємо тріскотняву великих правд, які подаються так самовпевнено, ми тільки посміхаємось і кажемо: «Слова! слова! слова!» Ми слухаємо казки, бо вони, щонайменше, дозволяють нам опинитися в житті інших людей, дають змогу перемішати наші думки та мрії з їхніми… У них живе Археус… Може, казка – найкраща частка життя людини. Казками нас загойдує світ, казками присипляє. Ми прокидаємось і вмираємо з ними… Ти чув коли-небудь казку про короля Тла?

– Ніколи… Але я хотів би спершу дізнатися, хто такий Археус?

– Гм! Як же я тобі в дідька скажу, коли ти й досі не второпав! Гей, хлопче! Незважаючи на всі переміни, яких людина прагне для самої себе, кожен все одно волів би залишитися самим собою… своєю власного персоною… Я знав людей, які прагнули б бути вродливішими (скільки жінок!), мудрішими (скільки державних діячів!), талановитішими (скільки письменників!), я знав людей, котрі прагнули б бути Цезарями, бо марять всесвітньою славою… але й вони воліють залишатися самими собою. Хто й що є він чи я, котрий, попри всі переміни в світі, воліє залишитися самим собою? Оце, може, і є містерія, вся загадка життя. Ніхто не хотів би мати щось інше, аніж те, що вже має. Не хотів би мати інше тіло, інший мозок, іншу фізіономію, інші очі, не хотів би бути іншим… хоче бути тільки самим собою. Він волів би мати спромогу перевтілюватися в тисячі інших образів, мов хамелеон… але все одно хоче залишатися самим собою. Якщо абстрагуватися від цього бажання, то кожен має сповнене бажання… адже байдуже, що пам’ять не займається ототожненням людини з її уявленням про себе, скажімо, чи є вона королем, чи не є. Такий-то – король у власній пам’яті, якщо тільки він не претендує, щоб це був саме він… Ось тобі інше тіло, інший розум, інше становище, тільки ти не будь ти. Ну, тепер збагнув, що таке Археус?

– Ні. Ще менше, ніж раніше.

– А це й не легко збагнути, бо воно – вічність. А вічність – це все, що завжди перед тобою… саме в дану мить. Не те, що було, бо то були стани речей, не те, що буде, бо то знову будуть стани речей. Тільки те, що є. І якби час зупинився, ми могли б чітко побачити, що таке вічність… Тільки в одній точці, в якій народився мораторій між життям і смертю, бо світ – вічний боржник за життя, вічний інкасатор з боку мертвих. І ця обставина – мама часу. Без неї всі існуючі справді могли б дивитися на все, але ми знаємо, що це супроти часу.

– Яка користь мені з цих викладів, коли все одно я не знаю, що таке Археус?

– Гм! Ти твердолобий. Коли хтось думає, що незначна величина людського тіла не співвідноситься з фізичною силою і силою духу (згадай Наполеона), що людина – тільки почасти слабкий, мов подих, засіб, для якихось грізних пристрастей, коли думає, що носій цих пристрастей будь-якої миті може перемінити оболонку, мов посудина, яку розірвало вино, то потім, коли бачить, що один і той самий житейський принцип проростає тисячами квіток, з яких більшість опадає на півдорозі, а меншість залишається, та й їм, зрештою, судилася та сама доля, тоді він перекопується, що душа людська невмируща. Є один і той самий punctum saliens [16]16
  «Точка, що пульсує»; перен, – головне, найсуттєвіше (латин.).


[Закрыть] він відстоює себе в тисячах людей, оголений часом і простором, цілий і неподільний, він перемішує оболонки, накладає їх одна на одну, викидає їх, творить інші нові, поки плоть його картин зберігається як матерія, мов Агасфер форм, здійснюючи мандрівку, яка здається вічною.

– А вона таки справді вічна.

– У кожній людині прокльовується дух всесвіту, він напружується, пробивається, мов новий промінь того самого блиску, намагаючись сягнути небес. Але залишається на шляху, звичайно, в найрізніший спосіб – тут як король, там як жебрак. Але що допоможе оболонка комусь, хто закам’янів у дереві життя? Натиск – це молодість, зупинка на шляху, розчарування – повернення до стану досвідченої тварини, старість і смерть. Люди – це проблеми, які порушує перед нами дух всесвіту, а їхні життя – спроби розв’язання проблем. І хіба ця довга мука, вічна гонитва за чимось невідомим не схожа на жадобу знайти відповідь на одне цікаве запитання?

– Але мені здається, що там, де є проблема, одразу виникає і її розв’язання.

– Так, Кант. Однак більшість людей зараз лише ставлять питання – іноді комічні, іноді дурні, іноді повні мудрості, іноді пустопорожні. Коли я бачу людський ніс, то завше хочу запитати: що цей ніс шукає у світі?

1875(?)