Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Зневірений дух

ВЕРШИНИ

СВІТОВОГО

ПИСЬМЕНСТВА

Том 66

Серію засновано 1969 р.

МІХАЙ ЕМІНЕСКУ

Повісті, новели, казки

Переклад з румунської

Київ

Видавництво художньої літератури «Дніпро» 1989

Слово про Міхая Емінеску

Коли говорять про Міхая Емінеску, то мають на увазі передусім його поезію. Справді, йому судилося стати видатним поетом двох народів – румунського й молдавського. Одначе, як і багато великих поетів інших народів – Пушкін, Шевченко, Гете, Едгар По, Бодлер – він не обмежувався лише поезією. Протягом свого трагічно короткого життя М. Емінеску створив ряд цікавих прозових творів. Лишилася по ньому й багата публіцистика.

Міхай (Михаїл) Емінеску народився 15 січня 1850 року (хоча рідні твердили, що насправді – 20 грудня 1849 року) в місті Ботошані на півночі Молдавського князівства. Він був сьомого дитиною в багатодітній родині Георге та Ралуки Еміповичів, у яких народилося одинадцятеро нащадків – семеро хлопців і четверо дівчаток. Невиліковна хвороба лиховісною печаттю позначила всю родину – у ранньому віці померло двоє, у розквіті сил пішли з життя інші, і тільки наймолодший брат поета Матей прожив 73 роки.

Георге Еміпович був управителем поміщицьких маєтків, добре знав німецьку мову й вільно розмовляв українською – у тих місцях молдавські села перемежовувалися з українськими (висловлювалися навіть припущення, ніби він був українцем, але румунські дослідники доводять, що прізвище поета походить від румунського імені Евмін, яке мав котрийсь із предків, його нащадків назвали Евміновичами, а пізніше Еміновичами). Він усе життя прагнув дати належну освіту своїм дітям. Саме тому чи не всі його сини вчилися в гімназії та у вищих школах.

Отож і Міхай з 1858 року навчався в Чернівцях, де мав блискучі успіхи в гуманітарних науках. Здібний учень ніяк не міг змиритися з казенною методою навчання у цісарській гімназії, звідки не раз тікав до рідного села поблизу Ботошані, де тоді жили його батьки. Щоправда, він не засиджувався дома, а більше любив блукати по горах і долинах, по дібровах та по берегах ставків, що призводило до частих сварок з батьками. Певно, саме тоді він зустрів і своє перше кохання, яке відлунюватиме у всій його поетичній творчості. Саме тому він із таким захопленням згадував рідний край: «Не забуть довіку, мила Буковино, Горду твою вроду, горя та долини, Квіти з полонин… Ще й потоків чистих шум дзвінкий у скелях, Ще й річок перлистих на полях веселих Світанковий плин!» [1]1
  Вірші в передмові цитуються за виданням: Михаїл Емінеску. Поезії. К., Дніпро, 1974.


[Закрыть]

У 1866 році юнак наважився надіслати до журналу «Фаміліа» («Сім’я») свої вірші, які редакція надрукувала без змін, втрутившись тільки у прізвище автора, назвавши його Емінеску. На небосхилі румунської поезії запалала яскрава зірка, і її світло розгорялося все дужче й дужче. Саме в ці роки М. Емінеску подорожує по всій країні. Не маючи засобів до існування, він змушений працювати то вантажником, то конюхом на стайні, то суфлером у мандрівному театрі. «З чотирнадцяти років і до двадцяти я заробляв собі на хліб сам», – згадував пізніше письменник.

Але батько ніяк не міг змиритися з думкою, що його син Міхай «не вийшов у люди». Та й сам юний письменник усвідомлював обмеженість свого самонавчання, розумів потребу серйозних студій. Мир у сім’ї було відновлено, і в 1869 році М. Емінеску виїжджає до Відня. Не маючи документу про завершення середньої освіти, він записується вільним слухачем до Віденського університету. Тут, вивчаючи філософію й право, поет водночас заглиблюється в громадську роботу. Румунські студенти в австрійській столиці належали до різних товариств, суперництво між якими відбивало їхні політичні погляди. Поет розуміє, що розбрат і чвари не сприяють захистові національних прав, і докладав багато зусиль, щоб об’єднати молодіжні товариства. Скориставшись із святкування ювілею Путнянського монастиря на Буковині, де був похований прославлений господар Молдавії Штефан Великий, Емінеску допомагає об’єднанню товариств румунських студентів у Відні й стає, разом із своїми друзями, організатором культурних і політичних демонстрацій.

У цей же час М. Емінеску вступає до літературного гуртка «Жунімя» («Юність»), що його організував у Яссах відомий культурний і громадський діяч консервативного спрямування Тіту Майореску, і починає регулярно друкувати свої твори на сторінках органу товариства «Конворбірі літераре» («Літературні бесіди»). Тут з’являються «Венера і Мадонна», «Епігони», «Mortua est», «Ніч», «Єгипет», «Бідолаха Діоніс», «Ангел і демон», «Синя квітка», «Імператор і пролетар».

Тіту Майореску, маючи намір стати членом уряду, хотів, щоб талаповитпй юнак заступив після нього кафедру філософії Ясського університету. Тому поет знову виїздить за кордон – тепер уже до Берліна, щоб завершити свою освіту. Там він пробув до кінця 1874 р., але магістерської дисертації не захищав і університетських іспитів не складав.

Він повертається в Ясси, де обіймає посаду директора центральної університетської бібліотеки, а незабаром його призначають інспектором шкіл одразу двох повітів – Ясського та Васлуйського. Звичайно, останнє призначення відірвало поета від улюблених книг, та завдяки йому він познайомився з людиною, котра залишиться його найщирішим другом на все життя. Це був дяк-розстрига Іон Крянге, який працював учителем і під впливом свого молодшого друга став одним із найвідоміших письменників румунського й молдавського народів.

Робота інспектора шкіл відкрила поету очі на жахливий стан, у якому перебував народ. В одній з доповідних записок, поданих начальству, М. Емінеску писав: «Загальне враження від шкіл цього повіту погане. Всюди незадовільне відвідування, дуже погане керівництво, всюди – злиденність сільськогосподарського робітника, часто справді-таки жахлива смертність, соціальні труднощі та майже нестерпні умови праці, що породжуються цими труднощами. Як соціальне середовище, так і місцева адміністрація тут такі, що школа виявляється майже зайвою річчю. Я не наважуюсь висловити свою думку щодо причин такого становища, але уже тепер вважаю, що воно може бути поліпшене тільки новою системою податків і набагато вільнішою організацією праці». Навіть із наведених рядків видно, наскільки «не наважувався» М. Емінеску висловити свої погляди на ситуацію в країні. Але ще чіткіше він висловлював свої думки у художніх творах: «Не можна більш терпіти! Зберімося й зламаймо оцей порядок підлий, оцей нелюдський лад! Якщо опісля смерті нас щастя не чекає, То хай на цьому світі нам правда засвітає, Аби трудящі люди жили, як з братом брат!» («Імператор і пролетар»).

Тут же в Яссах Міхай Емінеску знову зустрів жінку, яка стала його Беатріче, – Вероніку Мікле. Вона надихнула поета на чудові вірші про кохання.

Вероніка Мікле, дружина ректора Ясського університету, на тридцять років молодша за свого чоловіка, була дуже вродливою й душевною жінкою, талановитою поетесою. М. Емінеску познайомився з нею ще навесні 1872 року у Відні, але вогонь кохання розгорівся саме тепер, і поет створює ряд віршів, що становлять так званий «вероніківський цикл» його лірики, в якому оспівано образ коханої і який напругою почуттів не поступається сонетам Шекспіра. Спочатку це було платонічне кохання. У 1879 році чоловік Вероніки Мікле помер, і закохані вирішують одружитися. Але проти наміру М. Емінеску одружитися виступив меценат Тіту Майореску, який прагнув «урятувати» поета від «згубного» кроку. Кохання Міхая Емінеску й Вероніки Мікле то спалахувало буйніш полум’ям, то на якийсь час пригасало. Дехто з емінескознавців вважав, ніби зустріч з Веронікою Мікле була для поета справжнім нещастям, однак подібні судження є надто суб’єктивними. Тим часом сам поет, як свідчать численні рядки його любовної лірики, обожнював свою кохану. Листування М. Емінеску й В. Мікле, їхні вірші – це справжній вир бурхливих почуттів. Забігаючи наперед, відзначимо, що Вероніка Мікле не змогла пережити свого коханого – невдовзі після його смерті вона наклала на себе руки.

У 1876 році відбулася зміна уряду, і новий міністр освіти ліберал Кіцу звільнив М. Емінеску з посади інспектора шкіл. Можливо, саме через це безпідставне звільнення Емінеску згодом постійно критикував лібералів. Щоб заробити на хліб, поет погоджується працювати редактором газети «Курієрул де Яш» («Ясський кур’єр»). Але й тут йому не дають спокою. Злостивці звинувачують його у витраті на особисті потреби фондів бібліотеки, директором якої він був. У редакції від нього вимагають підписуватись під матеріалами, яких він не писав, принижують його гідність. Усе це, а також тимчасовий конфлікт з Веронікою, спонукало поета залишити Ясси. Він переїздить до Бухареста, де з 1877 року входить до складу редакції газети «Тімпул» («Час»), а потім і очолює її.

У ті часи щоденну газету випускали самі редактори, отож М. Емінеску, І. Славіч та І. Л. Караджале за мізерну плату з ранку до ночі писали передовиці, огляди парламентських дебатів та зарубіжних новин, статті на різні теми. Саме тут на повну силу зазвучав пристрасний голос Емінеску-публіциста. Невдовзі Славіч і Караджале пішли з редакції, і випуск газети повністю ліг на плечі поета. Одночасно Емінеску напружено працює й над художніми творами – саме тепер з’являються друком його славнозвісні «Послання» та вершина його поетичної творчості – поема «Лучафер».

Шість років виснажливої праці в редакції газети позначилися на здоров’ї поета. У 1883 році сталося непоправне – розум його потьмарився. Поетові було лише тридцять три роки!

Перша збірка Емінеску вийшла у світ уже тоді, коли поет був хворий. Друзі відправили його на лікування за кордон. Через півроку здоров’я Емінеску поліпшилося, і його виписали з психіатричної лікарні. Однак його поетичний дар згас. М. Емінеску зміг опублікувати лише дещо із написаного раніше, бо хоч мав значні плани, та до їх здійснення приступав важко, невпевнено і без колишньої вправності.

У 1885 році М. Емінеску, сподіваючись, що грязі Куяльницького лиману допоможуть вилікувати виразки на ногах, приїздить до Одеси, де дістає медичну допомогу в санаторії доктора Яхимовича. Виникла версія, ніби саме в цей час Емінеску познайомився з творчістю Пушкіна, проте важко довести автентичність листів-апокрифів, у яких про це йдеться. Але Емінеску завжди з повагою ставився до російської літератури. Ще в 1874 році він надрукував статтю, в якій захоплено писав про перевагу російської комедії над французьким водевілем, про реалізм комедії М. В. Гоголя «Ревізор», який полягав у правдивості, природності і соціальному спрямуванні.

Після деякого поліпшення здоров’я Емінеску приїхав з Веронікою Мікле до Бухареста. Але тут знову настала криза, і його розум потьмарився назавжди. 15 червня 1889 року серце поета перестало битися.

Творчість Міхая Емінеску справедливо порівнюють з айсбергом, у якого лише незначна частина перебуває над рівнем океану, а основна маса прихована під водою. На поверхні творчого доробку Емінеску лише 64 поетичні твори, що увійшли до прижиттєвого видання єдиної збірки, 4 надруковані у журналах прозові твори та велика кількість газетних статей, авторство яких проте не завжди твердо встановлено, оскільки вони не підписані. Але в творчій лабораторії письменника залишились десятки поем, сотні віршів, чимало творів у прозі, цікаві драматургічні задуми. Автор постійно зберігав їх у великій скрині, яка після захворювання поета потрапила до рук Тіту Майореску, а вже на початку цього століття надійшла до фондів Румунської Академії. Публікація рукописної спадщини Емінеску не завершена й досі.

Свого часу вона викликала гостру суперечку серед румунських літературознавців. Нащадки, вважали одні, повинні знати все, що вийшло з-під пера генія національної літератури. Інші гадали, що було б святотатством порушувати волю письменника, який вирішив окремі свої твори не друкувати. Останні погляди поділяв і видатний критик та історик літератури Гарабет Ібреїляну. Він вважав посмертну публікацію творів Емінеску «блюзнірством стосовно автора і обманом публіки». Та згодом пристрасті вляглися. Окремі невдалі речі, що залишилися в рукописах, не могли применшити величі поета, його талант набув ще більшої виразності й переконливості, став ще цільнішим і унікальнішим. Читачі ще раз переконалися у суворій вимогливості письменника до своєї творчості.

Першим прозовим друкованим твором М. Емінеску була казка «Фет-Фрумос із сльози» (1870). Вона свідчить, як багато для письменника важила усна народна творчість, як він, митець-романтик, розумів свою місію у злитті стереотипів народного епосу з яскравими засобами романтичної повели. Народна казка, оброблена й відшліфована майстром, повернулася в народ у пишних романтичяих шатах. А ще до публікації згаданої казки Емінеску завершив чималу повість – «Зневірений дух».

Хоча в «Зневіреному дусі» йдеться про революцію 1848 року, цілком очевидно, що герої роману висловлюють благородні ідеї та мрії автора, якими він жив через двадцять років після зображуваних подій. Тому й сповнені гніву слова про суспільство, в якому талановитій людині судилося бути вбогою, а дурню – їздити в золотій кареті, спрямовані проти поетової сучасності, як і філіпіка проти псевдоінтелігентів, що є «румунами за народженням і французами– за покликанням», готових продати рідну землю, аби лиш мати зиск.

М. Емінеску особисто пересвідчився в тягарі соціального й національного гніту в Трансільванії. Тим цінніші його інтернаціоналістські за змістом міркування, вкладені в уста головного героя повісті «Зневірений дух»: «Мені хочеться, щоб людство стало схожим на призму, єдину, сяючу, пройняту світлом, що вбирає в себе багато барв. Народи – це барви людства, і відмінності між ними такі ж природні й легко зрозумілі, як зрозуміла цілком очевидна відмінність між окремими людьми. Треба зробити так, щоб усі ці грані були однаково яскравими, однаково сяяли, однаково висвітлювалися світлом, яке їх формує і без якого вони б зникли в нетрях небуття, адже в пітьмі несправедливості й варварства народи рівні лише в жорстокості і в тваринному стані, у фанатизмі й у невігластві,– а досить світлу переломитися в них, і вони одразу заграють живими переливами палітри». Іншими словами, М. Емінеску, визнаючи своєрідність і особливість кожної окремої нації й народності, відстоював повне рівноправ’я всіх народів земної кулі.

У повісті використана яскрава романтична символіка, навіть імена дійових осіб символічні: Софія (Мудрість), Поесіс (Поезія, Творчість), Ноур (Хмара). Та не забуваймо, що авторові, коли він писав свого «Зневіреного духа», минало лише двадцять років. Головне – це активна позиція автора, котрий шукає виходу з тяжкого становища, в якому перебуває народ.

Приблизно в той же час написано філософську новелу «Бідолаха Діоніс» де письменник прагнув показати умовність істини та неоднозначність людського існування. Тяжка дійсність однаково пригнічує й Тому Ноура, й бідолаху Діоніса. Але якщо Ноур обирає активний шлях непокори й боротьби, то Діоніс тікає від дійсності в свої фантастичні сни. За допомогою магічної книги він залишає на землі свою матеріалізовану тінь, а сам подається в зоряні краї, на Місяць, забираючи з собою й кохану. Вільно оперуючи часом і простором, Діоніс зводить земну кулю до розмірів перлини, яку нанизує на разок намиста своєї Марії. Та Діоніс, володар зоряних просторів, блюзнірствує – наважується подумати, що, може, він сам і є богом! Цей величезний гріх призводить до трагедії: бідолаха, який насмілився ототожнити свою присутність у світі з всесиллям бога, жорстоко покараний – його вигнано з неба.

Слід підкреслити, що деякі з творів Емінеску написано під впливом філософії Шопенгауера, для якого, як і для Екклезіаста, навколишній світ – суєта суєт. Ця думка не раз пробивається і в творчості Емінеску: «Коли збагнеш, що мрія зі смертю одпалає, Що ти ніщо у світі – такий життя закон, Тоді важка утома пориви всі здолає, Лиш думка зостається, що все життя безкрає – Це смерті непідкупний химерний вічний сон». У нього зустрічаються й інші рядки, які повторюють смисл деяких його прозових творів: «Єдиний біль у душах одвічно корениться, Людина кожна в світі подібна до усіх. Міняється лиш одяг, людські відмінні лиця…»

Подібні ідеї висловлено і в новелі «Археус» та в повісті «Перевтілення фараона Тла». На думку автора, у кожній людині світовий дух немов перевіряє себе, він існує вічно, тільки щоразу в іншій подобі: тут – як король, там – як старець… Порив, рух – це юність; зупинка, розчарування – це старість і смерть. Людина – це загадка, яку світовий дух – археус – пропонує розгадати їй самій, це спроба звільнення, розв’язування протиріч. Подібним археусом є й бідолаха Діоніс, і фараон Тла, який за інших часових і просторових координат став севільським старцем Балтазаром чи багатим маркізом Більбао, чи самотнім юнаком Анджело. Користуючись широкою палітрою засобів фантастичної літератури, Емінеску показував людське існування в різних суспільствах і в різний час, щоб відповісти на питання – який смисл буття людини иа землі? Філософська проза Емінеску була справжнім викликом тодішньому суспільному життю, тодішнім смакам, прийнятій тоді літературній формі. Але тогочасне суспільство виявилося нездатним оцінити новаторство письменника.

Не становить винятку й романтична новела «Чезара». Особливе місце тут належить старому пустельникові Еутанасіусу. Його життя на райському острові – це гімн незайманій природі й розкошуванню в ній аж до так званої блаженної смерті, яка стає природним переходом до іншого етапу. В цьому образі автор втілив шопенгауерівське вчення про нірвану і смерть як втечу від страждання.

Не менш цікавим є образ Ієроніма, який спочатку виступає носієм філософії Шопенгауера (у листі до Чезари він наводить відомий афоризм німецької філософії, що «зерно життя – це егоїзм, а його шкаралупа – брехня»), а потім, закохавшись у Чезару, немовби сам і спростовує її – кохання виявилося сильнішим від філософського індивідуалізму.

Заслуговує на увагу й писане вже в Бухаресті незакінчене оповідання «Смерть Іоана Вестіміє». У ньому Емінеску вдається до химерного роздвоєння особистості героя, який бачить сон про власну смерть.

Серед романтичних оповідань М. Емінеску одним з кращих є «На іменини», у якому автор спостерігав за психологією народження кохання. (Цікаво, що головні дійові особи цього оповідання мають такі самі псевдоніми, якими користувалися в своєму листуванні М. Емінеску та В. Мікле).

Окреме місце серед творчого доробку письменника посідає сатиричне оповідання «Батюшка Єрмолакіє Киселиця». Це цілком реалістична замальовка життя дрібного румунського духовенства.

Молдавський літературознавець К. Ф. Попович мав усі підстави сказати в монографії, присвяченій життю і творчості письменника: «Романтична проза Міхая Емінеску підтвердила в нашій літературі громадянські права філософського оповідання, відкрила шлях використанню фантастики, сприяла урізноманітненню літературних жанрів. Ліризм цієї прози заклав наріжний камінь традиції, яка принесла плоди через багато років у творах інших письменників». Це цілком справедлива оцінка значення художньої прози великого поета.

Важливі соціальні проблеми, які порушує М. Емінеску майже в усіх своїх творах, свідчать, що його практична філософія розходилася з його теорією, ніби все життя – це лише сон чи марення. Поет хотів жити в суспільстві, в якому немає брехні, він постійно шукав досконалість. Ідеї, які надихали М. Емінеску, живі й сьогодні, бо вони закликали до добра і справедливості, а це поняття, які ніколи не втрачають своєї цінності.

Станіслав Семчинський

Повісті

Зневірений дух

І

Тассо в Шотландії

Дюма твердить, що роман існував завжди. Може, й так. Роман – метафора життя. Придивіться до зворотного боку фальшивої монети, вслухайтеся в безглузду пісню дня, котрий і не пробував зчинити на світі більше галасу, аніж загалом інші дні, видобудьте з усього почутого й побаченого поезію, яка може існувати в ньому, і ось вам готовий роман.

У припалій пилюкою купі старих книжок (у мене велика пристрасть до раритетів) я натрапив на якийсь майже новенький томик «Новела з шістьма гравюрами». Розкриваю й натрапляю на історію одного шотландського короля – йому судилося стати здобиччю смерті через одну забальзамовану мертву голову. Але уявляєте собі, кого літограф зобразив на гравюрі в образі короля Шотландії? Тассо! Пояснити легко: економія. Я зумисне роздобув портрет Тассо, щоб порівняти. Так, це був він, достеменно він, до найменшої рисочки. «Які дивовижні збіги бувають на світі! – сказав я сам собі, усміхаючись своїм думкам. – Але чи може з Тассо приключитися історія, подібна до тої, яку я прочитав?»

Однак я забув, що об’єктивно неможливо в дійсності цілком допустиме в нашій свідомості, і, зрештою, все що ми бачимо, чуємо, думаємо, обговорюємо – то не що інше, як довільні витвори наших власних пристрастей, а не реальні явища. Життя – сон.

Стояла сумна ніч. Дрібний дощ сіявся на немощені вулиці Бухареста, які петляли, криві й брудні, тяглися крізь юрмище маленьких погано зведених будиночків так званої столиці Румунії. Я хляпав по ковбанях, які обдають тебе своєю липкою водою, тільки-но ступиш крок уперед. Із шинків та лапок крізь великі немиті вікна пробивалося брудне світло, ослаблене на додачу дощовими краплинами, що збігали по шибках. Вряди-годи я проходив повз вікно з червоними занавісками, де виднілося в напівтемряві жіноче обличчя… То сям то там бачив то мрійника, що йшов насвистуючи, то якогось чоловіка напідпитку, котрий щось приглушено вигукував під вікнами розпусти, а нафарбована жінка по той бік скла запалювала сірника, аби показати своє густо наквацьоване обличчя та зів’ялі спустошені груди – може, це останній засіб придушити брудні бажання в серцях, погублених розпустою та пиятикою. Пияк заходив, півтемрява ставала справжньою темрявою, а сутінки моїх думок перетворювались на свинцеву північ, коли я думав про те, що й він іменується чоловіком, а вона – жінкою. Треба вибачати, такими є три чверті світу, а четверта… Господи, як мало тих характерів, гідних називатися людськими.

Крізь відчинені двері якоїсь корчми долинало цигикання струн, вони фальшували, караючись під грубим смичком та заскорузлими пальцями бідолашного циганчука, а перед ним вистрибували, рвучи долівку, підпила молодиця й довготелесий обірваний циган з голими ногами, засунутими в широкі напхані соломою капці. Якась дивна зловтішна веселість вигравала на обох обличчях.

Поряд була кав’ярня. Дощ і пронизливий холод змусили мене зайти всередину. Запах тютюну, вічне «трік-трак» гравців у доміно цього разу особливо дратівливо вплинули на мої почуття, притлумлені дощем і холодом. Дзигар, вірний тлумач старезного часу, обізвався дванадцять разів своєю металевою мовою, сповіщаючи світові, який його не слухав, що спливла вже й дванадцята година ночі. То сям то там виднілися за столами групи картярів з розкошланим волоссям: гравець тримав карти у тремтячій руці, пальці другої клацали перед тим, як зробити хід; усі гравці мовчазні, погляд зупинився, вони ворушили губами й покутували їх, не кажучи й слова та вряди-годи потягуючи каву чи пиво, що стояло перед ними… знак тріумфу!

Якийсь юнак, схилившись над більярдним столом, виписував на зеленому сукні слово «Ільма». Це був, мабуть, один із паростків Арпадової лози, який видобував із сховку власної пам’яті ім’я своєї коханої або ідеальної угорської героїні з романів Мауріція Йокаї. Я лиш ковзнув поглядом по фігурі цього молодика, очевидно, закоханця, і почав листати іноземні газети, затримуючись на літературних, мистецьких і т. ін. оглядах. (У нашій пресі нема і, мабуть, не буде нічого подібного).

Молодик підійшов до мене.

– Я за вами, якщо дозволите, – прошепотів він, нахилившись.

Вимова в нього чисто румунська – не угорець.

– Будь ласка, – сказав я, простягаючи йому газету, цілковито поглинутий цікавістю, яку він викликав у мене, тільки-но я підвів очі.

Чоловік, якого я знав, не будучи з ним знайомий – один із тих, кого ти, здається, вже бачив колись, хоча насправді не бачив ніколи, феномен, що його можна пояснити, лише припустивши духовну близькість. Я почав пильно розглядати його. він був вродливий якоюсь демонічною вродою. Над блідим, енергійним м’язистим обличчям височіло ясне, мов думка філософа, холодне чоло. А над чолом вихорилося в геніальному безладі чорно-лискуче волосся, спадаючи на міцні надійні плечі. Великі карі очі горіли чорними вуглинками під кущуватими бровами, що зрослися на переніссі, тонкі сині вуста були прикро, аж до суворості стиснуті. Можна було б подумати, що це поет-безбожник, один із грішних ангелів, сам сатана, але не такий, яким його зображують живописці – зморшкуватий, гидкий, потворний, а сатана-красень, вродливий чарівною красою, сатана, гордий своїм падінням, на чолі якого Бог написав: «Геній», а пекло: «Затятість» – він був схожий на божого сатану, котрий, прокинувшись на небесах, покуштував найсвятішого світла, зачарував свій зір найвищими ідеалами, омив свою душу в найчистіших мріях, а потім, упавши на землю, позбувся всього, залишилося тільки розчарування та журба, викарбувана довкола вуст, бо він уже на небесах. Тремтливі ніздрі і жвавий полиск його очей засвідчували, що в нього серце рідкісного шаленця, пристрасна вдача, а топкий білий стан та біла рука з довгими аристократичними пальцями не могли приховати залізної сили, що таїлася в ньому. Від усього його вигляду віяло благородною мужністю, хоч і позначеною печаттю пекла.

Він узяв румунські газети. На сторінці оголошень прочитав саркастичним півголосом:

– Італійська опера «Гугеноти»…

– А ви хотіли б, щоб вона була румунська? – байдуже перепитав я.

– Ясна річ… Хіба ми не могли б мати музику… ніжнішу й кращу, ніж італійська?

– Ви, мабуть, недавно приїхали?

– Так, недавно.

– Розумію.

– Що?

– Наші люди, – сказав я, – прибічники сухого, гіркого й скептичного космополітизму – ба навіть більше: вони завели собі гарний звичай любити будь-що чуже і зневажати осе своє. Ми геть порвали зі своїм минулим – чи то мова, чи то самосвідомість, чи то світогляд, чи спосіб мислення, бо ж інакше Європа не запримітить нас як цивілізовану націю.

– І що… ви справді такі, якими хочете видаватися?

– Гм… ви взагалі не з наших країв… як мені здається…

– Ви вгадали.

– Ага… то це вже міняє суть справи… Ну гаразд, тоді я мушу вам сказати, що тут ніхто й не хоче бути таким, яким видається. У нас є історики, які не знають історії, літератори й газетярі, які не вміють писати, актори, які не вміють триматися на сцені, міністри, які не вміють урядувати, фінансисти, які не вміють рахувати, і саме тому стільки паперу мазюкається без найменшої користі, тому стільки диких тваринних криків виповнює атмосферу нашого театру, тому стільки міністерської чехарди і стільки фінансових банкрутств. Ви швидше знайдете тут людців, які ставлять на голосування існування самого Господа, аніж душі, залюблені в мову та звичаї своїх предків, серця, закохані в виняткові риси свого народу, уми, зайняті найжиттєвішими питаннями цього народу, на спинах якого ми виписуємо всі фальшиві фантасмагорії нашої цивілізації. Розлучення… перелюбство ходять обіруч із хворобливими, грубо розмальованими обличчями, мов живі маски, по наших вулицях: підморгнуть жінкам – і вони стають безплідними, усміхнуться чоловікам – і висушують їх, але, незважаючи на це, ми шануємо їх, жертвуємо їм наші зимові ночі, розтринькуємо нашу молодість, котра мала б належати праці, спрямованій на досягнення тих ідеалів, до яких прагне все людство, і родині… Жінка в нашій країні не працює… вона має за що жити; чоловік не працює, бо йому нема біля чого працювати – вся світова промисловість конкурує з його нікчемним мізерним ремеслом. А щодо нашої інтелігенції – то це покоління службистів… недоуків… людців, котрі лиш вираховують, через скільки років воші зможуть прийти до влади… псевдо-інтелігенція, вона краще знає історію Франції, аніж історію свого рідного краю – синки всіляких зайд, які забрели сюди з усіх закутків землі, бо справжні діти народу ще не доросли вчити грамоту… це людці, які, зрештою, успадкували власну сутність і вдачу від своїх іноземних батьків і лише ім’я від своєї мами – знедоленої Румунії.

І аби хоч чим-небудь заслужили собі право називатися румунами! Та де там! Вони ненавидять свою батьківщину злішою й лютішою ненавистю, ніж іноземці. Вони вважають своє перебування тут за заслання, за досадний збіг обставин свого буття… вони… це вони самі так про себе кажуть, румуни за народженням, французи за покликанням – і якби Франція змогла дати стільки вигод нашим недоукам, забезпечити ті прибутки, які їм дає їхня нещасна вітчизна – вони давно вже виїхали б звідси… всі до єдиного!

– Слово честі,– провадив я далі, витираючи піт, – покажіть мені людину, котра напише роман про ницість нашого покоління, і ця людина вибухне, мов бомба, в спустошеному середовищі нашої інтелігенції, стане для мене напівбогом – і, може, спасителем для народу своєї країни.

– Перемініть громадську думку, дайте їй інший напрямок, розбурхайте національний дух – притаманний народові його власний дух, що дрімає в глибинах, зробіть докорінний моральний переворот, здійсніть революцію ідей, в якій ідея румунська стане вищою від вселюдського, загального, прекрасного, станьте, врешті, румунами, румунами і ще раз румунами, – сказав він тихо й приглушено.

– А хто це зробить? Хіба не всі однакові? Хіба не однакові і французи, і італійці, і іспанці, і тільки румуни інакші?

– О, для цього не треба багато людей… Громадський дух – справа небагатьох людей. Богопомазанний одинак спроможний сформувати з океану людських думок один могутній гігантський вал, котрий здійметься з морської безодні вгору аж до неба, до тої світлої зірки, котра зветься генієм… А люди… Покажіть їм привид майбутнього і вони злякаються його… Вкажіть їм місце, куди вони прийдуть, якщо й далі житимуть так само, і вони відсахнуться… Але, зрештою, – додав він, скептично усміхаючись, – навіщо ми намагаємося підперти плечем усе покоління? Все, чому судилося збутися в світі, збудеться. Отже, якщо їм судилося згаснути, то вони таки згаснуть, чи з нами, чи без нас, – а якщо ні, то ні.

– Космополітизм? – додав він тихо. – Ні! Космополіт я й сам; і я хотів би, щоб людство стало, мов призма, одна-єдина, пронизана світлом, яке має силу-силенну кольорів. Призма з тисячами кольорів, веселка з тисячами барв. Нації – то тільки грані призми людства, і різниця між ними так само природна, як і легко пояснима, так само ми можемо пояснити за певних обставин різницю між окремими людьми. Зробіть так, щоб усі ці барви були однаково яскраві, однаково блискучі, однаково наділені світлом, яке їх формує і без якого вони загинули б у порожнечі небуття – бо в пітьмі несправедливості й варварства усі нації однакові в брутальності й підлості, у фанатизмі й вульгарності; а тільки-но світло ледь відіб’ється в них, воші одразу виграють барвами призми. Душа людини – мов хвиля, душа нації – мов океан. Поки злий вітер, темна піч і похмурі хмари панують над морем та над його хвилями, воно спить, безтурботне й темне, у глибинах своїх, белькочучи щось нерозбірливе; коли ж у небесній голубіні розцвіте вогняною квіткою світило, кожна хвиля відіб’є на своєму гребені сонце, а море позичить у неба кольору, його голубої блакиті – і стихія дістане мрію, глибоку, як вона сама, і світлу, мов відображена пего небесна твердь. Коли нація перебуває в пітьмі, глибини її духу та незвіданих сил дрімають і мовчать, але коли свобода й просвіта ширяють над нею, люди вищої духовності підводяться, щоб стати на чолі народу, сприйняти їхнє світло й відбити потім довгі промені в народні глибини – відтак у всьому огромі морської глибини спалахує ясний день, який відбиває у собі все небо. Поети, філософи одного народу славлять у піснях і мислях небесні висі й передають їх іншим народам. Але їм заважають хмари, вони, затьмарюючи небо, затьмарюють і землю. О хмари, володарі землі, ви завжди насилаєте свої громи – війни на хвилі народів; ви, хмари, не що інше, як крижаний і похмурий подих нещасних хвиль. Хмари гримлять, блискають і затягують залізною завісою золотисте сонце, і допоки вони будуть тиранами над гребенями хвиль, допоки пітьма, яку кидають вони своєю велетенською тінню, проникатиме в глибину душі моря, мов холодна й мовчазна ніч, доти й люд божий буде нещасний. Найгрізніші й найотруйніші хмари – монархи. Далі за ними, не менш отруйні – дипломати. їхні громи, якими вони руйнують, спустошують і знищують цілі народи – то війни. Зітріть на порох монархів! Знищіть їхніх найвилощеніших поплічників – дипломатів; ліквідуйте війну, хай усобиці між народами стануть перед народним трибуналом – і тоді найщасливіший космополітизм обігріє землю своїми мирними благодатними променями.