Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

III

На третій день він почув біля себе доволі сильний гамір, йому навіть здалося якоїсь миті, ніби його кудись несуть силоміць. І одначе навіть при цьому йому не вдалося, незважаючи на всі зусилля, поворушити ні рукою, ні ногою, які геть задерев’яніли; проте в душі й на серці він відчував надзвичайне полегшення.

Тепер він прокинувся не вдома, а у великому ошатному садку, запорошеному снігом. Гурт дітей, що гралися в сніжки, хутко втік із садка. Натомість він побачив молоду дівчину в білому, надто бліду з лиця і з напіврозплющеними очима, підійшов до неї, вона йому всміхнулася.

– Ходімо разом до міста?

– Звісно, – відказав Іоан, – хоч люди й сміятимуться з нас.

– І нехай, – наполягала дівчина. – Тепер їхні кпини вже не мають ніякого значення. Ще позавчора вони могли завдавати мені болю сміхом, а нині…

– Так, твоя правда. Але куди ми йдемо?

– Як, ти досі не знаєш? Ми його ще побачимо; зараз він спить і я йому снюся, душа його мене так притягує, так притягує, наче магніт…

Дивно, але Іоанові пригоди не здавались йому надто незвичайними. Спершу він вважав, що в нього частковий провал пам’яті, тоді утвердився в думці, ніби віднині йому під силу робити все, що завгодно, навіть пройти туди, куди іншому зась, нарешті третя й остаточна його думка зводилася до того, що все це відбувається уві сні, фізіологічною причиною якого є легкий біль у правій скроні.

Цього разу він спершу прийшов додому. Олександр похропував у його ліжку.

– Вставай, – почав він будити приятеля.

Олександр злякано підвівся, заходився напомацки шукати сірники.

– Навіщо тобі сірники, хіба ти так не бачиш?

– Та бачу, але мушу затуляти очі рукою.

Іоан відчув у всьому тілі неприємну дрож. Йому прийшло осяяння, що коли проказати зараз три магічних слова, котрі він казна-звідки взнав, то Олександр стане таким самим, як і він.

– Я тобі відкриюся, – сказав Олександр, – але про це нікому ні слова. На сонце я можу дивитися, тільки прикривши очі рукою. От якби ти міг мені зробити…

Але далі Іоан не розчув: до нього долинув голос коханої. Вона кликала його з екіпажу, що спинився біля ганку.

– Їдьмо на бал, на бал! – гукала вона. – Я весь вечір тільки й думаю про тебе.

В одну мить він опинився біля коханої, міцно обняв її й, побачивши, що вона плаче, спитав:

– Чого ти плачеш, Анно?

– Господи, ти ще й питаєш, мій нещасний! Хіба ти не знаєш, що я знайшла?

– І що ж ти знайшла?

– Тс-с… аби ніхто не почув та не дізнався раптом.

Іоан увійшов до бального залу, сповненого співами, гамором, танцями… І все ж дивним видалось йому те, що декотрі жінки всміхалися до нього, поплескували його віялами по щоках і навіть найпоштивіші дівчата втрачали сором’язливість у його присутності. Дехто з них дозволяв собі попросити його застібнути підв’язку панчохів, і хоча й дуже звеселялися при тому, все ж лишалися глибоко порядними.

Знову заграла музика, й Іоан почав підспівувати, спершу тихо, далі все сміливіше, голосніше. Чарівно пурхала публіка, захоплена стихією вальсу, демонічною майстерністю вражали музики, а він усе співав, співав, і голос його був схожий на вітер, який пролинув крізь Еолову арфу.

Однак цього ніхто не помічав. Навпаки – вся увага публіки була прикута до хмільного сухотного скрипаля, чия скрипка нагадувала мелодійний скрик болю, підхоплений іншими інструментами.

НА ІМЕНИНИ

Вона звалася Клеопатра, а він – Гай Юлій Цезар Октавіан Август. Себто вона читала один роман і уявляла себе двадцятишєстирічною царицею, хоч мала тільки чотирнадцять літ; він – вивчав у школі історію римлян і хотів бути сорокарічним у свої вісімнадцять.

Але сьогодні, в день святого Єрмила, він, іменинник, а не Октавіан Август, приймав поздоровлення. Тато подарував йому красивого годинника, мама – туалетну скриньку, сестра – капці, Еліс – нічого. Еліс – тобто Клеопатра, його двоюрідна сестра. Він пішов до своєї кімнати, де на скрині в непорушному урочистому порядку вишикувались класики, і заходився міряти великими кроками кімнату. Він був чорнявий і трішечки схильний до поезії. У нього голубі промовисті очі, і взагалі він – вродливий хлопець. Він зупинився з подивом перед дзеркалом, запитливо глянув у власні очі. «Отже, ти така, Толло». Колись нинішня цариця Єгипту звалася Толлою – на честь героїні одного іспанського роману. А він тоді був Бертранд… tempi passati! [19]19
  Минулі часи (іт)


[Закрыть]

– Нічого! Нічого! А я ж подарував їй на іменини ляльку. Втім, хіба то я подарував? Сам не знав, що їй піднести! Мама сказала – ляльку. Толло, Толло – додав він, усміхаючись. – Яка ти люба мені!

Він сів до столу й глибоко замислився… про рівність двох гіпотенуз. Узяв великий аркуш паперу й написав посередині: «Царице! Я люблю тебе!» і підписався: «Гай Юлій Цезар Октавіан Август manu propria [20]20
  Власною рукою (латин).


[Закрыть].

Увечері було гуляння. Запрошено й двоюрідну сестричку Еліс, і диво дивне – вона прийшла. Батько-мати залишили її вдома в іменинника, а самі пішли у своїх справах. Імператор Октавіан Август проведе її ввечері додому, якщо йому дозволять справи римської імперії,– а сьогодні державні справи дозволяли це. За весь вечір він і словом не обізвався до панночки. Вона зганяла брови на переніссі, поблискувала очима з-під лоба, сиділа, забившись у куток, заклавши ногу за ногу й міцно стиснувши губи. Одначе тайкома вряди-годи зиркала в його очі. Вона була сердита. Два роки тому розсерджувалась дуже легко і добріла так само легко. А ще раніше не сердилася зовсім.

Наближалася північ. Він підійшов до неї дуже серйозний.

– Дозвольте, панночко, провести вас додому?

Вона глянула на нього й засміялася.

– Чому ви смієтеся? Що тут смішного?

– Гаразд. Ходімо!

Стояла чудова ніч – місячна, морозяна, без найменшого подиху вітру. На частоколах і парканах обабіч провулків лежав сніг. Сніг пригинав гілля дерев, важко налягав на дахи будинків. Льодок потріскував у них під ногами, а він ішов, тримаючи її під руку… вона порожевіла на обличчі, одягнена в киптарик із хутряним комірцем, білий вовняний капюшон обрамляв її лице й чоло. Еліс була білява, дуже білява, волосся – мов куделя конопляного клоччя, а киптарик – хоч і надто грубий – все одно підкреслював її гнучкий і ніжний етап. Гнучкий, мов у рибки. Вони сміялися й розмовляли – тобто більше сміялися, ніж розмовляли. Хай кожен пригадає свою молодість – а була вона в кожного – хай пригадає рішучість бути серйозним у коханні до кінця життя, хай пригадає неприступну оборону, позиції якої виписані по пунктах – не називати по імені, не тикати, а особливо – не цілуватися. Ну, перше ще сяк-так, але цілуватися? Та нізащо! Отакими були й вони. Поговорити про… історію, географію, про інші потрібні речі – можна! Якщо хочеш, ясна річ! Але цілуватися? Звертатися на «ти»? До мене? Та ніколи!

Так би воно й було – але ж місяць, місяць!

Місяць освітлював її біле, мов молоко, лице, рожеві щічки й біляве волосся, дуже біляве – воно розкішно й ніжно спадало обабіч її кругловидого й усміхненого личка. Поки він розводився про астрономію – байдужу йому, так само, як і їй – тобто поки вони морочили словами одне одного, вона дивилася на нього й не чула його; вона ладна була повиснути в нього на шиї, поцілувати його тисячі разів – це щонайменше, аби… аби ж то можна було.

«Ох, який же він дурний, – думала вона, – не може поговорити про щось інше хоч би сьогодні,– додала подумки, ніжно дивлячись на нього знизу вгору. – Який же він красень! І навіть отак, коли меле дурниці, все одно подобається мені».

Потім вона вже не думала нічого, а може, й думала, тільки бог знає що – досить того, що після тривалої мовчанки, хоч і не слухала його, вона, ніби ненароком, зронила:

– Єрмиле, ти… – і, налякавшись власних слів, знову замовкла.

Обличчя її порожевіло від сорому.

Він став як стій, стиснув її руку й тихо мовив:

– Скажи ще раз!

– Ні!

– Ні?.. Я розсерджуся… Так і знай!

– Ти… – тремтливим голосом тихенько повторила вона, приплющивши очі.

Оте «ти» – самотнє, без ніякого зв’язку із фразою, та то дарма, все одно, що воно – «ти»? З її вуст воно зірвалося вперше.

Вони знову почали говорити – вже щиріше – ще не про любов, але все одно про поважні речі – про шлюб, як основу держави, про походження шлюбу в індіанців, тобто про серйозні й глибокі речі. «Ти-ви» крутилося, мов карусель. Тільки-но вони збиралися сказати «ти», як завмирали від сорому й після тривалої боротьби в душі проказували серйозно: «Ви, добродію»; тільки-но встановлювалося дипломатичне «ви», як ненароком, помилково виривалося «ти-ти», і так знову все спочатку.

Нарешті вони підійшли до її хвіртки.

– Еліс! Ти… ти не знаєш, як я тебе люблю, і не можеш знати, бо… бо в тебе нема серця.

«На ім’я й на «ти»? Ну й ну!» – подумала вона, але не сказала нічого.

– Відтоді, як я тебе побачив, ти знаєш… ти знаєш, що я тебе люблю… і завше оцей холод, коли ми залишаємося наодинці… Завше ти примушуєш мене говорити казна-що, а сама навіть не слухаєш… У тебе зле серце, Еліс!

– Пане! – сказала вона, опанувавши себе й випроставшись перед ним. – Ви будете повчати мене, як мені поводитись?

– І все-таки, – сказав він тихо й болісно, – місяць прикрасив світ заради нас.

Вона глянула вгору, її вологі від солодких слів очі заблищали в місячному промінні. Він обняв її за стан, вони дивилися одне на одного й не думали ні про що. Було стільки болю, стільки щастя на їхніх обличчях і в їхніх душах, що хоч смійся, хоч плач, побачивши їх.

Врешті вони – двоє дітей – таки розсміялися і сміялися до сліз. І той сміх був такий сріблистий, а вуста такі прекрасні – хоч напийся з них води.

– Пане, – сказала вона, враз посерйознівши, – сьогодні ми дозволили собі надто багато недозволеного… Але це тільки сьогодні, і мені дуже прикро… що треба вже… вже…

– Що вже?.. Знову цей зверхній тон… Я не дитина, Еліс… аби ти знала, вже ні… Ось, наприклад…

– Що наприклад?

– Я тебе більше не братиму за руку, не називатиму по імені… віднині…

«Ось тобі й маєш!» – із прикрістю подумала вона, але що тут вдієш?

Вони сіли на кам’яну лаву біля хвіртки… Вона повернулася до нього спиною й почала кусати собі нігті… він задивився на сніг… Кепські справи!

Отак могло б минути хтозна скільки часу. Не знаю… нарешті вона… Саме вона, отак тихенько, ніби трішечки сердито, а може, й ні:

– Єрмиле!

– Слухаю!

– Я хочу сказати тобі відверто, аби ти не казав, що я тобі не говорила… але… я тебе геть не люблю… та ти й сам сказав сьогодні, що я тебе не люблю.

«Ось та-ак! Вона вбила собі сьогодні в голову намір… знайти привід для сварки. А чи знає вона, як іноді закінчуються сварки?»

– Так! Ти мене не любиш… можеш повторити ще раз, і, думаю, ти мене ніколи й не любила, – сказав він гірко. – У суцільному мороці минуть мої роки… Марно я намагатимусь забути тебе. У тебе кам’яне серце… Ні усмішка, ні сльози, ні благання, ні впертість не можуть пом’якшити його!

«Та досить, досить! – думала вона й посміхалась гордовито. – Невже я така жорстока?»

– Я вже казала вам, добродію мій, стільки разів, що нас може пов’язувати лише справжня дружба. А що вам ще треба?.. Що ви ще хочете від мене? – додала вона швидко.

– Що я хочу, – з лагідним сумом повторив він, – Що я хочу? Хіба ти не бачиш, як я страждаю? Скажи мені тільки, що ти мене любиш – скажи! Тільки не так двозначно, як тоді на балу… а щиро! Скажи!

– Так! – сказала вона холодно. – Ви знаєте, що я вас люблю, безперечно, так.

– О, який холод! Ти мене вбиваєш, Еліс! Скажи мені,– промовив він благально, – скажи так, як ти вмієш іноді говорити, із вражаючою лагідністю, з ласкавістю сестри… коханої…

– Добре, добре! Я знаю!

– Що ти знаєш? Це тільки аби не сердити мене… ти говориш лагідно. Ти даси мені руку? Так? Кажи!

– Бачиш, Єрмиле, – сказала вона сумно й по-дитячому серйозно, – ти думаєш… ти вважаєш, що в мене вода в жилах… що я… що я тебе не люблю?.. Але я тобі скажу… я не жорстока… Що ти сказав би… якби я тебе попросила не говорити нікому… якщо… але, їй-богу, не кажи…

– Що?

– Бачиш, я тобі не дозволяла… я взяла з тебе обіцянку, що ти мене не поцілуєш ніколи жодного разу. Так?

– Так!

– То аби ти більше не казав, ніби я тебе не люблю, – вела вона далі сердито, – а говорив, що я тебе люблю, – повторила вона соромливо граційно, – зараз… зараз…

Відчувши, що його рука обвила її стан, вона заплющила очі і, ні жива, ні мертва, припала головою до його плеча.

– О! Я тебе люблю… ти навіть не знав ніколи, як я тебе люблю… – голос її був лагідний, ледве чутний, сповнений сліз, освячений першим поцілунком.

– Ти – ангел… упертий… але все одно ангел.

Зухвала посмішка, благочестивий погляд, веселе кокетство… навіть спокій одразу повернувся після цих поцілунків. Вона все ще обвивала руками його шию.

– Я йду. А ти – віслюк.

– Хай я й віслюк, але ти не йди…

– Треба… ти… Дивись, ніколи не забувай цієї ночі,– сказала вона тихо, дуже тихенько, але все одно дужо чітко.

– Ах! Ніколи!

– А зараз… я тобі винесу щось із дому… Подарунок тобі на іменини… Добре?

Вона швиденько майнула й повернулася з великою коробкою… Ненароком вони випустили її, але то не біда… ще один поцілунок…

Гай Юлій Цезар Октавіан Август прийшов додому. Він сів перед каміном і сказав, усміхаючись:

– Ти – віслюк!

Відкрив коробку. Зверху лежав якийсь малюнок. Це був він… у кріслі; якась жінка… вона, позад крісла, затуляє йому очі руками. Він підводить очі, щоб побачити її, і на якусь мить йому здається, ніби він її справді бачить. Але де це може бути? І що ще в коробці? Ляльки, які він дарував їй на дні народження два роки підряд. На лобі в першої написано: «Бертранд – віслюк», на лобі другої – «У Гая не всі вдома».

Потім ще щось. Малесенький записник… враження від романів, віршів, які вона записувала щодня, і після кожного запису – мов висновок, мов роздум перед сном: «Єрмиле, я тебе люблю!»

БАТЮШКА ЄРМОЛАКІЄ КИСЕЛИЦЯ

Батюшка був високий на зріст, але ж йому, як попові, це й пасувало, їй-богу. Понад сажень заввишки, він ходив не згинаючись, через що лихі язики й прозвали його «піп Копистка». Волосся й борода в нього були руді, і тому він скидався більше на розбійника, ніж на пона. Але яке кому до цього діло? Найбільшим досягненням батюшки було те, що він звик бути дурнем і п’яницею. Його батько нас у селі свині і, оскільки в нього хлопець був ледачим, неслухняним і недоумкуватим, вирішив, що такий годиться на попа. До цього лишається додати, що звали хлопця Єрмолакіє Киселиця. Євангеліє він вивчив напам’ять, а де не знав, що казати, співав «господи, помилуй» або ж велів паламарю прочитати «Отче наш», а сам вторив йому: «гу-гу, гу-гу». Дуже гарно сиділа на батюшці камилавка, особливо трохи зсунута на потилицю, але й так, не зсунута, теж пасувала йому. І ще він був схожий на росіянина з заплетеною косичкою. Коли він читав, камилавка насувалася йому на очі. Тоді батюшка зле лаявся. Чи в церкві це, чи це не в церкві, його не обходило… «А, бодай тобі, не тримається!.. Чортова камилавка!..»

Зовсім іншим чоловіком – людиною дотепною і добре обізнаною з світом – був дяк Піцтілій Букілат. Тільки він дуже сердився на попа за те, що той матюкав його в церкві так, як не годилося б і в корчмі. А ще дяк нашіптував, що ніц неписьменний. Піп шептав те саме про дяка. Але ж обидва мали рацію! Щоправда, стосовно тіла дяк поряд з батюшкою був ніщо. Поклади собі на коліно капелюх – от і можеш собі уявити, яким був дяк. А щодо грамоти – сохрани, боже, й помилуй. Доки по складах не розбере, то хоч ти його ріж, не прочитає слова. А там, де не міг розібрати, плутав так, як теля на припоні.

Інколи Букілат помилявся в голосах.

– Букілате! – кричав піп з вівтаря.

– Чую, батюшко!

– Прокімен, сьомий глас… матері твоїй!

– Ну, батюшко! Хіба ж личить вам осквернятися та ще й моє ім’я до цього приплутувати! їй-богу, не личить!

– Мовчи, бо вб’ю, – відповідав з апостольським спокоєм батюшка.

Почесний пост паламаря посідав шановний пан Никодим Парпалак. Завзятий хлопець, попович, трохи дурнуватий, правда, але ж умів читати «вірую» напам’ять та так, що аж, аж, аж… Коли дзвонив у дзвони, то вже так, що можна було подумати, ніби село загорілося чи в лісі щось палає. За що, власне, й був не раз битий людьми – за гвалт, що зчиняв… Він був би радий зректися паламарства, але йому дуже подобалися калачі. По секрету можемо додати, що й коливо було йому до вподоби. Це ж тільки подивитися на бундючного Никодима, як він іде на похорон чи на парастас з Бзалтирем і Вангелієм (так він їх називав), поспішаючи за батюшкою і напускаючи на себе поважності, що йому так пасувало особливо тоді, коли взував високі чоботи. Так, це треба було побачити!

Те, що зробило з батюшки кумира для лісника – діда Єфтимія Феделеша, – це був голос, адже другого такого не знайти, їй-богу! Такої ж думки дотримувався й сільський чабан, отож вони й знайшли точку, в якій їхні міркування, досить різні в інших стосунках, збігалися.

– Ну й страшко ж реве наш піп! Я його чую аж у лісі.

– Реве, – байдуже відповідав чабан.

Якось під час утрені з попом, що мав такий страшний голос, трапився випадок, якого не доводилося пережити ніякому іншому попові у світі. Він тоді був у вівтарі. Тонко скачані свічки з жовтого воску горіли жвавим полум’ям, і розтоплений віск крапав на підлогу. Букілат, посадивши на ніс окуляри, щось гугняво розплутував у святій книзі, не помічаючи, як загорівся рукав його ряси. Смерділо вже паленим, а йому все пахло ладаном. Никодим із замком від церкви в руках куняв на боковій лаві, співаючи крізь сон «господи, помилуй». Коли прокидався, співав голосніше, а коли засинав, то лише губи шептали молитву. Біля паперті стояв гурток людей з панського маєтку, вони про щось тихо перемовлялися.

Піп тихо бурчав у вівтарі, навіть не дивлячись у писання. Хто там його зрозуміє? Раптом почав голосніше:

– Гу-гу, гу-гу-гу.

– Бе! – почулося раптом у церковному вікні.

– Нечиста сила! – сказав хтось у церкві, і люди кинулись тікати.

Никодим, продравши очі, почув, що смердить горілим, подумав, що загорілася церква, зарепетував – і ходу!

Букілат тим часом навалився на свічник і перекинув його, у церкві стало темно, а з вікна знову – бе!

Никодим кричить, Букілат відчуває, як йому щось припікає руку, і теж тікає. А піп у цей час знайшов у пітьмі свого кожуха і, піднявши його над головою, подався до дверей. А тут Никодим заволав:

– Ось він! Ось він! Нечистий! Швидше зачиняйте двері! – і зачинив двері на замок.

Піп грюкає в двері, а люди міцно їх тримають, щоб не випустити нечисту силу…

– Бач, як він мені спалив рукав, побий нечистого, святий божий хрест! – зі страхом роздивився на себе Букілат.

– А воно ж так смерділо в церкві,– каже Никодим, – що я подумав – хтось її підпалив!

– Це нечиста сила! Сморід пекла!

– Тю! А в церкві піп!

– Ні, тримайте, не відпускайте двері.

– Піптіліє! Вдар-но у дзвони, а я побіжу до корчми, покличу людей. Треба гасу знайти, щоб спалити нечистого.

– Тю, так він же в церкві!

О музо! Навчи мене оспівати трагізм цієї сцени. Погляньте на маленького Букілата, як він підстрибує, щоб дістатися до вірьовки дзвону, і як потім дзвонить, підстрибуючи. Дивіться, як чабан піднімає село і веде люд до церкви. А в церкві в цей час піп волає так, що аж тиньк із стін сиплеться.

І хто ж, музо, не знае славних імен тих, що зібралися на цвинтарі, аби спалити нечистого?! Попереду йшов з довгою жердиною сміливець Митруца Еуруяна. За ним з тичками й дрючками мудрий і страшний Фтома Кулбеч і щедрий Тоадер Зургелеу. Кого що бачить моє око у цьому звитяжному війську? Хіба то не страшний Даміан Кушмалунга? А хто може позмагатися у подвигах з тобою, пастире баранів Курко? І ще бачу я на шляху величі й звитяги тебе, наймудрішого з мудрих, Василіє Коткодаку, і тебе, Нягу Шоломоне!

А в кінці цієї колони подібно до нетлінного образу натовпу тлінних людських облич яскраво проступає на фоні сірого натовпу юний сміливець. Повен сподівань, захоплено кидається він у небезпеку, мріючи про щасливу перемогу. А прожив він на світі лише дванадцять місяців, і відповідно до такого віку негліже, в якому він перебуває, дуже йому пасує. Високі й просторі батькові чоботи надавали йому героїчного і сповненого гідності вигляду. Напнутий кожушок волочиться по землі, а шапка здається копицею сіна на голові гиндика. Та навіщо видавати його ніжне ім’я? Хто його не вгадає? Хіба історія не збереже його на своїх сторінках, якщо в неї не буде іншої справи?

– Так це ти, пройдисвіте, бив у дзвони, скликав людей, щоб мене били? Ну стривай, я тобі покажу! Ось тобі! Так кажеш, я – нечиста сила?! Га?

– Так я ж…

– Стривай, я тобі покажу нечисту силу!

Бух! Бух! Бідолашний Букілат ціпеніє під ударами попа. Він скрутився б бубликом, та це надто важко, зважаючи на його дуже короткий зріст. Піп розідрав би його на шматки, якби мав що роздирати. Навіть даючи йому стусанів, піп думав, що не влучає – таким малим був наш нещасний дяк.

Ми могли б написати ще один розділ із заголовком «Як батюшка Єрмолакіє, ця шановна людина, вирішив покарати село за заподіяну йому ганьбу». Спочатку він замислив прочитати молитви, аби накликати на село гнів господній. Але досить швидко зрозумів, що господь займеться своїми справами і не буде вислуховувати батюшку. В неефективності своїх релігійних прокльонів він був переконаний. А потім, якби батюшка Єрмолакіє все ж вирішив прочитати прокльони святого Василія, чи зміг би він це зробити? Він же був неписьменний!