Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Маріє!.. А може, тебе звати інакше! Ні, інакше тебе звати не можна… Прощай, прощай!»

Від того, що написав про надію свого солодкого болю, в нього холола душа. Уявляв, що дівчина могла б належати йому. Вона! В цьому слові весь світ! Коли уявляв, як би він обнімав її, як би цілував її очі, як би дивився на неї цілими годинами, йому хотілося збожеволіти. Що для нього життя? Він відчував, що година з нею дорожча за цілий вік. Яка була б повна, хвилююча, щаслива та година любові! І як би він її назвав? Уже винайшов кілька імен, одне миліше за друге, – незбагненні, вони спонукали б її усміхнутися; усмішка – тінь щасливої думки; скільки ласки в її погляді; скільки щастя – потримати її руку в своїй долоні; і він відчуває, як її рука тягнеться до його серця, що тривожно стукоче… він би плакав і сміявся од щастя, як дитина, а потім збожеволів би на все життя, привиджалась би йому неповторна година…

Звідки ці незбагненні почуття, це нестримне божевілля? Він не відчував голови, серця, не відав, що було довкола в рожевому світлі; йому ввижалися тільки білі фіранки і з-за кожної являлась усміхнена, по-дитячому соромлива голівка. Закоханий у неї? Ні, цього мало! Він закоханий у кожну її думку, в кожен її крок, у кожну усмішку. Його любов множилася в тисячу разів. Був би він Богом, забув би про цей всесвіт, шукав би інший в її голубих очах і не знати, чи знайшов би… Шукання було б вічним. Як він її любив! Якби вона знехтувала ним, він любив би її нехтування.

«Ах, – болісно посміхнувся він, – один лише раз поцілувати її, і нічого більше не хотів би… Ангел мій!»

Відіславши листа, Дан, хвилюючись, стояв біля вікна, ніби чекав смертельного вироку; не знав, що думав, а може, й не думав нічого… Ох, просив зневаги, а сподівався на любов…

Коли вона з’явилася у вікні, він відступився. Його очі світилися нездоровим блиском; явилась вона красива, але заплакана, її очі дивилися у далечінь; в опущених руках вона тримала листа, і по її пригніченому обличчю було видно, що вона ось-ось заридає, як дитина, котра провинилась. І він став у вікні, і ті очі глянули на нього… глибокі, жалісливі, соромливі. Вона зіжмакала в руці листа, притисла його до серця… і… гострий біль пронизав йому груди; здавалось, що він помирає, що розривається серце, білий туман заволікає очі… і все. Він упав на підлогу.

Дівчина, злякавшись, відскочила од вікна.

– Що то за лист у тебе в руці, Маріє? Чому так зблідла? Що з тобою? – лагідно спитав старий, що теж з’явився у вікні, беручи дівчину за підборіддя.

Вона спробувала усміхнутись, але тільки болісно скривилась…

– Покажи!..

Розгортаючи зіжмаканий аркуш, він глянув на дівчину:

– Від кого лист? Де живе ця людина?

Вона впала батькові на груди й заплакала:

– Отам він, бідолаха, в опустілому будинку, що через дорогу… Я крізь вікно побачила, як він упав, наче мертвий… Побіжи, тату, може, він ще живий…

– Як він виглядає?.. – захвилювався й старий.

– О! Він вродливий! – відповіла вона швидко. – І коли усміхається, прикушує губу.

З’явився ще один – лисий, в окулярах. З ним заговорив батько, показуючи листа. Лисий похитав головою.

Вони швидко збігли сходами, і вже були в будинку, що через дорогу. Хоч обидва були старі, але так квапились, наче переживали за Діоніса. Відчинили двері. Він лежав на підлозі – волосся скуйовджене, очі заплющені. Лисий підняв його, оголив груди:

– Щастя, що не розірвалося серце… Здається, він дуже вразливий. Такі вмирають і від радості. Не треба будити… Дамо понюхати хлороформ – і непритомність перейде в глибокий сон.

Поки лікар (ви вгадали, що лисий був лікарем) говорив сам із собою, похитував лисиною, піднімав брови, пересував на лоб окуляри, Маріїн батько розглядав портрет на стіні і пояснював випадок коротко: персона, якою займався ескулап, мала право на спадщину, про це свідчила його схожість з тим, що на портреті, та й інші речі, які нас не цікавлять, але вони пов’язані з походженням Діоніса… Отже, його матеріальне становище відтепер мало змінитися.

Його положили на ліжко. Мармурова блідість обличчя виділялась на тлі скуйовдженої чуприни. Одна рука лежала на серці, наче затискувала біль; друга звисала з ліжка. Під чорним плащем вимальовувалася струнка постать. Маріїн батько, нахилившись, уважно розглядав обличчя хворого.

«Ага!» – щось лукаве подумав лікар.

Густий, сірий, мерехтливий туман… Потім темно-синє небо з блідими од дихання ночі зорями, з кучерявими хмарами, з теплим повітрям… і знову старе місто з кривими вулицями, з похилими будинками під замшілими дахами у місячному світлі… і Дан квапливо перетинає смуги місячного світла… входить у свій будинок, впізнавши його в тривалому сні.

– І мені згадалася, – каже він, – та загадка, про яку думав Рубен, що вона не під силу людському розуму.

Його тінь спить у ліжку.

Він читає книгу Заратустри… тінь поволі підводиться… в неї заплющені очі… вона витоптується… приліплюється до стіни і сидить перед ним якось іронічно, насмішкувато, завелика в порівнянні з ним.

Дан почуває себе хворим, знеможеним під вагою своїх думок. Крім того, якась блискавиця в мить його падіння пролетіла йому крізь серце. Він лягає на ліжко, вкривається рясою… Перед ним проходять якісь дивні, ніколи не бачені істоти. «Ах, я скоро помру, – думає він, – це вже потойбічні тіні». А його тінь наче посміхається. І диво! – в неї голубі очі. «Чорт би її забрав, – думає він, – і моя тінь глумиться з мене».

Відчиняються двері, і входить учитель Рубен.

– Що трапилось, учителю? Коли це ти відпустив бакенбарди й став одягатися в жидівський лапсердак?

– Дай мені спокій, пане, давно! Відколи ти мене пам’ятаєш, – каже Рубен, погладжуючи бороду. – Хіба ж ти хоч раз бачив мене інакшим біля Старого ринку?

– Біля Старого ринку… Там Рівен – букініст. Хіба ж ти не вчитель Рубен?

Рубен довго дивиться на нього й серйозно проказує:

– З тобою погано, пане.

– Я помираю, вчителю Рубене… Заглянь у мій стіл, там спогади моєї тіні, цієї, що бачиш на стіні, вони написані, коли я був на місяці.

Єврей знову дивиться на хворого й похитує головою:

– Тінь, про яку ви кажете, – це наш портрет.

– Учителю Рубене, ти, певне, з глузду з'їхав відколи ми не бачились, – каже, усміхаючись, молодий, – а може, я став істотою вищою за свого вчителя, адже можливе й таке.

Єврей підійшов до столу, відсунув шухляду і справді дістав перев’язані голубою ниткою старі, пожовклі папери. Глянув на них і поклав на стіл. Тієї ж миті до келії ввійшло двоє людей, яких Дан не бачив ніколи. Один із них кістлявий, лисий, підійшов помацати його пульс, другий говорив з Рубеном, той показував йому папери… чоловік швидко їх переглядав… «Безсумнівно…»– сказав він сам собі, потім спитав єврея:

– Відколи ти його знаєш?

– Давно. Він купував у мене книги. В основному найстаріші, ті, що я не міг продати нікому. Я сам купував їх огулом у старих людей і продавав за безцінь, як папір на вагу. А в нього була пристрасть до тих нудних, незрозумілих книг. Тепер також маю кілька таких, от приніс показати йому, він, звичайно, купив би, але… як бачите… І не каже мені: здирцю Рівене, а – вчителю Рубене! Єдиний бог знає, як може звихнутися в голові нещасної людини.

Хворий, чуючи ту розмову, не знав, як її розуміти. «Дурні люди, – думав він, – і вчитель Рубен зовсім зсунувся з розуму… не впізнає мене. Ага! – подумав потім. – Я помер, і Рубен прийшов продати медикам труп… Правильно, після всіх моїх перетворень моє тіло мусить бути феноменальним. Але чи лікарі вони – оті двоє? Мені здається, що обидва схожі на Сатану. А може, це одна людина розділена надвоє, і з ними про мене лукавить Рубен… Одна половина з волоссям, друга – з лисиною. Та, що з лисиною, промацує пульс, а та, що з волоссям, розглядає повішану на стіні тінь. Диви! Зараз одірве її од стіни і віддасть Рубену».

– Браво, вчителю Рубене! – крикнув він. – Твої чорти добре навчились відривати тіні од стін, і цей лисий забере мою… хоч, як бачиш, вдає із себе лікаря… Браво! Браво!

Він, сміючись, заплескав у долоні.

Рубен забрав тінь і папери зі столу і вийшов, гримнувши дверима.

– Ти, єврею, поніс мене… Ти продав мене мучителеві душ… – болісно шепотів він, ховаючи голову в подушку.

– В нього жар… він марить… – серйозно проказав лисий.

Ніч… Крізь відчинені вікна ллється духмяна прохолода, і Діоніс у ліжку тремтить од гарячки, в нього сохнуть губи, чоло обливається потом, йому болить важка голова. Але Діонісу здається, що він прокинувся після довгого примарного сну і з недовір’ям дивиться на дійсність, що оточує його. На стіні не стало батькового портрета, на підлозі не стало старих книг… житло те саме, тільки в ньому ноні, дорогі меблі, на підлозі – килими, тільки ліжко те, що було. «Дивно, – думає він, – із чуда в чудо, я вже не знаю, що відбувається зі мною». Місяць виливав усе своє золото в його кімнату, і під тією прозорою поливою меблі й килими здавалися дрімотно-матовими; тихо й розмірено чвакав якийсь годинник на стіні, а в голові жужмами пролітали давні й недавні божевільні події. Все йому здавалося сном; відчував, що розум прояснів, освіжився. Не стало затуманеної юності; він дивився в майбутнє, наче в чисте, прозоре, як сльоза, озеро. І не міг пояснити цього просвітлення в розумі. Заплющив очі – і відчув, що на краю його ліжка хтось сидить. Потім відчув на своїм чолі дотик маленької ніжної руки. Ледь розімкнувши повіки, побачив бліде овальне обличчя хлопчини, золоте волосся, прикрите чорним оксамитовим, ширококрисим капелюхом, тендітні плечі облягала теж чорна, оксамитова блуза з широкими відлогами. Діоніс, вдаючи, що спить, зміг його оглянути з голови до ніг – до маленьких черевичків, що світилися на квітчастому килимі.

«Ой, та це ж Марія!» – здригнувшись, подумав він.

Так, то була вона. Говорила сама з собою, з дівчатами таке трапляється часто. Той шепіт для нього був медовим:

– Я переодяглася і втекла з дому… Все відкладала на завтра, на післязавтра… лікар казав, що це буде небезпечно для нього. Це я небезпечна! – проказала виразно. – Якщо він отямиться, о, тоді… Спи, спи… – шепотіла вона, схилившись над ним.

Він відчував, що на його волосся падає роса… І раптом обняв дівчину… Злякавшись, вона пробувала вирватись, але він притис її до своїх грудей… І підвівся.

– Пусти мене, – почервонівши, просила вона.

А він, скинувши того хлоп’ячою капелюха, гладив їй чоло, русі коси, що спадали на плечі… Потім узяв її руки в свої… вона не чинила опору.

– Ти мене любиш, Маріє?

– А якщо мене звуть не Марією? – вдала сердиту.

– А як же?

– Так, так! Марія, – сказала вона ніжно, – але мовчи, тобі не можна говорити… і вставати тобі не можна.

Вона поклала його на подушку… Він хотів говорити, але вона поцілунками затуляла йому уста… Він заплющував очі й відчував, як у грудях шаленіє серце… Потім глянув на неї, обняв, усміхнувся, пройнявся вогнем і…

Часто довгими зимовими ночами, по тому, як вона стала його багатством, коли вони з доброї волі переїхали жити в село, щоб бути подалі од людського гармидеру, Марія входила до освітленого тільки мерехтливим полум’ям каміна салону, одягнена за хлопця, як тієї ночі, коли вона прийшла до нього вперше. Струнка, в тій самій оксамитовій блузі, в ширококрисовому капелюсі на її золотавих косах, у хлоп’ячих черевиках, вона підступалась до нього, і вони, побравшись за руки, ходили в теплому мороці й цілувалися або ставали перед дзеркалом і, прихилившись одне до одного головами, сміялися, дивлячись на приємний контраст; його обличчя – змужніле у важкій молодості, а її – овальне й миле. Наче молодий демон і сміливий, рішучий ангел, який ніколи не знав сумнівів.

І нарешті. Хто справжній у цих випадках – Дан чи Діоніс? Багато з наших дослідників шукатимуть якогось ключа і знайдуть складові елементи його душевного буття в реальному житті: Рубен – це Рівен; тінь на стіні, що відіграє тут важливу роль – це портрет з голубими очима, з його зникненням зникає те, що ви називаєте ідеєю фікс. І нарешті, вхопившись за нитку причинності, багато хто пояснюватиме суть усіх цих випадків просто снами чи хворобливими видіннями.

Сон чи ні – ось питання. Чи можемо ми з певністю сказати, що за лаштунками життя є режисер? Чи не є ми тими статистами, які, прагнучи показати велику армію, по кілька разів проходять сценою і поза лаштунками? Чи не так і в історії людства: одні зникають і з’являються, а глядач у залі приймає їх за нових, і тільки режисер знає, скільки їх насправді. Ми того бачити не можемо. А чи не може бути, щоб за якихось умов ми могли заглянути в минуле?

Спробуємо прочитати кілька уривків із листування Теофіла Готьє, який ілюструє цю думку: «Ми не завжди належимо до тієї країни, в якій народилися, і тому шукаємо справжню свою батьківщину. Такі люди почувають себе вигнанцями в своїх краях, чужими біля власного вогнища і страждають від ностальгії… Якби ж то можна було легко визначити не тільки країну, а й століття, в якому вони мали б прожити насправді свій вік… Мені здається, що я колись жив на Сході, і якщо під час карнавалу переодягаюся в якийсь каптан, то думаю, що знайшов свій справжній одяг. Я завше дивуюсь, що вільно не володію арабською мовою. Очевидно, забув».

ЧЕЗАРА

І

Був літній ранок. Над безкраєю блакиттю моря здіймалося в синю чисту височінь сонце, прокидалися після тривалого сну квіти, а темні, зарошені вночі прибережні скелі висихали й ставали сірими, поволі розімлівали від спеки, час від часу струшуючи з себе пісок та камінці.

На захід від гостроверхих скель височів старий, оточений муром, схожий на фортецю монастир; із-за муру то тут, то там визирали зелені верхівки тополь і каштанів. Укрита мохом черепиця на стрімких дахах, чорна баня церкви, довколишні стіни, поруйновані часом та густими заростями чортополоху, де розкошували мурашині колонії та влаштовували нескінченні процесії божі корівки, що вигрівалися проти сонця, дубові ворота столітньої давності, вичовгані тисячами підошов кам’яні сходи – усе це скоріше нагадувало пустку, на яку хіба що знічев’я звернеш увагу, ніж людське житло.

Праворуч від монастиря тяглися пагорби, до поміж лісів, садів та виноградників тулилися до видолинків маленькі села з білими хатами; по праву руку через безкраї зелені поля, що губилися десь на обрії, звивалася стрічка дороги, а прямо перед монастирською брамою синіло море, поверхню якого подекуди прорізали шпичаки скель, здіймаючись над водою.

Уздовж поруйнованих стін по схилу пагорба збігало кілька стежок, місцями перекопаних кротами. Однією з них прямував до монастирських воріт старий чернець, склавши руки за спиною. На ньому була ряса з грубого полотна, підперезана білою мотузкою, вовняні китиці клинцем звисали на грудях, дерев’яні черевики ледве повзли й спотикалися за кожним кроком. Окрім білої ріденької борідки та каламутно-невиразних і навіть дещо недоумкуватих очей, нічого смиренного чи аскетичного в його вигляді не було.

Під брамою чернець смикнув шнурок дзвоника, хвіртка відчінилася, й він ступив у двір, так само занедбаний, вимощений квадратами камінних плит, між якими пробивалися тонкі стріли високої трави, посеред двору блищав ставок із забур’яненими берегами. Зарості лопухів, буркуну, коров’яку та вики спліталися в квітчасті пледи, над якими розлягалося густе мереживо гілок. До колонади довгого затіненого ганку вели з двору сходи. Старий чернець відчинив сінешні двері й зник за ними.

У довгій і високій стіні чорніли з боку саду загратовані вікна келій, у яких, певно, давно ніхто не жив, і тільки в отворі одного вікна, обвитого темним густолистим плющем, виднілися білі троянди, які, здавалося, тяглися своїми голівками до світла, до сонця. Якби хто заглянув у цю келію, то побачив би на стінах різноманітні дивацькі замальовки – ось тут священик, в іншому місці цуценя, що качається в траві, ще в іншому ретельно виписані жук-рогач, квіти, кущі, жіночі профілі, чепчики, черевички й нарешті приклеєні до стіни окремі аркуші з малюнками, які колись складали альбом. Інтер’єр помешкання не був багатий: шафа з церковними книжками, стілець із високою спинкою, чернече вбрання на цвяху, розмальована квітами скриня, під простеньким ліжком – пара черевиків і чорний кіт. Крізь тремтливе, наче живе листяне мереживо на вікні пробивалися сонячні промені, розтинаючи келійний присмерк яскравими смугами, в яких плавали міріади пилинок, що ставали невидимими, тільки-по зникали з царства світла.

На стільці сидів молодий чернець. Він перебував у тому етапі неробства, в якому розкошує дворовий пес, коли переловить над головою всіх мух, – у етапі сонливої розімлілості, відсутності будь-якого бажання. Його широке й воднораз високе чоло, облямоване чорним блискучим чубом, здіймалося над запалими очима й рівним носом. Портрет доповнювали тонкі губи, округле підборіддя та радісні очі, у виразі яких вгадувалося незвичне поєднання мрійливості та холодної розсудливості, а почуття власної гідності межувало, сказати б, із зухвалістю.

Молодий чернець підійшов до вікна, глянув униз на садок, м’яку незайману траву в тіні дерев, на помаранчі, що світилися крізь листя, тоді взяв олівець і намалював на стіні помаранчу. Потім дістав із-під ліжка черевик і поставив на стіл, оглянув його, розкрив церковну книжку і в куточку аркуша намалював черевик. Чим не глум над святим писанням?! Береги інших сторінок теж були заповнені жіночими голівками, зображеннями попів, кавалерів, жебраків, комедіантів… Одне слово, будь-яке вільне місце у книзі виповнювалося справжнім життям у всій його реальності.

Раптом до келії увійшов старий чоловік.

– Слава всевишньому!

– Навіки слава.

– А ти, Іероніме, все збиткуєшся? – весело мовив старий.

– Я? Хіба я коли-небудь із когось збиткувався? Такі натяки ображають мене, отче… Я просто забавляюсь, малюю зелених коней на стіні, а щоб збиткуватися… Не такий я вже дурний.

– Погано робиш, що не бореш уроків малювання.

– Я не роблю ні погано, ні добре, бо зовсім нічого не роблю. Забавляюся, та й годі.

– Закопуєш талант, сину мій. Ой, закопуєш!

– Закопую біса, отче.

– Apage Satana! [9]9
  Згинь, Сатано! (Латин.)


[Закрыть]– вигукнув старий, підстрибнувши на місці й ляснувши долонями об литки.

Ієронім засміявся:

– Один господь знає, звідки в тебе, отче, стільки веселощів. У мене бувають такі хвилини, коли я сумую, а от щоб і в тебе!.. Не віриться.

– А навіщо сумувати, Ієроніме? Нехай мене поб’є лиха година, якщо коли-небудь я сумував. Сум боїться мене, як мій кум ладану. Втім, облишмо про це. Краще ходімо в місто. Я сьогодні був у твого ігумена. Ну, довелося напустити на пику такої скорботної чорноти, що просто на турка став схожий. Я йому сказав, що ти потрібен мені для відправи похорону. Ну, взяв ще один гріх на душу, зате моє добірне товариство грабарів до твоїх послуг. Ми, Ієроніме, підемо в місто… Я знаю, де є непогане винце, та й ти знаєш те місце. Зіграємо в карти з братами-єдиновірцями, покуримо з люльок, довгих, як сьогоднішній день, позаглядаємо у вікна до панянок. Але, ясна річ, без…

– Авжеж без!

– Я й досі дивуюся, який нечистий погнав тебе в ченці? Крий тебе боже, Ієроніме!

– А я дивуюся, отче, який нечистий – тебе.

– Який? Сам чорт.

Помилився б той, хто, почувши цю розмову, шукав би в ній якогось потаємного змісту. Жарти двох ченців – а жартуючи, вони не особливо перебирали словами – були їхньою постійною розвагою, так само, як і склянка-друга вина, карти, добрячий тютюнець, бистрий погляд у бік усміхненого дівочого личка. Звісно, всі ті сумнівні розваги не зовсім пасували їхньому чернечому стану, але тим більшою була потреба тримати свої світські походеньки подалі від недремного ока святих отців.

Ієронім накинув на плечі рясу і зробив страдницьке обличчя. Старий витівник теж прибрав скорботного вигляду, чим не на жарт налякав ченця, що ніс службу коло монастирської брами, й невдовзі вони обидва швидко крокували дорогою в напрямку до міста.

II

– Графине, я зроблю так, що твій батько примусить тебе стати моєю.

– Не маю сумніву, що ти це зробиш; ти здатний ще й не на таке. Батько твій боржник, а ти домагаєшся його дочки. Обоє маєте вигоду. Вам, як порядним людям, залишається тільки погодити ціну. Але доки я тобі не дружина, прошу дати мені спокій. Після вінчання в тебе буде доволі часу мучити мене.

Графиня відвернулася до вікна й заходилася розглядати вулицю. Її раптом розсмішив старий чернець, який, аби викликати в перехожих повагу до себе, намагався скорчити благочестиву пику. То був наш знайомий веселун Онуфрей; вони з Ієронімом стояли посеред вулиці, перший рахував котів, яких назбирав повні руки, а другий з серйозним, сповненим благородства обличчям роззирався довкола.

Маркіз Кастелмаре ненависно глянув на ченців, котрі привернули увагу графині й тим самим зневажили його кохання, і швидко вийшов, хряпнувши дверима.

– Який вродливий отой молодий чернець! – проказала графиня, всміхаючись. – І який штукар старий… Вилитий paiazzo ролі інтригана. А скільки шляхетності в юнакові! Вродливий і байдужий до всього демон. Готовий типаж для Франческового «Падіння ангелів»… Аж хочеться доторкнутися до нього рукою… Маестро! – гукнула вона й присунула два стільці ближче до вікна.

Увійшов літній чоловік у оксамитовій кофтині, з високим і ясним чолом та сивуватою бородою. «Чого бажаєте?» – здавалося, готовий був спитати він.

– Іди сюди, сядь біля мене… А тепер придивись до того молодого ченця. Чим не типаж для «Падіння ангелів»?

– Мені здається, він більше підходить для «Венери та Адоніса». Ти – Венера, він – Адоніс.

– Ну, це вже занадто!

Франческо взяв графиню за руку, доторкнувся устами до її гарного чола.

– Ти ще зовсім дитя, – тихо мовив він. – А хіба ні? Ти хочеш кохати… вся твоя душа проймається трепетом при цьому слові. А той осоружний Кастелмаре хоче тебе взяти за дружину? Ти ж знаєш, я чоловік не бідний і люблю тебе, наче рідну доньку. Знаєш і те, що твій батько, цей злидень, картяр і розпусник, ладен продати тебе будь-кому, хто заплатить, скільки він зажадає. І ти не маєш іншого виходу, як тільки втекти з цього дому. Я заміню тобі батька, дам тобі притулок. Мій дім завжди відчинений для тебе. Захочеш мати коханого – я не стану на заваді. Я, Чезаро, теж колись кохав, спізнав у юності цього солодкого неспокою… Ти спрагла за ним, але все ж май мужність відмовитися від цього найкращого типажу для моєї картини, – Франческо показав за вікно, – від цього геніального ангела… адже кожен демон – то геніальний ангел, а ті, що залишились на небі – поганенькі.

– Добре, тату, я не побіжу за ним, – відказала Чезара й зашарілася, мов вогнем спалахнула.

– Хочеш, я побіжу?..

– О ні!

– О так… Мої найкращі побажання, пані! – гукнув Франческо, поспішаючи до виходу.

Вона мала б спинити його, адже все це їй зовсім ні до чого… і однак не спинила. Не зробила нічого з того, що було б у даному разі найрозсудливішим. Художник вийшов, хитрувато всміхаючись, але з поштивістю до Чезари, на обличчі якої виднілися сліди внутрішньої боротьби, тривога, відчай.

Вона й далі збентежено дивилась на Ієроніма, милувалася його вродою. Серце її страшенно калатало, вона мліла від однієї лиш думки, що коли-небудь могла б належати й о м у…. ні, вона тоді померла б…

І все ж вираз розгубленості не притлумив її вроди та принади. Бурштинової ясноти обличчя, ледь притемнене світло-бузковою тінню від фіранки, високе чоло з прожилками вен, небайдужі до мистецьких ідеалів темно-блакитні очі, що сяють в обрамленні золотистих вій, чутливий рот із дещо повнішою нижньою губою, аж здається, ніби він просить поцілунків, тонкий рівний ніс і солодке округле підборіддя, мов на жіночих портретах Джакомо Пальма. Красива голівка шляхетно здіймалася в іще зовсім дитячій погорді, висока шия випромінювала енергійну пристрасть.

Спершись головою на руки, вона з непевним бажанням спостерігала за молодим ченцем. Франческові слова вона сприйняла як жарт, хоча, ніде правди діти, їй було б приємно, якби вони справдились. Якась причаєна радість навідалася в дівоче серце, яке хотіло б… що воно хотіло б? Та хто ж про те відає, якщо в тому серці повно ще навіть не кохання, а спраги кохати! Чезара мріяла край вікна; втім, нехай собі помріє, нам же гріх підслуховувати чужі думки й почуття.