Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

Він підводиться із трави, тримаючи в руці стару книгу. Далеко видніються гори, чола яких увінчують ліси, схили губляться в долинах з голубими потоками. Округлі, важкі, наче грозові, хмари пливуть по глибокому синьому небу; гори втикають у них свої скелі й вершини; на тлі призахіднього сонця виділяється стовбур опаленої громом ялини. Коли сонце заходить за хмари, гори здаються голубими й позолоченими світлом, що пашить за ними. Ховаючи світло небесного володаря в глибокі печери та де-не-де розливаючи його невеличкими озерцями, які потім стануть голубими кучерями вечора, сонце опускається в долину і здається променистою головою на чорних плечах самотньої смереки, застряє воно у вітах, наче рубінове гніздо, посилає рожеві пасмуги на вершини гір – і вони здаються розтопленим сріблом, а коли зовсім поринає за гори, які вищають і темнішають, обрамлює їх рожевим сяєвом. Поволі вечоріє, на синьому полі неба займаються великі зорі й солодко тремтять у м’якому вечірньому повітрі; весь вечір під сонливим місяцем сповнюється гармонійними звуками.

Крізь цей вечірній рожевий світ іде наш чернець, байдужий до його краси, зі своїми дивними враженнями. Вдалині видніються блискучі бані Ясських церков, гарно побілені хати під старими стріхами, на які розливає своє фіалкове світло місяць – він щойно викотився з-за обрію. Чернець іде квапливо кривою вуличкою з похилими будинками, в яких верхні поверхи ширші, ніж нижні, і опираються вони на ганки та стовпи. На ганках сидять-бесідують старі люди; із-між відчинених віконниць, крізь загратовані вікна, на яких стоять горшки з жовтими, мов золото, квітами, виглядають рум’яні, як яблука, дівчата. Вулицями пролягають довгі вузькі смуги місячного світла; то там, то там пройде, посвистуючи, якийсь чоловік – і вулиці поволі засипають, зачиняються віконниці, за вікнами гаснуть свічки; втягуючи голови в коміри своїх шинелей, походжають нічні сторожі; і наш мандрівник, як грубо вирізьблена тінь, пробирається тими вулицями.

Зупинився чернець перед будинком, що стояв самотньо серед огородженого парканом порожнього подвір’я. Крізь щілини зачинених віконниць пробивалося світло. Будівля була гостроверха, її стіни – з дрібних камінців, якими обмуровують криниці, тиньк облупився, і вона нагадувала руїну старої фортеці. Віконниці були довші, ніж вікна; на балкон, що стояв на кам’яних стовпах, вели сходи, які сягали половини будівлі. На подвір’ї не було жодної господарської споруди, жодної деревини, тільки суха трава, жовта під місяцем; над криницею од тихого вітру погойдувався журавель. Чернець квапливо піднявся сходами, постукав у сінешні двері. У сінях залупали кроки.

– Хто-о-о? – запитав глухуватий спокійний голос,

– Я, Дан.

Двері відчинились, і перед Даном з’явився високий чоловік з довгою сивою бородою, з високим чолом, у шапочці, що була схожа на єврейську ярмулку. Він подав подорожньому руку і повів у покої. Там у старих дерев’яних шафах стояли старовинні книги в шкіряних оправах, людські черепи, на полицях – опудала птахів; далі були ліжко, стіл, на якому лежали сувої пергаменту й папери; колби з якимись речовинами сповнювали повітря важким духом, в ньому вібрувало дрімотливе червоно-голубе світло.

Вчитель Рубен був старцем античної краси. Залисини, високе, посічене зморшками замислено чоло, сірі випуклі очі в глибоких орбітах, довга борода, яка починалася на скронях, збігала на запалі груди, надаючи йому вигляду древнього мудреця. Спокійний, твердий погляд, тільки довкола рота залягала легка гіркота сумнівів. Це був учений єврей, який утік з Іспанії до Польщі, але там не зміг стати учителем, бо тримався своєї віри, на щастя, його покликав господар Молдови викладачем математики й філософії в Сокольській Академії. Чернець Дан – один із учнів Академії. Рубен любив його, ділився з ним своїми сумнівами, таємницями, відкриттями. З подивом глянувши на замріяного Дана, мудрий єврей спитав:

– Ну, що?

– Цілком так, як ти мені казав, учителю. Сьогодні я переконався, що безконечний час є витвором нашої душі. Я жив у майбутньому. Скажу, що в мені існують двоє різних людей – один чернець Дан, який оце говорить з тобою й живе в часи князювання Александру-води, а другий має інше ім’я і живе за п’ятсот років уперед.

– Взагалі,– сказав Рубен, – ти можеш існувати в житті всіх тих, від кого ти походиш, і тих, хто походить від тебе. Тому люди несвідомо прагнуть зберігати та примножувати свій рід. Предки повторюються в нащадках. У цьому й різниця між Богом та людиною. Людина є лише однією лапкою в ряду своїх предків і нащадків. Бог же вміщує в собі одночасно всі народи, ті, що є, були, і ті, що будуть; людина – лише точка в часі, а Бог – це час зі всім, що відбувається в ньому. Він подібний до джерела, з якого вода витікає і до якого повертається, або ж подібний до колеса, яко обнімає в собі всі спиці і постійно обертається. І наша душа охоплює собою вічність, тільки певними відтинками. Уяви собі, що до колеса, яке постійно рухається, приліпилась пилинка. Вона проходить через усі точки, через які проходить колесо, але не одразу, а поступово, тоді як колесо в одну і ту саму мить є у всіх точках, які воно охоплює.

– Про час я вірю, вчителю, а як же із безмежжям простору?

– Так само, як і з часом; ти можеш бути в будь-якому місці, яке не зможеш обминути. Знай, що є закон, згідно з яким у просторі не може бути порожнечі. Але є й умови; треба позбутися ваги нетривкого людського тіла. Ти ж збагнув, що в людині є нескінченний ряд інших людей. Коли з того ряду хтось виходить, його місце займає інший. Тут постійно займати місце не можна, бо це заперечило б твоє існування. А по своїй суті людина вічна, бо з неї виходять інші люди, і вони є поблизу, але відчути їх неможливо, як не можна обняти власну тінь. З часом ви можете помінятись долями – ти можеш дати тіні своє місце, своє скороминуще життя, а вона тобі – свою вічну долю, – і ти здобуваєш частку всемогутності від самого Бога і в думці здійснюєш своє бажання… здійснюєш, бо символи вічні, як слова Бога, які він промовив при створенні світу і які записані в книзі, котру я тобі позичив.

– Скажи мені, вчителю, коли я зможу збагнути глибину твоїх знань?

– Цю глибину ти маєш у собі, тільки вона ще не відкрита. Думаєш, ти розумів би мої слова, якби не був подібний до мене? Думаєш, я вибрав би тебе своїм послідовником, якби глибинно не знав тебе? Ти – скрипка, в якій замкнуті всі мелодії, і відімкнути їх, пробудити може тільки маестро, і той маестро – я.

– А що, якби цього вечора спробувати піти в простір, створений моєю волею?..

– Ти зможеш, бо той простір у тобі, в твоїй безсмертній душі, в її глибинах. На сьомому аркуші книги є формули, які для цього потрібні. Там же прочитаєш, що тобі треба робити далі. Ясно, що нам доведеться розлучитися назавжди, бо в просторі, якого ти прагнеш, день стає століттям, і, коли ти повернешся назад, застанеш вже не Рубена, а іншу людину, схожу на мене, в якій легко вгадаєш мене… Може, той чоловік тебе не впізнає, бо забуде таємниці свого вчення, і виглядатиме він, як усі інші люди. І я не відкрию тобі тих таємниць, бо то зайве; коли твоя тінь заговорить, вона буде всезнаюча і скаже, що тобі треба робити; коли ти станеш своєю тінню – станеш всезнаючим, і я тобі не буду потрібен. Але ти мусиш збагнути одну річ: моя книга, якщо її читати підряд, буде незрозумілою… та хоч би звідки ти почав її читати, знайдеш у кожному рядку Божу ясність, якщо перегортатимеш по сім аркушів. Але це таємниця, якої навіть я не можу розгадати, бо людині, що повірила в Бога, не збагнути складності всього сущого. Даремно допитуватимешся в тіні… вона про ту таємницю не знає. Кажуть, диявол перед своїм падінням почав був добиратися до тієї таємниці, тому і впав. Якщо розгадаєш ти – розпадеться все довкола тебе, зникнуть із твоєї душі час і простір, і ти станеш, як суха гілка на дереві. Не вміючи розгадати ту таємницю, я не можу нічого радити й тобі.

Рубен поволі розгладив бороду, і глибоким сумом пойнялося його старе мудре обличчя. Дан поцілував йому руку. Невже вони розлучаються назавжди?.. Рубен зняв нагар з гноту свічки, вона засвітила ясніше, і Дан побачив сльози в очах учителя. Обидва підвелися і Дан, плачучи, обняв Рубена, як обнімає син рідного батька, котрого вже не побачить ніколи.

Тільки-но Дан, підтримуючи поли ряси, вийшов із книгою під пахвою і спустився сходами, будинок перетворився на чорну печеру, воскові свічки – на обгорілі віхті, книги – на перев’язані пергаментом міхури з рідиною, в якій були підвішані за ріжки дрібні чортики, що дригали ноженятами. А Рубен спохмурнів, борода його розділилася на дві цапині борідки, очі жевріли, як згасаючі вуглини, ніс морщився, всихав, як сучок на дереві, і вчитель зареготав:

– Хи-хи, ще одну Душу занапастив!

Реготали, кривлялися, підстрибували чортики в своїх міхурах, а Сатана, випростуючи свої конячі ноги, важко зітхнув:

– Чимало сили я потратив на цього віруючого ченця, але нарешті… хи-хи… нарешті… його знищить мій старий ворог! Хіба я не казав йому, що ніхто не може розгадати таємниці нумерування книги? І він повинен її шукати… повинен… Чому я шукав? Тому, що повинен був знайти…

Дан квапливо йшов тією частиною міста, де жило боярство. Білі, наче срібні, будинки з ганками, з чистими навощеними сходами, стояли серед фруктових дерев, що зводились над парканами. Крізь зелений морок світилися вікна… Він поспішав… його обминали кавалери в гостроверхих смушкових шапках, у шинелях та при шаблях… Він бачив, як ті кавалери перестрибували через паркани, як відчинялися вікна, як білі тіні перехилялись через підвіконня й тяглися до чорних тіней. В іншому місці бачив, як цілувалися крізь грати. Подекуди гавкали та вили на місяць собаки, десь перегукувалися нічні сторожі й поверталися з нічної розваги гурти кавалерів. Вони зривали листя з гілок, що випиналися з-за парканів, і кидали його вслід зніченому ченцю… Зорі стерегли небесну твердь, місяць, як срібний щит, пробився крізь хмари, і повітря було золотавим, і дихали пахощами сади, а крізь мереживо листя, наче крізь сито, текло фіалкове світло.

Він опинився дома. Мав келійку в будинку великого боярина. Тихо, як тінь, пройшов довгою верандою, над якою нависав широкий дах… увійшовши до своєї келії, тяжко зітхнув. Чи не тому, що не міг збагнути незвичайних речей? В мороці келії, що пахла ладаном, світився червоний вогник лампадки перед оздобленою сріблом та обтиканою васильками іконою Спасителя. Під піччю захрипло старався цвіркунчик… Засвітив чорну, наповнену олією, лампу, її світло миготіло й чадило. Сів до столу, розгорнув древню книгу з невиразними літерами, з туманним текстом. Стояла така тиша, що було чути, як плинуть думи, як стеляться запахи, як в горщечку на підвіконні росте червона гвоздика. Дивився на закурену стіну, на свою велику фантастичну тінь. Лампа спалахувала, видовжувала свій полум’яний язик, наче хотіла сягнути стелі, а його чорна тінь з довгим носом, у шапці, насунутій на очі, здалося, заговорила з ним таємниче, душевно. Ніби сама питала й сама задумливо відповідала… то він сам говорив із собою… Дивно! Те роздвоєння його єства спонукало до глибших роздумів. Він пильно вдивлявся у власну тінь… а вона, сердячись на його погляд, стала виразнішати на стіні – перетворилась на старий портрет, мальований олійними фарбами. Він закліпав очима – і вона знову стала просто тінню.

«Настав час мислити, – подумав він. – Чи бажав я, відколи живу, чогось для себе? Тільки для себе… Ні. Чи згадував я коли-небудь її в своїх молитвах? Чи думав я колись про щось інше, крім неї? Крім Марії? О ні! Скільки разів я хотів бути надзвичайно сильним тільки для неї. Хотів повести її в пустелю, де не було б нікого, тільки я й вона і куди злітали б небеспі зорі, як золоті та срібні квіти. Я садив би там лаврові сади із затіненими стежками й голубими, чистими, як сльоза, озерами, а вона бігала б потаємними стежинами, вдаючи, що тікає од моєї любові; я наздоганяв би… Ні! Без неї рай став би пустелею».

А хто вона була – ота Марія?

Донька спатара Тудора Местякена, білявий янгол, золота сльоза, біла лілея з голубими, як небо, очима. Глянувши на її зображення в молитовнику, він уже бачив її у вікні, як розпуклу квітку, скидав рясу, одягався в плащ кавалера і чекав, поки глянуть її голубі очі в його чорні. Кілька слів, потиск рук – і вона зникає на поверсі, де пахнуть квіти, де сняться солодкі сни… І тепер він думав про неї.

Фантастичніше замиготіла лампа, збляклі літери старої книги ставали осмисленнішими, проникали в думки та мрії, що клубочились в його голові, а тінь почала набувати вигляду якоїсь ікони, намальованої олією, з високим чолом, з посинілими губами, з непорушним поглядом, втупившись ним у розкриту перед Даном книгу, та тінь зашепотіла його думкам саме те, що він хотів почути: «Ти знаєш, що твоя душа від створення світу і до сьогодні здійснила довжелезну подорож крізь тисячі тіл, які давно стали прахом. Вона сама знає, скільки разів утілювалась, бо стільки ж разів пила воду забуття із Лети, та вода не має смаку. І ніхто не супроводжував твою душу в тих безпам’ятних мандрах, крім мене – тіні тіл, в які вселялася твоя тінь; при кожних проводах до могили, при кожному народженні я стояла біля них; я стояла біля колиски, стоятиму й біля твоєї домовини. Твоя душа, яка сьогодні нічого не пам’ятає, була колись у грудях Заратустри, який силою свого слова пересунув зорі з місця на місце і зробив з них комбінацію цифр. Ця книга Заратустри, яка містить усі таємниці його науки, лежить розкрита перед тобою. Віками люди намагалися розгадати ті таємниці, та так і не змогли зробити цього до кінця, тільки я можу це зробити, бо я говорив зі стіни із Заратустрою отак, як оце з тобою».

Дан виразно побачив розподіл свого єства на вічну душу і скороминуче тіло. Книга Заратустри була його власністю. Він перегорнув сім аркушів – і тінь набрала обрисів б а р е л ь є ф а, ще сім – і вона поволі відділилась од стіни, стала легкою і, усміхнувшись, ввічливо привіталась:

– Добрий вечір!

Між тінню й Даном горів червоний вогник лампи.

– Продовжимо, – сказала тінь, і Дан почув її думку, ніби свою – Єднаючи чаклунством своє єство з твоїм, я стану звичайною людиною і забуду все своє минуле, а ти станеш вічним, всезнаючим і, з допомогою книги, всемогутнім. Ти пускаєш мене в себе разом із твоєю коханою, яка в плоті, з твоїми друзями; ти примушуєш мене забути видиме моє єство, а сам збираєшся в мандрівку із своєю коханою в будь-який простір всесвіту, наприклад, на місяць. Проживеш там сто літ, які тобі здадуться одним днем. Можеш і землю взяти з собою, щоб не сердилася на тебе; перетвори її на намистину для твоєї коханої; повір мені, що в тисячу разів зменшена в пропорціях, земля залишиться такою самою, і люди на ній вважатимуть, що вона така ж велика, як сьогодні. їхній вік?.. Година твого життя для них буде віком, миті будуть десятиліттями, триватимуть війни, коронуватимуться королі, вмиратимуть і народжуватимуться народи, врешті всі дурниці, що трапляються тепер, будуть і тоді, хоча, ясна річ, у зменшеному вигляді, але абсолютно так само.

– Гаразд, – мовив Дан, беручи прозору холодну руку тіні,– доручаю тобі написати спогади про твоє життя, щоб я знайшов їх, повернувшись на землю. В тебе холодні судження, ти зможеш описати всю видиму оманливу природу світових речей від квітки з наївним розумом, у барвистому одязі, з її ніжністю до людини, яка окутує гучними словами, своїм лицемірством, що триває впродовж всієї історії людства, зможеш описати корінь зла і егоїзму. Побачиш, як обманюють у школі, в церкві, кажучи, що ми входимо в світ справедливості, любові, святості, обіцяючи на тому світі блаженство. Ах, хто хотів би жити, якби замість казок розповіли про справжній стан речей?

– Це заклик філософа? – гірко посміхаючись, запитала тінь. – Дуже добре! Те, що ти кажеш, мені велить доля. Засвічу лампу і шукатиму людей. Коли ти повернешся, спогади про моє життя знайдеш у шухляді цього стола, мене вже не буде, я помру, адже години твого життя будуть земними роками. Перегорни ще сім аркушів і тримай мене за руку! Що відчуваєш?

– Наче літаю в повітрі, набираюся великої сили; відчуваю, як розсуваються атоми мого мозку і розум стає ясним, як сонце.

– А я темнію, – сказала тінь, – втрачаю відчуття вічності, мій розум стає важким, як олово… Перегорни ще сім аркушів, і наше взаємне перетворення завершиться.

Дан перегорнув сім аркушів – тінь стала схожою на нього людиною, але та людина глянула на Дана, як на тінь з тремтячими губами, з непевною ходою. А він, ставши світлою тінню, підняв довгу сильну руку і звелів:

– Спи!

Годинник деренчливо вибив першу годину…. втілена в людину тінь впала в ліжко, як мертва. А Дан накинув на плече свій довгий плащ, погасив лампу, навшпиньках вийшов і зачинив за собою двері; тихо пішов залитими місячним світлом довгими вулицями міста; штори на вікнах були опущені, ворота й вікна зачинені, тільки походжали сторожі із своїми костурами; сонлива тиша, літнє тепле повітря, ясен місяць, золоті зорі з віями променів, чисте, голубе небо, високі будівлі з місячними покрівлями – оце картина! Його кроків не було чути… Закутаний у плащ, у насунутому на очі капелюсі ішов він освітленими вулицями – і на мурах не було від нього тіні, вона залишилася дома і сам він став прозорою тінню. Крайній будинок на вулиці був голубий, облитий місячним світлом, із затягнутими білими фіранками вікнами. Він тихо постукав у шибку.

– Це ти? – почувся милий, ніжний голос.

– Я… відчини вікно… на вулиці нема нікого, тебе не побачить ніхто, а якщо й побачить…

Тихо відчинилось вікно, розсунулись фіранки – і з’явилася голівка янгола з кучерявим русим волоссям… Місячне світло падало на її обличчя – і голубі очі промінились, як при світлі сонця. Під білою нічною сорочкою зрадливо випиналися дівочі перса, голі до пліч руки тяглися до нього, і він голубив їх поцілунками. Потім стрибнув через вікно, охопив руками миле обличчя і цілував так запально, так жагуче в уста, наче випивав із них все життя.

– Кохана… – гладив золоті коси. – Ходімо зі мною в світ!

– Куди?

– Куди-небудь. Будемо жити щасливо, де б ми не були, нас ніхто не тривожитиме – ти для мене, я для тебе. Із своїх мрій ми збудуємо палаци, з наших дум розіллються глибокі моря, наші дні стануть віками щастя й любові. Ходімо!

– А що скаже мама? – спитала вона заплаканими очима.

Її тінь вимальовувалась на стіні. На неї глянув Дан; тінь розкрилилась і, кознувшись по місячному променю, впала на ліжко.

– На кого ти дивишся? – тремтячи на його грудях, спитала Марія.

– На твою тінь, – сказав він, усміхаючись, – вона залишиться на твоєму місці… Бачиш, як вона спить.

– О, якою вільною й легкою я відчуваю себе! – каже вона золотим голосом, – ніякого болю, ніякої печалі на душі… Дякую тобі!.. Який ти зараз гарний… Здається, ти явився з іншого світу.

– Ходімо зі мною, – шепотів він їй на вухо, – ходімо поміж зорями, між промінням подалі од цієї чорної, нещасної землі, і ми її забудемо, будемо думати тільки про себе.

– Ходімо, – прошепотіла вона, обнявши його й цілуючи в уста.

Її поцілунки додавали йому натхнення й нової сили. Взявши під плащ, пригорнувши до себе, він ніс її тихо в опромінене небо крізь чорні хмари, крізь рої зірок, поки не опинились вони на місяці. їхня подорож тривала не довше, ніж гарячий поцілунок.

Він опустив солодку свою ношу на пахучий берег голубого озера, що відкривало очам світлі глибини, віддзеркалюючи в них корону дібров, які оточували його. Він знову рушив до землі. Сів на гребені чорної хмари, навмання розгорнув книгу Заратустри, почав читати про землю – і кожна літера була роком, кожен рядок – століттям. Ставало страшно від того, скільки злочинів мало статися на цьому маленькому атомі всесвіту, на оцій чорній грудочці, яка зветься землею. Крихти грудочки звуться імперіями, ледь помітні інфузорії звуться імператорами, а мільйони інших інфузорій в тому грішному сні граються в підлеглих… Він простер над землею руку – і земля почала швидко зменшуватись, поки не стала маленькою, як голуба квіточка конвалії із чорною серцевиною. Величини були відносні. Атоми серцевини мали своїх королів, вели війни, поети не могли знайти в цілому всесвіті достатньо метафор і порівнянь, щоб оспівати героїв. Дан дивився в підзорну трубу й дивувався, як земля досі не репнула від того беззаконня, що творилося на ній. І квіточка стала намистиною. Дан узяв її і, повернувшись на місяць, нанизав на разок намиста своєї коханої.

А яку красу творив Дан на місяці!..

Оволодівши безмежною уявою, він засвітив двоє сонць і три місяці в глибині неба, із гірського пасма збудував палац. Колонадами були сірі скелі, дахом – давній праліс, що сягав хмар. Високі сходи зводились над проваллями, над перелісками, що тяглися в долину, де протікала велика ріка, що, здавалось, несла свої острови, наче порослі дібровами кораблі. Води в глибинах віддзеркалювали зорі так, що, дивлячись на них, можна було подумати, наче дивишся на небо.

На островах виднілись дуплаві стовбури дубів, крихти бурштину. Тінисті діброви при берегах здавались раєм, який починається з коріння, але росте і в небо, і в глибінь. Ряди черешень струшували рожеві сніжинки рясного цвіту, з якого вітер насипав замети; квіти співали своїм листям, на якому, наче коштовні камінчики, сиділи жуки, і їхнє приємне дзижчання сповнювало простір. Захрипло цокотіли цвіркуни, наче розкидані по траві годинники, а смарагдові павуки на одному з островів виткали цілий діамантовий міст при пологому березі, повплітавши в павутину місячні промені. Ступала тим мостом біла, мов срібло ночі, Марія, заплітала косу, яка стікала золотом по її руках. Крізь сріблисте вбрання просвічувалося молоде тіло. Білі ноги ледь торкалися мосту… А то плавала на кедровому човнику, і до неї котилися хвильки. Дан хилився увінчаним голубими квітами чолом до її колін, а в неї на плечі співала жар-птиця.

Широка ріка текла тінистими лісами, і води її були затінені, тільки іноді проміння торкалося хвиль; дерева сплітались віттям над рікою, що текла до скелястих гір, перед якими розливалась, утворюючи велике дзеркало, що сяяло, як сонце, а крізь прозору воду в ньому було видно на дні кожну сріблинку.

Розважаючись, Дан і Марія придумували гру в карти. Королі, дами, валети були схожі на тих, що в казках, які колись їм розказували вечорами. Гра була довга, заплутана, як у казці про Халіму, в якій женився король, дами виходили заміж, ходили закохані валети. Казка тривала, поки їх не зморював сон.

А який був сон!

Перед тим, як заснути, Дан і Марія бралися за руки і, коли зорі співали молитву всесвіту, усміхнені уста закоханих підспівували їм. Потім її голівка хилилась на подушку. Бачити її такою міг тільки він! Дан цілував їй руки… Спав навколішках. Обоє бачили один сон: сяюче небо, в ньому літають білі крила, виграють кольорами райдуги… Високі брами, мармурові галереї, в чистому, запашному повітрі зграями линуть зорі. І закохані ходили тим світом. Тільки одна брама була зачинена. Над нею в трикутнику – вогненне око. Над оком химерними арабськими літерами щось написано. За брамою був Божий трон. А напис був загадкою навіть для янгелів.

Але ж людина не може насититися щастям! Вічний символ над брамою перед Божим троном не давав Дану спокою. Не було на нього розгадки і в книзі Заратустри… Щоночі повторювався цей сон, щоночі Дан з Марією ходили у сонячних небесах… Кожного разу Дан брав із собою книгу Заратустри, силкувався розгадати напис над брамою, але даремно. Пролітали янголи, несучи в полах свого одягу молитви смертних, сумно поглядали на нього. Один із них підлетів до Дана і тихо спихав: «Навіщо ти шукаєш те, чого не може збагнути твій розум?» А другий: «Навіщо ти хочеш добути із міді дзвін золота? Не вийде!» Дивно, але Дану здавалося, що янголи літають так, як у своїх думках велить їм він… Тільки не міг збагнути тієї гармонії між своїм життям і життям янголів.

– Невже ти не помічаєш, Маріє: усе, що я задумаю, янголи вмить виконують?

Вона затулила йому долонею рота і зашепотіла на вухо:

– Коли йде дощ, виростають злаки, коли захоче Бог, ти думатимеш те, що думають янголи.

Даремно вона старалася. Його розум, його погляд були спрямовані тільки на вічно зачинену браму.

– Я хотів би побачити Бога, – сказав він янголу, який пролітав неподалік.

– Якщо ти не маєш його в собі, то він для тебе не існує, і ти даремно шукаєш, – серйозно промовив янгол.

Потім Дан відчув, що його голова наповнена піснями. Вони гули, як бджоли у вулику. Лунали чарівні арії, аж п’янів його розум. У такт тій музиці рухались зорі, усміхались янголи, слухаючи мелодії, що не вгавали в його голові. Янголи були в сріблистих шатах, з довгим волоссям, що спадало на плечі, з голубими променистими очима… А найкращий, якого він побачив у своєму сонячному сні, грав на арфі дуже знайому пісню… Дан міг назвати наперед кожну ноту. Повітря рум’яніло від тієї мелодії, тільки арабські знаки червоніли, як жар уночі.

«Ось питання! – подумав Дан. – Воно пронизує все моє єство. Невже янгол не співає того, що думаю я? Невже не літають усі так, як хочу я?» З невиразним болем він пригорнув Марію до серця… Омана землі палала перлиною в її намисті… «А може, я сам, не відаючи того, і є Богом…» І раптом страшно загриміло – вмерло море, розкололося небо на шматки голубої смальти і Дан відчув, що летить у безвість. За ним – стріли блискавиць, оглушливі громи. «О нещасна думка!..» – застогнав він, судомно тримаючи в руці книгу Заратустри, інстинктивно зриваючи намисто землі з Маріїної шиї. І Марія падала з його обіймів, мов ніжна вербова гілочка, тяглася до нього руками і кричала:

– Дане! Що ти зробив зі мною?

А за ними гриміло:

– Як же ти смів подумати? Маєш щастя, що не вимовив усю думку до кінця!

Наче залізний уламок, що одірвався од магніту, він летів у безмежжя, летів, як блискавка – за мить долав дорогу в тисячу літ. І раптом у просторі довкола нього стало тихо, запанувала темрява – жодного звуку, жодної цяточки світла. Він розгорнув книгу, кинув намистину й почав читати. Світла намистина летіла крізь морок і ставала дедалі більшою, аж поки не стала завбільшки як місяць… а він з книгою в руці вибирався на великі хмари й наближався до землі… вже бачив променисті шпилі та вогники міста, була тепла літня ніч, пахтіли сади… і він розплющив очі…

Поволі отямився від сну. Золота куля сонця була вже в голубому небі; сад за вікном, при якому спав Діоніс, був вологий і прохолодний після нічної зливи, квіти кокетливо тяглися до сонця, на їхніх пелюстках виблискували краплини. В будинку, що через дорогу, фіранки ще були зсунуті. В саду біля того будинку цвіли вишні й черешні, акації своїми фіалковими сутінками затуляли алеї.

Чи це був сон його мрії, чи видіння про людське буття? Раптом трохи одсунулась фіранка і з-за неї з’явилась русява дівоча голівка. Дівчина усміхалась…

«Марія…» – прошепотів він, і його серце завмерло.

Її заплетені коси спадали на плечі; на скроні тріпотів пурпуровий промінець, рот – як перестигла ягода вишні, обличчя – мов яблуко з боярського саду. Чого вона усміхається, ну, чого?.. А вона засунула фіранку.

Хоч Дан розумів, що його мрії не можуть здійснитися, та серце хотіло свого. Тепер він знав, що кохає. «І навіщо мені це горе? – плакав він душею. – Чи мало мені бідності, в якій я жив, не маючи ніяких забаганок? І ось перше моє бажання та, можливо, й останнє – нездійсненне!» Поглибшали гіркі складки в кутиках уст, і затремтіла душа від думки, що він не зможе позбутися цієї важкої любові. Надія? Не може він мати ніякої надії. Але почуття, якого він не знав ніколи, вже було. Невже так народжується кохання?

Вона з’явилася знову, і знову усміхнулася. Цього разу зовсім розсунула фіранки і стояла з гвоздикою в руці, задумливо дивилась на пурпурові пелюстки. «Неоціненна!.. – шепотів він. – Вона мусить бути доброю, але чому усміхається, чому? Чому з’явилась у вікні? Чи бачить вона мене? Якщо бачить, якщо ця усмішка має якийсь смисл… Невже вона не кокетує?..» А вона знову зникла.

– Напишу їй, проситиму… проситиму, щоб не усміхалась, не спокушала мою душу. Отак… Вона вчинить мою волю. Вона така добра: проситиму, щоб була злою.

І з болючою, не знаною досі насолодою, він почав писати:

«Зоре, убогий маєтностями, красою і духом, маю таке хворе серце, як іскорка вночі, і кохаю тебе. І твої очі, світанкові зорі, так глибоко дивляться мені в душу, коли ти снишся чи видишся наяву. У промінні твоїх очей я розумнішаю.

Чи можеш ти уявити почуття, з яким пишу тобі, янголе мій?

…О ні! У твоєму світлому житті не може з’явитись і тіні того болю, який крає моє серце. А крає!.. Уяви собі, що з людини, з істоти, яка може почувати, воістину не залишається нічого, крім повсякчасної, загнаної в тіло безнадії. Ти не знаєш таких людей. Вони не можуть з’являтися в твоєму оточенні. Вони внизу. Коли чиєсь серце загублене в нужді, коли воно пригнічене, то шукає грунту своїм почуттям десь поблизу, а коли вино мимоволі піднімається духом до тебе і не в силі зупинитися, що може ночувати людина? Смуток? Ні, то не смуток-безнадія! То агонія душі, підсвідома груба, марна боротьба. Безнадія вбиває, а почуття не гаснуть. Мученицька моя любов. У кожній порваній жилці – безконечний біль; з кожним стуком рветься моє серце. Смерть настає життєво, а безнадія мучить довго, воно – пекло. Маріє, чи можеш ти уявити таке страждання і не заплакати від жалю, ні – від жаху? Якби я мав кам’яне серце, а душу – з трутизни… Є болі, які можна вгамувати, але мої не такі. Навіщо я на цьому світі, коли з’явилася ти? Навіщо мої очі побачили тебе? Краще б я був сліпий, то й не знав би цієї муки! Пішов би я з цього життя… Трояндо! Як ти усміхаєшся в саду твоїх днів, не знаючи, що тимчасом рветься чиєсь серце; зоре! як ти світишся в своєму небі, не відаючи, що за тобою вмирає чиясь душа! І в своєму невіданні ти ще краща, і від того ще тяжчі страждання моєї душі. Ах, наскільки ти вродлива, настільки нещасний я! Не мав я надії, то й мало хвилювався; не мав у житті ніяких бажань – мало хвилювався, тільки одне на віку з’явилось, та й воно нездійсненне – це ти! Хоч би якою великою була твоя милість, до тебе мені не наблизитись. Не усміхайся мені! Твоя усмішка сповнює мене даремною надією. Полюбити мене тобі не дозволено, зневажай мене, прошу! Можливо, твоя зневага вб’є мене, а смерть проти моїх сьогоднішніх страждань – ніщо. Цілую сліди твоїх ніг, цілую стіни, по яких майнула твоя тінь, зневажай мене! Я не можу тебе не любити. Ти не знаєш чому, і я не можу тобі сказати, але твоє обличчя, твоя тінь, що впала на вітрила моїх дум – це єдине моє щастя в цілому світі.