Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

КАЗКИ

ФЕТ-ФРУМОС ІЗ СЛЬОЗИ

Давно це діялося, ще за тих часів, коли ще тільки з’явилися перші люди, коли бог ще ходив святими босими ногами по кам’янистих пустелях. Шив у ті далекі часи старий цар, похмурий на вдачу, насуплений, мов темна ніч. А дружина була в нього юна, весела, мов сонечко ополудні.

П’ятдесят літ воював цар зі своїм сусідом. Той уже давно помер і залишив у спадок своїм синам та внукам люту ненависть і криваву ворожнечу. Спливло півсотні літ самотнього життя, яке виснажило і тіло, й душу царя битвами та стражданнями, ослаб він, наче старий лев. Ніколи не всміхнувся ні до кого, не звеселив свого серця ніжною дитячою пісенькою, не помилувався закоханою усмішкою своєї молодої дружини, не зазнав насолоди від старовинних оповідок і дотепних жартів сивовусих воїнів. І ось відчув він, що снаги вже не стає, що не за горами й смертна година, а ненависть свою заповісти нікому. Сумним уставав він із розкішного подружнього ложа, золотого, але неблагословенного – безплідного ложа. З тяжким серцем ішов цар на битву, а юна цариця гірко, по-вдовиному, оплакувала безпросвітну самотину. її хвилясте волосся барви щирого золота спадало на округлі білі груди, а з великих блакитних очей по ніжних, мов пелюстки лілеї, щоках одна за одною котилися перлинки сліз. Великі сині кола залягали в неї попід очима, а на білому, ніби живий мармур, обличчі проступали голубі прожилки.

Якось уранці, щойно прокинувшись, вона скочила з питного ложа та й упала навколішки на камінну плиту біля глибокої ніші в стіні, де мерехтіло світло лампадки перед іконою заступниці всіх стражденних, одягненої в срібне облачення.

Уклінна молитва бідолашної цариці зворушила холодну ікону, і з чорного ока божої матері скотилася сльоза. Цариця випросталася на весь свій величний зріст, торкнула пересохлими вустами холодну сльозу й проковтнула її. З тієї хвилини вона завагітніла.

Минув місяць, минуло два, минуло й дев’ять, і народився в цариці синок. Личко мав білісіньке, мов на молоці піна, а волосся золотаве, як місячне проміння.

Усміхнувся цар, засміялося сонце й зупинилося на небі, так що три доби не було ночі – стояв гожий і веселий день. Рікою текло вино з найкращих барил і радісні вигуки долітали аж до неба.

Дала мати ім’я синові: Фет-Фрумос із сльози.

Виріс він стрункий та високий, мов лісова смерека. По стільки за місяць виростав, як інші за рік.

Коли став дорослим, загадав ковалям викувати залізну булаву. Підкинув її вгору так високо, що вона вдарилась об небозвід і розколола його. А як униз падала, підхопив на мізинець – булава й розчахнулася навпіл. Фет-Фрумос наказав викувати другу, ще більшу та міцнішу, і закинув її аж до Місяцевого палацу. Падаючи з-за хмар, вона об його мізинець не розчахнулася.

Попрощався тоді Фет-Фрумос із батьком-матір’ю та й вирушив один-одинцем на битву з усім військом заклятого батькового ворога. Одягся за пастуха – в шовкову сорочку, материними слізьми скроплену, в кресаню, квітами, стрічками й коштовними намистинками з тих разків, що царівни носять, оздоблену. Підперезався зеленим поясом і засунув за нього дві флояри – одну для дойн, а другу для хор. Не забув, ясна річ, і булаву свою прихопити.

Пішов з дому рано на світанні, кроком богатирським по землі неосяжній ступаючи.

Вигравав-наспівував дорогою хори та дойни і все підкидав угору булаву, високо-високо, аж за хмари, так що на землю вона падала далеко попереду – цілий день ішов до неї. Гори й долини зачудовано слухали його пісні, хвилі на річках здіймалися якнайвище, аби й собі почути, підземні джерела нуртували й проривалися з глибини на поверхню, щоб кожна крапелинка почула його пісні й могла потім заспівати кожній квіточці, кожній травинці, коли дзюрчатиме струмок зеленими луками.

Бігли потоки слідом за Фет-Фрумосом аж до підніжжя замріяних скель – пісню кохання в нього переймали. Орли сизокрилі на гірських вершинах училися в нього виливати біль і смуток.

Повсюди, де йшов співучий витязь, усе завмирало в подиві. Солодка туга проступала в чорних дівочих очах, пойнятих сльозами надії, а серця молодих пастухів, які стояли, обіпершись одною рукою об скелі, а другою об замашні гирлиги, щеміли-тужили по життю вільному, звитяжному.

А Фет-Фрумос усе йшов та йшов, обганяючи піснями свою зажуру, і не зводив очей з булави, що виблискувала у високості, мов сталевий орел, сяяла поміж хмарами, мов чарівна зірка.

Коли настав вечір третього дня, Фет-Фрумосова булава влучила в мідні ворота. Довго вони гули, глухо й протяжно, та й розлетілися на друзки. І побачив за ними Фет-Фрумос велике озеро, таке чисте, як небо ясне, і таке прозоре, що видно було золотий пісок на його дні. Вечірня зіронька в те озеро дивилася, мов у свічадо, милуючись своєю вродою.

Посеред озера на смарагдовому острові між розкішними кронами віковічних дерев гордо височів невимовної краси палац. У його блискучих стінах із білого, як молоко, мармуру, відбивалися, ніби в срібному дзеркалі, і густа діброва, й озеро, і квітучі галявинки довколо нього.

Біля берега на легеньких хвилях гойдався позолочений човен. У чистому вечірньому повітрі бриніли звуки веселої музики – то співали в палаці. Фет-Фрумос сів у човен і поплив туди. Причалив біля мармурових сходів, піднявся ними вгору. У нішах уздовж сходів стояли поставники. з сотнями світильників, а в кожному світильнику сяяла | вогненна зоря. Зайшов Фет-Фрумос до просторої зали. Стеля її опиралася на високі зі щирого золота арки й колони. Посеред зали він побачив розкішний стіл, застелений білосніжними скатертинами, а на ньому – напрочуд гарні тарелі, зроблені з великих перлин. За столом сиділи на оздоблених червоним оксамитом стільцях бояри, усі в позолоченому вбранні, усі прекрасні, мов дні юності, і веселі, мов хора. А серед них був один найгарніший, із золотим, діамантами всипаним обручем на голові, в сяйному одязі – вродливий та гожий, ніби ясний місяць літньої ночі. Але Фет-Фрумос був іще кращий.

– Ласкаво просимо, Фет-Фрумосе! – привітав його цар. – Багато я про тебе чув, а бачити не бачив.

– Радий, що застав тебе живого й здорового, царю!

Та боюся, що не таким залишу, бо прийшов я кликати тебе на тяжку битву. Довго ти кривдив мого батька.

– Не кривдив я твого батька ніколи, ми з ним воювали по правді. А з тобою битися не стану. Загадаю ліпше музикам, аби сказали підчашим, нехай піднесуть нам по келиху вина. І побратаємось ми з тобою за звичаєм християнським на віки вічні.

Обнялися вони й поцілувалися під радісні вигуки бояр та й почали раду радити.

От і питає цар у Фет-Фрумоса:

– Ти кого найдужче в світі боїшся?

– А нікого я не боюся, окрім бога. А ти?

– І я нікого в світі не боюся, крім бога та відьми лісової. Ця старезна люта баба спустошує моє царство. Гасає повсюди, смерчі здіймає. Де нога її ступить, там земля висихає, де вона пролетить, там зорі на небі гаснуть, а міста розсипаються в порох. Виходив я битися з нею, та ніяк не міг подолати. Довелося, скріпивши серце, піти на мирову, інакше нічого б від царства мого не лишилося. Тепер на погубу свою мушу данину їй платити: забирає кожне десяте дитя з тих, що в моєму царстві народжуються. Ось і сьогодні прилетить за немовлятком.

Тільки-но північ настала – посмутніли бояри. Бо саме опівночі страшна буря знялася – то прилетіла на крилах вихорів лісова відьма. Обличчя в неї глибокими борознами посічене, як скеля гірськими потоками, на голові замість волосся ліс росте, очі темні, як глупа ніч, паща, мов безодня, а зуби – два ряди млинових жорен. Скажено над островом заревла і, дико волаючи, до палацу вперлася. Тут її Фет-Фрумос і вхопив за поперек та й укинув у величезну кам’яну ступу, а зверху привалив важкою брилою та ще й сімома залізними ланцюгами прикував зусібіч. Відьма пручається, виє, наче впійманий вітер, а вдіяти нічого не може.

Усі зраділи, посідали за стіл, бенкетують. Коли глянули у вікно, аж бачать у місячному сяєві – на озері хвилі, мов гори, здіймаються. Що за чудасія?

А то відьма лісова вирватись зі ступи не здужала, так перепливла на ній озеро. І давай утікати, брилою кам’яною шлях собі пробиваючи, на полях яруги глибокі залишаючи, аж поки й зникла в нічній пітьмі.

Фет-Фрумос посидів за столом у приємному товаристві, а тоді взяв на плечі свою булаву та й подався лісову відьму наздоганяти. Ішов по широкому свіжому сліду, який тягнувся за ступою, і привів його той слід до гарної білої хати, що ясніла в місячнім сяйві посеред чудового квітника. Між зеленню світилися голубі, темно-червоні та білі квітки, а над ними пурхали маленькі метелики, блискучі, мов золоті зірочки. Пахощі, м’яке сяйво місяця й тиха солодка мелодія незліченних роїв метеликів та бджіл оповивали квітник і хату. Під хатою стояли дві діжки з водою, а на призьбі сиділа за прядкою дівчина незвичайної вроди у довгій білій сукні, схожій на хмаринку, зіткану з променів світла й тіней. її золоте волосся було заплетене в дві тугі коси, а на ясному чолі красувався ніжний віночок із конвалій. Місячне сяйво ніби окутало дівчину золотим серпанком.

Вона пряла на золотій прядці тонку-претонку нитку зі сріблясто-білої вовни, дужче схожу на місячний промінь, ніж на звичайне прядиво.

Почувши легкі Фет-Фрумосові кроки, дівчина підвела на нього блакитні, мов чиста озерна вода, очі.

– Ласкаво прошу, Фет-Фрумосе, – мовила вона, замружившись. – Я так часто бачила тебе уві сні! Поки пальці мої пряли нитку, мрії мої виткали чарівний сон, і в тому солодкому сні ми кохалися з тобою. Зі срібної нитки я витчу тобі, любий Фет-Фрумосе, чарівне вбрання, підбите щастям. Щоб ти носив його… і мене кохав. А з життя свого витчу тобі життя, любощами та втіхами сповнене.

Довго дивилася красуня на Фет-Фрумоса, аж поки золоте веретено з рук не випорснуло й прядка не перекинулась. Підвелася, зніяковівши, й соромливо потупила погляд. Біле личко жаром зайнялося, руки повисли, мов у дитини, що шкоду вчинила. Фет-Фрумос підійшов до неї, обняв її стан одною рукою, а другою ніжно погладив ясне чоло та золоте волосся й прошепотів:

– Яка ж ти красуня! Як я кохаю тебе! Чия ти, дівчино люба?

– Я донька лісової відьми, – відповіла дівчина, зітхнувши. – Чи кохатимеш мене й тепер, коли довідався, хто я?

– Мені байдуже, чия ти, – сказав він. – Я кохаю тебе!

– Якщо ти мене кохаєш, то тікаймо звідси, – пригорнулась дівчина до його грудей. – Бо як застане тебе моя мати – вб’є на місці. А якщо ти загинеш, то й мені не жити – або збожеволію, або в могилу за тобою піду.

– Не бійся, – лагідно заспокоїв її Фет-Фрумос. – Де твоя мати?

– Оце як приволоклася, то все в ступі борсається та гризе ланцюги залізні, якими ти її прикував.

– Ану ж я піду подивлюся на неї! – засміявся Фет-Фрумос.

– Почекай, Фет-Фрумосе, не ходи, – попросила дівчина, і дві великі сльози перлинами засяяли в її очах. – Я навчу тебе, як матір мою здолати. Ось бачиш оці діжки?

В одній вода, а в другій – сила. Поміняємо їх місцями. Мати, як стомиться в битві зі своїм ворогом, так і кричить: «Стій! Давай води поп’ємо!» А тоді сама п’є силу, а ворог її – звичайну воду. Ось ми тепер діжки переставимо, а вона не знатиме і питиме просту воду, коли битиметься з тобою.

Як вона сказала, так і зробили.

Побіг Фет-Фрумос за хату, до відьма в ступі лютувала.

– Як ся маєш, бабо? – гукнув він.

Відьма, побачивши його, так люто рвонулася, що ланцюги й луснули. Вилізла вона зі ступи і давай потягуватися, випростовуватись, аж до хмар сягнула.

– А! Добре, що ти прийшов, Фет-Фрумосе, – сказала вона, знову зменшившись. – Виходь тепер на битву, побачимо, хто з нас дужчий.

– Гаразд! – відповів Фет-Фрумос.

Баба вхопила його за поперек, витягнулась до самих хмар і кинула щосили вниз, аж він по щиколотки в землю вгруз.

Тоді Фет-Фрумос як ухопить бабу, так як ударить об землю, то вона по коліна вгрузла.

– Стій! – вигукнула відьма, стомившись. – Давай води поп’ємо!

Постояли вони, дух перевели.

Напилася відьма води, а Фет-Фрумос – сили. І розлився по всьому його тілу благодатний вогонь, м’язи налилися нездоланною силою.

Як ухопив він відьму в залізні обійми з подвоєною силою, та як гепнув об землю – по саме горло застряла. Фет-Фрумос тоді так огрів її булавою по голові, що аж мозок у неї вискочив і розвіявся з вітром.

Ураз небо вкрилося темним хмаровинням, застогнав холодний вітер, а хата здригнулася й заскрипіла. Вогненно-червоні змії-громовиці впиналися в чорні подоли хмар і з тріском роздирали їх на шмаття. Завирували води в потоках, грізно загуркотів грім, ніби пророчачи загибель.

У густій темряві Фет-Фрумос ледь розгледів бліду сріблясту тінь з розпущеним золотим волоссям і здійнятими вгору білими руками. Він підійшов до неї, ніжно обійняв. Смертельно налякана дівчина припала до його грудей. Щоб заспокоїти кохану, Фет-Фрумос став цілувати їй очі. У просвіток між розірваними хмарами виглянув червоний, як вогонь, місяць, і Фет-Фрумос побачив на своїх грудях дві блакитні зірочки: то розплющила очі – ясні та здивовані – його кохана. Він схопив її на руки й побіг крізь бурю. Дівчина пригорнулася до нього і заснула. Добігши до саду свого побратима-царя, Фет-Фрумос поклав її в золотий човен, що гойдався на хвилях озера, мов колиска, нарвав шовкової трави та запашних квітів, зробив їй м’яке ложе й поплив з нею до палацу.

На ранковому небі саме сходило сонечко й ласкаво дивилося на них. Мокра від дощу сукня прилипла до дівочого стану, стрункого й пишного, а лице в дівчини було бліде, як віск, маленькі руки складені на грудях, золоте волосся розсипалось по плечах і по шиї, а заплющені очі глибоко запали – незрівнянна красуня лежала в човні заквітчана, але здавалася мертвою. Фет-Фрумос поклав на її чоло, біле та ясне, пучечок голубих квітів, сів біля неї та й заграв на флоярі тиху мелодію дойни. Чисте небо, тепле сонечко, вологі трави, свіжі запашні квіти й чарівна музика заколихали дівчину, і снилися їй солодкі сни. Довго вона спала, уже сонце підбилося високо вгору. Прислухався Фет-Фрумос і почув її спокійне дихання. Він тихо схилився над нею й ніжно поцілував її в щоку. Тоді вона розплющила ще оповиті сном очі, солодко потягнулася і, лагідно всміхаючись, запитала:

– Ти тут?

– Ні, мене тут немає, хіба ти не бачиш, що мене тут немає? – промовив Фет-Фрумос, плачучи від щастя.

Дівчина простягла руки й ніжно обняла його.

– Прокидайся, – сказав Фет-Фрумос, голублячи її. – Бачиш, уже полудень.

Вона встала, відкинула золоте волосся, Фет-Фрумос обійняв її гнучкий стан, а вона оповила його шию білими руками, і пішли вони отак поміж квітами до мармурового палацу.

– Ось моя наречена, – сказав Фет-Фрумос цареві.

Той приязно усміхнувся, а тоді взяв Фет-Фрумоса за руку, ніби хотів йому повідати таємницю, підвів його до великого вікна, що виходило на озеро, але нічого не сказав, а тільки зажурено глянув на чисту дзеркальну гладінь, і на очах його проступили сльози. Білий лебідь, розкинувши крила, мов двоє сріблястих вітрил, припадав головою до хвилі, наче цілував її.

– Ти плачеш, царю? – спитав Фет-Фрумос. – Чому?

– Фет-Фрумосе, – мовив цар, – за те добро, що ти зробив для мене, я не зможу віддячити тобі, доки світу й сонця, навіть ціною власного життя, хоч би яке дороге воно мені було. І все ж таки хочу попросити в тебе ще більше.

– Що, царю?

– Бачиш отого лебедя, закоханого в хвилю? І мені слід було б любити життя отак, бо я ж іще молодий. Та я вже не раз хотів накласти на себе руки. Кохаю дівчину-красу з замріяними очима, солодку, як сон. Вона дочка Дженара – жорстокого відлюдника, який тільки те й знає, що в предковічних лісах полювати. Скільки в нього люті, стільки в неї ніжності. Не раз і не двічі пробував я викрасти її, але марно. Спробуй іще ти!

Не хотілося Фет-Фрумосові розлучатися з своєю нареченою, він і з місця не зрушив би, але для витязя нема в світі нічого святішого від побратимства. Так велить християнський звичай.

– Найновіший царю, тобі пощастило в тому, що за звичаєм християнським побратався з Фет-Фрумосом. Гаразд, піду викрадати Дженарову доньку!

Узяв собі Фет-Фрумос баского коня з буйним серцем і став збиратись у дорогу. А наречена його – Іляною її звали – прошепотіла йому на вухо, ніжно цілуючи:

– Не забувай, Фет-Фрумосе, що поки тебе не буде, я не перестану плакати.

З жалем глянув Фет-Фрумос на свою кохану, обійняв її, приголубив, а тоді скочив на коня та й помчав у світ далекий.

Довго він їхав, довго пробивався крізь лісові хащі й високі гори з засніженими вершинами. Вночі, як зійшов поміж старезними бескидами місяць, блідий, мов обличчя юного мерця, Фет-Фрумос бачив то страхітливе чорне хмаровиння, що чіплялося за верхівки гір, розриваючись на шмаття, то похмурі руїни давніх фортець – стіни з пробоїнами та купи потрощеного каміння.

А на світанку опинився Фет-Фрумос над морем, зеленим і безкраїм, по якому плавно перекочувались іскристі хвилі. Скільки око сягне – зелені хвилі та синє небо. В кінці гірського кряжу, над самісіньким морем нависла могутня гранітна скеля, наче заглядала в морську глибінь, а на тій скелі притулився, мов пташине гніздечко, пречудовий білостінний замок, що виблискував сріблом проти сонця.

В ажурних арках сяяло багато вікон, одне з них було відчинене, і в тому вікні Фет-Фрумос угледів між квітами чорняву дівочу голівку. Очі в тієї дівчини були замріяні, мов літня ніч. Він умить здогадався, що то Дженарова донька.

– Ласкаво прошу, Фет-Фрумосе! – зраділа дівчина. – Притьмом вискочила з вікна й відчинила йому браму величного замку, в якому жила самотою, наче дух у пустелі.– Снилось мені цієї ночі, ніби я із зорею розмовляла, і сказала вона мені, що послав тебе сюди той цар, який мене кохає, і що ти сьогодні будеш тут.

У великій залі сидів на сторожі в теплому попелі семиголовий кіт. Коли нявкала одна голова, чути було за день шляху, а коли всі голови нявкали – за сім днів шляху було чути.

Того дня Дженар полював не дуже далеко, тільки за один день шляху.

Фет-Фрумос узяв дівчину на руки, посадив на свого коня, і полетіли вони понад берегом морським, наче дві ледь помітні хмаринки.

А в Дженара, високого й дужого чоловіка, теж був кінь неабиякий – чарівний, з двома серцями. Тільки-но в замку нявкнула одна котяча голова, Дженарів кінь заіржав бронзовим голосом:

– Чого тобі? – спитав Дженар. – Життя набридло чи що?

– Ні, життя мені не набридло, а в тебе дома лихо скоїлося. Фет-Фрумос украв твою дочку.

– А дуже нам поспішати треба, щоб наздогнати їх?

– Та не дуже, можна й не поспішати. Ми їх легко наздоженем.

Скочив Дженар у сідло та й помчав, ніби привид жахливий, услід за втікачами. Швидко й догнав їх. Битися з Фет-Фрумосом він не став, бо християнином був, і силу велику не від сатани мав, а від бога.

– Фет-Фрумосе, – сказав Дженар, – ти такий красень, що мені жаль тебе вбивати. Цього разу нічого тобі не зроблю, відпущу з миром. Але падалі… дивись мені!

Забрав свою доньку і щез, мов вітер, наче його й не було.

Та Фет-Фрумос не такий собі невдаха, а витязь! Він добре знав дорогу назад. Повернувся до замку й знову застав дівчину саму. Хоч була вона смутна й заплакана, але ще погарнішала. Дженар своїм звичаєм подався на полювання. Заїхав далеченько, за два дні шляху. Тепер Фет-Фрумос узяв іншого коня – із Дженарової конюшні – і втік з дівчиною вночі.

Летіли вони, мов місячні промені по хвилях морських, мчали крізь ніч непроглядну, мов два любі сни, та почули на бігу, як кіт у замку занявчав – довго і протяжно, двома головами. І враз утікачі мовби заціпеніли – з місця не могли зрушити. Як ото уві сні буває: хочеш побігти, а не можеш. І тоді зненацька заволокло їх густою пилюгою – то Дженар коня свого перед ними зупинив.

Люттю палало Дженарове лице, грізно насупились брови. Не сказав він і слова Фет-Фрумосові, а схопив його та й закинув у чорні хмари, пронизані блискавицями. Дочку свою забрав і зник безслідно.

Від Фет-Фрумоса тільки жменька попелу зосталася – спалили його блискавки грозові. Посипався той попілець у гарячу пустелю, а там, де він упав, забило джерело, і потекла між діамантовим піском кришталево-чиста вода. На берегах струмочка виросли високі дерева, зелені й густі, оповивши його прохолодною тінню й духмяними пахощами. Той, хто міг би дзюрчання струмочка зрозуміти, довідався б, що він співас безкінечну сумовиту дойну, оплакуючи золотокосу Іляну, Фет-Фрумосову наречену. Тільки хто ж у тій пустелі голос струмочка зрозуміє, коли там і слухати його нікому – нога людська не ступала!

У ті далекі часи ще ходив по землі Бог. От якось простувало пустелею двоє чоловіків. Обличчя і вбрання одного з них сяяло, мов сонце ясне, а другий здавався лише його тінню. То йшов Бог зі святим Петром. Ноги їхні, попечені на пустельному гарячому піску, ступили в благодатну прохолоду чистого, як сльоза, струмка. Бог напився води, омив свій лик святий і свої чудодійні руки. Потім посідали вони в затінку дерев. Бог у думках до Отця небесного полинув, а святий Петро слухав печальну струмкову дойну. І коли вони, відпочивши, зібралися рушати далі, святий Петро сказав Богові:

– Зроби, Господи, так, щоб оцей струмок став тим, ким він був.

– Амінь! – промовив Бог, здіймаючи вгору святу свою руку, і вони, не оглядаючись назад, пішли до моря.

І враз де й поділися дерева, в одну мить зник струмок, а Фет-Фрумос наче від довгого сну прокинувся: встав, роззирнувся довкола. І побачив удалині осяйну постать Бога. Бог ішов по хвилях морських, мов по тверді земній, а святий Петро ступав услід за ним. Святий Петро оглянувся і кивнув головою Фет-Фрумосові.

Фет-Фрумос проводжав їх поглядом, аж доки постать святого Петра розтанула в далечі морській і виднівся тільки променистий серпанок над головою Бога. Коли б сонце не стояло в зеніті, то можна було б повірити, що то воно купається в морі.

І тут Фет-Фрумос пригадав свою обіцянку викрасти для побратима Дженарову доньку. А вже як витязь пообіцяє, то мусить дотримати слова, не відступиться, хай там що.

І знову Фет-Фрумос вирушив у дорогу. Увечері вже й до замку добрався, який у сутінках здавався величезною тінню.

Коли Фет-Фрумос зайшов, дівчина гірко плакала, а як побачила його, невимовно зраділа. Личко її звеселилося, мов хвиля під сонячним промінням. Фет-Фрумос розповів їй, як він ожив. А дівчина йому й каже:

– Украсти мене ти не зможеш, поки не матимеш такого коня, як у мого батька, – з двома серцями. Я сьогодні вивідаю, де він його взяв, аби й ти зміг собі роздобути. А поки що перетворю тебе на квітку, щоб мій батько нас удвох не застав.

Фет-Фрумос сів на стілець, а дівчина прошепотіла над ним чарівні слова, поцілувала його в чоло, і став він чудовою квіткою – барви спілої вишні. Дівчина заховала ту квітку серед інших квітів на підвіконні й веселенько заспівала, аж по всьому замку луна покотилася.

Тут і Дженар додому повернувся.

– Тішишся, доню моя? – спитав він. – А чому б це?

– А тому, що немає вже на світі Фет-Фрумоса, і ніхто мене тепер не викрадатиме! – відказала вона, сміючись.

Посідали вони вечеряти.

– Тату, а де ти взяв отого коня, на якому полювати їздиш? – спитала дівчина.

– А тобі навіщо про це знати? – насупив брови Дженар.

– Ти ж добре розумієш, що я просто так питаю, цікаво мені,– відповіла вона. – Уже ж Фет-Фрумоса немає, мене ніхто не вкраде.

– О, ти знаєш, що я ні в чому тобі не відмовлю!

І Дженар їй розповів, що дуже далеко на березі моря живе одна баба, у якої є сім кобилиць. Вона наймає людей стерегти табун один рік (а рік у неї лише три дні). Тому, хто стереже добре, баба дозволяє взяти одного лошака, а хто їй не догодить, того вбиває і голову саджає на палю. Але навіть тих, до кого присікатися ні за що, вона обдурює: витягує з усіх лошаків серця і віддає одному, отож людині майже завжди припадає кінь без серця, гірший від будь-якої пропащої шкапини. Ти задоволена, дочко моя?

– Задоволена, – сказала вона, усміхаючись.

В ту ж хвилину Дженар накинув їй на лице червону хустку, легеньку й пахучу. Дівчина довго дивилась у вічі батькові, наче зі сну пробуджувалась і нічого не могла пригадати. Вона забула геть усе, що почула від нього. Одначе квітка на підвіконні дослухалася до їхньої розмови й підглядала крізь листя, мов червона зірка крізь кучері хмарин.

Наступного дня рано-вранці Дженар знову подався на полювання.

Дівчина поцілувала червону квітку, проказавши чарівні слова, і Фет-Фрумос, живий і здоровий, став перед нею.

– Ну, про що ти довідалась? – запитав він.

– Я нічого не пригадую, – сумовито мовила дівчина, притуляючи долоню до чола. – Усе чисто забула.

– Зате я знаю! Я все чув. Зоставайся здорова, незаба' ром побачимось!

Скочив на коня й помчав.

Спека була нестерпна, усе живе шукало хоч якого затінку. Неподалік від лісу Фет-Фрумос побачив, що на гарячому піску корчиться в смертних муках комар.

– Фет-Фрумосе, – пропищав він, – візьми мене з собою й відвези до лісу, колись і я тобі в пригоді стану. Я комариний цар.

Фет-Фрумос узяв його й відвіз до лісу, а сам далі тим лісом поїхав.

Вибрався з лісу й опинився на пустельному морському березі. Коли бачить, а в розжареному сонцем піску лежить обпечений рак, ледь живий, нездужае й поворухнутися…

– Фет-Фрумосе, – мовив бідолашний рак, – укинь мене в море. Колись і я тобі в пригоді стану. Я цар морських раків.

Фет-Фрумос укинув його в море, а сам далі поїхав.

Надвечір під’їхав він до гидкої халупи, вкритої кінськими кізяками. Навколо неї не було тину, тільки високі загострені палі стирчали. На шістьох із них настромлені людські голови, а сьома без голови, на вітрі хитається й скиглить: «Голову! Голову! Голову!»

На призьбі лежала стара зморщена баба на драному кожусі, поклавши свою сиву, як попіл, голову на коліна вродливої юної рабині, яка ськала їй у волоссі.

– Доброго вам здоров’я! – привітався Фет-Фрумос.

– Здоров будь, хлопче! – відказала баба, підводячись. – Чого прийшов? Що тут шукаєш? Може, кобилиць моїх постерегти хочеш?

– Еге ж.

– Мої кобилиці тільки вночі пасуться… Оце зараз уже й можеш гнати їх… Ану, дівко, нагодуй його тією стравою, що я приготувала, та й відправляй на пасовисько!

За халупою було чимале підземелля. Фет-Фрумос увійшов туди і побачив сім угодованих чорних кобилиць, лискучих, красивих, мов сім ночей. Вони зроду-віку сонця не бачили. Кобилиці іржали, били землю копитами.

Фет-Фрумос, цілий день не ївши, так зголоднів, що притьмом бабину вечерю проковтнув. А тоді сів на одну з чорних кобилиць і погнав табун у нічну прохолодну пітьму. Та й не зчувся, як зморив його тяжкий сон, свинцем усе тіло наливши. В голові запаморочилось, очі склепилися, і впав він на траву, наче мертвий. Прокинувся аж на світанні, а кобилиць і сліду не стало. Він уже уявив, як голова його на палі стирчить, коли бачить, а з лісу біжать усі бабині кобилиці: їх женуть незліченні рої комарів. І почув Фет-Фрумос тонісінький голосок:

– Ти зробив мені добро, от і я добром віддячив тобі!

Як угледіла баба, що всі кобилиці додому повертаються, збеленіла від люті, все догори дном поперекидала і стала бити невинну дівчину.

– Що з вами, матінко? – спитав Фет-Фрумос.

– Нічого, – сказала вона. – Це на мене таке найшло. А ти мені догодив, я на тебе не гніваюсь… вельми тобою вдоволена.

Тоді кинулася в підземелля та й завдала кобилицям доброї хлости. Шмагала їх і приказувала:

– Ховайтеся краще, побий вас мати божа! Щоб він не знайшов вас, бодай його хрест побив! Бодай його смерть із’їла!

Увечері Фет-Фрумос знову погнав кобилиць на пасовисько та й знову заснув непробудним сном. Прокинувся вже як сонце зійшло… Роззирнувся навколо, а табун мов крізь землю провалився. Хотів уже втікати світ за очі, коли бачить, а кобилиці з дна морського вилазять – їх сила-силенна раків клешнями підганяє.

– Ти зробив мені добро, от і я добром тобі віддячив! – почув Фет-Фрумос чийсь голос.

То був рачиний цар.

Погнав Фет-Фрумос кобилиць до баби, і все повторилося достеменно так, як учора.

А вдень бабина рабиня підійшла до нього, взяла його руку й прошепотіла:

– Я знаю, що ти Фет-Фрумос. Не їж тієї страви, яку баба тобі готує, бо вона туди сонне зілля кладе. Я сама тебе нагодую.

Дівчина потайки приготувала йому їсти, і ввечері, коли він мав виганяти табун на пасовисько, то почувався бадьоро, як ніколи.

Опівночі Фет-Фрумос повернувся додому, замкнув кобилиць у підземеллі, а сам увійшов до халупи. У печі ще жеврів жар. Баба розпласталась на лавці – лежить, як мертва. Фет-Фрумос подумав, що вона й справді дуба дала, і став її торсати. А вона лежить, мов колода, і не ворушиться. Він тоді розбудив дівчину, що спала на печі.

– Дивись, – каже їй, – он баба померла.

– Еге ж, помре вона! – зітхнула дівчина. – То здається, що мертва, бо зараз пора така – північ… Смертельний сон її тіло скував, а душа відьомська хтозна-де літає та чари злі снує. До перших півнів смоктатиме кров у вмираючих та спустошуватиме душі безталанних. Завтра, Фет-Фрумосе, виповнюється рік твоєї служби. Візьми й мене з собою, я тобі у великій пригоді стану. Від багатьох бід, які баба для тебе приготувала, позбавлю.

Дівчина витягла з пічурки точило, щітку й хустину.

Наступного ранку скінчилася Фет-Фрумосова служба. Мусила баба віддати йому одного коня, якого він сам собі вибере, і відпустити з богом. Поки він снідав, відьма пішла до своєї підземної конюшні, повиймала в усіх семи кобилиць серця і вклала їх хирлявому трирічному лошачкові – шкіра та кістки. Коли Фет-Фрумос устав із-за столу, баба покликала його в підземелля вибирати коня. На чорних кобилицях, яких Фет-Фрумос тричі ганяв на пасовисько, а баба щойно повиймала в них серця, виблискувала шкіра. А шолудивий триліток лежав у кутку на купі кізяків.

– Оцього я вибираю, – показав на нього Фет-Фрумос.

– Та як же, прости мене господи! Хіба ж ти в мене задарма служив? – вигукнула хитра баба. – Вибирай найкращу кобилицю, мені не жаль для тебе!

– Ні, я хочу цього взяти, – стояв на своєму Фет-Фрумос.

Баба заскреготіла зубами, а потім стиснула щелепи, щоб не бризнула отрута з її чорного серця.

– Ну, бери, – згодилась нарешті.

Фет-Фрумос скочив на коня, закинув собі на плече булаву й полетів, як думка, як пустельний вихор – тільки хмари піску клубочилися за ним.

У лісі його чекала бабина рабиня. Він підхопив її, посадив собі за спину й знову помчав.

Ніч укутала землю чорною прохолодою.

– Ой, пече мені в спину! – сказала дівчина.

Фет-Фрумос оглянувся. Бачить, а їх наздоганяє величезний зеленуватий смерч, з двома нерухомими червоними очима, а з них б’є гарячим вогнем проміння, пронизуючи тіло дівчини.

– Кинь щітку! – вигукнула вона.

Фет-Фрумос послухав її. І вмить за ними виріс дрімучий темний ліс, у якому шелестіло листя на крислатих деревах і завивали голодні вовки.