Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Тут ми хоч-не-хоч змушені були сповільнити біг – підніматися ставало дедалі важче. Ми вибрались на пагорб, усіяний великими валунами.

– Стій! – гукнув один із нас, найстаріший. – Каміння в ряд, дітки!

За якусь хвилину каміння лежало в два ряди в бойовому порядку, схоже на мур. Коли вороги почали підніматися на пагорб, на них покотився гранітний вал. Камені спершу котилися неохоче, але поступово набирали швидкість, на бігу вдаряючись об каміння, що стирчало в траві і в кущах; ці безжальні набої виривали цілі шереги ворогів у долині, або, кинуті зі скелі, падали всією своєю вагою на їхні зухвалі голови. З-за другого ряду валунів виткнулися рушниці, стріляючи в кожну людську постать, що з’являлася перед ними.

– Томо! – потрясаючи шаблею, сказав старий, що взяв командування на себе. – Томо! Біжи, скільки можеш, із

Йоаном, біжи щодуху вперед, постарайся відійти якомога далі від нас… ми відійдемо пізніше… все одно нам доведеться відступати, бо їх надто багато внизу, і тільки-но закінчиться велике каміння та набої, ми змушені будемо тікати.

Я скинув сіряк, загорнув у нього майже безживне тіло Йоана і швидко подався вгору по твердому кам’янистому схилу, продираючись крізь кущі, переходячи вбрід бурхливі потоки, аж поки вийшов на вершину пагорба, де на зарослій колючим терном галявині в покинутому багатті ще блимали вогники. Я поклав Йоана біля вогню, приніс сухого листя й хмизу, скільки міг підняти за один раз, і невдовзі тут знову загоготіло полум’я, здіймаючи високий стовп диму. Я нагріб сухого листя й зробив постіль, поклав на неї Йоана, розстебнув йому сорочку й заходився оглядати рану…

Це була малесенька чорно-червона дірочка під ребром, кров уже не текла з неї, але саме вона були причиною його летаргійного сну. Я припав губами до рани і з силою втягнув у себе. Рот одразу ж став повний крові. Чорна й густа кров потекла з рани, пульс почав битися повільніше, тихше й тихше, Йоан розплющив свої невидющі очі. Обличчя його дуже змарніло, здавалося, на ньому тільки шкіра та кості, а білки очей – ніби зіткані з тонесеньких червоних жилок.

– Йоане, – спитав я, – як ти себе почуваєш, друже мій?

– Як я себе почуваю? – перепитав він, гірко усміхаючись. – А як я можу себе почувати? Помираю, ось і все. А ти не хочеш примиритися з цим, друже мій? Чому? О, якби ти знав, який я буду щасливий, коли помру… я ж скоро побачу Софію…

– Ти мариш, Йоане! – лагідно сказав я.

– Ти – мов дитина! Я марю?.. Я відчуваю, як смерть холодом проникає в мене, в кожну мою жилочку, але він солодкий, цей холод, а ти кажеш, я марю. Повір, я щасливий, дуже щасливий.

Його обличчя, мов подовбаний долотом алебастр, змучене болями, було ясне й спокійне. До нього знову підступала непритомність. Голова впала на сухе листя… пульс став ще тихший і, здавалося, ніби він геть згасає.

Я безпорадно дивився на нього, неспроможний будь-що вдіяти – в ньому ані найменшої ознаки життя. Заціпенілий, я навіть не чув далеких пострілів наших бойовиків, хоча кожен постріл змушував мене підсвідомо здригатися, бо я дуже боявся за Йоана. Стоячи навколішки біля нього, підсунув йому руку під шию, підняв трохи, голова звисла з моєї руки; я дивився на нього й не казав нічого, тільки цілував його біле, мов вапно, чоло своїми губами, вимазаними кров’ю його серця. Обличчя його залишалося нерухоме, мертве; тільки білизна його дивно контрастувала з кривавими плямами від моїх поцілунків.

Різкий свист пробудив мене від забуття; постріли втихли, і я почув щораз ближчі кроки; я здогадався – то наші, вони більше не могли триматися й відступали. Невдовзі на галяві з’явився спітнілий старий ватаг, він важко дихав; перестрілка знову спалахнула, але вже ближче.

– Ну, як він? – спитав старий стомленим голосом, з острахом глянувши на Йоана.

– Помирає! – відказав я приречено.

– За нами женуться! Хлопці протримаються ще трохи… але все одно нам доведеться брати ноги на плечі.

Він теж став на коліна біля Йоана, який ніби ожив біля вогню, що з червоного став аж прикро білий.

– Що ж робити? Ми не можемо його нести далі, і тут його залишати не можна.

– Отамане! Вони вже тут! – закричав, підбігаючи, молодий гайдук, відстрілюючись на ходу. – Хлопці вже ледве тримаються!

Ми обидва підвелися, вражені.

– Стривай-но! – сказав старий, відсторонюючи мене вбік і дивлячись на Йоана, а той широко розплющив нестямні очі.– Відійди-но вбік, Томо, – додав старий, – мені треба поговорити з братом Йоаном.

Він витяг з піхов шаблю, подивився на неї, і з його старечих очей покотилися великі сльози.

– Брате Йоане! – сказав він дуже тихо. – Перехрестись.

Йоан повільно, над силу перехрестився.

Шабля свиснула в повітрі, Йоанова голова покотилася по сухому листі.

– Божевільний! – закричав я, націливши пістолет у голову старого. – Що ти наробив?

– Що я наробив? – перепитав старий, падаючи мені на груди й заходячись слізьми, мов дитина. – Що я наробив? А що треба було зробити?

Він тремтів. Його уривчасті стогони крізь плач, до якого він не звик, стрясали його так, ніби в нього в грудях клекотіли демонічні сили, – все це свідчило, що він страждає по-справжньому.

Крики втікачів були все ближче, постріли, здавалося, вже тріщать у нас біля вух.

– Гей! – крикнув молодик, що стояв біля нас. – Просніться: треба тікати!

Він швидко закидав тіло Йоана сухим листям і камінням, а голову закинув у поблизький потік. Мов задихані перелякані олені, зусебіч надбігали наші хлопці.

– Тікаймо! Тікаймо! – кричали всі, і ми із старим отаманом піддалися цій безладній втечі.

Ошалілий, спантеличений, я біг, сам не знаючи куди, аж поки переслідувачі втратили наш слід, а ми відчули себе досить безпечно, щоб зупинитись і передихнути.

Опинившись на вершині гори, ми заходилися дружно дзвякати кременями й кресалами, розклали багаття й сіли довкола нього. Ми були мертві від утоми, однак хтось мусив стояти на чатах. Одні перев’язували рани – переважно легкі, інші, отак, як були, вклалися на землі.

Я зголосився на вартового, і всі радо погодились. Старий замислено сидів, утупившись у червоний присок, який вряди-годи пострілював іскрами. Хлопці вляглися зі страхом у душі, старий стругав якусь палицю; я сам-один підвівся і, взявши спис, відійшов убік і почав ходити між кам’яними скелетами бескидів.

Ніч видалася темна й холодна, думки мої були збурунені й болісні, в мене аж голова розболілася від них, і я відчував, що потилиця вже не втримує мого бунтівливого й гарячого мозку. Думати я не міг…

Так з палаючою головою я й пильнував цілу ніч, і коли зараз згадую про неї – не можу згадати нічого, окрім того, що, отупілий і нечулий, я став здобиччю болісної млявості, котра відтоді супроводжує всі мої страждання.

Другого дня, тільки-но золотаве сонце запалало в небі, коли відпочилі вояки встали й озирали орлиними поглядами рівнину, пересвідчуючись, що погоні нема, я взяв на плече заступ і подався в долину, до того місця, де загинув Йоан. Вороги побували тут, але тіла, прикиданого листям і камінням, не помітили. При полудневій спеці я почав копати яму. Лоб і груди мої пекли нестерпно, однак жодної краплини поту не виступило на мені. Я копав так затято, ніби хотів закопати скарб. Коли яма була досить глибока, я розкидав листя та каміння, обережно, легенько підняв тіло – ніби воно могло ще щось відчувати – й поклав його в холодну вічну оселю. Потім пішов до струмка, де лежала голова мого друга. Сонце щедро розсипало свої промені по воді, вона тремтіла, мов хвилясте срібне свічадо, але на дні добре було видно вродливу юнацьку голову. Проточна вода вимила й забрала з собою кров, відтак обличчя стало геть білим, бліді щоки сріблилися, сизі, мов терен, губи стиснуті, великі очі заплющені, м’яке волосся розвівалося, купаючись у потоці. Я зачерпнув у жменю води і вмив обличчя, яке палало, мов у лихоманці. Потім ще зачерпнув води і вилив її собі на груди, що теж горіли – вода захвилювалася й почервоніла – я нахилився над нею і припав довгим ковтком до потоку, забагреного Йоановою кров’ю; потім, опустивши обидві руки в воду, дістав голову свого друга, високо підняв її до сонця й довго та болісно дивився на неї. Я приклав її в могилі до тіла і, накривши все своїм сіряком, почав повільно й легенько, ніби боявся, щоб груддя не завдало мертвому болю, закидати могилу землею. Мені самому хотілося лягти поряд із ним і звалити на себе великий камінь, що нависав край могили, або застрелитися й покінчити із цією мізерією, що називається життям.

На далекому бескиді я побачив вартового з мушкетом, який стояв, дивлячись на хмари. Орел, тримаючи в своїх мідяних кігтях білу горличку, пролетів з гортанним криком над моєю головою, важко вимахуючи крилами, але, запримітивши мене, почав колами підніматися до хмар. Вартовий звів мушкет до чорної крапки, що ширяла в повітрі, і вистрілив. Крутячись у повітрі, орел разом із горличкою впав у прірву.

– Помста! – пробурмотів я. – Не можна мені померти, не помстившись. Після цього я матиму час і померти, і жити, якщо захочу.

Я швидко закидав могилу, зламав зелену гілочку на дереві, кинув її на могилу і, зловісно насвистуючи крізь зуби, подався назад на пагорб.

Прийшов до багаття. Старий, поринувши в сумну задуму, сидів біля вогню, витягнувши ноги й приклавши руку до чола. Я сів поряд із ним.

– Що будемо робити? – спитав я тихо й здавлено.

– Думав я, думав, – прошепотів він, – така каша, здається, заварилася в мене в голові, що й сам дідько її не розхльобає. Вони вбили хлопця – не я ж бо його вбив, ти маєш це розуміти. Ніж залишати його напівживого в їхніх руках на муки й знущання, краще врятувати від усього. Ти не знаєш, Томо, як муки й найжорстокіші болі пробуркують до життя душу навіть помираючої людини, але хіба то життя? Чи, може, ти думаєш, що я їм забуду це… прощу сасові, який продав нас, мов Іуда Ісуса Христа? Я вже послав вивідника Ніце, сина Флоари, він уміє трохи по-циганському, до того ж, наквецяв собі обличчя сажею й одягнувся в дрантя – хай подивиться в млині, там вони ще, чи вже пішли. Якщо їх нема, то вже сьогодні ввечері ми підемо до кума-саса й вип’ємо келих-другий за його здоров’я.

До нас долинув якийсь гамір. Наші хлопці з веселим реготом вели, оточивши, Ніце, сина Флоари, а той – босий, волосся вибилося з-під кечули, лікті стирчали з сіряка, коліна блискали крізь штани, чорний і зморений, як чорт, з запалими очима, кечула сповзла набік – галасливо розказував, пересипаючи мову циганськими слівцями, що він робив у свого доброго дядька – в саса. Але підійшовши ближче до нас, він став серйозний, очі його жорстоко зблиснули. За блазенською маскою приховувалась душа, сповнена ненависті й помсти – дурнуватий вираз на обличчі, хитрувата усмішка прикривали справжній стан його душі. Хлопці відійшли від нас, а він, підступивши ближче, півголосом розповів про все.

Старий звелів хлопцям спати цілий день, бо вночі буде робота.

Ніце назбирав у траві листочків отруйного латука, заліпив їх у великі грудки мамалиги й поклав собі в тайстру.

Давно вже смеркло, хлопці спали – тільки я все мовчки ходив, голова моя розвалювалася від незнаної тривоги, а в душі зяяла жорстока, нечувана порожнеча. Що в мене ще залишалося на землі? Був у мене тільки він – і він пішов від мене. Аби я мав брата і той помер, хто знає, чи переживав би я дужче. Небо затягли попелясті хмари, волохаті й швидкі, вони летіли в нічному теплому повітрі, червонокрилий місяць контрастував з ними. Хлопці вставали й потягувалися зі сну; їхні сизі списи вилискували при місяці, високі шапки витанцьовували в темряві відважно й зловісно.

– Ходімо, дітки! – сказав старий ватаг. – Сьогодні в нас буде чудова вечеря: попробуємо мельника!

Я здригнувся, почувши ці слова, одначе не спромігся стримати радість.

Ніце йшов попереду, ведучи нас темними гірськими плаями. Ступав він легко й нечутно, мов пантера, жоден камінчик не ворухнувся під його ногою. Гори відкидали на сусідні схили тіні, небо переганяло хмари, а в скелях – покалічених кам’яних скелетах – свистів вітер. Час од часу зривався якийсь камінь, не втримавшись иа скелі, і з гуркотом летів униз.

Ми спускалися до млина. Млин був зачинений, а пес, спущений із ланцюга, завивав на місяць. Його ліниве завивання линуло далеко в нічному повітрі.

Ніце подав знак, ми всі припали до землі, а він сам тихенько пішов уперед і здалеку кинув собаці грудку мамалиги. Той схопив її на льоту й жадібно проковтнув, невдовзі латук почав діяти, і пес покотився, жалібно стогнучи, по піщаному березі річки. Ніце махнув нам, і ми пішли вперед. Живіт у пса роздувся, мов барабан, він страшенно мучився. Хтось із хлопців пожалів його й прикінчив списом.

Ми підійшли до млина. Постукали в двері й почули переляканий голос мельника:

– Хто там?

– Це я, пане, – відповів Ніце по-циганськи.

– Що ти хочеш, зараз же ніч? – спитав мельник.

– Я приніс погану звістку, пане: ідуть горяни… я щойно бачив їх і прибіг сказати, що тобі треба тікати…

Ми почули, як сас піднявся сходами, важко покашлюючи, нарешті відсунув засув. Тільки-но двері відчинилися, Ніце схопив його за горлянку так, що сас ледь не знепритомнів. Він випустив із рук ліхтар та ключ, очі його вибалушились, обличчя почервоніло.

Ніце неодмінно задушив би його, коли б старий не зупинив. Він звелів запхнути мельникові в рот кляп і зв’язати. Усе було зроблено швидко й мовчки, сас не встиг навіть скрикнути. Очі старого ватага спалахнули жорстоким вогнем і страхітливо забігали в орбітах. він став схожий на блідого старого демона смерті. Ще через хвилину були зв’язані сонні наймити й дружина мельника.

– Пускайте колеса! – крикнув старий.

Колеса почали крутитися, млинові жорна з важким скрипом заходилися перемелювати самих себе. У страшному скреготі голих каменів, у свистячому шумі коліс, які спінювали воду, у скрипі млина, що, розгойдуючись, тріщав усіма суглобами, тонули слабкі й глухі крики зв’язаних. Кілька хлопців вискочили на дах млина й почали рубати його сокирами, скидаючи великими шматками гонт у воду. Гонт спершу пірнав, а потім виринав, мов душі потопельників. У кутку на підлозі стояла бочка смоли, її розлили по всій підлозі. Потім привели полоняників і міцно прив’язали до товстих балок, які стирчали із спустошеного млина, мов кості скелета. Старий звелів витягти кляп із рота зрадника.

– Навіщо ти нас продав? – холодно й жорстоко спитав ватаг, дивлячись, мов мармуровий демон, в очі мельника.

Сас онімів від страху. Він не міг вимовити ані слова… ні пощади, ні ненависті… щелепи його зімкнулися й тремтіли, очі бігали, мов у божевільного, язик затинався, неспроможний вимовити ані звука. Жах скував його. Жінка гірко плакала, наші хлопці благально й щиро дивились на розлюченого демона помсти.

– Розв’яжіть усіх, крім мельника, і на берег, а він залишиться тут!

Наказ одразу виконали.

Ми теж зійшли на берег.

– Хто нас видав? – суворо спитав старий жінку.

– Він! – сказала жінка зі стогоном. – Чоловік мій… Казала ж я йому, щоб він не встрявав у ці діла. Та ж ні… не послухав. Угорці дали йому двісті золотих, і за них він продав вас.

– Жінко, – сказав старий ватаг, – ми не маємо нічого ні до тебе, ні до вас, хлопці,– звернувся він до наймитів. – Розв’яжіть жінку, хай вона візьме гроші і що хоче в млині.

– Гей, зарядіть рушниці та давайте розстріляємо цих сасів! – сказав Ніце, усміхаючись.

– Холостими! – прошепотіли ми один до одного.

Наймитів розв’язали.

– Тікайте! – звелів їм Ніце. – Хлопці, вогонь! – крикнув він до своїх.

Наймити побігли, тільки п’ятами замиготіли – рушниці гримнули, але оскільки були заряджені холостими патронами, то лиш примножили страх у втікачів. Жінка вийшла з вузликом із млина й пішла, плачучи.

Мельник, прив’язаний до балок млина, почав стогнати.

Старий ватаг скрутив солом’яне перевесло, вмочив його у смолу і, запаливши, кинув у млин. В одну мить підлога, просякнута смолою, загорілася, мельник розпачливо закричав, його крик пересилив рокіт коліс і гуркіт жорен. Старий ватаг дико засміявся – сатанинський намір здійснився. Схопивши сокиру, старий перерубав мотузку, яка тримала млин біля берега. Млин гойднувся й поплив, палаючи, по воді.

– Вогнем і водою! – люто вигукнув старий. Він вискочив на камінь і підняв кулака до неба: – Якщо я вчинив зло, то хай гріх упаде на мою душу!

Жахливе видовище! Ревіли колеса, скреготіли млинові камені, охоплений полум’ям млин тріщав, дико кричав мельник у своїй вогняній могилі. Весь млин був схожий на старого хворого вогняного дракона, який із ревом рвав своїми могутніми крилами почервонілі від вогню хвилі. Млин плив швидко, гнаний колесами і підхоплений течією річки. Прибережні діброви освітлювалися там, де пропливав палаючий палац, і дивилися своїми лісовими очима на це видовище… Сірі хмари на небі порожевіли від вогню, важкий щільний дим тягнувся вслід за відпливаючим млином і забивав подих.

– Ось і все, дітки! – сказав старий, важко зітхнув і зійшов з каменя, на якому досі стояв. – Вертаймося в гори!

Я ніколи не забуду цього неповторного у своєму роді видовища…

А тим часом утиски угорців стали нестерпні. Найменшої підозри було досить, щоб будь-кого повісити або розстріляти. Смерть стала нормальним станом життя, а життя – винятком. Вороги по-варварськи спустошували румунські села, без жалю вбивали жінок і дітей, ніби намагалися перевершити один одного в жорстокості та люті. Тож цілком природно, що румуни, вимушені мститися, вимагали зуб за зуб, око за око. Угорці робили не революцію, а займалися розбоєм, простіше кажучи – грабунками, і ці грабунки непростимі тим більше, що спрямовані вони були проти гнобленої нації, нації парії – супроти румунів. Тим-то люди й змушені були ставати за себе! Зуб за зуб, око за око! Це був девіз пікінерів – і вони відміряли тією мірою, якою міряли і їм. Румуни не грабували, вони вбивали. Людей рахували не по рангах, а по головах, бо коса не знає різниці між кучерявою головою чорного магната й між собачою головою гонведа. Цей народ став жорстоким, коли струснув свої залізні ланцюги – жорстокий, мов лозина господня. А хіба не всі народи такі? Вони лагідні й милостиві в мирний час, у них добродушна вдача й щирі очі, вони схиляються під важким тягарем життя. Але подивіться на них у революцію! Ви побачите глибини цієї страшної душі, котрі приховувалися під маскою добродушності, побачите, як вивергаються невідомі досі прокляття минулому, побачите, як летять кайдани з їхніх рук у морди їхніх бездушних гнобителів. І бояться тоді бездушні визискувачі, і віддають усеньке своє майно, аби лиш вирятувати своє життя. Але простолюдин не хоче майна, марно його обсипати золотом, марно одягати його в шовки. Хліб, відібраний від рота його дитини, переважить золото; його гіркі сльози і кривавий піт перетягне всі перли Сходу; тому він не хоче ні золота, ні твоїх перлів, він хоче твоє життя! І хто ризикне назвати його несправедливим і злим? Чи є в природі закон, який не виправдає його? Чи є в природі закон, який не виправдає тебе, якщо ти вбив того, хто впродовж століть батожив твоїх батька-матір, хто спалив у вогні твоїх прадідів, хто наповнює криниці й річки тілами твоїх дітей? Закони, які становлять основу моральності, навіть спрямовують тебе, вимагають від тебе робити саме так, як ти вчинив, бо тільки так може бути відновлена рівновага і справедливість на землі. Але доброчесність просить: не убий. Ніхто не зобов’язаний бути доброчесним, але кожен повинен бути справедливим – і якщо вирок цього права не знаходить жертви, ти сам маєш принести себе в жертву йому. Убита людина – непрочитана думка; спалене місто – перегорнута сторінка. Це кодекс закону революціонерів і скрижалі божої справедливості!

(Далі з рукопису Томи вирвано дуже багато сторінок. Чи він сам визнав за краще зняти їх, чи чиясь чужа рука, кому він довірив свою сповідь, мала нескромність вирвати їх і присвоїти… Та хоч би там як, а нам досить прикро, що ми неспроможні довести до відома публіки зміст тих сторінок; що ж, вдовольнімося тим, що залишилося):

… що я застав його вдома. Та й що він міг відповісти? Тим більше, що рішення давно прийняте, а я мав намір виконати його, навіть якби до мене не дійшла ця звістка. Дід Терінте наполягав ось на чому: я маю прийти до нього в село й стати священиком. Про згоду єпископа на висвячення можна не турбуватися. Революція закінчилася, і я не бачив підстав відмовлятися від сану священика, тільки душа моя не могла терпіти ряси. Невдовзі очікувалося відновлення миру, але ми, гвардія Карпат, ще не перестали існувати.

Одного дня дід Терінте послав мене принести води з криниці, яка була недалеко. Стояв ясний теплий день, довкруг зеленіли кодри. І тоді мене охопила неймовірна туга по мандрах. Я прийшов до криниці, довго дивився у воду на її дні, потім упустив туди глека, а сам подався в гори.

Село наше теж було спалене, пустельне, і тільки сільські собаки то сям, то там вили від голоду та біліли подекуди скелети мертвої худоби.

Я прийшов до своєї хижки. Кинувся в обійми старенькому татові, який вважав, що я загинув. Довго ми стояли отак, обнявшись, обоє – батько й син, очі мого старенького тата виповнилися слізьми, він не сказав ні слова, тільки гладив мене по голові й по чолу та цілував, плачучи мовчки від радості. День і піч я розповідав йому про все, а він ніяк не міг удовольнитися почутим… Коли я спитав його, як йому велося в буремний час, він, хитро усміхнувшись, кивнув мені на косу, що висіла иа кілку.

– Робив і я, що міг, тільки старий уже став! Немає сили в руках! – сказав він бадьоро. – Гай-гай, якби я зараз був такий, як ти… але я старий, і тут нічого не вдієш.

І він щасливим поглядом зміряв мене від голови до п’ят, ніби не міг повірити, що це я, а не хтось інший.

Прийшла й Фініца. Вона була заручена з одним ставним вродливим парубком. Я заговорив про весілля, і вона зайшлася рум’янцем аж по самі вуха. Але… я знав, що це їй приємно.

У країні запанував цілковитий мир. Фініца одружилася, я був на весіллі старшим дружбою – врешті, був я собі вдома та й був, аж ось одного дня помер тато. Я поховав його поряд з матір’ю, поставив в узголів’ї дерев’яного хреста, увінчав його вінком із васильків. Фініца, бідолашна молодиця, витерла сльози фартухом і пообіцяла, що приноситиме квіти на їхні могили, а на свята ставитиме по свічці за упокій їхніх душ.

Сум поселився в моєму серці, сум і порожнеча.