Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

– І як ми будемо жити? – спитав він і скрушно посміхнувся.

– Як? Ах! А ось як… Я так собі це уявляю… Вранці, коли ти ще спатимеш, я поцілую твої очі, й ти прокинешся… Потім принесу тобі каву, сорочку із запонками, шкарпетки, халат, феску, цигарку… одягну тебе, й ти підеш у своїх справах… А я, зоставшись дома, витру пил з твоїх книжок, упорядкую папери, загострю списані пера, і коли ти прийдеш додому, обід буде на столі, застеленому білосніжною скатеркою, тарілки чисті, склянки чисті… Після обіду за кавою ми говоритимемо нісенітниці, а потім, – додала вона тихо, самими губами, – потім… у нас народяться діти… гарненький, як ти, хлопчик, твоя копія і схожа на мене дівчинка… Ах! Ми будемо щасливі!

– Так, щасливі! – повторив він понуро. «О 'Чезарої Гемонська твоя душа, – подумав, – як ти вмієш читати в людських душах… як можеш бачити в них їхнє майбутнє! Я чудово зрозумів твою вчорашню презирливу посмішку».

– Однак ти здаєшся сумним, мій любий друже… Чому?

– Я втомлений, дружино моя, ніжна моя жіночко, і більш нічого.

– То я піду, побіжу додому… Ти прийдеш до нас просити моєї руки, чіі не так?.. Приходь сьогодні, я з нетерпінням чекатиму тебе… Ох! Як я тебе люблю…

Вона накинула шубку на плечі, поцілувала його й зникла за дверима.

Сумний Анджело залишився сам.

– Так ось яким буде моє майбутнє життя… Прощавайте осяйні мрії… Я стану скромним чоловіком звичайної жінки… У нас будуть діти… Вранці вона приноситиме мені халат і пантофлі… Тьху! Гидка перспектива, сповнена нудьги й одноманітності…

Чезара в костюмі Гамлета стояла в кутку кімнати й сміялася. Бог знає, коли й як вона пробралася в кімнату. Вислухавши слова Анджело, сказані тихо, але досить виразно, вона зареготала іронічно й холодно.

– Перестань! Замовкни!

– Ах, он що! Так ось який твій ідеал… ось яким буде твоє життя з ангелом… ось мета, яку природа хоче здійснити, наділивши цю дівчину наївністю й грацією… Хлопчик… Дівчинка… Сповнене пристрастей шлюбне ложе, застелене простирадлами, які треба дуже часто міняти… Недовго ж опирався ангел, чи не так? Природа квапилася якнайшвидше осягти свою величну ціль – продовження роду людського, і забезпечила собі це за допомогою бурхливих обіймів, ніжного опору, недомовок… Ох! Тьху! Ха-ха-ха-ха! Ну що? Тікаєш?

– Я б тебе вбив, Чезаро. За яким правом ти кепкуєш з мене?! Я в розпачі…

– Ти навіжений сліпець… Хіба не бачиш, що ти лише знаряддя, що радощі, страждання, захоплення, задоволення від доторку до жіночих перс нічим не посприяють хіті, жаданню, які відчуваєш до наївної дівчини, бо чим щирішою буде дівчина, тим важче їй спаде на думку вбити свою дитину… Хіба не бачиш, що ти засіб у руках демона, що іграшка власних почуттів, що ніщо з того, що ти маєш, не твоє, що ти лише засіб, за допомогою якого природа здійснює свої так звані величні цілі…

Хіба не бачиш, що закони, держави, монархи, релігії – не що інше, як численні засоби для забезпечення цього брудного акту розмноження, щоб потім кинути вас, чоловіків, у обійми дріб’язкової одноманітності, нудоти, банальності, одне слово, життя, яке викликає в мені відразу?.. Уявляю тебе в розшитому квітами халаті, у пантофлях, з фескою на голові, з люлькою в зубах, з купою дітей біля себе, зайнятим монотонною й нецікавою роботою. Згодом ти помреш, і твої рідні діти проживуть таке ж духовне життя…

– Ти маєш слушність… Над цим думаю й я… Цить, твій сміх мене дратує…

– І чого б це я мовчала?.. – схрестила руки на грудях Чезара. – Ти погубив цю дівчину… Ти ж знав, що не зможеш її любити, міг, принаймні, подумати, що вона не задовольнить тебе, проте все-таки спав з нею, як з дружиною… Ти її зробив нещасною… Гадаєш, мене хвилює, що тебе мучить совість? Ні! Адже я демон…

– Але ж ти мені її привела…

– Ну й що? Не заперечую… Я хотіла тебе випробувати… 'Чому ж ти дозволив спокусити себе?

– Я не каюся…

– Не каєшся… Гаразд… Дівчину батьки проженуть з дому… Вона народить у злиднях… Стане пропащою жінкою… Якщо ти не візьмеш її за дружину… Але ти одружишся з нею… Житимеш погано, будеш волочитися за іншими жінками… Я ж постараюся, аби вона про це довідалась, і тоді прощай домашній затишок, тільки тоді ти взнаєш, що таке пекло на землі… А зараз ти навіть не уявляєш цього… Досі твоя меланхолія й чорна злість, з якою ти дивишся на світ, були лише блідими теоріями в порівнянні з тою дійсністю, яка на тебе чекає.

– Я все витерплю…

– Прощай, Анджело…

– Чезаро… Чезаро, – промимрив він, стаючи перед нею на коліна, – я кохаю тебе… Невже ти не можеш мені простити?..

– Що простити? Чи я люблю тебе? – кинула вона й швидко подалася з кімнати.

– Потім Еллі прийшла до мене, батько прислав її, щоб вона знову попросила в мене пробачення… Я сказала їй, що ти не можеш одружитися з нею, і пояснила чому… Сердешна дівчина довго плакала… Проте я знаю, як її втішити… 6 в мене камердинер, пристойний хлопець…

– Чезаро!

– Ох, господи! Але ж ти, Анджело, божевільний… Бона по-своєму буде щасливою… Йди-но сюди і висси кров з рани… не бачиш – тече по одягу…

Анджело припав губами до укусу на її груді й виссав рубінові краплі, що, здавалося, стікали на білий сніг… Чезара тримала його голову в руках… потім підвела і вдячно поцілувала в червоні від крові вуста… А тоді застебнула блузку, підняла юнака, мов дитину, на руки, пригорнула до грудей і почала його пестити.

– Ох, як ти змушуєш мене страждати, – шепнув він тихо.

– Гаразд, тобі ще не відомо те, чого я хочу. Аби ти знав… Ти, друже мій, повинен вибрати одне з двох: або звичайну, буденну нудьгу, або страждання, пристрасть, шал… тобто або Еллі, або я! Я тебе не обманюю, кажу тобі заздалегідь: якщо візьмеш мене, я вкорочуватиму тобі життя… просто замучу… але не пошию тобі халата, не виплету кисета для тютюну… Я, не впадай у розпач, не народжу тобі дітей… В одному запевнюю: тобі не буде нудно зі мною, однак, можливо, ти мені сам набриднеш… тоді, ясна річ, усе скінчиться… тоді, знай, ти маєш померти, а не збожеволіти…

Вона гойдала Анджело на своїх колінах, засувала руки йому за пазуху, і він відчував, як чорніє світ перед його очима.

– Ах! Я опирався б тобі, якби мав силу! – мовив він з болем. – Але тепер… тепер, коли я ладен віддати цілий світ, усе своє життя за один твій поцілунок… тепер уже запізно, дияволе-жінко…

– Ніжну насолоду, шал страждань… ось що я можу тобі дати… В одному будь певен: я тебе кохаю. Не дури себе, що любов дуже схожа на ненависть… Я заради тебе готова піти на смерть…

НОВЕЛИ

БІДОЛАХА ДІОНІС

..і все ж, коли дивитися на руку лише одним оком, вона видається меншою, ніж тоді, коли дивишся обома. Мав би троє очей, то бачив би її ще більшою, і в скільки разів більше мав би очей, у стільки разів більшими здавалися б довколишні речі. Виходить, народившися з тисячами очей, я серед велетенських явищ за законами пропорції бачив би все таким самим, як бачу зараз, ні більшим, ні меншим. Уявімо собі світ, що зменшився до розміру маленької кульки; в такій же пропорції на ньому зменшилося б усе; жителі того світу, наділені такими органами, як у нас, відчували б усе так, як відчуваємо ми. Чи уявімо, ceteris paribus[5]5
  За інших рівних умов (латин.)


[Закрыть], що все збільшилося у тисячі разів – вийшло б те саме. Коли не міняти пропорцій, світ, збільшений чи зменшений у багато разів, залишиться таким, як е. Речі, побачені одним оком, здаються меншими; двома – більшими; яка ж їхня справжня величина? Хто знає, чи не живемо ми в мікроскопічному світі, і тільки очі наші здатні бачити все таким, як бачимо? Хто знає, чи не бачить кожна людина по-своєму, чи не чує кожен звук по-своєму, і тільки мова називає по-різному побачене й почуте однаково, об’єднує його для розуміння. Мова? Ні. Може, й кожне слово звучить по-різному для різних людей – тільки індивід залишається самим собою і чує мову по-своєму.

А чи уявно безмежний простір не є лише часткою, крапелинкою в порівнянні із безмежжям? Чи не так само в безконечній вічності не існує певного відтинку часу, а тільки миті, з яких складається вічність? Отак. Уявляючи світ краплиною роси і відповідно уявляючи час єди-пою миттю, ми відчуваємо в цьому мікроскопічному світі віки, отже, і люди в цьому уявному світі мислять і діють так само, як ми в наших обставинах, і свої роки вони відчувають, як ми свої. Хоч би в яке мікроскопічне безмежжя ми не вдавалися, все буде так, як сьогодні.

…Насправді світ – це уявлення нашої душі. Не існує ні часу, ні простору поза нашою душею. Минуле й майбутнє в мені, як ліс у жолуді, як віддзеркалення зоряного неба в росині. Якби ми знали ту таємницю, яка може поєднувати нас із двома порядками речей, що приховані в нас, загадку, якою, можливо, володіли єгипетські та асірійські маги, тоді, поринаючи в глибини душі, ми могли б жити в минулому, поселятися в світах зір і сонця. Шкода, що наука викликання духів та астрологія втрачені,– а то хто зна, скільки було б відкрито таємничого! Якщо світ – це уявлення, то чому ми не можемо координувати послідовність явищ так, як хочемо самі? Неправда, що існує минуле – це послідовність у нашому мисленні, причини явищ для нас послідовні і ті самі завжди, вони відбуваються одночасно з іншими. Хіба не можливо жити в часи Мірчі Великого чи Алексаидра Доброго? Математична точка губиться в безмежності, як і мить у неподільній безконечності, що не зупиняється у вічності часу й простору. Атоми простору й часу безконечні!.. Оце б і мені загубитися в безмежжі своєї душі і виникнути, скажімо, в епосі Александра Доброго, отже…

Чесне слово, читач, похитавши головою, спитає: хто із смертних може так думати? А все це виникло в здичавілій патлатій голові, на яку насаджено смушеву шапку. Стояла ніч; на вузькі, покривлені вулиці, що тяглися між невеличкими, абияк поставленими будівлями, падав дрібний дощ; із таких вулиць складалася більша частина столиці Румунії; по калюжах, по тванюці ступали великі чоботи, яким був би байдужий навіть потоп; із їхніх високих халяв виростали штани індивіда, котрий і роздумував про час. Постать нашого героя розпливалася в струменях дощу, хто знає, що її захищало від води – чи наскрізь промоклий одяг, чи метафізика. Із шинків та крамничок крізь немиті вікна з багатьма шибочками пробивалося брудне світло. Десь, насвистуючи якусь мелодію, проходив романтик, десь п’яний грубіян говорив із стінами, з вітром, десь чалапала закутана в каптур жінка; перехожі тягли за собою по розгрузлій дорозі довгі тіні, що були схожі на чорних драконів із північних сказань… Із однієї відчиненої корчми долинали стогони скрипки. Наш метафізик підійшов до дверей; світло вихопило з мороку його обличчя. Цей Діоніс був гарний собою. Обличчя приємне, біле, як притінений мармур, трішки похмуре, певне, од дощу, очі – мигдалини, наче із чорного оксамиту. Вид світився м’якою, невинною усмішкою, коли Діоніс побачив, як циганчук з маленькою голівкою, в капелюсі, криса якого тяглися в безмежжя, у чоботях, у яких він міг би вміститися весь, у сюртуці з чужого плеча, що сягав п’ят, мучив смичком з кількох волосинок бідолашну скрипку та кістлявими пальцями натискав на струни – і вони нервово скреготали, а довкола нього місив землю взутий у великі капці, встелені соломою, довготелесий угорець. Хоч і не подобалось те видовище моєму подорожньому, але воно вітало нашого героя, що протверезів од своїх метафізичних фантазій і, збагнувши, що промок до нитки, ввійшов до корчми просохнути. Він підняв волохату шапку – оголилося чисте, біле, в міру опукле чоло, яке цілком відповідало приємному обличчю. Волосся пасмами звивалося до пліч, його дика чорнота виразно контрастувала з молодим, майже дитячим обличчям. Він повісив на кілок своє мокре пальто, вдихнув п’янкий запах турецької кави, і його знову охопила задума, яка іноді пасує вродливим дитячим обличчям. Серед закіптявілих, пропахлих тютюновим смородом стін, серед стукоту гравців у доміно і розмірених ударів обшитих деревом дзигарів чаділи дрімотливі лампи, цідячи в застояне повітря жовте світло. Діоніс, усміхаючись, щось підраховував олівцем на старому зачовганому столі. Його усмішка була невинна, можна сказати, медова, та все одно пойнята смутком. Осмута в його віці – характерна ознака сирітства; він був сиротою, яких у нас чимало, без певних перспектив і надій. Виходячи з цього, можна було судити, що ця людина далеко не піде, особливо ж, якщо зважити на бідність – Діоніс був хлопець бідний.

А податливий характер робив його ще біднішим. Молодий – літ вісімнадцяти, а це ще гірше… Яке життя чекало його?.. Він став визнаним писарем, а воля у виборі елементів культури давала йому змогу читати тільки те, чого прагнула його мрійлива душа. Містичні, витончені метафізичні речі, як магніт, притягували його розум, то й не дивно, що для нього уява була життям, а життя уявою. І не диво, що він став забобонним. Часто уявляв, яким сумним, довгим та одноманітним буде його життя – опалий листок на воді. Не кохав, бо не мав нікого в світі, був слабкий духом, а тому неспроможний сотворити собі щасливішу долю, тож він і знав, що при такому «порядку дійсності», як він називав своє життя, не зустріне ні усмішки, ні сльози; не знаючи ні любові, ні ненависті, згасне, як іскорка, і ніхто в цілому світі не згадає про нього. Помешкання пустельника, темний, заснований павутинням закуток архіву якоїсь канцелярії та лінива й сонна атмосфера кав’ярні – оце й усе його життя. Кому цікаво знати, що й він має серце, хто спитає, як питають багатьох, чи і йому хочеться одягтися, як інші, чи й він хотів би любити? Любити… Думка про це часто гнітила його серце. О, як би він любив! Як би носив на руках ту, котра покохала б його, як би він молився на неї! 'Часто уявляв її струнку постать, біляве обличчя, золоте волосся – всі ідеали були біляві – і йому здавалося, що відчуває її вузькі холодні долоньки в своїх руках, здавалося, що тануть його очі, душа, все єство, коли він дивиться на неї.

За столами сидять розпатлані картярі. Тримаючи карти в тремтячих руках, перш ніж зробити хід, вони ляскають пальцями, беззвучно ворушать губами, час від часу сьорбають каву чи пиво, що стоїть перед ними як знак тріумфу. А онде якийсь пише крейдою по зеленому сукні більярдного стола; а той, з високим капелюхом на потилиці, з довгою цигаркою в зубах, заклавши за спину руки, дивиться, чорт його знає, з цікавості чи лише так, аби дивитись, на портрет Дибича-Забалканського, що висить на закуреній стіні. Дзигар, тлумач старого часу, вибиває своєю металевою мовою 12 разів, сповіщаючи світові, який його не слухає, що минула дванадцята година ночі. Діоніс вирушає додому. Дощ надворі вгомонився, крізь хвилі й мережива темносиніх хмар пробивається холодний блідий місяць… Серед зарослого бур’янами городу дивиться в світ вибитими вікнами старий будинок з прогнилим, укритим мохом гонтовим дахом; мох при холодному місячному світлі здається інеєм. Дерев’яні сходи ведуть на другий поверх. Відчинені на балкон великі двері тримаються на одному завісові, гойдаються і скриплять од вітру, струхнявілі чорні східці похитуються, деякі вже поодпадали – і треба ступати через один, через два; від кроків погойдується дерев’яний балкон. Діоніс перелазить через паркан, пробирається крізь зарослі городу і квапливо долає сходи. Всі двері відчинені. Він заходить до високої просторої, пустої кімнати. Стіни чорні від патьоків, що крізь стелю проникають з даху; на колись білених вапном стінах проступають зелені плями; віконні рами потріскалися від ваги старих стін; переіржавіли й розсипались грати, на вікнах стирчать тільки руді оцупки. В кутках стелі з довгими похмурими сволоками павуки мирно тчуть свої мережива; в кутку на підлозі спить кілька сотень старих книг, багато з них – грецькі, з візантійськими повчаннями; у другому кутку – ліжко, тобто кілька дощок, покладених на козли, пристелених солом’яною матою та червоною ковдрою. Біля ліжка – брудний, побитий шашлями столик з вирізаними на ньому латинськими та готичними буквами; на столику – вірші, зіжмакані газети, безплатні брошури, – взагалі безбожний рейвах. При фантастичному місячному світлі, що вливається крізь великі вікна, здається, що підлога побілена крейдою; на темних стінах два світлі квадрати од вікон; у місячному промінні сріблиться павутиння, а над купою книг вимальовується ангельська подоба людини. То портрет у натуральну величину юнака років вісімнадцяти з довгим чорним волоссям, з тонкими рожевими губами, з ніжними білими, наче вирізьбленими з мармуру, щоками, з великими голубими очима між довгими чорними віями під густими бровами. Ті очі такі променисті, що, здасться, дивляться вони самою невинністю та жіночою добротою. Хоч на тому портреті зображено особу, одягнену по-чоловічому, та ніжні білі руки, витончені риси обличчя, лагідні очі незбагненної глибини, чітке, по-жіночому маленьке чоло, задовге хвилясте волосся примушують думати, що то переодягнена дівчина. Мрійник Діоніс зупиняється перед портретом, який при світлі повного місяця здається живим… У його очах забобонна поштивість, і він шепоче крізь сльози: «Добрий вечір, тату!..» – і здається, що тінь усміхається з дерев’яної рами; він підступається ближче, цілує руки на портреті, потім – щоки, губи, очі, що світяться голубим. Пойнятий любов’ю до істоти, яка вже не існує, він хотів би, щоб ця прохолодна ніч тривала вічно, щоб вічно тривало незбагненне, п’янке і таке щасливе його божевілля. Власне, цьому портретові він віддавав усю свою любов, у ньому було все його життя… Так, це портрет його батька в такому віці, як Діоніс тепер. Його мати, висока, бліда білява жінка з чорними очима, часто розповідала, що батько чомусь із верхів зійшов до простих людей. Загадковий, нікому не відкриваючи таємниці свого походження, він жив у хаті старого священика, в якого була донька Марія. Вони покохались. Він обіцяв їй, що колись відкриється таємниця його душі, і він візьме її за дружину, що її чекає золота доля. Та якось отримав листа з чорною сургучевою печаткою… розірвав, прочитав і пошматував на дрібні клаптики – і скаламутилось йому в голові… то була копія заповіту. Він помер у лікарні для божевільних… мовчазний, блідий, до останньої хвилини життя зберігши якусь велику таємницю.

Плодом їхнього кохання був Діоніс.

Удовиця ростила його як могла працею своїх ніжних панських рук; її обличчя було жовте, як віск, її сумирні притуманені очі розуміли тільки його, і турбувалася вона тільки про нього і про портрет. Очі в дитини були гарні, як на батьковому портреті.

– Ой вродливий же був папа! – казав хлопчина, усміхаючись, і мати крадькома втирала сльозу.

– Очі, правда ж, Діонісе, очі!

– Так, мамо!

– Ці очі!.. О, якби ти їх побачив хоч раз у житті, тобі здалося б, що в них сяють голубі світанкові зорі. Він був вродливий і таким молодим помер!.. І вписалися ці гарні очі в тумани моїх дум, як дві голубі зорі…

Вона брала сина на руки, голубила й цілувала. Крім її чорних очей, у ньому було все батькове – дитина з портрета. Виховувала його мати погано, інакше не могла. Дуже вже його любила! Він був єдиною її надією в безпросвітному житті. Вся її душа оживала в синові. А він цілими днями міг роздумувати над якимось почутим словом. Але одного дня, виснажена злиднями, вона згасла, як свічка. В лихоманці схопила його руку й притулила до серця, щоб зігріти – це було символом всього її життя.

З того часу на його обличчі, в його усмішці зачаїлась солодка тінь печалі, яка привертала нестримну цікавість до нього виховательок пансіонату, в якому він навчався. А йому й на думку не спадало, що його хтось може полюбити – його ніхто не любив у світі, крім матері – та й як хтось міг полюбити його, такого самотнього, такого убогого, з безпросвітним майбутнім?

«У кожної людини, – думав він, – є сім’я, друзі, родичі,– то яке кому діло до мене? Як живу, так і помру, ніким не люблений, ніким не оплаканий».

Місяць заховався в порваній блискавкою хмарі – в кімнаті потемніло, не стало видно ні портрета, ні Діоніса. Він засвітив світло.

Глянемо тепер на вбогість при лойовій свічці, яку він устромив у плящину, що заміняла підсвічник. Тут він жив улітку і взимку. Взимку – лютий мороз, од якого тріщав сволок, тріщали дерева й каміння, в обмерзлих гілляках завивав вітер; йому хотілося заснути, бачити спи, але мороз зліплював повіки, засновував павутинням очі. Його сюртук був потертий, обірваний по краях, дірявий на ліктях; здавалося, що й вітер сміявся з нього. І люди дивувалися з Діонісової убогості… Але довгими холодними ночами, досягши вершин своєї нужденності, він не сумував. То було його середовище. В його мозку поставав уявний, дивний, неймовірний, смішний світ. І він відчував, що його думки стають ритмічними рядками, починають римуватися, і вже не міг встояти перед спокусою записати їх на папір… Тим більше, що карафа була порожня, і можна було наповнити її сумними роздумами…

«Ах, карафа! Ти пузата, але порожньо насподі,

Вже єство твоє нікчемне на підсвічник тільки й варте…

Коли вбогість надихає, то співай, голодний барде,

Ні грошей в житті не мав я, пі вина краплини в роті!

Королівство – за цигарку, дим здається білим пір’ям

І химерою… Чому ж це грає вітер, як музика?

На горищі кіт м’явкоче… Синій гребінь у індика,

Що своїм коротким кроком все обмірює подвір’я.

Ну й мороз, аж пару видно. Я в шапчину вліз овечу,

Та стирчать із неї вуха, й лікті ніде заховати.

Я, як циган, що лиш палець зігріва в теплі од хати,

Хочу неводом впіймати теплоти хоча б на вечір.

Мишка он яка маленька – власну має кожушинку,

Їсть книжки мої цікаві, повні символів, химер,

І гордиться, що смачний їй твір, що витворив Гомер,

Має нори, як палати, й не одну малу дитинку.

А в моїй старій кімнаті, що в пилюці, в павутинні,

Суне тьма блощиць червоних, та усі, неначе звірі.

Лихо зім’ятій соломі та моїй нещасній шкірі —

Кров із мене ссуть прокляті і на грудях, і на спині.

Йдуть блощиці погуляти, бо таку вже мають звичку.

Он дорідна, наче пані, та підступна хижа кузька,

Муж проворний біля неї, певне, знав по-французьки,

Молоденькі оточили їхню донечку-блощичку.

Бррр!.. Мороз… Блоха стрибками…

Ось послиню зараз палець – і впіймається гульвіса!..

Ні, не стану полювати, відпущу її до біса,

Може, матиме притулок в пазусі якоїсь дами.

Кіт воркоче біля печі – ні турботи, ні роботи…

Йди сюди, то поговорим про що знаємо, що бачим!

Щоб в котів була країна, був би мером ти котячим,

Мав би ти життя боярське в тій країні, бідний коте.

Що він думає, згорнувшись, мов пухнастий сірий м’ячик,

Що очиська так примружив і так солодко воркоче?

Може, те, що киця-папі зустрічатися з ним хоче?..

От лежить і фантазує про приваби тих побачень.

Був би світ лише котячим, чи й поети теж були б там?

Ну, звичайно, м’явкотіли б довгі вірші, довгі оди

І мишей смачних ловили, мали б інші насолоди,

Та гуляли б по покрівлях, світлом місяця облитих.

Щоб філософом був котик, то була б така біда:

Світ із вимислів найкращих, із своїх таки – котячих,

На карнизах та горищах він велично б так тлумачив,

Ран небесний показав би в мріях містика-кота.

Чи як попик у каплиці, він молився б, аж потів,

Тій істоті, що створила і себе, й котячий рід,

І, муркочучи велике всюдисуще слово «кіт»,

Цілий піст би їв скоромне, як ведеться у котів.

Я між тими проживаю, хто ламає всі закони,

Хто кричить, що розум в кішки вищий від людських умів,

Дух котячий розповсюдив, все людське хвостом замів,—

Не страшні для мене пекло, ні ікони, ані дзвони.

Anathema sit! [6]6
  Будь проклятий! (Латин.)


[Закрыть] – прокаже хитрий кіт кому захоче…

O байдужі та бездушні ви, вгодовані коти!

Маєш кігті ти на лапах, довгі вуса підкрути

І схопи того та схрумай, хто блукає серед ночі.

Ой, вже свічка догоряє, морок проситься до хати.

Ніч мене не забуває, піч підступна, наче кішка…

Ми розкішні сни побачим – кіт на припічку, я в ліжку…

Думи, думи обсідають, мушу спати-спочивати.

Огорни мене, дрімото, а чи смерть, яку вже видно!

Все мені тепер байдуже – блохи, кішка, холод, місяць…

Щось для всіх десь духи місять,

І мені щось буде з того: чи п о е з і я, чи з л и д н і!»

Того вечора Діоніс був чомусь веселий. При немічному червоному вогнику свічки, що догоряла в шийці карафи, він розгорнув стару в шкіряній оправі, поїдену міллю книгу – рукопис астральних пророцтв. Діоніс був забобонним атеїстом – таких багато. Заголовні літери тієї книги намальовані червоним, як кров, чорнилом, – смиренно вигнута фантастична слов’янська в’язь. Візантійська астрологія

Здебільшого базувалась на системі геоцентризму, яка доводила, що центр всесвіту – земля, і Бог сотворив всесвіт на догоду людині. Назва була написана латиною: «Architesturae cosmicae sive astronomiae geocentriae copendium» [7]7
  Будова світу, або короткий курс геоцентричної астрономії (латин).


[Закрыть] – «Вчення про Боже впорядкування світу, про те, як все для землі було створено Богом, по-грецькому і по-румунському тлумачене, та про вплив сузір’їв на людське життя із посвятою: «Тому, чиє буття безмежне і діяння рук чиїх чудесне на вічну славу Богу». Аркуші рясніли схемами уявних систем світу, портретами Платона, Піфагора, грецькими висновками. Два схрещені трикутники з написом: «Director coeli vigilat noctesque diesque, qui sistit fixsas horas terriginae» [8]8
  Господар неба не спить дні і ночі – стежить за земним часом і налагоджує його (латин.).


[Закрыть]. Сузір’я, накреслені червоним, геометричні фігури містичних систем, а потім – тлумачення сновидінь у алфавітному порядку; та книга не давала ніякої поживи для забобонного розуму, схильного до подібних харчів. В кінці було зображено св. Георгія, що перемагає дракона – милий боже, та це ж символ, що стверджує правду, яка перемагає незнання. Золото на шкіряній обкладинці стерлось, тільки подекуди лишились плями од нього. Спершись ліктями на стіл, охопивши руками голову, Діоніс розшифровував туманні тексти з особливою цікавістю, поки не згоріла свічка й не заблимав та не задимів гнотик. Тоді Діоніс одчинив вікно, присунув до нього стілець, і при блідому світлі місяця, гортаючи сторінки, розглядав дивні сузір’я. На одній сторінці знайшов багато кіл, що перепліталися, нагадуючи клубок ниток або намальоване кров’ю павутиння. Потім мрійливо задивився на місяць, що крізь розтоплене срібло хмарин плив у прозорому небі поміж золотих бризок зір. І здавалось Діонісу, що вгорі є тисячі кругів, які пронизують всю голубу височінь… «Хто знає,– думав Діоніс, – чи нема в цій книзі знака, який би вказав, як перенестися в душевні глибини, у світи, які формуються в прекрасні простори чудесної, привільної голубіні так, як хочеться людині».

Перед житлом Діоніса стояв красивий білий будинок. Із відчиненого вікна на другому поверсі линули приємні звуки фортепіано, крізь які пробивався тремтливий дівочий голос, що наче вимовляв чарівну фантастичну молитву. Діоніс заплющив очі, щоб дати волю уяві. І здалося, що він у безмежній піщаній пустелі, над якою світить фантй-стичний, блідий, як обличчя помираючої дівчини, місяць… Опівніч. Німує пустеля, завмерло повітря, тільки Діонісове дихання живе і очі його живі, бо він бачить у небесній висоті білого янгола на срібній хмарині, який, ставши навколішки і стуливши на грудях долоні, тремтячим голосом співає божественну пісню – молитву непорочної діви. Л одкривши очі, побачив серед освітленого салону молоду дівчину в білій сукні; її довгі ніжні пальці плавали по клавішах – і над звуками струн стелився м’який божественний голос. Здавалося, що святий геній британця Шекспіра творить над землею нового місячного янгола – нову Офелію. Діоніс знову замружив очі, щоб опинитися в пустелі, де білий палац опушується срібною хмарою, на якій стоять навколішки молода дівчина і янгол. Потім міцніше зімкнув повіки – і видіння розчинилося в темряві, тільки було чути дівочу молитву… Давно затихла музика, а він, не розплющуючи очей, жив у власних видивах. А коли вернувся до дійсності, побачив, що вікно в палаці відчинене, світло в салоні погасло, а шибки при місяці стали мовби срібними. Повітря було по-літньому тепле, а місячне проміння, проникаючи в кімнату Діоніса, освітлювало його бліде обличчя, наповнювало його душу невимовним смутком. «Так, – повторював він нав’язливу думку, – за нашим чолом є світ – ота безмежна пустеля… Ні, не тільки простір, а й час і минуле». Він знову глянув на павутиння червоних ліній, і вони почали рухатись. Притулив палець до їхнього центру – і солодко защеміло йому в душі; причулось шепотіння старих дідів, які колись взимку садили його, малого, собі на коліна й розповідали про фей, про їхні кришталеві палаци; йому здавалося, що те було вчора, він заплутував пальчики в білі дідівські бороди і слухав тихі оповіді про чарівне минуле… І він не сумнівався ні в чому… Чиясь невидима рука повертала його в давнину. Бачив князів, одягнених у золото й соболі, чув, як промовляють вони із своїх тронів, у старих замках бачив ради старійшин, бачив, як у дворі господаря метушиться бадьорий християнський люд, але все те мішма.

Астрологічні лінії звивалися, як гадюки у вогні. Розросталося їхнє павутиння.

«Де ми є?» – почувся голос із центру плетива.

«В часі Александра Доброго…»– намагався прошепотіти Діоніс; подив і радість пройняли його душу… а червоне павутиння поволі видовжувалося, прозорішало й перетворювалось на рожеве небо, яке буває при заході сонця. Воно зводилось над скошеним полем, що пахло свіжим сіном; золотаві хмарини копичились над обрієм; поле ставало пурпуровим, у повітрі мерехтіли силуети птахів, у річках відбивалося розтоплене золото заходу, кликав до вечірні далекий дзвін. Яке дивне на Діонісові вбрання! Чорна ряса, на голові скуфія, а в руці астрологічна книга. І все це було близьке йому! Він уже не був собою. І дуже природним видавалося те, що опинився в іншому світі. Пам’ятав, як вийшов у поле, як читав і заснув. Похмура кімната, минуле життя людини, що звалася Діонісом, дивно… те йому приснилось! «Усе це витівки книги, – подумав він, – так багато снилось незвичного. Дивний чужий світ, чужі люди, мова, ніби й наша, та все одно якась інша, чужа…» Дивно! Чернець Дан наснив себе мирянином на ймення Діоніс… Здається, це сталося в інші часи, серед інших людей! Дивно! «Ах, учителю Рубене, – каже він, усміхаючись, – книга твоя справді чарівна, тільки б не туманила розуму; зараз я, чернець, відчуваю, як душа моя мандрує із віку у вік, і лише смерть примусить забути, що вона жила. Правду кажеш, учителю Рубене, що єгиптяни мали рацію, віруючи в переселення душ. Правду кажеш, що в нашій душі безмежний простір та безконечний час, і ми не позбавлені магічної здатності переселятися куди захочемо. Я живу в часи князювання Александра, а невидима рука перекидала мене в майбутні часи моєї душі. Скільки людей в одній людині? Та стільки ж, скільки зірок уміщається в краплині роси під небом ясної ночі. І коли збільшити ту росину, щоб заглянути в її глибінь, побачиш усі зорі неба, а кожна зоря – то світ з країнами й народами, зі своєю історією. Всесвіт у одній краплині. Який мудрий цей єврей!»– думає він про вчителя Рубена.